Принципи права неспроможності (банкрутства) в юридичній та судовій доктрині: постановка питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принципи права неспроможності (банкрутства) в юридичній та судовій доктрині: постановка питання

Principles of insolvency (bankruptcy) law in legal and judicial doctrine: question statement

Смолов К.В., адвокат, арбітражний керуючий

У статті досліджуються принципи права неспроможності (банкрутства) як вихідні засади правового регулювання відносин неспроможності, що надають злагодженості усьому його механізмові, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між елементами правової системи, усувають суперечності, що виникають між ними, зумовлюють напрями нормотворчої та правозастосовчої діяльності. Розкривається зміст принципу конкурсного імунітету як одного з найважливіших принципів конкурсного процесу, що забезпечує досягнення головної мети конкурсних процедур - максимально рівномірне задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника, шляхом усунення переваг окремих кредиторів на шкоду інших та встановлення такого обмеження (конкурсний мораторій), за яким кредитор не має права задовольнити свої вимоги до боржника інакше, як в межах відкритого провадження у справі про банкрутство та за правилами конкретної конкурсної процедури. Даний принцип обумовлює наявність принципу судового нагляду, інтенсивність та вид якого суд у справі про банкрутство визначає самостійно з урахуванням обставин справи та процесуальних дій учасників. Цей принцип полягає у судовому контролі за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об'єктів конкурсної маси та інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів, а також за збереженням балансу інтересів сторін, у тому числі під час продажу майна банкрута з метою реалізації за найвищу ціну та відповідно до встановленої законом процедури. Судовий контроль, в свою чергу, спричиняє необхідність концентрації всіх майнових спорів щодо боржника в межах спровадження у справі про банкрутство, яка виділяється як окремий принцип конкурсного процесу, що в цілому забезпечує залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси, а також вимог до боржника в межах одного судового провадження та сприяє ефективності заходів, метою яких максимальне задоволення вимог кредиторів. Концентрація спорів, в свою чергу, забезпечує дотримання принципу процесуальної економії, специфіка якого в межах справи про банкрутство розкривається на прикладах судової доктрини Верховного Суду. Окрему увагу атвором присвячено принципу процесульного плюралізму, як визначає багатоманітну варіативність процедурних модифікацій в організації конкурсного процесу, відповідно до яких проблему неплатоспроможності конкретного боржника може бути врегульовано в залежності від специфіки ринку, на якому функціонує боржник та його положення на ньому, організаційно-правової форми боржника, наявності чи відсутності в нього активів тощо, що забезпечує гнучкість конкурсних процедур та баланс інтересів боржника і кредиторів.

Ключові слова: мета права неспроможності (банкрутства), принципи права неспроможності (банкрутства), судовий контроль, концентрація спорів, конкурсний імунітет, процесуальний плюралізм.

The article describes the principles of insolvency (bankruptcy) law as the initial principles of legal regulation of insolvency relations, which give coherence to all its mechanisms, reflect objectively existing connections among the elements of the legal system, eliminate contradictions that arise among them, determine the directions of rule-making and law enforcement activities. The article reveals the content of the principle of competitive immunity as one of the most important principles of the bankruptcy process, which ensures the achievement of the main goal of competitive procedures - the most uniform satisfaction of the set of claims by creditors of an insolvent debtor, by eliminating the advantages of individual creditors to the detriment of others and establishing such a restriction (competitive moratorium), according to which the creditor is not entitled to satisfy his claims against the debtor except within the framework of open bankruptcy proceedings and according to the rules of a specific competitive procedure. This principle determines the existence of the principle of judicial supervision, the intensity and type of which the bankruptcy court determines independently, taking into account the circumstances of the case and the procedural actions of the participants. This principle consists in judicial control over compliance with the interests of creditors regarding the preservation of the objects of the bankruptcy estate and the interests of the debtor regarding the validity of monetary claims of creditors, as well as maintaining the balance of interests of the parties, including during the sale of the bankrupt's property for the purpose of selling at the highest price and in accordance with the procedure established by law. Judicial control entails the need to concentrate all property disputes against the debtor within the framework of the bankruptcy proceedings, which stands out as a separate principle of the bankruptcy process, which generally ensures the attraction of all the debtor's property to the liquidation mass, as well as claims against the debtor within one court proceeding and contributes to the effectiveness of measures aimed at maximizing the satisfaction of creditors' claims. The concentration of disputesensures compliance with the principle of procedural economy, the specifics of which in the framework of a bankruptcy case are revealed using examples of the judicial doctrine of the Supreme Court. Special attention is paid to the principle of procedural pluralism, which determines the variety of variability of procedural modifications in the organization of the bankruptcy process, according to which the problem of insolvency of a particular debtor can be resolved depending on the specifics of the market in which the debtor operates and his position on it, the organizational and legal form of the debtor, the presence or absence of assets, etc., which ensures the flexibility of bankruptcy procedures and the balance of interests of the debtor and creditors.

Key words: purpose of insolvency (bankruptcy) law, principles of insolvency (bankruptcy) law, judicial control, dispute concentration, competitive immunity, procedural pluralism.

Постановка проблеми

Відповідно до преамбули Кодексу України з процедур банкрутства від 18.10.2018 року № 2597-VIII, що введено в дію

21.10.2019 року (надалі - КУзПБ) [1] цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи, тобто преамбула Кодексу визначає мету конкурсного провадження за диференційованим підходом: для юридичних осіб - задоволення вимог кредиторів, для фізичних осіб - відновлення платоспроможності.

В постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 905/2030/19 констатовано, що метою відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом через застосування процедур банкрутства передбачених КУзПБ, є саме задоволення вимог кредиторів. Обов'язок виконання господарського зобов'язання, у вигляді сплати грошових коштів, виникає не з моменту вчинення дій кредитора щодо стягнення заборгованості з боржника, а з моменту визначеного відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, що узгоджується з приписами ст. 193 ГК України. За таких обставин, можна дійти до висновку, що у разі відсутності належного виконання господарського грошового зобов'язання, у кредитора є можливість, окрім звернення до суду з позовом до боржника, скористатися можливістю застосування щодо такого боржника процедур передбачених КУПБ для задоволення своїх кредиторських вимог у тому випадку, коли відсутній спір про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження. Можливість застосування щодо боржника процедур передбачених КУПБ є альтернативним способом задоволення грошових вимог кредитора у тому випадку, коли відсутній спір про право щодо вимог кредитора [43, п. 23-29].

В іншій постанові від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зазначив, що основною метою конкурсного процесу та процедури банкрутства є рівномірне і справедливе задоволення вимог кредиторів, саме тому правове регулювання статусу кредиторів у справах про банкрутство є одним із ключових питань цього процесу, адже, з одного боку, відкриття та провадження у справі про банкрутство впливає на права, інтереси, діяльність кредиторів та їх фінансовий стан, а з іншого - від волі кредиторів залежить і доля боржника [45, п. 56.2].

В науці, разом з тим, існує підхід, відповідно до якого система норм, що регламентує відносини, повязані із банкрутством, являє собою господарсько-правовий інститут, якому властиве поєднання публічно-правових та приватноправових засад, правове регулювання тут спрямовано на досягнення не приватного інтересу, а загальній меті - відновлення платоспроможності боржника й збереження господарюючого суб'єкта [19, с. 524].

Ярков В. В. зазначає, що необхідність існування спеціальних процесуальних норм при розгляді справ про банкрутство визначається двома основними особливостями даної категорії справ: публічністю та специфікою захисту права. Публічний характер цих справ заснований на тому, що встановлення факта неспроможності (банкрутства) учасника економічного обороту, як правило, тягне серйозні наслідки для великої кількості осіб: боржника, працівників боржника - юридичної особи або індивідуального підприємця, членів сім'ї боржника - громадянина, власників або учасників юридичної особи, що позбавляються в примусовому порядку свого майна, кредиторів боржника, заборгованість перед якими буде погашатись в особливому порядку, в багатьох випадках - для держави та адміністративно-територіальних утворень, що отримують після оголошення боржника - юридичної особи банкрутом додаткові соціально-економічні проблеми. Специфіка захисту права (боржника або кредиторів) при розгляді справ про банкрутство полягає у тому, що метою розгляду справи арбітражним судом є не вирішення спору, не встановлення факту, що має юридичне значення, а врегулювання конфлікту, що виник через нездатність учасника економічного обороту розрахуватися за власними боргами. При врегулюванні конфлікта суд повинен враховувати інтереси багатьох осіб: самого боржника, його працівників та власників майна, кредиторів, а також публічно-правові, соціально- економічні, а подекуди й політичні інтереси. Хоча зовнішньо правовою метою порушення провадження у справі про банкрутство є оголошення боржника банкрутом, тобто надання учаснику економічного обороту особливого статусу, що дозволяє здійснити розрахунки з кредиторами, фактично інститут банкрутства в проекції на його судову складову призваний забезпечити більш глубинні процеси, а саме збереження стабільності цивільного обороту. Саме тому процесуальні норми законодавства про банкрутство є особливими, спрямованими на створення умов, що дозволяють при наявності достатньо об'єктивно існуючого положення боржника як неспроможного плавно, з мінімальними втратами для суспільства вивести боржника тимчасово (громадянина) або назавжди (юридичну особу) з економічного обороту. Така багатоманітність завдань, що стоїть перед судом при розгляді справи про банкрутство, передбачає створення на рівні нормативного регулювання відповідних процесуальних умов та можливостей, що дозволяють врахувати специфіку цієї категорії справ. Це стосується порядку звернення з заявою й прийняття судом заяви до провадження, складу осіб, що беруть участь у справі, їх повноважень і правового статусу, підготовки справи до судового розгляду та строку розгляду справи, використання примирювальних процедур та виконання судового акту [3, с. 435-437].

Як слушно зауважує В. В. Джунь, за функціональною природою інституту неспроможності його визначальною метою не може не бути задоволення вимог кредиторів, причому як приватних, так і органів стягнення обов'язкових платежів. Тому ця мета органічно сполучає як приватні, так і публічні інтереси. Іншими дуже важливими цілями законодавства про неспроможність є стабілізація цивільного майнового обороту та руху платежів до державного бюджету. Відновлення платоспроможності боржників слід визнати лише субсидіарною метою законодавства про неспроможність, яка може бути досягнута, а може бути і не досягнута у результаті застосування реорганізаційних процедур цього інституту [7, с. 207].

В постанові від 09.07.2020 по справі № 910/26972/14 Верховний Суд зазначив, що відносини неплатоспроможності, які виникають з моменту порушення справи про банкрутство - це врегульовані законодавцем правовідносини щодо формування грошових вимог кредиторів до боржника, визначення їх черговості, призначення арбітражного керуючого на виконання певних повноважень у справах про банкрутство, введення щодо боржника передбаченої законодавством про банкрутство процедури (розпорядження майном, санації чи ліквідації), виявлення активів боржника, їх реалізації та справедливого розподілу грошових коштів, отриманих внаслідок продажу активів боржника. Відносинам неплатоспроможності характерно те, що вони не є інструментом вирішення окремого спору між боржником та його кредитором, а повинні забезпечити колективний механізм захисту інтересів різних кредиторів (конкурсних, заставних, поточних), інших учасників провадження у справі про банкрутство та справедливий розподіл активів боржника поміж цими кредиторами, справедливі умови реалізації майна боржника з метою пропорційного захисту майнових інтересів боржника та кредиторів [44, п. 33-34]. Аналогічний за змістом висновок підтримано Верховним Судом у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 19.01.2021 у справі № 916/4181/14 [49].

Особливістю провадження у справі про банкрутство є те, що врегулювання правовідносин неплатоспроможності боржника вимагає поєднання в одній процедурі як цивільних, так і адміністративних правовідносин щодо його майна (майнових прав) з метою якнайповнішого задоволення у ній вимог кредиторів - приватних осіб та контролюючих органів з грошовими вимогами до боржника у черговості, визначеній КУзПБ. Специфіка правовідносин у процедурі банкрутства полягає у необхідності комплексного та збалансованого регулювання приватно-правових та публічно-правових інтересів щодо неплатоспроможної особи, що вимагає застосування приватно-правових та публічно-правових механізмів у ході провадження у справі про банкрутство. У різні періоди свого розвитку законодавець по-різному проводив межу між приватним та публічним інтересом в регулюванні відносин неплатоспроможності. Законодавство про неплатоспроможність є комплексним, воно об'єднує правові норми приватного та публічного права заради досягнення єдиної мети - найбільш повного задоволення у процедурі банкрутства вимог приватних та публічних кредиторів (податкових органів, органів соціального забезпечення), оскільки по завершенню ліквідаційної процедури таке задоволення унеможливлюється ліквідацією юридичної особи чи використанням майна боржника для задоволення вимог інших кредиторів, які включені до реєстру вимог кредиторів в ході провадження у справі про банкрутство [26, п. 30, 36].

Між тим, відповідно до положень статті 39 КУзПБ законодавець, на відміну від Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відмовився від таких умов відкриття провадження у справі про банкрутство, як обґрунтування ініціюючим кредитором (чи декількома кредиторами у випадку подання єдиної заяви про відкриття процедури банкрутства) доказів відкриття виконавчого провадження не менше трьох місяців до моменту відкриття процедури банкрутства. Відтак, Кодекс України з процедур банкрутства вже не можна вважати продовженням процедури виконавчого провадження судового рішення. А тому висновки апеляційного суду про те, що розпорядником майна вчинятимуться дії з виконання судового рішення, що унеможливлює задоволення вимог приватного виконавця про визнання у процедурі банкрутства грошових вимог приватного виконавця, які є частиною його основної винагороди, що не була стягнута у виконавчому провадженні, внаслідок часткового виконання рішення суду, колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими, виходячи з іншого правового регулювання, яке передбачено КУзПБ. За своєю суттю виконавче провадження та процедури банкрутства є різними процедурами, які прямо не пов'язані між собою, мають різні способи та процедури регулювання, а також різний кінцевий результат (наслідки). Не кожне виконавче провадження має наслідком порушення провадження у справі про банкрутство, не кожне провадження у справі про банкрутство відкривається на підставі неможливості виконати рішення суду чи рішення інших органів (посадових осіб). Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.08.2020 р. по справі № 910/126/20 [46].

Раніше в доктрині домінувала позиція, що конкурсне провадження є різновидом та певним продовженням виконавчого провадження. Так, Б. М. Поляков зазначав, що процедура банкрутства слідує за виконавчим провадженням, та саме незадовільні результати виконавчого провадження є передумовою виникнення процедури банкрутства. Разом з тим, Б. М. Поляков зауважував, що виконавче провадження не розраховане на задоволення великої кількості кредиторів при недостатності активів у боржника, а тому тут потрібне зовсім інше провадження зі своїми учасниками, механізмами та правилами гри. При цьому, на думку Б. М. Полякова, реальність неплатоспроможності повинна апробовуватись виконавчим провадженням. Лише виконавче провадження може свідчити про фактичну неплатоспроможність боржника і тоді на заміну виконавчому провадженню приходить процедура банкрутства [14, с. 151]. Аналогічної думки дотримується І. В. Ніколаєва, досліджуючи правовий зв'язок інституту неспроможності (банкрутства) та виконавчого провадження [12, с. 213-215]. Наразі для таких висновків відсутнє нормативне підґрунтя, оскільки за концепцією Кодексу передбачалось спрощення доступу до процедур неспроможності (банкрутства) та надання кредиторам більше можливостей вибору щодо шляхів повернення боргів.

Наведена позиція простежується в судовій практиці Верховного Суду. Так, в постанові Верховного Суду від

03.06.2020 у справі № 905/2030/19 вказано, що метою відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом через застосування процедур банкрутства передбачених КУПБ, є саме задоволення вимог кредиторів. У разі відсутності належного виконання господарського грошового зобов'язання, у кредитора є можливість, окрім звернення до суду з позовом до боржника, скористатися можливістю застосування щодо такого боржника процедур передбачених КУПБ для задоволення своїх кредиторських вимог у тому випадку, коли відсутній спір про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження. Відсутність доказів вжиття заходів щодо стягнення з боржника суми боргу не є свідченням неправильного застосування господарським судом положень ст.ст. 1, 34, 35, 39 Кодексу України з процедур банкрутства, а також не вказує про передчасність, при ухваленні рішення про відкриття провадження у справі про банкрутство, оскільки можливість застосування щодо боржника процедур передбачених КУПБ є альтернативним способом задоволення грошових вимог кредитора у тому випадку, коли відсутній спір про право щодо вимог кредитора [43, п. 25-29].

Право банкрутства (неспроможності) має, на думку В. В. Радзивілюк, три основних цілі:

1) надання можливості життєздатному суб'єкту господарювання звільнитися від боргів, зберегти свій правовий статус та продовжувати свою господарську діяльність, тобто відновити свою платоспроможність;

2) справедливе та розмірне задоволення вимог кредиторів повністю або частково;

3) захист інтересів працівників неплатоспроможного боржника [2, с. 465]. Що стосується цілей процедури неспроможності фізичної особи, то Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 22.09.2021 у справі № 910/6639/20 зауважив, що з огляду на мету та цілі КУзПБ інститут неплатоспроможності фізичних осіб призначений для зняття з боржника - фізичної особи тягаря боргів, які мають значний розмір та не можуть бути погашені за рахунок поточних доходів та належного цій особі майна. Правове регулювання відносин, що виникають між боржником та іншими учасниками справи про неплатоспроможність, має на меті поетапно створити для боржника - фізичної особи найбільш сприятливі умови для погашення боргів шляхом їх реструктуризації, а при нерезультативності таких заходів - забезпечити ефективний механізм продажу активів боржника [56].

Зазначені цілі права банкрутства (неспроможності) тісно пов'язані з його принципами [2, с. 465] та обумовлюють їх формування та зміст.

Разом з тим, за слушним зауваженням В. Я. Погребняка, дещо нетиповим стосовно інших кодифікованих актів КУзПБ робить відсутність у розділі 1 «Загальні положення» Кодексу положень про принципи права як вихідні програмні ідеї його застосування. Фактично у зв'язку зі специфічністю предмета правового регулювання законодавець переклав це питання на плечі судової влади. Правова наука, на думку В. Я. Погребняка, разом із судовою практикою мають створювати правові інститути на основі норм і принципів, закладених у законодавстві, а за відсутності таких - створювати ці принципи самостійно [13].

Актуальність даного дослідження зумовлена відсутністю правових норм, якими врегульовано принципи права неспроможності (банкрутства), єдиної наукової концепції принципів та розрізненість правових позицій Верховного Суду як одного з основних суб'єктів творення судової доктрини з питань принципів права неспроможності (банкрутства).

Метою даної статті є висвітлити та систематизувати наявні в юридичній науці та судовій доктрині Верховного Суду думки та правові позиції щодо поняття, класифікації та змісту принципів права неспроможності (банкрутства) та сформувати подальший напрямок наукового пошуку в цьому надважливому питанні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню теоретичних та практичних питань права неспроможності та банкрутства присвячені роботи таких вчених, як О. А. Беляневич, О. М. Бірюков, І. О. Вечірко, Б. М. Грек, В. В. Джунь, Б. М. Поляков, П. Д. Пригуза, В. В. Радзивілюк, Г. Ф. Шершеневич та інших. Однак, аналіз останніх наукових досліджень та публікацій в сфері конкурсного процесу свідчить про відсутність окремого дослідження принципів права неспроможності (банкрутства), фрагментарність досліджень в цьому напрямку та втрату актуальності окремих досліджень з огляду на динамічність змін законодавства в сфері неспроможності (банкрутства) та «гнучкість» судової доктрини.

Виклад основного матеріалу

Аналізуючи норми КУзПБ, слід в першу чергу підкреслити відсутність в його тексті окремих статей, присвячених принципам конкурсного провадження. Разом з тим, деякі норми містять положення, з яких випливають засади конкурсних процедур (наприклад, приписи ст. 41, якою врегульовано мораторій на задоволення вимог кредиторів).

В теорії права під принципами права (від лат. principium - основа, засада) зазвичай розуміють загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу і порядку, є універсальними за невизначеністю строку існування, є ідейною основою для об'єктивного права, концентровано виражають закономірності його розвитку, сутність і соціальне призначення; описують (конкретизують) установлене право, вносять однаковість у систему правових норм; слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, надають злагодженості усьому його механізмові, виступають орієнтирами формування та вдосконалення правової системи, є її каркасом, опорою, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між елементами правової системи та соціальної системи, усувають суперечності, що виникають між ними, зумовлюють напрями нормот- ворчої, правозастосовчої та інших форм правової діяльності [17, с. 242-243]. За сферою дії як правило розрізняють загальноправові (загальногалузеві), міжгалузеві, галузеві, підгалузеві та інституційні принципи права [17, с. 245-246].

В одній з постанов Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, коментуючи юридичне значення норм-принципів, зазначила таке: в теорії права норми права поділяють на типові норми (норми - правила поведінки) і спеціалізовані (нетипові) норми. Якщо типові норми спрямовані на безпосереднє регулювання суспільних відносин (встановлюють стандарт правомірної поведінки суб'єкта права або встановлюють наслідки відхилення від нього), то спеціалізовані норми зазвичай безпосередньо відносини між особами не регулюють, а сприяють реалізації норм - правил поведінки і у такий спосіб опосередковано беруть участь у правовому регулюванні суспільних відносин. До спеціалізованих норм відносяться, зокрема норми- принципи - найбільш загальні, стабільні та імперативні вимоги, закріплені у праві, які є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні системі права і визначають її характер та напрямки подальшого розвитку. Галузеві принципи лежать в основі тієї чи іншої галузі права і виражають особливості конкретної галузі права. Як фундаментальні засади, вони відіграють значну роль у побудові галузевого законодавства, визначаючи основні вектори його розвитку [57].

Б. М. Поляков зазначав, що принципи права або прямо закріплюються в законодавчих актах (статтях, преамбулах законів), або безпосередньо випливають зі змісту правових норм. Автор звертав увагу на те, що відсутність в законі про банкрутство принципів правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства) значно знижує єдність нормативного акта [15, с. 75-76].

В теорії права зазвичай виділяють три способи виникнення принципів права: 1) закріплюються в нормах права, що містяться у приписах законів та нормативно-правових договорів, тобто текстуально легалізуються (принципи- приписи); 2) виводяться зі змісту законодавства; 3) формулюються юридичною (здебільшого судовою) практикою [17, с. 244].

В. В. Джунь зауважує, що доктринальне опрацювання правових принципів вимагає врахування не лише зовнішніх ознак відповідного законодавства, але й виявлення його істотних, системних зв'язків, які визначають його юридичну природу, призначення та механізм застосування. Виходячи з наведених критеріїв науковець визначає три основоположні ідеї, які є системно-утворю- ючими для законодавства про неспроможність, а саме: принцип конкурсу кредиторів (характеризується такими процесуальними конструкціями та поняттями як конкурсний імунітет, мораторій на задоволення вимог кредиторів (конкурсний мораторій), конкурсна маса, конкурсні кредитори тощо, які фактично матеріалізують колективний характер задоволення вимог індивідуальних кредиторів у провадженні зі справ про неспроможність), процедурний порядок задоволення вимог кредиторів та принцип процесуального плюралізму (провадження у справах про неспроможність формується виключно з процедур, а його механізм визначає загальний та спеціальний порядок їх застосування; процедура є єдиною процесуальною формою для задоволення вимог сукупності кредиторів неплатоспроможного боржника в конкурсному провадженні, а можливість вибору найбільш раціонального процедурного варіанту врегулювання проблеми неплатоспроможності із наявної множини процедур конкурсного процесу характеризується саме принципом процесуального плюралізму), а також принцип узгодженості нормативних приписів законодавства про неспроможність із суміжними інститутами матеріального та процесуального права, який гарантує його сумісність та системний взаємозв'язок з іншими інститутами права, що опосередковують майновий оборот та пов'язані з цим оборотом відносини. В. В. Джунь особливо відзначає, що внутрішня організація кожної процедури підпорядковується загальним правилам конкурсного процесу, в чому простежується єдність системи принципів законодавства про неспроможність [7, с. 215-219].

Принципи права банкрутства (неспроможності), за визначенням В. В. Радзивілюк, це його основні засади, відправні ідеї, яким притаманна універсальність, найвища імперативність та загальна значущість. Вони пронизують зміст усіх складових системи права банкрутства (неспроможності), визначають усю специфічну юрисдикційну діяльність та втілюються у суб'єктивних правах та обов'язках учасників правовідносин банкрутства (неспроможності). Не завжди будучи закріпленими у конкретних нормативних положеннях, принципи права банкрутства (неспроможності) виводяться із аналізу усієї сукупності правових норм, які регулюють відносини банкрутства (неспроможності). Знання принципів дозволяє орієнтуватися у великому, розгалуженому законодавстві про банкрутство (неспроможність), вірно тлумачити та застосовувати на практиці його окремі норми, а також вирішувати питання, на які немає прямої відповіді у діючому законодавстві [2, с. 466].

М. С. Кельман зазначає, що незаперечним фактом є те, що будь-який принцип не діє сам по собі. Центральне місце у механізмі його забезпечення в демократичному суспільстві належить суду. І це цілком логічно. Адже саме суд ставить «останню крапку» у пошуку і утвердження права при вирішенні конкретних справ, саме він уособлює неупередженість і справедливість. Посилаючись на Ж.-Л. Бержеля М. С. Кельман вказує, що в усіх розвинених країнах право здебільшого, якщо не в усьому, походить із закону та судової практики, за якою визнають «нормативну владу» [8, с. 37].

В цьому сенсі не можна оминути увагою думку М. М. Коркунова, який свого часу зазначав, що «нормы, нашедшия себе выражение только в науке права, представляются лишенными всякой определенности в объеме их действия, а следовательно и науку нельзя признать источником права в техническом смысле, т. е. признаком обязательности. Признаком обязательности начал, выработанных наукой, может служить лишь усвоение их судебной практикой, другими словами: не теория, а только практика есть самостоятельный источник права» [10, с. 298].

За слушним твердженням проф. О. А. Беляневич, доктрина, тобто «згусток» правової науки, її концентрований результат у вигляді вчень, теорій, концепцій, викристалі- зованих правових ідей, принципів дає інтелектуальний інструментарій розуміння сутності права та його тлумачення. Зворотній зв'язок між наукою та юридичною практикою відбувається найчастіше опосередковано - від найбільш загального впливу ідей і теорій на державотворення до запровадження у практику конкретних наукових рекомендацій [5, с. 16]. Правова наука, на думку проф. О. А. Беляневич, сприяє подоланню правової невизначеності (подоланню неясностей та суперечностей у законодавстві для цілей правозастосування) за допомогою наукового інструментарію (насамперед, прийомів тлумачення, юридичної доктрини тощо). При цьому вона не може залишати поза увагою соціальний контекст дії права, адже реальний процес правозастосування, який може потребувати наукового супроводу, не зводиться до формально- логічних процесів пошуку та буквального витлумачення належної до застосування норми. Судові ж акти є тим науковим матеріалом, глибока та неупереджена обробка якого дає можливість правовій науці як творчому фактору права розвиватися та озброювати знаннями кожного, хто вільно та свідомо прагне до наукового знання [4, с. 24-25].

В сучасній доктрині вже неодноразово зверталась увага на квазірегуляторну функцію правових висновків Верховного Суду. Так, М. М. Шумило зазначає, що ква- зіпрецедентність як ознака правових висновків ВС має два наслідки: обов'язковість для судів нижчої інстанції та здатність до квазірегулювання. Здійснюючи квазірегу- лювання, Верховний Суд обмежений нормами позитивного права, тобто якщо відносини вже врегульовані, то квазірегулювання є неможливим, оскільки загрожує стабільності правопорядку. У разі, якщо Верховний Суд уже здійснив квазірегулювання, то воно стає як для нього, так і для місцевих та апеляційних судів імперативом (квазі- джерелом). Неодмінною умовою квазірегулювання є наявність загальної норми права, її відсутність унеможливлює такий спосіб судового регулювання. Сутність такого підходу зводиться до того, що якщо Конституція передбачає певне право, ЦК його конкретизує в приватно-правовій сфері, то навіть за умови, коли відсутня спеціальна норма для вирішення конкретного спору, суд, у сукупності враховуючи фактичні обставини справи, а також принципи верховенства права та справедливості, може розтлумачити загальні положення та, враховуючи конкретну ситуацію, здійснити квазірегулювання цих відносин. Квазірегу- лювання - це не процес створення нової норми, а радше особливий процес тлумачення загальної норми, наслідком якого може бути її уточнення чи деталізація за існуючих фактичних обставин справи, тобто dicere et non dare legem (роз'яснювати, але не видавати закони). Квазірегулю- вання, яке здійснює Верховний Суд в окремих випадках своєю практикою, є наслідком кількох об'єктивних процесів, серед яких: конвергенція англосаксонської та романо- германської правових систем; трансформація національної правової системи від радянської авторитарної до демократичної; поступовий відхід від позитивістського тлумачення норм закону на користь верховенства права та справедливості (людиноцентричність); дедалі частіше застосування динамічного тлумачення норм права. Ква- зірегулювання є додатковим інструментом, щоб зміцнювати верховенство права в Україні. Особливо помітним цей інструмент є тоді, коли: 1) норми позитивного права цього не роблять; 2) існує необхідність у подоланні колізій та заповнення правовим регулюванням прогалин у законодавстві. Квазірегулювання сприяє розвитку доктрини права та є індикатором для законодавця, що ті чи ті відносини потрібно врегулювати, що суспільні відносини змінилися, ускладнилися і потребують нагального законодавчого регулювання і що законодавець уже запізнюється у їх унормуванні [20, с. 84-85].

Але в цьому контексті заслуговує також на увагу позиція Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладена в постанові від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, яка знову ж таки не може не піддаватись обґрунтованій критиці, за змістом якої право тлумачити норму права є виключним правом суду. Роз'яснення державних органів (листи, рекомендації) не є нормою права і не мають юридичного значення [28, п. 112]. Не можна також оминути увагою позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 21.09.2021 у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21), за змістом якої будь-яке правозастосування є неможливим без тлумачення законодавства, бо тлумаченням законодавства є з'ясування його змісту. Водночас тлумачення законів України, яке здійснюється Конституційним Судом України в мотивувальній частині рішення, не є офіційним нормативним (загальнообов'язковим), оскільки відповідно до пункту 2 статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення тільки Конституції України [27, п. 69].

Разом з тим, наприклад, в постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 20.05.2021 у справі № 922/3369/19 зазначено, що призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів», а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами попередніх інстанцій, та/або переоцінювати їх. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб [53, п. 70-71].

Єдність судової практики, як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20), є фунда- ментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності [25, п. 57].

Не зупиняючись на процесуальних механізмах забезпечення єдності та сталості судової практики, констатуємо, що у формуванні основоположних засад конкурсного процесу досить важливу роль відіграє судова доктрина, яка доповнює існуюче нормативне поле відповідними правовими позиціями й висновками, які «оживляють» відповідні правові норми, наповнюють їх ситуаційним сенсом, конкретизують спірні та оціночні положення, а в окремих випадках навіть формуть основоположні засади права неспроможності (банкрутства), приклади чого будуть наведені нижче.

Повертаючись до визначення основоположних засад конкурсного процесу, варто зазначити, що в сучасній доктрині відсутня єдність думок на основоположні засади конкурсного процесу.

Не заперечуючи погляди Полякова Б. М. і Джуня В. В. щодо принципів неспроможності, В. П. Козирєва до основних засад відносин неплатоспроможності та банкрутства відносить такі: законності, об'єктивної істини, принцип виключення всеохоплюючої компетенції господарського суду, державного регулювання відносин неспроможності, гласності, збереження господарюючого суб'єкта, справедливості у конкурсному процесі, принцип конкурсного оскарження, ліквідації господарюючого суб'єкта [9, с. 34].

З такою позицією важко погодитись, а тому в контексті виокремлення принципів слід навести також наступні доктринальні напрацювання, які в цілому знайшли своє подальше апробовування життям та втілення в практиці Верховного Суду з розгляду справ про банкрутство.

Наприклад, В. В. Радзивілюк, до числа основних принципів українського права банкрутства (неспроможності), що відбиваються у змісті його норм на сучасному етапі розвитку, відносить наступні:

• принцип реалізації відносин банкрутства (неспроможності) у певній процесуальній формі (у рамках провадження у справі про банкрутство);

• принцип застосування до неплатоспроможного боржника визначених процедур банкрутства (неспроможності);

• принцип впровадження та реалізації процедур банкрутства (неспроможності) під контролем державних органів;

• принцип порушення провадження у справі у банкрутство (неспроможність) за наявності необхідної та достатньої сукупності формальних та матеріально-правових фактичних підстав чітко визначених законодавчими приписами;

• принцип наявності у боржника декількох кредиторів (колективного або асоційованого кредитора) або принцип збігу вимог кредиторів на майно боржника;

• принцип усунення випадкових переваг одного кредитора перед іншими кредиторами боржника, «кредитори позбавляються можливості здійснювати свої права в іншому крім визначеного законом конкурсного порядку»;

• принцип рівномірного та розмірного задоволення вимог усіх кредиторів неспроможного боржника із належного йому майна;

• принцип визначення більшості кредиторів не їх кількістю, а розміром їх вимог;

• принцип обмеження правомочностей боржника (банкрута) щодо належного йому майна та незалежного керування справами боржника (банкрута) (за виключеннями встановленими законом);

• принцип єдиного, неподільного об'єкта задоволення;

• принцип задоволення вимог кредиторів лише у грошовій формі. Інший порядок поєднаний зі значними небезпеками для ідеї рівномірності і «способен внушить подозрение в неправильной оценке» [2, с. 465-466].

Разом з тим, у якості певного орієнтиру варто звернути увагу на позицію, викладену в Окремій думці від

15.04.2021 р. по справі № 904/3325/20, в якій окремо зауважено, що до принципів права, які характерні для правового інституту неспроможності можна віднести процесуальний плюралізм; оптимальне дотримання приватно-правових та публічно-правових інтересів; принцип загального, пропорційного та співрозмірного до черговості задоволення вимог кредиторів; принцип єдиного правового захисту інтересів кредиторів в межах процедур банкрутства; принцип належності та повноти дій ліквідатора під час здійснення ним ліквідаційної процедури; принцип судового контролю у процедурах банкрутства щодо повноти на належності дій учасників провадження у справі про банкрутство, що зобов'язує суд з достатньою повнотою встановити об'єктивні обставини правовідносин сторін по множинних предметах спорів, які виникають у процедурах банкрутства. Застосування судами законодавства про банкрутство зобов'язує суди відповідно до частини першої статті 3 ГПК України також використовувати відображені у нормах цього законодавства особливі принципи інституту неплатоспроможності для забезпечення мети законодавства про банкрутство - якнайповнішого задоволення вимог кредиторів боржника. Застосування судами принципів судового контролю у процедурах банкрутства щодо повноти та належності дій учасників справи про банкрутство, єдиного правового захисту інтересів кредиторів в межах процедур банкрутства та пропорційності надає суду у процедурі банкрутства правові важелі, які можуть забезпечити дотримання балансу інтересів кредиторів та боржника на кожному з етапів процедур банкрутства, у т. ч. і процедури досудової санації [58, п. 120-122].

Вважаємо за потрібне зупинитись на окремих принципах права неспроможності (банкрутства), які знайшли своє втілення як в юридичній науці, так і в сучасній судовій доктрині Верховного Суду, та слугують меті конкурсного процесу.

У першу чергу, вважаємо за необхідне зупинитись на одному з основних принципів права неспроможності (банкрутства), без якого неможливим є досягнення мети процедур банкрутства, та який в доктрині конкурсного процесу сформульовано як принцип конкурсного імунітету кредиторів.

Верховний Суд, розкриваючи його зміст, зауважує, що процедура банкрутства за своєю суттю є конкурсним процесом, основною метою якого, зокрема, є рівномірне і справедливе задоволення вимог всієї сукупності кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів. Унаслідок конкуренції прав кредиторів за умови недостатності майна боржника виникає необхідність спеціального правового регулювання. Тому в конкурсному процесі важливим є визначення статусу кредиторів у справі про банкрутство, оскільки від того, якими правами та обов'язками вони наділені і як ефективно їх використовують, залежить досягнення основної мети конкурсного провадження - задоволення/погашення вимог кредиторів. Статус кредиторів у справі про банкрутство визначають характер їх вимог до боржника, забезпеченість вимог, час виникнення зобов'язання, характер інтересу, що захищається, інші критерії. В п. 112 цієї ж постанови Верховний Суд звернув увагу на окремі принципи конкурсного процесу, до яких віднесено, зокрема, заборону на індивідуальне задоволення вимог кредиторів; задоволення вимог кредиторів в порядку черговості; задоволення вимог кожної черги після повного задоволення вимог кредиторів попередньої черги; задоволення вимог кредиторів у разі недостатності коштів боржника для задоволення вимог кредиторів, однієї черги пропорційно сумам їх вимог. Дотримання цього порядку спрямоване на унеможливлення переважного задоволення вимог одних кредиторів на шкоду іншим [50, п. 112].

В вітчизняній науці конкурсного процесу принцип конкурсного імунітету виокремлював В. В. Джунь, зазначаючи, що ядро інструментарію належного забезпечення різних категорій вимог у конкурсному процесі становить саме принцип конкурсного імунітету, за якого після після порушення справи про неспроможність майнові активи боржника підпадають під захист закону від стягнень основної маси його кредиторів. За цим принципом забороняється задоволення якихось вимог з майна боржника поза рамками конкурсного процесу, а вимоги виявлених кредиторів задовольняються на колективній основі за правилами, що визначають пропорційний розподіл майнових активів боржника на користь усієї сукупності кредиторів з урахуванням аксіологічної оцінки їх вимог [7, с. 292]. Визначальною метою конкурсного імунітету, на думку В. В. Джуня, є забезпечення виключно колективного характеру задоволення вимог сукупності усіх виявлених кредиторів та унеможливлення задоволення ідивідуальних вимог окремих конкурсних кредиторів до неплатоспроможного боржника. Цей принцип буквально цементує усю конструкцію провадження у справі про банкрутство і спрямований на попередження або усунення будь-яких переваг або преференцій одних кредиторів на шкоду інших. Колективний характер задоволення вимог сукупності кредиторів реалізується в межах та за правилами провадження у справі про банкрутство, а також у суміжних нормах виконавчого провадження [7, с. 127-128].

Зазначений принцип безумовно знайшов свій прояв і в практиці Верховного Суду.

Так, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.10.2019 у справі № 910/9535/18 також наголосив, що на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, провадження у справі про банкрутство має за мету задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. При цьому обов'язковим завданням провадження у справі про банкрутство є справедливе задоволення усієї сукупності кредиторів. Тому провадження у справах про банкрутство об'єктивно формується на засадах конкурсу кредиторів. Раціональність механізму конкурсної процедури полягає саме в тому, що вона надає інструментарій для узгодження прав та інтересів усіх кредиторів, а також забезпечує взаємні права та інтереси сукупності кредиторів і боржника. При цьому інструментом гарантування прав кожного із сукупності кредиторів є принцип конкурсного імунітету, за яким кредитор не має права задовольнити свої вимоги до боржника інакше, як в межах відкритого провадження у справі про банкрутство. Кредитори можуть задовольнити свої вимоги за правилами конкретної конкурсної процедури. Визначальну роль у процедурі банкрутства відіграє дотримання принципу конкурсного імунітету кредиторів, який спрямований на попередження та усунення будь-яких переваг одних кредиторів на шкоду інших. Важливе значення у дотриманні цього принципу має формування конкурсної маси, її реалізація та задоволення вимог кредиторів в установленій законом черговості [36, п. 90-93, 123].

При цьому, в постанові від 09.09.2021 у справі № 916/4644/15 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зазначив, що визначальну роль у забезпеченні гарантій справедливого задоволення усієї сукупності кредиторів відіграє особливий статус кредитора у процедурі банкрутства, за яким кредитор не має права задовольнити свої вимоги до боржника інакше, як в межах відкритого провадження у справі про банкрутство (принцип конкурсного імунітету кредиторів). Кредитори можуть задовольнити свої вимоги за правилами конкретної судової процедури. Зміст такого принципу полягає в обмеженні дій недобросовісних кредиторів, спрямованих на використання цивільно-правових засобів з метою отримання задоволення за своїми вимогами, що може зашкодити майновим інтересам інших кредиторів, а також боржника, який зі свого боку своїми діями може завдати шкоди інтересам кредиторів через формування кредиторської заборгованості із заінтересованим кредитором (так званий «дружній кредитор»), приховування майна тощо. Реалізація цих обмежень є можливою за умови надання учасникам, які беруть участь у розгляді заяви кредитора, а ними за змістом статті 23 Закону про банкрутство (статті 45 КУзПБ з 21.10.2019), зокрема є заявник (кредитор), боржник, інші визнані судом кредитори та розпорядник майна, ефективного інструменту реалізації наявних прав на заперечення щодо визнання вимог заяви кредитора. Вочевидь, що в такому процесі інститут позовної давності, який, з одного боку, дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин, а з іншого - забезпечує визначеність, передбачуваність та стабільність цивільних правовідносин, є дієвим інструментом захисту прав та інтересів кредиторів проти несумлінних дій його боржника та інших кредиторів і навпаки [55, п. 120-124].

Дотримання засад конкурсу є об'єктивно неможливим без участі суду, який фактично контролює цю процедуру, що дає підстави стверджувати про досить тісний зв'язок принципу конкурсного імунітету з іншим принципом права неспроможності (банкрутства) - приницпом судового нагляду.