Страта як вища міра покарання на теренах України: історична ретроспектива

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Страта як вища міра покарання на теренах України: історична ретроспектива Дана стаття складається з двох частин. У цьому номері вміщена друга частина. Перша частина представлена в збірнику наукових праць «Сторінки воєнної історії України» (Вип. 26).

Олександр Маєвський, к.і.н., с.н.с. відділу воєнно-історичних досліджень, Інститут історії України НАН України (Київ) Україна

Анотація

страта вища міра покарання

У статті, яка є продовженням досліджуваної теми, аналізуються історико-правові засади запровадження вищої міри покарання, а також особливості її застосування в умовах становлення нових форм влади на теренах України. Здійснюється спроба реконструкції впровадження смертної кари на теренах України в період з 1917 р. по 2022 р. Презентовано впровадження смертної кари від початку національно-визвольних змагань і до застосування вироків з вищою мірою покарання у так званій «ДНР». Незважаючи на означені широкі хронологічні межі дослідження, враховуючи тематичну спрямованість видання, основний акцент зроблено на періоді Другої світової війни. Метою дослідження є акумулювання основних історичних фаз впровадження вищої міри покарання та з'ясування інструментальної ролі страти у різних державних і квазідержавних утворень. Методологія дослідження поєднує інструментарій історико-правового та компаративного аналізу і соціальної антропології. Наукова новизна полягає у висвітленні історичного підґрунтя, правової регламентації та деталізованому розгляді особливостей застосування смертної кари згідно з чинним законодавством. Окрім цього пропонується авторське бачення визначення межі суворості у ставленні до кримінальних злочинців і політичних опонентів влади. Висновки: Смертна кара як найсуворіший вид покарання, що застосовувався у різні часи на українських землях у широкому розмаїтті різних видів і типологічних рядів, у ХХ ст. обмежилася, в плані типології, розстрілами та повішанням, однак набула небаченого розмаху у вигляді масового терору і свавільних страт. Апогеєм став радянський період існування України. Більшовики послідовно імплементували свої людоненависницькі стандарти. Особливо інтенсивно судовими та позасу- довими рішеннями виносились смертні вироки українцям у роки Другої світової війни обома тоталітарними режимами радянським і німецьким, репресії не вщухали і після війни. Радянський режим заплямований кров'ю мільйонів незаконно страчених жертв, не був офіційно засуджений і покараний на рівні з нацизмом, це призвело до того, що вже в ХХІ ст. неосталіністи та правонаступники злочинного більшовицького режиму взяли на озброєння минулі традиції та застосовують їх нині у своєму кривосудді, сповна виправдовуючи військові злочини, які з жахливою інтенсивністю вчиняють на теренах сучасної України. З початком війни Росії проти України у 2014 р. проблематика, пов 'язана з насильством, терором, репресіями, а також із інструментальним та демонстраційним використанням смертної кари набули нового звучання.

Ключові слова: суд, трибунал, вирок, вища міра покарання, страта, позбавлення волі, розстріл, кримінальне право.

Abstract

Oleksandr Maievskyi, Candidate of Historical Sciences (Ph.D.), Senior Researcher at the Department of Military Historical Research, Institute of History of Ukraine of the NAS of Ukraine (Kyiv),

CAPITAL PUNISHMENT AS THE HIGHEST MEASURE OF PUNISHMENT IN THE TERRITORIES OF UKRAINE: HISTORICAL RETROSPECTIVE

In this article, which serves as a continuation of the explored topic, the historical and legal foundations of implementing the highest form of punishment are analyzed. The study delves into the peculiarities of its application during the formation of new forms of governance in the territories of Ukraine. An attempt is made to reconstruct the introduction of the death penalty in Ukraine from 1917 to 2022. The article presents the implementation of the death penalty from the beginning of the national liberation struggles to the imposition of sentences with the highest form of punishment in the so-called «DNR». Despite the broad chronological scope of the research and the thematic focus of the publication, the primary emphasis is placed on the period of World War II. The research aims to accumulate key historical phases of implementing the highest form of punishment and clarify the instrumental role of capital punishment in various state and quasi-state entities. The research methodology combines the tools of historical-legal and comparative analysis and social anthropology. The scientific novelty lies in highlighting the historical background, legal regulation, and detailed examination of the specifics of applying the death penalty according to current legislation. Additionally, the article offers the author's vision of defining the limits of severity in dealing with criminals and political opponents of the authorities. Conclusions: Capital punishment, as the most severe form of punishment applied in various ways on Ukrainian lands at different times, has narrowed down, in terms of typology, to executions and hangings in the 20th century. However, it gained unprecedented momentum in the form of mass terror and arbitrary executions. The apogee was the Soviet period of Ukraine's existence. Bolsheviks consistently implemented their misanthropic standards, issuing death sentences to Ukrainians intensively during the years of World War II under both totalitarian regimes -- Soviet and German. Repressions persisted even after the war. The Soviet regime, stained with the blood of millions unlawfully executed victims, was not officially condemned and punished on par with Nazism. This led to a situation where in the 21st century, neo-Stalinists and legal successors of the criminal Bolshevik regime embraced past traditions and currently employ them in their skewed justice system, fully justifying the war crimes committed with horrifying intensity on the territory of modern Ukraine. With the onset of Russia's war against Ukraine in 2014, issues related to violence, terror, repression, as well as instrumental and demonstrative use of the death penalty, have gained new relevance.

Keywords: court, tribunal, verdict, capital punishment, execution, imprisonment, shooting, criminal law.

Існування української незалежної держави було дуже коротким періодом, у котрому влада намагалася знайти баланс між законом та свавіллям, викликаним більшовицькою, білогвардійською, польською агресіями. З огляду на брак часу, вкрай необхідного для створення власного законодавства, 25 листопада 1917 р. Українська Центральна рада (УЦР) ухвалила закон про правонаступництво² (російські закони визнавалися чинними. -- Авт.) У ІІІ Універсалі УЦР чітко артикулювалося: «Останніми часами ясні здобутки революції було затемнено відновленою карою на смерть (тут і далі -- курсив наш. -- Авт.) Однині на землі Республіки Української смертна кара касується. Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу³.

У часи УЦР не існувало жодного законодавчого акту, який би регулював питання військово-кримінального права. Однак, із вступом на територію України іноземних легіонів, смертні вироки і страти набули певної системності. Так 21 березня з'явилося розпорядження головнокомандуючого німецькими військами про запровадження на українських землях законів воєнного часу та смертної кари. Попри те, що МВС УНР видало роз'яснення про неправомірність дій військової адміністрації, німецькі й австрійські військово-польові суди продовжували виносити смертні вироки щодо громадян УНР⁴

З приходом до влади П. Скоропадського відбулися докорінні зміни, зокрема й у судовій системі. Гетьман ініціював створення Головного військово-судового управління. В умовах анархії та активного антигеть- манського руху цілком доцільним було використання воєнно-польових судів. За військові злочини передбачалося застосування кримінального покарання у вигляді смертної кари, ув'язнення, конфіскації майна Гламазда П. В. Місце та роль інституту прокуратури у процесі українського дер-жавотворення 1917-1921 років. Форум права. 2011. Вип. № 2. С. 155-158.. Однак, у зв'язку з тим, що існування Української Держави доби Гетьманату було недовгим, амбітні плани щодо створення дієздатної армії та законного правосуддя так і не були втілені.

Ще до офіційного приходу до влади Директорія декларувала, що «Суд на території Української Народної Республіки твориться іменем УНР». Скасувавши заснований П. Скоропадським Державний Сенат, був затверджений закон про відновлення Генерального Суду, який тепер мав назву «Надвищий суд». Можна вважати, що формально Директорія відновила судові інстанції Російської імперії з певними нашаруваннями нормативно-правових ініціатив УЦР і Гетьманату, однак на практиці діяла система надзвичайного судочинства далека від проголошених Директорією принципів. Наказом Головного Отамана Військ УНР -- С. Петлюри та начальника штабу республіканських військ -- О. Осецького, ще 22 листопада 1918 р. вводились надзвичайні судові органи -- військово- польові суди. Військове судочинство відрізнялося надзвичайною суворістю. Якщо частина перебувала на фронті або на стані облоги, військово- польові суди мали право виносити смертні вироки, які затверджувалися її командиром, або Головним отаманом Українське державотворення: не витребуваний потенціал. Словник-довідник за ред. О. Мироненка. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Myronenko_Oleksandr/Ukrainske_ derzhavotvorennia_nevytrebuvanyi_potentsipo_Slovnyk-dovidnyk/ (дата звернення: 15.07.2023).. За браком нормативних актів, на власний розсуд послуговувалися царським Військовим статутом про покарання 1869 р. та Положенням про польове управління військ у воєнний час 1914 р., за якими визначалися склад злочину та відповідні санкції.

26 січня 1919 р. вийшов закон Директорії УНР про надзвичайні військові суди. Згідно з цим законом такі суди створювалися в місцевостях УНР, оголошених на воєнному стані або в стані облоги, а також в умовах воєнних дій. Якщо зважити на те, що законом від 24 січня 1919 р. воєнний стан був оголошений на всій території УНР, то стає очевидним, що в тих умовах цивільне судочинство не діяло, а раніше створені військово- польові суди скасовувалися, незалежно від часу їх створення. Разом з тим, вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені на смерть, мали право упродовж шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до «Верховної влади», тобто Директорії, «а в Дієвій армії до Головного отамана». Підсудності надзвичайного військового суду підлягали усі військові та цивільні особи за карні вчинки, які передавалися в його компетенцію законом від 26 січня 1919 р. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т Полковник Петро Болбочан: трагедія україн-ського державника. Київ: Темпора, 2009. С. 120.

Чи не найкращою ілюстрацією функціонування згаданих надзвичайних судів і застосування смертної кари може слугувати нині добре відома драматична історія страти 28 червня 1919 р. знаного військового командира армії УНР Петра Болбочана Дет. про це див: Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника....

Згодом, Головний отаман (у зв'язку з відсутністю кваліфікованих суддів та їх низькою кваліфікацією) розформував деякі суди при військових корпусах та дивізіях, а усі справи мав розглядати суд при Штабі діючої армії, така система зберіглася фактично до кінця 1919 р Кравчук М. В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр. Історико-правове дослідження. Івано-Франківськ: Вид. «Плай», 1997. С. 164.

* Створена восени 1918 р. на землях «бувшої австро-угорської монархії» Західно-українська народна республіка (ЗУНР) рецептувала правові акти Австрійської (Австро- Угорської) імперії..

Що ж стосується ЗУНР*, то на початковому етапі її становлення правове поле регулювали суди колишньої Австро-Угорської імперії під керівництвом Державного секретарства юстиції ЗУНР. 21 листопада 1918 р. Українська Національна Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і судової влади». Розпорядженням Державного секретаріату 30 листопада 1918 р. на території ЗУНР було запроваджено при кожній військовій команді польові суди, діяльність яких поширювалася на військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, їі обороноздатності, на транспорті, зв'язку тощо. Винесені ними смертні вироки вимагали затвердження урядом Республіки, його остаточні рішення публікувались в засобах масової інформації Гай-Нижник П. Структури державної влади в ЗУНР - ЗО УНР (листопад 1918 р. -- грудень 1919 р.) Краєзнавство. 2018. Вип. 4. С. 76-80..

Розпорядженням Державного секретарства військових справ від 1 травня 1919 р. такі рішення могли ухвалювати й окружні військові коменданти. Заборонялося засуджувати до розстрілу осіб, яким на час вчинення злочину не виповнилось 20 років. Практика діяльності військово-польових судів знала випадки оскарження смертних вироків і навіть заміни розстрілу на тюремне ув'язнення Луцький М. І. Християнські засади австрійського цивільного та кримінального законодавства як основа правової системи ЗУНР. Науково-інформаційний вісник Івано- Франківського ун-ту права імені Короля Данила Галицького. 2014. Вип. № 10. С. 32-37..

Упродовж 1917-1921 рр. на українських землях були здійснені спроби сформувати якісно нову судову систему. Особливе ставлення було до вищої міри покарання на теренах України, яку, здебільшого, намагалися застосовувати у виняткових випадках, зокрема в умовах запровадження особливого правового режиму -- воєнного стану.

Держава більшовицького типу, що постала на українських землях завдяки збройному втручанню російських займанців, внаслідок дефіциту зовнішньої та внутрішньої легітимності почала створювати особливі правові інструменти «захисту завоювань революції». Спочатку, намагаючись декларативно відмежуватися від «злочинного царського режиму», скасували смертну кару (щоб невдовзі відновити її).

Так, 25-27 жовтня 1917 р. під час Другого всеросійського з'їзду Рад, окрім іншого, було ухвалено рішення про скасування смертної кари Второй Всероссийский съезд Советов рабочих и солдатских депутатов. Сб. документов. Главное архивное управление МВД СССР, Центральный государственный архив Октябрьской революции и социалистического строительства СССР; под. ред. А. Ф. Бутенко, Д. А. Чугаева; [сост.: П. И. Анисимова, Л. И. Терентьева]. Москва: Госполитиздат. 1957. С. 124.. Проте, тимчасова відмова від цього виду кримінального покарання не перешкоджала масовим вбивствам за умов «крайньої необхідності», та логічно вписувалася у стандарти «революційній правосвідомості», сповідуваної більшовиками.

Репресивна політика стала невід'ємною частиною суспільного життя України і головним важелем функціонування тоталітарної системи. Намагаючись якнайшвидше нейтралізувати будь-які загрози як реальних, так і ефемерних ворогів, більшовицька держава концентрувала значні зусилля для створення органів спецпризначення, на які покладалася функція «карального меча революції».

У Декреті Ради Народних Комісарів більшовицької Росії від 5 вересня 1918 р. «Про червоний терор» наголошувалося, що: «...підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, заколотів і заворушень; що необхідно опублікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цього заходу». За фактом цей документ легітимізував насильство як спосіб досягнення та утримання більшовиками влади.

На практиці втілення «червоного терору» в Україні розпочалось з перших днів вторгнення більшовицьких загонів. М. Муравйов 4 лютого видав «Наказ № 9»: «безпощадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Упродовж трьох днів у Києві відбувались грабежі, обшуки, вбивства. Жертвами «червоного терору» в Києві у січні-лютому 1918 року за різними даними стали від 2 до 5 тис. осіб 1918 -- декрет про «червоний терор» URL: https://ump.gov.ua/istorychnyy- kalendar/veresen/5/1918-dekret-pro-chervonyy-teror (дата звернення: 15.07.2023). Маймескулов Л. Н., Рогожин А. И., Сташис. В. В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922). Харьков: Изд-во Харьк. ун-та, 1971. С. 134-135. Постанова «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі». Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВо України), ф. 2, оп. 1, спр. 45, арк. 73..

Бажання утримувати владу, за будь яку ціну, стало ключовим вектором у формуванні «радянської правової системи», яка б легітимізувала протиправні, антилюдські діяння не одного покоління кремлівських вождів.

ВУЦВК УСРР вже 30 травня 1919 р. затвердила положення «Про Всеукраїнські і місцеві надзвичайні комісії», які згідно цього документу наділялися правом вчиняти обшуки, арешти, вилучення, облави, арештовувати майно, вести слідство щодо контрреволюціонерів та підозрюваних у шпигунстві і бандитизмі. ВУНК мала право виносити вироки, здійснювати адміністративні висилки, вносити пропозиції виконкомам про запровадження надзвичайного стану, ув'язнювати, застосовувати вищу міру покарання (розстріл)¹⁴.

Відчувши силу селянських збройних повстань у березні 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР 17 липня 1919 р. прийняла закриту постанову «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі»¹⁵. Згідно цієї постанови основні зусилля боротьби з повстанством покладались на повітові органи радянської влади. Для цього вони отримували значні надзвичайні повноваження, в тому числі мали право брати заручників з усіх сіл, які могли співчувати повстанцям. Якби стався бунт і село не підкорилося вимогам видати його організаторів та зброю, заручники підлягали розстрілу Ганжа О. І. Українське село в період становлення тоталітаного режиму (1917-- 1927 рр.). Київ: [б.в.], 2000. С. 125. Михлин А. Эволюция законодательства о применении смертной казни. Закон-ность. 1997. Вип. 4. С. 35-38..

17 січня 1920 р. була прийнята постанова Ради Народних Комісарів «Про відміну застосування вищої міри покарання (розстрілу)». Проте, згідно з наказом Реввоєнради РСФРР 4 травня 1920 р. «Про революційні військові трибунали» чітко зазначалося, що трибунали наділяються правом застосування смертної кари у вигляді розстрілу¹¹. Окрім цього, смертна кара закріплювалася і в інших документах: постанові ВЦВК від 11 травня 1920 р. «Про оголошення деяких губерній на воєнному стані» та в декреті Центрального виконавчого комітету від 22 травня 1920 р.

«Про порядок виконання губернськими революційними трибуналами вироків до вищої міри покарання в місцевостях, оголошених на воєнному стані, а також місцевостях, на які поширюється влада революційних військових рад фронтів» Уголовное право России. Общая часть: учебник. Под ред. Ф. Р. Сундурова, И. А. Тарханова. Москва: Статут, 2016. 864 с..

Вже 29 липня 1920 р. ВЦВК прийняла постанову, в якій чітко регламентувався порядок застосування смертної кари з переліком злочинів, за вчинення яких передбачався розстріл, а саме: за збройне повстання проти радянської влади, антирадянську агітацію, переховування озброєних селян, за посадові та військові злочини, дезертирство та за низку кримінальних злочинів на кшталт розбій, грабіж, вбивство, кра- діжка Жильцов С. В. Некоторые политико-правовые аспекты смертной казни в истории России. Политика и Общество. 2006. № 1. С. 128-140.. За період з 1917 р. по 1922 р. вироки з вищою мірою покарання в УСРР виносилися спеціальними судовими органами -- революційними трибуналами і позасудовими надзвичайними -- ВУНК. Декларативно скасовувалася смертна кара за цей період двічі -- у жовтні 1917 р. і в січні 1920р. приблизно на 4 місяці кожного разу Башинський О. А. Нормативно-правові засади застосування смертної кари як виду покарання в УСРР (УРСР) у 1917-1950 роках. Актуальні проблеми кримінального права (пам 'яті професора П. П. Михайленка) : тези доп. VIII міжвуз. наук.-теорет. конф. (м. Київ, 16 листоп. 2017 р.). Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2017. С. 224-225..

Перехід до НЕПУ призвів до реорганізації структури юстиції, внутрішніх справ, держбезпеки, кодифікації кримінального законодавства та й загалом радянського права. 23 серпня 1922 р. постановою ВУЦВК був прийнятий перший Кримінальний кодекс (КК) УСРР. Структурно він складався з двох частин -- загальної та особливої. В контексті нашого дослідження ми розглядаємо підрозділ IV, у якому серед видів покарання була й «вища міра покарання» (розстріл). Санкція у вигляді вищої міри покарання передбачалась в окремих статтях Особливої частини КК, зокрема за «організацію збройних повстань, вторгнення на радянську територію, намагання захопити владу або територію УСРР, підбурення іноземної держави до вторгнення, масових безладів, протидію діяльності радянських установ, та підприємств, участь у терористичних актах, диверсіях, шпигунстві» тощо. Розстріл не міг бути застосований до осіб, які не досягли 18-ти років, вагітних жінок та у випадках, коли термін вчинення злочину перевищував 5 років. Загалом КК вміщував 36 статей, за якими передбачалась смертна кара. Це було яскравою ілюстрацію того, що, більшовики розмежовувували злочинців на «своїх» (кримінальників -- «соціально близьких») і «чужих» («контрреволюціонерів»/політич- них). Відповідно до цього поділу залежала й міра покарання. Вбивці, у тому числі й серійні, є соціально близькими, що регламентувало лояльну міру покарання -- позбавлення волі не менш ніж на 8 років, на відміну від політичних опонентів (як уявних так і реальних), яких необхідно знищити.

Більшовики активно практикували застосування надзвичайного судочинства, яке стало радше нормою, аніж винятком. Свідченням цьому є акти, прийняті після Кримінального Кодексу (КК), які вміщували кримінально-правові положення, що стосувалися вищої міри покарання, яку отримали право застосовувати трибунали, а вже з квітня 1923 р. Верховний суд УСРР та губернські судиШармар О. М. Роль органів ВУНК, ДПУ НКВС УСРР(УРСР) у здійсненні полі-тики держави на селі (1919-1939 рр.): дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ: Київський національний університет внутрішніх справ, 2008. 216 с..

Під час 2-го з'їзду Рад 31 січня 1924 р. було затверджено конституцію СРСР. ЦВК СРСР 31 жовтня прийняв Основні засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік. Примітка до ст. 13 пояснювала, що «Тимчасово в якості вищої міри соціального захисту аж до повного його скасування Центральним Виконавчим Комітетом Союзу РСР для боротьби з найтяжчими видами злочину, що загрожують основам радянської влади і радянського ладу, допускається розстріл. Застосування як заходу соціального захисту розстрілу за судом підлягає особливому регулюванню законодавством Союзу РСР і Союзних Республік -- останніми відповідно до директивних вказівок Президії Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР Основные начала уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик: постановление ЦИК СССР от 31 октября 1924 г. СУ СССР. 1924. № 24. Ст. 205. URL: https://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_2237.htm (дата звернення: 17.07.2023)..

1 липня 1927 р. був введений у дію новий КК УСРР, який значно посилював репресивну функцію радянської держави. У ст. 8 закріплювалась класифікація злочинів (зазначалося, що передбачені КК злочини поділяються на: 1) спрямовані проти основ радянського ладу, встановленого в СРСР владою робітників і селян, й тому визнані найнебез- печнішими; 2) усі інші злочини. Окремо наголошувалось, що за злочини першої категорії Кодекс встановлює межу, нижче якої суд не має права призначити заходи соціалістичної оборони. В цілому, 45 статей Кодексу передбачали смертну кару, це на 9 більше, ніж попередній. За рахунок внесення змін 25 січня 1928 р. було додано ще 2 статті із вищою мірою покарання, 29 червня 1929 р. додалося ще 2, 15 березня 1930 -- додали 1, і 15 грудня 1930 р. статей, за якими передбачалася вища міра покарання стало 51 Мироненко А. Н., Бенько А. П. Создание рычагов силового давления на украинское общество на рубеже 20-30 годов. Киев: Институт государства и права АН Украины. 1992. 18 с..

Перелік злочинів, за які передбачалася вища міра покарання -- смертна кара, поступово розширювався. У 1930 р. була встановлена смертна кара за ухилення від призову на військову службу, у 1931 р. -- за порушення трудової дисципліни на залізничному транспорті, у 1932 р. -- за розкрадання вантажів на залізничному та водному транспорті, а також розкрадання колгоспного та кооперативного майна, у 1934 р. -- за умисне вбивство, вчинене військовослужбовцями при особливо тяжких обставинах, у 1935 р. -- за порушення трудової дисципліни на повітряному транспорті Михлин А. Эволюция законодательства о применении смертной казни... С. 35-38.. Розвиток і посилення репресій можна простежити за постановою ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р. більш відомого в народі «Закон про п'ять колосків». Закон передбачав як судову репресію за розкрадене колгоспне й кооперативне майно «розстріл з конфіскацією всього майна і з заміною за пом'якшувальних обставин позбавленням волі щонайменше на 10 років з конфіскацією всього майна». Амністія в цих випадках заборонялась.

8 квітня 1935 р. вийшла постанова Раднаркому СРСР «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх», що передбачала запровадження смертної кари, починаючи з 12-річного віку Михайленко П., Кондратьев Я. Історія міліції України у документах і матеріалах: У 3-х т. Київ: Генеза, Т 2: 1926-1945. 1999. С. 316. Баран В., Токарський В. «Зачистка». Політичні репресії в Західних областях України 1939-1941. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2014. С. 139..

Згідно постанови ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 року вироки про вищу міру покарання -- розстріл -- виконувалися відразу після відхилення клопотання засудженого про помилування. Це був очевидний відступ від загального порядку кримінального процесу, зумовлений завданням більш масштабної і швидкої розправи з «ворогами народу», поставленим сталінським керівництвом перед судовою системою країни .

Друга світова війна залишила по собі чи не найширше розмаїття прикладів застосування смертної кари до різних категорій громадян.

Ще на першому її етапі, після введення частин Червоної армії на території західноукраїнських земель, кремлівська влада та її служителі вирішили застосовувати найжорстокіші заходи. Згідно з телеграмою голови Військової колегії В. Ульріха від 4 жовтня 1939 р. Військовій раді Українського фронту було надано право затвердження максимальних вироків військових трибуналів за контрреволюційні злочини, скоєні цивільним населенням і колишніми військовослужбовцями польської армії Обухов В. В. Правовые основы организации и деятельности военных трибуналов войск НКВД СССР в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. (историко-правовое исследование): дисс. кан. юрид. наук: 12. 00. 01. Москва: Моск. акад. МВД РФ, 2002. С. 63..

У перший день вторгнення нацистських військ у СРСР Президією Верховної Ради СРСР ухвалено укази «Про воєнний стан» та «Про проголошення в окремих місцевостях СРСР воєнного стану». Тоді ж вищим законодавчим органом держави було затверджено «Положення про військові трибунали у місцевостях, оголошених на воєнному стані та в районах воєнних дій», згідно якого вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути змінені тільки в порядку нагляду. Термін слідства скорочувався до 24 годин, а ухвалення вироку до 72 годин. Вироки набирали законної сили з моменту їх оголошення та виконувались негайно. Лише про вироки з вищою мірою покарання військові трибунали зобов'язані були доповідати телеграмою голові Військової колегії Верховного Суду СРСР та Головному військовому прокурору. Якщо упродовж 72 годин не надходила відповідь про призупинення вироку, він виконувався Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Том II. Книга 1. Начало (22 июня -- 31 августа 1941) / Федер. служба контрразведки РФ, Академия федер. службы контрразведки РФ; Рук. группы авт.- сост. В. П. Ямпольский. Москва: АО «Книга и бизнес». 2000. С. 8-10. Вронська Т. Фемида военного времени. 1941 год: Страна в огне. Историко-документальное издание. Кн. 1: Очерки. Ред. кол.: А. А. Коваленя, В. А. Смолий, А. О. Чубарьян. Москва: ОЛМА Медиа групп, 2011. С. 644.. Очевидно, що у фронтових умовах затвердження вироку Військовою колегією Верховного суду СРСР ніхто не чекав.

Робота радянського правосуддя в перші місяці війни розгорталася в режимі спрощеного судочинства, вироки ухвалювали і так само швидко приводили у виконання. Один за одним з'являлися документи, що регламентували таку «динаміку» її функціонування. Наприклад, Указами Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня, 13 липня і 8 вересня 1941 р. «у виняткових випадках, викликаних бойовою обстановкою» військовим радам фронтів і армій, а також командирам та комісарам корпусів і дивізій надавали право затвердження вироків військових трибуналів до вищої міри покарання та невідкладного їх виконання¹⁹.

Приміром, в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 8 вересня 1941 р. вказувалося: «...Надати командирам і комісарам дивізій в особливо виняткових випадках і за відсутності зв'язку з вищим командуванням право затвердження вироків військових трибуналів до вищої міри покарання з негайним приведенням цих вироків у виконання» Сборник Законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета (1938-1956) под ред. Мандельшам Ю. И. Москва: Государственное издательство юридической литера-туры, 1956. С. 164..

Отримавши фактично необмежену владу командири і комісари ухвалювали й виконували вироки на власний розсуд виходячи із свого власного бажання, керуючись виключно правом сили і можливості. Лише через чотири місяці від початку війни вище керівництво держави «помітило» крайню жорстокість вироків та надмірне свавілля командного складу. 4 жовтня 1941 р. було видано наказ наркома оборони СРСР «Про факти підміни виховної роботи репресіями», в якому засуджувалися «випадки незаконних репресій і грубого перевищення влади з боку окремих командирів і комісарів». У документі, наголошувалося, що репресії треба застосовувати диференційовано, а тих, хто здійснював їх безпідставно, зловживав рукоприкладством і самосудами наказувалося віддавати під суд військових трибуналів Вронська Т., Беланюк М. Відстрочення виконання вироку під час війни. Практика застосування (1941-1942 рр.) Інформація і право. 2023. № 2(45). С. 189. https://doi. org/10.37750/2616-6798.2023.2(45).282339.

У перші місяці війни було ухвалено й низку інших директив репресивного характеру, зумовлених воєнним станом. Приміром, лише за перше півріччя війни загалом вийшло шість директив і відомчих наказів, що регламентували посилення боротьби з розповсюджувачами «провокаційних чуток» і панікерами Див. про це детальніше: Вронська Т Спрощене судочинство перших днів Великої Вітчизняної війни стосовно «розповсюджувачів чуток». Сторінки воєнної історії України. 2006. Вип. 10. Ч. 2. С. 158-168.. До «законодавчої» роботи зі своїми тлумаченнями, які передбачали за згадані дії смертну кару, долучалися й «профільні» наркомати. Так, 15 листопада 1941 р. на додаток до Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення», встановлювалась кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі строком до 5 років. Відразу ж після, з'явився лист Наркомату юстиції СРСР, у якому зазначалося, що за поширення панічних чуток можна застосовувати і розстріл, якщо у цих діях виявлялися «заклики до підриву існуючого ладу» Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Том II. Книга 2. Начало (1 сентября -- 31 декабря 1941). Москва: АО «Книга и бизнес», 2000. С. 113..

17 листопада 1941 р., окрім військових трибуналів, право ухвалення рішень щодо вищої міри покарання було надано й позасудовому органу при НКВС СРСР -- Особливій нараді. Це було зафіксовано у відповідній постанові Державного комітету оборони (ДКО) СРСР, якою НКВС доручалося привести у виконання всі вироки стосовно в'язнів, засуджених перед тим до ВМП військовими трибуналами³⁴.

Аналізуючи застосування вищої міри покарання у роки Другої світової війни, слід підкреслити, що найчастіше життя позбавляли тих, хто обвинувачувався у зраді та дезертирстві. У перший рік війни вийшла низка директив і відомчих приписів, які регламентували підстави застосування цього найсуворішого виду покарання. Найвідоміші серед них -- наказ Ставки Верховного Головнокомандування від 16 серпня 1941 року № 270 і наказ Наркомату Оборони від 28 липня 1942 року № 227, які вимагали будь-якою ціною «ліквідувати зрадницькі настрої» у військах та давали санкцію на негайний розстріл таких військовослужбовців³⁴ Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Том II. Книга 2. Начало (1 сентября -- 31 декабря 1941)... С. 311. Згідно із статистичними даними, за зраду Батьківщини у серпні 1941 року було засуджено 283 осіб, у вересні того ж року -- 504, у жовтні -- 650, всього за період з початку війни до 31 грудня 1941 року -- 4019, січень-травень 1942 р. -- 6690 осіб -- дані наведені за: Беланюк М. Становлення органів військової юстиції на теренах України (1939-1942 рр.): історико-правове дослідження. дис. канд. юрид. наук: 12.00.01, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. Київ, 2015. С. 177.

³⁵ Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Том II. Книга 1. Начало (22 июня -- 31 августа 1941)... С. 372.

³⁶ Беланюк М. В. Становлення органів військової юстиції на теренах України (1939-1942 рр.): Історико-правове дослідження. дисс. кандидата юрид. наук: 12. 00. 01. Київ, 2015. 232 с.'³ .

У роки війни спосіб виконання вищої міри покарання мав певні особливості. Так, в окремих випадках страта проводилась публічно, з метою «мобілізації ненависті червоноармійців до ворогів Батьківщини» перед строєм червоноармійців. Формально ж ця практика була схвалена 7 жовтня 1942 р., коли НКЮ СРСР і Прокурор СРСР затвердили Інструкцію «Про порядок виконання вироків до вищої міри покарання перед строєм.

Голова військового трибуналу разом з командуванням або Військовою радою фронту (армії) визначали місце й час виконання вироку, а також персональний склад присутніх. Склад розстрільної команди та заходи протидії втечі визначав відповідний начальник особливого відділу НКВС. Після оголошення команди «струнко» командуванням частини або підрозділу голова військового трибуналу оголошував вирок і віддавав розпорядження про його виконання. Після цього складався акт, який підписували представники особливого відділу НКВС, військового трибуналу і військової прокуратури. Потім голова військового трибуналу давав розпорядження про закопування трупа. Коли ж не вистачало часу здійснити страту перед строєм, її проводили у присутності вузького кола осіб. Так, на Південному фронті на початку 1942 р. при розстрілі були присутні тільки військовий прокурор дивізії, голова військового трибуналу, співробітник особливого відділу і військовий лікар, який зафіксував смерть засудженого. Насправді ж засуджений не був убитий, а лише поранений. Військовий лікар помилково зафіксував його смерть. Так як закопали його неглибоко, бо квапилися, «розстріляний» знайшов у собі сили відкопатися і зайшов до одного із сусідніх будинків, де йому перев'язали рани. Після цього він попрямував у розташування військової прокуратури дивізії, до прокурора, який був присутнім при його розстрілі. Після ретельного вивчення справи військовим трибуналом Південного фронту засудженому, у порядку винятку, розстріл було замінено на позбавлення волі. Військового прокурора дивізії, голову військового трибуналу дивізії, співробітника особливого відділу та військового лікаря, які були присутні при «невдалому» розстрілі, за недбале виконання своїх обов'язків наказом голови військового трибуналу Південного фронту та інших інстанцій, направили у штрафний батальйон Айзенштат Я. Записки секретаря военного трибунала. London: Overseas Publica-tions Interchange Ltd, 1991. С. 45-46..

Так само активно вища міра покарання застосовувалася і до тих, хто обвинувачувався у дезертирстві. Не аналізуючи наразі це явище, слід зауважити, що не завжди його причини крилися у слабкодухості й боягузтві людей. Відомо, що починаючи з липня 1941 р. необстріляних бійців відправляли в частини, які були сформовані з резервістів, поспіхом. До того ж, бійці таких з'єднань були недостатньо навчені й озброєні. Командний склад цих частин добирався вкрай недбало і не мав належної підготовки. Все це призводило до того, що новобранці не відзначалися стійкістю в обороні. Так трапилось і 25 липня 1941 р. поблизу населеного пункту Миронівка Київської області, коли при появі німецьких танків кавалерійська та стрілецька дивізії у паніці відступили, не приймаючи бою. До того ж, на особовий склад цих з'єднань вплинули події, що відбулися напередодні ворожого наступу. В період від 13 до 24 липня 1941 р. через Миронівку проходило багато дезертирів з 6-ї, 12-ї та 18-ї армій, які принесли звістку про розгром радянських військ у прикордонних боях і швидке просування гітлерівців углиб країни. Ця інформація, як наголошувалося у донесенні Миронівського райвідділу НКВС, викликала серед військових частин та цивільного населення страшенну паніку. Для того, щоб припинити панічні настрої трибунал штабу тилу не знайшов нічого кращого, ніж прискорено виносити смертні вироки дезертирам, яких вдалося затримати. Їх розстрілювали й закопували просто біля будівлі місцевого НКВС. Такі випадки були непоодинокими для липня 1941 р., як, зрештою, і для наступних важких днів та місяців війни. Хоча за встановленим порядком дезертирами, і тими, хто за інших обставин залишив розташування своїх частин, повинні були «опікуватися» у межах загороджувальних заходів спеціальні органи і структури Вронська Т., Лисенко О. Формування особового складу штрафних батальйонів і рот у Червоній армії періоду Великої Вітчизняної війни. Український історичний журнал. 2006. № 3. С. 138-139..

Вже у 1943-1944 рр. порядок затвердження вироків з вищою мірою покарання дещо ускладнили задля того, щоб застосування розстрілу було винятковою мірою, правильність призначення якої перевірялася б кількома інстанціями Карев Д. С. Особенности судопроизводства в органах военной юстиции: учебное пособие для слушателей ВЮА. Москва: Военно-юридическая академия. 1947. С. 111-112.. Хоча, знаючи недбале ставлення вищого керівництва держави, армії та всіх інститутів радянської Феміди до людського життя, яке у роки війни впала до краю, можна припустити, що задекларований на папері порядок порушувався системно.

У роки Другої світової війни з лещат одного тоталітарного режиму, Україна тимчасово потрапила в лещата іншого. Німецькі судові інстанції відразу почали діяти на теренах Генерал-губернаторства. Смертна кара передбачалась «за насильницькі дії щодо представників німецької влади, навмисне пошкодження майна й будівель, підпал, насильство проти німця «з приводу його приналежності до німецької нації», а також тих, хто пропонував свої послуги для означених дій чи не повідомив владу про злочинні наміри», згідно розпорядження від 31 жовтня 1939 р. генерал- губернатора Франка. Смертна кара могла застосовуватися і до абсолютно незначних, тим більше не кримінальних правопорушень, на кшталт спекуляції, за яку також розпорядженням генерал-губернатора від 21 січня 1940р. була передбачена вища міра покарання. Така ж міра покарання за обтяжливих обставин чекала на тих, хто вчинив крадіжку лісу чи браконьєрство (розпорядження від 13 квітня 1940 р.). 26 листопада 1941 р. під страхом смерті було заборонено всім ненімцям тримати вогнепальну зброю, ручні гранати або вибухові пристрої. Вища міра покарання застосовувалася гітлерівцями навіть за відсутності вагомих підстав. 22 квітня 1941 р. Франк опублікував розпорядження про «Будівельну службу», яким усі ненімецькі мешканці Генерал-губернаторства (окрім «чужинців, жидів і циган») зобов'язувалися виконувати «загальнокорисні або важливі з державно-політичного погляду роботи і подавати допомогу при катастрофах». На тих, хто ухилявся від робіт, чекала в'язниця, а в тяжких випадках -- смертна кара .

Таким же інструментом терору активно послуговувались і в губернаторствах «Бессарабія», «Буковина» і «Трансністрія» -- румунська влада ввела смертну кару за невиконання наказів окупантів, за напад на румунських та німецьких солдат, чиновників, а також за шпигунство та диверсії.

З окупацією України німецьке судочинство почало активно запроваджуватися на території України, так 4 серпня 1941 р. згідно з розпорядження А. Розенберга на території Райхскомісаріату «Україна» було поширено компетенцію німецького верховного суду -- «обергеріхту». На території генеральних округів рейхскомісаріату діяли німецькі суди -- «дойчегеріхти». У кожному генеральному окрузі також функціонував суд для вирішення особливо важливих справ -- «зондергеріхти». Однак на практиці військова влада керувалася підзаконними актами, що мали надзвичайний характер Німецькі карні приписи, що діють у Генерал-губернаторстві / Коструба П. та ін. Краків-Львів: Українське видавництво, 1943. С. 52-54. Політичний терор і тероризм в Україні: Х1Х-ХХ ст. Історичні нариси. відповід. ред. В. А. Смолій. Київ: Наукова думка, 2002. С. 606, 607.. 23 серпня 1942 р. А. Розенберг підписав указ про винесення спеціальними судами вироків про смертну кару особам, що не підкорялися окупаційній владі. До цієї категорії підсудних належали: всі, хто здійснив акт насильства щодо органів, військовослужбовців та влади, німецьких громадян, навмисно руйнував об'єкти промислового, адміністративного й житлового призначення, розповсюджував ворожі німцям чутки шляхом підбурюючої пропаганди, здійснював підпали й завдавав шкоди німецькому майну, а також ті, хто опосередковано брав участь чи сприяв підготовці вказаних дій, а також особи, що знали про ці наміри, але не повідомили відповідні німецькі установи. У § 4 передбачалася компетенція винесення смертних вироків військово-польовими судами. Не зважаючи на бюрократичні приписи ведення правового поля, винесення вироків, як і їх виконання відбувалися за спрощеним алгоритмом. Показова демонстрація судочинства відбувалася лише у тих випадках, коли ставилося завдання залякати місцеве населення, лише тоді відбувалася інсценізація військово-польового чи спеціального суду з оголошенням вироку і публічною стратою винних Преступные цели -- преступные средства. Документы об оккупационной поли-тике фашистской Германии на территории СССР. (1941-1944 гг.). Заставенко Г. Ф. (рук.) и др. Москва: Экономика, 1985. С. 61..

Судочинство діяло виключно в дусі терору, про що свідчать численні накази, серед яких наказ командувача 6-ю армією генерал-фельдмаршала фон Рейхенау, в якому йдется про активне застосування в тилу «рішучих і жорстоких заходів».

Спеціальним наказом головнокомандувача німецькими військами німецьким військовослужбовцям дозволялося відкривати вогонь без попередження по тих, хто порушує комендантську годину, уникає реєстрації, приймає на проживання немісцевих людей, не доносить на «більшовиків і бандитів», переховує зброю, наближається ближче, ніж на 100 м до залізничного полотна. В. Кейтель в черговому циркулярі 1941 р. зазначав, що «... залякуючий вплив можливий лише шляхом застосування надзвичайної жорстокості. Спокутою за життя німецького солдата в цих випадках, як правило, повинно служити покарання смертю 50-100 комуністів. Спосіб страти повинен збільшувати ступінь залякуючого впливу. ... Дійовим засобом залякування може при цьому бути лише смертна кара. Особливо повинні каратися, переважно смертю, шпигунство, акти саботажу і спроби вступити в чужоземні армії. Смертю, як правило, повинно також каратися незаконне зберігання зброї» Преступные цели -- преступные средства... С. 58. Нюрнбергский процесс. Сб. материалов. В 2-х томах. [под ред. К. П. Горшенина (гл. ред.) и др.]. Москва: Государственное издательство юридической литературы. 1952. Т. 1. С. 520. Кудрявцев В. Н., Трусов А. И. Политическая юстиция в СССР. Санкт-Петербург: Юрид. Центр Пресс, 2002. С. 39..

На очищену від нацистів територію України поверталось радянське право, а також позасудові і спеціальні судові інституції, які його реалізовували, зокрема й з компетенцією винесення вищої міри покарання.

Плануючи наводити лад на звільнених територіях 19 квітня 1943 р. Президія ВР СРСР ухвалила Указ «Про міри покарання для німецько- фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників батьківщини з числа радянських громадян і для їх підсобників», згідно з яким на зазначені категорії осіб чекала вища міра покарання -- повішення. Уперше за роки війни було вирішено застосовувати таку міру покарання .

В указі наголошувалося: «Маючи на увазі, що розправа та насильство над беззахисними радянськими громадянами і полоненими червоноар- мійцями та зрада Батьківщини є найбільш ганебними і тяжкими злочинами, найбільш мерзотними злодіяннями, Президія Верховної Ради СРСР постановляє... ввести смертну кару через повішення для всіх військових іноземних злочинців, а також для шпигунів та зрадників з числа радянських громадян» Політичний терор і тероризм в Україні: ХІХ-ХХ ст. ... С. 687.. У травні 1944 року було зроблено уточнення, за яким військові трибунали могли виносити вироки, замінюючи при цьому повішення на розстріл. Таким чином, паралельно застосовувались два види ВМП: повішення, до якого засуджували військово-польові суди, і розстріл, який був прерогативою військових трибуналів Політичний терор і тероризм в Україні: ХІХ-ХХ ст. ... С. 688. Там само. С. 655. Терлюк І. Я. Огляд історії кримінального права України. Навчальний посібник. Львів: Ліга-Прес, 2007. 92 с..

Однак, так як і у випадку з розстрілами дезертирів та ухилянтів перед строєм, практика разюче розходилася з паперовими деклараціями. Жертвами позасудового терору, самосуду і свавілля окремих військових ватажків часто-густо ставали ні в чому невинні люди. В окремих випадках самосуд вчиняли партизани, які заходили у визволені від німців населені пункти. Беручи, без жодного на те права, собі обов'язки «верховного судді», партизанські ватажки могли віддавати вказівки-вироки мешканцям, які опинились в окупації, на кшталт: «Сволоту розстрілювати». Особливого розмаху набули самочинні розправи у вигляді розстрілів на західноукраїнських землях мотивовані підозрами у зв'язках з націоналістичним підпіллям .

Радянська влада системно й планомірно вкорінювала радянським людям звичку до насилля, таке собі «ставлення з розумінням», яке врешті мало генетично вкоренитися і навіть в думках не передбачати спротив. Право на безмежне насилля і терор широко практикувалося державними органами та їх посіпаками, які самочинно наділяли себе правом вчиняти розправи без суду і слідства.

Активно послуговуючись кримінальним законодавством та використовуючи неправомірні важелі, смертна кара, була однією із найдієвіших, після депортацій і ув'язнень інструментів зведення рахунків з реальними та уявними опонентами.

Демонстративно лібералізуючи законодавство 26 травня 1947 р. ВР СРСР ухвалила постанову «Про скасування смертної кари», яка тепер замінювалася на 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Ця формальна постанова жодним чином не перешкоджала спеціальним судам виконувати вироки з вищою мірою покарання, оскільки продовжувала діяти секретна директива, яка дозволяла застосовувати страту за контрреволюційні злочини .

В черговий раз, смертна кара, як міра покарання, закріплювалася у законодавстві 25 грудня 1958 р. Верховною Радою СРСР в «Основах кримінального законодавства СРСР і союзних республік». Згідно цього документу 28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР ухвалила новий КК, як і в попередніх кодексах, смертна кара визнавалася назагал винятковою мірою і могла застосовуватися лише в окремих випадках Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки про затвердження Кримі-нального кодексу Української РСР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2000-05#Text (дата звернення: 04.09.2023).. Навіть у цей період за числом смертних кар СРСР твердо займав перше місце у світі. З 1962 по 1989 рік в СРСР було страчено 21 075 осіб, тобто в середньому біля 750 осіб за рік Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини. URL:http://library.khpg.org/index.php?id=1210630963 (дата звернення: 04.09.2023)..

З розпадом СРСР Україна успадкувала і кримінальний кодекс, за яким смертна кара передбачалася у 33 складах злочинів, у тому числі в 11 злочинах проти держави й 16 військових злочинах. Ухваливши рішення про скасування смертної кари в Україні у 1992 році, та запровадивши мораторій на смертну кару у 1995 р. виконання смертних вироків було припинено лише у серпні 1996 р. (останнім, кому було винесено вищу міру покарання був серійний вбивця -- Анатолій Тимофєєв). 22 лютого 2000 р., Україна ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари. У результаті з Кримінального кодексу держави було остаточно вилучено саме поняття про страту. Конституційний суд визнав, що смертна кара суперечить Конституції України.