Проблеми використання доказів, зібраних під час здійснення дізнання, у кримінальних провадженнях щодо злочину

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблеми використання доказів, зібраних під час здійснення дізнання, у кримінальних провадженнях щодо злочину

Оксана Капліна,

завідувач кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки

Світлана ШАРЕНКО,

голова Київського місцевого суду м. Харкова, доктор юридичних наук, заслужений юрист України

КАПЛІНА О., ШАРЕНКО С. Проблеми використання доказів, зібраних під час здійснення дізнання, у кримінальних провадженнях щодо злочину.

У статті порушуються актуальні для судової практики питання, пов'язані з тлумаченням та застосуванням слідчими суддями ст. 298-1 КПК «Процесуальні джерела доказів у кримінальному провадженні про кримінальні проступки». Запровадження в національну правову систему інституту кримінального проступку обумовило істотні зміни в нормативному регулюванні процесуального порядку здійснення дізнання, втім недовготривала практика реалізації норм кримінального процесуального законодавства щодо здійснення розслідування проступків виявила проблеми правозастосовного характеру, які частково породжені відсутністю належного правового регулювання, правовою невизначеністю окремих норм, а також єдності судової практики. Зокрема, ст. 298-1 КПК передбачає нові, порівняно з ординарним процесуальним порядком, джерела доказів (пояснення осіб, результати медичного освідування, висновок спеціаліста, показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису). Крім того, КПК встановлено, що процесуальні джерела доказів, які зібрані під час дізнання, не можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину, окрім як на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора. Відсутність правового визначення в наведеному положенні статті обумовила відсутність єдності практики розгляду клопотань прокурорів щодо можливості використання джерел доказів, зібраних під час дізнання. На підставі проведеного узагальнення практики розгляду слідчими суддями клопотань автори статті прийшли до висновку про необхідність тлумачення розглядуваної статті у її єдності, не допускаючи двох різних підходів стосовно можливості створення окремого процесуального режиму стосовно традиційних доказів (ст. 84) та тих, які притаманні лише проступковому провадженню (ст. 298-1 КПК). Крім того, в статті автори звертають увагу на порушення норм чинного законодавства щодо неналежного суб'єкта звернення з клопотанням до слідчого судді, надають рекомендації щодо предмету судового контролю відповідно до ст. 298-1 КПК, звертають увагу на проблемні моменти, пов'язані з реалізацією положень ст. 298-1 КПК у випадку об'єднання матеріалів кримінальних проваджень щодо злочину та проступку, пропонують зміст клопотання прокурора до слідчого судді та розглядають інші актуальні для судової практики питання. доказ дізнання злочин

Ключові слова: слідчий суддя, судовий контроль, судово-контрольне провадження, належна правова процедура, кримінальний проступок, злочин, докази, процесуальні джерела доказів, дізнання, досудове слідство, клопотання прокурора.

SHARENKO S., KAPLINA O. Problems of using the evidence collected during the investigation in criminal proceedings regarding the crime.

The article raises issues relevant to judicial practice related to the interpretation and application by investigative judges of Art. 298-1 of the Criminal Procedure Code «Procedural sources of evidence in criminal proceedings on criminal misdemeanours». The introduction of the institution of criminal misdemeanour into the national legal system led to significant changes in the normative regulation of the procedural order of inquiry, however, the short-term practice of implementing the norms of criminal procedural legislation regarding the investigation of misdemeanours revealed problems of a law enforcement nature, which are partly caused by the lack of proper legal regulation, legal uncertainty of individual norms, as well as the unity of judicial practice. In particular, Art. 298-1 of the Criminal Procedure Code provides for new, compared to the ordinary procedural order, sources of evidence (explanations of persons, results of a medical examination, a specialist's opinion, indications of technical devices and technical means that have the functions of photo and film shooting, video recording, or means of photo and film shooting, video recording). In addition, the CPC established that the procedural sources of evidence collected during the inquiry cannot be used in criminal proceedings regarding the crime, except on the basis of the decision of the investigating judge, which is issued at the request of a prosecutor. The lack of a legal definition in the given provision of the article led to the lack of uniformity in the practice of considering prosecutors' requests regarding the possibility of using sources of evidence collected during the inquiry. Based on the conducted generalisation of the practice of examining motions of investigative judges, the authors of the article came to the conclusion of the need to interpret the considered article in its unity, not allowing two different approaches regarding the possibility of creating a separate procedural regime in relation to traditional evidence (Article 84) and those inherent only to misdemeanour proceedings (Article 298-1 of the CPC). In addition, in the article, the authors draw attention to the violation of the norms of the current legislation regarding the improper subject of petitioning the investigating judge, provide recommendations regarding the subject of judicial control in accordance with Art. 298-1 of the СPC, draw attention to problematic points related to the implementation of the provisions of Art. 298-1 of the Criminal Procedure Code in the case of combining materials of criminal proceedings regarding a crime and a misdemeanour, propose the content of the prosecutor's request to the investigating judge, and consider other issues relevant to judicial practice.

Key words: investigative judge, judicial control, judicial review proceedings, due legal procedure, criminal misdemeanour, crime, evidence, procedural sources of evidence, inquiry, pre-trial investigation, prosecutor's request.

Постановка проблеми. Запровадження в національну правову систему інституту кримінального проступку зумовило істотні зміни в нормативному регулюванні процесуального порядку здійснення дізнання. Недовготривала практика реалізації норм кримінального процесуального законодавства щодо здійснення досудового розслідування проступків виявила проблеми правоза- стосовного характеру, які частково породжені відсутністю належного правового регулювання, правовою невизначеністю окремих норм, а також відсутністю єдності судової практики.

Вступ. Реалізація державної політики на засадах гуманізму та гуманізації відповідальності осіб, які вчинили злочини з незначним ступенем суспільної небезпеки, Рекомендація № 6 R (87) Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо спрощення кримінального правосуддя [1] та необхідність реалізації у національну правову систему підходів, сформульованих у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) [2; 3; 4], мали наслідком запровадження у національне право інституту кримінального проступку, що поклало край довготривалій дискусії стосовно доцільності та необхідності його існування. 1 липня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» [5], який оцінюється науковцями та практиками як «мала правова реформа кримінального законодавства».

Як відомо, цим законом змінена класифікація кримінальних правопорушень, які стали поділятися на злочини та проступки, причому під проступками ч. 2 ст. 12 Кримінального кодексу України (далі - КК України) розуміє передбачене цим Кодексом діяння (дію чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов'язане з позбавленням волі. Зокрема, до кримінальних проступків віднесені близько ста складів, серед яких - кримінальні проступки проти життя та здоров'я особи. Наприклад, це ст. 125 КК «Умисне легке тілесне ушкодження», ч. 1 ст. 126 КК «Побої і мордування», ч. 1 ст. 129 КК «Погроза вбивством», ст. 132 КК «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби», ч. 1, ч. 4 ст. 134 КК «Незаконне проведення аборту або стерилізації», ч. 1 ст. 139 КК «Ненадання допомоги хворому медичним працівником», ч. 1 ст. 144 КК «Насильницьке донорство»; кримінальні проступки проти волі, честі та гідності особи, як-от ч. 1 ст. 150 КК «Експлуатація дітей», ч. 1, ч. 2 ст. 154 КК «Примушування до вступу в статевий зв'язок»; низка кримінальних проступків проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 159, ч. 1 ст. 160, ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 163, ст. 164, 165, ч. 1 ст. 168, ст. 171, ч. 1 ст. 172, ст. 173, 174, ч. 1 ст. 175, ч. 1 ст. 182, ч. 1 ст. 183, ст. 184 КК); 7 складів проступків проти власності (ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 188-1, ч. 1 ст. 190, ст. 192, ст. 193, ст. 195, ч. 1 ст. 197-1 КК); деякі проступки у сфері господарської діяльності (зокрема, ч. 1 ст. 213, ч. 1 ст. 216 та ст. 232 КК); проти довкілля (ч. 1 ст. 239-1, ч. 1 ст. 239-2, ст. 247, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249, ч. 1 ст. 252, ч. 1 ст. 253, ч. 1 ст. 254 КК); проти громадської безпеки (ч. 1 ст. 268 КК); безпеки виробництва (ч. 1 ст. 271, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 275 КК); безпеки руху та експлуатації транспорту (частини 1 статей ст. 276, ст. 279, ст. 280, ст. 281, ст. 282, 283, ст. 284, ст. 285, ст. 286-1, ст. 290 КК); проти громадського порядку та моральності (ст. 293, ст. 295, частини перші статей 296, 298, 298-1, 299, 302 КК); у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення (зокрема, частини перші статей 310, 311, 319, 323 КК) та ін.

Такі кардинальні зміни в матеріальному правовому регулюванні зумовили низку істотних змін у порядку здійснення досудового розслідування щодо проступків. Загалом, ч. 2 ст. 298 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачає, що досудове розслідування кримінальних проступків (дізнання) здійснюється згідно із загальними правилами досудового розслідування, передбаченими КПК, але з урахуванням положень глави 25 КПК «Особливості досудового розслідування кримінальних проступків».

Аналіз останніх досліджень, у яких започатковано розв'язання проблем. Оновлення кримінального і кримінального процесуального законодавства детермінувало зростання уваги науковців до матеріальних і процесуальних новел. Серед науковців, які приділяли увагу дослідженню різних аспектів питань, що виникли у зв'язку з запровадженням нового інституту, можна назвати таких вчених, як С. Є. Абламський, Ю. П. Аленін, О. А. Банчук, О. В. Баулін, І. Л. Беспалько, В. В. Бурлака, О. І. Галаган, І. В. Гловюк, Л. М. Демідова, М. М. Дмитрук, В. Г Дрозд, В. А. Завтур, К. П. Задоя, Т Є. Зелька, Л. М. Лобойко, О. А. Манченко, В. В. Навроцька, Д. П. Письменний, В. В. Рожнова, Т І. Слуцька, О. О. Торбас, Л. Д. Удалова, Т Г Фоміна, О. Ю. Хабло, М. І. Хавронюк, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін, О. М. Черняк, М. Є. Шумило та ін. Також авторськими колективами вже підготовлені навчально-практичні посібники щодо проведення дізнання органами Національної поліції [6; 7].

Сама мета запровадження інституту кримінального проступку - гуманізація кримінальної відповідальності зумовила запровадження спрощеного процесуального порядку здійснення кримінального провадження щодо проступку. Не занурюючись у докладне перерахування новел, зумовлених запровадженням інституту кримінальних проступків, відмітимо, що однією з ключових новацій стало оновлення системи процесуальних джерел доказів. Законодавець у провадженнях щодо проступків виявив «нетрадиційний» підхід і значно розширив перелік джерел, що можуть використовуватися у доказуванні.

Водночас у правозастосовній практиці виникла проблема використання таких джерел доказів у кримінальних провадженнях щодо злочинів. Отже, метою статті є аналіз правозастосовної практики застосування положень ст. 298-1 КПК, здійснення доктринального тлумачення тієї змістової складової цієї статті, яка унормовує можливість використання доказів, зібраних під час дізнання, у кримінальному провадженні щодо злочину, виокремлення проблем правозастосування та формування на підставі проведеного дослідження рекомендацій практичного характеру.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих результатів. Проблему стосовно усвідомлення правового змісту ст. 298-1 КПК, на нашу думку, створив сам законодавець невдалою побудовою її нормативного змісту.

Важливість вирішення цієї проблеми на доктринальному та правозастосовному рівні зумовлює необхідність наведення повного тексту статті КПК. Так, ст. 298-1 КПК передбачає, зокрема, що «процесуальними джерелами доказів у кримінальному провадженні про кримінальні проступки, крім визначених статтею 84 цього Кодексу, також є пояснення осіб, результати медичного освідування, висновок спеціаліста, показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Такі процесуальні джерела доказів не можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину, окрім як на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора» [8].

Буквальне та лексико-граматичне тлумачення дає підстави зробити висновок, що у провадженнях про проступки закон передбачає дві групи джерел доказів, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд можуть встановити наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню - ті, що є доказами в «ординарному» кримінальному провадженні та передбачені ч. 2 ст. 84 КПК (показання, речові докази, документи, висновки експертів), та ті, що притаманні лише доказуванню у кримінальних провадженнях щодо проступків (наведені у ст. 298-1 КПК України). Така нова диференціація джерел доказів, особливості процесуального порядку їх збирання, закріплення, перевірки та оцінки зумовили неоднозначну правозастосовну практику в тому числі й щодо можливості їх використання у кримінальному провадженні щодо злочинів.

Передусім увагу слід звернути на нормативну конструкцію, яка міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК: «Такі процесуальні джерела доказів не можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину, окрім як на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора» [8]. Можна відмітити очевидну правову невизначеність стосовно того провадження щодо злочину, у якому можуть бути використані зазначені процесуальні джерела.

По-перше, може йтися про використання отриманих під час дізнання доказів у іншому кримінальному провадженні, яке розпочато за фактом вчинення злочину та не має відношення до провадження щодо проступку, щодо якого здійснюється дізнання, однак отримані докази можуть мати значення для розслідування злочину. Практику такого використання ми вже маємо в нормативному регулюванні та пра- возастосовній діяльності. Зокрема, йдеться про ст. 257 КПК «Використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій в інших цілях або передання інформації», відповідно до якої «якщо в результаті проведення негласної слідчої (розшукової) дії виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора» [8].

Другий варіант тлумачення випливає зі зміщення логічного акценту на особливості джерел доказів щодо проступків і може бути пов'язаний з системним зв'язком заборони використання джерел доказів щодо проступків у кримінальному процесуальному доказуванні щодо злочинів.

Нарешті, третій варіант тлумачення може давати привід для розуміння норми як надання можливості використання доказів, коли кримінальне провадження було розпочато як провадження щодо проступку (дізнання), однак згодом кваліфікація була змінена, у зв'язку з чим провадження щодо проступку перетворилося на досудове слідство. Правозастосовна практика має тому чимало прикладів, адже склади проступків часто межують зі злочинами, що завжди зумовлює здійснення ретельної кваліфікації діяння та потенціал для зміни кваліфікації.

Вирішуючи першу окреслену правотлумачну проблему, слід, на нашу думку, звернути увагу на те, що в ст. 257 КПК йдеться про використання отриманої інформації на підставі ухвали слідчого судді «в іншому кримінальному провадженні», що відрізняє усвідомлення правового змісту двох розглядуваних статей - абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 та абз. 1 ч. 1 ст. 257 КПК та дає змогу припустити, що в абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК йдеться саме про заборону використання зазначених у статті процесуальних джерел доказів не в зовсім іншому кримінальному провадженні, а у цьому кримінальному провадженні, яке розпочато як дізнання щодо проступку, але згодом дії особи були перекваліфіковані дізнавачем. На нашу думку, якби законодавець мав намір унормувати право використання доказів в іншому кримінальному провадженні, то законодавча конструкція ст. 298-1 КПК мала бути побудована подібно до наведеного вище положення абз. 1 ч. 1 ст. 257 КПК.

Ще один аспект, на який варто звернути увагу - усвідомлення переліку доказів, які законодавець надає право використовувати у кримінальному провадженні щодо злочинів на підставі рішення слідчого судді. Одразу відмітимо, що в державі склалася неоднакова практика застосування ст. 298-1 КПК. Зокрема, одна група науковців і практиків вважає, що за рішенням слідчого судді у кримінальному провадженні щодо злочинів можна використовувати лише специфічні джерела, які з'явилися у КПК із запровадженням інституту проступку. Логіка такого міркування зрозуміла та полягає в тому, що оскільки такі джерела доказів, як пояснення осіб, результати медичного освідування, висновок спеціаліста, «показання технічних приладів і технічних засобів» є специфічними джерелами та можливість їх використання як доказів передбачена лише в проступковому провадженні (під час здійснення досудо- вого розслідування у формі дізнання), то має бути встановлений особливий порядок їх використання у кримінальному провадженні щодо злочинів, адже такі джерела для нього не є притаманними. На такій позиції, наприклад, є автори навчального посібника «Дізнання в Національній поліції» [7, с. 45] та інші автори [9, с. 53].

Друга група правників системно тлумачать назву ст. 298-1 КПК та її правовий зміст і вважають, що йдеться про можливість використання у кримінальному провадженні щодо злочину будь-яких доказів, зібраних під час дізнання.

Звернення до правозастосовної практики також демонструє відсутність її єдності.

Наприклад, прокурор Центральної окружної прокуратури м. Дніпра просив визнати процесуальним джерелом доказів протокол огляду місця події, у результаті якого була отримана коробка з речовиною рослинного походження зеленого кольору у спресованому стані, схожа на наркотичну речовину канабіс у великих розмірах, оскільки це було необхідним для подальшого проведення досудового розслідування злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК України. Слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпра відмовив у задоволенні клопотання прокурора та, пославшись на ст. 298-1 КПК, зазначив, що в ході дослідження клопотання дійшов висновку, що «протокол огляду місця події не має спеціального статусу, такий доказ не визначений у ст. 298-1 КПК України, а проведення огляду місця події регламентовано загальною ст. 237 КПК України. Відтак надання згоди слідчим суддею на використання такого доказу ст. 298-1 КПК України не передбачено» [10].

В іншому прикладі, відмовляючи в задоволенні клопотання прокурора стосовно використання як доказів матеріалів, отриманих під час здійснення дізнання (а саме: доручення про здійснення досудового розслідування кримінального проступку (дізнання); повідомлення про початок досудового розслідування; повідомлення про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні; постанова про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні; постанова про визначення групи дізнавачів у кримінальному провадженні; супровідний лист від начальника установи «Центр пробації»; подання про притягнення до кримінальної відповідальності правопорушника; протокол допиту свідка; постанова про зміну кваліфікації кримінального провадження), слідчий суддя Хмельницького міськ- районного суду Хмельницької області в ухвалі вказав: «Докази, зібрані в межах одного кримінального провадження, розслідуваного щодо проступку у разі зміни кваліфікації та/або підслідності органу досудового розслідування, які відповідають вимогам ст. 84 КПК України, не входять до визначеного ст. 298-1 КПК України переліку, визнання процесуальними джерелами доказів на підставі ухвали слідчого судді не потребують, оскільки є такими в силу закону» [11].

В іншому випадку прокурор Кам'янець-Подільської окружної прокуратури звернувся до слідчого судді з клопотанням про надання дозволу на використання у кримінальному провадженні щодо злочину доказів, зібраних у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку, у зв'язку з перекваліфікацією вчиненого діяння, таких матеріалів: 1) постанова про призначення оціночно-будівельної експертизи; 2) висновок експерта; 3) постанова про зміну кваліфікації кримінального діяння. Слідчий суддя Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області клопотання прокурора задовольнив частково та, дослідивши клопотання, матеріали кримінального провадження та, пославшись на ст. 84 і ст. 298-1 КПК України, зазначив, що «... визнанню процесуальними джерелами доказів у кримінальному провадженні щодо злочинів на підставі ухвали слідчого судді підлягають не всі зібрані докази щодо проступків, а лише такі докази, які визначені ст. 298-1 КПК України. Докази, зібрані в межах одного кримінального провадження, розслідуваного щодо проступку в разі зміни кваліфікації та/або підслідності органу досудового розслідування, які відповідають вимогам ст. 84 КПК України, не входять до визначеного ст. 298-1 КПК України переліку, визнання процесуальними джерелами доказів на підставі ухвали слідчого судді не потребують, оскільки є такими в силу закону.

З визначеного переліку доказів, на використання яких прокурор просить надати дозвіл, підпадає під перелік процесуальних джерел доказів, зазначених у ст. 298-1 КПК України, лише висновок експерта.» [12].

Причому, немає єдності в підході до тлумачення ст. 298-1 КПК серед суддівського корпусу та прокурорів. Зокрема, прокурор Білоцерківської окружної прокуратури у зв'язку зі зміною кваліфікації діяння особи на ч. 2 ст. 309 КК України (проступок ^ злочин) та зміною підслідності звернувся до слідчого судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з клопотанням, у якому, пославшись на ст. 298-1 КПК, просила, надати дозвіл на використання доказів, отриманих під час проведення дізнання, оскільки, на її думку, положеннями ст. 298-1 КПК «визначається можливість використання усіх без винятку доказів, здобутих у ході дізнання, у кримінальному провадженні щодо злочину, лише на підставі ухвали слідчого судді». Причому, серед таких доказів були вказані майже всі матеріали кримінального провадження: доручення про проведення досудового розслідування; постанова про визначення групи дізнавачів, які здійснюватимуть досудове розслідування в кримінальному провадженні; постанова про призначення групи прокурорів і старшого прокурора; протокол затримання особи, яка вчинила кримінальний проступок з додатками (DVD-R з відеозаписом затримання); постанова про перенесення відеозапису з первинного носія; протокол роз'яснення права на захист; протокол допиту підозрюваного; постанова про звільнення особи з кабінету дізнавача; постанова про призначення судової експертизи матеріалів, речовин і виробів; постанова про залучення до матеріалів кримінального провадження матеріальних об'єктів і визнання їх речовими доказами; постанова про відмову в погодженні повідомлення про підозру; постанова про продовження строку дізнання; супровідний лист; доручення про проведення слідчих (розшукових дій); постанова про перекваліфікацію складу кримінального правопорушення у кримінальному провадженні; постанова про визначення підслідності.

Однак, проаналізувавши клопотання, вивчивши представлені матеріали та вислухавши прокурора, слідчий суддя дійшов висновку, що клопотання не підлягає задоволенню, серед іншого зазначивши: «Процесуальні джерела доказів, які наведені у ст. 298-1 КПК України, не повною мірою відповідають тим вимогам, які Закон визначає як обов'язкові при здійсненні досудового розслідування злочинів для визнання відомостей доказами, зокрема критеріям «поняття доказів», «належності» та «допустимості» [13].

Саме тому, на переконання слідчого судді, чинний КПК України передбачає необхідність звернення прокурора до слідчого судді з відповідним клопотанням з метою здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні в ході здійснення доказування та обов'язкового урахування фактору втрати можливості збирання доказів.

Отже, виходячи з системного аналізу наведених вище норм, слідчий суддя доходить висновку, що чинний КПК України передбачає необхідність звернення до слідчого судді з відповідним клопотанням лише щодо тих джерел доказів, отриманих у ході дізнання, які наведені у положенні ст. 298-1 КПК України. Серед наведеного у клопотанні переліку документів немає визначених ст. 298-1 КПК України джерел доказів, щодо яких є потреба у постановленні ухвали слідчого судді для їх використання у кримінальному провадженні щодо злочину. Такий підхід зумовив відмову в задоволенні клопотання прокурора [13].

Таких прикладів судова практика знає чимало. Обґрунтування підходу стосовно необхідності розмежування джерел доказів, які містяться у ст. 84 і у ст. 298-1 КПК, та доцільності звернення з клопотанням до слідчого суді, лише якщо є потреба у використанні під час перекваліфікації проступку та здійснення розслідування злочину, можна звести до таких позицій, які з тією чи іншою варіацією найчастіше використовують слідчі судді:

«.. .За нормативним і сутнісним тлумаченням цієї норми у кримінальному провадженні щодо злочину не можуть бути використані без дозволу суду зібрані під час дізнання такі докази, процесуальні джерела яких не передбачені ст. 84 КПК України, зокрема, пояснення осіб, результати медичного освідування, висновок спеціаліста, показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Якщо ж процесуальні джерела доказів, отриманих під час дізнання, відповідали ст. 84 КПК України, то такий окремий дозвіл не потрібен, адже ст. 84 КПК України поширюється на розслідування як кримінальних проступків, так і злочинів» [14]. Майже таке ж формулювання міститься в ухвалі Шосткинського міськрайонного суду Сумської області [15].

«Визнанню процесуальними джерелами доказів у кримінальному провадженні щодо злочинів на підставі ухвали слідчого судді підлягають не всі зібрані докази щодо проступків, а лише такі докази, які визначені ст. 298-1 КПК України.

Докази, зібрані в межах одного кримінального провадження, розслідуваного щодо проступку в разі зміни кваліфікації та/або підслідності органу досудового розслідування, які відповідають вимогам ст. 84 КПК України, не входять до визначеного ст. 298-1 КПК України переліку, визнання процесуальними джерелами доказів на підставі ухвали слідчого судді не потребують, оскільки є такими в силу закону» [16; див. також: 17; 18].

«Чинний КПК України передбачає необхідність звернення до слідчого судді з відповідним клопотанням лише щодо тих джерел доказів, отриманих у ході дізнання, які наведені у положенні ст. 298-1 КПК України.» [19].

Поряд з тим є й діаметрально протилежне тлумачення положень ст. 298-1 КПК, а відтак - і протилежна правозастосовна практика.

Наприклад, прокурор Кегичівського відділу Первомайської місцевої прокуратури звернувся до слідчого судді Кегичівського районного суду Харківської області з клопотанням про використання у кримінальному провадженні щодо злочину доказів, зібраних у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку. Клопотання було обґрунтоване тим, що у провадженні сектору дізнання Кегичівського ВП ГУ НП у Харківській області перебуває кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками складу кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України. Згодом кваліфікація діяння була змінена на ч. 1 ст. 191 КК України та винесено постанову про визначення органу проведення досудового слідства.

Враховуючи, що у кримінальному провадженні здійснюється досудове розслідування кримінального правопорушення, яке, відповідно до ч. 3 ст. 12 КК України, є злочином, а певні докази отримані під час здійснення дізнання, прокурор звернувся до слідчого судді з відповідним клопотанням. Розглянувши його та вивчивши надані матеріали, слідчий суддя, пославшись на ст. 84, ст. 298-1 КПК, зазначив, що «з урахуванням доведення стороною кримінального провадження у своєму клопотанні можливості використання як доказів відомостей, що зібрані у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку, враховуючи, що ці документи самі по собі та в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні, у зв'язку з яким подано клопотання», і дійшов висновку про наявність підстав для задоволення клопотання прокурора [20].

Таку позицію можемо знайти у багатьох рішеннях слідчих суддів [див. напр.: 21; 22].

Здійснюючи тлумачення ст. 298-1 КПК, на нашу думку, логічний акцент треба робити не на процесуальних джерелах доказів, одні з яких ніби є більш вагомими, оскільки є «традиційними», або, як указують слідчі судді у своїх ухвалах, що були наведені вище, «є такими в силу закону», а інші є новими та непритаманними для ординарного кримінального провадження джерелами. Насправді будь-яке джерело доказів, закріплене в КПК, і є тим засобом, за допомогою якого здійснюється кримінальне процесуальне доказування. Скоріше, такий законодавчий крок законодавець зробив, враховуючи те, що під час здійснення дізнання щодо кримінальних проступків КПК передбачає прискорені процедури, скорочення строків дізнання порівняно з досудовим слідством, можливість збирання доказів до внесення відомостей в ЄРДР. Тобто акцент слід робити на формі кримінального провадження, у якій здійснюється розслідування проступку, адже сам інститут кримінальних проступків замислювався як «вихідна умова, необхідна для спрощення порядку кримінального судочинства щодо діянь із невеликим ступенем суспільної небезпеки та ресоціалізації осіб, які їх вчинили» [23, с. 17].

Крім того, такий підхід законодавця щодо можливості використання доказів, отриманих під час здійснення дізнання виключно на підставі ухвали слідчого судді, зумовлений так би мовити «неретельним» (недосконалим) нормативним регулюванням здійснення доказової діяльності під час дізнання, адже, закріплюючи нові джерела доказів (які визначені у ст. 298-1 КПК України), законодавець не створив належного нормативного регулювання щодо їх збирання. На це вже неодноразово звертали увагу науковці, а таке гібридне поєднання піддавалося навіть критиці [див.: 24, с. 253-284; 25, с. 163-166; 9, с. 53].

Не заглиблюючись у аналіз наведених джерел доказів, а також проблем нормативного регулювання процесуального порядку їх збирання, зазначимо, що, на нашу думку, саме відсутність детального порядку збирання та закріплення доказів у кримінальних провадженнях щодо проступків, візія проступкового провадження як прискореного, спрощеного (що, насправді, не завжди можемо спостерігати на практиці), зумовила встановлення у КПК правила про можливість використання в кримінальному провадженні щодо злочину у випадку перекваліфікації проступку зібраних доказів виключно на підставі ухвали слідчого судді. Крім того, системне тлумачення назви ст. 298-1 КПК «Процесуальні джерела доказів у кримінальних провадженнях про кримінальні проступки» з її правовим змістом свідчить про те, що законодавець не ставив за мету встановлення різного процесуального порядку використання доказів, які унормовані у ч. 2 ст. 84 чи абз. 1 ч. 1 ст. 298-1 КПК, у залежність від їх закріплення або «звичності» для правозастосовника.

Ще одним аспектом, на який варто звернути увагу, є питання про предмет судово-контрольного провадження під час розгляду клопотання про використання процесуальних джерел доказів у кримінальному провадженні щодо злочину відповідно до ст. 298-1 КПК.

Як відомо, метою діяльності слідчого судді у кримінальному провадженні є вирішення завдань кримінального провадження шляхом реалізації покладеної на нього функції судового контролю на стадії досудового розслідування. Предметом судово-контрольної діяльності в розглядуваному випадку є законність та обґрунтованість рішення прокурора про використання у кримінальному провадженні щодо злочину джерел доказів, передбачених у абз. 1 ч. 1 ст. 298-1 КПК. Слідчий суддя має впевнитися, наскільки таке рішення відповідає вимогам чинного законодавства, чи є для цього належні підстави та чи закріплені встановлені під час здійснення дізнання фактичні дані у тій процесуальній формі, у якій вимагає законодавець ( абз. 1 ч. 1 ст. 298-1 КПК). Вважаємо, що до компетенції слідчого судді не належить вирішення питання про законність збирання доказів, законність та обґрунтованість здійснення перекваліфікації діяння, а тим більше вирішення питання щодо допустимості зібраних доказів. Стаття 298-1 КПК передбачає, що на підставі рішення слідчого судді вирішується питання про можливість використання у кримінальному провадженні щодо злочину певних процесуальних джерел доказів. Зрозуміло, що вирішення питання про можливість такого використання має ґрунтуватися на дослідженні слідчим суддею питання про те: 1) чи зібрані докази під час здійснення досудового розслідування у формі дізнання; 2) чи дійсно згодом діяння було перекваліфіковане; 3) чи закріплені фактичні дані, які вказує у клопотанні прокурор, у належних джерелах (передбачених ст. 298-1 КПК); 4) чи можна їх використати у кримінальному провадженні щодо злочину, оскільки за допомогою фактичних даних, що закріплюються в цих джерелах, потенційно можуть бути встановлені факти та обставини, що можуть мати значення для кримінального провадження щодо злочину та підлягають доказуванню; 5) чи є до цього належні матеріальні та процесуальні підстави.

Саме такі обставини мають бути предметом розгляду слідчим суддею.

Можна навести в цьому контексті декілька прикладів з правозастосовної практики. Так, зокрема, слідчий СВ Лівобережного відділення поліції Вінницького відділу поліції ГУНП у Вінницькій області за погодженням з прокурором звернувся до слідчого судді з клопотанням, в якому, з посиланням на положення ст. 298-1 КПК України, просив визнати законними дії органу дізнання та такими, що можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину.

Дослідивши зміст і вимоги клопотання, слідчий суддя Вінницького міського суду Вінницької області таке клопотання повернув прокурору [26].

В іншому випадку прокурор Окружної прокуратури м. Миколаєва звернувся до слідчого судді з клопотанням про визнання доказів, зібраних під час розслідування кримінального проступку, у кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК. У клопотанні прокурор не лише навів перелік певних зібраних доказів, а й зазначив, що «вказані докази мають значення для встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення, тому вони підлягають їх визнанню в порядку ст. 298-1 КПК України».

Слідчий суддя Центрального районного суду м. Миколаєва, розглянувши клопотання прокурора, правильно, на нашу думку, залишив його без розгляду. На обґрунтування своєї позиції він зазначив: «Згідно з клопотанням, прокурор у якості його обґрунтування послалася на вимоги ст. 298-1 КПК України, однак фактично просила слідчого суддю визнати належними та допустимими зібрані під час досудового розслідування кримінального проступку докази.

Разом із тим оцінка правильності й повноти встановлення досудовим слідством таких обставин і висновків належить до компетенції суду лише виключно при розгляді справи по суті, шляхом дослідження і оцінки в судовому засіданні доказів.

Розгляд і вирішення цього питання слідчим суддею, тобто фактичне дослідження доказів у справі слідчим суддею, не передбачено і суперечить нормам КПК України і не може бути предметом розгляду слідчим суддею під час проведення досудового слідства, у зв'язку з чим клопотання прокурора слід залишити без розгляду» [27].

В іншому прикладі слідчий суддя зробив спробу оцінити докази та в ухвалі зазначив: «Розглянувши клопотання та додані до нього докази, вважаю, що доводи, наведені прокурором, знайшли своє підтвердження.... докази є належними та допустимими, а тому можуть бути використані у кримінальному провадженні.» [28].

Підсумовуючи вищесказане, можемо зазначити, що до компетенції слідчого судді не належить визнання законними дій органів дізнання, а також належними та допустимими доказів, які зібрані під час здійснення дізнання та підлягають використанню у випадку перекваліфікації діяння.

Слід також звернути увагу на те, що в деяких ухвалах слідчі судді на підставі клопотання прокурора приймають рішення про «визнання джерелами доказів у кримінальному провадженні» [див.: 21; 29]. Вважаємо, що, виходячи з вимог ст. 298-1 КПК, більш правильним є формулювання резолютивної частини ухвали: «Надати дозвіл на використання як процесуальних джерел доказів.».

Узагальнення практики розгляду слідчими суддями відповідних клопотань показує, що непоодинокими є випадки звернення з клопотанням до слідчого судді слідчих [див.: 14; 30; 31]. Тому варто визнати правильною практику тих слідчих суддів, які акцентують на цьому увагу [див., напр.: 30; 31], адже відповідно до вимог ст. 298-1 КПК суб'єктом звернення до слідчого судді з клопотанням за цією підставою є виключно прокурор.

Що стосується рішення слідчого судді, якщо неналежний суб'єкт звернувся з клопотанням то, в умовах відсутності належного правового регулювання, слідчі судді самостійно переборюють виниклу прогалину, а практика йде трьома шляхами - одні слідчі судді не звертають на це уваги та розглядають клопотання по суті [14], другі виносять ухвалу про повернення клопотання прокурору або слідчому, який подав клопотання (значна більшість) [26; 30; 31], а треті - про відмову в задоволенні клопотання [18].

На нашу думку, на підтримку заслуговує позиція тих слідчих суддів, які у випадку, якщо клопотання надійшло без додержання вимог КПК, постановляють ухвалу про його повернення прокурору. Однак, слід зауважити, на що ми неодноразово звертали увагу у своїх публікаціях, такий порядок має бути обов'язково унормований КПК [див. докл.: 32, с. 466-479].

Як проблемний аспект для правозастосовної практики можна зазначити питання про необхідність звернення до слідчого судді з клопотанням про використання у кримінальному провадженні певних процесуальних джерел доказів у тому випадку, якщо матеріали дізнання об'єднуються з матеріалами досудового слідства щодо злочину [33]. За загальним правилом, як відомо, матеріали досудових розслідувань щодо кримінального проступку та щодо злочину не можуть бути об'єднані в одне провадження. Винятки становлять випадки, коли це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду (ч. 2 ст. 217 КПК).

У правозастосовній практиці є випадки звернення до слідчого судді з клопотанням про надання дозволу на використання у таких об'єднаних провадженнях процесуальних джерел доказів, які отримані під час здійснення дізнання. Однозначний висновок щодо доцільності такого звернення зробити непросто, оскільки законодавець у ч. 2 ст. 217 КПК передбачив, що в таких випадках - винятках з загального правила розслідування злочину та кримінального проступку з моменту об'єднання має здійснюватися за правилами досудового слідства, а положення глави 25 КПК у такому разі не застосовуються. Отже, буквальне тлумачення наведеної норми КПК у її системному зв'язку з абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК, яка міститься у главі 25 КПК, дає всі підстави зробити висновок, що в цьому випадку правило про необхідність звернення до слідчого судді з клопотанням про дозвіл на використання відповідних відомостей про факти, які закріплені в передбачених абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК джерелах, не повинно застосовуватися. Крім того, йдеться не про процедуру перекваліфікації кримінального проступку, який має «перетворитися» на злочин, а інший процесуальний порядок, застосування якого унормовано ч. 2 ст. 217 КПК. Таких особливостей у формі здійснення кримінального провадження законодавець спеціально не передбачив. Імовірно, це прогалина нормативного регулювання. У будь-якому випадку згодом слід простежити тенденцію правозастосовної практики в таких об'єднаних кримінальних провадженнях.

Також правозастосовна практика знає протилежні випадки, а саме - звернення до слідчого з клопотанням про надання дозволу на використання джерел доказів, зазначених у ст. 298-1 КПК, з посиланням на цю статтю у тому випадку, коли слідчий має намір перекваліфікувати злочин на проступок. Наприклад, 27 червня 2022 року слідчий вніс відомості до ЄРДР та розпочав кримінальне провадження за фактом вчинення злочину (ч. 4 ст. 185 КК), згодом 14 вересня 2022 року було розпочато кримінальне провадження щодо особи у зв'язку з вчиненням кримінального проступку (ч. 1 ст. 309 КК). Ці провадження були об'єднані, а прокурор, посилаючись на ст. 298-1 КПК, звернувся з клопотанням до слідчого судді про надання дозволу на використання «усіх без винятку доказів, здобутих у ході дізнання, у кримінальному провадженні щодо злочину... серед доказів, зібраних у ході проведення дізнання, є протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення від 14.09.2022, який має додаток у вигляді оптичного носія інформації DVD-R диску з відеозаписом даної слідчої дії, на якому зафіксовано факт вилучення кристалоподібної речовини світло-жовтого кольору, зовні схожої на наркотичний засіб «метадон». На думку прокурора, «указаний технічний носій є джерелом доказу та підпадає під визначення у ст. 298-1 КПК «показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису».

Проаналізувавши представлені матеріали клопотання, вислухавши прокурора, слідчий суддя дійшов висновку, що клопотання не підлягає задоволенню та серед іншого зазначив, що «як видно з пояснень прокурора, вказане процесуальне джерело доказу не використовуватиметься у доказуванні в ході досудового розслідування злочину, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК, а є лише доказом вчинення проступку, передбаченого ч. 1ст. 309 КК [33].

В іншому випадку прокурор звернувся до слідчого судді з клопотанням про можливість використання доказів, отриманих під час здійснення досудового розслідування злочину (ч. 1 ст. 186 КК), який був вчинений певною особою у кримінальному провадженні щодо вчинення нею кримінального проступку (ч. 1 ст. 357 КК). Ці провадження не були об'єднані в одне. Слідчий суддя, дослідивши клопотання прокурора про «надання дозволу на використання у кримінальному провадженні доказів, здобутих під час досудового розслідування у іншому кримінальному провадженні», задовольнив таке клопотання та надав дозвіл на «використання у повному обсязі доказів, зібраних під час розслідування кримінального злочину» [28].

Аналізуючи наведену вище ухвалу, постановлене слідчим суддею рішення, обґрунтування якого здійснюється на підставі ст. 298-1 КПК, можемо зазначити, що як прокурор у клопотанні, так і слідчий суддя в ухвалі неправильно розтлумачили правовий зміст ст. 298-1 КПК. Вище ми зазначили, що правова невизначеність змісту ст. 298-1 КПК може призвести саме до такого її тлумачення, як можливості використання відповідних доказів у зовсім іншому кримінальному провадженні. На нашу думку, абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК не передбачає його тлумачення а contrario (навпаки) та не обумовлює повноваження прокурора на звернення до слідчого судді з клопотанням про використання доказів, отриманих під час здійснення досудового слідства, у провадженні щодо кримінального проступку.

Узагальнення практики постановлення слідчими суддями розглядуваних у статті ухвал також дає можливість звернути увагу на деякі аспекти стосовно змісту клопотань прокурорів і ухвал слідчих суддів, які постановляються на їх підставі. Зокрема, йдеться про обґрунтованість клопотань і посилання на відповідні джерела доказів, які саме прокурор вважає за необхідність використати у кримінальному провадженні щодо злочину.

Варто відмітити відсутність єдності в цьому питанні. В одних випадках прокурори наводять перелік процесуальних джерел доказів, які наведені у абз. 1 ч. 1 ст. 298-1 КПК, в інших випадках клопотання містять лише загальне прохання щодо надання дозволу на використання джерел доказів, передбачених ст. 298-1 КПК, зібраних під час здійснення дізнання.

На нашу думку, такі джерела доказів мають обов'язково наводитися у клопотанні прокурора та вказуватися в ухвалі слідчого судді, адже саме у встановленні законності цих джерел полягає вся суть судово-контрольного провадження, та, як було зазначено вище, слідчий суддя має впевнитися в тому, наскільки рішення прокурора відповідає вимогам чинного законодавства, чи є до цього належні підстави та чи закріплені встановлені під час здійснення дізнання фактичні дані у тій процесуальній формі, у якій вимагає законодавець (абз. 1 ч. 1 ст. 298-1 КПК).

Узагальнення практики демонструє, що не завжди прокурори в клопотаннях вказують на ті докази, які вони хотіли б використати на підставі ухвали слідчого судді, а слідчі судді вказують конкретно - які саме докази можуть бути використані. Крім того, доволі поширеною є практика неявки прокурорів на судове засідання. Звичайно, КПК не передбачає обов'язкової участі прокурора у провадженні з розгляду клопотання відповідно до ст. 298-1 КПК, однак неявка прокурора на судове засідання під час розгляду клопотання, якщо таке клопотання обґрунтовано неналежним чином, призводить до того, що слідчі судді відмовляють у його задоволенні.

Наприклад, прокурор Приморської окружної прокуратури м. Одеси звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з клопотанням про надання дозволу на використання у кримінальному провадженні щодо злочину доказів, зібраних у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку. Слідчий суддя, розглянувши клопотання, зазначив, що «прокурор і слідчий до слідчого судді не з'явились, у клопотанні не доведено наявності достатніх підстав вважати, що використання у кримінальному провадженні щодо злочину доказів, зібраних у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку, має суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні». За таких обставин слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання прокурора [34].

В іншому випадку прокурор заявив клопотання про «використання в повному обсязі доказів, зібраних під час розслідування у формі дізнання», причому слідчий суддя задовольнив таке клопотання, а саме з таким формулюванням [20; 22].

Вважаємо, що у клопотанні прокурора до слідчого судді принаймні має бути зазначено: 1) обставини кримінального провадження, які вказують на перекваліфікацію діяння, яке було розпочато як провадження щодо проступку, а за певних обставин перекваліфіковано на злочин; 2) перелік фактичних даних, зібраних під час дізнання, з вказівкою на їх процесуальну форму - тобто джерела, які вказані у абз. 1 ч. 1 ст. 298-1 КПК, які будуть використані у кримінальному провадженні щодо злочинів; 3) підстави і мету використання певних доказів, зібраних під час дізнання у кримінальному провадженні щодо злочину; 4) вказівка на те, що ці докази здатні прямо чи непрямо підтверджувати існування обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інші обставини, які мають значення для цього кримінального провадження.

Узагальнення судової практики, доктринальне тлумачення норм КПК дають підстави зробити такі висновки:

положення абз. 1 ч. 1 ст. 298-1 КПК являють собою норму права, а відтак її складові не можна тлумачити у відриві один від одного, що зумовлює висновок про те, що доказами у кримінальному провадженні про проступок є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів у кримінальному провадженні щодо проступку є показання, речові докази, документи, висновки експертів, пояснення осіб, результати медичного освідування, висновок спеціаліста, показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису;

абзац перший та другий ч.1 ст. 298-1 КПК треба тлумачити системно в їх системному поєднанні з назвою статті «Процесуальні джерела доказів у кримінальних провадженнях про кримінальні проступки», що зумовлює необхідність звернення до слідчого судді в будь-якому випадку перекваліфікації кримінального проступку, в результаті якої проступок «перетворюється» на злочин та реалізуються положення абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК, відповідно до яких докази, зібрані під час здійснення дізнання, можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину виключно на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора;

правовий зміст абз. 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК «Такі процесуальні джерела доказів не можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину, окрім як на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора», слід тлумачити обмежувально та розуміти під ним ситуацію, пов'язану з перекваліфікацією вчиненого діяння. Абзац 2 ч. 1 ст. 298-1 КПК не можна перетворювати на механізм використання отриманих під час здійснення дізнання доказів при здійсненні досудового розслідування зовсім іншого злочину;