Ґенезис і розвиток судової експертизи в Україні: від руської правди - до військової агресії Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України, Заслужений юрист України

Волинського національного університету імені Лесі Українки

Ґенезис і розвиток судової експертизи в Україні: від руської правди - до військової агресії РФ

Федоренко Владислав Леонідович,

доктор юридичних наук, професор, директор

Коваленко Валентин Васильович, доктор юридичних наук, професор, провідний науковий співробітник лабораторії авторського права та інформаційних технологій

Кравчук Володимир Миколайович, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права

м. Київ, м. Луцьк

Анотація

У публікації комплексно досліджуються питання становлення та розвитку в Україні інституту «обізнаних людей» і «оглядів обізнаних людей» та їх трансформацію, починаючи з другої пол. XIX ст., у судових експертів і судову експертизу. Аналізується розвиток системи українського судоустрою та судочинства і виявляється тенденція утвердження висновків судових експертів та посилення їх цінності в системі доказів у кримінальному, цивільному, торговельному та інших видах процесів.

Системно аналізується первинні джерела з історії судової експертизи і експерто- логії, включаючи аналіз відповідних положень укладень законів і статутів судочинства XIX ст. - поч. XX ст., які діяли на Українських землях, що входили до складу Австро-У- горської та Російської імперій, документи про організацію судово-експертної роботи доби національно-визвольних змагань України, нормативно-правові акти стосовно судової експертизи за радянських часів і, врешті, чинне законодавство України про судову експертизу та правову охорону об'єктів права інтелектуальної власності.

Встановлено, що основними періодами ґенезису та розвитку судової експертизи в Україні є: 1) XI-XIX ст. - період ґенезису окремих видів експертизи у кримінальному судочинстві від часів «Руської правди» - до Козацької доби; 2) XIX ст. - поч. XX ст. - виокремлення та закріплення в законодавстві статусу «освічених людей» (експертів), як самостійних суб'єктів кримінального, цивільного та торговельного процесу та утворення перших судово-експертних установ України у м. Києві та Одесі; 3) 1917 - 1922 рр. - розвиток і інституалізація судово-експертної діяльності за часів національно-визвольних змагань в Українській державі; 4) 1922 - 1991 рр. - судово-експертна діяльність за радянської доби; 5) 1991 - до сьогодні - розвиток і удосконалення судової експертизи у незалежній Україні, утвердження приватних судових експертів і реформування Міністерством юстиції України судово-експертної діяльності.

Комплексно аналізуються особливості розвитку судово-експертної діяльності в Україні з часу збройного вторгнення РФ від 24 лютого 2022 р. Наголошується, що основним завданням науково-дослідних установ судової експертизи Мін'юсту, Міністерства внутрішніх справ і ін. на сьогодні є формування, у взаємодії з експертами із держав-учасниць ЄС, надійної доказової бази для притягнення РФ до відповідальності в національних і міжнародних судах за скоєні в Україні воєнні злочини. Не менш важливим завданням для судової експертизи є й встановлення збитків і шкоди, завданих РФ приватній, комунальній і державній власності, для їх повного відшкодування державою-агресором.

Ключові слова: експертиза, ґенезис експертизи, обізнані люди, огляд обізнаних людей, судові експерти, судова експертиза, судово-експертна діяльність, військова агресія РФ.

Abstract

Fedorenko Vladislav Leonidovich,

Doctor of Law, Professor, Director of the Research Center for Forensic Examination on Intellectual Property of the Ministry of Justice of Ukraine, Honored Lawyer of Ukraine, Kyiv,

Kovalenko Valentin Vasilievich,

Doctor of Law, Professor, Doctor of Laws, Professor, Leading Researcher of the Copyright and Related Rights Sector of the Laboratory of Copyright and Information Technologies of the Scientific and Research Center of Forensic Expertise on Intellectual Property of the Ministry of Justice of Ukraine, Honored Lawyer of Ukraine, Corresponding member of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine;, Kyiv,

Krawchuk Wolodymyr Mykolayowych,

Doctor of Law, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Constitutional, Administrative and International Law of Volyn National University named after Lesya Ukrainka, Lutsk

GENESIS AND DEVELOPMENT OF FORENSIC EXPERTISE IN UKRAINE FROM RUSSIAN TRUTH TO THE MILITARY AGGRESSION

The publication comprehensively examines the questions of formation and development in Ukraine of the institute of «knowledgeable people» and «reviews of knowledgeable people» and their transformation since the second half of the XIX century. The publication comprehensively researches the questions of development of «knowledgeable people» institute and their transformation from the second part of the XIXth century to the court experts and court expertise. The development of the system of Ukrainian judicial system and proceedings is analyzed and the tendency of approval of the conclusions of court experts and strengthening of their value in the system of evidence in criminal, civil, commercial and other types of processes.

The primary sources for the history of forensic expertise and expertology are analyzed systematically, including analysis of the relevant provisions of the conclusions of the laws and statutes of proceedings of the 19th century - early 20th century, which were in force on the Ukrainian lands, which were part of the Austro-Hungarian and Russian empires, documents about the organization of forensic expertise during the national liberation struggle of Ukraine, regulatory legal acts concerning forensic expertise in the Soviet period and, finally, the current Ukrainian legislation on forensic expertise and legal.

It is established that the main periods of genesis and development of forensic expertise in Ukraine: 1) XI-XIX centuries. - period of genesis of certain types of expertise in criminal proceedings from the times of «Russian Pravda» - to the Cossack time; 2) XIX - beginning of XX century - allocation and consolidation in legislation the status of «enlightened people» (experts), as independent subjects of criminal, civil and commercial process and formation of the first forensic institutions of Ukraine in Kiev and Odessa; 3) 1917 - 1922. - Development and institutionalization of forensic activities during the national liberation struggle in the Ukrainian state; 4) 1922 - 1991. - Forensic activities in Soviet times; 5) 1991 to the present - development and improvement of forensic expertise in independent Ukraine, approval of private forensic experts and reforming of forensic activities by the Ministry of Justice of Ukraine.

It is noted that the main task of forensic institutions of the Ministry of Justice, Ministry of Internal Affairs, etc. today is to form, in cooperation with experts from EU member states, a reliable evidence bases to hold the Russian Federation liable in national and international courts for war crimes committed in Ukraine. An equally important task of forensic expertise is to establish the losses and damage caused by the Russian Federation to private, communal and state property, in order to fully compensate them by the aggressor state.

Keywords: expertise, genesis of expertise, knowledgeable people, review of knowledgeable people, forensic experts, forensic examination, forensic expertise, military aggression of the Russian Federation.

Постановка питання в загальному вигляді

Судочинство здавна було однією з найважливіших функцій держави. Також М. Коркунов писав, що: «Давні царі були насамперед суддями, а не законодавцями ... Початковим проявом державного володарювання було судове рішення, а не закон» [1, с. 18]. То ж від справедливості, обґрунтованості та доброчесності судових рішень здавна залежав не лише результат спору, а власне і авторитет публічної влади в цілому.

Відомий український правник В. Старосольський стверджував, що «су- дівництво на українських землях мало від найдавніших часів у значній мірі публічний характер. У договорах руських князів з Візантією (особливо кн. Олега 911 р., та Ігоря 945 р.) бачимо виразне регулювання кар за різні злочинні дії, а це значить: обмеження самовілля розплати та судження винуватого судом» [2, с. 5]. З часом судоустрій і судочинство в Україні трансформуються та осучаснюються, а починаючи із позаминулого століття збагачуються процесуальною постаттю експерта.

Іще на початку минулого століття дослідник історії судової реформи І. Блінов писав про значення правосуддя та судоустрою для суспільства держави наступне:

«Правосуддя є однією з найважливіших умов нормального існування людських суспільств. Воно однаково потрібне кожній державі, незалежно від прийнятої в ній форми правління. Недосконалість судоустрою і негарні судові порядки викликають зазвичай дружнє незадоволення народу, найближчим наслідком чого є негативне ставлення не лише до носіїв державної влади, але й до існуючого суспільного ладу.... І, навпаки, чим краще організована судова влада, чим більше просвічені судді і чим більше незалежні суди, тим популярніша державна влада і тим спокійніше почуваються громадяни, усвідомлюючи, що їх особистість і власність належно забезпечені. Ця спокійна впевненість у правовій охороні безумовно необхідна для економічної і духовного розвитку людських суспільств» [3, с. 1].

Запит суспільства та держави на верховенство права та справедливе і правосуддя в розумні терміни мав своїм наслідком утвердження в 1679 р. Habeas Corpus Act. А з кін. XVIII ст., коли теорія поділу влад та балансів між ними почала втілюватися у перших конституціях, суди набувають незалежності, а діяльність суддів стає професійність. У свою чергу, диференціація правовідносин, деліктів і юрисдикцій призводить до збільшення судових спорів і усталенню кримінального, цивільного та інших видів судочинства. На зміну середньовічним методам доказування (присяга, поєдинок, ордалії та ін.) приходять нові, безсторонні - покази свідків, огляди обізнаних людей і ін.

Починаючи із другої пол. XX ст. питання верховенства права, у першу чергу - судового захисту основоположних прав і свобод людини і обмеження будь- яких виявів свавілля держави щодо людини, справедливого судоустрою та судочинства, а також досконалості судового процесу, визначеності статусу його учасників і ін. стають універсальними цінностями. Так, відомий правник Т. Аллан писав: «Незалежність судочинства втратить свою роль головного захисту проти сваволі виконавчої влади, якщо суди не зможуть дотримуватися принципів природної справедливості: зникне гарантія, що права громадян діятимуть на практиці. Таким чином, взаємопов'я- заність стандартів судової процедури становить фундамент конституцій- ності - фактично стійкий до законодавчих впливів та перекручень, окрім хіба що особливих випадків, у яких ті ж суди обгрунтовують можливість відступу від звичайної процедури» [4, с. 159].

У цей час відбувається розвиток та інституціоналізація судово-експертної діяльності, судовий експерт стає важливим суб'єктом у всіх видах проваджень. Водночас, ґенезис і розвиток правового та процесуального статусу «обізнаних людей» в судових експертів, а «оглядів обізнаних людей» у судові експертизи в Україні пройшов складний історичний шлях - від Руської правди - до самовідданої роботи судових експертів зі встановлення фактів і доказів воєнних злочинів окупантів під час військової агресії РФ в Україні. Напередодні професійного свята, - Дня судового експерта, - репрезентуємо нарис історії судової експертизи в Україні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Ґенезис і розвиток судової експертизи в Україні, включаючи судову експертизу із питань інтелектуальної власності, продовжує привертати увагу істориків, правознавців, а також учених-експертологів [5; 6]. Відповідні наукові розвідки щодо цього питання, а також питання становлення та розвитку Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Мін'юсту здійснювалися й авторами цієї публікації [7; 8; 9; 10; 66].

При підготовці цієї публікації, виходячи зі змісту принципу академічної добросовісності, були використані первинні джерела історії судової експертизи і експертології, включаючи посилання на укладення законів і статути судочинства XIX ст. - поч. XX ст., які діяли на Українських землях, що входили до складу Австро-Угорської та Російської імперій, документи про організацію судово-експертної роботи доби національно-визвольних змагань України, нормативно-правові акти стосовно судової експертизи за радянських часів і, врешті, чинне законодавство України про судову експертизу та правову охорону об'єктів права інтелектуальної власності.

При оцінці різних етапів історії судової експертизи аналізуються та наводяться оцінки процесуального статусу «обізнаних людей» (експертів) тогочасними ученими, у першу чергу, українськими правниками (українцями за походженням чи іноземцями, які тривалий час працювали в університетах Харкова, Одеси, Києва і ін. міст) і досліджували проблеми теорії, історії та практики судової експертизи («огляду обізнаних людей») за часів включення Українських земель до складу Австро-Угорської, Російської, а надалі й радянської імперій. Це, зокрема, роботи українських науковців Л. Владімірова [11], В. Линовського [12], С. Орнатського [13], О. Палюмбецького [14], С. Пахмана [15], О. Федорова [16], М. Чубинського [17], Д. Яворницько- го [18] і ін. Замовчування їх здобутків у дослідження судової експертизи сприятиме політиці рф щодо культивування меншовартості, другорядності української юридичної науки за часів перебування України в складі Російської імперії, а потім і радянського союзу. Натомість, вклад українських дослідників у формування теорії та історії експертології в XIX ст. - на поч. XX ст. є вагомим і фундаментальним.

Недооціненим залишається доробок плеяди українських учених-кри- міналістів, фахівців з процесуального права, істориків судового права України (С. Гик [19], Я. Падох [20; 21], Ю. Старосольський [2] і ін.), які після Другої світової війни потрапили у табори Ді-Пі (з англ. Displaced Persons (D.P.)) для переміщених осіб на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих з 1945 р. американськими, британськими й французькими військами, а надалі поповнили науковий цвіт українську діаспору в Західній Європі, США, Канаді та інших державах Західної демократії.

Основна ж увага дослідження приділяється становленню та розвитку судової експертизи саме в незалежній Україні. Зокрема, особливостям розвитку вітчизняної судової експертизи в умовах військової агресії РФ в Україні.

Загальна мета цього дослідження полягає в формування теоретико-ме- тодологічних основ ґенезису та розвитку судової експертизи, включаючи і судову експертизу об'єктів права інтелектуальної власності в Україні з часів Руської правди - до військової агресії РФ, розпочатої 24 лютого 2022 року, а також виокремленні та характеристиці основних періодів вітчизняної історії законодавства, науки і практики у сфері судово-експертної діяльності.

Викладення основного матеріалу

Судова експертиза є відносно новим, але на сьогодні вже добре відомим видом спеціальної професійної юридичної діяльності. Ґенезис судової експертизи сягає своїми витоками юності людської цивілізації, коли судочинство стає необхідною умовою гармонійного розвитку прадавніх суспільств і держав. У державах-деспотіях Давнього Сходу спеціальні чиновники були зобов'язані «розслідувати та розкривати окремі види злочинів, установлювати істину (наприклад, у стародавньому Єгипті - чиновники писці,... у Вавилоні - писці та судді)» [5, с. 11]. Але, очевидно, що у цьому випадку йдеться про передісторію виникнення судової експертизи.

Витоки вітчизняної судової експертизи в цілому досить повно досліджені в вітчизняній юридичній науці. Українські дослідники генезису експертології схиляються до думки, що прототипи судової експертизи уперше описані іще в «Руській Правді» (1016 р.) [6, с. 8]. Так, В. Старосоль- ський писав, що публічний характер судівництва виявився саме у Руській Правді, яка «управильнює криваву помсту, визначає «виру» в користь князя та відшкодування (головництво) для потерпілого або його родини за різні злочини» [2, с. 5].

У свою чергу А. Камінський пише: «... роль судді та судового експерта з самого початку не розмежовувалась, наприклад, встановлення слідів побоїв по «Руській Правді» покладалося на самого суддю» [23, с. 132]. Відсутність розмежування функцій судді та судового експерта цілком логічно пояснюється відсутністю останніх. До того ж, як стверджували дослідники «. за часів князів іще не було між слов'янами судових установ відокремлених від управління, між тим як у нас тіуни були власне чиновниками уряду - князів і бояр» [24, с. 11].

За часів раннього середньовіччя судові докази у Київському Князівстві за Руською Правдою були різноманітними, але відповідали характеру своєї епохи. Судочинство за Руською Правдою була подібним до судочинства за Салічною правдою та іншими т.з. «варварськими правдами» - Lex Burgundiorum, Lex Salica et Ripuariorum, Formulae, Capitularia, Assises de Jerusalem, Couyumes, Ordonances, Arrets Repertoires etc [25].

До того ж, як писав С. Пахман, вплив варязького (норманського) чинника державотворення в Київській Русі, очевидно, приніс і новий германський елемент у судочинство слов'ян. Він виявився у схожості окремих положень Руської Правди (зі збереженням нашарування елементів Візантійського права) з германськими правдами. Це, зокрема, стосувалось і системи доказів (обряди клятви, способи випробування вогнем і водою і ін.). Водночас внутрішня сторона судочинства - «значення, сила, цінність, взаємні відносини судових доказів - все це встановлювалось характером туземного юридичного побуту» [15, с. 31, 27-33]. Ця думка С. Пахмана, звісно, не є постулатною. Зокрема, український історик І. Крип'якевич спростовував вплив варягів на управляння та судочинство за часів Руської правди. Він писав, що «варяги вже цілком утратили значення - востаннє вони згадуються в нашому літописі 1036 р.» [26, с. 49].

Водночас, Руській Правді, як і т.з. «варварським правдам», були властиві простота, втілення народних звичаїв, звичаєвостей і традицій, закріплення цінностей свободи та рівності, а також відсутність процесуального права: санкції визначались і оголошувались не спеціальними чиновниками чи суддями, а народними зборами, публічно, але в усній формі.

Середньовічному судочинству також була притаманна відсутність розмежування на кримінальне та цивільне судочинство. Як писав ректор Харківського університету О. Па- люмбецький, «Відмінним характером найдавніших законів майже у кожного народу було ототожнення приватного права з кримінальним, відповідно до якої всі постанови щодо приватних відносин осіб між собою по-суті були і законом кримінальним, який загрожував за їх порушення кримінальною відповідальністю» [14, с. 8]. Засобами доказування в середньовічних процесах були і покази свідків, і присяга, і випробування сторін через божі суди (ордалії), і двобій (поєдинок), і жереб [21, с. 12].

Достовірних даних про експертів, як самостійних учасників судового процесу, не знаходимо. Хоча, учені обґрунтовували думку, що германський судебник «Кароліна» передбачав спільний огляд мертвих тіл судами і лікарями, які запрошувались у судові процеси германців, як службові особи. У цих випадках, перед лікарями, які по-суті виступали судово-медичними експертами, ставились завдання:

надати судові доповідь про ознаки, виявлені ними при огляді чи освідченні тіл; 2) викладенні свого висновку чи думки, щодо причин смерті людини [27, с. 310].

Подібна система феодального судоустрою діяла пізніше й у Галицько-Волинському князівству в XII-XIV ст. ст., аж до його приєднання до Королівства Польського на підставі Кревської унії 1385 р. світські та церковні судді керувались Руською Правдою та забезпечували здійснення судочинства [9, с. 1518]. Таким чином, до XIX ст. у Російській імперії, до складу якої з кін. XVIII ст. була примусово включена значна частина Українських земель, судова експертиза забезпечувалася по-суті органами державного управління (князями, тіунами і ін.), а пізніше - власне судами. Подібні тенденції поєднання кримінального, цивільного й навіть церковного процесів мали місце і в державах Західної Європи.

Укріплення Римо-католицької церкви у Західній Європі сприяло розвитку її орденів і різних церковних інституцій. Однією з таких інституцій із кін. XII ст. постає й Свята Інквізиція (з лат. inquisitio - «розслідувати», «розшукувати), покликана переслідувати єресі (катари і ін.) через спеціальні суди. Як писав український уче- ний-кримінолог М. Чубинський про жахіття середньовічного процесу інквізиції, «звинуваченому не говорять суті звинувачення, для нього таємниця ім'я його звинувачувача і імена свідків, до нього, врешті, починають застосовувати тортури, які стають буденними процесуальними засобами» [17, с. 153].

За свідченням дослідника інквізиції Г. Лі, «експертами» для встановлення самого делікту в таких процесах виступали інквізитори, які мали «не лише установити факти, а й вивідати найбільш сакральні думки і погляди свого бранця», а також «обізнані люди» [28, с. 1009, 1019]. Утім, останні не були експертами у їх традиційному сенсі. Це були особи, освічені в богословській схоластиці, метою яких було доведення фактів єресі.

Починаючи із XIII-XVII ст.ст. окремі функції судової експертизи почали здійснюватися також цеховими організаціями Західної Європи, які з 60-х років XIII ст. мали значний вплив на міське життя в Італії, Франції, Німеччині й інших державах Європи. У Франції їх статус був легітимізований у «Книзі ремесл (Livre des metiers)», до якої було включено 101 цеховий статут [13, с. 259-260]. Серед цих цехових організацій були й такі, що стосувались експертиз. Зокрема, Паризька Корпорація майстрів-пи- семників (1570 р.) досліджувала підписи на документах; Аптекарський наказ (1620 р.) займався вивченням медичних питань щодо тілесних ушкодженнях та ін.

Цех, які поділялися «за майстерністю та рукоділлю на: 1) ремісничі;

службові та 3) робітничі» [30, с. 1], були колискою для перших експертів і в Україні під час включення її земель до складу Російської імперії. Функції обізнаних людей могли здійснювати майстри відповідних цехів.

З часом купці почали утворювати могутні торговельні гільдії, прикладом якої може бути Ганзейський союз, який був утворений у XII ст. та об'єднував понад 130 вільних міст Північно-Західної Європи (із них біля 100 - портових), які здійснювали морську торгівлю. При цьому, середньовічні торговельні гільдії та цехи, поза межами яких системна торгівля індивідуумів була неможливою, ставали важливими центрами формування політики щодо захисту законних інтересів своїх членів, а також щодо узагальнення та кодифікації звичаїв і правил торгівлі. У свою чергу, торговельні корпорації засновували власні торговельні суди [31, с. 35]. Судді залучали спеціалістів для перевірки ведення торговельної бухгалтерії, визначення авторства розписок тощо. Процеси у цих судах були набагато швидшими, порівняно з цивільними судами, без зайвого формалізму й користувались популярністю серед членів торговельних гільдій і цехів.

Помітний вплив на розвиток судочинства в Україні справило й зростання міст та запровадження в них Магдебурзького права. На теренах України Магдебурзьке право у XIV-XVIII ст. діяло у Житомирі, Кам'янець-Подільсько- му, Києві, Кременці, Лохвиці, Львові, Лубнах, Луцьку, Мукачеві, Новгород-Сі- верському, Пирятині, Полтаві, Прилуках і ін. містах. Як писав український історик права В. Антонович, «місто було в державі окремою юридичною одиницею, міська громада управлялась особливими законами; жителі міста користувались окремими правами, відмінними від прав, присвоєним іншим жителям краю - вони складали окремий стан» [32, с. 1009, 1].

Окрім міських судів, які існували у привілейованих місцях, іще з часів Кревської унії 1386 р. на Українських землях існувати державні, громадські, домінальні та духовні суди. А уже за Литовським статутом 1566 р. в Україні з'являються земські, замкові і під- коморські суди. Основними доказами для судів Литовсько-Руської доби були признання, грамоти, оглядини і речові докази, свідки, присяга, жереб і «допити на муках» [21, с. 4-6, 16].

Дослідники історії судочинства в Україні називають і інші тогочасні види судів і юрисдикцій. Зокрема, за свідченням українського історика О. Єфіменко, важливу роль у суспільному житті українських міст у цей час відігравали тогочасні торговельні, церковні, старецькі та парубоцькі братства [33, с. 246]. У міському цеховому середовищі України також розглядались ремісничі спори.

Найчастіше спори між представниками цих ремісничих і торговельних корпорацій вирішувались судами за Магдебурзьким правом, канонічним правом, великокнязівським законодавством (загальноземські, обласні, міські), і навіть на основі латинського тексту Вірменського судебника Міхі- тара Гоша [34], який використовувався громадою вірмен м. Львова й ін. Професор Університету Св. Володимира С. Орнатський згадував іще й про використання в цивільному судочинстві, поряд з Магдебурзьким правом, Саксонських Статутів. Названі джерела були спеціально перекладені й співставлені з Литовськими Статутами для потреб українців [13, с. 70-71].

Автентична система судоустрою та судочинства була властива в Україні й для доби Козацької держави. Тогочасне судочинство засновувалось, за словами Д. Яворницького, на «стародавньому військовому звичаї, словесному праві та здоровому глузді» [18, с. 237], а кошовий отаман «поєднував у своїх руках військову, адміністративну та судову владу... був «конституційним володарем»» [18, с. 188].

Звісно, козацька старшина, писарі, довбиші і інші суб'єкти розслідування та судочинства керувались не лише традиціями, а й вищезгаданим Магдебурзьким правом і судебниками. До того ж, у 1760-1763 рр. гетьманом К. Розумовським було проведено судову реформу та запроваджено нову систему судоустрою: Генеральний Військовий Суд, підкоморські суди, городські суди і земські суди. Окрема система судоустрою існувала на Запорожській Січі. Вона була репрезентована паланковими і курінними судами, а також Січовим Судом [21, с. 9-10]. Водночас, достовірних відомостей про існування в Козацькій державі судових експертів у цей час немає [66, с. 12].

Хоча, Я. Падох у своїй науковій розвідці окремо згадує про таких учасників судового процесу («розправи») у спорах про ґрунти як «старожили». Вони були швидше знавцями, ніж свідками, і виступали «свідоцтвом постійної пам'яті» на попередніх слуханнях, перед розправою [21, с. 21]. Але, повністю ототожнювати статус знавців у ґрунтових спорах із експертами було б передчасно.

За часів боротьби Гетьманщини за автономію, за власні права і воль- ності у 1743 р. в резиденції гетьмана Лівобережної України у Глухові було завершено кодифікацію тогочасного українського судочинства, втілену в «Правах, за якими судиться малоросійський народ». У пункті 1 Артикулу 8 «Прав ...» йдеться про «людей огляду», які надавали «достовірні довідки» [35, с. 91]. Такими суб'єктами судового процесу були возні, на яких покладався, з поміж іншого, і обов'язок огляду місця злочину. Очевидно, що возні одночасно виконували функцію дізнава- ча, слідчого, помічника судді, діловода та освіченого (експерта) одночасно. На жаль, доля «Прав ...» склалася драматично: з 1743 р. до 1756 р. узгоджувалася їх остаточна редакція, надалі козацька старшина зволікала з їх прийняттям, а після втрати автономії України у складі Російської імперії їх актуальність втратилась. Хоча, «Права .» залишились упродовж століть важливою пам'яткою та джерелом вивчення вітчизняного права.

Згадуване Магдебурзьке право проіснувало на теренах Лівобережної України до 1831 р. (у м. Києві - до 1834 р.) й було змінене Литовським Статутом, що діяв до 1842 р. На Правобережній Україні дія Магдебурзького права була скасована «травневою» Конституцією Польщі 1791 р., а після третього поділу Речі Посполитої в 1795 р. Українські землі, що входили до її складу, перейшли під юрисдикцію Російської імперії [20, с. 35]. Судочинство на цих землях здійснювалося системою судових місць, створеною Установленням Катерини II 1775 р. Ця система судоустрою та судочинства проіснувала фактично до проведення судової реформи 1864 р. [3, с. 6]. На сьогодні питання про залучення експертів до справ, які розглядались судами в Україні за такою значною кількістю юрисдикцій, залишається малодослідженим.

Відомий вплив на ґенезис судової експертизи в Україні мало й упорядкування в першій пол. XIX ст. судоустрою та судочинства, а також кодифікація кримінального та цивільного судочинства в Російській імперії, до складу якої з кін. XVIII ст. входила значна частина Українських земель. Як писав на поч. XIX ст. О. Куніцин, у праві судової влади полягає право «1. установлювати порядок судівництва, його обряд і розшук, щоб винести правовий вирок; 2) у спірних випадках отримувати належне освідчення, аби обґрунтовано судити про них .» [36, с. 77].

Для досягнення зазначених вище цілей судочинство потребувало реформування існуючої системи доказів. У зв'язку з цим у статутах Російської імперії з кримінального та цивільного судочинства 1832 і 1864 років, започаткували і закріпили відокремлення функції судової експертизи т.з. «обгля- дів обізнаних людей» (рос. мові - «сведущие люди»), від функцій суддів.

Хоча, М. Михайлов у своєму дисертаційному дослідженні з проблем цивільного судочинства стверджував про більш раннє унормування статусу «обізнаних людей». На його думку, іще в Укладенні російського царя Алєксєя Михайловича зустрічається посилання за яким суд, в необхідних випадках, має звертатися переважно до таких людей, від доброчесних і істинних показів яких можна сподіватися на справедливе покарання. Але, Укладення не визначало процесуального статусу таких людей і лише в 1812 р. «Указом 17 червня були визначені випадки взагалі, коли суд має обґрунтовувати свої розсуди на показах обізнаних, тобто спеціалістів. Так узаконенням цим установлено, щоб у всякій справі, яка за спеціальністю своєю обов'язково вимагає для точного встановлення обставин його особливих відомостей чи досвідченості в якій-небудь науці, мистецтві чи ремеслі, - суд вимагав показів або висновків обізнаних людей, - і на їх показах мав засновувати свої міркування при вирішенні справи» [37, с. 144].

Таким чином, у М. Михайловим і іншими правознавцями обґрунтовувалась позиція стосовно того, що іще в 1812 р. у цивільний процес запроваджувався такий суб'єкт, як освічені в науці, мистецтві чи ремеслі людини. Натомість відомості про порядок і результати їх діяльності достеменно не відомі. Хоча, тогочасні фахівці з цивільного процесу («обряду») наводять приклад процедури, коли при освідченні «заповіт здасться в якійсь частині сумнівним, то він відсилається для розгляду в Повітовий суд чи в Міський Магістрат, дивлячись за званням заповіту» [38, с. 263-264]. Тобто, функцію «почеркознавчої експертизи» здійснювали фактично судді та/або працівники судів.

Кодифікація кримінального та процесуального законодавства в 1832 році сприяли виокремленню та чіткому унормуванню статусу обізнаних людей. Зокрема, ст. 1068, 1083 і 1192 Зводу законів Російської імперії про судочинство за злочинами 1832 р. закріплювався процесуальний статус «обізнаних людей», як свідків, котрі володіли спеціальними знаннями у галузі науки, мистецтва та ремесла. Ст. 1083 цього Зводу законів визначала: «Якщо точне дізнання обставини, яка зустрічається в справі передбачає особливі відомості чи досвідченість у якійсь науці, мистецтві чи ремеслі, то належно витребувати щодо цього покази і думки обізнаних людей ...» [39, с. 214]. До важливих доказів також відносились «свідчення медичних чиновників» (ст. 1192 Зводу законів). При цьому, «сила свідчень обізнаних людей визначалась на основі правил про свідків» [40, с. 48]. Таким чином, обізнані люди, відповідно до Зводу законів про судочинство та злочини, мали процесуальний статус подібний статусу свідків.

Після унормування статусу «обізнаних людей» у вище згаданому Зводі законів у навчальних виданнях з кримінального процесуального права з'являються підрозділи, присвячені процесуальному статусу «обізнаних осіб». При цьому, В. Лукін уже в 1851 р. чітко називає в своїх дослідженнях обізнаних людей «експертами» [41, с. 171]. Очевидно, що це слово було запозичене правознавцями із латини. У перекладі «exrertus» означає «досвідчений», «обізнаний» [42, с. 3]. Тобто, саме слово «експерт», по-суті, є перекладом на латину слова «обізнаний».

Відомі заслуги у дослідженні питань судової експертизи і науковцям імператорських університетів та ліцеїв в містах України - Одесі, Харкові, Києві та ін. Так, професор Рішельєв- ського ліцею в Одесі В. Ліновський у своїй роботі «Досвід історичних пошуків про слідче кримінальне судочинство в Росії» (Одеса, 1849 р.) писав: «Нерідко для дослідження предмету, що пізнається через почуття потрібні особливі пізнання в мистецтві, яких недостає в слідчих і суддів, тому закони визнають джерелом доказів, огляди обізнаних людей. ... До такого джерела доказування істини можна зарахувати існуючі в наших законах постанови про порівняння почерку руки, у випадку сумніві з боку секретарів присутніх місць ...» [12, с. 88].

Предметом наукових досліджень і відповідних навчальних курсів, підготованих і українськими правознавцями того часу, стають і відповідні положення Статуту цивільного судочинства 1832 року. Для прикладу, у параграфі 30 посібника І. Владіславлєва «Загальні засади цивільного судочинства» (1857 р.) серед допустимих доказів у спірних справах називаються й «покази обізнаних людей». При цьому, одним із перших достовірно відомих типів експертизи у цивільному судочинстві стає почеркознавча експертиза. І. Владіславлєв указував на особливості почеркознавчих експертиз, «зроблених на Єврейській мові на актах, листах і інших паперах», перевірка яких мала здійснюватися рабином і двома євреями, які заслуговують на довіру, після приведення їх усіх до присяги, встановленої для свідків [43, с. 49, 52].

Пізніше у Статуті кримінального судочинства і Статуті цивільного судочинства, прийнятих за результатами судової реформи 1864 року в Російській імперії, було комплексно унормовано такі категорії, як «спеціальні знання» та «дослідження», які, на думку сучасних українських експертологів, безпосередньо стосуються судової експертизи [6, с. 9]. Дійсно, у цих статутах виокремлюються такі види експертизи, як судова-хімічна та «мікроскопічні дослідження» [44, с. 567].

Положення згаданих вище процесуальних статутів 1864 року, в тому числі й щодо обізнаних людей, поширились на Українські землі та на Бесарабію, й застосовувалися в останній до її окупації Румунією, не зважаючи на прийняте в Бесарабії «Кримінальне укладення» 1903 року, що діяло виключно щодо переслідування за державну зраду та заколоти [45, с. 111].

Статут кримінального судочинства Російської імперії 1864 року у ст.ст. 112, 325-356, 690, 691, 692, 698 та ін. удосконалив нормативно-правове регулювання призначення та процесуального статусу обізнаних людей у кримінальних провадженнях. Зокрема, ст. 112 цього Статуту визначила: «У тих випадках, коли, для точного розуміння обставин, які зустрічаються в справі, необхідні спеціальні свідчення чи досвідченість у науці, мистецтві, ремеслі, промислі чи якому-небудь занятті, запрошуються обізнані люди» [46, с. 39].

При цьому у «Правилах і формах для здійснення слідства» (1870 р.) зазначається, що «в якості обізнаних людей можуть запрошуватись: лікарі, фармацевти, професори, учителі, техніки, художники, ремісники, казначеї та особи, які тривалими заняттями за якоюсь службою набули особливої досвідченості. Обізнані люди, які запрошуються для огляду та освідчення повинні мати всі якості достовірних свідків» [47, с. 37].

Після проведення судової реформи 1864 року обґрунтовувались і вимоги щодо власноруч складених обізнаними людьми висновків (за винятком неграмотних експертів, від ім'я яких висновок складали їх довірені люди). Учений у галузі кримінального процесу та голова Острозького окружного суду (1867-1870 рр.) О. Квачевський писав, що зміст висновку експерта повинен містити: «1) чіткий час огляду і осіб, що його проводили, причини, які стали приводом для залучення до огляду освічених людей; 2) детальний виклад обставин, помічених ними і 3) виклад самого висновку, тобто висновку із цих обставин; висновок може бути або загальний усіх обізнаних людей, за їх згоди, або кожного із них окремо, у випадку розбіжностей. Таким чином, висновок має форму рішення, а не протоколу. ... Висновок має бути складений ясно, чітко, зрозуміло, з усуненням по можливості слів і зворотів, що рідко застосовуються, є іноземними» [48, с. 263].

Такі висновки обізнаних людей (експертів) у кримінальних провадженнях не були беззаперечним доказом і могли піддаватися перевірці. Так О. Чебишов-Дмитрієв вказував, що «висновки експертів не мають обов'язкової сили для суду, який, вбачаючи за потрібне, перевірити здійснене ними дослідження, не соромиться ні в виборі обрядів і прийомів, ні в призначенні числа і вибору експертів, ні в визначенні строків для дослідження .» [44, с. 567].

У свою чергу, С. Щегловітов писав, що хоча експертиза, як і будь-який інший доказ, не має ніякої заздалегідь визначеної сили, але у справах, де «зустрічаються спеціальні наукові або технічні питання, експертиза має бути віднесена до найважливіших доказів, сила та значення яких може бути піддана сумнівам лише в виключних випадках, коли, наприклад, дослідження проводилось не спеціалістом з даного питання, або коли воно супроводжувалось відступом від визначених у відомих випадках правилах» [49, с. 132]. Хоча, об'єктивність цих доказів іноді також ставилась під сумнів у силу залежності обізнаних людей від осіб, які залучали їх до експертизи.

Так О. Лєвєнстім, аналізуючи практику залучення експертів до кримінального судочинства писав наступне: «Закон вимагає від обізнаних людей бути такими ж об'єктивними, як і судді. Поміж тим, яку ж доброчесність можна очікувати від експерта, який не лише вказаний стороною, але й пов'язаний із нею своїми інтересами? Експертами у справах фіскальних бувають, дивлячись по роду занять, техніки акцизного правління, лісники Міністерства Державного Майна, працівники свічкових заводів духовних відомств і т.д. Але від цих людей навряд чи варто вимагати об'єктивності в оцінці фактів, коли вони за своїми поглядами і інтересами повністю солідарні з тим управлінням, яке вказало на них суду» [50, с. 206].

Професор Харківського університету Л. Владіміров у своїй роботі «Вчення про кримінальні докази. Особлива частина. Книга перша. Особистий судовий огляд і висновки експертів» (м. Харків, 1886 р.) здійснив огляд всієї відомої на той час наукової літератури про судових експертів і їх процесуальний статус, відзначаючи бідність відповідних досліджень, і обґрунтовував особливості процесуального статусу експертів, які «... засновують свої висновки на будь-якій науці, по суті наукові судді, вирок яких є рішенням спеціального питання в справі» [11, с. 12]. При цьому, Л. Владіміров чітко визначав, що судові експерти є «... не свідками, а людьми науки, покликаними для вирішення спеціальних питань», а саму судову експертизу називав «самостійним видом кримінальних доказів» [11, с. 53].

Також Л. Владіміров підкреслював, що іще більше ніж висновок експерта, на розгляд справи впливає оцінка суддею цього доказу, яка полягає «в логічних операціях щодо визначення існування умов, які переконують у думці експерта» [11, с. 57]. Тобто, Л. Владіміров досліджував призначення судового експерта та його висновків для розгляду судами справи і винесення рішення. судовий експертиза обізнаний

Відомим послідовником харківського дослідника судово-експертної діяльності став уродженець м. Гомеля, вихованець Чернігівської гімназії, а надалі відомий правознавець І. Фойницький. У своїй відомій праці «Курс кримінального судочинства», що витримала декілька перевидань, він присвячує самостійний підрозділ експертизі. В ньому він визначає судових експертів - обізнаних людей (periti, experts, sdentifiс, witnesses, sachverstandige), як «осіб, запрошених до слідства чи суду для спостереження та встановлення обставин, з'ясування яких передбачає спеціальні знання в науці, мистецтві, ремеслі чи іншій галузі, та надання суду про такі обставини свого висновку чи думки, похідних від відомих їм с спеціальних знань. Це - найновіший вид судових доказів, що з'являються пізніше всіх інших, і продовжує розвиватися на наших очах» [27, с. 309-310].

І. Фойницький також відзначав важливість застосування спеціальних знань судового експерта, який мав відповідати технічним і юридичним вимогам. Під першою з цих вимог учений розумів саме технічні знання та досвід, а бажано й наявність відповідної посади і звання в сфері своєї діяльності. Адже, предметом експертизи є питання про конкретні обставини, що підлягають розгляду за допомогою спеціальних знань і досвіду. Експертиза дає не остаточне вирішення цього питання, а лише вказівку, яка слугує для його вирішення. Призначення експертизи полягає в тому, щоб надати експертові можливість пізнати досліджуване з точки зору конкретної спеціальності й із застосування її прийомів. Тому, експертиза має бути побудована відповідно до вимог такої спеціальності, до її законів, «перед якими в інтересах самого правосуддя мають схилитися навіть закони процесуальні» [27, с. 320-322, 322].

Особливості правового та процесуального статусу судових експертів обґрунтовувались і правознавцями, що спеціалізувались на цивільному процесі. Так, К. Малишев писав, що «обізнаними людьми або експертами називаються ті посторонні люди, які допомагають суду досліджувати фактичну сторону справи, надаючи йому свої висновки про предмети, оцінка яких особливих технічних знань» [51, с. 323]. Застосування до експертів синоніму «посторонні люди» К. Малишев пояснює тим, що вони досліджують теперішній стан об'єкту та робить відповідні дослідження, тоді як свідки дають відомості про події в минулому, яким вони були очевидцями.

Водночас, судові експерти в Україні за доби царату отримували незначні відшкодування за свою діяльність, а їх залучення судами нерідко перешкоджало основній професійній діяльності. Це мало своїм наслідком видання циркулярів Мін'юсту № 19559/1878 і № 10529/1886, якими учителів чистопи- сань заборонялось залучати як екс- пертів-почеркознавців у робочий час і надавався дозвіл для залучення до такого виду експертиз також діловодів, секретарів, столоначальників, чинів поліцейських управлінь, власників ти- пографій і ін. О. Лєвєнстім приводить і інші приклади, зокрема, коли слідство не знає кого залучити до проведення експертизи в якості обізнаної людини, або ж не може залучити експерта, через його завантаженість за основним місцем роботи.

У зв'язку з цим, О. Лєвєнстімом пропонувалось, ґрунтуючись на досвіді Німеччини і Франції, складати для суду та слідства списки обізнаних людей для залучення їх до різних видів експертиз. При цьому, О. Лєвєнстім наводив приклади, коли особливо талановиті експерти Європи (д-р Езеріх з Берліну - експертиза фотографії; Гейн із Лейпцігу - почеркознавство; Флері з Парижу - бухгалтерська експертиза) відмовлялись від інших робіт і обґрунтовано вважали судову експертизу своєю основною професією [50, с. 207-210]. Дієвість цих пропозицій О. Лєвінстіма (професіоналізація діяльності судових експертів, запровадження списків (реєстрів) судових експертів та ін.) була доведена часом в процесі подальшого розвитку судово-експертної діяльності в світі.

На межі XIX і XX століть з'являються перші методичні розробки проведення криміналістичних експертиз. Зокрема, це ґрунтовна розробка Є. Буринського «Судова експертиза документів, її провадження й користування нею» (1903 р.) [52] і ін. Розвиток судово-балістичної експертизи пов'язаний з постаттю відомого вченого та лікаря-хірурга М. Пирогова, який уперше встановлював місце розташування стріляючого та жертви і інші обставини застосування вогнепальної зброї. Саме у цей період австрійським ученим Г. Гроссом, який викладав у Чернівецькому університеті, запроваджується термін «криміналістика» (з лат. crimen - «злочин»), який змінив популярні до того позначення «поліцейська техніка» чи «наукова поліція» [5, с. 13].

Участь «наукових суддів» - обізнаних людей (експертів) у цивільних провадженнях і основи їх процесуального статусу також передбачалась статтями 122-124, 515-533 і ін. Статуту цивільного судочинства від 20 листопада 1864 р. Зокрема, ст. 20 зобов'язувала «прийняти на себе дослідження, які за своїм званням, ремеслом чи зайняттям вважаються такими, що мають особливі відомості» [53, с. 238]. Положення тогочасного законодавства про «освічених людей» і практика залучення їх висновків до цивільного судочинства спонукали учених-пра- вознавців досліджувати особливості їх процесуального статусу та зміст і порядок їх досліджень.

Зокрема, у 6-томному коментарі до Статуту цивільного судочинства К. Аннєнков подав розгорнуте роз'яснення положень Статуту цивільного судочинства 1864 р. щодо обізнаних людей, які прямо називаються експертами, а їх процесуальний статус розмежовує зі статусом свідків у цивільному процесі. Особлива увага звертається на висновки таких експертів. Коментуючи зміст ст. 525 Статуту цивільного судочинства А. Аннєнков обґрунтовує комісійні висновки судової експертизи, переконуючи, що «висновок має бути складений один загальний, скільки б не було закликано експертів до проведення дослідження» [54, с. 381]. При цьому, в випадку розбіжностей думок експертів, суд має призначати нове експертне дослідження, яке мають проводити нові експерти.

У свою чергу, в «Курсі російського цивільного судочинства» (1912 р.) почесний член Імператорських університетів Св. Володимира (м. Київ) і Юріївського, заслужений проф. І. Ен- гельман вміщує підрозділ «Висновки обізнаних людей». Їх процесуальний статус учений характеризує наступним чином: «Обізнані люди з'являються на суд в подвійній ролі: як свідки, і як помічники судді. Як свідки, вони допитуються стосовно своїх спостережень над запропонованими їх увазі об'єктами. Їх висновки (покази) слугують матеріалом для обговорення справи. Різниця їх показів від показів свідків полягає в тому, що перші заявляють про безпосереднє сприйняття ними враження під час самого здійснення суперечливого факту, а обізнані люди доходять до цього явища шляхом висновку на підставі якихось матеріальних слідів, що залишаються від нього. Як помічники судді, обізнані люди оцінюють значення відомих фактів для розв'язання спірних питань, на основі своїх особливих наукових, технічних чи господарських знань» [55, с. 318]. Зі змісту цієї цитати не складно зробити висновок, що згадані «освічені люди» стали прототипом судових експертів. Але відомостей щодо їх висновків у справах, які стосуються інтелектуальної власності на сьогодні науковцями не знайдено.

Отже, поч. із другої пол. XIX ст. «обізнані люди», яких учені також називали «експертами» або ж «науковими суддями», стали самостійними учасниками кримінального та цивільного процесів. Хоча, на межі століть серед правників виникали численні наукові дискурси щодо запровадження в чинне на той час законодавство категорій «судова експертиза» та «судовий експерт» на заміну унормованим у судових статутах 1864 р. категоріям «огляд освічених людей» і «освічені люди». У першу чергу, в кримінальному судочинстві [56, с. 73-86]. Утім, очікувані законодавчі новели так і не були впроваджені з різних причин.

Новим етапом в історії судової експертизи в Україні стало створення спеціалізованих судово-експертних установ. Їх появі передувала самовіддана діяльність А. Бертильона у Франції, Г. Фулдса в Японії, Ф. Ґальтона і Е. Генрі в Англії та ін. [57, с. 17-119], яка мала своїм результатом створення перших експертних інституцій. Останні з'явилася в світі іще в кін. XIX ст., коли в 1896-1897 рр. при столичних префектурах поліції в Європі, Аргентині, британській Індії, Бразилії, Чилі, Японії та інших державах і регіонах створювалися бюра ідентифікації. В Україні перший дактилоскопічний відділ було створено в 1904 р. у м. Києві [5, с. 13].

Відповідно до Закону 4 липня 1913 року «Про створення кабінетів науково-судової експертизи в містах Москва, Київ і Одеса», схваленого Державною Думою та Державною Радою Російської імперії, в Україні були утворені перші державні спеціалізовані експертні установи: кабінети науково-судової експертизи (НСЕ) при прокурорах Київської та Одеської судових палат [58]. На початку 1914 року ці кабінети НСЕ почали свою роботу й продовжували її й після 1917 року: за доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, а також за часів встановлення більшовицької влади в Україні.

Так, у ст. 8 Декрету про суди № 2 від 7 березня 1918 р. ішлося про те, що судочинство здійснюється за правилами уже згадуваних попередньо судових статутів 1864 року, оскільки вони не відмінені декретами Центрального Виконавчого Комітету Робітничих, Солдатських і Козацьких депутатів і Раднаркомом [59]. А вже 23 липня 1918 року Народний комітет юстиції затверджує наказ «Про організацію та дію місцевих народних судів», ст. 24 якого містяться чіткі вказівки на експертів, як учасників судового процесу, які можуть допитуватися судами нарівні зі свідками, й попереджаються про відповідальність за неправдиві свідчення [60, с. 37-38].

З прийняттям в 1922 р. Кримінально-процесуального кодексу були унормовані підстави для створення органів попереднього розслідування та судів. У ст. 62 цього КПК було передбачено такі докази, як висновок експерта [5, с. 15]. У 1923 році мережа судово-експертних установ (окрім Києва та Одеси) примножується кабінетом у м. Харкові, становленням і діяльністю якого керує М. Бокаріус. За часів колишнього СРСР змінюється й організаційно-правовий статус кабінетів: а) в 1923 р. було затверджено Інструкцію про діяльність кабінетів науково-судової експертизи [5, с. 15]; б) у 1925 році вони трансформуються в інститути науково-судової експертизи, а у в) 1944 році - в науково-дослідні інститути судової експертизи [6, с. 10-11].

Тим самим, за радянської доби судова експертиза в Україні отримала своє подальше науково-методологічне, нормативно-правове та інсти- туційне забезпечення. З'являються ґрунтовні теоретико-методологічні та методичні розробки у сфері судової експертизи (Л. Ароцкер, В. Бахін, Р. Бєлкін, О. Васильєв, Г. Грановський, В. Коновалова, М. Костицький, В. Личен- ко, М. Салтевський, М. Сєгай, О. Шляхов і ін.), які стали науковою основою для розвитку судово-експертної діяльності і в незалежній Україні. Не зважаючи на орієнтування судово-експертної діяльності у колишньому СРСР переважно на криміналістичні види судових експертиз, у 70-80 роках минулого століття експертні дослідження почали активно використовуватися й у цивільних провадженнях.