Державні установи та організації в сфері культури як складова державного механізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державні установи та організації в сфері культури як складова державного механізму



Особливою частиною державного механізму є державні установи і організації. Державні установи - це організації, що здійснюють соціально-культурну, наукову, навчально-виховну та іншу невиробничу діяльність з метою створення духовних цінностей. Як правило державні установи і організації є неприбутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету.

Державні установи відрізняються від державних органів низкою ознак: не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної влади; безпосередньо створюють матеріальні чи духовні блага; мають специфічну організаційну структуру - являють собою організовані державою трудові колективи робітників та службовців на чолі з відповідальним керівником, котрий діє на основі єдиноначальності; мають суворо визначене коло повноважень: управлінські функції здійснюються адміністрацією установ винятково в сфері своєї діяльності, не виходячи за межі установи чи організації; керуються у своїй діяльності власним статутом, складеним відповідно до законодавства; утримуються не винятково за рахунок коштів державного бюджету .

У науковій літературі державні установи і організації які реалізують культурну функцію держави отримали назву - соціокультурний інститут.

В останні десятиліття в світі спостерігається стійка тенденція підвищення інтересу до формування принципово нового підходу не лише до культури в цілому, а й соціокультурних інститутів. Зростає усвідомлення того, що раціональне використання «вільного часу» сприяє формуванню високої духовності, задоволенню потреб та інтересів людей в спілкуванні, творчому розвитку.

Становлення незалежної України створило передумови для вільного розвитку культури в усіх її галузях. Але тривала економічна криза суттєво зменшила обсяги державної підтримки, призвела до занепаду значної частини успадкованої культурної інфраструктури.

Перехідні процеси в культурній сфері виявилися в розпаді радянської ідеологічної надбудови, наслідком чого стало знецінення попередніх орієнтацій і культурної політики; частково -- і успадкованих культурних інституцій.

Нова, переважно недержавна, культурна інфраструктура, формується поступово, поволі.

Аналіз висвітлює деякі ключові елементи сучасної культурної трансформації в Україні: трансформація ідеологічного змісту, тобто системи цінностей; економічна трансформація культурної галузі (поступове впровадження ринкових елементів, приватного підприємництва у деякі сфери культурної практики); правова та адміністративна трансформація (узаконення культурних прав і свобод, створення юридичних підстав для існування недержавних культурних інституцій); технологічні перетворення в культурних індустріях (зростання недержавних електронних медіа, фонограмної індустрії, Інтернету тощо).

Ці зміни призводять до трансформації щоденної культурної практики (суттєве поширення використання побутової аудіо- та відеоапаратури, персональних комп'ютерів, Інтернету.)

Ключовою за цих умов залишається проблема реформування законодавчої бази у сфері культури, основною метою якого має бути створення сприятливіших умов для господарювання закладів культурної сфери усіх форм власності для їх підтримки.

Становлення України як демократичної правової держави вимагає не лише проголошення, але й забезпечення прав громадян на отримання інформації, зафіксованих у Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН і ратифікованій Україною.

Значне місце у практичній реалізації цих прав населення належить такому соціокультурному інституту - як бібліотека, головним чином -- національних, обласних та публічних, а також -- бібліотекам вищих закладів освіти.

Саме ці категорії бібліотек за змістом своїх фондів і технічною оснащеністю здатні забезпечувати доступ до інформації та її джерел не лише традиційними, але й новітніми засобами та ресурсами.

Життя довело, що серед усіх закладів культури бібліотеки виявилися найбільш залежними від перетворень, що відбуваються у суспільстві. Зокрема, це стосується:

книговидання та книгорозповсюдження;

розвитку інформаційної сфери, комп'ютерно-телекомунікаційних технологій;

активізації академічної мобільності (тобто зростання темпів і обсягів науки та освіти); культурний періодичний видання бібліотечний

змін у структурі зайнятості населення;

змін у кількості та профілюванні робочих місць;

нарешті, це стосується і всієї загальної інфраструктури життєдіяльності суспільства, зокрема -- роботи транспорту, пошти.

Практикою останнього часу спростоване упередження стосовно бібліотеки як архаїчної структури, не здатної до самотрансформації. Навпаки, якщо у кінці 1980-х років масові бібліотеки помітно втрачали читачів, і це сприймалося як криза мережі бібліотек загалом, то з початку суттєвих трансформацій суспільства, зокрема це помітно і в Україні, кількість відвідувачів у публічних бібліотеках зростає. Цьому існують пояснення, зокрема:

По-перше, бурхливий розвиток вищої освіти (за обсягами і змістом) суттєво збільшив кількість студентів у структурі контингенту публічних бібліотек. Нові комерційні заклади вищої освіти створювалися майже без бібліотек. Нові спеціальності, кваліфікації, навчальні дисципліни вимагали не лише підручників (їх ще не було), але й монографій, періодичних видань, довідників (вони, хоч і в обмеженій кількості, були в бібліотеках). Нині студенти складають іноді понад 50% всіх відвідувачів бібліотек щодня. Вони постійно працюють в читальних залах.

По-друге, масова професійна перекваліфікація, нові вимоги до діючих фахівців, необхідність працевлаштування для безробітних, - створюють ще одну велику групу людей, які перед тим не мали необхідності звертатися систематично до бібліотеки, а нині змушені це робити.

По-третє, за умов суттєвої збіднілості старшої групи населення, що має звичку до читання, але не здатна підтримувати та оновлювати власні бібліотеки, - вони користуються здебільшого найближчою публічною бібліотекою. Там вони беруть іноді навіть книжки і журнали, які раніше читали, і перечитують те, що їм подобається. Деякі щодня відвідують бібліотеку лише з метою перегляду і читання нових газет.

По-четверте, діти та юнацтво з сімей, які не мають власних бібліотек, а також можливостей купляти нову літературу, є постійними читачами дитячих і юнацьких бібліотек, - навіть, коли йдеться про виконання домашніх завдань чи програми читання, особливо - на літо.

Нагадаємо, що дитячі і юнацькі бібліотеки - є не лише книжковими зібраннями, але й важливою культурно-просвітницькою мережею, оскільки вікова диференціація визнається усіма не упередженими професіоналами.

За цих умов, руйнування існуючої системи обслуговування дітей і юнацтва, без врахування культурно-освітніх збитків, може сприйматися як симуляція реформування. Зокрема, досвід експериментів, проведених в окремих областях України, не підтвердив надій його організаторів. Відвідування у дитячих і юнацьких бібліотеках зростає.

Публічні бібліотеки перевантажені запитами і обслуговуванням студентів, які навчаються у закладах вищої освіти, де або немає власних бібліотек, або контингент першокурсників щороку все перебільшує можливості вузівської бібліотеки.

На збільшення відвідувань бібліотек, особливо публічних, як свідчать спостереження, впливають і інші, менш помітні, процеси. Психологічно обґрунтованим є припущення, що така бібліотека сприяє створенню «зон особистої стабільності», де її відвідувач відчуває себе спокійніше, впевненіше, захищеніше, ніж у іншому місці.

Бібліотекарі свідомо працюють над покращенням бібліотечного середовища: від обслуговування -- до дизайну і навколишнього ландшафту.

Відомо, що бібліотека залишається єдиною, широко доступною, безплатною культурною установою, яка прагне підтримувати атмосферу інтелектуальності, доброзичливості, потягу до пізнання, естетичної насолоди, саморозвитку кожного.

Призначення бібліотеки: рухатися назустріч, намагатися допомогти, - приваблює багатьох відвідувачів «дефіцитною» послугою, не зазначеною у жодному переліку, а саме: культурною практикою спілкування з книгою і з приводу книги.

Необхідно зазначити, що серед законів України про культуру, прийнятих останнім часом, є і закон про бібліотеки і бібліотечну справу. Крім того, діяльності бібліотек стосуються ще понад 10 законів: про інформацію, про пресу, про авторське право, про національний архівний фонд, про охорону культурної спадщини тощо.

Серед найважливіших державних заходів на допомогу розвитку бібліотек, - програма поповнення бібліотечних фондів. Її головною метою було поліпшення якості бібліотечних фондів, їх оновлення, забезпечення зростання наукового та інформаційного потенціалу бібліотек усіх рівнів.

Шляхом консультацій з керівниками та фахівцями бібліотек визначені мінімальні обсяги періодичних видань та книжкової продукції, що необхідні для забезпечення належного функціонування бібліотечної системи.

Для поповнення бібліотек новими цінними надходженнями у 2000 році було прийнято постанову про порядок доставляння обов'язкового примірника документів, що видаються і розповсюджуються в Україні. У цій постанові бібліотеки визначені як одержувачі безкоштовної книговидавничої та аудіовізуальної продукції.

Постанова про затвердження переліку бібліотек, до яких відсилаються документи у системі міжнародного документообміну, що звільняються від оплати мита, - розв'язала дуже важливу, і не лише фінансову, але й міжнародну, проблему взаємного забезпечення повноти фондів бібліотек- партнерів у світі.

Складна проблема збереження бібліотечних фондів не може вирішуватися без чіткої стратегії та критеріїв, а також матеріально-технічного забезпечення, обладнання, реставрації, консервації рідкісних і цінних видань, їх перенесення на електронні та мікро носії.

Діяльність бібліотеки, особливо за умов трансформації суспільства, виходить за межі суто культурної сфери. Однак, якщо розглядати бібліотеку як культурний інститут суспільства і базову галузь культури, то сфера її впливу виявляється не лише багатоаспектною, а й майже універсальною.

Досвід найбільш бібліотечно розвинених, провідних демократичних країн засвідчує важливу роль бібліотек у:

становленні і розвитку демократії;

формуванні і плідному функціонуванні місцевого самоврядування;

розвитку самосвідомості, потягу до знань, всебічної культури населення.

Публічні бібліотеки, поряд із іншими функціями, там виконують роль інформаційних центрів з проблем місцевого самоврядування. Вони інформують населення про нормативні документи влади: рішення, розпорядження, постанови. Це зміцнює зв`язок між владою і виборцями, оскільки багато питань, пов`язаних із їх повсякденним життям, зокрема освітою, охороною здоров`я, правопорядку, комунальним життєзабезпеченням, вирішуються на місцевому рівні.

Враховуючи цей досвід, в Україні обласні держадміністрації з 2000 року організували на базі публічних бібліотек накопичення, зберігання та надання у загальне користування документів місцевих органів влади.

Бібліотекарі, не обмежуються цим, вони виконують функції інформаційних посередників між органами влади і населенням, допомагаючи користувачам отримати доступ, розшукати необхідну інформацію і відповідь на своє запитання..

Крім того, останнім часом бібліотеки України є активними суб'єктами та учасниками інформатизації суспільства. Вони вивчають потреби користувачів та задовольняють їх запити, використовуючи одночасно і паралельно традиційні (паперові) та новітні (телекомунікаційні) ресурси і технології.

Головні регіональні бібліотеки підключені до Інтернету, мають власні Web-сайти, де розміщено інформацію про діяльність закладу, його ресурси і послуги.

Українські бібліотеки -- активні учасники міжнародного, зокрема європейського, бібліотечного руху і діють відповідно плану, де користувач є центральною постаттю бібліотечно-інформаційного забезпечення.

Перспективи подальшого розвитку бібліотечної справи в Україні пов`язані із підготовкою кадрів, що вимагає відповідної реорганізації базової освіти. Визнано, що ефективно реалізувати нові завдання, які постали перед бібліотечною галуззю, може лише компетентний і відповідно вихований професіонал, що володіє фаховими знаннями, у сфері національної та світової культури, а також і технологічного забезпечення, має бути здатним до нестандартних рішень нових проблем.

На початку 1990-х років бібліотекарі ще не завжди були готовими до роботи в умовах переходу до новітніх технологій і змінених економічних умов. Постала нагальна потреба скоординованих зусиль щодо організації безперервної освіти, створення програм професійного розвитку для працівників бібліотек та інформаційних центрів різних систем та відомств.

Аналіз ситуації навколо організації безперервної освіти для бібліотекарів, можливостей сучасної системи підвищення кваліфікації бібліотечних працівників України та змісту навчальної програм у цій системі довів необхідність змін у стратегії та тактиці навчання.

Існуючі центри підвищення кваліфікації працівників бібліотек не задовольняли усіх потреб практики. Основна діяльність їх була спрямована на навчання працівників бібліотек, підпорядкованих профільному Міністерству.

Поза увагою залишилася бібліотеки інших систем. Децентралізація освіти зменшувала її якість, оскільки виключала можливість обміну досвідом між працівниками бібліотек різних типів.

Обмежене фінансування бібліотек та недостатня підтримка закладів підвищення кваліфікації звужувала коло регіонів, бібліотек та бібліотечних працівників, залучених до навчання.

Але однією з основних причин незадовільного розв'язання навчальних проблем, була відсутність незалежної матеріально-технічної бази. Створення автоматизованих робочих місць працівників різних підрозділів бібліотеки, надання навичок роботи по використанню електронних каталогів, пошуку в Інтернеті потрібної інформації, розбудові на відповідному рівні системи власних Web -- сторінок бібліотек тощо, - такі були основні напрями роботи Центру безперервної освіти для бібліотекарів, починаючи з 2000р.

Нині завданням Центру є організація системи безперервної освіти працівників бібліотек, створення та впровадження програм безперервної освіти бібліотечно-інформаційної освіти працівників бібліотек різних систем та відомств.

Виходячи із цих завдань, навчальний Центр безперервної освіти працівників бібліотек та інформаційних служб виконує наступні функції: координуючу, навчальну, рекламно-просвітницьку, оціночну (експертну).

Навчання за програмами Центру безперервної освіти дозволяє набути якісно нових професійних знань та практичних вмінь із суміжних видів діяльності.

Така освіта сприяє соціальній адаптації бібліотечних працівників у новій економічній ситуації надає певні гарантії на час структурних змін у бібліотечних мережах, допомагає в роботі з новими технологіями тощо.

Система наукової атестації кадрів вищої кваліфікації забезпечує необхідний ценз і рівень професорсько-викладацького складу, відповідний до сучасних вимог.

Перспективи бібліотек пов'язані не тільки з тими тенденціями, які повною мірою виявилися. Універсалізм бібліотеки як феномену і соціального інституту має враховуватися у культурній політиці не лише у зв'язку із прогресом інформаційних, освітніх, ігрових технологій, із активізацією академічної мобільності, із реструктуризацією у сфері розподілу праці.

На часі нова світова тенденція - це вивільнення часу на дозвілля у зв'язку із зменшенням робочого часу. Вчені, які досліджують зазначену проблему, прогнозують, що інформатизація на новому кроці надасть більші можливості для різноманітного дозвілля і розвитку особистості. Але цього часу буде забагато для здібностей звичайної людини використати його конструктивно.

Однією із перспективних форм організації серйозних розваг визначено волонтерство, сам факт реалізації якого вже складає грунт для задоволення і самореалізації. Ця та інші перспектива мають бути у полі зору як діячів бібліотечної справи, так і законодавців, що розробляють питання культурної політики України загалом.

Невід'ємною частиною системи організації дозвілля людей є парки культури і відпочинку. Вони органічно пов'язані з загальними процесами соціального і культурного життя сучасного суспільства. Зростання ролі, значення, популярності парків у сучасній життєдіяльності обумовлено процесами урбанізації життя, інтелектуалізації праці, нарощенням психологічного навантаження на виробництві.

Як свідчать реалії сьогодення, відсутність нормативно-правового забезпечення, певний дефіцит оригінальних ідей, нових концепцій і теорій, які могли б слугувати виробленню стратегії і тактики розвитку вітчизняних парків призвели до занедбання цього соціокультурного інституту.

Питання правового регулювання паркової індустрії в Україні майже не розглядаються як вітчизняним вченим товариством, так і громадськістю.

Основні причини, що перешкоджають ефективній діяльності паркових установ полягають у відсутності відповідної законодавчої бази. Паркову індустрію в Україні регулює незначна кількість нормативно- правових актів, а саме закони, постанови, рішення та інструкції відповідних міністерств і відомств, рішення органів місцевого самоврядування, в багатьох випадках - проекти.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. Норма статті 3 визначає класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду України зокрема, це: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландша-

фтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва .

Стаття 9 зазначеного Закону, визначає види використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а саме: природооохонний, науково-дослідний, оздоровчо-рекреаційний та освітньо-виховний. Необхідно зауважити, що практична реалізація вищезазначених видів використання паркових зон ускладнюється, в силу певних об'єктивних і суб'єктивних причин. Відсутність державних програм, щодо оздоровчо- рекреативного та освітньо-виховного виду діяльності унеможливлює реалізацію даних напрямів для значної кількості соціально-вікових груп на територіях національних (ландшафтних, природничих) парків. У свою чергу, зарубіжний досвід свідчить про ефективну реалізацію подібних видів діяльності. МСОП (Міжнародний союз охорони природи) так визначив суть національного парку: «Містить одну або кілька екосистем, які не піддалися значним змінам в результаті впливу людини: має фауну, флору, геоморфологічні ділянки, природне середовище, яке уявляє інтерес в науковому, освітньому і рекреаційному плані; є природні ландшафти незвичайної краси; людям дозволяється їх відвідувати в освітньо- пізнавальних і рекреаційних цілях» . Характерними майже для всіх у світі національних парків стали такі види діяльності: зони для пікніків; галявини для наметних містечків; пішохідний туризм; велосипедні тропи; мисливство; кінний туризм; спуск по річковим порогам; сервісне обслуговування; екскурсії-спостереження за дикою природою тощо.

Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки». Основним завданням програми є: визначення просторової структури екологічної мережі з метою систематизації та визначення шляхів об'єднання природних середовищ існування популяцій видів дикої флори та фауни у територіально цілісний комплекс; поліпшення стану охорони, збереження та відтворення зелених насаджень і лісів, які входять до складу зелених зон міст та інших населених пунктів, тощо .

Як бачимо, вищезгадані нормативно-правові акти направлені на збереження національного природного фонду. Але реалії сьогодення свідчать про досить серйозні наслідки необережного ставлення до природного фонду країни. Останні роки значна кількість порушень пов'язана з масовими забудовами на територіях національних парків. Не буде помилкою і те ствердження, що роль парків дедалі зростає в умовах загрози екологічної кризи, коли вони стають необхідними природними осередками, створюють сприятливий мікроклімат для повноцінної життєдіяльності як багатофункціональні культурно-рекреаційні центри.

Складне соціально-економічне становище в країні тяжко позначилося на розвитку міських парків (парки культури і відпочинку). Заклади, які завжди працювали на самоокупності, стали нерентабельними, майже втратили свої фундаментальні функції. Аналіз діяльності паркових господарств країни висвітлює наявність значних проблем практично в усіх паркових установах. Парки культури та відпочинку отримують прибутки головним чином не від своєї основної діяльності, а від надання основних фондів та вільних площ в оренду, а також від спільної діяльності з іншими господарюючими суб'єктами, розташованими на території парку.

1996 рік позначився виходом у світ «Основних положень концепції розвитку парків культури і відпочинку в Україні», в якому були визначені пріоритетні напрями розвитку міських парків, серед яких: соціальний аспект, містобудівний, архітектурно-ландшафтний, матеріально-технічний, адміністративно-управлінський та економічно-правовий . Нажаль, картина сьогодення свідчить про повне ігнорування вищезазначених аспектів у функціонуванні парків культури і відпочинку.

Стан основних фондів паркового господарства країни -- критичний. Подальша експлуатація основних фондів пов'язана з небезпекою. Скорочення кількості атракціонної техніки, яка є основним джерелом отримання прибутків (наприклад, протягом останніх 10 років списано близько 2000 одиниць старої техніки, закрито понад 300 об'єктів дозвілля), призводить до зубожіння парків, їхньої нерентабельності, тобто збитковості та згортання основної роботи .

Велике занепокоєння викликає низький стан архітектурно- ландшафтного середовища існуючих парків культури. Практично не проводиться робота по благоустрою території, відсутній належний нагляд за зеленими насадженнями.

Серед основних причин, що перешкоджають ефективній діяльності паркових установ є:

відсутність чіткої схеми подальшого розвитку парків культури та відпочинку. З метою визначення перспектив та пріоритетів діяльності паркових установ необхідно розробити концепцію, яка дала б змогу деталізувати шляхи, механізми та розробку конкретних заходів щодо підвищення ефективності діяльності парків культури та відпочинку;

подвійна підпорядкованість установ паркового господарства, що знаходяться в комунальній власності міста, адміністративним органам влади. Загальна територія парків культури та відпочинку належить до комунальної власності міста. Разом з тим лише певний відсоток земель від цієї загальної площі паркової території знаходиться в розпорядженні Головного управління культури, решта - в розпорядженні районних адміністрацій або державних комунальних підприємств. Виникає ситуація, коли парки культури та відпочинку будучи комунальною власністю міста змушені водночас задовольняти вимогам адміністрацій тих районів, на території яких вони розташовані. Частіше за все з'ясування управлінських рішень проводиться з адміністраціями районів;

відсутність чіткого організаційно-правового механізму контролю за різними видами діяльності установ паркового господарства. Керуючись існуючими нормативно-правовими документами Головні управління культури міст не мають можливості здійснювати повноцінний контроль за правомірністю операцій, що здійснюються парками культури та відпочинку та за економічними результатами цих операцій. Особливої уваги в даному аспекті набуває спільна діяльність парків культури та відпочинку з іншими господарчими суб'єктами, що діють на території парків;

недосконалість існуючої системи місцевих податків та зборів щодо оподаткування діяльності паркових установ, що знаходяться в комунальній власності міста. До 1995 року при оподаткуванні атракціонної та спортивної діяльності парків культури та відпочинку існувала певна система податкових пільг. На сьогодні більшість таких пільг скасована. Враховуючи те, що найбільшу питому вагу в доходах парків культури та відпочинку складають надходження від грально-розважальної діяльності (приблизно 60%), скасування таких податкових пільг значно вплинуло на загальний рівень доходів паркових установ;

обмеження джерел фінансування паркового господарства. Фінансування парків культури та відпочинку здійснюється за рахунок місцевого бюджету. Виділених коштів вистачає лише на покриття боргів паркових установ;

незадовільний стан матеріально-технічної бази паркових установ міста. У міських парках, підпорядкованих Головному управлінню культури, майже 100% знос основних фондів. Усі атракціони потребують проведення капітального або поточного ремонту.

Ці та ряд інших причин обумовили збитковість паркового господарства міста.

Складна соціально-економічна ситуація, в якій опинилась наша країна, не може бути розв'язана без реконструкції, реформування, соціально- культурних інститутів. Відзначено, що характеристика сучасної соці- окультурної ситуації в нашій країні позначена суттєвими протиріччями. Так, в системі державних парків:

між демократичною природою культурно-просвітницької роботи і інерцією авторитарно-бюрократичного управління нею;

між зростаючим плюралізмом в суспільстві і старою парадигмою культурного розвитку в країні;

між реальним попитом населення на паркове дозвілля, інтересами щодо його змісту й ступенем його задоволення;

між гострою необхідністю розвитку матеріально-технічної бази парків, запровадженням високих, авангардних технологій й залишковим принципом фінансування цих дозвільних зон;

недооцінкою в суспільстві, в тому числі, владними структурами комерційної і благодійної ролі і реальним значенням соціокультурної сфери, зокрема паркового дозвілля.

Виправданим і корисним для перспективного розвитку паркової галузі в Україні є узагальнення, вивчення досвіду зарубіжних країн і адаптацію його до конкретних вітчизняних умов.

Згідно, Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995), країни Європи несуть спільну відповідальність за збереження своєї природної спадщини та передачу її прийдешнім поколінням. Даний нормативний документ визначає умови за якими можливе підвищення ефективного використання довкілля.

Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття - це внесок Європи в зусилля, які спрямовані на підтримку впровадження Конвенції про охорону біологічного різноманіття. Стратегія була запропонована Маастрихтською декларацією «Про збереження природної спадщини Європи» (1993 р.) і в її основу лягли Бернська конвенція, Європейська стратегія збереження природи (1990 р.), результати конференцій Міністрів охорони довкілля у містах Добржиш та Люцерн (1991 і 1993 рр.), Конференції ООН з питань довкілля і розвитку (1992 р.), інші існуючі ініціативи та програми.

Стратегія забезпечує базу для координації і об'єднання зусиль щодо зміцнення і нарощування існуючих ініціатив. Вона спрямована не на впровадження нового законодавства, а на ліквідацію прогалин у тих випадках, коли ініціативи впроваджуються не в повному обсязі чи не досягають бажаних результатів. Більше того, стратегія шукає шляхи для ефективнішого урахування екологічних вимог у всіх відповідних соціально-економічних секторах, збільшення участі громадськості і її обізнаності з питань збереження навколишнього природного середовища та прийнятності для неї інтересів збереження.

Стратегія передбачає впровадження 10 принципів в усі галузі, де використовуються природні ресурси. Такими принципами є: принцип обережного прийняття рішень, принцип уникнення загроз, принцип запобігання втратам, принцип переміщення небезпечних виробництв, принцип екологічної компенсації, принцип екологічної єдності, принцип відновлення та відтворення природних ресурсів, принцип найкращої існуючої технології та найкращих екологічних методів, принцип «забруднювач платить», принцип участі громадськості та її доступу до інформації .

Правову основу для здійснення заходів у рамках Стратегії визначають існуючі широко визнані міжнародні домовленості та угоди, такі як Конвенція про охорону біологічного різноманіття, Бернська конвенція, Боннська та Рамсарська конвенції, Директиви ЄС.

На основі розроблених в дослідженні теоретичних положень, аналізу практичного досвіду сформульовані методологічні підходи; розроблена методика зрівняльного дослідження даної проблематики. Розроблені методичні рекомендації відносно організації паркового дозвілля в умовах нашої країни на базі позитивних елементів в зарубіжній теорії і практиці.

Відзначимо окремі з цих рекомендацій:

забезпечення соціально-економічних, правових умов для ефективної діяльності парків культури та відпочинку;

сприяння формуванню сучасної інфраструктури паркового господарства;

вдосконалення правових відносин між адміністрацією парків та орендарями культурно-дозвільних, торговельних та інших об'єктів, що знаходяться в межах парків, державними структурами, фондом комунального майна, службами, які виконують роботи по зеленому будівництву та благоустрою, експлуатують паркові інженерно-технічні мережі та споруди;

розробка та реалізація державних програм для різних верств населення в наданні культурологічних дозвільних та рекреаційних послуг;

забезпечення підготовки та підвищення фахової кваліфікації кадрів паркового господарства, їх правового та соціального захисту;

сприяння економічному співробітництву в галузі паркового господарства;

вдосконалення структури координації й управління парками на національному і місцевому рівнях владних структур та громадських організацій;

оптимізація методики узагальнення і запровадження передового досвіду діяльності різного типу парків, а також вивчення сучасних тенденцій паркобудівництва;

визначення напряму довгострокової політики створення різноманітних парків з урахуванням місцевих, регіональних, культурних, національних, природних та інших особливостей;

проведення значних обсягів реконструкції існуючих парків культури та відпочинку та благоустрій природного середовища на існуючих і нових рекреаційних територіях;

коригування системи оподаткування діяльності паркових господарств з урахуванням сезонності послуг, які надаються ними;

розроблення принципово нової концепції - моделі вітчизняного парку і його програм, виходячи з сучасних вимог їх функціональної діяльності та соціальної сутності;

визначення принципів фінансування паркових установ, на основі поєднання державного і приватних джерел, координація зусиль державних, комерційних, громадських структур для спільного розв'язання загальних та регіональних проблем паркобудівництва;

розроблення типових технологій складання бізнес-плану в діяльності парку, запровадження принципів використання бізнес-плану як методу організації діяльності парку по залученню інвесторів, благодійних організацій, спонсорських коштів;

запровадження спеціального науково-популярного друкованого видання для висвітлення проблем теорії, практичного досвіду паркової діяльності.

Потребує докорінних змін система фінансування. Нові державні програми реформування надають можливість повної чи часткової приватизації паркових об'єктів, а з тим подолання розриву між попитом, ціннісними орієнтаціями, смаком, інтересами особистості і пропозиціями: змістом паркової роботи, її технологіями, які все більше відстають від процесів перебудови у суспільстві.

Щоб успішно розв'язати проблему потрібно принаймні:

створення з врахуванням сучасних моделей, технологій, нових проектів подібних парків;

пошук інвесторів. (Міжнародний досвід свідчить, що навіть такі грандіозні парки, як Діснейленд, швидко окупуються, стають прибутковими, а самі парки міцно займають місце лідерів у комерційному секторі індустрії дозвілля);

вдосконалення податкової системи. Без відповідних коректив у податковій системі важко сподіватись на поліпшення паркової справи. Податкова система повинна стимулювати комерційні кола до активної участі у паркобудівництві.

Роль і значення архівних документів у формуванні історичної свідомості і самосвідомості українського народу є беззаперечним. Архіви є скарбницями документальної пам'яті нації в яких застосовуються інформаційні технології під час опрацювання, класифікації, використання документів. Водночас архіви є установами державного управління і багатьма своїми функціями тісно пов'язані зі сферами державного життя. Галузь життєдіяльності суспільства яка охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних ті фізичних осіб, які пов'язані з нагромадженням, обліком, зберіганням архівних документів та використанням відомостей, що містяться в них, називають архівною справою . Ці та інші компоненти існування архівної справи потребують активного правового захисту, тому питання щодо правового регулювання даної сфери залишається дуже важливим та спонукало на дане дослідження.

Проблеми архівної справи досить тривалий час виступають предметом теоретичних досліджень вітчизняних вчених (В. Бездрабко, Г. Боряк, Л. Дубровіна, Я. Калакура, К. Климова, І. Матяш, К. Новохатський, Я. Пиріг, О. Сокирко, М. Щербак тощо).

Вітчизняна наукова спільнота зазначає, що динамічні трансформаційні процеси які відбувалися на початку розвитку незалежної держави в її суспільно-політичному та економічному житті істотно вплинули на розвиток архівної справи. Базові елементи архівної системи в цей період залишалися незмінними. Водночас гостро постала проблема правового врегулювання нових суспільних відносин в архівній сфері, створення нормативно-правової бази, яка б відповідала реаліям часу, вирішенню питань правонаступництва щодо Державного архівного фонду колишнього СРСР. Нові нормативно-правові акти у цій сфері мали спиратися на практику діяльності архівних установ, співвідноситися із загальною системою законодавства України, забезпечувати можливість реформування й розвитку архівної справи .

Вчене товариство визначає кілька аспектів які відносяться до проблеми вдосконалення правового регулювання архівної справи. Це передусім вироблення відповідних норм, надання їм легітимності з подальшим засвоєння цих норм суб'єктами права та, нарешті, забезпечення їх практичної реалізації в поточній діяльності. Правове регулювання архівної справи в Україні являє собою складну єдність структурних елементів, яку необхідно досліджувати і вивчати саме комплексно, у взаємозв'язку всіх елементів. Потрібно також мати на увазі, що зв'язок між елементами будь-якої цілісної системи, в тому числі правового регулювання, досить обмежений. Зміна того чи іншого елемента в ній викликає, у свою чергу, зміну інших елементів. Прикладом може слугувати зміна правової норми, здійснення юридичного факту тощо, в наслідок якого можливе виникнення, припинення або зміна правовідносин.

Реалії сьогодення свідчать про поступове входження архівної справи в систему ринкових відносин, що в свою чергу викликає певний ряд правових питань. На теперішній час специфічну діяльність архівів, пов'язану з формуванням Національного архівного фонду, зберіганням його документів та використанням ретроспективної інформації регулює значна кількість нормативно-правових актів, а саме: Конституція України, ряд законів України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів влади, положення або статути про ці установи. Дані нормативно-правові акти регулюють правовідносини, створюють правову основу для подальшого розв'язання питань щодо вітчизняних архівів та архівної справи.

Зокрема, норма статті 34 Конституції України зазначає «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформа- цію». Показово, що ця норма Конституції передує багатьом фундаментальним правам особи: на свободу світогляду, зборів, на власність, працю, відпочинок, соціальний захист, освіту, охорону здоров'я тощо. Отже, кожен має право займатися архівною діяльністю -- створювати свій архів або користуватися документами інших архівів.

Під час розробки архівного закону в Україні вже діяли базові законодавчі акти в цій сфері, одним з них є - Основи законодавства про культуру. Зокрема в Основах було вперше задекларовано права громадян на створення архівів, доступ до архівних документів, обов'язок громадян дбати про збереження архівів, заборону вилучення документів з архівних фондів з ідеологічних чи політичних міркувань тощо .

Важливі питання архівної справи регламентовані в окремих статтях інших законів, з урахуванням базових принципів, закладених в архівному законі. Це, зокрема, закони України «Про інформацію», «Про звернення громадян», «Про державну таємницю», «Про авторське право і суміжні права», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про приватизацію державного майна», «Про музеї та музейну справу», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» тощо. Норми вищезгаданих та інших існуючих нормативно-правових актів складають основу українського архівного законодавства.

Так, Закон України «Про інформацію» встановлює загальні правові основи інформаційних відносин, закріпив право свободи на інформацію, визначив систему інформації, її види, джерела, режим доступу до інформації. Закон про інформацію, вперше визначивши на законодавчому рівні поняття «документ», унормував право на отримання документованої інформації та захист персональних даних, право власності на інформацію, а також низку питань, дотичних до архівної справи. Так стаття 27 вищезазначеного закону визначає значення документу як передбачену законом матеріальну форму одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві . У даному законі вперше в правовому полі визначено значення і місце документів в інформаційних відносинах. Цей Закон став базовим в інформаційній сфері і його норми дістали розвитку у наступних законодавчих актах.

Окремі аспекти діяльності архівних установ унормовані в Законі України «Про державну таємницю». Згідно статті 1 «державною таємницею є - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою». Оскільки певна частина архівних документів містить відомості, що становлять державну таємницю, для практичної діяльності архівних установ України мають значення норми вищезазначеного закону. Так, стаття 22 даного закону встановлює доступ громадян до державної таємниці, форми та терміни дії допуску залежно від ступеня секретності інформації. Надання допуску передбачає: визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією; перевірку громадянина у зв'язку з допуском до державної таємниці; взяття громадянином на себе письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена; одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв'язку з його допуском до державної таємниці; ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю .

Деякі питання правового регулювання архівної справи, а саме в частині зберігання документів Національного архівного фонду у бібліотечних і музейних фондах, обліку цих документів та використання відомостей, що містяться в них, регламентовані у відповідних статтях Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» та Закону України «Про музеї та музейну справу». В цих законах, зокрема, зафіксовано пріоритетність норм архівного законодавства щодо писемних пам'яток, інших видів архівних документів, що зберігаються в бібліотеках і музеях. Так, в Законі України «Про музеї та музейну справу» зазначено: «облік, збереження і використання документів Національного архівного фонду, що зберігаються в музеях, здійснюються відповідно до Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»» . «Архівні документи, зібрані в бібліотеці, -- вказується в Законі України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», -- входять до складу Національного архівного фонду України» .

Однак, вітчизняна архівна справа не могла обмежитися лише незначними згадками про себе. Тому прийняття в 1993 році (2001 нова редакція) Закону «Про Національний архівний фонд і архівні установи» надав можливість регулювати відносини, пов'язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду та інші основні питання архівної справи.

Найсуттєвішими особливостями даного акту є: принципи та напрямки державної політики в сфері архівної справи та діловодства; визначені правові засади формування національного архівного фонду; визначений порядок внесення до Національного архівного фонду; врегулюванні питання права власності на документи Національного архівного фонду з визнанням рівності всіх форм власності і закріпленням верховного права Українського народу на Національний архівний фонд як загальнонаціональне надбання; встановлено порядок обліку, зберігання та використання Національного архівного фонду; врегульовано питання щодо джерел фінансування архівних установ, до яких віднесено кошти Державного бюджету України, та кошти засновників або власників архівних установ тощо.

Особливого правового статусу набуває питання щодо доступу громадян до архівних фондів. Так, згідно статті 15 «громадяни України мають право користуватися документами Національного архівного фонду або їх копіями на підставі особистої заяви і документа, що посвідчує особу. Особи, які користуються документами Національного архівного фонду за службовим завданням, подають документ, що підтверджує їх повноваження», а також дана стаття регулює право іноземців, а саме: «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами доступу до документів Національного архівного фонду, а також мають такі самі обов'язки, як і громадяни України».

Прийнятий Закон став правовою основою проведення єдиної державної політики у сфері архівної справи України, яка полягає у створенні державою умов для зберігання, примноження та використання Національного архівного фонду, сприяє досягненню світового рівня в розвитку архівної справи і веденні діловодства.

З аналізу практичної діяльності державних архівних установ по реалізації першого архівного Закону значною мірою зросла його нова редакція. Двічі у 1996 і 2001 рр. робоча група з удосконалення редакції закону збирала пропозиції архівістів. Загалом їх було опрацьовано кілька сот і чимало було використано. Реалії тогочасного архівного життя вимагали урахування дії багатьох важливих чинників. Нова редакція мала повніше відповідати новим реаліям, в чому власне і полягала головна мета його вдосконалення.

Поставлені завдання було реалізовано в новій редакції Закону «Про Національний архівний фонд і архівні установи», прийнятого парламентом 13 грудня 2001 р. У ході підготовки другої редакції Закону в текст було внесено понад 60 змін і доповнень, багато з яких мали суттєвий характер .

Основним об'єктом правового регулювання в законі визначено сукупність цінних архівних документів, що належать державі та суб'єктам права, які перебувають на території України або під її юрисдикцією. Цю сукупність документів названо Національним архівним фондом.

Вітчизняні науковці під поняттям Національного архівного фонду України розуміють сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації. Національний архівний фонд є надбанням української нації, складовою частиною вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, перебуває під охороною держави і призначений для задоволення інформаційних потреб суспільства і держави, реалізацій прав та законних інтересів кожної людини .

Отже, діюче вітчизняне законодавство дає можливість визначити Національний архівний фонд не тільки з культурологічної категорій, а й з правової тим самим надає можливість вступати в певні правові відносини, породжує конкретні права, обов'язки і відповідальність юридичних і фізичних осіб.

Для забезпечення функціонування Національного архівного фонду закон конституював певну інфраструктуру -- систему архівних установ. Предметом правового регулювання стали суспільні відносини, що виникають у процесі формування Національного архівного фонду, обліку і зберігання його документів та використання архівної інформації.

Декларуючи доступність архівної інформації, архівний Закон встановлює і обмеження доступу в конкретних ситуаціях. Архівні установи мають право відмовити в доступі до документів. Архівне законодавство визначило перелік обмежень у доступі до документів. В інтересах охорони інформації, віднесеної до державної або іншої передбаченої законом таємниці, що міститься в документах Національного архівного фонду, доступ до таких документів обмежується відповідно до закону до моменту скасування рішення про віднесення інформації до державної або іншої таємниці. Архівні установи мають право обмежити доступ до документів Національного архівного фонду на строк до одного року в зв'язку з їх науково-технічним опрацюванням (якщо документи потребують упорядкування), перевіркою наявності й стану або реставрацією (поліпшення фізичного стану) .

Нова редакція закону помітно розширила предметну галузь правового регулювання, що виявилося у включенні до нього ряду положень про правову регламентацію дій відносно архівних документів, які не входять до Національного архівного фонду, а також питань, пов'язаних з кадрами архівістів, їхньою професійною підготовкою та соціальним захистом. Нова редакція архівного закону не лише розширила сферу його застосування, а й забезпечила умови для повнішої реалізації.

Не менш важливим нормативно-правовим актом, який регулює питання вітчизняної архівної справи є «Державна програма розвитку архівної справи на 2006-2010 роки». Завдання які поставленні в даному акті дають змогу сконцентрувати зусилля центральних, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадськості для забезпечення ефективної реалізації поставлених завдань, серед яких: зміцнення матеріально-технічної бази державних архівних установ для створення умов гарантованого зберігання документів Національного архівного фонду; внесення до Національного архівного фонду усіх цінних архівних документів, що є надбанням української нації; удосконалення законодавства з архівної справи та діловодства; організація централізованого зберігання електронних документів та інформаційних ресурсів; повернення в Україну незаконно вивезених архівних цінностей; сприяння поповненню Національного архівного фонду архівними цінностями, що перебувають за межами України, та документами іноземного походження, що стосуються її історії; організація централізованого державного зберігання документів, що надійшли від української діаспори; поглиблення міжнародного співробітництва у сфері архівної справи, розширення участі архівних установ у міжнародних культурних і наукових проектах; створення умов для більш ефективного впровадження в архівних установах сучасних інформаційних технологій; генерування інформаційної продукції на рівні міжнародних стандартів; розвиток галузевих фундаментальних і прикладних наукових досліджень, методики і технології архівної справи; підвищення рівня економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації працівників архівних установ.

Мета даної Програми полягає у створенні належних умов для зберігання збільшення та використання Національного архівного фонду, сприяння інтеграції архівної справи України в європейський та світовий інформаційний та науковий простір .

Розглянувши ряд чинних нормативно-правових актів, які регулюють відносини архівної галузі в Україні ми можемо зробити наступний висновок, а саме, що за часи існування незалежної держави було створено досить потужну законодавчу базу, яка дала змогу підвищити рівень захисту архівної галузі, надавши правової сили нормам і процедурам, встановленим архівною практикою.

Однією з важливих умов найбільш ефективної реалізації законів, як в архівній сфері так і в цілому, є високоякісна нормотворча робота, висока кваліфікація фахівців в органах виконавчої влади, які здатні систематизувати галузеве законодавство, узагальнювати практику впровадження законів, моделювати правовідносини, що мають бути врегульовані.

Фахівці з вітчизняної архівної справи визнають очевидні здобутки України у сфері архівного законодавства за п'ятнадцять років. Законодавча практика України в архівній справі визначається принципами, які сформувалися в суспільній свідомості рівнем розуміння значення і ролі архівної справи і національної документальної спадщини для самоіден- тифікації суспільства і розвитку державності.

Архівісти практики та вчені визначають необхідність подальшої масштабної роботи яка включає в себе наступне: приведення у відповідність із законодавством усіх підзаконних нормативних документів архівної галузі; систематичний контроль за виконанням актів законодавства, який у межах своїх повноважень здійснює Державний комітет архівів України, не лише забезпечуючи належну реалізацію їх норм, а й надання інформації про недостатність, застарілість окремих норм, певних юридичних прогалин; розширення можливостей архівних служб у збереженні документів недержавних структур; гармонізації інформаційного і архівного законодавства; адаптація норм та рекомендацій Ради Європи стосовно європейської політики доступу до архівів, тощо.

Демократичні процеси, які відбуваються в країні стали важливою передумовою подальшого розвитку архівної справи, розроблення й удосконалення законодавчої бази.

Охорона і захист історико-культурної спадщини -- залишається пріоритетним обов'язком держави. Тому перспективна стратегія уявляється такою: формування повноцінної ефективної системи державних органів охорони культурної спадщини рівнобіжне з доцільним роздержавленням і навіть приватизацією як самих пам'яток, так і опіки над ними. Саме цим шляхом пішла більшість цивілізованих країн. А для реалізації таких завдань необхідна відповідна правова база, ланки єдиної системи охорони, яких бракує нині в Україні.

Нерухома історико-культурна спадщина представлена в Україні пам'ятками різних видів, взятими на державний облік та під правовий захист держави. Відповідно до підписаних Україною міжнародних конвенцій, охорона національної історико-культурної спадщини - це обов'язок української держави не лише перед своїми громадянами, а й перед світовою спільнотою.

...