Правовий вплив на суспільні відносини у сфері культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правовий вплив на суспільні відносини у сфері культури

Показником прогресу будь-яких суспільних перетворень є сукупність розвитку духовного життя держави, зростання культури суспільства в цілому та його громадян. Ніякі матеріальні блага не можуть компенсувати духовного зубожіння, рівень виробництва цих благ залежить від рівня культурного розвитку усіх членів суспільства.

Культура -- це не тільки зібрання творінь, це і сукупність певних реальних «живих» людських знань і вмінь, «закодованих», «зашифрованих», що перебувають у «згорнутому» вигляді (у розумі людини); культура -- це незупинний процес взаємообміну, під час якого живі люди збагачують -- вдосконалюють і поповнюють свої знання та вміння шляхом освоєння створеного попередниками і, в свою чергу, власною творчістю поповнюють, збагачують культурну скарбницю свого народу, в ідеалі -- і людства. Нині саме культура стає одним із найважливіших складових суспільного розвитку. Завдяки їй суспільство має змогу реалізувати свій творчий потенціал, долучитись до надбань світової цивілізації, зберігати й збагачувати не лише матеріальні, науково-технічні, інтелектуальні багатства своєї країни, але й історико-культурну спадщину в усьому її розмаїтті.

Культура, як і все наше суспільство, переживає період становлення організаційних інститутів, які відбуваються в українській державі. Культуру при цьому розуміють як певну систему важливих для людини змістовних комплексів-цінностей, які здатні виступати регулятивними принципами індивідуальної та групової поведінки. Культура, як одна із сфер людського буття, має свої спеціалізовані галузі такі як мистецтво, яке в сучасних соціальних умовах набуває нового змісту і форми та вимагають щодо них досить чіткої правової підтримки.

Необхідно зазначити, що вітчизняна наука вкрай обмежено висвітлює питання щодо організуючої, творчої ролі права в житті суспільства, аналізує шляхи його впливу на суспільні відносини в культурно-мистецький сфері, плив на свідомість і поведінку людей.

Особливе місце в системі управління суспільством належить правовому впливу, оскільки воно є одним із важливих організаційних факторів, спрямованих на забезпечення ефективності практичної діяльності людей, яка пов'язана з тими суспільними відносинами, які не регулюються правом, але на які поширюється його дія.

Проблема вивчення механізму правового впливу, співвідношення категорій правового впливу і правового регулювання знаходиться в центрі уваги сучасної правової доктрини. Серед дослідників, які розробляли цю проблему, представники вітчизняної теоретичної науки С. Бобровник, В. Головченко, О. Зайчук, А. Заєць, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, Н. Оніщенко, П. Рабінович, В. Селіванов, В.Сіренко, О. Скакун, Т. Тарахонич, В. Цвєтков, Ю. Шемшученко, а також представники близького зарубіжжя С. Алексєєв, Ю. Тихомиров, В. Синюков, М. Матузов, О. Малько та інші.

Особливої уваги в дослідженні заслуговує і те, що одні правознавці включають у правове регулювання всі види впливу права на свідомість і поведінку людей, інші виводять за його межі ідеологію та виховання. Враховуючи відповідні наукові підходи та концепції, вважаємо доцільним розглянути сутність, природу та складові правового впливу на суспільні відносини в культурно-мистецький сфері на сучасному етапі.

Вітчизняні вчені визначають правовий вплив як взятий у єдності та різноманітті весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як правових, так і неправових засобів. Правовий вплив -- це результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини за допомогою власне правових засобів (норм права, правових відносин, актів застосування права) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу) .

Правовий вплив на людину здійснюється такими засобами: інформаційним -- за допомогою правових норм до відома учасників доводиться позиція, яку займає держава стосовно дозволеної, необхідної або забороненої поведінки; ціннісно-орієнтаційним -- за допомогою права здійснюється засвоєння суспільством його цінностей, які напрацьовані людством і переходять з покоління в покоління; загально-соціальним -- базується на системі економічних, політичних, моральних чинників, що утворюють загально-соціальне середовище дії права.

Реалії сьогодення досить гостро ставлять питання посилення ролі держави у процесі розвитку культури; реструктуризації її інфраструктури з урахуванням перспективної потреби відродження вітчизняної культури; створення ефективної системи задля задоволення та споживання культурних потреб і послуг різними соціально-віковими категоріями населення; вдосконалення ринкових механізмів розвитку культурно-мистецької сфери.

Основним гарантом у реалізації зазначених вище складових виступає Конституція України, яка гарантує громадянам: вільний і всебічний розвиток своєї особистості; право на користування і розпорядження результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості; захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності .

Водночас, «Основи законодавства України про культуру» визначають позицію держави стосовно зазначеної вище сфери людського буття. Приміром, норма статті 3 визначає, що держава у пріоритетному порядку створює умови для: розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно- історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села .

Аналізуючи цей засіб правового впливу також потрібно звернути увагу на інформування громадян про їхні права і свободи. Стаття 5 зазначеного вище закону України визначає право на: свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи за допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти .

Будучи учасником багатоманітних суспільних відносин, людина використовує ці права для задоволення своїх потреб, здійснення певної мети. З погляду юридичного змісту, право людини -- це можливість поведінки, гарантованої юридичними нормами, а також етичними, політичними, культурними правилами і принципами. Права особи, за визначенням П. Рабіновича, -- це формально-визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами та реалізувати суб'єктивні інтереси. Вони є необхідними для існування та розвитку людини, загальними і рівними для всіх людей .

Водночас, свободи людини визначаються вітчизняною наукою, як нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості порівняно з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на визнанні людини в певних сферах суспільної діяльності. Це виявляється в самостійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах, що надаються державою та суспільством. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що забезпечує можливість вибору того варіанта поведінки, що найбільш повно забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів. Законні інтереси особи -- це юридично значимі претензії на соціальні блага .

Гарантовані державою культурні права і свободи є вельми проблемними в їхній реалізації. Існуючий стан культурної сфери в Україні спричинив не тільки проблеми в реалізації культурних прав і свобод людини, а й проблеми розвитку та підтримки національної культури в цілому. В усі часи в багатьох країнах світу національна культура означала передусім світогляд і систему цінностей, тобто той духовний і моральний фундамент, на якому виростає будь-яка особистість, зі своєю унікальною індивідуальністю та, з іншого боку, зі своєю міцною національною ідентичністю.

Необхідно зазначити, що особливе місце в системі нормативних гарантій посідають норми-принципи, зокрема ті, що забезпечують права і свободи людини і громадянина, насамперед щодо непорушності рівності, необмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, рівності громадян тощо. Реалії сьогодення, які склалися в культурно-мистецький сфері свідчать про неможливість реалізації принципу рівності.

Поняття «рівність» є юридично більш точнішим, оскільки в ньому закладено одразу дві основи: «рівність» і «право». Зміст даного принципу зводиться не до фактичної рівності людей, чого практично досягти неможливо, а до рівності всіх громадян у правовому значенні.

Юридична рівність означає, що суб'єкти суспільних відносин володіють однаковими правами, свободами, обов'язками та відповідальністю. Іншими словами, це рівність можливостей. У цьому випадку юридична рівність виступає як один з аспектів соціальної рівності поряд з економічними, політичними, культурними тощо. Але в даному випадку вона поєднується з фактичною соціальною нерівністю людей, що пов'язано в першу чергу з їхніми матеріальними можливостями, соціальними умовами та багатьма іншими факторами. Саме принцип юридичної рівності означає, що держава повинна допомагати, сприяти реалізації діючих правових норм і створювати певні умови для споживання культурних послуг і розвитку творчого потенціалу для тих, хто з різних соціальних факторів не має можливості реалізовувати свої культурні права на рівних умовах з іншими громадянами країни .

Правові явища, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на свідомість і поведінку людей, утворюють цілісну систему, діють не ізольовано, а в комплексі. Правовий вплив здійснюється через загальні правовідносини, які існують постійно, оскільки існує постійний зв'язок суб'єктів права з державою і між собою. Учасники суспільних відносин дотримуються правових норм постійно, хоча деякі з них можуть ніколи не стати учасниками певного виду правовідносин. Одночасно з впливом одних норм може здійснюватися правове регулювання інших, зокрема використовуються суб'єктивні права, застосовуються норми права, базуючись на правозастосовних актах.

Вітчизняні вчені зазначають, що важливим фактором впливу на особу є безумовно суспільні відносини. Особа формується під впливом двох факторів: індивідуальних вроджених властивостей; соціального середовища, що впливає на людину. Однак особа не формується пасивно, вона є активним суб'єктом .

У величезному культурному просторі особливо складно доводиться суб'єктам цього процесу, які у свою чергу потребують точної інформації про сучасні тенденції nf процеси, що визначають стратегії поведінки s діяльності суб'єктів різного рівня.

Соціальні зрушення, динаміка соціальних і економічних перетворень можуть бути ефективними лише тоді, коли вони підтримані та закріплені культурою, включені в систему культурної діяльності. Культура, як одна із сфер людського буття, має свої спеціалізовані галузі, такі як мистецтво, культурно-дозвільна мережа тощо, які в сучасних соціальних умовах набувають нового змісту і форми і вимагають щодо них державної підтримки.

Саме культурна політика як специфічний вид діяльності з регулювання культурного життя, пливає на особу, з метою формування її світогляду. Таким чином, метою культурної політики є прагнення зберегти або змінити світ людей так, щоб це відповідало інтересам суб'єкта культурного життя. Це набуває у згаданого суб'єкта певного інтересу до культурної сфери, пов'язаного з ним уявленням про належний стан системи культури, про стратегічні та пріоритетні цілі й завдання, а також про адекватні методи здійснення відповідних завдань культурної політики. Культуру при цьому розуміють як певну систему важливих для людини змістовних комплексів-цінностей, які здатні виступати регулятивними принципами індивідуальної та групової поведінки.

Сфера культури визначається різноманітними суб'єктами правовідносин, серед яких: громадяни, соціокультурні заклади, організації, підприємства й осередки культури як державної, так і недержавної форми власності.

Суб'єкти права тривалий час виступають предметом теоретичних досліджень вітчизняних і зарубіжних вчених. Водночас, актуальність проблеми суб'єктів права в системі правових відносин у сфері культури обумовлюється її недостатнім вивченням, відсутністю системних теоретичних розробок з цього питання.

Суб'єкти права як особи, навколо яких формуються правові зв'язки, для досягнення своїх практичних цілей вступають у правову комунікацію, прагнуть формувати свої правові відносини. Їхні інтереси не обмежуються тільки розв'язанням практичних питань, вони розповсюджуються і на абстрактні правові зв'язки, відображені в законі. У цих абстрактних зв'язках суб'єкти права прагнуть інституціоналізувати власну волю , своє усвідомлення того, якою повинна бути їхня взаємодія в межах реалізації їхніх цілей .

Суб'єкт права -- це особа чи організація, за якими держава визначає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктивні права і обов'язки перебувають у тісному взаємозв'язку, є взаємозалежними, обумовленими одні одним. Завдяки їм між їхніми носіями -- суб'єктами виникає зв'язок, який називається правовідносинами.

За визначення О. Скакун -- суб'єктами правовідносин є індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності .

З усіх визначених сучасним законодавством суб'єктів правовідносин П. Рабінович поділяє їх на три групи: фізичні особи, організації та соціальні спільноти. У першу групу входять громадяни, іноземці; до другої групи належать державні органи, державні заклади, суспільні об'єднання і тощо. Соціальні спільноти -- це народ, нація, народність, населення регіону. Особливим суб'єктом виступає сама держава .

В. Погорілко і В. Федоренко зазначають, що суб'єкти не може бути класифікованими лише в межах фізичних і юридичних осіб. Ці автори дають власну класифікацію найбільш поширених видів суб'єктів: 1) спільності (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади, тощо); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи; 3)політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці; 5) підприємства, установи, організації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації (ЗМІ) тощо .

Суб'єкт права, вступаючи в правове спілкування, комунікацію, не може обмежитися лише своїм баченням права, він для того, щоб знайти основу правової взаємодії з іншими, повинен визначити свої правові відчуття, раціоналізувати свої правові бажання, зробити їх доступними для правової формалізації та здійснення. Суб'єкти права як сукупність його юридичних зв'язків -- це правова особа, її інтереси, прагнення, що об'єктивувалися зовні. Найважливішу частину цих зв'язків утворюють правовідносини особи, тобто конкретні, персоніфіковані зв'язки суб'єкта, що виражають практичну спрямованість його волі.

Особливим різновидом суспільних відносин є правовідносини у сфері культури. Культурне життя суспільства складається з взаємодії тих, хто проводить культурні цінності, вносить посильний внесок у формування і розвиток сфери культури і мистецтва, і тих, хто є споживачем художньої культури, її освоює, формуючи з її допомогою власний духовний світ. Ця взаємодія здійснюється у контексті накопиченого суспільством духовного багатства, зокрема: мистецтво, художню культуру, створену попередніми поколіннями, а також представниками інших країн і народів. Іншими словами, можна зазначити, що у сфері культурного життя функціонують і взаємодіють різні суб'єкти.

Зокрема, стаття 12 «Основ законодавства України про культуру» визначає наступних суб'єктів діяльності у сфері культури:

- професійні творчі працівники, професійні творчі колективи, працівники культури, окремі громадяни;

- державні і приватні заклади, підприємства, організації та установи, що діють у сфері культури;

- творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, підприємства;

- держава як орган влади та управління .

Зазначені вище суб'єкти мають у сфері культурного життя власні цілі, на їхній основі формуються пріоритети їхнього розвитку та реалізації, а також за допомогою власних ресурсів вирішуються відповідні завдання.

Одним з основних суб'єктів правовідносин в культурній сфери є особа (громадянин). Саме через культуру людина «приходить до себе», розпізнає себе як істоту, відмінну від всього іншого природного світу, як таку, яка перетворює цей світ, робить його частиною свого світу як світу культури. Саме через культуру людина усвідомлює межі і безмежжя свого ставлення до світу, марність і велич своїх творчих здібностей щодо його перетворення й, зрештою, своє власне духовно-тілесне єство, спрямоване у вічність. Як культурна істота в своєму ставленні до світу (суспільства, людей і до самої себе) людина завжди має жити і діяти в межах культурно визначеного поля .

Як суб'єкти правовідносин у сфері культури особи мають можливість реалізовувати свої творчі здібності, вільно вибирати різні види культурної діяльності, засоби і сфери застосування творчих здібностей; здійснювати професійну та аматорську діяльності як на індивідуальній, так і колективній основі, самостійно чи за допомогою будь-яких форм посередництва; створювати заклади, підприємства і організації культури; об'єднуватися у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури; брати участь у збереженні та розвитку національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; мають можливість доступу до культурних цінностей; захисту інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти. Кожна людина зацікавлена в тому, щоб були забезпечені максимально сприятливі умови для задоволення своїх культурних потреб.

Інтереси суспільства до сфери культури зазначеним вище не вичерпуються. Йдеться про самовиховання людей різних соціально-вікових категорій, які з тих чи інших причин позбавлені можливості залучитися до культурного життя. Соціальним інструментом, який дозволяє користуватися потребами в спілкуванні з художньою культурою, мистецтвом, в якійсь мірі може служити врегульований ринок культурних цінностей і послуг. Як свідчать реалії сьогодення, а саме, матеріальна нерівність українських громадян, відсутність певного нормативно-правового забезпечення, дефіцит оригінальних ідей, нових концепцій і теорій, які могли б слугувати виробленню стратегії та тактики розвитку вітчизняних соціо-культурних інститутів (музеїв, клубів, парків, театрів, культурно-оздоровчих закладів, тощо) призвели до суттєвих проблем у споживанні культурних потреб і реалізації творчих здібностей для значної кількості соціально-незахищених категорій населення.

Серед суб'єктів культурного життя можна розрізнити тих, хто їх споживає і, нарешті, тих, хто створює культурні цінності, хто робить їх доступними для споживача, хто їх пропагує.

Такими суб'єктами правовідносин у сфері культури є професійні творчі працівники, працівники культури, які залучені до культури за своїми професійними спрямуваннями, зацікавлені в тому, щоб не просто задовольняти потреби інших, але і удосконалювати свої культурні потреби, переходячи на більш високий рівень компетентності не тільки у відповідних видах мистецтва, а й в управлінській діяльності.

Предметний і глибокий аналіз сучасних культурних процесів є необхідною умовою забезпечення успішної діяльності управлінців у сфері культури. Численні нормативно-правові акти, методичні рекомендації експертів, результати моніторингів, наукових досліджень утворюють достатньо вагому інформаційну базу. Тому однією з найважливіших компетенцій сучасного управлінця у сфері культури є вміння працювати з накопиченою правовою та аналітичною інформацією. Сучасна професійна управлінська діяльність, у першу чергу, має бути заснована на знаннях.

На жаль, зазначені суб'єкти залишаються однією з найменш соціально-захищених верств українського суспільства. Практична реалізація своїх творчих задумів стикається із значною кількістю перешкод, з яких -- складні умови праці та побуту працівників культурно-мистецької сфери, низька заробітна плата, відсутність соціальних пільг, тощо. Через незадовільний технічний стан закладів культури (особливо в сільській місцевості), унеможливлюється забезпечення повноцінного розвитку культури в Україні.

До першочергових заходів із поліпшення соціального захисту митців і працівників культури необхідно віднести: підвищення рівня та вдосконалення системи оплати праці у сфері культури; забезпечення працівникам культури всіх пільг і надбавок з оплати праці, передбачених законодавством; забезпечення майнових прав авторів і виконавців, отримання ними належної винагороди за використання їхньої інтелектуальної власності; створення кращих умов для творчої праці митців шляхом надання грантів, стипендій, приміщень для творчих майстерень.

Суб'єктами культурного життя є також групи людей, з'єднаних загальними інтересами, які мають у своєму розпорядженні будь-які засоби для проведення своєї культурної політики. Прикладом подібних груп є професійні творчі колективи, творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, підприємства. Зазначені вище групи людей об'єднують у своїх рядах представників відповідних творчих професій, у яких, поза сумнівом, є загальні культурні інтереси. Звичайно, такі групи мають у своєму розпорядженні деякі ресурси для того, щоб реально впливати на сферу виробництва тих чи інших культурних цінностей або послуг.

Найбільш впливовим суб'єктом культурного життя є держава, інтереси якої очевидні і тому потребують спеціального розгляду. Саме держава як суб'єкт права в системі правових відносин у сфері культури є тією інстанцією, яка покликана інтегрувати, забезпечувати інтереси всіх зазначених вище суб'єктів культурного життя.

В. Сирих зазначає, що особливістю держави як суб'єкта права полягає в тому, що більшість її повноважень з управління справами суспільства виконують його органи .

Отже, специфічна роль держави -- утримувача суспільних ресурсів -- полягає в тому, щоб система органів управління культурним життям забезпечувала максимально можливе -- для даних політичних і соціально-економічних умов -- задоволення культурних інтересів населення.

Центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері культури є Міністерство культури і туризму, яке здійснює свою діяльність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Міністерство культури і туризму України».

Міністерство організовує в межах своїх повноважень виконання актів законодавства і здійснює контроль за їхню реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та вносить їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України .

Однак переважна частина інфраструктури культури перебуває у власності місцевих рад, а в загальному обсязі бюджетного фінансування культури значний відсоток здійснюється з місцевих бюджетів. Тому особливого значення набуває питання про повноваження у сфері культури органів місцевого самоврядування. Отже, про інфраструктуру культури «на місцях» реально піклуються -- в міру можливості та бажання -- передусім відповідні структурні підрозділи обласних і районних держадміністрацій, тобто обласні управління та районні відділи культури.

Зазначений суб'єкт не повинен мати власних інтересів, але зобов'язаний забезпечувати максимально можливий рівень реалізації інтересів вище згаданих суб'єктів культурного життя.

В. Жидков зазначив, що практична реалізація цього принципу полягає у прагненні правлячої еліти використовувати культурне життя для формування власних інтересів. До цієї потреби він також додає і інтереси чиновництва, що знаходиться на державній службі. Кожний з них, розпоряджаючись тим або іншим об'ємом державних ресурсів, не просто виконує волю властей, але і грає в якусь власну гру, вносячи в державну культурну політику свої корективи .

Особлива роль держави полягає і у створенні умов для розвитку культур усіх національних меншин, які проживають на території України, сприяє залученню їх до спільного процесу творення культурних цінностей. Як суб'єкти культурної діяльності громадяни будь-якої національності мають право на збереження, розвиток і презентацію своїх культурних звичаїв, традицій, обрядів, мови, шляхом утворення національно-культурних товариств, центрів, закладів культури і мистецтв і навчальних закладів, заснування засобів масової інформації та видавництва. І від того, наскільки держава спроможна забезпечити цей пріоритетний напрямок -- реально погодити не співпадаючі інтереси різних суб'єктів культурного життя, а також врахувати стратегічні національні культурні інтереси, -- залежить ефективність всієї культурної політики.

Отже, брати участь у формуванні та реалізації культурної політики можуть будь-які суб'єкти культурного життя (окремі особи, різні субкультурні, етнічні групи, виробничі та інші колективи, суспільні організації, тощо), які володіють необхідними для цього ресурсами. Але відповідальна роль держави в культурному будівництві країни в даному переліку -- беззаперечна. В ідеально-теоретичному плані, важливим завданням держави є підтримка інтересів усіх інших суб'єктів культурного життя, тому що вона має у своєму розпорядженні ресурси, що належать всьому суспільству. Проведений аналіз дає право констатувати, що:

- інтереси суб'єктів культурного життя є не що інше як цілі культурної діяльності;

- культурне життя країни це -- багатоаспектний процес, і кожний її напрям потребує особливого управлінського підходу і правового захисту;

- інтереси суб'єктів культурної діяльності повинні складають цілі культурної політики;

- різні цілі культурної політики досягаються за допомогою різних соціальних інструментів;

- для здійснення культурної політики суб'єкт культурної діяльності повинен мати (матеріальні, фінансові, кадрові або інформаційні) ресурси.

Культурна політика, що проводиться в сучасній Україні, повинна використовувати відповідні методики, враховувати специфіку і своєрідність культурних процесів, що відбуваються в країні. Очевидно, що забезпечення таких умов припускає проведення відповідних наукових досліджень культурної ситуації в країні.

Держава не повинна бути самостійним суб'єктом культурного життя, але повинна захищати інтереси всіх суб'єктів культурного поля.

Це дозволяє зробити висновок, що культурна політика -- це боротьба інтересів різних суб'єктів культурного життя, в якому найістотнішу роль відіграє розподіл різних ресурсів -- фінансових, матеріальних, кадрових і інформаційних.

Прийнятий нами раніше принцип науковості припускає пошук рішення даної проблематики в більшій перспективі, з огляду на просторово-тимчасову специфіку сфери культури, особливості її регулювання в загально-правовому ракурсі.

Напрями діяльності суб'єктів суспільних відносин є однією з головних соціальних властивостей державної влади. Вони реалізуються в особливій нормативній формі, що організовує взаємовідносини, забезпечуючи необхідний порядок у різних соціальних зв'язках.

Правовий вплив може бути охарактеризований як всебічна і багатогранна (психологічна, державно-вольова, формальна, нормативна тощо) дія права. Тому, культурно-мистецька діяльність, яка обумовлена моральними та інтелектуальними мотивами суспільно доцільна діяльність зі створення, освоєння, збереження, розповсюдження і подальшого розвитку цінностей культури і мистецтва, особливо потребує значної правової підтримки.

Правовий вплив багато в чому зводиться до інформативної та виховної ролі права, підсилити яку можуть пропаганда правових знань, система широкої юридичної освіти.

Ця проблема особливо гостро постає сьогодні і пов'язана з доступом працівників культури до необхідної правової інформації. На сьогоднішній день існує потреба створити для працівників культури (особливо для працівників культури в міських і сільських культурно-дозвільних закладах) і тих, хто виконує чи кого стосується законодавство у сфері культури, систему офіційних каналів обміну інформацією, регулярних брифінгів, відкритих семінарів, методичних рекомендацій, освітніх програм і заходів. Міністерству культури і туризму слід удосконалити та поширити доступ до правової бази працівників культури, а саме, слід розмістити повний перелік чинних законів щодо культури та довідки про основні положення та практичні наслідки кожного з цих законів.

Завдання соціального, у першу чергу, державного управління не можуть бути вирішені без аналізу специфічного впливу на суспільні відносини -- нормативно-правового регулювання. До деякої міри цьому сприяє системно-структурний аналіз державно-правових явищ, який з успіхом застосовується у сфері права.

Певні поради з даної проблеми були підготовлені Радою Європи, в рамках 27-го огляду національних культурних політик (такі огляди готуються на прохання уряду відповідної країни на умовах партнерської співпраці між Радою Європи та органами, відповідальними за культуру в цій країні). У цьому контексті була висловлена досить слушна думка проте, що законодавство, яке безпосередньо не стосується культурного сектора, може мати такий самий потужний вплив, часом несумісно негативний, на культуру й культурний сектор, як і законодавство щодо культури. Визнаючи важливість цього факту, Міністерство та інші державні й урядові органи повинні гарантувати створення ефективних консультативно-юридичних механізмів, здатних впливати на неспеціальне законодавство на етапі його розробки та обговорення. Міністерство культури (в ідеалі -- спільно з комітетом Верховної Ради з питань культури) має розпочати серйозні практичні консультації, включно з проведенням фахових досліджень, аби виявити всі чинні та підготовані до ухвалення закони й нормативні акти, які можуть негативно впливати на культуру й культурний сектор.

На рівні практичної політики, особливо в культурному секторі, законодавство має бути не самоціллю, а засобом досягнення цілі. Безперечно, золотим правилом у культурному секторі має бути таке: не марнувати час на закони, які не можуть бути виконаними чи не будуть виконуватися. Навіть там, де закони хоча б частково виконуються, це не результат вияву певної політичної чи парламентської волі, а справді якісний приклад функціонування держави і суспільства. Отже, саме якісний аспект виконання законодавства, а не кількість ухвалених законів чи охоплених ними питань, є лакмусовим папірцем успіхів перехідної держави.

Міністерству культури і туризму України було надано низку рекомендацій, серед яких спроба вивчити концепції, функції та моделі обстоювання інтересів культурного сектора, які використовуються в інших європейських країнах, включно з тими, які стосуються неспеціального законодавства, і оцінити, чи можуть деякі з них бути використані в Україні.

Саме світовий досвід переконливо свідчить, що ті держави, які в найскладніші кризові періоди свого розвитку проводили послідовну політику у сфері культури, в найкоротші терміни, з мінімальними витратами досягли значних успіхів у проведенні правових, економічних, політичних, соціальних реформ. І, навпаки, недбайливе ставлення до культури прирікає суспільство на жалюгідне існування і відставання від цивілізованого світу.

С. Безклубенко стверджує, що саме за умов нехтування, забуття створеного попередніми поколіннями, тим більше -- його руйнування, народи поступово втрачають свою етнонаціональну ідентичність і, отже, гинуть: щезають як особливі історичні соборні індивіди.

Коли виникають труднощі в освоєнні спадщини з причин недостатньої уваги сучасників до підготовки підростаючих поколінь, турботи про забезпечення нормальних умов для реалізації творчого потенціалу народу: тоді уповільнюється або й припиняється процес розширеного відтворення культури, настає застій, стагнація, виродження і, зрештою, - також загибель нації .

У часи складного і суперечливого процесу формування правових відносин у державному і суспільному житті, особливо гостро постає проблема правового регулювання суспільних відносин. Правове регулювання суспільних відносин є одним із різновидів державного владного впливу в широкому розумінні цього слова, яке становить важливу складову діяльності держави, зокрема, її правотворчих і правозастосовних органів

У демократичному суспільстві одним із засобів регулювання суспільних відносин є законодавство. Не є винятком і сфера культурного життя.

Не є сумнівом, що законодавче регулювання різних аспектів суспільного життя найбільш позитивне, якщо воно не зводиться тільки до заборон. Є підстави вважати, що у сфері культури ця закономірність виявляється особливо виразно. Тому, що багато думок у цій сфері мають принципово суб'єктивний характер, а також у зв'язку з тим, що художня культура - це сфера творчої самореалізації особи, а тому їй протипоказані надмірні зовнішні обмеження.

Важливим моментом правового забезпечення культурних інтересів суспільства є захист художніх цінностей як суспільного надбання, що не суперечить можливості володіння ними приватною особою.

Права у сфері культурного життя невід'ємні від обов'язків і, зокрема, від обов'язку матеріально підтримувати культурні ініціативи та забезпечувати відповідні умови для культурної діяльності. Серед цих проблем головною є виділення певної частки ресурсів з фундацій суспільного споживання для матеріального забезпечення культурного життя. Предметом правового регулювання є і забезпечення доступності культурних цінностей для населення - територіальної, економічної та соціальної. Вимагає законодавчого регулювання можливість отримання освіти у сфері культури і мистецтва, а також можливість створення будь-яких культурних об'єднань і асоціацій, у тому числі на релігійно-культурній і національно-культурній основах.

Дуже важливо захистити права художників -- творців культурних цінностей. Основою законодавчого захисту їхніх прав є статус професійного творчого працівника, що включає забезпечення свободи творчості та права розпоряджатися результатами творчої праці.

Вимагає правового регулювання і організаційна сторона культурної діяльності -- можливість створення установ культури, заснованих на різних організаційно-економічних принципах, а також об'єднання художників у професійно-творчі союзи і асоціації. Закон повинен регулювати і умови діяльності подібних об'єднань і установ культури -- принципи їхнього фінансування, податковий режим, можливості використання прибутку тощо. Аналогічне правове регулювання повинне розповсюджуватися і на асоціації споживачів культурних цінностей.

Показником прогресивності будь-яких суспільних перетворень є ступінь розвитку культурного життя держави, зростання духовності суспільства та його членів. Ніякі матеріальні блага не можуть компенсувати духовного зубожіння, а рівень виробництва цих благ залежить від рівня культурного розвитку всіх членів суспільства. Культура, як і все наше суспільство, переживає сьогодні складний період становлення організаційних інститутів у нових економічних умовах.

Зміни, що відбуваються в Україні, негативно впливають на культурні процеси нашої країни. Матеріально-технічна база культури за минулі роки значно ослабла. Безумовно, фінансовий стан справ і той бюджет, що формується протягом останніх років, не дозволяють повною мірою створити умови, необхідні установам культури для нормальної творчої роботи. Внаслідок цього йде процес постійного зниження культурного обслуговування населення. Закрито багато кінотеатрів, клубів, бібліотек; музеї не мають коштів на охорону творів мистецтва, театри -- на нові постановки, рідкістю стала поява цікавих нових вітчизняних фільмів. Ріст цін і масове ввезення низькопробної літератури з Росії підірвали і практично звели нанівець планову роботу з видання кращих добутків світової літератури.

Основними причинами, що зумовили існуючий стан у сфері культури в Україні, є:

- невиконання або ігнорування органами державної влади законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансування культури чи соціального захисту працівників культури;

- систематичне порушення органами державної влади конституційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов'язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що відображається у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг;

- недостатньо враховані проблеми культури в законах, регулюючих суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових і фінансово-бюджетних;

- недосконалість законодавства: деякі сфери діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого регулювання (не ухвалено закони про механізми громадського контролю над прийняттям рішень культури, про соціальний захист митців тощо);

- недостатня інформаційна та правова обізнаність населення з чинним законодавством;

- недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі;

- порушення норм статті 10 Конституції України про функціонування державної мови в Україні;

- найнижча заробітна плата працівників галузі культури порівняно із середньою в народному господарстві.

І хоча за останні роки було зроблено перші кроки на шляху до адаптації галузі культури до нових соціально-економічних умов: розроблено і прийнято низку нових законів; створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері; відбулися значні зміни в системі підготовки кадрів, -- однак на сучасному етапі сфера культури перебуває у стані, що не повною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу.

Ми живемо в країні, де право є особливим і головним державним регулятором суспільних відносин. Спираючись на право, діючи відповідно до права, а не всупереч йому, суспільство досягає такої організованості, за якої реалізується демократія, економічна свобода особи, що, як відомо, тісно пов'язано з моральністю та духовністю. Однак держава своєю діяльністю може як сприяти, так і перешкоджати проявам, пов'язаним з економікою, політикою, соціальним та культурним розвитком суспільства. Тому підвищення ролі правового регулювання цього напряму діяльності в нинішніх умовах набуває особливого значення.

Правове регулювання -- це процес, обумовлений об'єктивними і суб'єктивними чинниками, такими, як: рівень зрілості та стійкості суспільних відносин, рівень соціальної структури суспільства, стан економічного розвитку суспільства, загальний рівень правової культури населення ¹⁸⁴. Категорія «правове регулювання» виражає динамічну сутність всієї юридичної надбудови, вона характеризує активно-творчу сторону права, відображає процес перетворення його із можливості в дійсність.

О. Скакун визначає правове регулювання як здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їхнє юридичне закріплення, охорона і розвиток. Воно являє собою систему різноманітних юридичних засобів: норм права, юридичних фактів, правових відносин, встановлення право та дієздатності осіб і правового статусу громадян, визначення компетенції органів держави, правового становища громадських організацій, юридичних осіб та інших суб'єктів. Правове регулювання суспільних відносин передбачає не будь-яку владну діяльність уповноважених на те органів і посадових осіб, а лише ту, яка має безпосередньою метою спрямування в чітко визначене русло поведінку учасників суспільних відносин.

Правове регулювання можна охарактеризувати як особливий формалізований метод державної регламентації дій суб'єктів права з метою спрямування їхньої поведінки відповідно до інтересів громадян, суспільства і держави. Правове регулювання потребує комплексного вивчення складових в їхній нерозривній взаємодії, як цілісної системи. Воно складається з певних ланок, що взаємодіють між собою: кожна з них випливає з попередньої. Тому правове регулювання передбачає системний аналіз, а також створення системи юридичних категорій, що відображає багатогранний процес регулювання в різних сферах людського буття.

Правове регулювання -- це явище, необхідність якого виникає з передумов, наприклад, таких як ствердження справедливості, створення оптимальних умов для переважної дії в суспільстві економічних і духовних факторів. Відсутність же ефективного механізму правового регулювання породжує свавілля в суспільному житті та житті громадян.

У межах спеціального юридичного підходу правове регулювання визначається як результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини, що здійснюється за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних розпоряджень і ін.) з метою їхнього упорядкування, охорони та розвитку відповідно до суспільних потреб.

Виходячи з цього, можна виділити дві важливі ознаки правового регулювання діяльності у сфері культури.

По-перше, воно являє собою цілеспрямоване, нормативно- організаційне опосередкування суспільних відносин державою.

По-друге, воно здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, що забезпечують досягнення необхідних цілей (результатів), які ставив законодавець, видаючи юридичні норми.

А. Малько характеризує правові засоби як юридичні інструменти, за допомогою яких задовольняються потреби та інтереси суб'єктів права, забезпечується досягнення поставлених цілей. Правовими засобами є норми права, правозастосовні акти, договори, юридичні факти, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, заборони, пільги, заохочення, покарання тощо 186 .

Існують різні види правових засобів. Правові засоби, залежно від галузевої залежності, можуть бути: конституційними, цивільними, адміністративними тощо; залежно від характеру -- матеріальними і процесуальними; від функціональної ролі -- регулятивними й охоронними; залежно від інформаційно-психологічної спрямованості -- стимулюючими та обмежуючими .

Особливості правовідносин у сфері культури зумовлюють специфіку юридичного впливу на ці відносини, або метод правового регулювання. Метод правового регулювання вказує на те, як саме регулюються ці правовідносини. До зазначених правовідносин в основному застосовується імперативний (директивний) або владно спонукальний метод, який є обов'язковим і таким, що не допускає відступів від юридичного установлення. Основним юридичним інструментом імперативного методу є владний припис. На відміну від імперативного методу, диспозитивний метод у зазначеній галузі застосовується рідше. Він допускає можливість регулювання учасниками своєї поведінки на свій розсуд. Тому, регулюючи правовідносини у сфері культури, слід нормативно визначати лише межі такого розсуду. Це може бути досягнуто шляхом встановлення певної процедури, порядку надання тих чи інших послуг, так як вони містять обов'язковий характер, є обов'язковою передумовою для отримання замовниками послуг певних необхідних юридичних наслідків.

Таким чином, диспозитивний метод правового регулювання і виявляється в наведеному правовому статусі суб'єктів правовідносин, пов'язаних з діяльністю в галузі культури. У свою чергу, правовий статус закладів культури становить їхня компетенція, коло повноважень, якими володіє даний суб'єкт правовідносин, та коло покладених на нього обов'язків. Визначення правового статусу закладів культури у відносинах, що виникають у процесі діяльності, є першою стадією правового регулювання цих відносин. Другою стадією є конкретизація суб'єктивних прав і обов'язків у цих відносинах. На цій стадії виникають правові норми -- загальнообов'язкові, офіційно визначені правила поведінки, які встановлює держава в особі її уповноважених органів, що готують відповідну процедуру прийняття їх з метою врегулювання суспільних відносин, виконання яких забезпечується як рівнем свідомості учасників цих відносин, так і заходами державного впливу. На цій стадії права і обов'язки деталізуються відносно кожної окремої ситуації, конкретних відносин, «прив'язуються» до конкретно визначених суб'єктів.

Однією з головних ознак правових норм є те, що вони являють визначені правила поведінки. З цього випливає, по-перше, що норми - це визначені конкретні права і обов'язки учасників правовідносин. По-друге, такі правила поведінки мають відповідне оформлення у вигляді нормативно-правових актів. Сьогодні прийнята точка зору згідно з якою нормативно-правові акти є джерелом права, формою вираження правил поведінки, «резервуаром», у якому перебувають правові норми. Ця точка зору ґрунтується на праворозумінні нашого суспільства на даному етапі розвитку, що визнає нормативно-правові акти як головний спосіб прийняття соціальних норм як обов'язкових. Поняття нормативно-правового акту застосовується стосовно документів, що мають такі ознаки:

- в них закріплені правові норми, (а не, технічні норми, як в правилах застосування електроприладів);

- вони носять нормативний характер, тобто містять правові норми (правила поведінки), а також норми застосування права.

А. Венгеров поділяє нормативно-правові акти за такими критеріями, як: зміст нормативно-правового акту: процедура його прийняття; орган, що приймає акт; коло осіб, на яких розповсюджується його дія; простір і час, які охоплюються дією акту; системність, внутрішня структура; втрата юридичного значення тощо .

Юридичну силу нормативно-правового акту визначає його місце в ієрархії нормативних актів. Юридична сила формулює принцип відповідності підзаконних актів законам, що мають вираження в принципі «верховенства закону». «Верховенство закону» як принцип правової держави означає не тільки обов'язковість виконання вимог закону, але й обов'язкову відповідність усіх інших нормативно-правових актів закону. Підзаконні акти є актами, спрямованими на реалізацію та виконання закладених у законі загальних правил поведінки в окремій стосовно загальної сфери відносин.

Аналізуючи природу нормативно-правової бази у галузі культури, варто зазначити, що це великий нормативний масив, який поєднує різні за своєю галузевою приналежністю норми господарського, цивільного, фінансового, кримінального та інших галузей права, що є джерелами регулювання і охорони суспільних відносин у сфері культури. Все це дозволяє визначити законодавство у сфері культури як його комплексну галузь. Воно (законодавство) носить багатоструктурний характер і включає такі складові:

- загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів;

- галузеве законодавство (зокрема цивільне, податкове, адміністративне, земельне та ін.), яке закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання;

- спеціальне законодавство у сфері культури. Тобто регулюючі «діяльність» у сфері культури норми містяться в по різник нормативних актах.

Розглянемо розвиток та сукупність нормативно-правових актів, що регулюють правовідносини у сфері культури. Фактично і до 1990 року все національне законодавство у сфері культури складалося з одного закону про охорону пам'ятників історії і культури.

Однак необхідно відзначити, що в перехідний період були прийняті важливі нормативні документи, що спряли збереженню культури в ринкових умовах.

Так, важливу роль у збереженні національної культурної спадщини зіграло розпорядження Ради Міністрів Української РСР від 25.08.90 р. № 390-р., яке передбачає запобігання незаконному вивезенню за кордон творів мистецтва і предметів антикваріату, що становлять значну художню, історичну чи іншу культурну цінність. Однак це розпорядження не могло розв'язати проблему відсутності в країні системи законодавчих актів, регулюючих відносини в сфері культури. 1992 року був прийнятий основний закон «Основи законодавства України про культуру». За прийнятою концепцією його мали супроводжувати галузеві закони за різними напрямами культури. Слід зазначити, що ця концепція діє і нині.

Часи незалежності України позначилися рядом прийняття важливих для культури і мистецтва України законів.

На сьогодні основою регулювання цього правового інституту є Конституція України, чинні Господарський, Цивільний, Кримінальний кодекси України, низка спеціальних законів, зокрема закони України «Основи законодавства України про культуру», «Про охорону культурної спадщини», «Про авторське право і суміжні права», «Про бібліотеки та бібліотечну справу», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про видавничу справу», «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про кінематографію», «Про музеї та музейну справу», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», а також ряд інших нормативно-правових актів, які регулюють певні види суспільних відносин у сфері культури і мистецтва.

Останнім часом нагальним стало удосконалення податкового законодавства і бюджетної політики у відстоюванні пріоритетів вітчизняної культури. З цією метою не тільки приймалися нові законопроекти, але і вносилися поправки в раніше прийняті. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів з питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об'єктивних причин має непослідовний і, в багатьох випадках, неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема, у законодавчих актах положення про ринкові відносини діють поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Головним чинником системи законодавства у сфері культури є Конституція України. Відповідно до статті 11 Конституції, держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Вона також забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходи для повернення в Україну художніх надбань народу, що знаходяться за її межами. Культурна спадщина охороняється законом (ст. 54) .