Договір охорони

Размещено на http://www.allbest.ru/

Договір охорони

Зміст

Вступ

Розділ 1. Договір охорони як спосіб реалізації права на захист майнових та особистих немайнових інтересів

1.1 Поняття та правова характеристика договору охорони

1.2 Форма договору охорони

1.3 Сторони та істотні умови договору охорони

Розділ 2. Види договору охорони

2.1 Договір охорони майна

2.2 Загальні засади правової охорони особистого життя фізичної особи

Розділ 3. Зміст правовідносин охорони за договором

3.1 Права сторін за договором охорони

3.2 Обов'язки сторін договору охорони

Висновок

Використана література

Вступ

Актуальність теми дослідження. Позитивне правове регулювання суспільних відносин як ефективний засіб впливу на громадське життя становить об'єктивну необхідність на сучасному етапі. Економічні відносини в нашій країні постійно ускладнюються, що ставить нові завдання перед правовою наукою, законодавством і практикою. Практична реалізація комплексу заходів, пов'язаних із переходом України до ринкової економіки, не могла не торкнутися сфери таких специфічних правовідносин суб'єктів цивільного права, як надання послуг з охорони майна, житла, земельних ділянок, особи, інформації і т. ін. Усе гострішою стає проблема забезпечення недоторканності речових прав, насамперед, права приватної власності, права володіння. Цим зумовлена поява значної кількості різних охоронних підприємств, які надають послуги фактичного характеру, здійснюючи охорону об'єктів права власності (володіння) від протиправних посягань на підставі цивільно-правового договору.

Досвід інших країн світу також свідчить, що без залучення до профілактики правопорушень та боротьби зі злочинністю найширших верств населення робота правоохоронних органів є малоефективною.

Зародження ринку охоронних послуг в Україні відноситься до початку 1990-х років, коли почали з'являтися нові суб'єкти охоронної діяльності, в тому числі й засновані на приватній формі власності. Із 1994 р. існує система ліцензування, яка запровадила певні обмеження для бажаючих займатися охоронною діяльністю, що свідчить про кваліфікований характер останньої та підвищену увагу до неї з боку держави.

Охоронна діяльність, зокрема діяльність щодо організації безпеки бізнесу, досить різноманітна й містить у собі різні форми (забезпечення захисту різного роду майнових інтересів, фізичної недоторканності осіб, інформаційної безпеки суб'єктів підприємницької діяльності і т. ін.).

Безпосередньо сам договір на здійснення охорони не знайшов належного висвітлення в юридичній літературі. Відомі лише декілька робіт, спеціально присвячені цьому питанню, зокрема: Н.П.Волошина "Договор охраны объектов силами вневедомственной сторожевой охраны при органах милиции", Є.Д. Шешеніна "Договор на оказание услуг организациями вневедомственной сторожевой охраны" і А.А. Травкіна "Договор об охране объектов подразделениями вневедомственной охраны при МВД СССР и пути его совершенствования". Однак, потрібно зауважити, що ці розробки здійснювалися в період існування колишнього СРСР, в умовах панування державної форми власності та відсутності ринкової економіки, і ґрунтуються вони на нормах чинного тоді цивільного законодавства СРСР.

Таким чином, оскільки зазначені проблеми мають велике практичне і теоретичне значення, можна констатувати актуальність дослідження теми, що винесена в заголовок курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є цивільне законодавство України.

Предметом дослідження є договір охорони.

Метою курсової роботи є дослідження договору охорони.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

охарактеризувати договір охорони як спосіб реалізації права на захист майнових та особистих немайнових інтересів;

здійснити аналіз видів договору охорони;

дослідити зміст договору охорони.

Курсова робота (практичне значення) може бути використана у практичній роботі юриста, а також студентами юридичних факультетів університетів та інститутів при вивченні даного навчального курсу.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Дзера О.В., Спасибо-Фатєєва І.В., Харитонов Є.О., Шевченко Я.М. тощо.

Методи дослідження: порівняльно-правовий, діалектичний, системно-структурний, логічний, аналіз та синтез. У процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.

Основою для написання роботи стало практичне вивчення цивільного законодавства.

Розділ 1. Договір охорони як спосіб реалізації права на захист майнових та особистих немайнових інтересів

1.1 Поняття та правова характеристика договору охорони

Аналіз визначень цивільно-правових угод, закріплених нормами чинного ЦК України (так званих легальних визначень), свідчить, що їхнє поняття зазвичай формулюється за допомогою вказівки на основні обов'язки сторін, виконання яких покладається на них у зв'язку з укладенням договору. Про це, зокрема, йдеться в ст. 655 (договір купівлі-продажу), ст. 759 (договір майнового найму), ст. 837 (договір підряду), ст. 1046 (договір позики) і деяких інших статтях ЦК України. Подібний підхід уявляється цілком виправданим, оскільки таким чином вдається підкреслити суть і відмінні риси тієї або іншої угоди, що дозволяє розв'язати головне завдання при розробці будь-якого поняття: відмежувати його предмет від предметів інших подібних договірних моделей. договір охорона майновий фізичний

Будь-яке наукове поняття, - відмічає з цього приводу О.С. Іоффе, - має служити меті відмежування охоплюваних ним явищ від інших суміжних явищ. Це означає, - продовжує далі автор, - що при розробці поняття того чи іншого договору потрібно застосовувати такі найбільш істотні моменти, що характеризують права й обов'язки контрагентів, які відрізняють цей договір від всіх інших договорів цивільного права [18, 207].

У позитивному праві легальне визначення договору охорони міститься в ст. 978 ЦК України, в якій зроблено спробу дати загальне поняття договору охорони. При цьому зазначається, що основний обов'язок охоронця полягає в тому, що при виконанні договору має бути забезпечена зовнішня недоторканність майна або особи, які охороняються.

Розвиток ринкових відносин спричинив істотні зміни в системі об'єктів як права власності, так і інших цивільних прав, які, у свою чергу, можуть бути об'єктами охорони як сукупності фактичних дій на підставі цивільно-правового договору. Наприклад, важливим об'єктом цивільних прав стає різного роду інформація, у тому числі й та, що зберігається в пам'яті ЕОМ. У якості об'єкта права власності може розглядатися підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 191 ЦК України), у поняття якого входять елементи як матеріальні (будівлі, споруди, устаткування, сировина, напівфабрикати, грошові кошти тощо), так і нематеріальні (інформація, недоторканність приватної сфери, секрети виробництва тощо). Об'єктами охорони можуть бути будь-які майнові і немайнові блага, захист яких можливий шляхом виконання певних фактичних дій на підставі договору. Тому загальне легальне поняття договору охорони є не зовсім вдалим, оскільки, по-перше, обмежує коло можливих об'єктів охорони за договором, по-друге, змішує два види договору, мета яких принципово відмінна - охорона майна й охорона особи. Уявляється, що для визначення загального поняття договору досить ознак, що характеризують його найзагальнішим чином. Поняття договору необхідно давати виходячи із загального родового поняття договору про надання послуг, закріпленого в ст. 901 ЦК України. За договором охорони одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням іншої сторони (замовника), шляхом здійснення дій фактичного характеру забезпечити зовнішню недоторканність об'єкта охорони за плату.

Слід зауважити, що при формулюванні поняття договору охорони в літературних джерелах давалося визначення у, так би мовити, традиційному вигляді [11; 33; 24; 34]. Але як би не відрізнялися відображені в літературі погляди на висвітлюване поняття, воно завжди націлюється його авторами на досягнення певного практичного ефекту - максимально точно визначити основні обов'язки сторін за договором, виходячи з його правової природи й правової мети, що досягається угодою.

У працях авторів, присвячених дослідженню зазначеного питання, даються різні визначення поняття договору охорони.

Так, Н.П. Волошин у монографії "Договор охраны объектов силами вневедомственной сторожевой охраны при органах милиции" дає таке визначення: "За договором про охорону об'єктів управління, відділ (відділення) позавідомчої охорони зобов'язується забезпечити схоронність матеріальних цінностей госпоргану шляхом організації сторожової служби, а госпорган зобов'язується створити необхідні умови для несення служби й оплатити витрати з охорони відповідно до тарифів" [11, 4].

У визначенні вказується на обов'язок охорони "забезпечити схоронність матеріальних цінностей". Це твердження не відповідає правовій природі договору охорони, адже він не є договором зберігання. Неточність визначення стосується також обов'язку послугоотримувача "оплатити витрати з охорони". Однак послугоотримувач не оплачує "витрати", а виплачує винагороду.

На ці неточності вказував також Є.Д. Шешенін. У своїй роботі "Договор на оказание услуг организациями вневедомственной сторожевой охраны" автор так визначає поняття договору: "За договором охорони одна сторона - послугодавець - зобов'язується здійснювати для іншої сторони зовнішню сторожову охорону певних об'єктів, а послугоотримувач зобов'язується створити необхідні умови для охорони й оплатити надані послуги" [33, 299-322].

Р.Б. Шишка дає таке визначення: "За договором охорони одна сторона (охоронець) зобов'язується забезпечити охорону об'єкта (майна або особи) від протиправних посягань, а інша сторона (охоронюваний) зобов'язується створити належні для забезпечення діяльності охоронця умови, оплатити надані охоронні послуги" [34, 421].

Ці два вищенаведені визначення поняття договору охорони мають одну спільну неточність, а саме: не розкривають поняття охорони й не визначають характер передбачуваних дій послугодавця.

Більш точним у визначенні характеру дій, а, власне кажучи, й у визначенні предмета договору, є поняття договору охорони, сформульоване в ст. 978 ЦК України: "За договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату". Легальне визначення поняття договору охорони більш точно характеризує основні права і обов'язки сторін. Однак у цьому разі, невиправдано зроблено спробу об'єднати одним поняттям два види договору - охорони особи й охорони майна. Також зі змісту даної статті виходить, що "охоронцем" може бути й фізична особа, зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, що є неприпустимим.

Крім того, це визначення не конкретизує, від яких небезпек необхідно забезпечити зовнішню недоторканність. Договір охорони характеризується вузькою спрямованістю дій, що становлять його предмет, - насамперед попередження або припинення навмисних дій, які можуть бути кваліфіковані як злочини (крадіжка, пограбування, розбійний напад і т. ін.).

Слід зауважити, що основний обов'язок володільця майна не обмежується дотриманням правил особистої і майнової безпеки. Важливою передумовою досягнення поставленої мети є обов'язок володільця створити передбачені договором необхідні умови для виконання іншою стороною своїх обов'язків.

Вищезазначена стаття ЦК України, у якій сформульоване поняття договору, розміщена в главі 66, присвяченій договору зберігання, внаслідок чого є підстави вважати, що законодавець відносить даний договір до різновиду договору зберігання як його спеціальний вид.

Як було зазначено вище, договір охорони майна за своєю метою дійсно дуже близький до договору зберігання. Мета обох - забезпечення схоронності певного об'єкта матеріального світу. Розмежування цих договорів є традиційним питанням для цивілістичної науки, і особливих суперечностей у поглядах учених не спостерігається. Усі автори (О.С.Іоффе, Н.П. Волошин, З.І. Цибуленко, О.О. Красавчиков, М.І.Брагинський Є.Д. Шешенін та ін.) визнають, що договір охорони є самостійним видом договору з оплатного надання послуг.

Необхідно додати, що на відміну від договору зберігання, внаслідок якого, за загальним правилом, поставлена мета визначає характер дій зберігача, у договорі охорони майна ця мета досягається здійсненням заходів, спрямованих, насамперед, на запобігання або припинення дій, що кваліфікуються як злочини. Тобто мета договору охорони - забезпечити схоронність майна - є певною мірою опосередкованою й досягається шляхом вжиття заходів, спрямованих на запобігання або припинення протиправних дій на будь-якій стадії їх здійснення. Звідси можна зробити висновок, що у разі, якщо, наприклад, буде пошкоджене або знищене майно, передане на зберігання, і особу, діями якої викликані ці наслідки, затримано в момент здійснення цих дій, то поклажодавець все одно має право вимагати від зберігача відшкодування вартості втраченого або пошкодженого майна. Якщо ж подібна ситуація виникне при виконанні договору охорони, то власник майна не матиме права висунути претензії до охоронної організації, оскільки досягнута основна мета договору.

У ст. 942 ЦК України, присвяченій обов'язку зберігача щодо забезпечення схоронності речі, сказано, що зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом і іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Практично, це означає, що в усіх без винятку договорах даного роду на зберігача покладається обов'язок зберегти довірене йому майно від небезпеки розкрадання. Але майну можуть загрожувати й інші небезпеки. Встановити, чи несе зберігач обов'язок щодо збереження майна й від таких небезпек, можна тільки виходячи зі змісту й спрямованості укладеного договору.

На підставі сказаного, можна зробити висновок, що охорона завжди є складовою відносин зберігання, а також і деяких інших договірних відносин, у яких одна зі сторін договору зобов'язана зберегти чуже майно, що перебуває в її володінні. Однак послуга з охорони набуває властивих їй специфічних рис, тільки будучи виділеною в самостійні договірні відносини. Охорона, наприклад, майна припускає виконання лише фактичних, заздалегідь обговорених за своїм характером дій, необхідних для того, щоб зберегти майно від небезпеки фізичного знищення, псування або втрати, що може загрожувати йому з боку навмисних неправомірних дій третіх осіб. Тобто за своїм характером діяльність зобов'язаної особи є більш спеціальною, обмежується забезпеченням збереження майна від розкрадання, знищення або пошкодження. Навпаки, особа, якій майно передане для зберігання, здійснює правомочність володіння, як і інші необхідні для цього права й обов'язки.

Отже, за договором охорони одна сторона - охоронець (детентор) - спеціалізована охоронна організація, зобов'язується прийняти майно під свою відповідальність й забезпечити його зовнішню недоторканність від протиправних посягань з боку третіх осіб, а володілець майна (власник або інший титульний володілець), у свою чергу, зобов'язується створити необхідні для цього умови й сплатити передбачену договором винагороду.

Договір охорони завжди є консенсуальним, оскільки вважається укладеним з моменту, коли сторони дійшли згоди за всіма істотними умовами але його виконання характеризується певною періодичністю. Мається на увазі, що безпосереднє надання послуги пов'язується з моментом передачі майна під охорону, а точніше - з моментом установлення над майном контролю з боку охоронця. Тому в договорі має бути чітко регламентований момент передачі об'єкта під охорону, тобто здійснення передбаченої договором дії, з якою пов'язується момент установлення охорони над майном. Значення загальних попередньо встановлених строків охорони полягає в тому, що в цей період часу охоронець (детентор) повинен бути готовим до того, щоб надати власнику (володільцю) послугу з охорони. Окремими конструкціями договору цілком можливе покладання на охоронця обов'язку щодо прийняття майна під охорону в будь-який час протягом певного періоду неодноразово.

Договір охорони є взаємозобов'язуючим, тобто таким, в якому кожна із сторін має як права, так і обов'язки. Інакше кажучи, двосторонній (синалагматичний) договір - це договір, відповідно до якого кожна зі сторін має право вимоги відносно іншої сторони в обмін на прийняті на себе обов'язки. Практичне значення цього полягає в наступному.

По-перше, взаємна угода має бути складена у такій кількості оригіналів документа, скільки є сторін з різними інтересами. Таким чином, кожна сторона має можливість довести наявність договору і умов, на яких він укладений, якщо це оспорюється іншою стороною. Тому з метою контролю кількість примірників має бути зазначена в кожному оригіналі документа.

По-друге, ризик випадкової неможливості виконання юридично несуть обидві сторони, мається на увазі, що у разі виниклої неможливості виконання одного із зобов'язань припиняється й зустрічне.

По-третє, правило про взаємність дає можливість кожній із сторін затримати виконання свого обов'язку до того моменту, як буде виконане зустрічне зобов'язання.

Договір охорони слід віднести до договорів із триваючим виконанням. Договори з одноразовим виконанням передбачають виконання обов'язку шляхом здійснення однієї дії протягом короткого проміжку часу, у той час як договори із триваючим виконанням передбачають виконання одного або декількох обов'язків протягом більш-менш тривалого періоду часу. Тому договори із триваючим виконанням більшою мірою зазнають впливу зовнішніх несприятливих обставин економічного й соціального характеру, що може викликати необхідність перегляду й зміни окремих умов договору, а також його припинення з ініціативи однієї із сторін.

Як різновид договору про надання оплатних послуг договір охорони є завжди оплатним, а отже може розглядатися як один із видів господарських або підприємницьких договорів.

1.2 Форма договору охорони

У тих відомих роботах, спеціально присвячених договору охорони, поняття його предмета трактується по-різному. Так, на думку Н.П. Волошина, предметом договору охорони є "організація і здійснення сторожової служби з метою забезпечення повної схоронності товарно-матеріальних цінностей, що перебувають під охороною" [11, 7]. Є.Д. Шешенін уважає, що "предметом договору на здійснення охорони є послуги позавідомчої охорони, діяльність з охорони певних об'єктів. Діяльність охорони не має осяжного матеріалізованого результату, вона спрямована на схоронність об'єкта охорони й товарно-матеріальних цінностей, що перебувають на об'єкті охорони" [33, 302]. Р.Б. Шишка вважає, що "предметом договору охорони, як різновиду договору на надання послуг, є організація й здійснення фізичної, а також, за допомогою технічних засобів, охорони особи й майна способами, застереженими сторонами при укладенні договору" [34, 421]. Ю.П. Космін стверджує, що "предметом договору є організація пропускного режиму на об'єктах, які охороняються, організація й забезпечення збереження майна власника" [30, 228].

Предметом договору охорони майна є діяльність, у результаті здійснення якої забезпечується зовнішня недоторканність майна від можливих посягань з боку третіх осіб, що кваліфікуються як злочини. При формулюванні даної умови безпосередньо в договорі існує одна проблема, яка полягає в тому, що докладно описати всі необхідні дії, з огляду на специфічний характер охоронної діяльності, практично неможливо, а іноді й недоцільно, виходячи з необхідності дотримання режиму таємності. Це пояснюється тим, що при укладенні договору сторони можуть лише припускати характер і міру посягання, якому необхідно протидіяти. Тому в усіх без винятку видах договорів охорони, що зустрічаються в практиці, предмет договору формулюється лише в загальному вигляді. Таке положення іноді створює значні труднощі при вирішенні питання щодо належного виконання договору. Проте умову про предмет договору, стосовно розглядуваного договору охорони, слід розглядати як абстрактну модель майбутніх дій учасників договору. Природно, у кожній конкретній ситуації дії послугодавця будуть більш різноманітні, ніж передбачена договором модель. Для визнання договору укладеним досить, щоб у ньому містилися достатньо ясні вказівки, за допомогою яких можна з'ясувати предмет вимоги кредитора, або щоб у договорі був наданий якийсь масштаб, за допомогою якого можна було б встановити зміст зобов'язання.

Основна вимога полягає в тому, щоб при формулюванні умови про предмет договору було зрозуміло, які основні дії передбачається здійснювати і який має бути результат цих дій. Слід розрізняти результат, на який спрямований договір, і його мету. Мета договору охорони - забезпечення схоронності майна. Результатом же діяльності слід уважати припинення або попередження посягання на майно володільця, адекватно до передбачуваної міри якого обирається спосіб протидії. Однак слід зауважити, що ймовірність того, що дії, які становлять предмет договору охорони, в конкретній ситуації виявляться безрезультатними, більшою або меншою мірою зберігається. Тому для забезпечення результативної діяльності охоронця в договорі можуть бути передбачені способи, що стимулюють його до найбільш ефективних за даних обставин дій.

У безпосередньому зв'язку з поняттям предмета договору охорони перебуває той матеріальний об'єкт, на який спрямовані дії зобов'язаної особи. Дійсно, в тих випадках, коли дії пов'язані з предметами зовнішнього світу (речами), останні являють собою об'єкт дій, тим самим тут можна говорити про дуалізм предмета договору (дія й річ). У такому разі предмет договору, як діяльність боржника, проявляється менш чітко.

Особливістю договору охорони майна є те, що на відміну від договору зберігання охорона здійснюється відносно майна без його передачі у володіння охоронцеві й відповідно без його індивідуалізації. Так, при охороні квартир і житлових будинків громадян з використанням засобів охоронної сигналізації, по суті, володілець зацікавлений у цілості речей, що там знаходяться. Водночас вміст квартири, житлового будинку зазвичай у цих випадках невідомий охоронцеві й він має справу лише з квартирою, житловим будинком як об'єктом своїх дій, однак відповідає він не за цілісність вікон, дверей і т. ін., а за зовнішню недоторканність майна, що перебуває в межах цих об'єктів. Звичайно, у випадку викрадення речей із квартири, володільцеві буде дуже важко довести, щом саме було у квартирі й що було викрадено. Часто про кількість і вартість майна, яке охороняється, не має точного уявлення навіть його володілець (наприклад, при здійсненні охорони квартир громадян), не кажучи вже про охоронця, який, за загальним правилом, не має безпосереднього доступу до майна в період здійснення охорони. Ця особливість, хоча й значно ускладнює процес установлення розміру завданих збитків, проте не є підставою вважати договір охорони майна не укладеним, якщо договором конкретно не визначено склад майна, що підлягає охороні. Уявляється, що при укладенні договору досить лише чітко визначити споруду, окреме приміщення, межі земельної ділянки тощо, в межах яких буде знаходитися майно, яке є об'єктом охорони.

Практика йде саме цим шляхом, коли при укладенні договору складається так звана "дислокація охоронюваних об'єктів", яка є невід'ємною частиною договору, хоча, за загальним правилом, договором передбачається охорона майна, що знаходиться усередині цих "об'єктів".

Незважаючи на те, що під охорону майно передається без його індивідуалізації, приблизна характеристика й оцінка його вартості має істотне значення. Насамперед, це впливає на визначення міри ризику посягання, а у зв'язку з цим - і на обрання економічно найбільш вигідного, але й найбільш ефективного способу охорони, що, відповідно, не може не впливати на розмір витрат при здійсненні охорони й розмір винагороди за надану послугу.

Крім того, уявляється важливим на момент укладення договору визначити граничний розмір можливих збитків як результату невиконання або неналежного виконання зобов'язання (докладніше про відповідальність див. нижче). Тому умова про суму, в межах якої буде відбуватися відшкодування збитків, також слід віднести до однієї з істотних умов як попереднього, так і основного договору.

Під формою договору розуміється акт об'єктивного вираження волі сторін договору. Правове регулювання форми договорів полягає у встановленні вимог до неї й наслідків їх порушення. Мета відповідних вимог полягає в тому, що всі вони дозволяють зробити відносини сторін більш визначеними, усунути підстави для спорів у майбутньому з приводу самого факту укладення договору і його змісту. Хоча слід визнати, що будь-яка додаткова вимога до форми договору об'єктивно призводить до ускладнення й уповільнення процедури укладення договору й викликає додаткові витрати з його оформлення. Незважаючи на це, новий ЦК України зберіг досить багато статей, що вимагають письмової форми договору. Кодекс йде за традиційним поділом форми договору, згідно з яким виділяються договори усні й письмові. Письмові договори можуть укладатися в простій або нотаріальній формі (ст. 207-209 ЦК України).

Стосовно договору охорони відповідно до чинного законодавства діє загальне правило про форму правочину, яке пов'язує порушення вимог про обов'язкову письмову форму з неможливістю посилання, у разі виникнення спору і з метою підтвердження правочину, а також його умов, на показання свідків, зберігаючи за сторонами право в подібних випадках наводити письмові й інші докази (ст. 218 ЦК України). До договору охорони слід застосовувати вимоги ст. 207 ЦК України, а це значить, що укладення договору в письмовій формі припускає складання єдиного підписаного сторонами документа або обмін документами, підписаними кожною із сторін. Як зазначалося вище, обмін підписаними кожною із сторін документами на практиці є майже незастосовним унаслідок того, що проект договору розробляється у вигляді стандартного формуляра й надається для підписання охоронним підприємством своєму контрагентові. Слід визнати, що укладення договору у формі єдиного підписаного сторонами документа на практиці є основним. При цьому не слід виключати випадки, коли письмова форма вважається дотриманою, якщо охоронець засвідчить приймання речі під охорону яким-небудь іншим способом, наприклад, охоронною розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним охоронцем.

Незважаючи на загальну тенденцію спрощення форми підприємницьких правочинів, для договору охорони необхідно передбачити в Законі України "Про охоронну діяльність" правило про те, що недотримання простої письмової форми правочину спричиняє його недійсність. Це обумовлено тим, що при виконанні договору охорони істотне значення мають умови про порядок і спосіб організації охорони, момент передачі майна під охорону, спосіб передачі, порядок зняття охорони, а також умови щодо відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, умови звільнення від відповідальності, які підлягають досить ясному письмовому формулюванню й не можуть піддаватися будь-якому розширеному тлумаченню. Спрощені способи фіксації укладення договору у вигляді видачі охоронної розписки, квитанції, жетона або іншого документа допустимі лише в деяких випадках, спеціально передбачених законом, наприклад, у випадках постановки автомобіля на охоронюваних майданчиках.

1.3 Сторони та істотні умови договору охорони

У позитивному праві сторони в договорі охорони персоніфіковані як охоронець, тобто виконавець (послугодавець), і замовник (послугоотримувач).

Визначення споживача послуги як сторони в договорі охорони майна особливих проблем не викликає. Такими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, що володіють достатнім обсягом дієздатності, які правомірно володіють майном, і право яких на момент укладення договору не заперечують інші особи, тобто особи, що здійснюють правомірне неоспорюване володіння, внаслідок певної правової підстави (права власності, права повного господарського відання, права оперативного управління, внаслідок особистих сервітутів у вигляді узусу й узуфрукта, на підставі договору майнового найму (оренди), зберігання тощо). Це обумовлено правовою природою договору охорони, у процесі виконання якого надається послуга, що забезпечує недоторканність, тобто захист фактичного правомірного володіння.

Стороною за договором охорони також можуть виступати особи, у володінні яких тимчасово перебуває майно, що є предметом спору (секвестр), особи, які здійснюють опіку над майном особи, визнаної судом безвісно відсутньою, особи, які здійснюють управління спадщиною до з'явлення спадкоємців, виконавці заповіту.

Цих осіб можна умовно розділити на такі категорії:

особи, що здійснюють володіння внаслідок права власності, права довірчої власності;

особи, що здійснюють володіння внаслідок прав на чужі речі;

особи, що здійснюють тимчасове володіння внаслідок укладеного договору;

особи, що здійснюють володіння за іншими підставами прямо передбаченими законом.

На момент укладення договору правомочності володіння майном цих осіб мають бути підтверджені відповідними документами.

Що стосується іншої сторони, іменованої "охоронець", то такою можуть виступати особи, що є суб'єктами підприємницької діяльності, якими згідно зі ст. 978 ЦК України можуть бути як організації (юридичні особи), так і фізичні особи. В якості загального правила цивільне право закріплює договір як основну модель цивільних правовідносин, використанням якої наділяється кожний учасник цивільного обороту: як фізичні, так і юридичні особи. У принципі, для вищеназваних суб'єктів створюється однаковий режим. Однак унаслідок різних причин законодавець у деяких нормах обмежує можливість використання тієї або іншої договірної моделі для певних осіб. В одних випадках учасниками певного договору можуть бути або винятково фізичні особи, або фізичці особи, що мають статус суб'єкта підприємницької діяльності, або тільки організації - юридичні особи.

Установлені обмеження мають різні підстави й набувають різних форм, які виражаються в тому, що в окремих випадках ті або інші особи взагалі не можуть виступати як контрагенти за договором або для цього необхідно одержання відповідного дозволу у вигляді ліцензії від компетентних державних органів. Так, ст. 9 Закону України "Про ліцензування окремих видів господарської діяльності" [3] містить перелік видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, відповідно до якого до них відноситься й надання послуг, пов'язаних з охороною державної й інших форм власності (п. 42). Такий перелік містився раніше в ст. 4 Закону України "Про підприємництво".

Охоронна діяльність як вид послуги на підставі цивільно-правового договору являє собою одну з форм підприємницької діяльності. Із цього випливає, що охоронцем, як правило, можуть бути саме комерційні організації, тобто такі, для яких основною метою діяльності служить отримання прибутку.

Згідно зі ст. 978 ЦК України суб'єктами договору охорони визнаються як юридичні, так і фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Відповідно до розділу IV проекту Закону України "Про охоронну діяльність" суб'єктами охоронної діяльності, а відповідно й стороною в договорі охорони майна, можуть бути:

Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ України;

організації, засновані на недержавній формі власності;

фізичні особи як суб'єкти підприємницької діяльності.

Таким чином, у позитивному праві закріплюється, що стороною в договорі охорони майна (охоронцем) можуть бути особи юридичні, засновані як на державній, так і на недержавній формі власності, а також особи фізичні як суб'єкти підприємницької діяльності, що мають дозвіл (ліцензію) на здійснення цього виду діяльності.

Охоронець як сторона договору охорони займає особливе становище в досліджуваних договірних правовідносинах, оскільки саме з його діями пов'язане досягнення основної мети договору - забезпечення зовнішньої недоторканності майна володільця, а також виплати відшкодування в розмірі й у випадках, передбачених у договорі або законі. Зовнішня недоторканність забезпечується діяльністю, що припускає силовий вплив з використанням вогнепальної зброї, спеціальних засобів, а також інші дії, які можуть зачіпати інтереси інших осіб, і така діяльність не може не підлягати суворому контролю з боку держави. Вимоги, яким повинні відповідати суб'єкти охоронної діяльності, порядок її ліцензування і здійснення державного нагляду за цією діяльністю визначаються спеціальними законами.

Викликає сумнів положення закону (ст. 978 ЦК України, ст. 32 проекту Закону "Про охоронну діяльність") про можливість участі в якості сторони за договором (охоронця) фізичної особи, навіть коли вона є суб'єктом підприємницької діяльності, тобто без створення юридичної особи.

У зв'язку з особливим публічним інтересом держави до охоронної діяльності виникає необхідність, насамперед, створення підвищених гарантій, що забезпечують професійну й фінансову спроможність та надійність "охоронця", а також необхідність ефективного державного контролю цього виду діяльності. Реальне створення таких гарантій можливе тільки у разі, якщо на зазначеній стороні договірних відносин будуть брати участь винятково юридичні особи, створені в передбаченій законом організаційно-правовій формі [14, 199-200].

Це підтверджується й практикою. Незважаючи на те, що ринок охоронних послуг в Україні практично сформувався, послуги фізичних осіб, як суб'єктів договору охорони майна, не затребувані. Так, за даними Управління Державної служби охорони при УМВС України в Харківській області на січень 2004 року видано тільки дві ліцензії для здійснення охоронної діяльності фізичними особами як суб'єктами підприємницької діяльності. Що ж стосується юридичних осіб, то ліцензії видані 85-ти організаціям. Порівняльний аналіз показує, що фізичні особи, як суб'єкти цього виду діяльності, виступають лише в рідких випадках, насамперед, здійснюючи охорону особи або майна, вступаючи у відносини зі споживачем послуги на підставі приватної угоди, яку слід розцінювати не як цивільно-правовий, а як трудовий договір. Дані угоди відрізняються за ознакою, властивою трудовому договору, сенс якого полягає в тому, що працівник (виконавець) перебуває в стані "підпорядкованості", "залежності", "несамостійності" [8, 237].

Уявляється, що стороною за договором охорони може бути тільки така юридична особа, яка створена для здійснення саме цього виду діяльності. Мається на увазі, що дані організації повинні мати спеціальну правоздатність, обмежуючи свою діяльність одним спеціальним видом комерційної діяльності, до того ж такої, що допускається особливим рішенням публічної влади. У зв'язку з цим справедливим є твердження В.А. Тархова про те, що кожна юридична особа має в першу чергу ставити перед собою ті завдання, рішення яких очікує від неї суспільство [23, 161].

Необхідність у закріпленні спеціальної правоздатності організацій, що надають послуги у сфері охоронної діяльності, сьогодні може бути обумовлена низкою причин. Серед них необхідно виділити, насамперед, потребу держави здійснювати контроль за діяльністю цих організацій в інтересах споживачів послуг та суспільства в цілому.

Спеціальна правоздатність реалізується шляхом закріплення ряду положень. Перш за все, в законі повинно бути зазначено, що організація має тільки такі права й несе такі обов'язки, які відповідають її цілям, прямо передбаченим у її установчих документах або законі.

Як уже згадувалося, охоронна діяльність підлягає ліцензуванню. Із цієї причини надавати послуги з охорони майна можуть тільки ті юридичні особи, які отримали відповідний дозвіл (ліцензію). Згідно зі ст. 22 проекту Закону України "Про охоронну діяльність" [4] "Умови та порядок видачі ліцензій, умови і правила здійснення недержавної охоронної діяльності, що ліцензується, встановлюються цим Законом, іншими актами законодавства, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та органу ліцензування недержавної охоронної діяльності - Міністерства внутрішніх справ України (далі - орган ліцензування)". Зі змісту даної статті випливає, що ліцензуванню підлягає тільки недержавна охоронна діяльність.

Було б доцільно передбачити видачу ліцензії не просто для заняття охоронною діяльністю як такою, а для кожного відповідного її виду. Отже, юридична особа матиме право здійснювати тільки ті види охоронної діяльності, які прямо зазначені в ліцензії.

У зв'язку з тим, що в пропонованій нами конструкції договору охорони майна передбачається закріпити підвищену відповідальність виконавця у формі відповідальності за випадок (casus), істотною передумовою отримання дозволу (ліцензії) на здійснення охоронної діяльності є також фінансова спроможність суб'єктів цієї діяльності. Така фінансова спроможність може забезпечуватися закріпленими в законі обов'язковими вимогами до організаційно-правової форми діяльності юридичної особи (наприклад, товариства з додатковою відповідальністю), розміру статутного капіталу та обов'язкового формування резервного фонду для виплати відшкодування [22, 189].

З огляду на вищевикладене доходимо висновку, що замовниками послуг з охорони майна можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які володіють майном на законних підставах. Щодо виконавців послуг з охорони майна (суб'єктів охоронної діяльності), то такими можуть бути лише юридичні особи як державної, так і недержавної форми власності, які отримали необхідний дозвіл (ліцензію).

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, визначається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення учасників договору формуються насамперед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб окреслена в загальних рисах у законі [31, 79].

Договір охорони майна відноситься до консенсуальних договорів, тобто вважається укладеним, коли сторони дійшли згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 ЦК України). Обов'язковою умовою укладення цивільно-правових угод про охорону із суб'єктами охоронної діяльності є досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов договору (ст. 38 проекту Закону України "Про охоронну діяльність" [4]).

Виходячи зі змісту ст. 638 ЦК України, істотними умовами договору охорони визнаються умови про предмет (послуги). Крім цього, до них відносяться умови, визначені законом як істотні, або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди [13, 27-28].

Істотною умовою договору охорони внаслідок його оплатності слід визнати домовленість про розмір винагороди й порядок розрахунків за надану послугу. В основі договірних правовідносин лежить принцип еквівалентності, тому основна маса договорів відноситься до оплатних. В п. 4 ст. 632 ЦК України зазначено, що у разі, якщо ціна в договорі не встановлена й не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Дане правило є незастосовним до договору охорони, оскільки розмір винагороди має визначатися залежно від того, що підлягає охороні в кожному конкретному випадку, і являє собою не тільки компенсацію витрат за надану послугу, але й своєрідну плату за ризик.

З огляду на те, що договір охорони, як правило, укладається на тривалий час, точно визначена ціна гарантує стабільність і певність договірних відносин, захист інтересів кредитора як слабкої сторони в договорі, у чому безпосередньо і зацікавлений цивільний оборот. Отже, умову про ціну слід визнати істотною, як необхідну для договорів даного виду.

Відповідно до принципу свободи договору, який охороняється державою, ст. 632 ЦК України закріплює норму, згідно з якою ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Разом з тим та ж ст. 632 ЦК України допускає, що у випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Таке регулювання служить однією з форм обмеження свободи договору й може використовуватися державою як спосіб захисту більш слабкої сторони в договорі.

Зважаючи на те, що договір охорони відноситься до договорів приєднання, право встановлення ціни надано охоронній організації. Прийнято вважати, що саме в договорах приєднання слабкою стороною є споживач послуг через неможливість брати участь в узгодженні ціни за надавану послугу. Тому регулювання цін на послуги охоронних організацій може бути цілком виправданим. Відносно Державної служби охорони при МВС України таке регулювання сьогодні застосовується у випадках, коли відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №615 від 10.08.93 р. "Про заходи щодо вдосконалення охорони об'єктів державної та інших форм власності" здійснення охорони підрозділами ДСО при МВС є обов'язковим. При цьому в п. 22 зазначено, що ціни на послуги з охорони об'єктів, що підлягають обов'язковій охороні підрозділами Державної служби охорони, визначаються на підставі відповідної методики, що затверджується Мінекономіки та МВС за погодженням з Антимонопольним комітетом.

При відхиленні договору від установленої або регульованої ціни умову про ціну, яка міститься в ньому, слід визнавати недійсною. При цьому, керуючись ст. 217 ЦК України, яка передбачає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин, слід уважати, що замість недійсної умови договору про ціну діє та, що передбачена обов'язковим для сторін правовим актом.

До істотних умов договору охорони також відносяться будь-які інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК України).

Отже, конститутивними ознаками зобов'язання, установлюваного договором охорони, є такі:

при здійсненні охорони майно не виходить із володіння власника (іншого титульного володільця), який лише залучає для здійснення функцій охорони спеціалізовану організацію;

обмежується зазвичай заходами, спрямованими на забезпечення збереження майна від розкрадання, навмисного знищення або пошкодження і т. ін.;

охорона здійснюється відносно об'єктів нерухомості або майна, що перебуває в межах цих об'єктів;

виконання характеризується певною періодичністю;

при здійсненні охорони на власника майна (іншого титульного володільця) покладається ціла низка додаткових обов'язків і обмежень;

охорона здійснюється професійним виконавцем;

зобов'язання завжди має оплатний характер.

Розділ 2. Види договору охорони

2.1 Договір охорони майна

Одним із видів договору охорони є досліджуваний нами договір охорони майна. Поняття договору охорони майна має відображати, насамперед, такі ознаки:

правову природу;

визначення предмета угоди, з можливістю його деталізації;

моменти, що відмежовують даний договір від подібних договірних відносин;

персоніфікацію сторін;

основні юридичні права і обов'язки сторін.

З огляду на цю загальну посилку щодо змісту поняття договору спробуємо сформулювати таке визначення договору охорони майна, яке відповідало б зазначеним вимогам і, крім того: було б конкретним, чітким і водночас коротким; розкривало б суть договору, давало загальне уявлення про його зміст; відповідало б моделі легальних визначень інших договорів, закріплених нормами ЦК України, тобто гармоніювало з ними (зокрема, містило найменування сторін договору); дозволяло б відмежувати договір охорони майна від інших цивільно-правових угод, подібних до нього (договори зберігання, підряду, доручення) [19, 3-20].

Розв'язати поставлене завдання не просто. Це пов'язано з тим, що деякі питання, які мають пряме або непряме відношення до поняття договору охорони, і які так чи інакше повинні знайти в ньому відображення, самі не мають однозначного тлумачення. До таких відносяться, зокрема, питання про найменування сторін, про правову природу договору охорони, про основні обов'язки сторін і навіть про назву договору. Оскільки без вирішення цих питань сформулювати поняття договору неможливо, зупинимося коротко на їх розгляді.

Перше із зазначених питань - про найменування сторін договору охорони - дотепер ні в літературі, ні в практиці не одержало однозначного вирішення. У позитивному праві, зокрема в Типовому договорі про охорону об'єктів [7], сторони іменуються "охорона" і "власник", що в останньому випадку не зовсім точно, оскільки послугоотримувачем за даним договором може бути не тільки власник майна, а й інший титульний володілець (наприклад, зберігач, наймач, орендодавець, лізингоотримувач і т. ін.). За своєю метою договір охорони спрямований на забезпечення недоторканності фактичного панування особи над річчю, тобто на захист фактичного володіння. Із цієї причини бажано, щоб сторони договору мали своє власне найменування, яке б персоніфікувало їх правове становище в даному договірному зобов'язанні, а не було запозичене з інших зобов'язальних правовідносин [10, 3-25].

Якщо виходити з того факту, що основна мета досліджуваного договору - це захист правомірного володіння, а предметом договору є активні дії фактичного характеру щодо захисту майна, до здійснення яких зобов'язується інша особа при безпосередньому виконанні договору охорони, то послугоотримувача (замовника послуги) слід позначити загальним терміном "володілець майна" [22]. Таке найменування послугоотримувача, як сторони договору, закріплено й у ЦК України (ст. 997 ЦК).

Уявляється, що широко використовуваний нині у практиці термін "охорона", хоча й досить точно характеризує особу, на яку покладено обов'язок забезпечити зовнішню недоторканність об'єкта охорони є не дуже вдалим з точки зору загальноприйнятої практики (покупець - продавець, підрядник - замовник, наймодавець - наймач). Після прийняття нового Цивільного кодексу, який для позначення сторони за договором зберігання запровадив більш точний термін "зберігач" (раніше використовувався термін "охоронець"), з'явилася можливість для позначення виконавця послуги за договором охорони використовувати в якості загального термін "охоронець", що є більш традиційним з погляду юридичної техніки для позначення сторони в договорі.

Не викликає сумніву, що для виконання основного обов'язку за договором охорони майна охоронець більшою або меншою мірою мусить установлювати своє панування над охоронюваним майном, визнаючи при цьому власником іншу особу. У сучасному цивільному праві володіння розглядається як право, не розрізняючи при цьому володіння (possessio) і тримання (detentio), на відміну від римського права, в якому власникові протиставлялася особа, що панувала над річчю, але не визнавалася її власником. Така особа називалася в Римі держателем речі (детентором).

У зв'язку з цим, застосовуючи аналогію, можна запозичити не використовуваний у наш час, але близький за змістом термін "детентор" безпосередньо для позначення сторони за договором охорони майна, як особи, що здійснює панування над майном, не маючи при цьому правомочності володіння. Надалі будемо оперувати саме цими термінами.

Що стосується назви договору, то в літературі й у практиці зустрічаються такі назви, як "договір охорони об'єктів", і як його різновид - "договір охорони квартир". Ці назви не зовсім точно характеризують матеріальний предмет (безпосередній об'єкт охорони), на який спрямовані дії зобов'язаної особи. Під "об'єктом" у цьому випадку маються на увазі який-небудь будинок, споруда, окреме приміщення або відкрита площадка із чітко позначеними межами, які самі по собі є речами, що мають матеріальну цінність. Дії ж охоронця (детентора), за загальним правилом, якщо інше не передбачено договором, спрямовані на забезпечення збереження майна, яке перебуває в межах зазначених об'єктів, і охоронець (детентор) не буде відповідати за шкоду, заподіяну самим об'єктам при спробі посягання на охоронюване майно. Необхідно розрізняти терміни "об'єкт охорони" або, по іншому, "об'єкт охоронної діяльності" і "охоронюваний об'єкт". Так, у ст. 1 проекту Закону "Про охоронну діяльність" [4] говориться, що "об'єкти недержавної охоронної діяльності - це майно юридичних осіб і громадян, крім об'єктів, які підлягають охороні виключно суб'єктами державної охоронної діяльності, а також фізичні особи, крім випадків, передбачених законодавством".

Під "об'єктом охорони", стосовно досліджуваних відносин, слід розуміти будь-які речі, щодо яких відповідно до умов договору, здійснюються заходи охорони.

"Охоронюваний об'єкт" - це визначені договором будинки, окремі приміщення тощо, у межах яких знаходиться майно, що охороняється. Самі ці об'єкти (будинки, споруди) будуть "об'єктами охорони" тільки у разі прямого закріплення їх у якості таких безпосередньо в договорі. Тому більш точним буде таке найменування розглянутого договору: "Договір охорони майна".

2.2 Загальні засади правової охорони особистого життя фізичної особи

Конституція України проголошує: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3); "Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним" (ст. 41) [1].

Відповідно до Закону України "Про міліцію" виконання зазначених прав громадян України покладено на міліцію: "Міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади , який захищає життя, здоров'я громадян, власність, навколишнє середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань" (ст. 1); "Основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; захист власності від злочинних посягань…" (ст. 2) [12].

Крім того, міліція має право "охороняти на договірних засадах майно громадян, колективне і державне майно, а також майно іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадянства" (п. 18 ст. 10). Виконання зазначеної функції покладено на Державну службу охорони при МВС України Положенням про Державну службу охорони при МВС України, яке затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р., редакція від 15.08.2001 р.: "Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ створена для здійснення заходів охорони щодо нерухомих об'єктів та іншого майна, в тому числі вантажів, а також грошових знаків, цінних паперів та інших цінностей, що перевозяться, інкасації і перевезень, не охоплених централізованою службою інкасації і перевезень цінностей Національного банку, забезпечення особистої безпеки громадян на договірних засадах" [12].

...