Культурні права та свободи людини і громадянина: правові засади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурні права та свободи людини і громадянина: правові засади

Серед численних теоретичних і практичних проблем права однією з найактуальніших є проблема конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Загальновизнаним є те, що людина в державі має значну кількість прав і свобод. Будучи учасником багатоманітних суспільних відносин, людина використовує ці права для задоволення своїх потреб, здійснення певної мети. Права людини -- вельми складне, багатоманітне поняття. З погляду юридичного змісту, право людини -- це можливі норми поведінки, гарантовані юридичними нормами, а також етичними, політичними, культурними правилами і принципами.

Проблема забезпечення прав і свобод людини і громадянина завжди була в центрі уваги юридичної науки. Цій проблемі присвячена значна кількість наукових праць вітчизняних і зарубіжних вчених, юристів-практиків, зокрема: В. Авер'янов, В. Головченко, М. Гуренко, С. Гусарєв, О. Зайчук, Н. Карпачова, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, С. Комаров, Ю. Крегул, С. Лисенков, О. Лукашова, М. Матузов, А. Олійник, Н. Оніщенко, В. Погорілко, П. Рабінович, В. Сіренко, В. Селіванов тощо. Водночас, варто зазначити, що в сучасних наукових доробках вітчизняних і зарубіжних авторів щодо теоретичних основ і практичної реалізації саме культурних прав і свобод досліджень велося вкрай обмежено.

Права і свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними та культурними умовами життєдіяльності суспільства й законодавчо закріплюються державою. У правах і свободах відображаються норми свободи, що об'єктивно визначаються станом розвитку суспільства; забезпечується самовизначення особи; встановлюються умови реального використання соціальних благ у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя.

Основні права і свободи -- зазначає П. Рабінович, -- це певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Основні права і свободи людини принципово відрізняються від інших прав у декількох аспектах. Вони характеризуються тим, що: а) належать кожній людині тільки через її людську природу; б) у визначених законом межах вони є невід'ємними і невідчужуваними; в) їхній зміст і обсяг залежить від можливостей суспільства; г) всі їх застосовують у рівній мірі. У найбільш загальному вигляді права і свободи розглядають, як: а) внормовані свободи; б)потреби й інтереси; в) вимоги про надання певних благ; г) особливий вид існування моралі.

Права людини є нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їхніх зв'язків, координації їхній вчинків і діяльності, запобігання протиріч, протиборства, конфліктів. По своїй суті вони нормативно формулюють ті умови й способи життєдіяльності людей, які об'єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави. Ці нормативи засновані на принципі волі, рівності, справедливості. Такі права як право на життя, свободу, повагу, недоторканність особи, волевиявлення думок, право на участь у політичних процесах, у культурному житті країни, є необхідними умовами влаштування життя людини в цивілізованому суспільстві й повинні бути беззастережно визнані й захищені державою.

Права людини, зазначає Ю. Крегул, є однією із найвищих культурних цінностей, оскільки вони ставлять особу в центр усіх процесів суспільного розвитку, визначають її свободу і рівноправність. В ідеї прав людини втілилось все багатство гуманітарного мислення -- політичного, правового, морального, релігійного, соціокультурного.

Отже, права людини --це різновид суб'єктивних прав особи, яким властиві певні особливості. Ці особливості зводяться до прав людини, що мають природний характер і виникають внаслідок самого факту народження людини. Їхній зміст детермінується умовами соціально-економічного, політичного і культурного розвитку суспільства; вони опосередковують особисті відносини не тільки з державою, а і з міжнародним співтовариством; механізм захисту прав людини охоплює не тільки засоби внутрідержавного, але і міжнародного захисту. З погляду вдосконалення особи, право людини забезпечуємо і в цілях всього суспільства.

Особливість прав людини як феномену суспільного життя полягає в тому, наголошує Н. Шукліна, що вони виникли і розвиваються в різних регіонах світу в різні часи та об'єктивуються відповідним рівнем розвитку продуктивних сил, культури, філософії, релігії, права, суспільного світогляду, моралі, котрі визначають характер тієї чи іншої цивілізації.

У сучасному розумінні, права людини -- це невід'ємна властивість, найбільш суттєві можливості поведінки та розвитку людини, які визначають норми його свободи.

Проблема свободи досить складне категоріальне поняття як з філософської, так і з юридичної точки зору. В. Дудченко зазначає, що головна складність проблеми свободи полягає в тому, що при її вирішенні переплітаються теорія з постулатами, з певними вимогами. Вимогами того, щоб людина була відповідальною за свої вчинки і призводить до ускладнення цієї проблеми, а відтак, збіг й взаємна заміна понять свободи і відповідальності мають свої вагомі та глибокі підстави . Свобода особи -- це відсутність експлуатації та пригноблення, дискримінації та переслідувань, можливість здійснення вчинків відповідно до справжнього волевиявлення людини в межах, передбачених демократичним законодавством.

Кожна держава повинна створювати такі передумови, щоб природні права людини як норми можливої поведінки особи були нею закріплені. Це дасть можливість реалізувати ідею, законодавчо закріпити її. Права і свободи людини мають певні рамки, тому слід пам'ятати, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Норми свободи мають бути чітко регламентовані, легітимовані і однозначно визначені.

Права та свободи людини і громадянина -- це пов'язані між собою, забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості: користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, правовими, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону; визначати на основі закону свої дії та вчинки інших людей і громадян .

В основу визначення прав та свобод людини і громадянина в Конституції покладено поняття людської гідності, її соціального блага. При цьому важливо, що Конституція України розглядає людину як найважливішу цінність, а права людини -- як велику цінність для самої людини.

Поняття права та свободи людини і громадянина України пов'язане з загальнолюдськими цінностями, і цей зв'язок має такий зміст: людина як найважливіша цінність; права людини як можливості користуватися соціальними цінностями; права людини як самостійна цінність.

У сучасній парадигмі розвитку суспільства саме культура розглядається як джерело, що стимулює соціально-економічний прогрес як чинник, що обумовлює та забезпечує нову якість життя як засіб забезпечення національного духу. Зростає усвідомлення того, що: раціональне використання «вільного часу» сприяє формуванню високої духовності, задоволенню потреб та інтересів людей у спілкуванні, творчому розвитку; правильна організація культурного відпочинку може змінити соціальне напруження, навіть перевести його в безпечніше русло; питома вага культури зростає в системі цінностей людей, їхньої життєдіяльності.

Право людини на розвиток і реалізацію своїх творчих здібностей, доступ до культурних надбань і практики збереження культурно-історичної спадщини, визначається як культурне право людини. На жаль, вітчизняні дослідження з цієї проблематики обмежуються тільки визначенням понять культурних прав, а природа, властивості, реалізація даного феномена вивчені недостатньо.

О. Скакун визначає культурні права, як можливості збереження та розвитку національної самобутності людини, доступ до духовних досягнень людства, їхнє засвоєння, використання та участь у подальшому розвитку.

А. Колодій та А. Олійник визначають культурні права як можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та людства.

П. Рабінович зазначає, що серед класифікації людських прав, яка була у свій час запропонована, на рівні з фізичними, особистісними правами стоять і культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини в доступі до культурних надбань свого народу та інших народів у її самореалізації шляхом створення різноманітних цінностей культури.

С. Лисенков запропонував визначення культурних прав як групи конституційних прав і свобод людини і громадянина, спрямованих на забезпечення культурних і духовних потреб особи. В Україні до цих прав належать право на освіту (стаття 53 Конституції) та свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 54 Конституції).

Проблематика прав людини, як зазначає В. Шаповал, пов'язується зі змістом галузі конституційного права, зокрема з конкретним змістом самої конституції. Це стосується як теорії, так і практики прав людини. Відомі вчені І. Бородін, В. Копєйчиков та інші також визначають культурні права, виходячи тільки з чинних конституційних норм і критеріїв.

В. Акуленко розглядає культурні права людини, громадянина і народу як можливості, гарантовані державою щодо збереження й розвитку національно-культурної самобутності, доступу до матеріально-духовних надбань людства, їхнє засвоєння й використання, здобуття освіти, користування вітчизняною спадщиною, мистецтвом, літературою, занять науковою, технічною та художньою творчістю, участі в культурному житті суспільства.

На думку С. Бобровник, культурні права -- це можливості збереження та розвитку національної самобутності людини, її духовного збагачення.

Серед них -- право на освіту; свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості; право на результати інтелектуальної діяльності; право на свободу думок і слова; право на інформацію; свобода світогляду та віросповідань.

Саме ця група прав безпосередньо впливає на рівень духовного розвитку особи та забезпечує необхідні умови щодо створення і використання духовних досягнень людства. За своєю суттю культурні права є нормами духовності, які держава гарантує особі з урахуванням умов життя та діяльності громадян і суспільства.

Духовні права забезпечують: можливість отримання певного рівня освіти; захист інтелектуальної власності громадян; розвиток наукових і технічних досліджень; свободу особи від ідеологічного контролю; право самостійно визначати для себе систему моральних і духовних цінностей; можливість отримувати повну, неупереджену, об'єктивну інформацію; свободу світогляду та віросповідання; гарантоване використання досягнень як національної, так і світової культури .

До культурних прав належать право на освіту, творчість, користування результатами наукового прогресу, доступу до культурного життя, можливість розвитку національної культури, мови тощо. Культурні права гарантують духовний розвиток особистості, допомагають кожному індивіду стати корисним учасником політичного, духовного, соціального і культурного прогресу.

Культурні права закріплені на рівні ООН, на європейському рівні, на рівні конституцій та підзаконних актів багатьох країн.

Поняття «культурне право» виникло як продовження й поглиблення загальної концепції прав людини й широко пропагується сьогодні не лише світовою культурно-мистецькою громадськістю, а й такими авторитетними міжнародними організаціями, як ЮНЕСКО. Приміром, культурні права -- це невід'ємна складова прав людини, які є універсальними, неподільними й взаємозалежними. Необхідною умовою розвитку творчої різноманітності є реалізація в повному обсязі культурних прав, як їх визначено в статті 27 Загальної декларації прав людини і статтях 13 і 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Відповідно кожна людина повинна мати можливість для самовиявлення, творчості й поширення своїх творів будь-якою мовою за своїм вибором, зокрема своєю рідною мовою; кожна людина має право на якісну освіту й професійну підготовку в умовах цілковитого шанування її культурної самобутності; кожна людина повинна мати можливість брати участь у культурному житті за власним вибором і додержуватися своїх культурних традицій у межах, що визначаються дотриманням прав людини й основних свобод 119.

І. Шумак зазначає, що нечіткість системи культурних прав і свобод людини обумовлена тим, що конституційні права людини реалізуються в певних сферах суспільного життя, котрі часто взаємно перетинаються .

Самостійною групою конституційних прав і свобод людини і громадянина в системі права є культурні права й свободи. У найбільш загальному розумінні ці права, за своєю суттю, є мірою духовності, яку гарантує особі держава із урахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні права і свободи -- це суб'єктивні права людини в культурній ( духовній, ідеологічній) сфері, це -- певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі в подальшому їхньому розвитку.

Утвердження і забезпечення права людини на освіту в будь-якій країні є одним із найважливіших обов'язків держави. Це зумовлено тим, що освіта в сучасному глобалізаційному та інформатизованому світі все більше стає вирішальним чинником суспільного прогресу і національної безпеки, важливою складовою повного розвитку людської особистості, збільшення поваги до прав і свобод людини. Сьогодні цілком очевидно, що без необхідної освіти людина не зможе забезпечити собі належних умов життя і реалізуватись як особистість, а також усвідомити і захистити свої права. Високий рівень освіченості населення є важливим чинником, що позитивно впливає на створення сприятливих умов для повної реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Ю. Соколенко до культурних прав і свобод людини відносить право на освіту (дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну та вищу).

Право громадян на освіту забезпечується:

розгалуженою мережею навчально-виховних закладів, які можуть бути як державними, так і приватними;

системою наукових установ, закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів;

відкритим характером навчально-виховних закладів;

створення умов для вільного вибору профілю навчання відповідно до їхніх інтересів та уподобань;

різними формами навчання - очною, заочною, вечірньою, дистанційною.

За Законом України «Про освіту» , що є базовим в освітній галузі, освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, вона є пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку людини.

Мета освіти, наголошує К. Романенко, сформована на основі залучення соціального змісту права на освіту, орієнтована на розвиток талантів, розумових і фізичних здібностей людини; виховання високих моральних якостей; формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору; підвищення освітнього рівня і збагачення культурного потенціалу народу.

На думку В. Журавського, державна політика у сфері освіти в Україні спрямована на реформування освітньої галузі на національних традиціях з урахуванням світових освітніх тенденцій та економічних можливостей держави з метою забезпечення всебічного розвитку людини як особистості, найвищої цінності суспільства, розвитку її таланту, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу.

На сучасному етапі цивілізаційного розвитку українського суспільства культурним правам належить не остання роль, про це свідчить низка нормативно-правових актів, які визначають культурні права і свободи людини. Основний нормативно-правовий акт, який визначає культурні права і свободи людини є Конституція України. Згідно з Конституцію України кожна людина має право: на вільний і всебічний розвиток своєї особистості; кожен має право користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; держава гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової й технічної творчості; захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Культурні права і свободи людини визначено в «Основах законодавства України про культуру», серед яких:

свобода творчості (держава гарантує свободу творчості, вільний вибір видів культурної діяльності. Втручання у творчий процес, цензура у сферу твоєї діяльності не допускається. В Україні створюються умови для розвитку літературної та художньої критики, інших форм об'єктивної оцінки історико-культурних процесів);

вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів (діяльністю у сфері культури є: створення, розповсюдження і популяризація творів літератури та мистецтва; збереження та використання культурних цінностей; естетичне виховання; організація спеціальної освіти, відпочинку і дозвілля громадян);

здійснення професійної діяльності (держава створює умови для здійснення професійної творчої діяльності в галузі літератури, театрального, музичного, хореографічного, циркового, образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтв, архітектури, кінематографії, журналістики, дизайнерської, науково-дослідної та іншої діяльності, спрямованої на розвиток культури) та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи за допомогою будь-яких форм посередництва (для задоволення потреб громадян у самодіяльній творчості, організації їхнього відпочинку та дозвілля створюються клуби, аматорські об'єднання, гуртки і студії за інтересами, культурні центри, парки культури та відпочинку, інші культурно-освітні заклади);

створення закладів, підприємств і організацій культури (в Україні гарантується розвиток мережі різних за видами діяльності та формою власності закладів, підприємств та організацій культури: театрів, філармоній, професійних творчих колективів, кіностудій, організацій телебачення, радіомовлення, кіновідеопрокату, видавництв, редакцій, музеїв, художніх галерей (виставок), бібліотек, архівів, клубних закладів, кінотеатрів, цирків, парків культури та відпочинку, навчальних закладів і наукових установ, позашкільних закладів естетичного виховання і дозвілля дітей та юнацтва, дизайнерських, реставраційних центрів і майстерень, історико-культурних, архітектурних заповідників, заповідних територій тощо);

об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури; (громадяни мають право за своєю ініціативою утворювати творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації та інші громадські об'єднання, в тому числі міжнародні. Діяльність громадських об'єднань у сфері культури регулюється законодавством України та статутами (положеннями) цих об'єднань. Держава охороняє права та законні інтереси громадських об'єднань у сфері культури, сприяє створенню умов для виконання ними статутних завдань);

збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв (держава створює умови для розвитку культур усіх національних меншин, які проживають на території України, сприяє залученню їх до спільного процесу творення культурних цінностей. Громадяни будь-якої національності мають право: зберігати, розвивати і пропагувати свою культуру, мову, традиції, звичаї та обряди; утворювати національно-культурні товариства, центри, створювати заклади культури і мистецтва та навчальні заклади, засновувати засоби масової інформації та видавництва);

доступ до культурних цінностей (до культурних цінностей належать об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об'єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання);

захист інтелектуальної власності (твори літератури та мистецтва є інтелектуальною власністю їхніх творців. Захист права на інтелектуальну власність, охорона авторських прав регулюються спеціальним законодавством і нормами міжнародного права);

здобуття спеціальної освіти (громадяни мають право вільного вибору профілю спеціальної освіти в галузі культури та форми навчання. Держава відповідно до соціально-економічних, національно-культурних потреб забезпечує розвиток у сфері культури, мережі навчальних закладів, закладів підвищення кваліфікації, наукових установ, створює умови для самоосвіти. Необхідно відзначити низку законодавчих актів, які також визначають права і свободи людини, зокрема це Закон України «Про культурні бібліотеки і бібліотечну справу», «Про музеї та музейну справу», «Про національний архівний фонд та архівні установи», «Про архітектурну діяльність», «Про охорону культурної спадщини», «Про народні художні промисли», «Про національні меншини в Україні» та низка указів Президента та постанов Кабінету Міністрів.

М. Ентін зазначає, що права та свободи людини і громадянина -- це гарантовані Конституцією та іншими законами можливості користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, правовими, культурними, духовними, соціальними цінностями та благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону.

Необхідно зазначити, що Конституція України охопила всі визначальні напрями світового демократичного процесу, визнавши рівність прав людей незалежно від статі, мови, релігії, соціального чи іншого стану, політичних та інших переконань, гарантує всім без винятку рівність конституційних прав і свобод, а також рівність усіх перед законом. Конституція гарантувала кожній людині право на вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23), а також заборонила привілеї чи обмеження за будь-якими ознаками (ст. 24). Вона визнала право кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність.

У Конституції України як і в програмних міжнародних актах у сфері захисту прав людини (Загальній декларації прав людини, конвенції про захист прав людини та основних свобод) визначені шляхи реалізації багатьох прав та основних свобод людини, закладені гарантії соціальних, майнових, культурних, політичних прав.

Культурні права і свободи громадян в Україні, як і інші види основних прав, гарантуються конституційними гарантіями, що мають найвищу юридичну силу. Пріоритетним видом гарантій культурних прав є норми-принципи, які забезпечують усі без винятку види прав і свобод громадян України. Це принципи невідчужуваності та непорушності (ст. 21), невичерпності, гарантованості та нескасованості, недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22), їх рівності, неприпустимості зворотної дії закону або іншого нормативно-правового акта в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58), презумпції невинуватості (ст. 62), рівності усіх громадян (ст. 21) тощо. Вони виступають як керівні ідеї гарантування і містять конституційні рекомендації, директиви або пряму вказівку щодо встановлення законодавчого регулювання у сфері культурних прав і свобод.

Отже, важливим засобом захисту прав і свобод людини є гарантії. Вони являють собою систему норм, принципів і вимог, які забезпечують процес дотримання прав і законних інтересів людини.

Призначення гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загально правових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому та наявності високоефективного органу конституційного контролю.

Гарантовані державою культурні права і свободи є вельми проблемними в їхній реалізації. Існуючий стан культурної сфери в Україні спричинив не тільки проблеми реалізації культурних прав і свобод людини, а й проблеми розвитку і підтримки національної культури в цілому. В усі часи в багатьох країнах світу національна культура означала передусім світогляд і систему цінностей, тобто той духовний і моральний фундамент, на якому виростає будь-яка особистість, зі своєю унікальною індивідуальністю та, з іншого боку, зі своєю міцною національною ідентичністю. Саме національна культура, у першу чергу, визначає унікальний образ будь-якої країни та її народу в багатоманітній мозаїці вселюдської цивілізації.

Питаннями національної культури та захисту культурних прав громадян України значну увагу приділяє Уповноважений з прав людини Н. Карпачова. У щорічній доповіді Н. Карпачова зазначає, що незначна кількість звернень до Уповноваженого з проблем культурних прав є наслідком більшою мірою соціально-економічної кризи, через яку унеможливлюється реалізація культурних прав. Пані Н. Карпачова, усвідомлюючи, що духовність народу, збереження його культурної спадщини є ознакою цивілізованості і демократичності будь-якої держави, завдяки зверненням громадян, а також перебуваючи в регіонах знайомиться з проблемами культури, збереженням і відновленням духовних і культурних цінностей, пам'яток історії, вивчає актуальні проблеми закладів культури -- бібліотек, музеїв, театрів, а також окремих митців .

Стан культурних прав і свобод людини в українській державі характеризується такими даними. Протягом 1990-х років у селах і містах України припинили існування тисячі культурних закладів -- будинків культури, клубів, бібліотек, кінотеатрів. Масові бібліотеки донедавна майже не поповнювалися новими книжками й часописами, тому в їхніх фондах і досі кількісно переважають заідеологізовані видання радянських часів. Відсутність профінансованих державою бібліотечних замовлень на українські книжки у 1990-х роках також підірвала українське книговидавництво, а падіння платоспроможного попиту та брак податкових пільг для видавців заледве не знищили українську книжку остаточно.

Успадкована мережа державних і комунальних закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек, парків, клубів і будинків культури, шкіл мистецтв, спеціальних закладів культурно-мистецького профілю) знаходиться в досить низькому технічному стані, потребують капітального ремонту. Не буде помилкою визнання того, що саме ці соціокультурні інститути є установами -- діяльність яких направлена на задоволення потреб різних верств населення в різних видах відпочинку, іншими словами -- реалізацію культурних прав громадян. Однією з проблем реалізації культурних прав людини є надзвичайно низький рівень оплати праці працівників культури, відсутність передбачених законодавством пільг. Суттєвою проблемою залишається забезпечення доступу населення до культурно-мистецьких цінностей. Особливо помітно знижується культурний рівень сільського населення. Відчутно посилюються процеси духовної деградації суспільства.

Відкритим залишається питання щодо дієвої державної політики у сприянні недержавному сектору в культурі, створення для нього сприятливих податкових умов. В Україні практично не діють такі прийняті як у цивілізованому світі ефективні механізми підтримки культурних і мистецьких проектів, як конкурсне надання грантів, немає цілісної законодавчої бази для неприбуткових культурних організацій.

Систематичне невиконання або ігнорування органами державної влади законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансування культури, значні порушення органами державної влади конституційних прав громадян, невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов'язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що проявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг, недосконалість галузевого законодавства у сфері культури, деякі сфери діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого регулювання, недостатня інформаційна та правова обізнаність з чинним законодавством, недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі -- все це призводить до порушення згаданих вище прав людини.

Необхідно зазначити, що останні роки було зроблено перші кроки на шляху до адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов: розроблено та ухвалено низку нових нормативно-правових актів, створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій культурної сфери, відбулися значні зміни в системі підготовки кадрів, однак на сьогодні сфера культури й досі перебуває у стані, що не повною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу. Відсутність умов для творчого розвитку особистості, забезпечення інформаційних потреб, організації змістовного дозвілля, недостатня початкова мистецька освіта реально обмежує конституційне право людини на задоволення культурних потреб, вільний розвиток особистості.

Для реалізації культурних прав в Україні доцільно впроваджувати повне бюджетне утримання чи значне датування соціокультурних інститутів: публічні та спеціальні бібліотеки; музеї, заповідники, парки, заклади культури клубного типу, школи естетичного виховання; театри та академічні мистецькі колективи.

Досконалість реалізації культурних прав потребує складання переліку тих культурних прав, які не вдається захистити існуючими засобами. Це допоможе споживачам позначити й прояснити чинні норми як міжнародного, так і національного законодавства щодо захисту культурних прав, як вони сформульовані в різних деклараціях і угодах. Не останнім є і удосконалення самого механізму захисту культурних прав людини.

Однак в умовах відкритого, демократичного суспільства з ринковою економікою державна підтримка культури дає реальний результат лише за умови законодавчого забезпечення культурних прав і податковими пільгами в культурній сфері.

Такі права, як право на життя, недоторканність особи, волю думок, право на участь у культурному житті країни, є необхідними умовами існування людини в сучасному цивілізаційному суспільстві й повинні беззастережно визначатися й охоронятися державою. Тим більше, що історія нашої країни має приклади серйозних порушень прав людини, які часто виправдувалися культурними міркуваннями. Ці порушення містили в собі незаконне обмеження волі, переслідування й убивства творчих діячів, журналістів, викладачів, вчених, членів релігійних груп і представників рухів національних меншин, свідоме знищення нерухомої культурної спадщини, знищення або незаконне переміщення культурно-історичної спадщини, обмеження волі слова й волі культурного вираження й багато інших дій, що підривають основи культурного різноманіття в державі.

Необхідно зазначити, що і практичні питання не тільки реалізації, а й захисту культурних прав визнані заслуговують на досить серйозну увагу. Байдужість владних структур усіх рівнів до проблем задоволення культурних потреб широких верств населення, вільного розвитку особистості кожного громадянина, хронічне недофінансування закладів культури, перепрофілювання і ліквідація кінотеатрів, клубів та інших соціокультурних інститутів -- призводить до непопулярності професії працівника культури, втрати кращих фахівців цієї галузі.

Основні принципи державної культурної політики, які гарантують культурні права громадян, зокрема -- забезпечення свободи творчості, створення умов для активної участі громадян, особливо молоді, в художній творчості; доступу до культурного надбання; захист і збереження культурної спадщини як основи національної культури; визнання культури одним із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, що проживають в Україні; забезпечення активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя держави; турбота про розвиток традиційних культур корінних народів і національних меншин України в їхньому різноманітті та взаємовпливові; забезпечення єдності й цілісності національного культурного простору як одного з найважливіших консолідуючих чинників у справі формування української нації; захист інтелектуальної власності, авторських і суміжних прав; забезпечення державної підтримки та сприятливого правового й господарського режиму для культурно-мистецьких організацій, об'єднань, окремих митців незалежно від виду культурної діяльності, організаційних форм і форм власності, не можуть стати в нагоді громадянам без досконалого механізму реалізації їхніх юридичних гарантій.

Не слід забувати про те, що культурні права це є не тільки юридична форма розповсюдження і поглиблення знань, але і спосіб затвердження інтелігентності, вихованості, освіченості, формування висококультурної особистості.

Сучасна демократична держава не повинна обмежуватися тільки гарантуванням свободи творчості, не втручаючись у мистецькі процеси, чи традиційною охороною пам'яток та іншої культурної спадщини народу -- вона має дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження й збагачення всього культурного, духовного потенціалу, про якнайширший доступ до нього не тільки окремим соціальним верствам населення, а всім соціально-віковим категоріям споживачів культурних послуг.

Вітчизняній громадськості, державним діячам, політикам, вченим, необхідно звернути увагу на сучасний світовий досвід реалізації культурних прав. Цей досвід включають: заохочення громадян до участі у творчому і культурному житті, визнання необхідності особливого зосередження на втіленні існуючих міжнародних інструментів захисту прав людини, таких як Всесвітня декларація про права людини, Міжнародна угода про економічні, соціальні та культурні права та ін.; створення умов через державну та муніципальну культурну політику для розвитку творчості на місцях і участь у культурному житті; пропаганда та поліпшення прав митців, творчих працівників і зміцнення їхніх позицій на внутрішньому та зовнішньому ринках; сприяння культурному і мовному розмаїттю шляхом розвитку комунікаційної мережі, включаючи радіо, телебачення та інформаційні технології, що служать задоволенню культурних потреб населення; заохочувати орієнтацію радіо, телебачення, преси та інших ЗМІ на культурні питання; виділяти більш значні державні та місцеві фінансові ресурси, заохочувати спонсорську, благодійну допомогу на розвиток культури.

Значна увага в країнах Євросоюзу приділяється ролі культури у процесах соціальних перетворень. Слід зазначити, що ефективність культурного сектора забезпечується шляхом розробки та реалізації культурно-дозвіллєвих програм для різних соціально-вікових категорій (діти, підлітки, люди похилого віку, інваліди, представники національних меншин тощо).

Ефективність і повнота використання людиною і громадянином гарантованих державою можливостей потребують значного підвищення якості законодавства, формування високого рівня правової культури, вдосконалення діяльності державного апарату, органів місцевого самоврядування, їхніх службових і посадових осіб, громадських організацій, що за законом покликані забезпечувати реалізацію конституційних прав і свобод людини.

Ситуація, яка склалась в Україні, потребує визначення основних чинників духовної кризи суспільства, виявлення причин його деморалізації та впливу на стан духовної сфери. Адже без міцних і несхитних духовних засад не побудувати сучасної демократичної держави, складовою якої є захист і реалізація культурних прав і свобод людини.

Соціально-економічні та політичні перетворення останніх років досить суттєво вплинули в цілому на розвиток вітчизняної культури. В цих умовах поширеною стала думка про «занепад української культури», хоча насправді можна говорити лише про господарчий занепад державно- комунальної «галузі культури», цілком залежної від бюджетного фінансування. Складні і суперечливі процеси, які відбувалися в культурі, не завжди підтримувалися відповідними законодавчими та господарчими акціями держави . Законодавча основа, яка була сформована за перші роки незалежності України, не завжди відповідає існуючим потребам, які існують в сфері культури. Частина нормативно-правових актів, які ухвалювалися наспіх, містить здебільшого безсистемний характер, що призводить їх до внутрішніх і комплексних протиріч. У період переходу до нових форм політичного та економічного устрою потребує кардинального реформування значна кількість нормативно-правових засад, які регулюють суспільні відносини в культурній сфері.

Законодавче поле галузі культури в Україні, порівняно з іншими європейськими державами, досить широке і строкате -- специфіковане в окремих галузях. Воно складається з численних законів і нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, постанов, рішень та інструкцій відповідних міністерств і відомств, рішень органів місцевого самоврядування. Загалом Верховною Радою України ухвалено значну кількість законів, що прямо чи опосередковано стосуються сфери культури. Водночас, чинне українське законодавство в галузі культури можна оцінити загалом як різнорідне і позбавлене концептуальної цілісності.

Політична нестабільність актуалізувала не тільки проблеми збереження, підтримки та розвитку національної культури, а й проблеми реалізації культурних прав і свобод людини. Згідно з Конституцією України кожна людина має право: на вільний і всебічний розвиток своєї особистості; кожен має право користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; держава гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості; захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності .

Гарантовані державою культурні права і свободи є вельми проблемними в їхній реалізації. Насамперед відбувається систематичне порушення державою конституційних прав громадян, прав, які зафіксовані в міжнародних деклараціях, конвенцій та угод, до яких приєдналася Україна, зокрема в частині гарантованого доступу громадян до культурних цінностей -- зменшується обсяг і якість культурних послуг, скорочується мережа культурних установ, які мають надавати гарантовані державою соціально-культурні послуги. Слід зазначити, що держава як орган влади монополістично визначає потреби суспільства в культурних послугах.

Основним правовим документом, який окреслює напрями та засади державної культурної політики в Україні є «Основи законодавства України про культуру» (1992 р.). Проголошені цим Законом принципи культурної політики, пріоритети розвитку та засади діяльності у сфері культури загалом відповідають нормам сучасного демократичного суспільства. Проте низка положень цього закону мають суто декларативний характер, а чимало норм просто застарілі й суперечать іншим законам України.

Згідно зі статтею 6 «держава гарантує свободу творчості, вільний вибір видів культурної діяльності». Практична реалізація цієї норми унеможливлюється, у зв'язку з суттєвим скороченням соціокультурних інститутів (клубів, парків, будинків творчості, тощо). Реалії сьогодення свідчать про недостатньо розвинену інфраструктуру дозвільних закладів, які мають надавати значний вибір культурних послуг різним соціально-віковим категоріям населення.

Норма статті 15 «гарантує здійснення державою естетичного виховання громадян через доступність до надбань вітчизняної та світової культури, розвиток мережі навчальних, позашкільних виховних і культурно-освітніх закладів, створення умов для індивідуальної та колективної художньої творчості». Ця діяльність зосереджується у клубних закладах, які для значної частини громадян, особливо в сільській місцевості, часто залишаються єдиними осередками культури. За роки економічної кризи, в умовах зменшення бюджетного фінансування суттєво скоротилась мережа культурно-просвітницьких закладів. Приміром, станом на 01.01.2004 року в Україні функціонувало 19614 клубних закладів, з них у сільській місцевості -- 16452 клубних заклади. Однак існуючий технічний стан цієї мережі перебуває в аварійному стані. У клубній мережі понад десять років не оновлювався спеціальний транспорт, не поповнювалась матеріально-технічна база (меблі, костюми, сценічне обладнання, аудіо-відеотехніка, музичні інструменти тощо).

Сучасні світові тенденції розвитку культури характеризуються не тільки естетичним вихованням, а й патріотичним, екологічним виховання тощо.

Значні сподівання були покладені на Закон України «Про Концепцію державної культурної політики в галузі культури на 2004-2007 роки». Головною метою даної Концепції було утвердження культурного збагачення країни, як одного з ключових чинників соціально-економічного розвитку України та її регіонів. Цілі та пріоритети, які визначені в Концепції, а саме: розробка довгострокових програм культурного розвитку держави та регіонів, зміна методів управління в галузі, створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку, підтримка та розвиток культури на селі, формування цілісного інформаційно-культурного простору, потребували суттєвого перегляду нормативних засад існуючого законодавства. Зазначений Закон визначав стратегічні напрями реалізації Концепції, серед яких -- структурно-правова реорганізація засад і умов діяльності у сфері культури та мистецтва, створення нормативно-правової бази для розвитку культури в Україні. Необхідно зазначити, що з часу набуття чинності даного Закону (квітень 2005 р.) напрями, які визначені в Концепції законодавчою владою, майже не розглядалися.

Питання також виникають і до інших нормативно-правових актів культурної сфери, які здебільшого мають вузько галузевий характер. Вони визначають порядок створення, ліквідації та реорганізації відповідних культурно-мистецьких закладів, встановлюють порядок їхнього фінансування та матеріального забезпечення. Деякі з галузевих законів мають численні недоліки.

Приміром, Закон України «Про кінематографію», який визначає правові основи діяльності, пов'язаної з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонструванням фільмів в умовах ринку. Зокрема, Законом передбачено запровадження продюсерської системи, фінансування галузі кінематографії з різних джерел, ведення мінімальної квоти на демонстрування національних фільмів у прокаті й на телебаченні. У багатьох ключових положеннях цей Закон не має прямої дії й реалізується через підзаконні акти. Наприклад, за затвердженим Кабінетом Міністрів України «Положенням про національний екранний час та його використання суб'єктами кінематографії й телебачення», встановлюється 30% квота мінімального демонстрування «національних фільмів» при використанні «національного екранного часу» . Однак передбачена Законом квота (30% «національних фільмів») не виконується, що обумовлено, зокрема, відсутністю дієвого механізму її реалізації. А запровадження продюсерської системи кіновиробництва натикалося на численні перешкоди фінансово-господарчого характеру, і донині фактично не відбулося.

Практика вітчизняного пам'яткоохоронного законодавства досі не відповідає мінімальним стандартам світового співтовариства. Саме тому, охорона і захист історико-культурної спадщини -- залишається пріоритетним обов'язком держави. А перспективна стратегія має бути репрезентована таким чином: формування повноцінної ефективної системи державних органів охорони культурної спадщини рівнобіжне з доцільним роздержавленням і навіть приватизацією як самих пам'яток, так і опіки над ними. Саме цим шляхом пішла більшість цивілізованих країн. А для реалізації таких завдань необхідна відповідна правова база, ланки єдиної системи охорони, яких бракує нині в Україні.

Проте нині особливе занепокоєння фахівців викликає не тільки практична неспроможність пам'яткоохоронної системи. Далеко небезпечніше за своїми довгостроковими наслідками -- теоретична безпорадність, анахронічність науково-методичної бази охорони історико-культурної спадщини. Вітчизняна практика засвідчує, що довгий час намагалися охороняти окремі пам'ятки, класифікуючи їх, забуваючи при цьому, що наша класифікація -- типове породження бюрократичної системи і має одну мету --розмежувати об'єкти охорони між різними відомствами.

Особливе місце в сучасних тенденціях розвитку культури належить благодійній діяльності. У формуванні новітніх форм і моделей благодійництва велике значення відіграють національні традиції, тому ефективність функціонування інститутів благодійництва й меценатства певною мірою залежить від розв'язання комплексу проблем, серед яких актуальною є створення нормативних засад для практичної реалізації даного напряму. Актуальним є запровадження належної законодавчої бази, вивчення світових тенденцій благодійницької діяльності, оскільки існують розбіжності в оцінках зарубіжних моделей благодійницької діяльності, що впливає на доцільність їхнього запровадження в Україні і свідчать про необхідність вироблення консолідованих уявлень щодо найефективніших моделей благодійницької діяльності в Україні.

Зазначена вище діяльність регулюється Законом України «Про благодійництво і благодійні організації». Даний нормативно-правовий акт, якій створює правові передумови для заснування благодійних організацій та розвитку благодійної діяльності, зокрема, і в культурно-мистецькій сфері, має певні недоліки. Приміром, за цим Законом не отримують реальних стимулів ті фізичні та юридичні особи, які здійснюють благодійництво, але самі не є благодійними організаціями, тобто приватні спонсори та меценати. Відсутнє в цьому Законі також чітке визначення правового статусу набувача благодійної допомоги.

Необхідно зазначити, що невиконання встановлених норм і положень законодавства про культуру стало вже хронічним. Брак відповідальності за дотримання встановлених законом зобов'язань держави дедалі поглиблює загальний кризовий стан культурного сектора. Зокрема, недотримання елементарних поточних зобов'язань з боку держави негативно впливає на будь-які прогресивні зміни, внесені в головні закони, що стосуються культури.

Доцільно звернути увагу на правове регулювання окремих видів культурної діяльності. Наприклад, такі багатофункціональні соціокультурні інститути як парки, взагалі неврегульовані законодавчо. Чимало ділянок культурного життя (наприклад, приватні мистецькі структури та недержавні організації культури) досі не мають окремого юридичного статусу і змушені діяти чи то як приватні підприємства, чи то як громадські організації. Державна підтримка незалежних культурних організацій навіть не згадується в українському законодавстві.

Не менш важливим для сьогодення є питання роздержавлення в культурі. Роздержавлення закладів культури залишається малопривабливим шляхом реформування культурної галузі до тих пір, доки не передбачено, по-перше, дієвих механізмів фінансової підтримки державою та місцевою владою недержавних культурних організацій. За таких умов позбавлення державного або комунального статусу практично автоматично означає втрату найнадійнішого джерела фінансування. Чинне податкове законодавство також передбачає не надто великі пільги для недержавних організацій культури, що додатково послаблює стимули до роздержавлення. Приватизаційними законами не передбачені реальні обмеження на приватизацію з міркувань достатнього забезпечення жителів послугами культури на основі мінімальних нормативів культурних послуг або збереження базової мережі об'єктів культури. Не передбачені законодавством і зобов'язання держави щодо приватизованих об'єктів соціально- культурного призначення, які зберігають свій профіль діяльності. У чинних законах про приватизацію та формування бюджету слід запровадити механізми прямого використання коштів, одержаних від приватизації в культурній галузі, на культурні цілі.

Значним недоліком існуючого законодавства про культуру є неузгодженість його з основними законодавчими засадами, що регулюють інші сфери суспільно-економічного життя. Ця неузгодженість проявляється в тому, що важливі положення законодавства про культуру не екстраполюються на основні закони в інших сферах (податкової політики, бюджетно-фінансової політики, економічної політики, адміністративної політики), не знаходять там розвитку і закріплення.

Учасники круглого столу «Політика в галузі культури: партнерство мистецької спільноти та держави» зазначили, що низька дієвість та протиріччя в багатьох законодавчих актах щодо культури, можуть бути пояснені як результат спроб поєднати в них різних ідеологій та систем цінностей: ідеї ліберальної демократії та вільного ринку співіснують з ідеями націєтворення у формах, характерних для XIX -- початку XX століть; державний патерналізм співіснує з політикою невтручання в діяльність культурних установ, нарешті, окремі елементи багатокультурності співіснують поруч з етноцентричними уявленнями про українську націю. Тому, як засіб подолання цієї ідейної й концептуальної строкатості, а також з огляду на застарілість і недієвість багатьох ключових положень «Основ законодавства України про культуру», доцільним виглядає їхнє оновлення -- через ухвалення нового Закону України «Про культуру». Ухвалення нового базового закону «Про культуру» по-новому окреслить сам об'єкт культурної політики -- усю сферу культури: державну і недержавну, комерційну і неприбуткову, враховуючи специфіку кожного із секторів, передбачивши не лише бюджетне утримання базових культурних закладів, а й широкий спектр механізмів підтримки культурних організацій усіх видів та форм власності, надання конкурсних грантів, заохочення інвестицій у вітчизняну культуру тощо.

Життя диктує внесення змін і доповнень у чинне законодавство, виходячи із соціально-економічної ситуації, що складається. Низький рівень матеріального добробуту більшості українських родин, відсутність стабільності спричинили істотні зміни в ієрархії традиційної для України системи цінностей. Більшість нормативно-правових актів потребують глибокої переробки та приведення їх згідно з сучасними тенденціями в генезисі існуючих проблем, а також із нормами законодавства суміжних галузей права, а деяка частина потребує розробку принципово нових підходів до регулювання відображених у них соціально-суспільних відносин.