Правовий вплив на суспільні відносини у сфері культури

Другим після конституційного рівня джерел правового регулювання у сфері культури є такий законодавчий акт, як «Основи законодавства України про культуру», що визначає правові, економічні, соціальні організаційні засади розвитку культури в Україні; регулює суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей. Цей документ спрямований на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури та створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури . До цієї ж групи нормативних актів потрібно віднести закони України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про музеї та музейну справу», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», а також інші нормативно-правові акти, які регулюють відносини у різних галузях культури. Відповідальність за порушення вимог законодавства про культуру, а також іншого законодавства, пов'язаного з діяльністю у сфері культури, передбачена нормами Цивільного, Господарського, Кримінального кодексів України та Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Не менш важливу роль на формування культурної політики держави належить підзаконним нормативним актам, які відповідні Основам законодавства України про культуру та базовим Законам. До них відносять:

- постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Державної програми розвитку культури на період до 2007 року» від 06.08.2003 р. № 1235; «Про затвердження Порядку проведення державної експертизи культурних цінностей та розмірів плати за її проведення» від 26.08.2003р. № 1343; «Про невідкладні заходи щодо запобігання вивезенню за межі України національного культурного надбання» від 30.11.1998р. № 1888; «Про затвердження Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами культури і мистецтв, заснованими на державній та комунальній формі власності» від 05.06.1997р. № 534 тощо;

- накази Міністерства культури і туризму України - «Про затвердження Положення про початкові спеціалізовані мистецькі заклади системи Міністерства культури і мистецтв України» від 06.08.2001р. №523; «Про затвердження положення про централізовану бібліотечну систему» від 20.11.2001р. № 709; «Про затвердження Положення про стажування працівників театрів, філармоній, професійних творчих колективів, цирків, кіностудій України» від 13.07.1993р. № 178; «Про реформування циркової галузі» від 05.02.2004р. № 68;

- спільні накази: Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства культури і мистецтв України -- «Про затвердження інструкції з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об'єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України» від 24.10.1998 р. № 771/428; Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури і мистецтв України та Державного комітету України у справах сім'ї та молоді -- «Про затвердження Положення про Всеукраїнський конкурс учнівської творчості» від 29.06.2003р. № 585/529/875; Міністерства культури і мистецтв України та Державного комітету України з будівництва та архітектури -- «Про затвердження Порядку встановлення та утримання охоронних дошок та охоронних знаків на нерухомих пам'ятках» від 27.01.2004р. №30/10 тощо.

Чисельність перелічених правових актів вказує на те важливе значення, яке законодавець надає цій проблемі. Причому такий підхід характерний не тільки для України. Фахівці стверджують, що в Росії у сфері регулювання відносин у галузі культури нормативно-правових актів діє ще більше. Українське законодавство перебуває в стадії реформування і вдосконалення. Порівняно із законодавством інших країн, законодавство України в галузі культури є досить широким і специфічним, але далеко не ідеальним.

Нагальною є потреба реформування законодавчої бази у сфері культури; оновлення законодавства про мови в Україні, про державні соціальні стандарти у сфері культурних послуг тощо; удосконалення механізму фінансування та оподаткування закладів культури; залучення інвестицій, підтримка організацій культури всіх видів і форм власності.

Життя диктує внесення змін і доповнень у чинне законодавство, з урахуванням існуючої соціально-економічної ситуації. Низький рівень добробуту більшості українських родин, відсутність стабільності викликали істотні зміни в ієрархії традиційної для України системи цінностей. Зараз у школах на низькому рівні перебуває система виховання підростаючого покоління. Важливим фактором негативного впливу на систему виховання підростаючого покоління є комерціалізація установ культури і мистецтва (часто через брак коштів). Не менш важливим фактором такого впливу є різке скорочення державних соціокультурних інститутів: кінотеатрів, клубів, бібліотек, мережі книгарень, тиражів кращих добутків української і світової літератури.

Це зробило багато цінностей культури недоступними для більшості громадян і призвело до того, що росте ціле покоління нігілістично налаштованих людей із зруйнованою системою людських цінностей.

Не остання роль в реалізації культурних прав людини належить правовій культурі особи.

Вітчизняні вчені правову культуру визначають як особливий різновид культури, зміст якої, з одного боку, утворює система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права, а з іншого -- цілеспрямована система заходів просвітницького та освітнього характеру, які формують повагу до права, цивілізованих способів вирішення спорів, профілактики правопорушень .

Українська дослідниця Н. Оніщенко визначає правову культуру як опосередковану ланку між соціально-економічною і політико-правовою системами, базовими потребами, правовим статусом, правовими і морально-етичними нормами окремої людини, соціальної групи, класів, що беруть участь у державно-правових процесах з одного боку, і неправовою поведінкою - з іншого .

Правова культура, наголошує Л. Макаренко, являє собою складне соціальне явище, у якому акумульовані конкретно-історичні й національно-психологічні особливості правового життя суспільства. Це невід'ємна частина загальної культури є відображенням рівня її розвитку і базується, переважно, на ментальності народу. Формування правової культури не є відособленим процесом від розвитку інших видів культури - політичної, моральної, естетичної, педагогічної. Їх поєднує спільне завдання - створення морально-правового клімату в суспільстві, що гарантує реальну свободу поведінки особистості в поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечує її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, тобто ставить людину в центр економічних, соціальних, політичних, культурних процесів .

Багатоплановість досліджуваного поняття відзначає В. Лазарєв, пов'язуючи правову культуру з певним рівнем правового мислення і почуттєвого сприйняття правової дійсності; належним ступенем знання населенням законів; високим рівнем поваги до норм права, їхнього авторитету; якісним станом процесів правотворчості й реалізації права; специфічними формами правової діяльності; результатами правової діяльності у вигляді духовних і матеріальних благ, створених людьми .

У науковій літературі існує кілька класифікацій правової культури, однією з яких є класифікація за її носіями. Тут розрізняють два основні види: правову культуру суспільства та правову культуру особи. Але слід зауважити, що ці поняття не можна розглядати окремо, оскільки вони здійснюють взаємний вплив та доповнюють одне одного. Правова культура суспільства, на думку О. Скакун, - це система правових цінностей (форм, норм, принципів і інститутів), накопичених і таких, що постійно розвиваються юридичною наукою, освітою і практикою з метою забезпечення якісного стану правового життя особи і суспільства .

Отже, поняття «правова культура» відображає складний зміст реального соціального явища - права і в нашому розумінні може розглядатись як на рівні особистості, коли акценти зміщуються вбік особистих якостей і властивостей індивіда, так і на рівні універсальних узагальнень, коли йдеться про правову культуру суспільства в цілому. Таке розуміння відповідає широкому погляду на культуру як на категорію, що охоплює всі цінності, створені людством у процесі його духовної та матеріальної діяльності .

Правова культура особистості складається в результаті взаємодії різних специфічних соціальних, вікових і психічних регуляторів. Особисті вікові потреби і інтереси, соціальний стан, індивідуальні стереотипи правової діяльності, методи виховання, особливе світосприймання, віросповідання, самооцінка, індивідуальні психофізіологічні параметри - такий неповний перелік тих моментів у цілісному житті індивіда, під сукупним впливом яких і формується його правова культура.

Вважаємо, що по-перше, правову культуру необхідно розглядати у двох головних та взаємопов'язаних аспектах: стосовно суспільства в цілому та особистості зокрема. Між ними існують зв'язки, єдність, взаємообумовленість та взаємодія.

По-друге, правова культура - це засіб правового регулювання суспільних відносин, заснованих на законах, формах взаємодії їх учасників.

Проявом ставлення особистості та суспільства до права, законності є правосвідомість як частина правової культури. Правосвідомість формується під дією об'єктивних та суб'єктивних факторів суспільного розвитку. На нього впливають не тільки історичні та соціальні процеси, а й геополітична ситуація в державі і духовна сфера суспільства. Якщо правова система функціонує в умовах законності, свободи, соціальної справедливості, поваги до права, то це сприяє росту правосвідомості всіх суб'єктів.

По-третє, правова культура органічно пов'язана та взаємодіє із законодавством. В умовах демократичної процедури закони можуть прийматися більшістю голосів, власникам яких не вистачає професіоналізму. У боротьбі за закони відбувається зіткнення представників різних правових культур, що не може не відобразитися на якості законодавчої діяльності.

Якщо право - це встановлена законом міра соціальної свободи, то закони і всі інші юридичні норми повинні бути послідовним вираженням цієї свободи, що відповідає завданням та цілям правової держави. Якість законодавства оцінюється не тільки і не стільки вирішенням економічних, політичних та інших завдань суспільного розвитку, скільки закріпленням надійних гарантій прав, свобод та інтересів особистості, інших суб'єктів правових відносин.

По-четверте, матеріально-предметна сфера правової культури визначається, з одного боку, економічними факторами, а з іншого - традиціями даного суспільства.

Ментальний бік правової культури включає в себе буденну і теоретичну правосвідомість, тобто комплекс уявлень про політику, закони, правосуддя, які впливають на поведінку людей, відображаються на змісті та формі правового регулювання суспільних відносин. Таким чином, ставлення людей до права є одним із показників правової культури.

Правова культура використовується як інструмент стану правового життя суспільства в цілому. Ось чому важливо вивчати клімат політичного життя, атмосферу, пов'язану з правовідносинами.

По-п'яте, правову культуру неможливо зводити тільки до знання законів. Оцінний момент є найважливішим компонентом правової культури, бо ціннісні орієнтації та ідеали створюють той еталон, із яким порівнюється рівень правової культури у правовій сфері.

По-шосте, правова культура - специфічний засіб спілкування суб'єктів політичного й правового життя суспільства, що виражається в різних формах правомірної поведінки та мислення, побудованого на вільному виборі гарантованих законами правових засобів досягнення поставлених цілей.

У правовій державі існує система гарантій реалізації правового статусу людини, однак необхідне розумне співвідношення прав та обов'язків, свободи і відповідальності. Особливу роль у системі цінностей правової культури відіграють права та обов'язки, через які в суспільстві розвивається атмосфера демократизму, законності, правопорядку. Але для цього необхідно підкріпити правосвідомість особистості та суспільства механізмом дій норм законодавства. культура правовий юридичний

По-сьоме, правовій культурі протистоять такі явища, як правопорушення, невиконання законів, бездіяльне відношення до обов'язків, які в сукупності створюють антикультуру в суспільному ладі та державному устрої. Вони негативно впливають на правопорядок, режим законності, породжують правовий нігілізм. Подібні явища - це відмова від існуючої в суспільстві правової культури, її цінностей .

Таким чином, ураховуючи всі підходи до визначення правової культури, спробуємо дати цілісне визначення цього поняття. Правова культура - це структурно-складне цілісне утворення, яке включає в себе якісний стан правового життя суспільства, відображеного в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової і правозастосовної діяльності, правосвідомості та правового розвитку особистості, а також у ступені свободи її поведінки та взаємної відповідальності держави та особистості, що позитивно впливає на суспільний розвиток та підтримання умов функціонування суспільства.

Вивчення структури правової культури є важливим напрямком розуміння її сутності, виділення ролі та місця в правовому житті суспільства. Буде не вірним зводити структуру правової культури лише до перерахування її елементів, бо структура - це або побудова об'єкту, або сукупність його елементів та відносин між ними, або система всіх чи тільки постійних зв'язків елементів, що утворюють одне ціле, або, нарешті, принцип, спосіб, закон зв'язків елементів цілого. Необхідно з'ясувати не тільки співвідношення цих елементів, а й їх єдність, систему.

Про правову культуру будь-якого суспільства можна судити на підставі рівня розвитку та досконалості системи нормативно-правових актів, у яких відображена вся соціально-правова ситуація держави. Правові акти свідчать про рівень розвитку всього суспільства, оскільки вони відображають атмосферу, що панує в тому чи іншому суспільному ладі, суспільних відносинах.

При визначенні якості правової культури суспільства необхідно враховувати й стан індивідуальних правових актів: правозастосовних (рішення й вироки судів, постанови слідчих, акти прокурорів, документи адміністративно-управлінської сфери і т.д.) та правореалізуючих (господарські договори тощо).

На підставі аналізу правових актів, а також інших текстів правового характеру, можна зробити висновок про рівень розвитку не тільки правової культури суспільства, але й культури в цілому.

Таким чином, першим і найбільш вагомим елементом правової культури суспільства є рівень розвитку права.

Наступним компонентом системи правової культури, на нашу думку, виступає рівень розвитку правової діяльності як засобу існування правової дійсності, бо правові акти, які не задіяні в правовій діяльності, є “мертвими” і тому не впливають на суспільне життя держави. Структура діяльності правової культури складається з рівнів розвитку різних видів юридичної діяльності.

Практична юридична діяльність, як зазначалося вище, складається з діяльності щодо створення правових норм (правотворчість) та їх реалізації (правозастосування).

Для оцінки правової культури суспільства має значення аналіз правотворчої діяльності, високий рівень якої впливає на рівень розвитку нормативно-правових актів.

Правова культура суспільства багато в чому визначається реальною правовою поведінкою громадян, їх діяльністю з реалізації права, а також тим, наскільки є зрозумілими і вчасно виконуються ними обов'язки (наприклад, щодо заповнення податкової декларації про сукупний річний дохід), дотримуються заборони та повноцінно використовуються права.

Ще одним елементом системи правової культури повинен виступати рівень правосвідомості, оскільки рівень правотворчої діяльності впливає на правосвідомість і навпаки.

Правова культура відображає правову дійсність і регулює поведінку особистості у сфері права. Ставлення особистості до своїх прав та обов'язків, у якому проявляється і її ставлення до права, законності та справедливості, здійснюється через певні функції правової культури.

Для визначення функцій правової культури необхідно перш за все виходити з трактування поняття «функція».

Функція (від латинського functio - виконання, діяльність) - це обов'язок, коло діяльності, призначення , робота кого-небудь, чого-небудь, чогось, повинність, місія, явище, яке залежить від іншого явища, є формою його виявлення і перетворюється відповідно до його змін .

Дослідники правової культури вже зазначали, що правова культура виконує декілька функцій, проте окремо ці функції не аналізувались. До складових функціонування правової культури деякі вчені відносять: функцію виховання свідомого ставлення до права, функцію нормативно-правового регулювання, інформаційну функцію, функцію правової поведінки. Прибічники такої позиції підкреслюють, що право як специфічний регулятор суспільних відносин діє подвійно: по-перше, у сукупності з іншими соціальними механізмами воно викликає ідеологічний вплив; по-друге, специфічним шляхом, надаючи сторонам юридичні права і обов'язки. На їх думку, правова культура охоплює обидва вказаних способи . Тому функції правової культури в цілому допомагають більш наглядно уявити всі зв'язки, що існують між правом і процесом його практичної реалізації. Завдяки функціям правової культури більш активно відбувається залучення громадян до державного і громадського життя .

Правова культура в демократичному суспільстві має бути спрямованою на виховання таких людей, які поважають закон, але чинять супротив в тому випадку, коли їх права порушуються. Її реалізація може бути дієвою, якщо в кожної людини будуть чіткі ідеї обмеження влади та готовність боротися законними засобами для підтримки цих обмежень. Однак з огляду на минуле, більша частина громадян нашого суспільства не буде чинити опір на порушення своїх прав , оскільки їх поновлення - це досить важкий та довгий шлях.

Особа з високою правовою культурою не намагатиметься кожен раз замислюватися над проблемою «Що таке правова держава, як вона виникла?», а скоріше вона сформулює для себе інші завдання, які стануть суттю її правової свідомості. Вона повинна замислюватися над своїми вимогами до державних та правових інститутів і віддавати перевагу життю в стабільній організованій державі, а не в такій, де панує беззаконня. Особа з високим рівнем правової культури особливого значення буде надавати функціонуванню тих чи інших правових інститутів, тобто придатності кожного з них для виконання відповідних функцій. Немає сумніву в тому, що процес національного державотворення, який є найбільш суттєвим проявом національної свідомості, багато в чому (якщо не в головному) залежить від правової культури суспільства загалом та правової культури особистості зокрема. Тому її формування, виховання народу, перш за все молоді, у цьому дусі є надзвичайно важливим і актуальним завданням, одним з головних напрямків правовиховної роботи. Але при цьому треба мати на увазі, що невід'ємною особливістю процесу формування самосвідомості є зміна форм і змісту правовиховного впливу.

Правова культура, як і правосвідомість людини, формується під впливом різноманітних об'єктивних та суб'єктивних факторів. Проте правосвідомість здебільшого не завжди стабільна і включає в себе як позитивні, так і негативні переконання, погляди, оцінювальні судження. Правильно орієнтована в цілому вона певною мірою може бути і дефектною. Правова культура - це лише позитивні соціальні цінності, у тому числі погляди, мотиви, установки, переконання, які знаходяться в основі правомірної поведінки. Однак необхідно враховувати рівень цих соціальних цінностей. На нашу думку, правова культура є особливим баченням правового життя суспільства, яке охоплює всі її сторони (у тому числі й негативні). У зв'язку з цим виникає можливість вимірювати рівні правової культури (особа не може бути повністю позбавлена правової культури, просто її рівень може бути досить низьким).

Провідною характерною рисою правової культури будь-якого суспільства є ставлення до власної державності.

Сучасний стан правової культури знаходиться в кризовому стані, у процесі пошуку більш раціональних орієнтирів і становлення. Кризові явища, деморалізація, глобальна бідність та інші негативні явища змушують людей і українське суспільство заради виживання здійснювати переоцінку тих правових і соціальних цінностей, норм, інститутів, які не відповідають потребам сучасного життя. Зазначені негативні явища сьогодення відбиваються і на стані правової свідомості та правової культури суспільства. Очевидними є факти занепаду національного духу, схильності до соціальної паніки і страху, відчаю, зневіри в майбутньому держави. За цих умов сенс існування і функціонування державної влади девальвується, низькою є ефективність діяльності органів державної влади, особливо парламенту, судів, правоохоронних органів, що не додає оптимізму настроям народу України. У свою чергу, криза правової культури каталізує кризу правової системи української держави.

Необхідність формування правової культури особистості, при якій повага до права, закону стає особистим переконанням кожної людини, висуває вимоги до забезпечення не лише зовнішньоправомірної поведінки членів суспільства, а поведінки, заснованої на глибокому усвідомленні необхідності та потреби у правових нормах, на переконанні в їх справедливості та цінності. Така поведінка невід'ємна від правової культури і дозволяє обирати найбільш ефективні шляхи здійснення прав та виконання обов'язків, заснованих на повазі до права, сприяє перетворенню потреб закону в життєву необхідність. Правова культура дозволяє регулювати їх взаємовідносини у правовій сфері.

Розвиненість правової культури є лише першим кроком до побудови правової, соціальної держави. Коли Конституція України та інші нормативно-правові акти будуть вірно відображати об'єктивну дійсність, а їх конкретні положення не лише встановлювати певні норми, а й знаходити своє повне підтвердження, утілення в життя суспільства та держави, тільки тоді ми зможемо вести мову про державу в якій суспільство має високий рівень правової культури та правосвідомості.

Як свідчить світовий досвід, значна і особлива роль у підвищенні правової культури окремої особи так і населення в цілому, належить не тільки засобам масової інформації, літературі, а й навчальним закладам та соціокультурним інститутам. Діяльність вищезазначених закладів дає змогу реалізовувати правовиховні та правоосвітні програми з урахуванням всіх соціально-вікових особливостей громадян. Правове виховання громадян має бути спрямоване насамперед на повагу до закону та прав людини. Реалізація правовиховного та провоосвітнього процесу може бути дійовою, якщо кожна людина буде достатньою мірою правообізнана, що дасть їй можливість відстоювати свої конституційні права законними засобами.

Отже, універсальним засобом впливу на особистість, на кожну окрему людину є процес освіти, в тому числі й правової. Володіючи правовою культурою, людина не тільки знає та розуміє право, правові явища, але й оцінює їх з точки зору загальнолюдських правових цінностей. Така оцінка допомагає особі реалізувати свої права та обов'язки на практиці.

Право особи знати свої права й обов'язки є єдиною із найбільш значущих юридичних гарантій прав і свобод особи, якими прийнято вважати «надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які є необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами» .

За своєю суттю право на знання своїх прав та обов'язків досить тісно пов'язане з отриманням правових знань. На думку вчених, роль правових знань у впорядкуванні свідомої діяльності особистості в правовій сфері досить вагома. Вся ця діяльність передбачає основою не тільки знання, а й розуміння тих вимог, які держава вимагає від громадянина. Зрозуміло, що правила поведінки, закріплені в нормах права, безперечно, повинні бути відомі громадянину, зрозумілі, усвідомлені ним. Це одна із умов формування відповідного відношення людини до реалізації своїх прав і виконання обов'язків .

Аналіз практики правового виховання свідчить про недостатню увагу відповідних органів до питань самостійного опанування правових знань. Здійснюється в основному інформування громадян про існуюче законодавство. Таке положення, безумовно, створює перепони на шляху забезпечення для громадян доступності права. На нашу думку, необхідною умовою ефективності знання права в країні було б більш детальніше знайомство громадян із законодавством як системою нормативних актів, їх систематизацією, джерелами права і їх характеристиками. Кожному громадянинові необхідно знання і розуміння принципів права і його галузей, які разом із юридичними нормами складають основний зміст права , юридичних категорій, які використовуються в законодавстві, способів тлумачення і доведення до відома змісту законодавчих актів. Ситуація, що склалася, може пояснюватися браком уваги теорії правового виховання до таких знань.

Необхідно зазначити, що в сучасних умовах дедалі гостріше стає проблема забезпечення механізмів інформованості громадян України про свої права та обов'язки. Велика кількість актів законодавства України не завжди дозволяє громадянам належно оцінити їх зміст, передусім щодо закріплених прав та обов'язків, механізмів їх реалізації та захисту. Важливим чинником удосконалення доступності знань про право є всесвітня мережа Інтернет. Поширення правової інформації через мережу Інтернет є виправданим з огляду на можливості та перспективи цього комунікаційного середовища. З одного боку, число користувачів комп'ютерів, що має доступ до мережі, має стійку тенденцію до росту, з іншого -- аудиторія мережі характеризується високим рівнем інформованості потреб і інтересу, зокрема, до правової інформації .

Можна стверджувати, зазначає А. Заєць, що правова освіта населення полягає у здійсненні комплексу заходів виховного, навчального та інформаційного характеру, спрямованих на створення належних умов для набуття громадянами обсягу правових знань та навичок у їх застосуванні, необхідних для реалізації громадянами своїх прав і свобод, а також виконання покладених на них обов'язків.

Знання кожною особою всієї сукупності прав і свобод, які вона може використовувати, та обов'язків, які вона повинна виконувати, є важливою передумовою правомірної поведінки і розвитку суспільної активності та просування України до шляху правової держави .

Правова культура громадян є основою, фундаментом нового суспільства в Україні. Адже громадяни -- це єдиний чинник, здатний утворювати державу і правопорядок, приводячи в дію Конституцію України і законодавство. Успішне вирішення цих завдань залежить від багатьох факторів, але здебільшого від рівня організації правової освіти і виховання населення країни.

Проблема правової культури ще тривалий час буде актуальною. Це обумовлює необхідність неухильного зростання і досягнення високого рівня правової культури кожного громадянина, кожної посадової особи, кожного державного службовця і, особливо, професійних юристів, на яких припадає головна робота по законотворенню і застосуванню права. Лише тоді рівень правової культури населення досягне найвищого щабля розвитку, лише тоді кожен громадянин держави відчує власну приналежність до правового життя країни, буде адекватним учасником правового процесу і матиме змогу самостійно аналізувати чинне законодавство, відзначаючи його здобутки і недоліки .

Отже, основним завданням держави, яка поставила за мету організацію своєї внутрішньої та зовнішньої діяльності на дійсно правових засадах, з використанням досягнень правової культури, є створення такого юридичного механізму, такого морально-правового клімату в суспільстві які б гарантували людині реальну свободу поведінки у поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечили її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, поставили людину в центр економічних, соціальних, політичних і культурних процесів .

Тому, внесення змін у законодавство положень про надання права безкоштовного відвідування музеїв, театрів один раз на місяць особам, які не досягли вісімнадцятирічного віку, значно підвищило б рівень культури підростаючого покоління.

Аналіз міжнародних документів останнього часу свідчить про суттєву еволюцію процесів осмислення культурної політики соціальними інститутами та відповідними професійними корпораціями тих гуманістичних цілей, до яких прагне міжнародне співтовариство внаслідок чітко визначеної та спланованої культурної політики. Нормативно- правові акти ратифіковані в Україні.

Для удосконалення нормативно-правової бази діяльності у сфері культури необхідно термінове прийняття Законів України «Про культуру». Крім того, слід на державному рівні постійно створювати умови для надання підтримки закладам культури, забезпечення конкурентної спроможності культурно-мистецької продукції; надання цільової підтримки театрально-видовищним закладам та забезпечення фінансування витрат на охорону Державного музейного фонду України; здійснення комплексу заходів стосовно збереження пам'яток історико-архітектурної спадщини, унікальних містобудівних історичних комплексів. Необхідно також всіляко сприяти збереженню та розвитку існуючої мережі закладів культури, забезпеченню їх сучасною матеріально-технічною базою. Необхідно активізувати діяльність національних творчих спілок України, в тому числі місцевих творчих осередків, наукові дослідження у сфері культури і мистецтва; збереження та охорону об'єктів культурної спадщини, музеїв, заповідників, бібліотек, архівів тощо.

У нинішніх умовах існує гостра потреба у формуванні суспільної думки про культуру, що сприяє вихованню високої духовності, естетики та високої моральності.

Размещено на Allbest.ru