Розвиток самозахисту: теоретичний та практичний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Розвиток самозахисту як форми захисту прав людини

Питання про права і свободи людини є досить складним багатовимірним явищем, у цій площині виникає надзвичайно багато проблем різноманітного характеру. Так, можемо свідчити про одну з найосновніших проблем, а саме захист прав і свобод людини, а також про можливість їх самозахисту.

Незважаючи на конституційне закріплення прав, свобод і законних інтересів кожної людини, а також захист їх не забороненими законом методами від протиправних посягань, держава не може передбачити та запобігти кожній окремій неправомірній поведінці. Така ситуація зумовлює необхідність забезпечення незалежного від різноманітних зовнішніх чинників захисту прав й інтересів та реалізації відповідного права на захист особисто. Власне, через самозахист можливе як недопущення виникнення певного конфлікту чи його подальшого розвитку, так і врегулювання вже існуючого. Саме самозахист є первинним видом незалежного, позасудового захисту прав та інтересів людини. Самостійному захисту прав і свобод, при якому сама особа визначає спосіб і порядок забезпечення своїх прав, у вітчизняному законодавстві відводиться більш ніж другорядна роль, у зв'язку з цим і в юридичній літературі більшою мірою досліджуються судові та адміністративні форми захисту. Але наявні проблеми у функціонуванні механізму захисту прав особи, нездатність держави в певних випадках захистити її інтереси вимагають розширення правових засобів щодо реалізації конституційного права людини на захист своїх прав і свобод.

Самозахист це міжгалузевий комплексний правовий інститут. Юридична основа самозахисту закріплена у нормах Основного закону України (наприклад, ст. 55) та у галузевих нормах: щодо самозахисту цивільних прав (ст. 19 ЦКУ), щодо необхідної оборони (ст. 36 ККУ і ст. 19 КУпАП), про крайню необхідність (ст. 39 ККУ і ст. 18 КУпАП).

Розвиток поняття й способів самозахисту розглядали у своїх працях М.М. Агарков, К.І. Анненков, Ю.В. Баулін, А.В. Венедиктов, Д.В. Дождєв, В.Л. Зуєв, О.С. Іоффе, М.М. Катков, а також інші вчені. До того ж, слід звернути увагу на сучасних вчених цивілістів, які вивчали різноманітні аспекти самозахисту, серед них: Ч.Н. Азімов, Т.В. Боднар, М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський, Т.М. Карнаух, М.С. Карпов, Г.Б. Леонова, Д.Ю. Макаров та інші науковці.

Самозахист довгий період часу привертає увагу дослідників. Зародження самозахисту ми можемо спостерігати у доправових уявленнях і звичаях первісного суспільства.

Зародження, формування та розвиток права на самозахист у законодавстві почалося із закріплення права захищатися від злочинного посягання, тобто фактично із закріплення права на необхідну оборону. Як зазначають деякі вчені, історичний досвід свідчить про те, що початковими формами захисту суб'єктивних прав були своєрідні «громадські» форми: самодопомога і третейські суди, на зміну яким поступово прийшли державно-правові форми захисту.

Перші правові акти Стародавнього Сходу свідчать про те, що право на самозахист людини було фактично заборонено, необхідно було сподіватися на заступництво влади і повністю «схиляти перед нею голову». Так, «Повчання давньошумерського мудреця Шуруппака», які датуються XXV ст. до н.е., складалися з життєвих і філософських порад, що повністю виключали будь-яку можливість опору владі, яка у відповідь забезпечить їх безпеку.

Найпершим, хто зайнявся дослідженням поняття права самозахисту, був Гуго Гроцій, який у власній праці, яка має назву «Три книги про право війни та миру», яка була створена з 1623 по 1624 роки, у час, коли була Тридцятилітня війна, він спирався на праці відомих мислителів, наприклад Арістотеля, Фоми Аквінського. На думку Гуго Гроція, самозахист потрібно відносити до стану війни, а також Гроцій виділяє такі різновиди війни, як: публічна та приватна війна. Гроцій вважав, що найважливішою підставою приватної війни є самозахист.

Правові уявлення Стародавньої Палестини знайшли своє відображення в Біблії. Особливість цього документа полягає в тому, що він дозволяє людині захищати себе і свої права. Ст. 1 глави 22 Старого Завіту закріплює право людини самій захищати своє майно від злодія.

Закони Ману (стст. 349, 350, 351), складені близько 1200-900 рр. до н.е в Стародавній Індії однією із жрецьких шкіл, містили вказівку, згідно з якою «той , хто вбиває, захищаючи самого себе, при охороні жертовних дарів, при захисті жінок і брахмана, згідно із законами не робить гріха. Можна вбивати, не вагаючись, нападника, вбивцю. Вбивство вбивці відкрите чи таємне-ніколи не є гріхом; у цьому випадку сказ нападає на сказ».

Про право на оборону вказувалося і в таких стародавніх законах, як «Закони Дракона» (Греція ,621 р. до н.е), «Закони XII таблиць» (Рим, 451-450 р. до н.е), в «Єврейських законах» (близько 400 р. до н.е).

У «Законах XII таблиць» самозахист розглядався стосовно охорони особистого майна, де, зокрема, в п. 12 зазначалося про те, що вбивство вважалося правомірним, якщо «той, хто скоїв у нічний час крадіжку, був убитий на місці».

Зародки самозахисту ми можемо також спостерігати у твердженнях піфагорійців. Піфагор з його послідовниками визначили досить важливе для прихильників природного права особи твердження, у якому вказується, що «справедливе полягає у відплаті іншому рівним» . Римські юристи зробили значний внесок у вдосконалення реалізації прав, свобод та законних інтересів громадян. Додержавний період у Римі характеризувався тим, що були відсутні санкції за порушення митних правил, найбільшою санкцією було вигнання з роду. Досить довгий час потерпілі від злочинів самостійно охороняли власні права. Через це скривджений міг завдати особі, яка завдала йому шкоди, більшої кривди, ніж було завдано йому. Потім був створений принцип таліона, за яким скривджений не міг вчинити більшої шкоди, ніж було йому завдано, своєму кривднику. Згодом охорона законного права й інтересу особи стала безпосереднім обов'язком держави, але певні елементи саморозправи досить довгий час фігурували вже у досить розвиненому римському праві.

Історія права на самозахист складається з категорії становлення окремих її форм та способів, які використовувалися людиною для захисту свого життя, здоров'я та майна. Насамперед це відбувалося у вигляді необхідної оборони. Варто розглядати відповідну практику на українських землях, починаючи з моменту становлення державності на території Київської Русі. Хоча ще у договорі князя Олега з Візантією існувало положення щодо необхідної оборони.

Як відомо, законодавство того періоду починається з XI століття, першим писемним кодифікованим джерелом «Руською правдою». Терміна «самозахист» документ не містить. Однак є норми, які фактично наділяли людину і громаду правом захищати себе і своє майно на рівні необхідної оборони, тобто з правом заподіяння шкоди тому, хто посягає, для цього використовувалося поняття «помсти». Наприклад, ст. 2 Руської Правди в короткій редакції наголошує «Якщо потерпілий не може мстити за себе, то нехай візьме з винного 3 гривні і понад те плату лікаря», або ст. 3 передбачала, що « якщо хтось вдарить когось палицею, жердиною, рукою, чашею, рогом або мечем, то він платить 12 гривень, якщо потерпілий не наздожене його і не помститься, то винний платить штраф, і цим справа закінчується» Русская правда. Краткая редакция. Хрестоматия по истории государства и права. 1999. С. 4, 12, 15, 16..

«Руська правда» закріплювала певну необмеженість у засобах захисту свого майна. Разом з тим встановлювалися певні умови правомірності самозахисту, тобто заподіяти смерть злодієві можна було тільки в момент його затримання. Якщо ж його тримали до світанку, то вбивати не можна було, а слід було привести на княжий двір на суд, інакше накладався штраф.

Дозвіл на застосування певних заходів самозахисту містився і в інших правових пам'ятках Київської Русі. Відповідно до п. 4 розділу 7 Першого Литовського статуту, якщо під час відбиття нападу володар будинку забивав чи ранив нападника або його помічників у своєму будинку, він не повинен був платити годовщину Гончаренко В. Д., Рогожин А. І. Хрестоматія з історії держави і права України: навчальний посібник для юридичних навчальних закладів. 1997. С. 18, 72, 100.. Аналогічні положення містилися й у ст. 79 Угорського кримінального укладення про злочини і проступки 1879 року Там само..

Отже, нормативне регулювання права на самозахист того періоду мало свої особливості: передбачалася можливість захищатися в межах закону; встановлювалася необмеженість засобів захисту аж до вбивства того, хто нападає; за неможливості захистити себе на винного покладався штраф; суб'єкт самозахисту прямо в законі не був прописаний, але в більшості випадків право на самозахист належало тільки вільним, а також передбачався обов'язок залежних людей захищати свого господаря, і це вважалося проявом самозахисту; помста з боку родичів потерпілого визнавалася як прояв самозахисту; самозахист фактично був самосудом.

Самозахист у ранній період розвитку українського суспільства був різновидом помсти, справою приватною і тому регламентувався звичаями. У міру розвитку суспільства і зміцнення централізованої влади захист охоронюваних благ поступово переходить у відання держави, яка, роблячи відповідальний крок, закріплює природнє право громадян на захист від нападів інших осіб. Отже, право оборони не дарується владою, а визнається і санкціонується нею. Ця думка знаходить підтвердження в тому факті, що перші законодавці пам'ятки всіх народів спочатку лише підтримували практику помсти кривдникові, користувалися усталеними звичаями.

З численних правових документів середини і другої половини XIV століття найбільше значення мав Судебник 1550 року (царський), в основу якого було покладено статті Судебника 1497 року. Коло регульованих законом питань стало значно ширшим, але статті, які стосувалися самозахисту, самооборони, необхідної оборони, знову були відсутні. Причина найімовірніше полягала в посиленні державної великокнязівської влади, прагненні контролювати все життя суспільства, щоб утримувати владу.

Найважливішою пам'яткою права XVII століття було Соборне Уложення 1649 року, яке фактично вперше в історії тодішнього законодавства безпосередньо в ст. 201 регламентувало право особи на необхідну оборону. Зокрема, в ст. 201 Глави X Соборного Уложення 1649 року дозволялося вбивати особу, яка напала на будинок. Оборона дозволялася для захисту життя, здоров'я, цнотливості жінки, майна, житла. Захищатися можна було як під час нападу, так і у разі затримання злочинця, який чинив опір. Цим Уложенням дозволялося вбити собаку, захищаючи себе, при цьому не треба було відшкодовувати шкоду Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: дис. ... канд. юрид. наук / 12.00.03. 2004. С. 13..

1743 року побачив світ український кодекс «Права, по которым судится малороссийский народ». У складанні цього правового акта взяли участь українське духовенство, козацька старшина. У ньому вже було чітко визначено поняття необхідної оборони та умови її правомірності на відміну від кодифікованих актів Росії та Литовських статутів. Зазначимо, що кодекс 1743 року «Права, по которым судится малороссийский народ» рецептував у собі українське звичаєве право, литовські статути, німецьке право і російські джерела (передусім кодекси Петра I) Яковлів А. Український кодекс 1743 р. «Права по которым судится малороссийский народ». 1949. С. 20, 58, 59, 156..

Наступним кроком у правовому регулюванні права на звернення став Маніфест від 14 червня 1763 року, принципове значення якого полягало в тому, що він, по-перше, був першим актом, що встановлює порядок звернення по суті; по-друге, визначав порядок роботи зі зверненнями; по-третє, вперше розділив адміністративне і судове провадження за зверненнями до державних органів. Однак, незважаючи на своє прогресивне значення, Маніфест не зміг подолати становопредставницького характеру, що мало місце на українських землях у складі Російської імперії періоду абсолютизму.

Наступним етапом у розвитку законодавства про самозахист стало прийняття Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року, яке значно розширило інститут необхідної оборони у стст. 98, 107-109, закріпивши не тільки можливість самозахисту, а й встановивши об'єкти захисту. Ще однією особливістю цього джерела права є те, що воно у ст. 109 закріплювало право використовувати заходи необхідної оборони не тільки для свого власного захисту, а й для захисту інших, що перебувають у такому ж становищі.

На рубежі XIX-XX століть продовжував існувати становий порядок скарг. Основним його недоліком було обмежене коло питань, що підлягали оскарженню, а також складна ієрархія установ, які розглядали скарги за сутністю.

Разом з тим 18 лютого 1905 року було підписано Іменний найвищий Указ Урядовому Сенату, який зруйнував колишню станову систему подачі петицій і надав це право всім без винятку підданим Російської імперії, в тому числі тим, хто проживав на українських землях. Населенню фактично було надано можливість використовувати право звернень для самозахисту своїх прав і свобод.

У період функціонування Української Народної Республіки (1917-1921 рр.) була проголошена її Конституція «Статут про державний устрій, права і вільності УНР» від 29 квітня 1918 року, яка хоча і містила невеликий перелік прав і свобод людини, але серед них не можна знайти таке надважливе положення, як право на недоторканість.

У Конституціях СРСР (1924, 1936, 1977 рр.) та союзних республік право на самозахист людини не закріплювалося. Це пояснюється ідеологічною установкою, яка полягала в тому, що влада після Жовтневої революції була в руках більшості трудящих. Меншість мала підкорятися волі більшості, тим самим позбавлялася права на самозахист своїх інтересів. Крім того, варто зазначити, що з приходом до влади більшовиків на державному рівні було постановлено принцип, згідно з яким трудовому народу слід захищати передусім не себе, а владу більшовиків, оскільки вона представляє їх інтереси.

Після остаточної перемоги соціалізму необхідності індивіду захищатися з ідейними установками необхідності не було, оскільки влада перебувала в руках народу і діяла в його інтересах. Відповідно, незадоволених бути не могло, отже, не було підстав для самозахисту. Винятком визнавалася необхідність захищати себе від кримінальних елементів, які посягали безпосередньо на життя, здоров'я і майно. Відповідно, регулювання самозахисту формувалося у формі необхідної оборони в кримінальному та адміністративному законодавстві країни. Крім того, закріплювалося право на звернення в різні інстанції. Однак це право до прийняття Конституції 1977 року не було конституційним правом, а закріплювалося в галузевих нормативноправових актах.

Як уже зазначалося, вперше в історії країни конституційне право» вносити пропозиції про поліпшення їх діяльності, критикувати недоліки в роботі» було закріплено в Конституції 1977 року. Відтак інститут скарги, спрямований на самозахист приватного інтересу в адміністративно-правовій формі, перетворився на інститут безпосередньої участі громадян в управлінні справами суспільства і держави. При цьому порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг громадян, установлений Указом Президії Верховної Ради, перетворився в механізм реалізації конституційного права громадян.

У радянський період особа мала право на необхідну оборону та дії у стані крайньої необхідності. У зобов'язальних відносинах особа мала право на односторонню відмову від виконання зобов'язання і односторонню зміну умов договору у випадках, передбачених законом (ст. 162 ЦК 1963 р.) Цивільний кодекс Української РСР від 13 липня 1963 р. № 30. Ст. 463..

Разом з тим суттєві зміни у правовій регламентації права людини на самозахист відбулися після проголошення незалежності України й насамперед пов'язані із конституційним закріпленням такого права.

Інтерес до цього права в нашій державі підвищився через те, що право на самооборону на рівні Основного закону нашої держави визнавалось самостійним та рівноцінним правом захисту, використати який людина могла на свій розсуд Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: дис. ... канд. юрид. наук / 12.00.03. 2004. С. 4..

Частина 4 статті 55 Основного закону нашої держави проголошує, що людина наділена правом захищати власні інтереси та права будь-якими не забороненими законом методами. Ці конституційні твердження віднайшли чергове запровадження, в результаті чого право на самозахист було на законодавчому ступені закріплене як юридична категорія. Водночас законодавець використав вироблений юридичною наукою термін «самозахист». У другому розділі Основного закону нашої держави є 48 статей, у яких наявний перелік основних прав і свобод людини і громадянина. Також у інших правових актах зазначено про захист прав і свобод осіб. Відповідно до статті 19 Цивільного кодексу України кожен наділений правом на самооборону, коли порушили його право.

Професор З.В. Ромовська зауважила, що, ухвалюючи Кримінальний кодекс України, законодавці проігнорували конституційні положення, які стосуються прав осіб щодо захисту від посягань будь-якими способами, які не заборонені законом. Вона вважає, що в ККУ має міститися спеціальна норма щодо права осіб на самооборону від протиправних посягань, яка має знаменувати собою новий підхід до цієї важливої проблеми Ромовська З.В. Проект Кримінального кодексу України очима цивіліста. Вісник Верховного Суду України. 1999. № 6. С. 58..

У всіх випадках самозахистом є односторонні дії уповноважених осіб, які спрямовані на охорону права й інтересу, що відбувається без звернення за допомогою до державних органів.

Відповідно до вищезазначеного право на самооборону відносять до системи особистих прав і свобод осіб, тому що є гарантом людського життя, безпеки й охорони від будь-яких форм насильства, індивідуалізує громадянина, створює йому умови особистої недоторканності. Реалізація особою свого права на самозахист це діяльність, здійснювана в односторонньому порядку щодо відображення, припинення порушення, а також відновлення колишнього положення, умовою виникнення якої є порушення або реальна загроза порушення прав, свобод і охоронюваних законом інтересів. Самозахист як суб'єктивне право може реалізовуватися із заподіянням шкоди нападаючому (або третім особам) або без такого. Якщо самозахист супроводжується заподіянням шкоди, тоді має бути дотримано умову його пропорційності порушення прав, свобод і законних інтересів. У кожному конкретному випадку гостро постає проблема вибору найбільш адекватного способу самозахисту прав.

2. Розвиток самозахисту: теоретичний аспект

В умовах глобалізації та ринкової економіки цивільно-правові відносини у суспільстві набувають вкрай важливого значення. З огляду на багато обставин ці правовідносини не завжди можуть здійснюватися учасниками правомірно та належним чином. З метою охорони та захисту законних прав та інтересів, дотримання демократичних засад правового суспільства законодавством України передбачено ряд гарантій та механізмів захисту цивільних прав.

Цивільний кодекс України закріплює положення про те, що «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання» та «кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства» Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. Ст. 15. .

Відповідно до частини 2 статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

9) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. Ст. 15. .

Разом з тим часто зустрічаються випадки, коли звернення до суду, правоохоронних органів чи інших державних органів є неефективними, адже ситуація потребує швидкого вирішення. Варто враховувати, що недосконалість судової системи, корумпованість державних органів, затяжні процедури розгляду справ обумовлюють необхідність використання самозахисту суб'єктами цивільних правовідносин.

Самозахист як правовий механізм відомий досить давно, адже довго залишався основним у середньовічних державах та був закріплений у перших правових джерелах. Свою актуальність і необхідність він не втратив і до сьогодні.

Норми, що стосуються самозахисту, були також у вітчизняному законодавстві дорадянського та радянського періоду, хоча сам термін «самозахист» у ньому не вживався. Цікавість до цього права в Україні підвищилася через те, що основною новело Основного закону нашої держави стала загальна норма щодо права на самостійний захист, у якій було проголошено, що особа має право на захист своїх прав будьякими засобами, які не заборонені законодавством. Отже, право на самоохорону на рівні Конституції України визнавалось самостійним і рівноцінним правом правової охорони, використати дане право особа може на власний розсуд Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук, спец.: 12.00.03. Харків, 2004. 22 с..

На основі сучасних економічних обставин та пандемії існує нагальна потреба в глибшому дослідженні механізму самозахисту в Україні. Варто також зазначити, що сучасна наукова доктрина потребує свіжих напрацювань з цієї тематики, адже проведений аналіз праць вітчизняних науковців показує, що левова частка праць була написана ще у 2000-х роках.

Досліджуючи сучасний стан та проблеми здійснення самозахисту в Україні, насамперед варто вказати, що право на самозахист закріплено в статті 18 ЦК України, а саме: «...особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства» Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. .

Зазначаючи про самозахист, варто розуміти, що засоби самооборони повинні відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням, а також можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

У сучасних реаліях, коли багато громадян страждають від нестабільності та недовіри до влади, досить важливо висвітлити основні особливості самозахисту як правової категорії.

Отже, своєрідними рисами цього права є:

1) воно дає людині змогу здійснювати охорону, при цьому не звертатися до органу юрисдикції;

2) це право може виникати у разі порушення або утворення справжньої загрози порушенню права чи інтересу;

3) таке право реалізується завдяки заходам, що можуть відповідати загальним або спеціальним критеріям правомірності, що відрізняє самозахист від самоуправства, дії під час якого вчиняються з порушенням встановленого порядку Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук, спец.: 12.00.03. Харків, 2004. 22 с..

Доцільно зазначити, що варто відмежовувати самозахист від дій, якими самозахист не здійснюється. Відтак до останніх можемо віднести встановлення сигналізації, укладення договорів охорони, страхування, закріплення у договорі заходів щодо забезпечення зобов'язань, переведення недобросовісної сторони на акредитивну форму розрахунків чи оплату продукції після її прийняття. Такі дії є заходами охорони, а не захисту.

Необхідно зазначити, що з визначення, що міститься в статті 19 ЦК України, випливає, що самозахист може застосовуватися лише до порушених прав та не стосується порушених інтересів. Отже, об'єктом самозахисту є лише порушене право учасника цивільно-правових відносин.

Проте, на нашу думку, до об'єктів самозахисту варто віднести і порушений інтерес. Прогалиною в законодавстві є те, що на сьогодні відсутнє визначення поняття «інтерес». Вживаючи його в великій кількості норм та положень, законодавцем не визначається сам зміст інтересу.

У цьому контексті погоджуємося із тезою О.І. Антонюк, що «під інтересом як самостійним об'єктом цивільно-правового захисту пропонується розуміти неопосередковану «регулятивним» правом соціальну потребу особи у певних благах, взяту під правову охорону шляхом надання її носію права на захист» Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук, спец.: 12.00.03. Харків, 2004. 22 с..

Разом з тим не менш проблемним аспектом є визначення критеріїв правомірності самозахисту осіб у цивільних відносинах.

Досліджуючи це питання, варто викласти авторське розуміння поняття «право учасників цивільних правовідносин на самозахист» як їх можливість у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, створення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.

У ЦК України немає статті, у якій містився хоча б приблизний перелік способів самозахисту. ЦК України закріплює вимоги до способів захисту, що можуть використовуватися кожним суб'єктом захисту (ч. 2 ст.ст. 16, 17, 18, 19 ЦК України) Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. .

Для з'ясування питання, якими способами може здійснюватися самозахист, доцільно звернутися до переліку способів судового захисту. У ч. 2 ст. 16 ЦК України наведено 10 способів захисту цивільних прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. .

Досить спірним вважаємо твердження про те, що коли особа вчиняє дії щодо захисту іншої особи, то самозахист відсутній. Терміном «самозахист», як і поняттями «судовий захист», «адміністративний захист», наголошується на специфіці суб'єкта, а не об'єкта захисту.

Дискусійним є питання можливості звернення під час самозахисту за сприянням до певних органів. Так, на підставі того, що під час самозахисту особа захищає інтереси власними діями без допомоги суду та інших органів, деякі вчені стверджують, що самозахистом не є захист прав за допомогою безспірного порядку задоволення вимог кредитора.

Однак, як зауважують професори Ю.Г. Басін та А.Г. Діденко, самозахистом вважаються не лише дії уповноваженої особи щодо захисту, безпосередньо звернені до порушника, а й дії, що виконуються на її вимогу іншими особами (органами), які не розглядають спір між сторонами. Г.О. Свердлик та Е.Л. Страунінг, обстоюючи цю думку, зазначили, що інакше необхідно було б виділити, крім судової, адміністративної й самостійної форм захисту, також захист цивільних прав, що здійснюється органами та/або особами, які не є суб'єктами цієї форми захисту Свердлык Г.А. Способы самозащиты гражданских прав и их классификация. Хозяйство и право. 1999. № 2. С. 20..

Як стверджує О.І. Антонюк, важливим є також питання про припинення права на самозахист. Так, відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦК України, нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Якщо ж закон не передбачає строк, протягом якого особа має право на самозахист, то таке право існує протягом усього часу порушення або реальної загрози порушення. Особа, яку було позбавлено свободи, має право в будь-який момент захистити свої інтереси (зламати двері, звільнитися) Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матер. VIII регіон. наук.-практ. конф. Львів, 2002. С. 155.. Будь-які дії після закінчення порушення (його реальної загрози) або в разі настання неможливості відновити порушені права власними силами є неприпустимими.

Варто погодитися з тим, що для правопорушень, за яких фактична втрата блага збігається з моментом вчинення правопорушення, самозахист не є доцільним. Однак якщо порушення триває певний час, то адекватні дії, спрямовані на їх припинення, будуть правомірними. Наявність рішення суду, яким було задоволено вимоги особи, не позбавляє її права на самозахист, якщо порушення триває й після винесення рішення. Проте ці дії мають бути законними.

Наприклад, проникнення особи в житло, на яке вона має право, проте не мешкає там, для виселення іншої особи на підставі рішення суду буде протиправним, оскільки порушує конституційну заборону на порушення недоторканності житла. Рішення суду про виселення не надає особі таке право.

Під способом самозахисту необхідно розуміти порядок здійснення протидії протиправним діям чи бездіяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений нормативно, що підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодавством умов правомірності здійснення права на самозахист без звернення до відповідних юрисдикційних органів.

Способами самозахисту є дії в стані крайньої необхідності, необхідної оборони, а також притримання. У цивілістичній літературі можна зустріти цікаву думку про те, що навіть обізнаність може виступати як спосіб самозахисту.

Водночас варто погодитися з Г.О. Свердликом і Е.Л. Страунінгом, що знання не можуть визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, що сприяє реалізації особою права на самозахист. Отже, обізнаність суб'єктів цивільних правовідносин із фактами, що мають значення для правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру правопорушення засобів протидії, може визнаватись лише однією з передумов забезпечення дієвості механізму реалізації права особи на самозахист. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права чи інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК України) Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV..

При цьому застосування особою засобів протидії під час реалізації права на самозахист завжди має відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями чч. 1 та 2 ст. 19 ЦК України Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. .

Самозахисні дії у вигляді необхідної оборони та крайньої необхідності мають надзвичайно-винятковий характер, оскільки обумовлюються несподіваними фізичними посяганнями на життя, здоров'я та/або майно особи, яка змушена вдаватися до самозахисту через неможливість отримання своєчасної допомоги від уповноважених органів влади та їх посадових осіб, а також коли існує ризик, що без здійснення захисту силами самого правовласника неможливо іншим способом захистити майнові й особисті немайнові інтереси останнього або захист благ і прав набагато ускладниться чи виявиться зовсім неможливим.

Наука й практика визначають принаймні дві найгостріші проблеми, пов'язані з реалізацією права на самозахист. Перша проблема, як зазначають фахівці, полягає в тому, що умови та підстави застосування заходів самозахисту вимагають більшої визначеності, оскільки недостатньо виправдане використання самостійного захисту кваліфікується як неправомірна дія. Існують очевидні труднощі щодо практичного визначення «необхідності» оборони та, відповідно, меж її реалізації, тобто тих умов, за яких ці дії будуть кваліфікуватись як правомірні.

Традиційно межі самооборони не вважаються перевищеними за дотримання таких умов: 1) наявний факт нападу, що носить протиправний характер; не всі протиправні дії вимагають застосування оборонних заходів, тому цивільне право в розумінні протиправності нападу орієнтується на кримінальне законодавство; 2) необхідна оборона спрямовується на захист інтересів особи, яка обороняється, інтересів держави, суспільних інтересів чи іншої особи, яка зазнає злочинного посягання; 3) оборона визнається необхідною, якщо вона застосовується своєчасно, є адекватною інтенсивності й характеру нападу та спрямовується безпосередньо на нападника.

Друга проблема безпосередньо пов'язана з першою, оскільки правовим наслідком перевищення меж необхідної оборони є виникнення обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду (ч. 1 ст. 1169 ЦК України) Там само..

Так, відповідно до ст. 1169 ЦК України, шкода, завдана особою під час здійснення нею права на самозахист від протиправних посягань, зокрема в стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її межі, не відшкодовується. Якщо в разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має відшкодовуватись особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не забороняються законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV..

У науковій літературі відсутня єдина думка із цього питання. Так, О.С. Іоффе під час його вирішення запропонував підходити диференційовано: якщо оборона застосовувалась після нападу, то шкоду потерпілому (тобто нападнику) має бути відшкодовано повністю, якщо ж межі оборони перевищено в результаті невідповідності засобів захисту характеру нападу, то з урахуванням вини потерпілого суд може винести рішення про часткове відшкодування шкоди.

Зі свого боку В.П. Грибанов висловив справедливі зауваження щодо «останньої позиції, вказавши, що навіть якщо межі самооборони було перевищено, то підставами цих дій стала злочинна поведінка нападаючої сторони. Відкинувши принцип повного відшкодування шкоди, учений наполягав на принципі змішаної відповідальності за шкоду, заподіяну необхідною самообороною. Вважаємо цю позицію більш виправданою, оскільки в будь-якому випадку відшкодування шкоди є правовим наслідком дій, спрямованих проти нападу. Тобто факт протиправної поведінки потерпілого (нападника) є в цьому разі відправним».

Що ж стосується крайньої необхідності, то це стан, коли особа заради відвернення шкоди, що загрожує її інтересам або інтересам іншої особи, держави чи суспільства, завдає шкоди іншій особі, якщо небезпеку не може бути усунено іншими шляхами й засобами (наприклад, з метою гасіння пожежі та запобігання поширенню вогню особа виламує двері чи розбиває вікно в чужому будинку; водій, намагаючись уникнути наїзду на пішохода, заподіює шкоду іншому автомобілю).

Особливість обставин, які закон відносить до крайньої необхідності, полягає в тому, що усунення небезпеки за цих обставин не може бути здійснене звичайними способами, тому особа, яка діє в стані крайньої необхідності, змушена використовувати способи, пов'язані із заподіянням шкоди.

Питання відшкодування шкоди, завданої в стані крайньої необхідності, регулюється ст. 1171 ЦК України, «згідно з якою шкода, завдана особі у зв'язку з вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за таких умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. З огляду на обставини, за яких було завдано шкоду в стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частині чи звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі» Чепис О. І. До питання самозахисту цивільних прав та законних інтересів. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2015. Випуск 35, частина ІІ, том 1. С. 216..

Особливим способом самозахисту в цивільному праві є притримання майна. Відповідно до ст. 594 ЦК України «кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржнику або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі чи відшкодування кредитору пов'язаних із нею витрат та інших збитків, має право притримати її в себе до виконання боржником зобов'язання. При цьому мається на увазі захист охоронюваного законом інтересу щодо належного виконання зобов'язання. Притримання виконує подвійну функцію: є не лише видом самозахисту, а й специфічним способом забезпечення виконання зобов'язання, спрямованим на стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань.

Забезпечувальний механізм притримання полягає в тому, що боржник зацікавлений у поверненні необхідної йому речі, саме завдяки чому він виконує свій договірний обов'язок перед кредитором. Згідно з приписами ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує в себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Отже, власником притриманої речі залишається боржник, а сам факт притримання не змінює правовий статус притримуваної речі, хоча фактично боржник не має можливості володіти й користуватись належним йому на праві власності майном. Тобто притримання не позбавляє боржника його права власності на річ, яка є об'єктом притримання. Право притримання за своєю правовою суттю є правом володіння чужою річчю. А відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» право притримання рухомого майна є також видом забезпечувальних обтяжень Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень: Закон України від 18 листопада 2003 р..

Для деяких видів договорів (наприклад, перевезення ч. 4 ст. 916 ЦК України, підряду ч. 1 ст. 856 ЦК України тощо) визначені конкретні умови здійснення притриманя. Так, якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV..

Притримання викликає багато питань під час його застосування, оскільки головною особливістю цього явища є закріплене законом право кредитора не виконувати умови договору у відповідь, не передавати боржнику річ, яку має бути надано останньому за договором. Притримання це правомірне непередання кредитором речі, що належить боржнику. Проте воно є правомірним лише за наявності відповідних умов, зокрема таких:

1) наявність договору між сторонами, за яким одна сторона (кредитор) зобов'язана вчинити певні дії та в результаті передати визначену річ іншій стороні (боржнику) або третій особі, а боржник зі свого боку зобов'язаний оплатити вартість цієї речі чи відшкодувати інші витрати, понесені кредитором. Таким договором може бути, наприклад, договір зберігання, договір комісії, договір перевезення, договір підряду, а також деякі інші, що передбачають на певному етапі володіння річчю стороною, яка не є власником цієї речі;

2) кредитор має володіти річчю правомірно. Так, кредитором, який має право притримати річ, може стати перевізник за договором перевезення, який не видає вантаж отримувачу до повного розрахунку за надання послуг; зберігач за договором зберігання, який не передає річ поклажодавцю до внесення плати; підрядник за договором підряду, який не передає створену ним річ до моменту оплати виконаної роботи тощо Сербуль О.С. Притримання: правомірне володіння або порушення зобов'язань за договором. .

У разі недотримання наведених умов притримання перетворюється на незаконне володіння з усіма відповідними наслідками.

Однак такий підхід у цивілістичній науці не є єдиним. Так, висловлювалися і заперечення щодо нього. С.В. Сарбаш вважає, що притриманим не є заходом самозахисту, тому що під час самозахисту особа повинна співвідносити дії з порушенням і його наслідками, а під час притримання дії можуть бути лише такими, що передбачені законом. Інакше варто визнати, що ретентор повинен оцінювати, чи відповідають його дії порушенню і чи не завдає він боржнику більшої шкоди, ніж розмір його вимог, що важко зробити, адже ретентор не знає про можливі збитки боржника. самозахист право оборона

Самозахист, на його думку, розрахований на таку ситуацію, коли захист в юрисдикційному порядку неможливий, чого немає під час притримання. Право притримання також може бути захищене за допомогою самозахисту Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.03. Х., 2004. С. 48..

Стосовно притримання можна зазначити, що воно само собою не відновлює порушених прав, не усуває порушення, не припиняє його, а лише певним чином гарантує задоволення інтересів кредитора. Правом на самозахист є не можливість учиняти дії щодо збереження володіння річчю, а право отримати задоволення з вартості речі, яка притримується (право продажу майна боржника).

Варто зазначити, що правом на самозахист є право кредитора продати речі боржника та отримати кошти від такого продажу для задоволення своїх вимог. Таке право надається особі, яка скористалася правом на притримання, заставодержателю (якщо це передбачено законом чи в договорі), а також сторонам у деяких видах договорів. Правом на самозахист у певних випадках може вважатися і право на зарахування зустрічних вимог Гринник Л.І. Самозахист в сфері зобовязальних правовідносин. Актуальні питання публічного та приватного права. 2014. Вип. 1. С. 35..

Ст. 1071 ЦК України закріплює норму, відповідно до якої кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження у випадках, передбачених договором між банком і клієнтом. Питанню договірного списання за допомогою платіжної вимоги кредитора присвячений розділ VI Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затв. Постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22 (з наступними змінами та доповненнями). Офіційний вісник України. 2004. № 13. С. 998..

Цікавим для аналізу виявилося рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 березня 2009 року (справа № 2-12888/09). Особа_1 звернулася до суду з позовом до ВАТ «Миколаївгаз» про стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди. Свої вимоги мотивував тим, що між ним та відповідачем 25.03.2006 було укладено договір про надання послуг з газопостачання, але в порушення вимог договору відповідач 04.06.2008 в односторонньому порядку відмовився від своїх обов'язків припинив постачання газу шляхом обрізання належної йому труби, тим самим спричинивши позивачу моральну шкоду та завдавши збитків.

10.09.2008 Центральним районним судом м. Миколаєва з приводу неправомірного відключення позивача від газопостачання, та стягнення моральної шкоди винесено рішення, за яким зобов'язано ВАТ ГГ «Миколаївгаз» провести підключення до газопостачання, належного позивачу на праві власності будинку, та стягнуто з ВАТ ГГ «Миколаївгаз» на користь позивача компенсацію моральної шкоди.

Рішення набрало законної сили, проте позивач, не дочекавшись набуття його чинності, самостійно за власний рахунок та силами інших осіб здійснив підключення до газопостачання, чим порушив вимоги п. 9 Правил надання населенню послуг з газопостачання, затверджених постановою КМУ від 09.12.1999 № 2246, якими зазначено, що відновлення газопостачання здійснюється тільки газорозподільним підприємством.

Суд, вислухавши пояснення позивача, встановив такі обставини. За правилами ст. 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 12 вересня 2008 року позивач відновив своє порушене право шляхом відновлення газопостачання силами інших осіб на підставі укладеного договору з Ш1 «ЕККО», за яким доручив останньому на власний ризик та за їх власні кошти організувати зварювальні роботи на належній позивачу обрізаній трубі для подальшого підключення газу.

На думку суду, самозахистом не визнається проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи. Самозахистом є тільки перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам третіх осіб, тощо. Оскільки особа_1 своїми діями щодо відновлення газопостачання порушила передбачений законом порядок самозахисту, то і його інтерес захищатися не може. За таких обставин суд відмовив позивачу в задоволенні позову повним обсягом Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 березня 2009 р. (справа № 2-12-888/09). .

Проаналізувавши відповідне судове рішення та норми чинного законодавства, вважаємо, що дії позивача не можна визнавати самозахистом, і суд прийняв правильне рішення у справі. Однак суд повинен був посилатися також на ч. 2 ст. 19 ЦК України, відповідно до якої самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, а не обґрунтовуючи своє рішення тим, що самозахистом не визнається проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи.

Цивільний кодекс містить значний перелік випадків, коли особа може односторонньо відмовитися чи змінити договір, наприклад покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу через відмову продавця передати проданий товар (ч. 1 ст. 665), порушення вимог щодо якості товару (ч. 2 ст. 678), ненадання документів чи приналежності товару (ч. 2 ст. 666), передання некомплектного товару (п. 2 ч. 2 ст. 684), ненадання можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу (ч. 3 ст. 700), виявлення упродовж гарантійного або інших обов'язкових для сторін строків недоліків, не зазначених продавцем, або фальсифікації товару (п. 4 ч. 1 ст. 708) тощо Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. .

У літературі висловлюються думки щодо недоцільності існування права на односторонню зміну умов договору, що є диктатом однієї сторони, адже юридичне значення надається волі однієї сторони за повного ігнорування волі другої сторони.

Варто не погодитися з такою позицією, оскільки зміна умов договору в односторонньому порядку законодавством дозволена лише тоді, коли є загроза порушення прав та інтересів однієї зі сторін договору. Якщо ж таке право передбачено у договорі, це є результатом волевиявлення обох сторін. З огляду на те, що одностороння відмова від договору, як і одностороння зміна його умов, є правочином, вони мають здійснюватися відповідно до загальних норм щодо форми правочину та форми відмови від правочину.

Згідно з ч. 3 ст. 214 ЦК України відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій було вчинено правочин. Тобто якщо договір був укладений в усній формі, достатньо усно сповістити контрагента про відмову, якщо ж договір був укладений у письмовій формі, то і відмова повинна мати письмову форму. Оскільки у ст. 214 ЦК порушення простої письмової форми не пов'язується з недійсністю відмови, така відмова може бути вчинена в усній формі, але на підтвердження факту відмови не можна наводити показання свідків (ч. і ст. 218 ЦК) Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV..

Якщо ж договір був нотаріально посвідчений, то відмова повинна бути нотаріально посвідчена, недодержання чого призводить до її нікчемності. Необхідно відрізняти такі поняття, як самозахист прав учасників цивільних правовідносин та обов'язок припиняти виконання зобов'язань чи змінювати спосіб виконання у передбачених законодавством випадках.

Так, якщо використання недоброякісного (непридатного) матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю та здоров'ю людей, призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог, підрядник зобов'язаний відмовитися від договору підряду (ч. 2 ст. 848 ЦК). У разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця (стст. 945, 960 ЦК) Там само.

Отже, переваги самозахисту перед усіма іншими способами захисту є очевидними, серед них: оперативність та ефективність, забезпечена особистою зацікавленістю уповноваженої особи. На жаль, сучасний законодавець визначає самозахист лише в загальних рисах, не деталізуючи його. Тому дослідження правового регулювання самозахисту прав є особливо актуальним як із теоретичної, так і з практичної позиції. Аналіз правових норм і вивчення практики їх застосування допоможуть виробити пропозиції, реалізація яких сприятиме однаковому тлумаченню відповідних норм, що, безумовно, є важливим для правильного їх застосування.

Наука й практика визначають принаймні дві найгостріші проблеми, пов'язані з реалізацією права на самозахист. Перша проблема, як зазначають фахівці, полягає в тому, що умови та підстави застосування заходів самозахисту вимагають більшої визначеності, оскільки недостатньо виправдане використання самостійного захисту кваліфікується як неправомірна дія. Існують очевидні труднощі щодо практичного визначення «необхідності» оборони та, відповідно, меж її реалізації, тобто тих умов, за яких ці дії будуть кваліфікуватись як правомірні.

Друга проблема безпосередньо пов'язана з першою, оскільки правовим наслідком перевищення меж необхідної оборони є виникнення обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Діяльність щодо самозахисту має ґрунтуватися на принципах розумності, добросовісності, справедливості. Заходом самозахисту у зобов'язальних відносинах може бути продаж майна боржника та отримання з виторгу задоволення своїх вимог, зарахування зустрічних вимог, виконання обов'язку, який не був виконаний боржником за його рахунок, затримання виконання до отримання зустрічного задоволення, відмова від договору, відмова від прийняття неналежного виконання або відмова у зустрічному задоволенні через неналежне виконання зобов'язань; вчинення юридичних вчинків у майнових інтересах іншої особи без її доручення.