Перспективи розвитку парламентського контролю в Україні

При цьому, як наголошується в експертній літературі [32, с.78], плани роботи парламентських комітетів мають бути збалансованими з точки зору виконання їх головних функцій, узгоджувати роботу парламенту та уряду, підвищувати прозорість і передбачуваність парламентської діяльності. Не в останню чергу це сприятиме досягненню задекларованого у проєкті Плану відновлення України [1, с.82] збільшення обсягу контрольної діяльності парламентських комітетів щонайменше на 15 відсотків.

Контроль за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів

Як особливість нинішньої організації парламентського контролю в Україні слід відзначити особливий правовий статус комітету Верховної Ради України, на який покладено контроль за діяльністю органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, правоохоронних органів спеціального призначення та розвідувальних органів. Зокрема, згідно Закону України від 17.09.2020 р. № 912-IX [41] даний комітет, хоча безпосередньо і не втручається у діяльність відповідних правоохоронних і розвідувальних органів, проте наділений щодо них низкою самостійних повноважень контрольного характеру.

Зокрема, йдеться про отримання інформації, внесення керівникам даних органів рекомендацій, надання пропозицій щодо відсторонення від посад, ініціювання перевірки, службового розслідування чи притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Слід погодитись із доцільністю забезпечення дієвого парламентського контролю за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів, що об'єктивно потребує більш закритого характеру роботи профільного парламентського комітету та вищих вимог до його членів і працівників секретаріату (пов'язаних, наприклад, із доступом до розвідувальної таємниці).

У той же час вбачаємо дискусійність наділення вищевказаними повноваженнями комітету, який за своїм конституційним статусом не повинен мати власних контрольних повноважень й розглядається лише як робочий орган парламенту, що згідно Рішення Конституційного Суду України від 05.03.2003 р. № 5-рп/2003 [42] забезпечує здійснення парламентом його повноважень.

У даному контексті маємо відзначити й Рішення Конституційного Суду України від 10.06.2010 р. № 16-рп/2010 [43] і його Висновок від 14.03.2001 р. № 1 -в/2001 [44], згідно яких комітети не є самостійними суб'єктами парламентського контролю та можуть лише сприяти Верховній Раді України у здійсненні парламентського контролю на стадії підготовки та попереднього розгляду питань.

Також раніше ми вже констатували наявність наукової полеміки з приводу конституційної природи, сутності та меж контрольної діяльності парламентських комітетів [45, с.225-230]. Враховуючи викладене, вбачаємо слушним уточнення конституційних меж і форм участі комітетів у здійсненні парламентського контролю, у тому числі за діяльністю спеціалізованих правоохоронних і розвідувальних органів.

Схожа пропозиція міститься у проєкті Плану відновлення України [1, с.81, 93, 126], зокрема передбачаючи врегулювання у Конституції України не лише контрольних повноважень Верховної Ради України та її комітетів і порядку їх реалізації, але й діяльності профільного комітету з контролю за органами сектору безпеки і оборони. Принагідно зауважимо, що Конституція України не допускає утворення виключно контрольних комітетів парламенту, тому контроль за діяльністю спеціалізованих правоохоронних і розвідувальних органів може бути (на рівні з законотворчістю) лише одним із напрямків роботи відповідного комітету Верховної Ради України.

При цьому, сьогодні норми про контроль за діяльністю правоохоронних органів спеціального призначення та розвідувальних органів фактично все ще залишаються "сплячими".

Це пояснюється відсутністю у Верховній Раді України дев'ятого скликання комітету, до повноважень чи предметів відання якого було би прямо віднесено "забезпечення контрольних функцій Верховної Ради України за діяльністю органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, правоохоронних органів спеціального призначення та розвідувальних органів" (як це має бути згідно ч.2 ст.6 Закону України від 21.06.2018 р. № 2469-VIN [46], ч.1 ст.53 Закону України від 17.09.2020 р. № 912-IX). Потенційно це міг би бути Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки чи Комітет з питань правоохоронної діяльності, проте наразі жоден із них не набув таких повноважень.

Додатково до здійснення відповідним комітетом контролю за діяльністю правоохоронних органів спеціального призначення та розвідувальних органів законопроєктом від 06.02.2023 р. реєстр. № 8073-д [47] пропонується покласти на певний комітет контроль за організацією та діяльністю правоохоронних органів та органів прокуратури. При цьому, на даний парламентський комітет рівною мірою поширюються всі вищевикладені зауваження щодо суперечливої конституційної природи та меж контрольних повноважень комітету з контролю за діяльністю правоохоронних органів спеціального призначення та розвідувальних органів.

Крім того, за логікою передбачених змін до Закону України від 04.04.1995 р. № 116/95-ВР [48] пропонується встановити окремий (хоча змістовно і досить подібний до статусу комітету з контролю за діяльністю правоохоронних органів спеціального призначення та розвідувальних органів) правовий статус комітету з контролю за діяльністю правоохоронних органів та органів прокуратури. Такий підхід дозволяє припустити, що у ст.33-2 і майбутній ст.33-3 даного Закону України йтиметься про різні парламентські комітети.

Проте, вони матимуть схожий обсяг повноважень і співпадаючі предмети відання в частині контролю діяльності правоохоронних органів, що одразу актуалізуватиме питання розмежування їх компетенції. Якщо ж виходити з того, що контроль за діяльністю правоохоронних органів спеціального призначення та розвідувальних органів (ст.33-2) і контроль за діяльністю правоохоронних органів та органів прокуратури (ст.33-3) буде покладено на один комітет (наприклад, Комітет з питань правоохоронної діяльності), слід говорити про неузгодженість та дублювання названих статей Закону України від 04.04.1995 р. № 116/95-ВР й інші порушення правил законодавчої техніки.

Також маємо не погодитись, що надання рекомендацій, можливість ініціювання перевірок і притягнення до дисциплінарної відповідальності, поєднана з посиленням відповідальності за невиконання законних вимог комітетів, нібито надасть профільному комітету змогу впливати на всю керівну вертикаль правоохоронних органів [49]. Оскільки у даному разі комітет буде приймати лише обов'язкові до розгляду (а не до виконання) рішення, саме за ухилення від чого і наставатиме відповідальність, означена контрольна діяльність комітету парламенту формально не може вважатись втручанням у роботу правоохоронних органів, що, однак, не виключає політичний тиск на них.

Інші викладені у законопроєкті від 06.02.2023 р. реєстр. № 8073-д ініціативи щодо посилення відповідальності за невиконання законних вимог парламентського комітету, а також запровадження звітування перед Верховною Радою України Міністра внутрішніх справ України та Директора Бюро економічної безпеки України концептуально подібні до положень попередніх законопроєктів від 23.09.2022 р. реєстр. № 8073 і від 10.10.2022 р. реєстр. № 8073-1, які раніше вже були нами окремо розглянуті [50].

Відставка голови та членів уряду

У Концепції парламентської реформи "Україна після перемоги" висловлена пропозиція щодо запровадження звітування звільненого за власною ініціативою міністра про стан справ у підвідомчій сфері [15, с.6]. Аналогічна за змістом ініціатива також міститься у законопроєкті від 10.03.2020 р. реєстр. № 3195 [51].

З одного боку, такий підхід має забезпечити відповідальність члена уряду, що виявив бажання звільнитись з посади, в частині підведення ним підсумків своєї роботи, а також сприяти поінформованості парламенту щодо поточного стану справ у відповідній галузі та спрощенню початку роботи новопризначеного члена уряду.

З іншого боку, з юридичної точки зору подання членом уряду, що звільняється, звіту до парламенту насправді буде юридично беззмістовним, оскільки Верховна Рада України обмежується лише заслуховуванням такого звіту (без його наступного затвердження), що жодним чином не впливає на вирішення питання про звільнення члена уряду та не створюватиме будь-яких інших негативних наслідків для нього.

Невирішеними у законопроєкті від 10.03.2020 р. реєстр. № 3195 залишились й питання можливості звільнення члена уряду за власним бажанням у разі його відмови (ухилення) від подання до парламенту звіту про свою діяльність. З огляду на це ми не вбачаємо нагальної потреби у подібному зайвому ускладненні процедури звільнення члена уряду за власним бажанням. Хоча у разі розгляду Верховною Радою України звіту члена уряду, що звільняється за власним бажанням, крім суто політичних наслідків було би слушним затвердження парламентом рекомендацій щодо відповідної сфери реалізації державної політики.

Крім того, висловлюються пропозиції щодо позбавлення парламенту права звільняти члена уряду за власною ініціативою (залишаючи можливість такого звільнення за поданням Прем'єрміністра України) [29, с.20]. З одного боку, дана практика дійсно порушує цілісність уряду, а послідовне звільнення міністрів в індивідуальному порядку може фактично підміняти інститут відповідальності уряду.

З іншого ж боку, конституційне право парламенту звільняти члена уряду за власною ініціативою є важливим елементом існуючої системи стримувань та противаг, ефективним засобом парламентського контролю за виконавчою владою, здійснюваного як на рівні уряду в цілому, так і щодо окремих міністрів. У даному контексті погоджуємось з І.М. Мищаком [52, с.40], що відповідальність членів уряду за невиконання парламентських рішень є складовою забезпечення належного контролю парламенту за діяльністю уряду.

Хоча існують обґрунтовані побоювання щодо можливого зловживання Верховною Радою України своїм правом звільняти членів Кабінету Міністрів України, таке право також дозволяє їй швидко та дієво реагувати на недоліки та прогалини у реалізації окремих напрямків державної політики чи на втрату політичної підтримки конкретним міністром без необхідності повного переформатування всього уряду. З огляду на це вирішення даного питання лежить у площині не стільки звуження конституційних засобів парламентського контролю, скільки підвищення рівня парламентської культури, не допускаючи використання контрольних повноважень Верховної Ради України для задоволення поточних кон'юнктурних політичних інтересів.

Досить перспективним, як на нас, може бути перехід до використання конструктивного вотуму недовіри Прем'єр-міністру України. Сьогодні згідно ч.3 ст.115 Конституції України відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу уряду, лише після чого Верховна Рада України протягом шістдесяти днів здійснює формування його нового складу. Як відомо, на практиці відставка уряду нерідко не вирішує, а лише заглиблює політичну кризу в Україні, пов'язану з тривалою неможливістю досягнення консенсусу щодо нового персонального складу Кабінету Міністрів України. Такі ситуації не тільки створюють ризик настання підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, але й підважують уряд, який не може повноцінно функціонувати у статусі "тимчасово виконуючих обов'язків" його членів. Фактично деструктивний вотум недовіри остаточно не вирішує урядову кризу та несе значні ризики спричинити парламентську кризу.

Альтернативним інструментом парламентського контролю може бути закріплення у Конституції України вимоги щодо поєднання висловлення недовіри Прем'єр-міністру України з одночасним призначенням нового Прем'єрміністра України. Даний алгоритм також задля запобігання можливій обструкції з боку Президента України потребуватиме надання парламенту можливості призначати кандидатуру Прем'єр-міністра України безпосередньо за поданням парламентської коаліції у разі утримання Президента України від внесення такого подання у парламент. Як відзначає С. Сорока, основними перевагами запровадження конструктивного вотуму недовіри буде уникнення довготривалих політичних криз, підвищення стабільності уряду, раціоналізація парламентської діяльності [53, с.200, 202]. У той же час слід враховувати, що конструктивний вотум недовіри є складнішим у реалізації, вимагаючи єдності парламентської меншості (її спроможності як змістити чинного голову уряду, так і одночасно досягти згоди щодо його наступника), тоді як наразі в Україні опозиція не має не тільки єдності, але й взагалі урегульованого статусу. Тим не менше, з урахування означених складнощів, перехід до використання конструктивного вотуму недовіри Прем'єр-міністру України цілком може бути одним із перспективних напрямків удосконалення парламентського контролю за виконавчою владою. Адже подібна практика вже успішно застосовується у низці демократичних європейських країн із розвиненим парламентаризмом, зокрема у Бельгії, Іспанії, Німеччині, Польщі, Словенії та Угорщині.

У Концепції парламентської реформи "Україна після перемоги" також пропонується закріпити мінімальний та максимальний проміжки часу між внесенням пропозиції про вотум недовіри та його розглядом і голосуванням [15, с.6]. Вважаємо дану пропозицію беззмістовною, адже чинна ч.5 ст.231 Регламенту Верховної Ради України вже прямо вимагає розгляду питання про відповідальність уряду на пленарному засіданні не пізніше ніж через 10 днів після внесення пропозицій про це. Натомість мінімальний час підготовки даного питання до розгляду залежить від швидкості направлення комітетами своїх запитань до уряду та надання ним відповідей на такі запитання.

Розгляд звітів, доповідей та іншої інформації

Важливою та змістовною частиною парламентського контролю виступає розгляд Верховною Радою України відповідних звітів, доповідей та іншої інформації Кабінету Міністрів України й інших державних органів та посадових осіб. Розгляд парламентом звітів і доповідей має вагоме значення для одержання ним розгорнутої офіційної інформації щодо поточного стану, перебігу та проблем у діяльності підзвітних органів і посадових осіб, включаючи можливість її додаткового уточнення та обговорення під час заслуховування таких звітів і доповідей на пленарних засіданнях. Попри це донедавна дані питання залишались майже неврегульованими у Регламенті Верховної Ради України. Так, лише Законом України від 03.12.2020 р. № 1052-IX було більш розгорнуто закріплено порядок розгляду парламентом звітів, доповідей та іншої інформації. Зокрема, даний Закон України усунув й прогалину щодо тодішньої невизначеності порядку передбаченого Конституцією України заслуховування Верховною Радою України щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини, що стало втіленням однієї з Рекомендацій щодо підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України від 17.03.2016 р. Хоча, як недолік відзначимо, що наразі далеко не у всіх випадках існує можливість ініціювання парламентом позачергового звіту чи доповіді відповідного державного органу (посадової особи), що могло би значно посилити дієвість та оперативність такого контролю з боку парламенту.

Також слід констатувати переважну відсутність у Верховної Ради України дієвих засобів реагування за результатами заслуховування нею відповідних звітів і доповідей. Це є складовою загальної проблеми відсутності механізмів забезпечення реального виконання відповідними органами та посадовими особами приписів парламенту в рамках його контрольної діяльності. Так, тільки в окремих випадках прямо йдеться про оцінку Верховною Радою України роботи певної посадової особи (Директора Державного бюро розслідувань) задовільною чи незадовільною, що є підставою її звільнення (ч.8 ст.232-1 Регламенту Верховної Ради України). В інших випадках за підсумками обговорення звіту (доповіді) парламент здебільшого лише може взяти його до відома чи надати оцінку діяльності підзвітного державного органу (посадової особи). На нашу думку, в рамках підвищення ефективності даної форми парламентського контролю слушним було би надання Верховній Раді України за підсумками обговорення звіту (доповіді) змоги висловлення своїх рекомендацій підзвітному державному органу (посадовій особі). Вбачається доречним й обов'язковий розгляд Верховною Радою України в межах її компетенції питання про звільнення тих підзвітних посадових осіб, діяльність яких визнається парламентом незадовільною.

Крім того, є дещо дискусійним покладення не на Верховну Раду України в цілому, а на її відповідні комітети заслуховування звітів, доповідей та інформації державних органів і посадових осіб (за виключенням тих, чиї звіти та доповіді згідно Регламенту Верховної Ради України вона заслуховує на своїх пленарних засіданнях). З одного боку, такий підхід суттєво спрощує та пришвидшує розгляд подібних звітів і доповідей у парламенті, що загалом набуває більш фахового та спеціалізованого характеру, а також допускає заслуховування звітів і доповідей на відкритих для громадськості комітетських слуханнях.

З іншого ж боку, не можна однозначно погодитись з перекладенням повноважень самої Верховної Ради України на її комітети, які, будучи лише робочими органами парламенту, не можуть приймати жодних остаточних рішень за наслідками розгляду певних звітів і доповідей. Тим більше, що відповідними законодавчими актами (ч.1 ст.6 Закону України від 30.10.1996 р. № 448/96-ВР, ст.29 Закону України від 03.04.2003 р. № 661-IV, ст.27 Закону України від 29.06.2004 р. № 1906-IV) прямо передбачено підзвітність Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (хоча порядок подання її звіту предметно не врегульовано), подання звіту Головою Державної прикордонної служби України, інформування Міністерством закордонних справ України та ін. саме Верховної Ради України (а не її профільного комітету).

У контексті посилення парламентського контролю за виконавчої владою не втрачає своєї актуальності Рекомендація щодо підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України від 17.03.2016 р., яка передбачає розробку парламентом спільно з урядом уніфікованого формату та структури щорічних звітів міністерств перед парламентом щодо результатів реалізації відповідних програмних документів. Вважаємо, що подібне щорічне звітування міністрів у парламенті сприятиме посиленню його поінформованості та взаємодії з міністерствами щодо конкретних напрямків реалізації державної внутрішньої та зовнішньої політики. На нашу думку, у разі запровадження в Україні інституту інтерпеляції подібне звітування міністерств у парламенті може стати додатковим інформаційним і комунікаційним засобом.

Він також може бути поєднаний з наданням Верховною Радою України за потреби певних політичних рекомендацій щодо реалізації відповідних напрямків державної політики або ініціюванням інших форм парламентського контролю (наприклад, позачергового звіту уряду, інтерпеляції, парламентських слухань тощо). Це узгоджуватиметься з викладеним у Доповіді щодо підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України [54, с.11] розумінням спрямованості парламентського нагляду на забезпечення прозорості уряду, сприяння більшій ефективності його діяльності та напрацювання альтернативних політичних підходів.

Зазначимо, що сьогодні розгляд Верховною Радою України звітів і доповідей Кабінету Міністрів України залишається недостатньо ефективним засобом парламентського контролю. Попри це маємо не погодитись із К.М. Майстренко щодо доцільності розробки методики оцінки парламентом ефективності діяльності уряду та визначення критеріїв аналізу виконання Програми його діяльності [4, с.141]. Адже Верховна Рада України оцінює діяльність Кабінету Міністрів України не тільки за прозорими показниками результатів його роботи, а і з позиції політичної доцільності, що певною мірою нівелює значення розробки та застосування зазначених методик і критеріїв. У той же час Програма діяльності уряду вже має містити чіткі програмні цілі, критерії та строки їх досягнення (ч.1 ст.11 Закону України від 27.02.2014 р. № 794-VII), дотримання чого й може бути предметом оцінки з боку парламенту.

Також звертає увагу, що згідно ч.8 ст.228 Регламенту Верховної Ради України за підсумками обговорення щорічного звіту уряду парламент може визнати діяльність уряду задовільною та опціонально надати йому рекомендації або ж визнати діяльність уряду незадовільною. При цьому, вважаємо недостатнім включення інформації про стан виконання вищезазначених рекомендацій лише до наступного звіту Кабінету Міністрів України, оскільки належна реалізація таких рекомендацій може потребувати більш оперативного моніторингу з боку профільних парламентських комітетів та у тому числі бути підставою ініціювання позачергового звіту уряду. Адже, як зазначається в експертній літературі, уряд може відчувати більший обов'язок реагувати на рекомендації парламенту, якщо знатиме, що відсутність такого реагування буде розголошено [32, с.57]. Як недолік відзначимо й те, що на відміну від щорічного звіту (подається до 15 квітня поточного року) строк подання урядом до парламенту позачергового звіту конкретно не визначено.

Крім того, визнання діяльності Кабінету Міністрів України задовільною чи незадовільною не має чітких юридичних наслідків, пов'язаних із висловленням Верховною Радою України довіри або недовіри такому уряду.

Наприклад, визнання діяльності уряду незадовільною автоматично не означає прийняття парламентом резолюції недовіри, а лише є підставою для окремого розгляду Верховною Радою України даного питання. З цього приводу слушною може бути пропозиція щодо наділення парламенту правом у разі визнання ним роботи уряду незадовільною надати йому строк для усунення недоліків із наступним повторним розглядом [15, с.7]. Також залишились неврегульованими цілком ймовірні випадки неприйняття парламентом жодного з вище перелічених рішень за підсумками обговорення звіту уряду, що, на нашу думку, мало би прирівнюватись до його несхвалення.

Принагідно маємо зауважити й деяку дискусійність існуючого порядку схвалення Верховною Радою України Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Так, згідно ч.8, 9 ст.227 Регламенту Верховної Ради України у разі неприйняття парламентом за результатами розгляду даної Програми рішення про її схвалення або надання уряду можливості доопрацювати свою Програму діяльності вона вважається несхваленою і протягом року не подається урядом до парламенту. Вважаємо такий підхід концептуально неправильним, оскільки Програма діяльності Кабінету Міністрів України є важливим індикатором оцінки парламентом його діяльності в рамках інших заходів парламентського контролю (зокрема щорічного та позачергово звітування уряду). Інакше кажучи, відсутність в уряду схваленої Програми діяльності значною мірою звужує предмет подальшого парламентського контролю.

Отже, несхвалення Верховною Радою України, яка й призначає персональний склад Кабінету Міністрів України, Програми його діяльності свідчить про відсутність у такого уряду політичної підтримки парламенту (зокрема коаліції), наявність принципових розбіжностей в їх баченні напрямків розвитку держави.

Хоча згідно ч.1 ст. 11 Закону України від 27.02.2014 р. № 794-VII Програма діяльності Кабінету Міністрів України мала би базуватись на "узгоджених політичних позиціях та програмних завданнях коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України". Усе це також ускладнює плановість роботи уряду, його позитивну політичну відповідальність перед парламентом й істотно послаблює взаємну відповідність законотворчості Верховної Ради України та правозастосовної діяльності Кабінету Міністрів України. Саме тому більш оптимальним було би надання уряду можливості доопрацювати свою Програму діяльності більш ніж один раз протягом року та/або у разі її несхвалення обов'язкове винесення на розгляд парламенту питання прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України. Схожі пропозиції висловлюються і в експертній літературі [29, с.13, 20-21], зокрема щодо закріплення у Конституції України обов'язковості схвалення парламентом Програми діяльності новосформованого уряду як умови набуття ним своїх повноважень (вотум довіри).

Постзаконодавчий контроль

Розглядаючи перспективи розвитку парламентського контролю в Україні, не можна не відзначити важливість запровадження повноцінного постзаконодавчого контролю. Його сутність не обмежена аналізом практики застосування законодавства, що сьогодні вже здійснюють парламентські комітети, фокусуючись насамперед на формальному аналізі відповідності закону прийнятих на його виконання підзаконних актів і своєчасності їх прийняття (ч.1 ст.24 Закону України від 04.04.1995 р. № 116/95-ВР). Як відомо, на практиці парламентські комітети здійснюють такі повноваження досить обмежено, а надані ними рекомендації зазвичай не мають визначального впливу на підвищення ефективності правозастосування. Відсутність же системного парламентського контролю за імплементацією законів за визначенням Л.Л. Хворостини [55, с.8] є одним із ключових факторів неналежної реалізації парламентом своєї контрольної функції.

Оцінка ефективності застосування законодавства має безпосереднє відношення як до законодавчої діяльності Верховної Ради України, будучи складовою цілісного законодавчого процесу "від початку до кінця", так і до парламентського контролю. Тому постзаконодавчий контроль має передбачати більш комплексну оцінку ефективності застосування закону, у тому числі, що стосується якості прийнятих на його виконання підзаконних актів і встановлення реального впливу закону на регульовані ним суспільні відносини, зокрема на основі консультацій із заінтересованими сторонами.

На рівні парламенту здійснення постзаконодавчого контролю може бути покладене на профільний комітет в рамках спеціальної парламентської процедури, передбачаючи планування оцінювання, його безпосереднє проведення та моніторинг виконання звіту про таке оцінювання. Дана процедура, як відзначається в експертній літературі, має включати характеристику досягнення первинних цілей закону, аналіз зовнішніх і внутрішніх факторів, які впливають на його реалізацію, раціональності використання для цього ресурсів, побічних ефектів закону та способів його удосконалення тощо [32, с.51].

При цьому, ми раніше вже наголошували [10, с.57], що крім надання рекомендацій щодо усунення виявлених недоліків у правозастосуванні Верховна Ради України повинна визначити й потребу оновлення чи перегляду закону, обумовлюючи тим самим новий законодавчий процес.

Належне здійснення парламентськими комітетами постзаконодавчого контролю залежить від налагодження їх взаємодії з профільними міністерствами та іншими органами виконавчої влади, а також залучення широкого кола інших заінтересованих сторін.

У даному разі експерти вбачають посилення парламентського контролю у проведенні комітетських слухань щодо імплементації прийнятих законів із фокусом на заслуховування інформації міністерств про своєчасність та відповідність прийнятих підзаконних актів [37, с.120]. Водночас підкреслимо, що викладене відображає лише один із аспектів збору та аналізу інформації з приводу ефективності застосування законодавства.

Також важливо наголосити, що перехід до системного постзаконодавчого контролю у Верховній Раді України потребуватиме напрацювання належного законодавчого (правові засади, процедура та наслідки його проведення), організаційного (організація роботи профільних комітетів, їх секретаріатів та інших підрозділів Апарату Верховної Ради України) та методологічного (вироблення критеріїв, методів та способів оцінки ефективності, навчання володіння ними) забезпечення.

Повноті постзаконодавчого контролю сприятиме здійснення Верховною Радою України оцінювання ефективності застосування законів на плановій основі, за власною ініціативою (комітетів або керівництва парламенту) та за наявності даних (від вчених, експертів, медіа та громадськості) про необхідність перегляду такого закону.



Висновки

1. Парламентський контроль є провідною функцією Верховної Ради України, важливим елементом конституційної системи стримувань та противаг, що водночас виявляє прогалини та суперечності конституційно-правових засад парламентського контролю, недостатню ефективність всіх його форм і засобів.

Серед проблем організації парламентського контролю в Україні виділяється: відсутність інтерпеляції та недостатня ефективність депутатських запитів і звернень; надмірна заполітизованість та деякий формалізм проведення "години запитань до Уряду" та парламентських слухань; суперечливість покладення на окремі парламентські комітети самостійних контрольних повноважень за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів; розпливчасті наслідки розгляду у парламенті відповідних звітів і доповідей; відсутність механізмів забезпечення реального виконання відповідними органами та посадовими особами приписів парламенту в рамках його контрольної діяльності; відсутність системного постзаконодавчого контролю.

2. До перспективних напрямків розширення та посилення парламентського контролю в Україні насамперед відноситься: запровадження процедури інтерпеляції до уряду та його окремих членів; більша спеціалізація та частіше проведення "години запитань до Уряду"; пріоритетне проведення комітетських, а не парламентських слухань; розгорнуте конституційне закріплення контрольних повноважень Верховної Ради України та її комітетів, засад і гарантій проведення парламентських і комітетських слухань; перехід до використання конструктивного вотуму недовіри Прем'єр-міністру України; запровадження щорічного звітування міністрів у парламенті; встановлення обов'язковості схвалення парламентом Програми діяльності Кабінету Міністрів України; запровадження повноцінного постзаконодавчого контролю.

Невід'ємною складовою парламентського контролю має бути забезпечення не менш ретельного внутрішнього контролю у Верховній Раді України, гарантуючи правомірність, доцільність та обґрунтованість контрольних заходів, здійснюваних парламентом, його органами та народними депутатами України.

Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів.

Дослідження виконано завдяки іменній стипендії Верховної Ради України для молодих учених докторів наук за 2022 рік.



Список використаних джерел

1. Проект Плану відновлення України. Матеріали робочої групи "Державне управління" (липень 2022).https://www.kmu.gov.ua/storage/app/sites/1/recoveryrada/ua/governance.pdf

2. Козар Ю., Гаріфуллін М. Парламентський контроль у системі державного управління в Україні. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2022. № 2. С. 5157. https://doi.org/10.31733/2078-3566-2022-2-51-57

3. Куян І. Парламентські слухання як форма і засіб забезпечення народовладдя в Україні. Право України. 2019. № 10. С. 130-141. http://doi.org/10.33498/louu-2019-10-130

4. Майстренко К. М. Ефективність реалізації парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України. Наукові перспективи. 2023. № 2 (32). С. 135-142. https://doi.org/10.52058/2708- 7530-2023-2(32)-135-142

5. Медвідь Л. П. Зміст та характеристика парламентського контролю за додержанням прав та свобод людини і громадянина, в тому числі військовослужбовців. Аналітично-порівняльне правознавство. 2022. № 3. С. 175-179. https://doi.org/10.24144/2788-6018.2022.03.31

6. Онишко О. Б. Інститут інтерпеляції: перспективи запровадження в Україні. Соціально-правові студії. 2021. Вип. 4 (14). С. 20-27.

7. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

8. Зозуля О. І. Участь комітетів Верховної Ради України в підготовці та проведенні парламентських і комітетських слухань. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія "Юридичні науки". 2019. Вип. 1. С. 17-21.

9. Зозуля О. І. Особливості контролю комітетів Верховної Ради України за додержанням і виконанням законодавства. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2019. Т. 30 (69). № 1. С. 26-31.

10. Зозуля О. І. Проблеми та шляхи удосконалення законотворчої діяльності Верховної Ради України. Форум права. 2023. № 2 (75). С. 43-64. http://doi.org/10.5281/zenodo.7699529

11. Про внесення змін до статей 85 та 101 Конституції України (щодо уповноважених Верховної Ради України): проект Закону України від 29.08.2019 № 1016. https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/21529

12. Висновок Конституційного Суду України від 20.11.2019 № 6-в/2019. Офіційний вісник України. 2019. № 99. Ст. 3320.

13. Батанов О. В. Інститут інтерпеляції у контексті теорії та практики сучасного парламентаризму. Правові засади організації та здійснення публічної влади: збірник тез V Міжнародної науковопрактичної конференції (м. Хмельницький, 17 червня 2022 р.). Хмельницький: Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2022. С. 32-35.

14. Запровадження інституту інтерпеляції в Україні як однієї з форм парламентського контролю за діяльністю уряду. Аналітична записка. https://niss.gov.ua/doslidzhennva/politika/zaprovadzhennva- institutu-interpelyacii-v-ukraini-yak-odniei-z-form

15. Концепція парламентської реформи "Україна після перемоги". Бачення України 2030. https://pravo.org.ua/wp-content/uploads/2023/03/Kontseptsiva reformv parlamentarvzmu-1.pdf

16. Сорока С. В. Депутатські запити як форма парламентського контролю Кабінету Міністрів України: правове регулювання та практика. Наукові праці. Серія: Державне управління. 2011. Т. 159. Вип. 147. С. 29-36.

17. Parameters on the Relationship between the Parliamentary Majoritv and the Opposition in a Democracv: a checklist: adopted bv the Venice Commission on June 24, 2019, CDL-AD(2019)015-e. 33 p. https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2019)015-e

18. Про статус народного депутата України: Закон України від 17.11.1992 № 2790-XII. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 3. Ст. 17.

19. Про внесення змін до деяких законів України щодо внесення депутатських запитів: Закон України від 17.10.2019 № 206-IX. Офіційний вісник України. 2020. № 12. Ст. 455.

20. Рішення Конституційного Суду України у справі про направлення запиту до Президента України від 14.10.2003 № 16-рп/2003. Офіційний вісник України. 2003. № 46. Ст. 2388.

21. Про інтерпеляцію: проєкт Закону України від 18.05.2020 № 3499. https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/107577

22. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 27.02.2014 № 794-VII. Офіційний вісник України. 2014. № 20. Ст. 619.

23. Словська І. Є. Депутатський запит як форма реалізації контрольної функції парламенту (за законодавством України). Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія "Юридичний вісник. Повітряне і космічне право". 2011. № 4 (21). С. 53-57.

24. Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення відкритості та прозорості діяльності Верховної Ради України: проєкт Закону України від 29.08.2019 № 1036. http://w1 .c1 .rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511 =66269&pf35401=490819

25. Про внесення змін до деяких законів України щодо внесення депутатських запитів: проєкт Закону України від 06.09.2019 № 1036-1.http://w1 .c1 .rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511 =66730&pf35401=498078

26. Рішення Конституційного Суду України у справі про запити і звернення народних депутатів України до органів дізнання і досудового слідства від 20.03.2002 № 4-рп/2002. Офіційний вісник України. 2002. № 13. Ст. 668.

27. Про заходи з реалізації рекомендацій щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України від 17.03.2016 № 1035VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 14. Ст. 149.

28. Щербанюк Л. Ініціатори та адресати депутатського запиту в Україні. Парламентські читання: матеріали першої міжнародної наукової конференції (м. Київ, 1-2 жовтня 2010 р.). Київ: ТОВ "Вістка", 2010. С. 101-105.

29. Концепція змін до законодавчих актів України щодо підвищення ефективності функціонування Верховної Ради України ("Біла Книга" українського парламентаризму). https://parlament.org.ua/upload/docs/White Book ed.pdf

30. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10.02.2010 № 1861-VI. Офіційний вісник України. 2010. № 12. Ст. 565.

31. Парламентський контроль: проблеми та шляхи підвищення ефективності. https://parlament.org.ua/upload/docs/Parliamentaryoversightfunctions.pdf

32. Парламентський контроль: практичні поради та рекомендації для підвищення ефективності. https://www.undp.org/sites/g/files/zskgke326/files/migration/ua/PRP Guide Parliamentary Oversight-UKR.pdf

33. Майданник О. О. Теоретичні проблеми контрольної функції парламенту України: дис. ... докт.юрид. наук: 12.00.02. Київ, 2008. 632 с.

34. Мельник О. В. Конституційно-правова відповідальність вищих органів державної влади: дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.02. Київ, 2000. 175 с.

35. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні: проблеми теорії та практики: автореф. дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.02. Харків, 2004. 20 с.

36. Словська І. Є. "Година запитань до Уряду" як форма реалізації контрольної функції парламенту України. Держава і право. 2011. Вип. 54. С. 177-183.

37. Концептуальна записка щодо удосконалення законодавчого процесу в Україні. https://www.undp.org/sites/g/files/zskgke326/files/migration/ua/PRP Concept note legislative process UKR.pdf

38. Словська І. Є. Парламентські слухання як форма реалізації контрольних повноважень парламенту. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2011. № 3. С. 70-79.

39. Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення ефективної реалізації парламентського контролю: Закон України від 03.12.2020 № 1052-IX. Офіційний вісник України. 2021. №3.Ст. 120.

40. Залюбовська І. К. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади як засіб за безпечення законності у сфері державного управління: автореф. дис. . канд. юрид. наук: 12.00.07. Одеса, 2002. 20 с.

41. Про розвідку: Закон України від 17.09.2020 № 912-IX. Офіційний вісник України. 2020. № 86. Ст.2761.

42. Рішення Конституційного Суду України у справі про звернення народних депутатів України до Національного банку України від 05.03.2003 № 5-рп/2003. Офіційний вісник України. 2003. № 12. Ст. 544.

43. Рішення Конституційного Суду України від 10.06.2010 № 16-рп/2010. Офіційний вісник України. 2010. № 49. Ст. 1611.

44. Висновок Конституційного Суду України від 14.03.2001 № 1 -в/2001. Офіційний вісник України. 2001. № 12. Ст. 494.

45. Зозуля О. І. Конституційно-правовий статус парламентських комітетів в Україні. Харків: Майдан, 2019. 620 с. https://doi.org/10.5281/zenodo.8156250

46. Про національну безпеку України: Закон України від 21.06.2018 № 2469-VIII. Офіційний вісник України. 2018. № 55. Ст. 1903.

47. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законодавчих актів України щодо удосконалення відповідальності за порушення парламентського контролю: проєкт Закону України від 06.02.2023 № 8073-д. https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/1771189

48. Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 04.04.1995 № 116/95-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1995. № 19. Ст. 134.

49. Комітет Шредінгера (аналіз законопроєкту 8073-д). https://parlament.org.ua/2023/03/14/komitet-shredingera-analiz-zakonoproyektu-8073-d

50. Зозуля О. І. Щодо останніх законодавчих ініціатив із удосконалення парламентського контролю в Україні. Теоретичні та практичні проблеми реалізації норм права: матеріали VM! Міжнародної науково-практичної конференції (м. Кременчук, 02-03 грудня 2022 р.). Львів Торунь: Liha-Pres, 2022. С. 22-26. https://doi.org/10.36059/978-966-397-277-0-5

51. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку призначення та звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України: проєкт Закону України від 10.03.2020 № 3195. https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/48155

52. Мищак І. Деякі питання удосконалення контрольної функції парламенту. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2010. № 3. С. 37-43.

53. Сорока С. Конструктивний вотум недовіри уряду як засіб збереження стабільності системи державного управління в країнах ЄС. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2011. № 2. С. 196-204.

54. Доповідь та Дорожня карта щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України, підготовлена Місією Європейського парламенту з оцінки потреб (вересень 2015 лютий 2016 рр.). http://www.europarl.europa.eu/resources/library/media/20160301RES16508/20160301RES16508.pdf

55. Хворостина Л. Л. Організаційні умови формування парламентської служби: досвід зарубіжних країн для України. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Державне управління. 2019. Т. ЗО (69). № 6. С. 7-12.



References

1. Proekt Planu vidnovlennya Ukrayiny. Materialy robochoyi hrupy "Derzhavne upravlinnya" (lypen 2022) [Project of the Recovery Plan of Ukraine. Materials of the working group "State Administration" (July 2022)]. https://www.kmu.gov.ua/storage/app/sites/1/recoveryrada/ua/governance.pdf (in Ukr.).

2. Kozar, YU., & Harifullin, M. (2022). Parlamentskyy kontrol u systemi derzhavnoho upravlinnya v Ukrayini [Parliamentary control in the system of public administration in Ukraine]. Naukovyy visnyk Dnipropetrovskoho derzhavnoho universytetu vnutrishnikh sprav, (2), 51-57. https://doi.org/10.31733/2078-3566- 2022-2-51-57 (in Ukr.).

3. Kuyan, I. (2019). Parlamentski slukhannya yak forma i zasib zabezpechennya narodovladdya v Ukrayini [Parliamentary hearings as a form and means of ensuring people's power in Ukraine]. Pravo Ukrayiny, (10), 130-141. http://doi.org/10.33498/louu-2019-10-130 (in Ukr.).

4. Maystrenko, K. M. (2023). Efektyvnist realizatsiyi parlamentskoho kontrolyu za diyalnistyu Kabinetu Ministriv Ukrayiny [Effectiveness of implementing parliamentary control over the activities of the Cabinet of Ministers of Ukraine]. Naukoviperspektyvy, 2(32), 135-142. https://doi.org/10.52058/2708-7530-2023- 2(32)-135-142 (in Ukr.).

5. Medvid, L. P. (2022). Zmist ta kharakterystyka parlamentskoho kontrolyu za doderzhannyam prav ta svobod lyudyny i hromadyanyna, v tomu chysli viyskovosluzhbovtsiv [Content and characteristics of parliamentary control over the observance of human and citizen rights and freedoms, including military personnel]. Analitychno-porivnyalne pravoznavstvo, (3), 175-179. https://doi.org/10.24144/2788- 6018.2022.03.31 (in Ukr.).

6. Onyshko, O. B. (2021). Instytut interpelyatsiyi: perspektyvy zaprovadzhennya v Ukrayini [Institute of interpellation: prospects of implementation in Ukraine]. Sotsialno-pravovi studiyi, 4(14), 20-27 (in Ukr.).

7. Konstytutsiya Ukrayiny [Constitution of Ukraine]. Zakon Ukrayiny (28.06.1996 No. 254k/96-vr). Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 1996, (30), 141 (in Ukr.).

8. Zozulia, O. I. (2019). Uchast komitetiv Verkhovnoyi Rady Ukrayiny v pidhotovtsi ta provedenni parlamentskykh i komitetskykh slukhan [Participation of committees of the Verkhovna Rada of Ukraine in the preparation and conduct of parliamentary and committee hearings]. Naukovyy visnyk Khersonskoho derzhavnoho universytetu. Seriya "Yurydychninauky", (1), 17-21 (in Ukr.).

9. Zozulia, O. I. (2019). Osoblyvosti kontrolyu komitetiv Verkhovnoyi Rady Ukrayiny za doderzhannyam i vykonannyam zakonodavstva [Peculiarities of control of the committees of the Verkhovna Rada of Ukraine on compliance and implementation of legislation]. Vcheni zapysky Tavriyskoho natsionalnoho universytetu imeni V. I. Vernadskoho. Seriya: Yurydychni nauky, 30, 1(69), 26-31 (in Ukr.).

10. Zozulia, O. I. (2023). Problemy ta shlyakhy udoskonalennya zakonotvorchoyi diyalnosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny [Problems and ways of improving the law-making activity of the Verkhovna Rada of Ukraine]. Forum Prava, 2(75), 43-64. http://doi.org/10.5281/zenodo.7699529 (in Ukr.).

11. Pro vnesennya zmin do statey 85 ta 101 Konstytutsiyi Ukrayiny (shchodo upovnovazhenykh Verkhovnoyi Rady Ukrayiny) [On amendments to Articles 85 and 101 of the Constitution of Ukraine (regarding the representatives of the Verkhovna Rada of Ukraine)]. Proyekt Zakonu Ukrayiny (29.08.2019 No. 1016). https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/21529 (in Ukr.).

12. Vysnovok Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny [Opinion of the Constitutional Court of Ukraine]. (20.11.2019 No. 6-v/2019). Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, (99), 3320 (in Ukr.).

13. Batanov, O. V. (2022). Instytut interpelyatsiyi u konteksti teoriyi ta praktyky suchasnoho parlamentaryzmu [Institute of interpellation in the context of the theory and practice of modern parliamentarism]. In: Pravovi zasady orhanizatsiyi ta zdiysnennya publichnoyi vlady: zbirnyk tez V Mizhnarodnoyi naukovo-praktychnoyi konferentsiyi (m. Khmelnytskyy, 17 chervnya 2022 r.). Khmelnytskyy: Khmelnytskyy universytet upravlinnya ta prava imeni Leonida Yuzkova, (s. 32-35) (in Ukr.).

14. Zaprovadzhennya instytutu interpelyatsiyi v Ukrayini yak odniyeyi z form parlamentskoho kontrolyu za diyalnistyu uryadu [Introduction of the institution of interpellation in Ukraine as one of the forms of parliamentary control over government activities]. Analitychna zapyska.https://niss.gov.ua/doslidzhennva/politika/zaprovadzhennva-institutu-interpelvacii-v-ukraini-vak-odniei-z-form (in Ukr.).

15. Kontseptsiya parlamentskoyi reformy "Ukrayina pislya peremohy". Bachennya Ukrayiny 2030 [Concept of parliamentary reform "Ukraine after victory". Vision of Ukraine 2030]. https://pravo.org.ua/wp- content/uploads/2023/03/Kontseptsiya reformy parlamentaryzmu-1.pdf (in Ukr.).

16. Soroka, S. V. (2011). Deputatski zapyty yak forma parlamentskoho kontrolyu Kabinetu Ministriv Ukrayiny: pravove rehulyuvannya ta praktyka [Deputies' requests as a form of parliamentary control of the Cabinet of Ministers of Ukraine: legal regulation and practice]. Naukovi pratsi. Seriya: Derzhavne upravlinnya, 159(147), 29-36 (in Ukr.).

17. Parameters on the Relationship between the Parliamentary Majority and the Opposition in a Democracy: a checklist: adopted by the Venice Commission on June 24, 2019, CDL-AD(2019)015-e. 33 p. https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2019)015-e (in Ukr.).

18. Pro status narodnoho deputata Ukrayiny [About the status of a people's deputy of Ukraine]. Zakon Ukrayiny (17.11.1992 No. 2790-12). Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 1993, (3), 17 (in Ukr.).

19. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakoniv Ukrayiny shchodo vnesennya deputatskykh zapytiv [On amendments to some laws of Ukraine regarding the submission of parliamentary requests]. Zakon Ukrayiny (17.10.2019 No. 206-9). Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, 2020, (12), 455 (in Ukr.).

20. Rishennya Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny u spravi pro napravlennya zapytu do Prezydenta Ukrayiny [Decision of the Constitutional Court of Ukraine in the case of sending a request to the President of Ukraine]. (14.10.2003 No. 16-rp/2003). Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, (46), 2388 (in Ukr.).

21. Pro interpelyatsiyu [About interpellation]. Proyekt Zakonu Ukrayiny (18.05.2020 No. 3499). https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/107577 (in Ukr.).

22. Pro Kabinet Ministriv Ukrayiny [About the Cabinet of Ministers of Ukraine]. Zakon Ukrayiny (27.02.2014 No. 794-7). Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, (20), 619 (in Ukr.).

23. Slovska, I. YE. (2011). Deputatskyy zapyt yak forma realizatsiyi kontrolnoyi funktsiyi parlamentu (za zakonodavstvom Ukrayiny) [Deputy request as a form of implementation of the control function of the parliament (according to the legislation of Ukraine)]. Naukovi pratsi Natsionalnoho aviatsiynoho universytetu. Seriya "Yurydychnyy visnyk. Povitryane i kosmichne pravo", 4(21), 53-57 (in Ukr.).

24. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakoniv Ukrayiny shchodo zabezpechennya vidkrytosti ta prozorosti diyalnosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny [On making changes to some laws of Ukraine on ensuring the openness and transparency of the activities of the Verkhovna Rada of Ukraine]. Proyekt Zakonu Ukrayiny (29.08.2019 No. 1036). http://w1 .c1 .rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511 =66269&pf35401=490819 (in Ukr.).

25. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakoniv Ukrayiny shchodo vnesennya deputatskykh zapytiv [On amendments to some laws of Ukraine regarding the submission of parliamentary requests]. Proyekt Zakonu Ukrayiny (06.09.2019 No. 1036-1). http://w1 .c1 .rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511 =66730&pf35401=498078 (in Ukr.).

26. Rishennya Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny u spravi pro zapyty i zvernennya narodnykh deputativ Ukrayiny do orhaniv diznannya i dosudovoho slidstva [The decision of the Constitutional Court of Ukraine in the case of requests and appeals of people's deputies of Ukraine to bodies of inquiry and pre-trial investigation]. (20.03.2002 No. 4-rp/2002). Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, (13), 668 (in Ukr.).

27. Pro zakhody z realizatsiyi rekomendatsiy shchodo vnutrishn'oyi reformy ta pidvyshchennya instytutsiynoyi spromozhnosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny [On measures to implement recommendations on internal reform and increasing the institutional capacity of the Verkhovna Rada of Ukraine]. Postanova Verkhovnoyi Rady Ukrayiny (17.03.2016 No. 1035-8). Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, (14), 149 (in Ukr.).

...