Принципи права неспроможності (банкрутства) в юридичній та судовій доктрині: постановка питання

На думку П. Д. Пригузи принцип судового нагляду вказує на те, що держава повинна наглядати за тим, кому вона передає чуже майно для здійснення управління ним. Судовий нагляд у справі про банкрутство розпочинається з призначення розпорядника майна боржника чи ліквідатора банкрута. Перш за все він полягає у нагляді за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об'єктів конкурсної маси, а також інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів тощо. Суд не здійснює перманентного контролю та нагляду, але при необхідності може вимагати від арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) звіту про стан справ. За заявою (клопотанням, скаргою) учасників провадження чи інших осіб суд може втрутитись у будь-який час для перевірки відповідності закону та інтересам справи дій не тільки арбітражного керуючого, але й дій та рішень комітету кредиторів, дій керівника боржника тощо і прийняти відповідне рішення щодо усунення порушень. Суд у справі про банкрутство повинен сам приймати рішення стосовно виду та інтенсивності нагляду з урахуванням процедури провадження, особи боржника та арбітражного керуючого, а також інших обставин справи. Усі дії ліквідатора стосовно ліквідаційної маси можуть бути перевірені з точки зору їх відповідності його обов'язкам у справі. Виходячи з цього принципу підлягають контролю та затвердженню витрати, які здійснюються за рахунок боржника та з його майна (оплата послуг, витрати арбітражного керуючого) тощо [16, с. 55].

Так, в постанові 13.08.2020 у справі № 910/4658/20 Верховний Суд зауважив, що процедура банкрутства щодо боржника переслідує публічний та приватний інтерес. Захист публічного інтересу, зокрема, знаходить свій вияв у недопущенні фіктивного банкрутства (стаття 215 Господарського кодексу України, стаття 166-17 Кодексу України про адміністративні правопорушення), а також недопущення доведення боржника до банкрутства (стаття 219 Кримінального кодексу України). Захист приватного інтересу, в свою чергу, полягає в максимальному задоволенні вимог кредиторів, відновленні платоспроможності боржника або його ліквідації та продажу його майна у ліквідаційній процедурі з метою погашення вимог кредиторів. Однією з основних функцій господарського суду під час провадження у справі про банкрутство є дотримання балансу захисту публічного та приватного інтересів [47, п. 61-63]. Аналогічні висновки сформовано Верховним Судом також у постановах від 18.02.2021 у справі № 904/3251/20 [52, п. 37-39] та від 11.02.2021 у справі № 910/16593/19 [51, п. 24]. При цьому, в останній постанові Верховний Суд додатково зазначив, що процедура банкрутства, в основі якої лежить конкурсна природа, спрямована на забезпечення відстоювання обґрунтованості вимог конкурсних кредиторів до боржника на конкурентних засадах. Формально це не виключає наявності одного конкурсного кредитора, водночас відсутність конкурсних кредиторів взагалі унеможливлює формування зборів/комітету кредиторів як основної рушійної сили процедури банкрутства [51, п. 26].

Принцип судового нагляду знаходить своє втілення й у інших постановах Касаційного господарського суду. Так, Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.10.2019 у справі № 910/9535/18 зазначено, що поряд з іншими принципами правового регулювання відносин неплатоспроможності (галузевих принципів) суттєве значення має й принцип судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства, який розпочинається з призначення розпорядника майна чи ліквідатора банкрута. Перш за все, наведений принцип полягає у нагляді за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об'єктів конкурсної маси, а також інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів тощо. Суд у справі про банкрутство повинен сам приймати рішення стосовно виду та інтенсивності нагляду з урахуванням процедури провадження, особи боржника та арбітражного керуючого, а також інших обставин справи [36, п. 90-93, 123]. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 14.05.2020 у справі № 903/69/18, в якій також вказано, що цей принцип полягає, серед іншого, у судовому контролі за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об'єктів конкурсної маси та інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів, а також за збереженням балансу інтересів сторін у тому числі під час продажу майна банкрута з метою реалізації за найвищу ціну та відповідно до встановленої Законом про банкрутство процедури [42, п. 41].

Разом з тим, Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15 зазначила, що відмінність у застосуванні колегіями суддів принципу диспозитивності, передбаченого статтею 14 ГПК України, що застосовується у позовному провадженні, та принципу повноти судового контролю процедур банкрутства, який реалізується у процедурах банкрутства та забезпечує дотримання балансу інтересів боржника, кредиторів та інших учасників справи про банкрутство, зокрема, й щодо реалізації майна боржника в ліквідаційній процедурі, відповідно до приписів статей 42, 44, 98 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», зумовлено різними фактичними обставинами у кожній справі, з яких виходить суд при прийнятті кожного окремого судового рішення, будь-то справа позовного провадження або справа про банкрутство. Ані чинним законодавством, ані судовою практикою не врегульовано єдині критерії застосування принципу судового контролю під час розгляду спорів щодо визнання недійсними результатів аукціонів у справі про банкрутство, отже, судам слід використовувати принцип судового контролю у поєднанні із дотриманням принципу балансу інтересів не тільки боржника та кредиторів, а також і переможця аукціону. Сформована стала практика про застосування спеціальних принципів, що притаманні інституту банкрутства, у поєднанні з принципами господарського судочинства не повинні перешкоджати досягненню як цілей банкрутства, так і ефективному захисту прав та інтересів всіх без винятку учасників провадження у справі про банкрутство [37, п. 58-60].

Як вже зазначено вище, в усталеній практиці Верховного Суду, зокрема, в постанові від 16.10.2018 у справі № 5/530-03, сформовано позицію, відповідно до якої суд у справі про банкрутство повинен сам приймати рішення стосовно виду та інтенсивності нагляду з урахуванням процедури провадження, особи боржника та арбітражного керуючого, а також інших обставин справи. Дотримуючись принципу процесуальної економії, не варто відмовляти учаснику провадження у справі в захисті порушеного права, спонукаючи його до звернення окрім скарги що й з окремим позовом до арбітражного керуючого у порядку цивільного судочинства, якщо таке право може бути відновлене в межах провадження у справі про банкрутство [30].

Як окремий прояв інтенсивності судового контролю в межах справи про банкрутство, можна навести постанову Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від у справі № 922/3369/19, в якій окрім іншого вказано, що процедура відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень в кінцевому підсумку охоплюється компетенцією суду. Рішення комітету кредиторів не може мати для господарського суду заздалегідь встановленої сили і має оцінюватися відповідно до статті 86 ГПК України. У разі надходження клопотання від комітету кредиторів про відсторонення арбітражного керуючого, господарський суд зобов'язаний щонайменше перевірити дотримання порядку скликання та проведення загальних зборів та/або комітету кредиторів, законність обрання/формування загальними зборами кредиторів комітету кредиторів, прийняте зборами кредиторів чи комітетом кредиторів рішення та реалізацію цього рішення через відповідне клопотання до господарського суду в порядку частини 4 статті 28 Кодексу [53, п. 132-135].

Ще одним досить вагомим проявом принципу судового нагляду в межах конкурсного процесу є концентрація окремих категорій судових спорів за участю боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, саме в межах цієї справи. Підґрунтя даного принципу свого часу було закладено в практиці Верховного Суду України та згодом визначено в статті 7 КУзПБ. Так, в постанові від 19.06.2018 у справі № 908/4057/14 Верховний Суд зазначав, що на більш ефективну реалізацію вказаного принципу (мається на увазі судовий контроль, - прим. авт.), направлені й приписи процесуального Закону, зокрема ст.ст. 12, 16 ГПК України (в редакції Кодексу № 1798-ХІІ від 06.11.1991), ст.ст. 20, 30 ГПК України (в редакції Закону України № 2147-VllI від 03.10.2017). Означений принцип та механізм його застосування також відстежується у приписах Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції Закону від 14.05.1992 № 2343-ХІІ), проте нормативне своє відтворення він набув в редакції

Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI (ст. 10). Виходячи з вимог ч. 9 ст. 16 ГПК України (виключна підсудність справ) в редакції, що діяла на момент звернення ліквідатора до суду з даним позовом (про стягнення шкоди, завданої неправомірними діями відділу державної виконавчої служби в процесі реалізації майна боржника, що підтверджено судовими рішеннями), справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Враховуючи наведене та оскільки даний спір стосується наслідків реалізації майна боржника під час провадження у справі про банкрутство поза межами її процедур, а вимоги ліквідатора у вказаному спорі безпосередньо направлені на реалізацію визначених законом про банкрутство повноважень, апеляційний господарський дійшов правомірного висновку, що даний спір не підлягає вирішенню судом в порядку окремого позовного провадження, а повинен розглядатись в межах справи про банкрутство з метою реалізації принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства за для більш ефективного захисту прав та законних інтересів кредиторів [29]. Аналогічну правову позицію сформовано Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.10.2019 у справі № 910/9535/18 відносно концентрації спорів боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, щодо якого здійснюється процедура розпорядження майном, саме в межах провадження у справі про банкрутство [36, п. 89].

Зазначена позиція є усталеною та послідовно знаходить своє відображення в практиці Верховного Суду, зокрема в постанові від 09.04.2019 у справі № Б8/180-10, в якій зазначено, спори з майновими вимогами до суб'єкта господарювання, який перебуває в процедурі банкрутства, та визначений позивачем в статусі відповідача у такому спорі, а також позови власників (учасників, акціонерів) юридичної особи-боржника про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, подані в інтересах такої юридичної особи в порядку статті 54 ГПК України, підлягають розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство юридичної особи, без порушення окремих справ позовного провадження, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство на забезпечення судового контролю в межах провадження у справі про банкрутство за діяльністю боржника під час здійснення щодо нього процедур банкрутства, формуванням активу та пасиву боржника та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів та відновлення платоспроможності боржника [34]. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц [21] та від 28.01.2020 у справі № 50/311-б [22]. В цьому аспекті, принцип судового контролю дуже тісно пов'язаний з принципом процесуальної економії, зміст якого буде викладено нижче.

Досить цікавим та водночас не менш дискусійним прикладом концентрації спорів в межах справи про банкрутство безумовно є постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) (провадження № 12-92гс20), в якій сформовано висновок про те, що вимога особи, щодо якої порушено справу про банкрутство, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення як майновий спір боржника, підлягає розгляду в межах провадження у справі про банкрутство з визначенням юрисдикційності розгляду такого спору господарському суду [26].

На думку проф. Беляневич О. А., концентрація справ у господарській юрисдикції має поглиблюватися з огляду на те, що господарські відносини виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, тобто характеризуються організаційно-майновою єдністю. Штучне розірвання цього зв'язку на самостійну майнову та організаційну (публічно-правову) складові призводить до подальшого роз'єднання між різними судовими юрисдикціями вимог публічно-правового та приватноправового характеру, що значно ускладнює доступ фізичних та юридичних осіб до правосуддя [5, с. 25-28]. Між тим, проф. О. А. Беляневич, розглядаючи принцип концентрації як прояв принципу пропорційності в господарському процесі, зазначала, що термін «концентрація справ» не закріплений у законі, але саме таку назву він отримав у судовій практиці [5, с. 28]. Зазначена теза вкотре підкреслює важливість дослідження та вдосконалення судової практики Верховного Суду у справах про банкрутство.

З іншого боку, принцип концентрації майнових спорів щодо боржника в межах конкурсного провадження безпосередньо пов'язаний з особливим правовим режимом боржника, в якому останній перебуває з моменту порушення стосовно нього справи про банкрутство. Такий правовий режим змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника. Зазначена правова позиція є усталеною та послідовно простежується, зокрема, в постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 908/4057/14 [29], від 30.01.2019 у справі № 912/2185/16(912/3192/17) [3 2], від 14.05.2020 у справі № 903/69/18 [42] та багатьох інших (наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 918/420/16, а також постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 915/2069/15, від 11.07.2018 у справі № 922/3040/17, від

04.09.2018 у справі № 922/4379/16, від 29.11.2019 у справах № 908/130/15-гі № 923/1194/17, від 18.06.2019 у справі № 918/756/13, від 24.07.2019 у справі № 908/6183/15, від

27.08.2019 у справі № 913/982/14, від 02.10.2019 у справі № 5006/5/39б/2012,від22.10.2019у справі № 904/10560/17, від 05.02.2020 у справі № 921/557/15-г/10 та в низці інших постанов Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справах про банкрутство).

Очевидним є зв'язок принципу концентрації спорів та іншого міжгалузевого принципу, який в межах конкурсного процесу набуває певної специфіки, - принцип процесуальної економії.

Зокрема, в постанові від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19) Велика Палата зауважила, що законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії. Закон № 2343-XII втратив чинність з 21 жовтня 2019 року, з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства. Відтак можна зробити висновок, що вказаний Кодекс України з процедур банкрутства передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Водночас Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що в разі скасування судових рішень із закриттям провадження у цій справі позивач буде змушений знову звернутися до суду тієї ж самої юрисдикції. Тому виходячи з принципу процесуальної економії Велика Палата Верховного Суду вважає можливим визначити юрисдикцію у цій справі виходячи з процесуального законодавства, чинного на час касаційного розгляду, тобто застосувати норми Кодексу України з процедур банкротства. Частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства визначає підсудність спорів одному господарському суду, який акумулює усі майнові вимоги за участю боржника. Таким чином, з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи [22, п. 55-60]. Схожа правова позиція також викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19) [21].

Принцип процесуальної економії не є новим й для доктрини процесуального права.

Бучик А. Ю. вказує, що феномен економії часу у праві завжди привертав увагу дослідників, оскільки право є одним із ефективних соціальних інструментів економії останнього. Час за своєю природою є абсолютним, його не можна відчути на дотик, тому право регулює не час як такий, а часові виміри відповідної діяльності - тривалість, послідовність, швидкість тощо [6, с. 4].

Вихідним положенням для вдосконалення обсягу та порядку користування учасниками процесу своїми процесуальними правами в контексті добросовісності, на думку Смоли С. В., є процесуальна економія як спеціальний галузевий принцип господарського процесу [18, с. 42]. Схожої думки, але відносно адміністративного судочинства, дотримується також А. Ю. Бучик [6, с. 9-10].

На думку Смоли С. В., значення принципу процесуальної економії полягає у тому, щоб при вирішенні справи в господарському суді найбільш повно, доцільно та своєчасно використовувати всі встановлені законом засоби для правильного й швидкого вирішення спору та усунення недоліків у господарській діяльності, які виявлені при розгляді справи [18, с. 39]. Бучик А. Ю. вбачає, що ідея процесуальної економії спрямована на забезпечення спрощення, скорочення та здешевлення адміністративного судочинства [6, с. 6].

Безумовно серед практиків одним з недоліків провадження у справах про банкрутство виділяється тривалість розгляду, яка зумовлює знецінення грошових вимог кредиторів та яка частіш за все викликана недобросовісним використанням учасниками своїх процесуальних прав. Саме цим пояснюється поява в КУзПБ норми, яка прямо забороняє зупиняти провадження у справі про банкрутство (ч. 17 ст. 39) [1, ч. 17 ст. 39].

Коханська М. Л. зазначає, що у науці цивільного процесуального права темпоральні межі процесу пов'язуються з реалізацією вимог оперативності, швидкості, концентрації, процесуальної економії [11, с. 14].

Принцип концентрації хоча й не пойменований у чинному цивільному процесуальному законодавстві, проте, на думку М. Л. Коханської, по суті знайшов своє втілення через закріплені процесуальні засоби, спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства, та оптимізацію процедури доказування: концентрація доказового матеріалу в суді першої інстанції, заборона надання доказів до суду апеляційної інстанції лише за деякими винятками, збалансовані з активністю сторін дискреційні повноваження суду, наявність достатніх повноважень суду впливати на недобросовісну поведінку учасників процесу, диференціація судових процедур тощо. Вимога процесуальної економії покликана раціоналізувати процес, а концентрація відбиває частину його змістової характеристики та спрямована на належне встановлення обставин справи з метою ухвалення правосудного рішення у розумні строки. У свою чергу, нормативне закріплення принципу розумності строків розгляду справи судом, а не швидкості чи оперативності, вочевидь, зумовлено виконанням завдання своєчасного розгляду та вирішення справ та підтримує баланс між строком вирішення справи та справедливістю рішення суду [11, с. 17-18].

На необхідність врахування принципу процесуальної економії під час здійснення господарського судочинства звертала увагу Велика Палата Верховного Суду, зокрема в постанові від 22.09.2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), в якій з посиланням на практику ЄСПЛ (пункт 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, заява № 22414/93) та пункт 75 рішення від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02) зазначено, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) [23, п. 62-64].

В постанові ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) Велика Палата Верховного Суду також розглядала принцип процесуальної економії в аспекті обрання ефективного способу судового захисту та зазначила, зокрема, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб'єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вкотре звернула увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) [24, п. 6.5-6.7, 6.10-6.13].

Разом з тим, в постанові від 16.01.2020 у справі № 910/17151/18 Верховним Судом сформовано висновок про те, що функція правосуддя полягає не лише у забезпеченні сторонам можливості користуватися принципами диспозитивності, змагальності, іншими принципами правосуддя, а й, у свою чергу, обмежена принципами процесуальної економії та правової визначеності, проявом яких є неможливість скасування прийнятих судових рішень виключно з формальних підстав. Таке процесуальне порушення, як незалучення до участі у справі органу, уповноваженого управляти майном підприємства-боржника до участі у справі в якості третьої особи, у даному випадку, не призвело до постановлення неправомірного рішення суду по суті позовних вимог [38, п. 40].

В справах про банкрутство Верховний Суд визначає принцип процесуальної економії як загальне керівне положення, відповідно до якого господарський суд, учасники судового процесу економно і ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ з дотриманням строків. Сутність принципу процесуальної економії полягає в тому, що б під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановленні законом засоби з урахуванням строків визначених нормами процесуального права. Елементами змісту принципу процесуальної економії господарського судочинства слід вважати: а) вимога оперативного розгляду справи; б) вимога економного використання процесуальних засобів судом, учасниками справи для повного та всебічного розгляду справи у господарському суді. Прикладом можуть слугувати постанова ВС від 30.01.2019 у справі № 912/2185/16 (912/3192/17) [32], від 19.02.2020 р. у справі № 923/1945/15 [39], від

13.02.2019 у справі № 927/84/16 [33], від 14.01.2021 у справі № 905/1055/19 [48].

При цьому, посилаючись на принцип процесуальної економії суд, зокрема, обґрунтовує неможливість розгляду в порядку окремого позовного провадження майнових вимог щодо боржника, відносно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. Також з посилання на згаданий принцип судами обґрунтовується неможливість призначення судової експертизи для обчислення розміру кредиторських вимог, оскільки вирішення цих питань не потребують особливих спеціальних знань, тому зацікавлена сторона може надати свій контррозрахунок вищевказаних нарахувань, складаний бухгалтером, економістом чи іншою особою, яка має повну освіту або надати висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, виконаних на замовлення зацікавленого учасника. При розгляді спірних грошових вимог кредитора суд не вправі призначати експертизу, предметом якої є дослідження документів на обґрунтування чи спростування грошових вимог кредитора, оскільки такі повноваження щодо дослідження повноти та належності документальних доказів, наданих конкурсним кредитором на обґрунтування своїх кредиторських вимог, законодавцем покладено на суд, який розглядає спірні вимоги кредитора у конкурсній процедурі. Суд не вправі перекладати свої повноваження щодо дослідження документальних доказів обґрунтованості спірних вимог на іншу особу (судового експерта). За відсутності обґрунтованих і документально підтверджених заперечень боржника та релевантних контррозрахун- ків розміру грошових вимог кредитора, призначення судової експертизи для додаткової перевірки обґрунтованості цих вимог призведе до затягування стадії розпорядження майном та не відповідатиме меті конкурсної процедури у справі про банкрутство. Зазначені висновки сформовано Верховним Судом в постановах від 19.02.2020 р. у справі № 923/1945/15 [39] та від 14.01.2021 у справі № 905/1055/19 [48].

Крім того, посиланням на вказаний принцип суд обґрунтовує необхідність застосування приписів ч. 4 ст. 27 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (аналогічні за змістом приписи містяться у ч. 4 ст. 49 КУПБ - прим. авт.), а саме за наявності ознак банкрутства та після закінчення термінів визначених вищевикладеним Законом щодо тривалості процедури розпорядження майном, а також за відсутності рішень зборів кредиторів боржника прийняття яких передбачено абз. абз. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 27 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», судом апеляційної інстанції було вірно викладено в оскаржуваній постанові висновки про недоцільність введення процедури санації боржника та про можливість визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Такий висновок сформовано у постанові ВС від 13.02.2019 у справі № 927/84/16 [33].

Одним з аспектів принципу процесуальної економії можна відзначити закріплені у процесуальному законі правила щодо преюдиціальності судових рішень. Так, в постанові Вс від 19.06.2019 у справі № 909/231/18 сформовано позицію, за змістом якої преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть пре- юдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії [35, п. 43]. Аналогічна правова позиція викладена також у постанові ВС від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18 [31].

Окремо слід зупинитись на такому принципі права неспроможності (банкрутства) як принцип процесуального плюралізму.

Розкриваючи суть і призначення вказаного принципу, П. Д. Пригуза вказує, що слід виходити з того, що конкурсне провадження є непозовним провадженням, а тому процесуальні норми, передбачені положеннями ГПК України, не повною мірою охоплюють процесуальні дії, що здійснюються господарським судом при розгляді справи про банкрутство. В комплексі із ГПК України та іншими законами України Закон про банкрутство надає набагато більше правових і процесуальних можливостей для вирішення проблеми відновлення платоспроможності боржника, які приймаються у судових засіданнях і оформлюються відповідними судовими рішеннями [16, с. 56].

Процесуальний плюралізм, за твердженням Джунь В. В., визначає множину процедурних модифікацій в організації конкурсного процесу, відповідно до яких проблему неплатоспроможності конкретного боржника може бути врегульовано в залежності від особливостей ринку, на якому функціонує боржник та його положення на ньому, організаційно-правової форми боржника, профілю його виробництва, співвідношення його активів та пасивів тощо. Сукупність процедурних модифікацій створює гнучкий механізм для відбору оптимального варіанту реорганізації або ліквідації суб'єктів комерційного господарювання, що виявились неконкурентноспро- можними на певному ринку товарів чи послуг і як наслідок стали збитковими та неплатоспроможними. Досвід законодавчого конструювання, на думку Джуня В. В., свідчить, що принцип процесуального плюралізму може бути втілено в організацію конкурсного провадження у різних формах та обсязі. У чинному законодавстві України про банкрутство процедурна множина простежується у двох визначених формах алгоритму цього провадження, а саме загальному та спеціальному. Спеціальні алгоритми використовуються для оптимізації врегулювання проблеми заборгованості окремих категорій боржників, які в силу особливостей статусу цих суб'єктів, унормованого режиму їх господарської діяльності чи положення на ринку певних товарів чи послуг потребують особливого порядку врегулювання. Спеціальні алгоритми вже самі по собі є формою реалізації принципу процесуального плюралізму. Однак цей принцип можливо плідно використовувати не лише у контексті спеціальних алгоритмів, але й у сенсі загального алгоритму конкурсного процесу. Загальний алгоритм провадження за чинним Законом про відновлення платоспроможності боржника містить цілу низку можливих варіантів врегулювання проблеми заборгованості неплатоспроможних боржників. Ці варіанти визначені у процедурах санації, ліквідації та мирової угоди. Розпорядження майном боржника є підготовчим і необхідним етапом для застосування однієї з цих процедур, а тому його процедурний механізм на даний час не містить жодного варіанту врегулювання проблеми заборгованості [7, с. 333-334].

Принцип процесуального плюралізму пов'язаний з іншими принципами права неспроможності, зокрема з принципом судового нагляду, завдяки якому знаходить свій прояв в межах окремих процедур.

Так, окрема судова процедура в межах провадження у справі про банкрутство може визначати специфіку форм судового нагляду. Ілюстрацією наведеного може слугувати постанова від 05.03.2020 у справі № 910/7295/18, в якій Верховний Суд звернув увагу на те, що частиною четвертою статті 17 Закону про банкрутство передбачено, що арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації, у разі, якщо вони не перешкоджають виконанню плану санації та не суперечать інтересам конкурсних кредиторів. Зазначеною нормою встановлено межі судового контролю у процедурі санації за процесом відчуження майна боржника у залежності від змісту плану санації та інтересів конкурсних кредиторів. У межах судового контролю у процедурі санації встановлено дві форми судового впливу: накладення арешту та встановлення інших обмежень дій боржника щодо розпорядження його майном. Сутність встановлення таких форм судового контролю полягає у забезпеченні оптимального балансу майнових інтересів боржника, який виражається у можливості продовження виробничої діяльності, та його кредиторів. При цьому термін «встановлення обмежень дій боржника щодо розпорядження його майном» включає у себе такі обмеження, які суд вважає за потрібне встановити у залежності від індивідуальних економічних показників боржника з урахуванням можливості відновлення платоспроможності останнього як загальної мети процедури санації [41, п. 64-65].

Особливим проявом конкурсних механізмів слід вважати також спеціальний інститут визнання недійсними фраудаторних правочинів боржника, який разом з інститутами субсидіарної відповідальності контролюючих боржника осіб, а також інститутом солідарної відповідальності керівника боржника, може утворювати окремий принцип максимального та пріоритетного наповнення конкурсної маси з відповідними презумпціями (сумнівність правочи- нів, вчинених під час «підозрілого» періоду, вини контролюючих боржника осіб за доведення до банкрутства, тощо).

Так, в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 визначено, що провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб. Тож розгляд та захист порушених справ у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження. Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного. До таких засобів віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство, закріплений у статті 42 КУзПБ, який є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника [54, п. 132-135].

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.02.2020 у справі № 922/719/16, в якій також зауважено, що визнання недійсними правочи- нів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів. З огляду на сферу регулювання Закону про банкрутство загалом і за змістом зазначеної норми статті 20, вона є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом [40, п. 32.10-32.11].

Вище ми вже вказували на наявність в доктрині права неспроможності (банкрутства) принципу узгодженості нормативних приписів права із суміжними інститутами права [7, с. 215-219].

Даний принцип знайшов своє втілення також у судовій практиці Верховного Суду.

Зокрема, в постанові від 22.09.2021 у справі № 910/6639/20 Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зауважив, що поряд з іншими принципами правового регулювання відносин неплатоспроможності (галузевих принципів), суттєве значення має й принцип узгодженості нормативних приписів права із суміжними інститутами права, що має гарантувати інтеграцію законодавства у сфері неплатоспроможності/банкрутства до національної системи права. Так, КУзПБ як спеціальний нормативно-правовий акт має пріоритет перед іншими законодавчими актами України у регулюванні відносин, пов'язаних з банкрутством юридичних осіб та неплатоспроможністю фізичних осіб, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. У справах про неплатоспроможність боржників - фізичних осіб поняття «член сім'ї боржника» закріплено в частині п'ятій статті 116 Кодексу України з процедур банкрутства. Означені норми самостійно і вичерпно врегульовують зміст поняття «член сім'ї боржника», яке є спеціальним, встановленим саме для цілей визначення змісту правовідносин щодо відновлення платоспроможності фізичної особи.

У цьому контексті положення статті 3 Сімейного кодексу України для регулювання відносин у процедурі розгляду справ про неплатоспроможність фізичних осіб не застосовуються.

Тлумачення частини п'ятої статті 116 Кодексу України з процедур банкрутства, з огляду на мету правового регулювання відносин неплатоспроможності боржників - фізичних осіб, дає підстави для висновку, що до членів сім'ї такого боржника в обов'язковому порядку необхідно віднести його дітей (у тому числі повнолітніх), батьків та осіб, які перебувають під опікою чи піклуванням боржника, незалежно від того, що вони не проживають з ним спільно, не пов'язані спільним побутом і не мають взаємних прав та обов'язків [56].

В науковій доктрині серед принципів господарського процесуального права також виділяється принцип пропорційності. Так, проф. Беляневич О. А. розглядає пропорційність у господарському судочинстві як: 1) закріплення у законі певних обмежень процесуальних можливостей учасників процесу; 2) право судді використовувати свої дискреційні повноваження щодо визначення порядку здійснення провадження з огляду на завдання господарського судочинства та його мету; 3) принцип правозастосування. Важливо визначити, вказує проф. Беляневич О. А., як «працює» пропорційність як співвідношення офіційності та диспозитивності - діалектичної пари принципів господарського процесу, межа між якими є рухливою та індивідуальною для кожної справи. Принцип пропорційності задає критерії суддівського керівництва, дискреції суду у визначенні порядку розгляду справи, зокрема, втручання у диспозитивність як можливість сторони розпоряджатися своїми процесуальними правами [5, с. 25-26].

Підтримуючи в цілому наведені думки, автор вважає, що впровадження зазначеного принципу пропорційності в нормативне підґрунтя та судову практику в частині реалізації принципу судового нагляду у справах про банкрутство може дати позитивний результат ефективності судочинства у цій категорії справ.

Оперативність господарського процесу, яка відповідає динамічності господарського обороту та швидкого відновлення порушеного правового господарського порядку, зазначає проф. Беляневич О. А., забезпечується також завдяки його концентрації, яка може розглядатись у вузькому та широкому сенсах [5, с. 26].

Щодо принципу концентрації, то автор вище розглядав його як елемент судового нагляду у справах про банкрутство.

Поряд з цим, в постанові від 04.02.2021 р. у справі № 904/1360/19 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зауважив, що одним із завдань Верховного Суду є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин.

Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства, так і загальними засадами цивільного законодавства, зокрема засадами справедливості, добросовісності та розумності [50, п. 89-90].

Висновки

Дослідження вищевикладеної проблематики дозволило автору дійти наступних висновків.

1. В науці права неспроможності (банкрутства) на теперішній час відсутня єдність думок щодо переліку принципів даної підгалузі права та їх змісту.

2. Разом з тим, окремі напрацювання науки вітчизняної науки конкурсного процесу досить вдало імплемен- товані в національну судову доктрину Верховного Суду в сфері розгляду справ про банкрутство (неплатоспроможність). Яскравим прикладом безумовно є принцип конкурсного імунітету та принцип судового нагляду.

3. Відсутність закріплення принципів права неспроможності (банкрутства) на законодавчому рівні (наприклад, в преамбулі Кодексу України з процедур банкрутства) безумовно є суттєвим недоліком, оскільки саме вони мали стати для Верховного Суду своєрідним орієнтиром, навіть «компасом», у правозастосовчій діяльності. Разом з тим, не можна вважати позитивним формування наведених принципів виключно на рівні судової доктрини, оскільки в такому разі Верховний Суд фактично генерує безмежний зміст кожного принципу права неспрожності (банкрутства), іноді спотворюючи його, хоча при цьому, безумовно, принципи сприяють змістовному наповненню прогалин у законодавстві з питань неспроможності (банкрутства).

4. Специфіка процесуальної форми провадження у справі про банкрутство та специфічність мети права неспроможності (банкрутства) зумовлюють необхідність виокремлення специфічних принципів, притаманних саме цій підгалузі, що не виключає застосування й міжгалузевих принципів, які в цьому разі все одно набувають відповідного забарвлення.

5. Специфічність цілей процедур неспроможності (банкрутства) фізичних осіб зумовлюють необхідність формування специфічних засад правового регулювання саме цих відносин. Наприклад, принцип безумовного звільнення від боргів (крім особистих зобов'язань), принцип правонаступництва боргів фізичної особи в межах спадкової маси, принцип безумовної реструктуризації окремих категорій зобов'язань тощо, які мають бути напрацьовані в першу чергу на науковому рівні та в подальшому імплементовані в законодавство.

Література

банкрутство право неспроможності

1. Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 року № 2597-VIN (зі змінами та доповненнями станом на 12.01.2022). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2597-19#Text (дата звернення: 07.07.2022).

2. Актуальні проблеми господарського права : навч. посіб. / за ред. В. С. Щербини. Київ : Юрінком Інтер, 2013. 528 с.

3. Арбитражный процесс : учебник / отв. ред. В. В. Ярков. 6-е изд., перераб. и доп. Москва : Инфотропик Медиа, 2015. 848 с.

4. Беляневич В. Е., Беляневич О. А. Наукові висновки щодо застосування норм права та судова практика Верховного Суду 2018-2020 років. Київ : Юрінком Інтер, 2021. 460 с.

5. Беляневич О. А. Мета сучасного господарського процесуального права: доктринальний погляд. Право України, 2020. № 7. С. 13-31.

6. Бучик А. Ю. Аналіз принципу процесуальної економії у складовій адміністративного процесу. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2016. № 2 (14). С. 4. URL: https://lj.oa.edu.ua/articles/2016/n2/16baysap.pdf (дата звернення:

07.07.2022) .

7. Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні : монографія. Київ : Юридическая практика, 2006. 384 с.

8. Кельман М. С., Кельман Р М. Судова практика як безпосередній прояв реалізації верховенства права. Вісник Львівського торговельно-економічного університету. Юридичні науки. № 9, 2021. С. 37.

9. Козирєва В. П. Принципи правового регулювання неплатоспроможності та банкрутства. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2008. № 3. С. 34-39. UrL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2008_3_9 (дата звернення: 07.07.2022).

10. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права / [соч.] Н. М. Коркунова. СПб. : магазин Н. К. Мартынова, 1909. С. 298 (354 с.).

11. Коханська М. Л. Принципи цивільного судочинства, які забезпечують своєчасність судового захисту. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 9. С. 14-18.

12. Ніколаєва І. В. Поняття неспроможності (банкрутства). Правовий взаємозв'язок інститутів неспроможності (банкрутства) та виконавчого провадження. Санація та банкрутство. 2012. № 3-4. С. 205-216.

13. Погребняк В. Я. Судова практика як джерело утворення принципів права у справах про банкрутство. URL: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pokazniki-diyalnosti/navch_suddiv_praciv_aparativ_2021/1283545/ (дата звернення: 07.07.2022).

14. Поляков Б. М. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 № 2343- ХІІ в редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI (наково-практичний коментар). Санація та банкрутство. 2012. № 2. С. 148-152.

15. Поляков Б. М. Право неспроможності (банкрутства) в Україні : підруч. для студ. вищ. навч. закл. Київ : Ін Юре, 2011.560 с.

16. Пригуза П. Д., Пригуза А. П. Науково-практичний коментар Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції з 18.01.2013 (доктринальне тлумачення норм права неплатоспроможності та статей 1-21). Херсон : Видавництво «ТДС», 2013, 304 с.

17. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підручник. Київ : Алерта, 2017. С. 242-243.

18. Смола С. В. Проблемні питання процесуальної економії в господарському процесі. Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2013. Серія Право. Випуск 22. Частина І. Том 2. С. 39-43.

19. Хозяйственное право : учебник / В. К. Мамутов и др.; под ред. Мамутова В. К. Київ : Юринком Интер, 2002. 912 с.

20. Шумило М. М. Квазірегуляторна роль правових висновків Верховного Суду на прикладі справи про відшкодування моральної шкоди у сімейному спорі. Наукові записки Національного універститету «Києво-Могилянська академія». Юридичні науки. 2021. Том 7. С. 84-85.

21. Постанова ВП ВС від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19). URL: https://reyestr.court.gov.ua/ Review/87115553 (дата звернення: 07.07.2022).

22. Постанова ВП ВС від 28.01.2020 у справі № 50/311-б. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87857857 (дата звернення:

07.07.2022) .

23. Постанова ВП ВС від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/91901363 (дата звернення:

07.07.2022) .

24. Постанова ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94803669 (дата звернення:

07.07.2022) .

25. Постанова ВП ВС від 25.05.2021 р. у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20). URL: https://reyestr.court.gov.ua/ Review/97967339 (дата звернення: 07.07.2022).

26. Постанова ВП ВС від 21.09.2021 р. по справі № 905/2030/19(905/1159/20) (провадження № 12-92гс20).

URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/100359355 (дата звернення: 07.07.2022).

27. Постанова ВП ВС від 21.09.2021 р. у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21). URL: https://reyestr.court.gov.ua/ Review/100428590 (дата звернення: 07.07.2022).

28. Постанова Оп КГС ВС від 18.06.2021 у справі № 927/491/19. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/97911848 (дата звернення: 07.07.2022).

29. Постанова ВС від 19.06.2018 у справі № 908/4057/14. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/74940761 (дата звернення:

07.07.2022) .

30. Постанова ВС від 16.10.2018 у справі № 5/530-03. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/77748609 (дата звернення: 07.07.2022).

31. Постанова ВС від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/78518568 (дата звернення:

07.07.2022) .

32. Постанова ВС від 30.01.2019 у справі № 912/2185/16(912/3192/17). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79718989 (дата звернення: 07.07.2022).

33. Постанова ВС від 13.02.2019 у справі № 927/84/16. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79990944 (дата звернення: 07.07.2022).

34. Постанова ВС від 09.04.2019 у справі № Б8/180-10. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/81336692 (дата звернення: 07.07.2022).

35. Постанова ВС від 19.06.2019 у справі № 909/231/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/83030121 (дата звернення:

07.07.2022) .

36. Постанова ВС від 02.10.2019 у справі № 910/9535/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85211542 (дата звернення: