Поняття та система приватно-правового захисту прав людини у соціальній державі

Варто зазначити, що дослідження проблеми відшкодування збитків викликано тим, що питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, носять теоретичний і практичний інтерес, оскільки інші способи захисту цивільних прав, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі і стягнення неустойки, як правило, не покривають втрат, яких зазнає особа внаслідок порушення своїх прав. Також доцільність дослідження цієї проблеми викликано відмінністю у регулюванні правовідносин цивільним і господарським кодексом України, а також відсутністю узагальнення судової практики після набрання ними чинності.

Відшкодуванню моральної шкоди належить унікальне місце в системі способів захисту цивільних прав та інтересів і серед заходів цивільно-правової відповідальності. Потенційна сфера його правового впливу перевершує навіть коло правовідносин, у яких має місце застосування такої санкції, як відшкодування збитків, оскільки теоретично в кожному випадку завдання матеріальних втрат може йтися також і про виникнення моральної шкоди. Натомість зворотної кореляції не спостерігається далеко не у кожному випадку посягання на особисті немайнові блага, що супроводжувалося заподіянням моральної шкоди, у потерпілого можуть виникнути будь-які матеріальні втрати Примак В.Д. Особливості відшкодування моральної шкоди як заходу цивільно-правової відповідальності. Часопис Київського університету права. 2013. № 3. С. 175..

Отже, згідно з чинним ЦК України відшкодування моральної шкоди принаймні з формального погляду є універсальним засобом цивільно-правового захисту, який може бути застосований у разі заподіяння особі немайнових втрат внаслідок первісного порушення її як абсолютних, так і відносних (включно з договірними), не лише немайнових, а й майнових суб'єктивних цивільних прав причому незалежно від того, сталося це у результаті порушення цивільних, інших приватно-правових чи навіть публічно-правових відносин. Проте метою застосування відшкодування моральної шкоди за всіх обставин є компенсація винятково немайнових втрат потерпілого (статті 23, 1167 ЦК України). Причому вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть бути розглянуті у всіх видах судочинства, що здійснюється судами загальної юрисдикції тобто може мати місце позов, поданий у цивільній або господарській справі, цивільний позов у кримінальному провадженні або відшкодування шкоди за наслідками розгляду справи, що вирішується за правилами адміністративного судочинства Примак В.Д. Особливості відшкодування моральної шкоди як заходу цивільно-правової відповідальності. Часопис Київського університету права. 2013. № 3. С. 175..

Як і кожен захід цивільно-правової відповідальності, відшкодування моральної шкоди є санкцією, покликаною виконувати дві функції компенсаційну та превентивну. При цьому компенсаційна функція цивільної відповідальності спрямована на максимально можливе усунення негативних наслідків порушення суб'єктивного цивільного права, що виникли у майновій та немайновій сферах потерпілої особи. Зазначена мета досягається через звернення стягнення на власне майно боржника або добровільне передання ним кредиторові належної йому майнової компенсації.

Сама можливість застосування такого майнового стягнення справляє певний превентивний вплив, спонукуючи до належного виконання своїх обов'язків як самого боржника, так і загалом усіх суб'єктів цивільного права. У такий спосіб виявляється забезпечувальна (щодо прав, які захищаються, та обов'язків, що кореспондують їм) або запобіжна, превентивна (щодо ймовірного правопорушення) функція цивільно-правової відповідальності.

Зміст вищезазначених функцій зумовлює закріплення в інституті цивільної відповідальності двох основоположних засад так званих принципу повного відшкодування завданої шкоди та принципу вини. Згідно з принципом повного відшкодування шкоди негативні майнові наслідки цивільного правопорушення мають бути компенсовані суб'єктом відповідальності у повному обсязі, якщо інше не випливає із норм законодавства, договору, суті порушених правовідносин і застосованих правових засобів. Цей принцип найповніше втілюється у нормах, що регламентують відшкодування матеріальної шкоди та збитків, завданих порушенням договору Примак В Д. Особливості відшкодування моральної шкоди як заходу цивільно-правової відповідальності. Часопис Київського університету права. 2013. № 3. С. 177..

Під час відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договору, варто виходити з того, що у відповідному контексті йтиметься про стягнення компенсації за негативні немайнові наслідки первісного порушення саме майнових прав кредитора. Натомість за відсутності похідного від суто договірного правопорушення характеру моральної шкоди вона не може вважатися такою, що виникла у прямому зв'язку з порушеними договірними відносинами. Тому факт її заподіяння слугуватиме самостійною підставою для виникнення окремого, не пов'язаного з договором, деліктного зобов'язання. Зазначимо, якщо у спілкуванні з договірним контрагентом з приводу виконання того самого договору особа дозволяє собі принижувати гідність і честь співрозмовника, то ця сторона попри належне виконання нею своїх обов'язків за договором може бути зобов'язана виплатити контрагентові компенсацію за заподіяні йому в такий спосіб немайнові втрати.

Погоджуємося із думкою В.Д. Примака про те, що відшкодування моральної шкоди є заходом позадоговірної відповідальності, що може бути застосованим у разі посягання на будь-які особисті немайнові блага потерпілої особи незалежно від того, є воно наслідком порушення особистих немайнових або майнових прав особи в абсолютних цивільних відносинах Там само..

Порушення суб'єктивного цивільного права у договірних зобов'язаннях може вважатися належною підставою для відшкодування моральної шкоди винятково у разі наявності в законі або договорі спеціального застереження про можливість застосування такого заходу відповідальності у конкретній правовій ситуації. Водночас це не змінює позадоговірний характер нововиниклих охоронних правовідносин, які підлягають регулюванню згідно з притаманним деліктним зобов'язанням імперативним методом. Відповідно, сторони не вправі заздалегідь, на власний розсуд, визначати розмір належної кредиторові компенсації, усувати вину зі складу умов відповідальності боржника або в інший спосіб вносити корективи у законодавчо закріплений механізм відшкодування моральної шкоди Примак В.Д. Особливості відшкодування моральної шкоди як заходу цивільно-правової відповідальності. Часопис Київського університету права. 2013. № 3. С. 177..

О.В. Грищук пропонує таку систему критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди, до яких варто віднести:

- межі заявлених вимог; характер, обсяг та тривалість заподіяних позивачеві негативних психічних процесів і станів (застосування експертизи); стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої йому травми, тілесних ушкоджень (із можливістю застосування експертизи);

- істотність вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках потерпілого, ступінь зниження його особистого престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану);

- обставини, які передували правопорушенню, а також мали місце до і після нього;

- характеристики сторін конфлікту, мотиви їхньої поведінки, характер правопорушення і ступінь його шкідливості (небезпеки);

- ступінь вини позивача та відповідача, а також майновий стан сторін. Видається, що застосування запропонованого в роботі підходу дасть носіям права на компенсацію моральної шкоди, можливість ширшого його застосування, сприятиме винесенню законних та обґрунтованих судових рішень, а також вплине на законодавче спрощення процедури його використання Грищук О.В. Право людини на компенсацію моральної шкоди: теоретично-правовий вимір. Європейські перспективи. 2013. № 1. С. 10..

Варто також зазначити, що моральна шкода відшкодовується грошима, майном або іншим способом. Спосіб відшкодування може бути встановлений законом. За погодженням між сторонами або за рішенням суду моральна шкода може бути відшкодована не грішми, а іншим майном, тобто шляхом надання інших речей. Крім того, спосіб відшкодування може полягати у наданні благ не речового, а іншого майнового характеру. У будь-якому випадку для того, щоб призначити справедливе відшкодування, сторони чи суд повинні оцінити адекватність майнового блага завданій моральній шкоді. Для цього необхідно здійснити грошову оцінку відповідного майнового блага та моральної шкоди. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більше, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення Тут і далі у цьому підрозділі частково використані та знайшли свій подальший розвиток результати авторського дослідження, відображені у дисертації: Рябченко Ю.Ю. Суб'єкт цивільного процесуального права у сучасній парадигмі права: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2018. 450, [130-170] с.; Цивільний кодекс України: науковий практичний коментар / за заг. ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої. 3-тє вид., перероб. та доп. К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. С. 27..

Здійснивши дослідження, варто зазначити, що характер цивільних правовідносин зумовлює можливість кожної особи особисто вирішувати питання про захист свого суб'єктивного цивільного права й інтересу. Підставою для захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права.

Право на захист це самостійне суб'єктивне цивільне право, що виникає в учасника цивільних відносин у разі порушення належного йому цивільного права або інтересу, невизнання або оспорювання цивільного права. Право на захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися з підстав, визначених у ст. 15 Цивільного кодексу України.

Попри значну кількість досліджень, присвячених питанням суддівської незалежності і, зокрема, організації роботи судів, потрібно вказати на різні підходи до визначення правового статусу суду в широкому розумінні як суб'єкта цивільного процесуального права. Так, основою такого статусу визначається: правосуб'єктність суду чи особи, яка має статус судді, компетенція, процесуальний інтерес. У першому випадку правовий статус суду визначається на засадах, подібних до засад правового статусу суб'єктів приватного права. У другому подібно до правового статусу суб'єктів публічного права. Третій підхід є результатом поєднання першого та другого підходів. Наявність різних наукових підходів вимагає критичного їх осмислення та проведення досліджень щодо визначення правового статусу суду у цивільному процесі Рябченко Ю.Ю. Суб'єкт цивільного процесуального права у сучасній парадигмі права: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2018. 450, [130] с..

Зазначена проблема зберігає актуальність і сьогодні. Крім того, інтенсивні процеси реформування надають нового забарвлення. Так, у Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2022-2023 р.р., що затверджена Указом Президента України від 11.06.2021 № 231/2021, виділяються окремі напрями реформування системи судочинства, що безпосередньо стосуються правового статусу судді: запровадження інституту тимчасового відкликання судді з відставки (за його згодою) за рішенням Вищої ради правосуддя стосовно суддів, які на момент виходу у відставку за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) та відповідають критеріям доброчесності; наділення суду правом у випадках виготовлення повного тексту судового рішення оголосити в судовому засіданні його вступну і резолютивну частини та навести основні мотиви цього рішення та деякі інші. Водночас зазначені напрями не отримали належної уваги у сучасних наукових дослідженнях.

Більшість досліджень і публікацій останнього часу стосується проблематики, що є суміжною із правовим статусом судді як учасника розгляду справи. Наприклад, проблематика проваджень і процедур у цивільному процесі та роль суду у їх здійсненні (М.М. Ясинок, В.Г. Чурпіта), реалізація судового розсуду (О.І. Сеньків, М.А. Кравчук) тощо. Окремо доцільно згадати розробки, присвячені складовим процесуального або правового статусу чи суміжним категоріям: процесуальні обов'язки (Я.Я. Мельник), процесуальна відповідальність (І.М. Лукіна), процесуальні законні інтереси (О.В. Гетманцев). Проте згадані питання науковці розглядають у розрізі правовогостатусу осіб, які беруть участь у справі, інших учасників цивільного процесу.

У юридичній літературі поширеною є позиція, відповідно до якої стосовно суду як учасника процесу необхідно стверджувати не про процесуальну правоздатність та дієздатність, а про компетенцію як комплекс повноважень, визначених законом.

У теорії права компетенцію визначено як певний обсяг повноважень суб'єкта публічної влади, наданих йому для виконання своїх функцій. Компетенція розглядається як юридичне вираження управлінських функцій суб'єкта публічної влади. Науковці пропонують під поняттям компетенції розуміти місце суб'єкта публічної влади у системі таких суб'єктів та інших суб'єктів права Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т.Т. 3: Загальна теорія права / голов. редкол. О.В. Петришин та ін. Х.: Право, 2017. 957, [240] с.. У зв'язку з цим доцільно застосовувати вказане поняття для характеристики компетенції як основи процесуальної правосуб'єктності суду.

О.В. Колісник зазначає про охоплення поняттям «цивільна процесуальна правосуб'єктність суду» таких категорій, як «цивільна юрисдикція», «підсудність», а також повноважність складу суду та окремих його членів щодо здійснення судочинства, що залежить від дотримання процедури формування складу суду та відсутності обставин, що унеможливлюють здійснення ним правосуддя Колісник О.В. Суд як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03. Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х., 2008. 20, [6] с.. Розгляд справи неналежним судом тягне за собою скасування судового рішення у справі. Так, колегія суддів Вищого адміністративного суду України скасувала постанову Балаклавського районного суду м. Севастополь від 26 грудня 2005 року та постанову апеляційного суду м. Севастополь від 6 квітня 2006 року. Підставою скасування стало, зокрема, вирішення справи судом першої інстанції у складі одного судді Про визнання неправомірними дій податкових органів: ухвала Вищого адміністративного суду України від 02.10.2007 № К-20604/06. Доступ із інформ.правової системи «ЛІГАЗАКОН».. Питання повноважності суду щодо розгляду конкретної справи є ключовим також і для цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 3 ст. 376 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 № 1618-IV (далі ЦПК України) Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV. Офіційний вісник України. 2004. № 16. Ст. 1088. 7 травня., судове рішення суду першої інстанції підлягає обов'язковому скасуванню, якщо: справу розглянуто неповноважним складом суду (п. 1); в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції (п. 2); судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу (п. 6).

Органи судової влади наділені правами та обов'язками через своє особливе положення, але вони можуть не мати права та обов'язки. Таке твердження узгоджується із положенням ч. 1 ст. 19 Конституції України, відповідно до якого суб'єкти публічної влади мають діяти лише на підставах, у межах, у спосіб, передбачений законом. За наявності передбачених закономпідстав відповідні права та обов'язки виникають автоматично, за відсутності таких підстав вони не можуть виникнути. Саме тому треба визначити компетенцію органів судової влади як комплекс їх повноважень у цивільному процесі й основу їх процесуальної правосуб'єктності.

У юридичній літературі цілком слушно вказано на наявність жорстких вимог щодо розмежування компетенції різних суб'єктів судової влади. Зокрема, точному визначенню підлягають: спрямованість компетенції або визначення мети, для досягнення якої відбувається відповідна діяльність суб'єкта судової влади; критерії розмежування компетенції різних суб'єктів публічної влади. Вказано на значення юрисдикції суб'єкта судової влади як конституційної основи його діяльності, а також проблемний характер чіткого розмежування юрисдикції різних суб'єктів судової влади. Отже, виокремлюємо вихідні засади правового статусу суду, а самете, що суд є органом державної влади і діє в цивільному процесі на принципово інших засадах, ніж інші його учасники. Водночас вказане дозволяє підтримати висловлюваний у юридичній літературі підхід щодо недоцільності виділення стосовно суду як учасника цивільних процесуальних правовідносин таких категорій, як процесуальна правота дієздатність Рябченко Ю.Ю. Суб'єкт цивільного процесуального права у сучасній парадигмі права: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2018. 450, [130-132] с..

О.С. Ткачук, досліджуючи питання модернізації статусу судді в цивільному судочинстві, також пропонує виділити таке поняття, як процесуальна правосуб'єктність щодо особи зі статусом судді. Умовами правосуб'єктності такої особи визначено: свободу від внутрішнього та зовнішнього впливу; призначення на розгляд відповідної справи згідно із законом. Свободу від екстернального впливу дослідник пов'язує із неможливістю сторонніх суб'єктів вплинути на прийняття суддею рішень (незалежність). Свобода від інтернального впливу означає неможливість впливу на прийняття рішення чинників, пов'язаних із особою самого судді (неупередженість). Вказано також на вимогу розглядати справу в належному суді. Втім поняття «належність» суду розкрито в контексті вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, зокрема стосовно незалежності і безсторонності при розгляді справи. Отже, фактично запропоновано ввести в науковий обіг нове поняття: «особа зі статусом судді». Актуальність формулювання цього поняття дослідник доводить з огляду на потреби врахувати: конституційне положення частини 1 статті 127 Конституції України щодо визнання судді суб'єктом здійснення правосуддя; безпосередню фактичну участь судді у відправленні правосуддя Ткачук О.С. Проблеми реалізації судової влади в цивільному судочинстві: монографія. Х.: Право, 2016. 600, [462-463, 473, 474-477] с..

Утім, як відомо, суддя є лише виконавцем судової влади (на що вказує і сам О.С. Ткачук). Хоча він і бере фактичну участь у процесуальних відносинах, але діє від імені суду. Особа зі статусом судді взагалі не бере участі у справі і не вступає у процесуальні правовідносини, якщо вона не призначена для розгляду конкретної справи. Якщо ж призначена, то стає учасником процесуальних правовідносин у статусі судді. Тому в аспекті визначення суб'єкта цивільного процесуального права таким суб'єктом можна визначити суд, а наведені особи «поглинаються» ним як таким суб'єктом і не мають самостійного значення.

Компетенція визначає коло повноважень суду, що можуть бути застосовані під час розгляду конкретної справи. На підставі наведеного можна визначити місце правосуб'єктності суду вищої інстанції у системі елементів, що характеризують його як суб'єкта права та як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Зокрема, правосуб'єктність суду має бути включена до структури його правового статусу, оскільки визначає місце суду в системі інших суб'єктів цивільного процесуального права. Щодо ж до визначення суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин, то правосуб'єктність не треба включати до елементів його статусу, оскільки вона передує вступу суду у конкретні процесуальні правовідносини.

Якщо для учасників судового процесу основними елементами правового статусу було визначено права та обов'язки, то щодо суду та працівників його апарату доцільно використовувати термін «повноваження» як єдність закріплених законом прав та обов'язків.

Характеризуючи повноваження з позицій елементу правового статусу суб'єктів влади у цивільному судочинстві, потрібно виходити з усталеної у процесуальній літературі позиції щодо поділу таких повноважень за критерієм сфери суспільних відносин, у яких вони застосовуються, на предметні та функціональні. Предметні повноваження стосуються юрисдикції, підсудності. Функціональні пов'язані з процесом розгляду справи. Так, у суді першої інстанції при відкритті провадження у справі такими повноваженнями визначаються повноваження щодо вирішення цього питання. У стадії підготовки справи до судового розгляду прикладом таких повноважень наведено повноваження щодо відповідних дій судді. На стадії розгляду справи, по суті, функціональними повноваженнями суду визначено такі: дослідження та оцінка доказів, встановлення обставин справи, застосування норм права, визначення прав та обов'язків сторін Кучеренко І.М. Юридичні особи публічного права як суб'єкти цивільних правовідносин. Еволюція цивільного законодавства України:проблеми теорії і практики: кол. монографія / за ред. Я.М. Шевченко. Київ: Юрид. думка, 2007. С. 192-193; 216-217.. З усіх суб'єктів судової влади, що відповідно до ЦПК України, беруть участь у розгляді справи, цей поділ актуальний лише для суду як учасника цивільного процесу.

На підставі цього поділу вважаємо за доцільне виокремити особливу сферу правовідносини, в яких суд бере участь і яка не достатньо розкрита у науковій літературі. При цьому ключовими для врахування є обґрунтовані у попередньому підрозділі положення щодо об'єкта цивільних процесуальних правовідносин.

Йдеться про можливість виділити правовідносини за участю суду та особи, яка звертається до суду за судовим захистом, у яких особа має право на прийняття судом справи до розгляду, а суд зобов'язаний прийняти справу, оскільки вона охоплюється його юрисдикцією. Такі відносини доцільно визначити як процесуальні, оскільки процедуру розгляду справи по суті ще не розпочато. Перед цим необхідно з'ясувати, чи уповноважений конкретний суд її розглядати, і тільки тоді вирішувати питання щодо відкриття провадження у справі та інші процедурні питання, пов'язані з її прийняттям до провадження та розглядом. Ключовою особливістю таких відносин є характер їх об'єкта вирішення не процесуального, а матеріального по суті питання щодо наявності компетенції суду стосовно вирішення конкретної справи Рябченко Ю.Ю. Суб'єкт цивільного процесуального права у сучасній парадигмі права: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2018. 450, [130-135] с..

Розкриваючи зміст повноважень суду у цивільному процесі, треба зосередити увагу на певних особливостях визначення його як суб'єкта цивільного процесуального права. Потрібно вказати на неможливість виділяти щодо суду таку можливість, як щодо вступу у правовідносини, а також вчиняти дії, спрямовані на вступ до правовідносин. У випадках, передбачених законом, суд автоматично набуває відповідні процесуальні права та обов'язки. З іншого боку, це не зменшує формуючий вплив суду на розвиток галузі цивільного процесуального права як його суб'єкта.

Категорією, що повністю поглинається суб'єктивним правом, визначено свободу. Стосовно суду як суб'єкта публічної влади у цивільному судочинстві відповідне поняття виділяти немає підстав. Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України, органи публічної влади мають діяти виключно на підставах, у спосіб та у межах, передбачених законом. Як було з'ясовано при визначенні категорії «компетенція», вказане поняття юридично закріплює управлінську функцію органу влади. Враховуючи викладене, на відміну від суб'єктів приватного права, основою для визначення суб'єктивних прав яких можна вважати свободу, для суб'єкта публічної влади такою основою є функціональне призначення, відповідно до якого закріплено компетенцію.

Наведений підхід щодо визначення правового статусу суб'єкта цивільного процесуального права повною мірою може бути застосовано для характеристики правового статусу суду. Попри вивчення вказаного статусу за галузевою належністю як цивільного процесуального, істотне значення мають також норми законодавства про судоустрій, адже цивільне процесуальне законодавство врегульовує насамперед питання безпосередньої участі суду у цивільних процесуальних правовідносинах. При цьому висновок про співвідношення понять «суд», «суддя» як учасник цивільних процесуальних правовідносин можна сформувати тільки з урахуванням норм законодавства про судоустрій. Отже, доречно зауважити про врегулювання статусу суду як суб'єкта цивільного процесуального права нормами одночасно різної галузевої належності, що становить їх істотну особливість.

Одним із проявів посилення природно-правових підходів у регулюванні цивільних процесуальних правовідносин потрібно вважати включення до ЦПК України прямої норми щодо застосування судом принципу верховенства права при розгляді цивільних справ (ч. 1 ст. 10 ЦПК України). Вказана норма зобов'язує суд дотримуватися під час розгляду таких справ вимог цього принципу. Водночас зауважимо, що питання застосування цього принципу розкрито переважно на рівні наукових публікацій. Зазначене фактично означає необхідність застосування судами доктринального тлумачення цієї норми, що фактично виходить за межі їх компетенції. Саме тому найближчим часом доцільно видати роз'яснення щодо змісту норми про верховенство права та її застосування.

У юридичній літературі проявами принципу верховенства права в цивільному судочинстві вважають, зокрема, принцип пропорційності як вимогу справедливого балансу між суспільним інтересом та конкретним суб'єктивним інтересом, який захищається судом при винесенні судового рішення. Виділено вимогу щодо мінімальності відповідних обмежень у взаємозв'язку з метою, що ставиться. Вказане розглядають як складову стандарту правозастосування, що зумовлено вимогами принципу верховенства права, одночасно із такими складовими: правовий характер законів, правова визначеність, право на справедливий судовий розгляд (формальні складові), визнання пріоритетності прав людини (субстантивна складова) Ткачук О.С. Проблеми реалізації судової влади в цивільному судочинстві: монографія. Х.: Право, 2016. 600, [323] с..

У теорії права усталеним можна вважати підхід щодо розуміння норми права з позиції певного правила Теорія держави і права: підруч. / О.В. Петришин та ін.; за ред. О.В. Петришина. Х.: Право, 2015. 368, [334-335] с.. Згідно з цим підходом норма, яка зобов'язує суд керуватися принципом верховенства права, фактично постає такою, що поєднує кілька норм, однією з яких є наведене вище правило щодо пропорційності.

Отже, однією з особливостей правових норм, що визначають цивільний процесуальний статус суду як суб'єкта цивільного процесуального права можна вважати їх відкритий характер Рябченко Ю.Ю. Суб'єкт цивільного процесуального права у сучасній парадигмі права: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2018. 450, [136-139] с..

Визначення суду вищої інстанції як суб'єкта цивільного процесуального права зумовлює актуальність встановлення його положення у системі суб'єктів цієї галузі, що відповідає одному з аспектів характеристики суду як сукупності правових відносин та правових зв'язків. Проте належно розкрити зазначений аспект неможливо без урахування правових гарантій діяльності суду вищої інстанції як суб'єкта цивільного процесуального права.

Розглядаючи суд як суб'єкта цивільного процесуального права з позиції соціально-правової цінності, потрібно зосередити увагу на судді як носії судової влади та суб'єкті, що реалізує відповідні функції. Такий аспект характеристики суду як суб'єкта цивільного процесуального права актуалізує біологічну складову судді з її позитивними та негативними рисами: внутрішнє прагнення до справедливості, відповідні компетентності, тощо з одного боку, і ризик судової помилки, негативний вплив особистих інтересів на прийняття рішень тощо з іншого. Надання можливості реалізувати вказані та інші позитивні риси судді як біологічної істоти завдяки створенню та удосконаленню відповідних гарантій діяльності судді (забезпечення незалежності, колегіальність, справедливий розподіл повноважень на засадах диспозитивності та змагальності тощо), усуненню та мінімізації наслідків негативного прояву «людського фактора» (перегляд з метою виправлення судових помилок, процесуальні строки, удосконалення процесуальної форми розгляду судових справ тощо) постає визначальним напрямом удосконалення цивільного процесуального законодавства. Вказане дозволяє сприймати суд як суб'єкта цивільного процесуального права Рябченко Ю.Ю. Суб'єкт цивільного процесуального права як багатоаспектне явище в контексті євроінтеграційних процесів в Україні. European vector of contemporary jurisprudence: the experience of Ukraine andthe Republic of Poland: Collective monograph. Volume 2. Sandomierz: Izdevnieciba «Baltija Publishing», 2018. P. 335-360..

До елементів суб'єкта цивільного процесуального права віднесено юридичні гарантії. У юридичній літературі стосовно діяльності суду юридичні гарантії розглядаються в аспекті гарантій незалежності суду, які зазвичай аналізуються у межах дослідження проблем судоустрою. У цивільному судочинстві юридичні гарантії можуть бути визначені на підставі прийнятого у доктрині цивільного процесуального права розуміння правових гарантій як правових засобів, інститутів, що забезпечують належну діяльність суду вищої інстанції.

На жаль, у юридичній процесуальній літературі не розкрито перелік цих гарантій не тільки стосовно суду вищої інстанції, а й суду загалом. Тому необхідно враховувати підхід, наведений у загальній теорії права щодо юридичних гарантій.

Так, О.Ф. Скакун визначає гарантії правової законності, вказуючи на особливий характер цього поняття порівняно із загальним поняттям законності. Вона виділяє в ньому особливу рису: правовий зміст як відповідність основним засадам права, потребу враховувати правові цінності Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підруч. Київ: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. 520, [496-497] с.. З огляду на поширення природно-правових підходів у правовому регулюванні загалом та у регулюванні цивільного процесу зокрема можна вказати на доцільність сприйняття підходу вченої.

О.Ф. Скакун визначає загальні (соціальні, економічні, політичні, ідеологічні) та спеціально-юридичні гарантії правової законності. До останньої категорії вона відносить: юридичні умови; правові способи; організаційно-правові засоби. Умови, пов'язані із якісним станом джерел права (нормативно-правові акти, звичаї тощо). Способи, пов'язані із досконалістю законодавства, належним контролем та наглядом за станом законності, реалізацією юридичної відповідальності, наявністю чітко розроблених юридичних процедур і процесів тощо. Організаційно-правові засоби залежать від належного організаційного забезпечення діяльності суб'єктів права: чітка реалізація принципу поділу влади; належний підбір кадрів; створення сприятливих умов для функціонування відповідних інституцій Там само, с. 497..

Не вдаючись до детального вивчення вказаних гарантій у цивільному судочинстві, визначення їх кола, що виходить за межі предмета наукового аналізу, можна вказати на можливість визначити подібні гарантії також стосовно діяльності суду вищої інстанції у цивільному судочинстві. Так, відсутність суперечності законодавства, чіткість урегулювання процесуальних питань сприяє єдності судової практики, відсутності залежності суду від позицій сторін і, як наслідок, від оскаржень рішення суду у майбутньому. Чіткість, відсутність суперечливості врегулювання процедур вирішення процесуальних питань також можна розглядати як запоруку ефективної діяльності суду, оскільки акти суду є актами правозастосування. Передбачені цивільним процесуальним законодавством юридичні процедури (зокрема, процедури спрощеного розгляду справ, такі як наказне, спрощене провадження), контроль щодо належної діяльності суду як з боку вищих судів, так і з боку сторін та інші правові й організаційні способи також забезпечують належну діяльність суду.

Не ставлячи за мету визначити всі вказані засоби (а також способи, умови), як приклад, можна навести такі засоби: засоби процесуального примусу, повноваження головуючого щодо підтримання порядку в судовому засіданні, таємниця нарадчої кімнати, окремі інститути (процесуальні строки тощо) та ін.

Вважаємо за доцільне виділяти процесуальні гарантії належного здійснення судочинства, які потрібно охарактеризувати як галузевий прояв спеціальних гарантій правової законності. Вказані гарантії є наслідком функціонування суду як суб'єкта цивільного процесуального права, що визначає потребу в належному забезпеченні його діяльності і підтверджує наведений раніше висновок щодо можливості розглядати суд як суб'єкта формування галузі цивільного процесуального права.

Окремим питанням є питання «процесуального інтересу» суду щодо розгляду і вирішення справ. Погоджуємося із О.В. Гетманцевим стосовно визначення законного інтересу як мотивуючої основи для реалізації суб'єктивного права. Вказана позиція відповідає розумінню законного інтересу, викладеному у Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004, в якому такий інтерес визначено через категорію «прагнення» У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес): рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004. Офіційний вісник України. 2004. № 50. Ст. 3288. 31 грудня.. Застосовуючи подібний підхід, окремі вчені (І.Е. Берестова, С.О. Короєд) вказують на наявність у суду «процесуального інтересу», який розуміється з позиції «прагнення». З визначення процесуального інтересу, наведеного С.О. Короєдом, можна виділити такі його ознаки: обумовленість призначенням судової влади та пов'язаність із функціями правосуддя; об'єктом є оперативна реалізація службових повноважень, принципів судового процесу, таких як судова активність (ініціативність), судове керівництво і судовий розсуд; обумовленість загальним об'єктом цивільних процесуальних правовідносин; спрямованість на виконання завдань цивільного судочинства; забезпечення цивільними процесуальними санкціями; реалізація в межах цивільної процесуальної форми. При цьому прикладами такого інтересу є: розгляд справи у встановлений строк; неоскарження винесеного судового рішення в апеляційному або касаційному порядку Короєд С.О. Процесуальне забезпечення ефективності цивільного судочинства: монографія. К.: «МП Леся», 2013. 509, [152] с.. суд процесуальний право

Коментуючи наведену позицію С.О. Короєда, І.Е. Берестової, потрібно вказати на специфіку правової природи повноважень суб'єкта публічної влади, що полягає у такому. У випадку наявності передбачених законом обставин відповідне право суб'єкта публічної влади стає його обов'язком.

Наголосимо також на спірності застосування щодо суду та судді такої категорії, як «прагнення», адже у випадку наявності відповідних обставин суд зобов'язаний діяти відповідно до закону. За відсутності певних обставин суд не має права вчиняти відповідні процесуальні дії (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Розкриваючи сутність поняття «процесуальний інтерес» суду, потрібно вказати на потребу у спільному застосуванні таких категорій, як «державний інтерес», «юридична відповідальність». Так, відповідно до абз. 2 п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 державний інтерес пов'язаний з потребою здійснювати загальнодержавні програми різного характеру У справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді): рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99. Офіційний вісник України. 1999. № 15. Ст. 614. 30 квітня..

Щодо юридичної відповідальності, то треба виходити з усталеного поділу її в юридичній літературі на позитивну та негативну. Позитивна юридична відповідальність пов'язана із юридичним обов'язком відповідних суб'єктів здійснювати корисні для суспільства функції. Застосовуючи вказані категорії до предмета цього дослідження, можна зауважити, що в контексті цивільного судочинства державним інтересом слідвважати завдання цивільного судочинства, закріплене у ч.1 ст. 2 ЦПК, а саме: розгляд і вирішення судових справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних суб'єктивних прав, свобод чи інтересів. У випадку вчинення конкретних процесуальних дій таким інтересом треба вважати досягнення мети відповідної процесуальної дії. Тож у цьому випадку державний інтерес має цілепокладаючий характер. Активність же судді під час розгляду справи забезпечується позитивною юридичною відповідальністю його як посадової особи.

Отже, підтримуємо підхід дослідників щодо доцільності визначення процесуального статусу суду через категорії «компетенція» та «повноваження». Категорію «компетенція» потрібно вважати основою процесуального статусу судді при розгляді конкретної судової справи. У межах цієї компетенції суд реалізує покладені на нього функції. Підставою реалізації суддею свого правового статусу є державний інтерес щодо захисту суб'єктивних приватних прав, свобод, законних інтересів, а однією з гарантій належної реалізації виступає позитивна юридична відповідальність судді як посадової особи.

Перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами (гл. 3 р. 5 ЦПК України) цілком слушно розглядають у юридичній літературі як окрему процедуру продовження розгляду справи, попри наявність остаточного рішення суду у ній. Доцільно вказати на обмеженість предмета такого перегляду лише вказані обставини та їх вплив на рішення суду, що переглядається, загалом. Тому, з одного боку, функції суду у цьому провадженні можна визначити як подібні до таких при розгляді справи у суді першої інстанції, а з іншого зумовлені специфікою предмета розгляду. Вказане провадження може здійснювати не тільки суд першої інстанції, але йсуди апеляційної та касаційної інстанцій, які виконують у цьому провадженні такі самі функції, як і суд першої інстанції.

Визначення суду як суб'єкта цивільного процесуального права зумовлює доцільність звернення до проблематики особливостей його функціонування при розгляді окремих категорій цивільних справ Рябченко Ю.Ю. Суб'єкт цивільного процесуального права у сучасній парадигмі права: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2018. 450, [140-146] с..

Історично призначенням перегляду судових рішень в апеляційному або касаційному порядку визначалося виправлення помилок суду першої інстанції. Цілком підтримуємо позицію стосовно визначення двох основних цілей діяльності інстанцій щодо перегляду судових рішень: виправлення помилок суду нижчої інстанції; гарантування захисту прав, свобод, законних інтересів осіб, які звернулися до суду за вирішенням їх спору.

З наведеного визначення випливає висновок про прийняття національною доктриною та законодавцем неповної моделі апеляції за основу для формування інститутів апеляційного та касаційного оскарження. Вказане зумовлює «додатковий» характер такої стадії цивільного судочинства порівняно із судом першої інстанції. У зв'язку із цим принципове значення має положення ч. 1 ст. 367 ЦПК України, відповідно до якого суд апеляційної інстанції перевіряє рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги.

Попри положення чч. 4, 5 ст. 367 ЦПК України щодо повноваження суду вийти за межі доводів апеляційної скарги, у передбачених випадках, вказане не доцільно розглядати як типову для перегляду судових рішень ситуацію. Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі ВСС України) безпідставний вихід за межі доводів апеляційної скарги визначено як порушення принципів диспозитивності та змагальності судового процесу. Отже, можна зазначити про особливе призначення апеляційної та касаційної інстанції порівняно із судом першої інстанції, що зумовлює актуальність дослідження особливостей суду як суб'єкта права, що проявляються у вказаних інстанціях.

Прийняття рішення у справі колегією суддів вимагає специфічного погляду на такий аспект суду суб'єкта цивільного процесуального права, як правосвідомість. У цьому зв'язку доцільно вказати на можливість викладення одним чи кількома суддями з колегії суддів своєї позиції у формі окремої думки (ч. 3 ст. 35 ЦПК України). У такому випадку не можна зазначати про однаковість (цілісність) позиції у справі серед колегії суддів. Водночас думка більшості суддів і вважається рішенням у справі та відображає правосвідомість суду у конкретному випадку. Особливістю в цьому випадку є формальний критерій: прирівняння позиції частини колегії суддів до позиції суду на підставі закону.

Вказаний аспект привертає увагу до певної специфіки вищого суду як суб'єкта цивільного процесуального права. Відповідно до ст. 34 ЦПК України, суд розглядає справи у колегіальному або одноособовому складі. Щодо цього потрібно зауважити, що виразником волі юридичної особи у цивільному процесі виступає конкретна фізична особа, яка є представником цієї юридичної особи. Аналогічно можна визначити представника держави у цивільному процесі ним є або відповідна посадова особа органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, або представник, який діє на договірних засадах із відповідним суб'єктом публічної влади. Відповідно до цього у випадку розгляду справи судом в одноособовому складі суддя, що розглядає справу, реалізує функції суду (держави) у цій справі. Водночас постає питання про суб'єкта реалізації у випадку участі суду у розгляді справи у колегіальному складі.

Треба зазначити про вирішення колегіальним складом суду у провадженнях щодо перегляду судових рішень не тільки скарг по суті, але й процесуальних питань, які виникають у ході провадження у справі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 366 ЦПК України, питання про призначення справи до розгляду після проведення підготовчих дій у суді апеляційної інстанції здійснюється судом у складі трьох суддів.

Для характеристики суду у колегіальному складі як суб'єкта цивільного процесуального права можуть бути застосовані всі аспекти суб'єкта права, в тому числі наявність ідентифікуючої властивості («юридична зовнішність»), правосвідомість, правові зв'язки тощо.

У зв'язку з наведеним потрібно розглянути застосування до суду у суді першої інстанції при розгляді справ окремого провадження за участю народних засідателів (ч. 4 ст. 293 ЦПК України) підходу до його характеристики з позицій багатоаспектного явища з урахуванням усіх аспектів характеристики суду як суб'єкта цивільного процесуального права. Втім унаслідок обмеженого характеру участі народних засідателів у розгляді цивільних справ, участі їх лише у визначених процесуальним законом провадженнях, їх особливої правової природи вказане питання потребує більшої конкретизації.

Характеристику суду апеляційної, касаційної інстанції можна надати подібно до характеристики суду першої інстанції. Так, суд не уповноважений безпосередньо створювати норми об'єктивного права, зокрема процесуального. Проте не можна оминути правозастосовний характер його діяльності у процесі застосування права відповідними актами судовими рішеннями. Крім того, внаслідок таких актів виникають процесуальні правовідносини. Так, унаслідок винесення ухвали про відкриття провадження у справі у суду виникає обов'язок винести рішення по суті спору, вирішити процесуальні питання, а позивач має кореспондуючі суб'єктивні процесуальні права.

Діяльність судів усіх інстанцій має опосередковане значення для формування галузі цивільного процесуального права. Проявом цього можна вважати зміни, внесені останнім часом до ЦПК України. Таку властивість (характеристику, рису) суду як «правового діяча» можна розглядати безпосередньо й опосередковано. Безпосередньо він виступає як активний учасник цивільних процесуальних правовідносин, прийняття актів застосування норм процесуального права. Опосередковано як суб'єкт формування галузі цивільного процесуального права.

Суд апеляційної та касаційної інстанцій характеризується з позицій соціально-правової цінності, враховуючи складність справ, що ними розглядаються та обумовлюють визначення у ЦПК України колегіального складу суду, специфічного порядку прийняття рішення колегією суддів. Соціально-правова цінність суду апеляційної та касаційної інстанції відображається на процедурах розгляду справ на засадах принципів диспозитивності, змагальності та інших принципів цивільного процесу, що визначає розподіл процесуальної активності сторін та суду під час розгляду справи.

Оптимальний у конкретних умовах суспільно-історичного періоду розподіл процесуальної активності має враховувати серед інших чинників також біологічну природу людини як носія відповідного процесуального статусу. Запобіжниками судової помилки при розгляді справи у суді першої інстанції внаслідок впливу, зокрема і суб'єктивного фактора, виступають процедури перегляду судового рішення, а такий інститут, як процесуальні строки враховує ряд правових вимог, яких потрібно дотримуватися при прийнятті судового рішення, зокрема і вимоги до судді як носія судової влади. Отже, для характеристики суду апеляційної та касаційної інстанцій має і може бути застосовано аспект, що враховує їх соціально-правову цінність.

Перегляд судових рішень щодо усунення судових помилок є однією зі стадій цивільного процесу, що виділяються у юридичній літературі. У зв'язку із цим потрібно вказати на єдність цивільного процесу як правового явища. На підставі цього доцільно виділити суд як єдиного учасника цивільного процесу на різних його стадіях. Змінюваність стадій цивільного процесу, зміна інстанційної юрисдикції справи (зі справи, що розглядалася у першій інстанції, на справу, що розглядається в апеляційній або касаційній інстанції)не означає зміну суду як учасника цивільного процесу. Вказане підтверджує також модель неповної апеляції, що характерна вітчизняному цивільному судочинству та надає розгляду справи у наведених вище інстанціях додаткового характеру порівняно із розглядом справи у суді першої інстанції.

Отже, зміна інстанції справи не означає зміни суду у широкому розумінні. Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної, касаційної інстанцій являють собою суд у широкому розумінні як суб'єкт цивільного процесуального права. Наведене дозволяє визначити загальні принципи цивільного процесуального права, на яких ґрунтується розгляд справи у суді першої інстанції, а також у судах апеляційної та касаційної, а саме: диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність, гласність, незалежність суду і, зокрема, судді та ін.

Размещено на Allbest.ru