Розвиток самозахисту: теоретичний та практичний аспекти

З огляду на вищезазначене стає зрозуміло, що ЦК України закріплює загальну норму щодо визначення суті та змісту поняття самозахисту, яка закріплена у Загальній частині. Окремої ж статті, яка б визначала поняття самозахисту в сфері зобов'язальних правовідносин, законодавець не надає, що є підставою для наукових дискусій з цього приводу. Зобов'язання є правовідносинами, які виникають, насамперед, із договору.

Враховуючи перераховані проблеми, пропонуємо законодавцю більш детально регламентувати правовий механізм самозахисту в цивільних правовідносинах та вбачаємо необхідність у наданні правових висновків та розробленні практики вищим судовим органом з метою вироблення єдиного підходу до розуміння практичної реалізації самозахисту в Україні.

3. Розвиток самозахисту: практичний аспект

Важлива роль у забезпеченні реалізації права громадян на самозахист усіма незабороненими методами належить державі як основному гаранту встановлення загальнообов'язкових стандартів поведінки суб'єктів у типових та екстремальних ситуаціях, організації контролю та нагляду за дотриманням законодавства у згаданій сфері, регламентації норм, механізмів і процедур самозахисту тощо. Проте, як свідчить практика, коли влада не в змозі здійснити функцію із захисту прав громадян, за громадянами закріплено право самостійно захищати власні права і свободи усіма способами, не забороненими законом.

Неможливість повноцінної реалізації на практиці конституційного права людини на самозахист прав, свобод та її законних інтересів викликає необхідність звернення до позитивного досвіду зарубіжних країн Журавель О. Інститут реалізації права громадян на самозахист в міжгалузевій парадигмі зарубіжних країн. Europeanpoliticalandlawdiscourse. 2020. Volume 7. Issue 3. С. 82..

Разом з тим недоречним вважаємо механічне перенесення навіть позитивного досвіду будь-якої країни у вітчизняне правове поле. Мінімізація виникнення ризиків негативних наслідків необгрунтованої імплементації зарубіжного досвіду потребує попереднього вивчення цього досвіду, його аналізу та оцінки.

Державний захист може витіснити самозахист лише тоді, коли він здатен заповнити місце останньогоСидельников Р.М. Легітимація і легалізація самозахисту цивільних прав. Проблеми законності: Респ. міжвідомчий наук. зб. / відп. ред. В.Я. Тацій. Харків: Нац. юрид. академ. України, 2003. Вип. 59. С. 37..

Безперечно, врахувати всі аспекти правового забезпечення реалізації права громадян на самозахист в інших країнах складно, проте наразі в світі склалися та ефективно функціонують декілька моделей ефективного розв'язання цієї проблеми та повноцінної реалізації громадянами такого права на практиці.

Незважаючи на широку підтримку забезпечення права кожного громадянина на самозахист у різних галузевих напрямах, міжнародних нормативних документах, безпосередньо реалізацію такого права лише в національних правових системах кожної окремо взятої країни, ґрунтуючись на конституційних нормах.

Разом з тим прямого закріплення в конституціях більшості зарубіжних держав, на відмінну від України, майже не існує. Особливість конституційної регламентації права громадян на самозахист багатьох країн полягає у регулюванні його окремих галузевих напрямів, наприклад, права на страйк, публічні протести тощо. Виключення в цьому контексті становлять конституції Арменії, Азербайджану, Молдови та Португалії, інші країни в своїй більшості регламентують права, які можуть бути використані людиною з метою самозахисту.

Конституції країн не закріплюють особливості реалізації цього права, а лише гарантують його, визначають загальні засади його застосування. Кожна країна робить власний акцент на забезпеченні реалізації права громадян на самозахист або через традиційні засоби необхідної оборони та крайньої необхідності, або через звернення до уповноважених органів або самостійно.

У зв'язку з цим показовим є приклад Німеччини, у Цивільному укладенні випадки самозахисту зустрічаються рідко, що свідчить про ефективність діяльності суду, пріоритет судового захисту, який дозволяє отримати захист у будь-який «день та годину» завдяки «швидкісному процесу» (за якого суддів і судових виконавців викликають з будинку). Тут немає докладного розгляду справи, як правило, не заслуховуються свідки. Результатом цього процесу є спеціальне судове розпорядження «про забезпечення вимог сторін», яке підлягає негайному виконанню. Після цього вже проводиться звичайний процес. Якщо особа, на забезпечення вимог якої було винесено розпорядження, програє цей процес, вона зобов'язана відшкодувати другій стороні завдану шкоду. Користування «швидкісним процесом» зустрічається дуже часто, тому і немає необхідності удаватися до самодопомоги.

У Німецькому цивільному уложенні інституту самозахисту присвячено окремий розділ. Відповідно до § 229 Німецького цивільного уложення особа, яка з метою самозахисту вилучає, знищує або пошкоджує яку-небудь річ, або затримує зобов'язану особу, яку підозрює у бажанні зникнути, або усуває опір зобов'язаної особи проти дії, яку останній зобов'язаний допустити, не діє протиправно, якщо немає можливості своєчасно отримати допомогу компетентних органів та існує небезпека, що без негайного втручання здійснення вимоги стане неможливим або буде значно утрудненим. Варто зазначити, що в означеному нормативно-правовому акті виокремлюються самозахист у формі необхідної оборони (§ 227), у формі крайньої необхідності (§ 228) та у формі самодопомоги (§ 229).

Інститут самозахисту в німецькому праві достатньо розвинений, у ньому проводиться чітка відмінність між самозахистом у формі необхідної оборони і крайньої необхідності та самодопомогою. Німецьке законодавство містить поняття «термінова допомога», яка здійснюється в межах «швидкісного процесу», однак не має ґрунтовного розгляду справи, а його результатом є спеціальне судове розпорядження «про забезпечення вимог сторони».

На відмінну від Німеччини, у країнах англосаксонської правової сім'ї право на самозахист традиційно регулюється в межах загального права, при цьому значна кількість норм, що визначають порядок і умови самозахисту, міститься в прецедентах тобто в рішеннях, винесених судом за конкретними справами. Деякі правила, що визначають порядок та особливості здійснення громадянами самозахисту, також отримали своє відображення у законах.

Зазначимо, що в країнах англосаксонської правової сім'ї норми, що регулюють самозахист, містять правила, які були сформульовані багато десятиліть тому. Зокрема, ряд прецедентів XVI-XIX століть продовжують залишатися чинними і до сьогодні становлять основу регулювання самозахисту з цілого комплексу теоретичних і практичних питань.

У цьому контексті слід вказати, що українське законодавство містить лише декілька термінів, пов'язаних із інститутом самозахисту, проте в нормативних документах англосаксонської правової сім'ї поширеними є такі усталені поняття, як «самодопомога», «самооборона», «захист приватних інтересів», «самовідновлення порушених прав», «запобігання порушенню» та деякі інші. Необхідність упорядкування термінології у вітчизняному законодавстві є нагальним питанням, що потребує вирішення.

Варто зазначити, що «в Господарському кодексі України (ч. 2 ст. 20), а також Цивільних кодексах РФ (ст. 12) та Вірменії (ст. 14) закріплено, що для захисту можна використовувати інші способи, передбачені законом».

Вітчизняний законодавець пішов шляхом загальнодозвільного порядку регулювання, за якого загальному дозволу протистоять відповідні конкретні заборони. Протилежний підхід було використано у ЦК Республіки Казахстан, відповідно до п. 3 ст. 9 якого самозахист цивільних прав може здійснюватися лише у випадках, спеціально передбачених законодавчими актами. Тобто у цьому Цивільному кодексі збережено підхід радянського законодавства до можливості здійснення самозахисту.

Саме в порівняльному аналізі можна з'ясувати правову природу самозахисту в Україні та інших країнах, визначити певні особливості та специфіку таких неюрисдикційних засобів і способів усунення реальних загроз порушення речових прав та відновлення порушених прав, які існують в інших країнах. Теза щодо загальнодозвільного характеру самозахисту є ще одним підтвердженням проходження демократичних процесів в Україні на всіх рівнях та в усіх галузях вітчизняного законодавства.

Підсумовуючи, зазначимо, що з урахуванням розгляду доступних кодифікацій цивільного законодавства на пострадянському просторі, а саме Цивільних кодексів Республіки Казахстан та України, варто проаналізувати значення цих норм у правовому регулюванні відносин, пов'язаних із самозахистом, необхідно відзначити їх особливості та загальні ознаки.

Загальним для цих норм є те, що, будучи специфічними юридичними конструкціями, вони розвивають у цивільному законодавстві принципово схожі положення конституцій відповідних держав. Відповідно до ч. 5 ст. 55

Конституції України кожен має право будь-якими незабороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань.

У пункті 1 ст. 13 Конституції Республіки Казахстан закріплюється, що кожен вправі захищати свої права і свободи всіма способами, що не заборонені законом, включаючи необхідну оборону.

При цьому не можна не зазначити того, що Конституція Казахстану, встановлюючи загальну норму самозахисту прав особи, робить певний акцент на необхідній обороні. Підхід до можливості самозахисту у ЦК України потрібно визначити більш конкретним, оскільки у ЦК України чітко вказано, що особа має право на самозахист і у випадках, прямо не передбачених у законі чи договорі Антонюк О. Право на самозахист учасників цивільних правовідносин ще один крок у напрямі ствердження людини найвищою соціальною цінністю. Підприємництво, господарство та право. 2003. № 10. С. 99..

Варто також звернути увагу на ще одну рису цивільно-правових норм, що розглядаються. Усі вони є нормативними узагальненнями, які отримали закріплення саме в цивільних кодексах. Досить складно уявити ситуацію, коли суд, вирішуючи справу по суті, має керуватися нормами кримінального права, а саме тими його положеннями, які регламентують самозахист замість того, щоб користуватися спеціальними нормами. Перша складність виникає з самої природи галузі права. Адже кримінальне право є публічною галуззю, і його норми спрямовані на покарання особи та ізоляцію її від суспільства через небезпечність.

Цивільне ж право має зовсім інші засоби та мету впливу на особу. Досить важко використовувати норми необхідної оборони та крайньої необхідності в аспекті правової охорони речових прав обома галузями права. Адже крізь призму захисту права власності від протиправних посягань необхідно задіяти майже всі розробки кримінального та цивільного права для відмежування злочину від порушення речових прав у сфері цивільного права, тобто цивільного правопорушення. Проте є і позитивні моменти такого симбіозу, головним із них є те, що розробки в галузі кримінального права є точними і детальними, і в цій сфері у кримінальному праві зроблено чимало досліджень.

Здійснення права на самозахист цілком узгоджується з конституційними підходами. Зокрема, з положеннями ст. 3 Конституції України, відповідно до якої людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» Там само., зокрема і в аспекті самозахисту речових прав.

Саме держава, визнаючи закріплені права і свободи людини, визначає форми захисту цих прав і свобод, надає можливість особі діяти певним чином. Розглядувані правомірні дії мають певну правову форму, яка встановлюється у Конституції України і конкретизується на рівні галузевого законодавства. Отже, згідно з чинним законодавством України, самозахист є однією із найважливіших форм можливих правомірних дій власника та набувача прав на чужі речі, спрямованих на захист і відновлення наданих їм правових можливостей.

Проаналізувавши зарубіжний досвід романо-германської та англосаксонської правових сімей, можна зробити висновок, що розвиток інституту самозахисту в Україні перебуває на початкових етапах, адже нормативне врегулювання самозахисту прав та інтересів громадян є недосконалими. З урахуванням позитивного досвіду країн пропонуємо розробити єдину понятійно-термінологічну основу цього інституту, який дозволить сформувати єдиний концептуальний підхід як науковців, так і практиків. Ґрунтуючись на та поняттійно-термінологічній основі, необхідно розробити усталену практику, надати роз'яснення уповноважених органів щодо порядку та особливостей реалізації самозахисту в цивільних правовідносинах щодо різних обставин з урахуванням конкретних практичних кейсів на підставі судових рішень.

Право на самозахист належить до системи особистих прав і свобод людини, оскільки гарантує людське життя, безпеку і захист від будь-яких форм насильства. Реалізація особою свого права на самозахист це діяльність, що здійснюється в односторонньому порядку та ґрунтується на принципі неперевищення меж оборони, тобто здійснюється в межах, визначених законом. Самозахист може реалізовуватися в умовах загрози. У кожному конкретному випадку постає проблема вибору найбільш адекватного способу самозахисту прав. При цьому завжди мають дотримуватися принципу всебічності і повноти захисту порушеного права, а також можливості досягнення цілей захисту шляхом використання такого способу. Хоча застосування способів самозахисту не перешкоджає особі надалі звернутися за захистом до компетентних органів, використовуваний спосіб самозахисту має бути співмірний порушенню і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення Обривкіна О.М., Браславець І.В. Розвиток самозахисту як форми захисту прав людини. Соціологія права. 2020. № 2 (33). С. 56-60. .

Багато науковців висловлюють думку про необхідність кодифікації юридичних норм, що регулюють самозахист і видання єдиного, юридично і логічно цілісного акта Кодексу самозахисної діяльності.

При цьому кодифікації підлягають норми, що регулюють одногалузеві відносини, з метою підвищення ефективності правового регулювання, зручності користування нормативним матеріалом, можливістю цілісного його сприйняття.

На нашу думку, ця ідея є досить цікавою, має своє логічне обґрунтування та актуальну стратегію щодо забезпечення захисту прав та законних інтересів людини та громадянина, отже, обов'язково має бути розглянута законодавцем.

Размещено на Allbest.ru