Законодавчі ініціативи кінця XVI - початку XVII ст. в речі Посполитій як зміцнення монополії на легітимне насильство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

ЗАКОНОДАВЧІ ІНІЦІАТИВИ КІНЦЯ XVI -- ПОЧАТКУ XVII СТ. В РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ ЯК ЗМІЦНЕННЯ МОНОПОЛІЇ НА ЛЕГІТИМНЕ НАСИЛЬСТВО

Наталія СТАРЧЕНКО докторка

історичних наук, старша наукова співробітниця

Київ

Анотація

Мета -- на широкій джерельній базі (статутові норми, сеймові конституції, судові матеріали Волинського воєводства) дослідити зміни у ставленні до злочину в Речі Посполитій на зламі XVI і XVII ст. У полі уваги будуть не лише юридичні приписи, які запроваджувалися з центру для всього шляхетського стану держави (та символізували зміни), а й реакції шляхти одного з воєводств на них, що досліджуються на основі судових актів. Різноаспектний матеріал вимагає відповідної методології, яка розробляється передусім у сфері нової соціальної історії та історичної антропології. Дослідницька оптика зміщується зі сталих об'єктів / структур на процес їх творення і постійної трансформації; від погляду «згори», з позицій влади / культури, що змушує, до «знизу», тих, хто не лише підкорюється, а й видозмінює владні проєкти та реальність навколо, себто чинить опір у різних формах; урешті з конфліктів влада -- піддані на моменти їх взаємодії. Через недослідженість низки вказаних тем на ширшому українському матеріалі, стаття виступає певною дослідницькою пропозицією, що формулює питання і пропонує попередні результати. Висновки. Низка проаналізованих явищ знаменує зміни у трактуванні злочину: не лише як кривди постраждалого, тобто справи приватної, а й як порушення базових шляхетських свобод та замах на публічний порядок, відповідно злочин проти суспільства. Ці процеси в Речі Посполитій загалом тотожні тим, що відбувалися у Західній Європі. Частина дослідників державотворення тлумачать їх як утвердження монополії держави на легітимне насильство, отже посилення самої держави й королівської влади. В Речі Посполитій натомість вони, щонайменше частково, були ініційовані шляхетськими спільнотами, принаймні матеріал Волинського воєводства демонструє, як на місцях шляхта трансформувала норми під себе, пристосовуючи їх до культурних потреб. Правова сфера була полем активних переговорів, де перетиналися інтереси різних гравців -- індивідуальні, корпоративні, державні. Це вимагає суттєвого перегляду уявлень про ранньомодерну державу та її роль у зменшенні насильства.

Ключові слова: право, сейм, конституції, Литовські статути, Волинь.

Annotation

Nataliia STARCHENKO Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Senior Research Fellow, Institute of History of Ukraine of the NAS of Ukraine, M.S. Hrushevskyi Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies of the NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

LEGISLATIVE INITIATIVES IN THE POLISH-LITHUANIAN COMMONWEALTH OF THE LATE SIXTEENTH -- EARLY SEVENTEENTH CENTURY AS STRENGTHENING THE STATE MONOPOLY ON LEGITIMATE VIOLENCE

The goal is to explore the changes in the perception of crimes in the Polish-Lithuanian Commonwealth in the late 16^th -- early 17^th century based on a wide range of sources, including legal norms (the 2^nd and 3^rd Statutes of Lithuania and diet constitutions) and court records of the Volynian Voivodeship. the research is focused not only on the legal norms adopted in the center and mandatory for the entire noble estate, which symbolized change but also on the response of the nobility from one voivodeship, which was analyzed based on a wide array of court records. The multifaceted research material requires an appropriate methodology developed primarily in regard to the new social history and historical anthropology. The research focus shifts from stable objects and structures to the process of their construction and constant transformation, from the top view (the perspective of the power / culture that enforces its will) to the view from below (the perspective of the subjects whose role was not limited to submitting to the will of the authorities: they resisted and adapted the projects enforced by those in power and the surrounding reality to their needs); lastly, from conflicts authorities -- people to their cooperation. Conclusions. Several phenomena analyzed in the article signify changes in crimes interpretations. They were no longer seen as an offense against the victim and, therefore, an essentially private matter but as a violation of the basic rights of the Szlachta and an attack on the public order, therefore, as a crime against the public. These processes in the PolishLithuanian Commonwealth were generally analogous to similar processes in Western Europe. Some scholars of state formation treat them as the state affirming its monopoly on legitimate violence and, therefore, as the strengthening of the power of the state and the king. Despite that, in the Polish-Lithuanian Commonwealth, these trends were initiated by the Szlachta communities themselves, at least in part; the materials from the Volynian Voivodeship demonstrate that local nobility transformed the legal norms to fit their cultural needs. The legal sphere was the space of active negotiations on the intersection of interests of various players, individual, corporate, and national. This aspect demands a significant reconsideration of our understanding of the early modern state and its role in curbing violence.

Keywords: law, sejm, constitutions, Statutes of Lithuania, Volyn.

Виклад основного матеріалу

Від початку становлення історіографії Речі Посполитої утвердилася думка, що «узурпація» шляхтою королівської влади призвела до тотальної відсутності контролю над рівнем беззаконня, зокрема й через брак підпорядкованого монархові урядницького апарату. Низький рівень централізації та бюрократизації державних інститутів у поєднанні з позірно слабкою королівською владою й магнатським «усевладдям» на місцях до сьогодні для частини дослідників (рідше на інструментальному рівні, частіше -- як елемент не конче усвідомлених ідеологічних настанов) служать симптомами нехтування права та повсюдної анархії, узурпації індивідом чи групами властивої сучасній державі монополії на насильство Маю на увазі насамперед певні традиції в українській історіографії, котра від початку прийняла ці припущення як аксіоматичні. Попри різні підходи до написання історії, найвидатніші історики ХІХ -- початку ХХ ст. (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський) були єдиними у своїй ворожості щодо Речі Посполитої та шляхти як її політичного народу. Комплексне бачення українського минулого, запропоноване М. Грушевським, до сьогодні забезпечує рамки для певного сегменту академічної науки, тож консервуються й певні підходи до дослідження низки тем з історії Речі Посполитої. Польська історіографія, однак, теж до недавнього часу покладала на шляхту всю відповідальність за зникнення Речі Посполитої, тому негативно ставилася до політичних інститутів і самоврядних ініціатив шляхти (див.: [1, С. 11 --12]). З іншого боку, в польській історіографії закорінений погляд на шляхетську культуру як анархічну, сповнену насильства, а судову систему -- як недієву (див., напр., розділ «Prawo i przest^pczosc» у праці М. Боґуцької [2, С. 173--193], де авторка доходить такого висновку: «Судочинство -- один із найтемніших аспектів старопольських звичаїв. Звикали до безправ'я власне в ті часи, коли в інших країнах спільноти проходили суворе, але продуктивне тренування в повазі до права в межах абсолютних монархій» [2, С. 192--193].. Однак залежність рівня правопорушень у суспільстві від збільшення державного регулювання судової системи, ширше від змін у самій ранньомодерній державі, тобто «централізації справедливості» -- не настільки однозначне, як ще недавно видавалося. Не менш важливим був соціальний контекст функціонування судової системи: існування в локальних спільнотах усталених практик полагодження конфліктів; участь широкого кола осіб у підтриманні порядку; тяжіння до врегулювання напруження через відшкодування кривд потерпілого, а не покарання винного; застосування спільнотою примусу щодо кривдника задля добровільного визнання ним своєї провини, де примус значною мірою ґрунтувався на страху порушника суспільного спокою втратити свою честь і «добру славу». Тож зміни, що ініціювалися з центру, мали пройти через «чистилище» культурних практик регіонального масштабу, мали бути прийняті спільнотами і стати фактом консенсусу різних індивідів та груп. Правові норми були не кінцевим продуктом, а початком -- від самих спільнот залежало, на який спосіб вони будуть реалізовані й чи будуть реалізовані взагалі. Домінантна роль шляхти у процесі засвоєння, переосмислення, видозміни правових норм забезпечувалася розвиненою культурою участі в підтриманні порядку, властивою для шляхетських корпорацій усієї Європи ранньомодерного часу [3, С. 23]. Тож із цієї перспективи важливо досліджувати не лише законодавчі ініціативи, прийняті на сеймах чи затверджені у статутах Великого князівства Литовського, а й аналіз поведінкових моделей, які задавали інтерпретаційні рамки правових норм.

З іншого боку, поняття «державні ініціативи», застосоване до ранньомодерної Речі Посполитої, не є ані простим, ані прозорим, зважаючи на відсутність монополіста, який одноосібно володів би правом на насильство та становлення самого права, тобто існувало кілька репрезентантів легітимної влади, а водночас і їхніх квазілегітимних «партнерів» / конкурентів. Безпосередня включеність шляхетських локальних спільнот у владні відносини різного рівня на практиці означала, що саме вони часто ініціювали низку змін, котрі на позір можуть сприйматися як маркери зміцнення державного регулювання та централізації правосуддя.

Тож метою цієї статті є дослідження змін у ставленні до злочину на підставі аналізу низки нових і трансформації вже існуючих норм у Речі Посполитій на зламі XVI і XVII ст. Ці зміни характеризувалися певним зсувом у сприйнятті правопорушення -- від традиційної приватної «кривди» потерпілого до переступу проти суспільства. В першому варіанті йшлося передусім про справедливість, як її розуміли люди того часу -- віддати кожному, що йому належить, себто відшкодувати втрати скривдженого. Водночас для самоврядних спільнот важливо було відновити порушену рівновагу -- «покой посполитий» -- через замирення учасників конфлікту за допомогою приятелів обох сторін. Другий варіант, до якого еволюціонували ранньомодерні держави, передбачав утвердження правосуддя -- визначення злочинця та покарання його з усією суворістю закону, чим зазвичай опікується держава. У своєму дослідженні зосереджуся на тих змінах, які в історіографії пов'язують зі збільшенням втручання держави у процес підтримання порядку: збільшення правопорушень, за які було передбачене ув'язнення (трактувалося як покарання за суспільний переступ); регламентація та поширення «шкрутинії» (scrutinium) -- слідства з ініціативи й за участі суду в тяжких кримінальних злочинах; регламентація та криміналізація тих елементів шляхетської (рицарської) культури, які були важливою складовою ритуалу ворожості й підштовхували сторони до позасудового полагодження конфлікту -- оголошення про помсту («одповідь») та поєдинку. Джерелами дослідження будуть сеймові конституції, а також ІІ (1566 р.) і ІІІ (1588 р.) Литовські статути -- правові кодекси Великого князівства Литовського, що дозволить виявити зміни на рівні юридичних норм. Низка паралелей у новаціях між ІІІ Литовським статутом, запропонованим литвинами до затвердження на коронаційному сеймі 1588 р., і рядом конституцій, що стосувалися змін у судочинстві (близько 30 параграфів), ухвалених для Польського королівства на тому ж сеймі, свідчить про можливий вплив статуту на роботу коронних законодавців [4].

Звісно, для аналізу засвоєння шляхетськими спільнотами нових норм та 'їх впливу на усталені повсякденні практики потрібні детальні дослідження на рівні окремих судово-адміністративних одиниць чи регіонів, чого на сьогодні бракує. Тож скористаюся матеріалами судових книг Волинського воєводства як пілотним варіантом [5]. Ця адміністративно-територіальна одиниця, щоправда разом зі ще двома воєводствами -- Київським і Брацлавським, мала свої особливості й щодо правової ситуації Корони, до складу якої вони входили від Люблінської унії 1569 р., та щодо Великого князівства Литовського, де вони доти перебували. Населення цих воєводств судилося правом, відмінним від решти коронних територій, а саме ІІ Литовським статутом. Натомість у Великому князівстві Литовському на зміну йому в 1588 р. прийшов III, а доповнений окремими конституціями II Статут, продовжував діяти в модифікованому вигляді лише на території Волині, Київщини, Брацлавщини, де отримав назву «Волинського». Тож у судовій практиці Волині досить химерно поєднувалися норми статуту й конституції, що дозволяло шляхті цих теренів розширювати інтерпретаційні рамки права, можливо, активніше за інших [6--7].

За межами свого тексту я залишу низку важливих постанов з дисциплінування шляхетської спільноти -- ще одного маркера змін, серед яких: посилення уваги до охорони суду, сеймиків та інших публічних зібрань; серія заборон носити «нерицарську» зброю (рушниці, луки, чекани тощо) й посилення відповідальності за 'їх використання; регулювання кількості супроводу, з яким шляхтич приїздив до суду, на сеймик чи сейм; спроби обмежити неконтрольовані міграції населення та очистити міста від осіб, що мешкали без служби («свавільних людей», «гультяїв», циган), скажімо, через заборону приймати на службу осіб нешляхетського стану без листа-дозволу від попереднього господаря. Частина конституцій мала загальнокоронний характер, однак значна доля належала до ініціативи шляхти окремих воєводств і діяла на обмеженій території, з часом поширюючись на інші воєводства за бажання місцевої шляхти.

Також окремої розмови потребують конституції, які мали на меті дисциплінувати урядницьку мережу регіонів, зокрема через вимогу обов'язкової присяги навіть для тих її членів, котрі отримували свій уряд не від короля, а з руки інших урядників (воєвод, старост, підкоморіїв) як заступники чи помічники (підстарости, підписки, підвоєводи). До цієї ж категорії потрапляють і норми, що передбачали покарання урядників за недбальство чи зловживання своїм становищем, а також регулювали 'їхню платню [8] Див. конституції про обов'язкову присягу для ґродських писарів Великопольщі (1565 р.), про присягу підкоморія (1588 р.), про обов'язкову присягу для підвоєводи, який обирав-. Аналіз «згори», від законодавчої бази, може створити ілюзію дисциплінарних заходів із боку держави, реалізації певного укладеного «плану», натомість ішлося про досить суперечливе усвідомлення потреб і змін на різних рівнях та в різних владних осередках, самоврядних зокрема. Скажімо, волинський матеріал засвідчує, що в дисциплінуванні урядників велика роль належала ініціативі місцевих спільнот. Саме вони через постійний контроль за присягою урядників, від котрих значною мірою залежала «справедливість», та за 'їх осілістю, через домагання на різних майданчиках, часто через конфлікт, усталення рамок 'їхніх повноважень, творили нові практики й норми [9].

Варті уваги також широкі ініціативи, спрямовані на покращення роботи судочинства та кодифікації права в Польському королівстві, які припадають саме на цей період: жвава зацікавленість шляхти юридичними проблемами, оприявнена у сеймикових актах; робота учасників рокошу Зебжидовського над «поправою» права; створення на сеймах комісій, що мали працювати над кодифікацією права; правничі проєкти [10--16]. річ посполита злочин сейм

Співвласники права на насильство: легітимні партнери й тіньові гравці

Правотворча функція, утвердження нових норм та «поправа» старих, належала лише до компетенції сейму Речі Посполитої як сукупності його складових частин -- короля, сенату та посольської ізби (шляхетських представників воєводств / земель) [1, С. 257--265]. Шляхта окремих адміністративних одиниць, що ухвалювала заходи із забезпечення «покою посполитого» на своїй території, мала 'їх легітимізувати через схвалення сеймом (сеймові конституції). Це стосувалося й тих воєводств, які за умовами Люблінської унії ввійшли до Корони, але продовжували судитися ІІ Литовським статутом, чинним у Великому князівстві (Волинське, Київське, Брацлавське воєводства). Їм гарантували не лише збереження старого права, а і його недоторканність: зміни до статуту могла ініціювати лише сама шляхта цих територій, однак затверджував 'їх король на сеймі ся самим воєводою з числа своїх слуг і клієнтів (1631 р.). За конституцією 1553 р. судові урядники могли пропустити судові засідання лише через хворобу, війну та мор, тож у випадку відсутності мали присягою підтверджувати правдивість причин. Із приводу регулювання платні урядників див. окремі конституції: 1601 р. -- для депутатів на Трибунал; 1607 р. -- із приводу платні серадзьких і велюнських урядників; 1611 р. -- для кам'янецьких і летичівських канцеляристів; 1613 р. -- перелік платні за різні операції для ґродських і земських урядників Корони; 1616 р. -- встановлення покарань за здирство возних (для Великого князівства Литовського). «Wszakoz dajemy im moc na sejmikach powiatowych, za listy Naszymi ziozonych, tego statutu litewskiego artykuiow poprawiac i wedle potrzeby przyczyniac albo ujmowac a do Nas na sejm walny koronny przynosic» (див.: Volumina Constitutionum. T. II: 1550--1609. Vol. 1: 1550--1585. Przyg. S. Grodziski, I. Dwornicka, W. Uruszczak. Warszawa, 2005. S. 224).. Юридичні ініціативи загальнодержавного характеру (ius commune) для отримання нормативного статусу мали схвалити представники (посли) всієї шляхти. Скажімо, протестація волинських, київських і брацлавських послів проти запровадження загальнокоронної норми 1588 р. -- кари за нелегітимне ув'язнення шляхтича -- означала, що цей параграф конституції не поширюватиметься на 'їхні воєводства (найімовірніше, на підставі відсутності такої норми у ІІ ЛС). Ця норма набуде чинності в указаних воєводствах за понад 10 років за згодою місцевої шляхти, підтвердженою окремою конституцією 1601 р. Ibid. Vol. 2: 1587--1609. Przyg. S. Grodziski. Warszawa, 2008. S. 275. Більше про правові норми, які запроваджувалися на той час у руських воєводствах та про їх сприйняття серед волинських шляхтичів, перейнятих захистом «своїх» прав, див.: [5, 7]. Ті ж таки воєводства в 1613 р. добилися заборони використання «візії» (коронного елементу процесу) у своєму судочинстві на тій підставі, що її не було у ІІ ЛС Ibid. T. III: 1611 --1640. Vol. 1: 1611 --1626. Przyg. S. Grodziski, M. Kwiecien, A. Karabowicz. Warszawa, 2010. S. 137.. Показовими є й дебати у волинських ґродських судах із приводу можливості застосування шкрутинії, що не передбачена ІІ ЛС [17]. Цей елемент судового процесу широко ввійде у судочинство трьох українських воєводств лише після ухвалення загальнокоронної конституції 1588 р.

Деякі правові норми, що приймалися окремими воєводствами для внутрішнього користування та отримували схвалення на сеймі (у вигляді конституцій), згодом могли поширюватися й на інші адміністративно-територіальні одиниці. Для цього шляхта окремих воєводств / земель мала на сеймику ініціювати приєднання до попередньо ухвалених конституцій, а їхні посли на сеймі -- просити про затвердження клопотань. Із часом ці локальні правові ініціативи могли прийматися як загальнодержавні. Так, у 1611 р. було ухвалено, що конституція 1598 р. із забезпечення порядку, прийнята для Плоцького, Равського, Мазовецького, Підляського воєводств на час від'їзду короля до Швеції, а також « Про вбивство з рушниць» для тих самих воєводств Ibid. T. II: 1550--1609. Vol. 2: 1587--1609. S. 252--253., поширюється «за згодою всіх станів» на Корону та ВКЛ Ibid. T. III: 1611--1640. Vol. 1: 1611 -- 1626. S. 14--15. У 1601 р. цю конституцію прийняли для себе Волинське, Київське, Брацлавське воєводства Ibid. T. II: 1550--1609. Vol. 2: 1587--1609. S. 282.. Чинність конституції 1593 р. « Про гультяїв», затвердженої для Каліського й Познанського воєводств, у 1601 р. на прохання шляхти розповсюдили на Ленчицьке, Серадзьке, Плоцьке, Мазовецьке, Белзьке Ibid. S. 275., а в 1638 р. до цього клубу приєдналося й Сандомирське воєводство Ibid. T. ІІІ: 1611--1640. Vol. 2: 1627--1640. Przyg. S. Grodziski, M. Kwiecien, A. Karabowicz. Warszawa, 2013. S. 333. Ibid. T. II: 1550--1609. Vol. 2: 1587--1609. S. 353--354; T. III: 1611--1640. Vol. 1: 1611--1626. S. 24.. Перелік подібних практик був досить широким [1, С. 275--278].

Волинське, Київське та Брацлавське воєводства зазвичай пропонували до схвалення спільні конституції, що свідчить про попереднє 'їх узгодження. Однак нерідко ці воєводства виступали й цілком самостійно, долучаючись до раніших пропозицій шляхти інших регіонів. Скажімо, на сеймі 1611 р. київська шляхта приєдналася до конституції «О pozwach complicum bannitorum», яку 1607 р. ухвалило для себе Підляське воєводство ¹¹. А в 1638 р. до волинської конституції 1616 р. про «контумації» у кримінальних справах долучилася шляхта Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств Ibid. T. III: 1611--1640. Vol. 1: 1611 -- 1626. S. 203; Vol. 2: 1627--1640. S. 333.. Значний інтервал приєднання до конституцій, котрі ухвалювалися як суто локальні, представників інших воєводств засвідчує велику увагу шляхти до законотворчих процесів. Можливо, цьому сприяли й адвокати, які формували «портфелі» з різних норм і могли виступати ініціаторами правових новинок на місцевих зібраннях.

Отже повноправними партнерами репрезентантів центральної влади у творенні нового права і трансформації старих приписів були регіональні шляхетські корпорації. Очевидно, що низка таких ініціатив могла мати ситуативний характер та відображати інтереси окремих осіб чи груп, або бути реплікою на якісь конкретні події в регіоні, однак ці припущення не скасовують загальних тенденцій. Спротив послів чи воєводських шляхетських корпорацій ухваленню окремих конституцій, себто «кухня» роботи сеймів і сеймиків, є дуже важливою, а водночас напрочуд складною темою для дослідника. Вона потребує ретельних джерельних пошуків -- «виловлювання» протестацій, принагідних згадок у сеймових щоденниках, серед листування тощо [1, С. 511--531; 18; 19].

Окрім шляхетських корпорацій, які ухвалювали для себе право, а водночас мали обов'язок чинити тиск на винуватця, треба згадати і 'їхніх тіньових партнерів -- окремих шляхтичів та 'їхніх родичів, приятелів, котрі бралися власною рукою встановлювати справедливість. Існування помсти як квазілегітимної форми відновлення рівноваги, порушеної переступом, означало, що суспільство толерує приватну справедливість. Ознакою існування помсти в ранньомодерний час служить такий ритуал конфлікту, як одповідь -- публічне оголошення про готовність учинити насильницькі дії над ворогом, аж до вбивства. Законодавці у своїх спробах обмежити насильство тим часом не намагалися скасувати одповідь, а з нею й помсту. Вони прагнули регламентувати ритуальні погрози, взяти їх під контроль та не допустити насильства, звертаючись до колективної відповідальності й активно використовуючи можливості судової системи. Описуючи варіанти застосування одповіді, конституція 1588 р. легітимізувала помсту як приватний спосіб отримання справедливості, хоч і в обмежених рамках. Водночас у конституції непрямо вказано на дієвий спосіб вирішення кризових стосунків -- через замирення сторін конфлікту з ініціативи й за участі представників спільноти [5, С. 165--195; 20]. Так повсякденні практики провадження суперечок та 'їх позасудового вирішення чинили тиск «знизу» на утвердження правових норм.

До процесу творення права, отже, було залучено низку гравців як найвищого рівня, так й індивіда -- окремого представника політичного народу-шляхти, з чиїм способом життя та культурними пріоритетами мали рахуватися інші репрезентанти держави. Культура участі шляхти передбачала не лише творення, засвоєння і трансформації правових норм, а й застосування квазілегітимних шляхів у пошуку справедливості. Варта серйозної уваги пропозиція С. Гіндлі -- підходити до ранньомодерної держави не стільки як до інституту, скільки як до процесу врядування, низки ініціатив багатьох учасників, які дебатують, домовляються й узгоджують свої інтереси та бачення загального блага в різних місцях і точках соціальної системи [3, С. 23].

Маркери змін у ставленні до злочину

Зміни у ставленні до злочину від сприйняття його як приватної «кривди» до трактування як порушення суспільного порядку -- поступовий і тривалий процес. Історикові зазвичай рідко вдається зафіксувати момент, коли відбувається злам, такий собі «хрускіт суглобу» між пошуками справедливості та утвердженням правосуддя Критичне обговорення твердження М. Фуко про те, що виникнення тюрем пов'язане з державними реформами епохи Просвітництва, див. у праці П. Спіренбурґа [21]. Автор підкреслює, що в ранньомодерний час існували і страти, й ув'язнення, та пропонує досліджувати різні види позбавлення волі. Всіх їх слід умістити у соціальний контекст.. В дослідника Речі Посполитої другої половини XVI ст. у цьому сенсі, щоправда, комфортна ситуація -- можливість порівняти правові кодекси Великого князівства Литовського як одного з двох членів Речі Посполитої. Між статутами 1566 і 1588 рр. часовий відтинок лише 22 роки, а проте зміни дуже суттєві. Порівняймо для початку кількість згадок про ув'язнення та увагу до влаштування таких місць покарання [22]:

• збільшується кількість норм, де фігурує покарання ув'язненням: у І ЛС (1529 р.) згадується 3, у ІІ ЛС (1566 р.) -- 30, у ІІІ ЛС (1588 р.) -- понад 40 разів; кара «вежі» з'являється й там, де попередньо йшлося лише про грошові виплати, зокрема як симетричне покарання за образу (ІІІ ЛС, розд. 11, арт. 27);

• збільшується кількість покарань, де фігурує ув'язнення «на дні вежі», не лише за рахунок появи нових норм, а й через посилення відповідальності за ті правопорушення, за які у ІІ ЛС передбачене було сидіння «на горі вежі»;

• збільшується термін ув'язнення за ті самі переступи у ІІ і ІІІ ЛС;

• з'являються нормативні приписи, які стосуються питань облаштування місць ув'язнення й містять заборону старостам полегшувати умови «сидіння у вежі» чи на її дні (ІІІ ЛС, розд. 4, арт. 31--32), зокрема за сприяння злочинному звільненню ув'язненого передбачено смертну кару та інфамію;

• ув'язнення як «публічна кара» для злочинця, винного у тяжкому злочині, залишається навіть у випадку, коли сторони замирювалися на полюбовному суді, що підкреслює суспільну складову покарання;

• вводиться покарання за приватне ув'язнення шляхтича, якого у ІІ ЛС не було.

Однак якщо якісні зміни окремих приписів та поява нових у статутах були результатом переважно ініціативи інтелектуалів-законодавців, то сеймові конституції ставали зазвичай прямою відповіддю на суспільні виклики. Конституції, що стосувалися ув'язнення, засвідчують тотожність статутових тенденцій із коронними. Так, у королівському привілеї 1550 р. актуалізувалася норма, за якою вбивця мав сидіти на дні вежі 1 рік і 6 тижнів без права короля скасувати ув'язнення; також передбачалося покарання старост за допомогу засудженому Volumina Constitutionum. T. II: 1550--1609. Vol. 1: 1550--1585. S. 24.. За конституцією 1563--1564 рр. засуджені до кари ув'язнення, які відмовлялися виконувати декрет нововпроваджених апеляційних судів, мали бути страчені Ibid. S. 133.. Конституцією 1578 р. «Siedzenie glownikow» встановлювався штраф для старост і їх намісників, які полегшували умови перебування в ув'язненні покараних за вбивство Ibid. S. 412.. В конституції 1588 р. в кількох параграфах акцентувалося на ув'язненні як публічній карі. Зокрема обов'язковою умовою «поєднання» родичів убитого з убивцею оголошувалося ув'язнення винуватця. Відмова «сісти у вежу» або свавільне скорочення терміну ув'язнення загрожували винуватцеві смертною карою й позбавленням честі (інфамією). Якщо ж родичі, поєднавшись усупереч конституції зі вбивцею, звільняли його від сидіння у вежі, тоді ґродські урядники мали ініціювати процес проти злочинця, а для призвідника поєднання передбачалося покарання Ibid. Vol. 2: 1587--1609. S. 67--68.. Старост і королівських намісників зобов'язали облаштувати вежі для ув'язнення до найближчого свята Св. Михайла (29 вересня) під загрозою судового процесу в разі невиконання і штрафу у 200 гривень Ibid. S. 69.. Власне, питання авторства сеймових ухвал, дія яких поширювалася на всю Корону, вимагає дослідження. Однак знакові норми, ухвалені конституцією на коронаційному сеймі 1588 р., найочевидніше, були результатом роботи шляхти щодо «поправи» права під час безкоролів'я, зокрема й у спеціальній комісії, яка працювала на конвокаційному та елекційному сеймах.

Деклароване через низку правових норм розширення частки монополії центральної влади на насильство стикалося з усталеними практиками регіональної шляхти. На противагу законодавчим зусиллям «сидіння у вежі» практично відсутнє у судовому повсякденні Волинського воєводства до 1620-х рр., натомість воно продовжувало активно використовуватися в механізмі приватного замирення як «покута» за «гріх» переступу, символічне відшкодування скривдженому. Тривалість ув'язнення цілком залежала від його волі та інколи зводилася до кількох днів чи й символічних кількох годин. Так, Ян Жоравницький за угодою з Балтазаром Гнівошем мав висидіти три години Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). Ф. 28. Оп. 1. Спр. 19. Арк. 748--748 зв., Якуб Дибовський за побиття слуги Яроша Семашка -- один день «зі всією строгістю закону» Там само. Ф. 25. Оп. 1. Спр. 459. Арк. 21., а слуги Ждана Білостоцького мусили впродовж засідань ґродського суду сидіти по годині в день у замковій брамі в ланцюгах, а на запитання про причини ув'язнення відповідати: «Невинне пана Андрия Олізаровського зле а нецнотливе с паном своимъ зранили и збили, и шкоды починили» Там само. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 122 зв. -- 123.. Схоже, що на рівні шляхетського загалу злочин у досліджуваний період продовжував трактуватися як приватна «кривда». З часом, проте, «сидіння» у замку за трибунальськими декретами стає звичною справою, а серед шляхетських заяв зустрічаються скарги на тих осіб, які замирювалися з убивцею без обов'язкового ув'язнення як poena publica.

Другим важливим маркером змін у ставленні до злочину була шкрутинія (scrutinium), як називали на Волині процедуру слідства, що провадилося судовими урядниками з 'їхньої ж ініціативи. В Речі Посполитій судовий процес мав змагальний характер: на суддів покладалися лише функції оцінити вагомість запропонованих сторонами аргументів. Вони практично не втручалися у сам перебіг процесу, тож забезпечення доказової бази цілком перебувало в руках сторін конфлікту. Шкрутинія як слідчий інструмент судової влади, що його мали використовувати зазвичай у тяжких злочинах (де винуватцеві загрожувала смертна кара та / чи втрата честі, переважно за кримінальне вбивство), з'являється в коронному процесі в кінці XV ст. Початково ініціювати її мав сам король, потому за конституцією 1556--1557 рр. воєводи на вічовому суді, врешті ґродські й земські судді. До судочинства Великого князівства Литовського шкрутинія була введена спеціальною конституцією 1578 р., якою «поправлявся» ІІ ЛС як чинний на цій території кодекс. Завершення її основних рис відбулося паралельно для Корони та ВКЛ у 1588 р., однак шкрутинія в обох частинах Речі Посполитої мала свої особливості. Принципова різниця полягала в тому, що за ІІІ ЛС вона провадилася на місці злочину ґродськими урядниками для подальшого розгляду справи у ґродському суді; позивач й обвинувачений у слідстві участі не брали. Натомість у Короні шкрутинія зводилася до опитування на суді свідків, яких забезпечували самі сторони, для передачі зафіксованих писарем свідчень до вищої інстанції -- Трибуналу чи сейму.

Судова практика Волині подає багатий матеріал для аналізу, як сприймалося і трансформувалося видиме розширення втручання урядників у судовий процес -- публічний поєдинок за допомогою риторики між конфліктуючими сторонами. На практиці не судові урядники призначали слідчу процедуру (шкрутинію), а сама сторона просила про дозвіл на 'її проведення. Натомість супротивник у відповідь започатковував розлогі дебати щодо доцільності її застосування згідно з правовими нормами. Подібні дискусії були спрямовані на обмеження впровадження шкрутинії у судовий процес. З іншого боку, функції судових урядників під час опитування свідків у суді в перебігу так званого «виведення шкрутинії» розширювалися. Порівняймо їх зі звичайним змагальним процесом, де свідчення зазвичай готувалися самою зацікавленою стороною й відображали максимально сприятливу для неї опцію, а судді не мали повноважень деталізувати картину Зазвичай свідками виступали особи, що складали приятельське та родинне коло сторони процесу, які не конче були очевидцями події. Левова частка свідчень зводилася до переказування чуток і того, про що оповів сам позивач / відповідач. Свідки були речниками спільноти, її настроїв та бачення ситуації, водночас вони підтверджували символічний капітал учасника процесу, адже «вагомість» аргументів визначалася й за кількістю тих, хто готовий був свідчити на користь певної особи..

Невідомо, як на практиці відбувалося опитування свідків під час виведення шкрутинії та наскільки активною була в ньому роль судових урядників, однак записи кількох шкрутиній, внесені до ґродських книг, засвідчують -- ініціатива переважно залишалася в руках самих сторін процесу. На цьому наголошували й учасники судових дебатів, порівнюючи шкрутинію з традиційними доказами з допомогою свідків Там само. Спр. 28. Арк. 40--40 зв.; Спр. 38. Арк. 943--943 зв.. У підсумку можна визнати, що шкрутинію як інквізиційний елемент, який уводився з метою розширення повноважень суду, практично трансформували в один з елементів змагального судочинства [17].

Уважається, що збільшення державного нагляду над насильством чи не найяскравіше помітне на прикладі виділення найтяжчих злочинів (переважно убивств) у категорію кримінальних і вилучення приватних осіб від ініціювання таких справ (або значні обмеження для них). Для Франції, Англії та земель Священної Римської імперії ґерманської нації такі зміни припадають на першу половину XVI ст. [23]. У Речі Посполитій поняття кримінального вбивства (з умислом, без попередження, із засідки, з рушниці тощо) виразно фіксується у ІІІ Литовському статуті та конституції 1588 р. Кодексом передбаченo, що за цей злочин убивця має позбутися честі та життя через ганебне четвертування або спалення (ІІІ ЛС, розд. 11, арт. 16--17) Див. працю А. Закшевського [24], а також статтю А. Монюшка [25].. У конституції увага передусім зосереджена на забороні звільнення вбивці від публічної кари (ув'язнення на дні вежі) навіть у випадку його замирення з родичами жертви Volumina Constitutionum. T. II: 1550--1609. Vol. 2: 1587--1609. S. 68.. Себто поряд із приватними обвинувачами символічно з'являлися й суспільство / держава, для яких принципово важливим було публічне покарання вбивці.

У волинських ґродських судах на зламі XVI--XVII ст. сторони провадили затяті суперечки з приводу того, що таке «кримінальна справа». Зазвичай оскаржений у тяжкому злочині (не конче, втім, умотивовано) намагався перекваліфікувати звинувачення на більш м'яке, представляючи кримінальний переступ (який йому інкримінували) на «кривду просту». Це була спроба апеляції до традиційного сприйняття правового злочину як приватної кривди потерпілого, що може бути відшкодована й поза судовим простором. Такі дебати, очевидно, варто розглядати не лише як голу прагматику звинуваченого (спрямовану на затягування або припинення справи з формальних причин), а й як претензію місцевої спільноти на власне бачення легітимного / нелегітимного. Утім зазвичай обидві сторони використовували ті ресурси, які їм пропонували правові норми. Тож, з одного боку, такими дебатами підважувалася понадлокальна влада, а з іншого -- проговорювалися деталі правової норми та закріплювалися серед тих, хто слухав та обговорював. Проаналізую ці процеси на прикладі двох шляхетських елементів приватного провадження конфлікту -- одповіді та поєдинку.

Оголошення про помсту (odpowiedz) представляло собою дуже поширений ритуал «рицарської» культури ворожості, який мав виконувати кожен «пристойний» шляхтич перед застосуванням насильства щодо ворога. Одповідь провадилася за певними правилами й мала розгалужені функції у тривалих шляхетських конфліктах, важливим результатом яких було примноження чи втрата 'їхніми учасниками своєї честі. З допомогою одповіді шляхтич демонстрував свою силу та можливості щодо мобілізації родичів і приятелів, завдавав образ супротивникові, зганьблюючи його, залякував та намагався змусити його до певних поступок. Оголошення про помсту могло бути й черговим актом ворожості під час тривалих конфліктів. Попри свій позірно агресивний характер, одповідь сприяла зменшенню втрат у конфлікті, учасниками якого були озброєні особи, що заявляли про свою готовність відстоювати честь ціною смерті ворога. Одповідь не лише дозволяла перевести фізичне насильство у площину риторичних поєдинків чи символічних актів, а й сприяла в підсумку полагодженню конфлікту. Після публічного (рідше письмового) оповіщення супротивника про готовність мститися за заподіяну образу, той уживав належних заходів безпеки, а поінформована таким чином спільнота вважала своїм обов'язком втрутитися і спробувати залагодити суперечку.

Конституція 1588 р. «О odpowiedzi» вводила досить детальні правила, за якими мало чинитися оголошення про помсту, та регламентувала обставини, за яких шляхтич міг удатися до цього акту. Одповідь постає як варіант захисту честі особи, звинуваченої у кримінальному злочині. Оскаржений у невластивому для порядного шляхтича вчинку міг подати обвинувачеві через возного і свідків письмову одповідь, відтак оповістити ґродських урядників про цей факт та вписати текст до судових книг, після чого оголошувався мораторій на застосування насильства впродовж шести тижнів між ворогуючими сторонами, який надавав 'їм час для замирення. Запроваджувалися штрафні санкції для особи, котра нехтувала цими правилами Ibid. S. 66.. Тож ритуальне оголошення про помсту -- важливий елемент шляхетської культури ворожості як альтернативи судовій системі в отриманні шляхтичем справедливості -- виявилося активно залученим у правове поле [5, С. 165--195].

А от поєдинок за конституцією 1588 р. і ІІІ Литовським статутом став об'єктом криміналізації. Лаконічна конституція «De duellis» забороняла приватні двобої без спеціального дозволу короля та запроваджувала покарання за непослух -- піврічне ув'язнення і штраф у 60 гривень Ibid. S. 67.. Натомість спеціальний артикул ІІІ ЛС про заборону дуелей (розд. 11, арт. 14 «О забитье за повабеньем або вызваньем на руку») містив низку цікавих моментів, що стосувалися ширшого культурного тла цього явища. У преамбулі наголошувалося, що шляхтичів змушують ставати на бій, ображаючи словами, які шкодять їхній честі й добрій славі. Тож віднині особа, яка звернеться до суду замість стати на поєдинок, залишатиметься при своїй честі. В іншому разі провина покладалася на обох дуелянтів як порушників суспільного порядку, однак відповідальність детально регламентувалася залежно від заподіяної шкоди під час поєдинку. Відповідно, з одного боку, продовжувала діяти стара настанова «ніхто не мусить за рани терпіти», а з іншого -- статутова норма вводила новий принцип: урядники як представники королівської влади перебирали на себе від регіональних спільнот функції регуляторів честі її членів, а держава через право встановлювала ієрархію цінностей та накидала певну модель поведінки.

Згадки про виклики на поєдинок у судових книгах Волині й Київщини традиційно фігурують поміж скарг на одповіді, словесні образи та напади, що дозволяє всі ці акти розглядати у сукупності як квазіпоєдинок (а чи оголошення про помсту). Вони незгірш від класичної дуелі дозволяли ображати честь супротивника й підтверджувати свою, головне -- «абы то было с пожиткомъ и добpою славою» ЦДІАК України. Ф. 25. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 411.. Після ухвалення конституції 1588 р. кількість таких скарг не зменшилася. Однак у цих текстах з'являються згадки про заборону таких дій із посиланням на конституцію, а також можна зустріти записи про судові процеси з приводу виклику на поєдинок. Тобто у цьому випадку конфліктували дві моделі поведінки -- звичаєва, що була тісно зав'язана на рицарських ідеалах, і правова, де поєдинок через заборони криміналізувався, перетворювався на переступ. Тим самим регулювання конфліктною сферою збільшувалося, вторгаючись у святу святих шляхетської культури насильства [5, С. 199--234].

Правові новації, що з'явилися на зламі XVI і XVII ст., виразно засвідчували зосередження каральної влади в офіційних судах та в компетенції осіб, наділених владними функціями з руки короля. Творцями цих змін тим часом виявлялися самі самоврядні спільноти, які водночас пристосовували прийняті норми до традиційних механізмів підтримання порядку. Зміни відбувалися, але еволюційно, з опертям на звичні правила життя та культурні пріоритети, маскуючи новації під традицію.

Дещо про суд

Чи означала ця відпорність шляхти на зміни та «повзучий» спротив дисциплінуванню, яке запроваджувалося значною мірою з їхньої ж ініціативи, анархію й беззаконня? Чи означали подібні трансформації правових норм, що поєднувалися з практичною відсутністю виконавчої влади, яка забезпечувала б реалізацію судових ухвал, недієвість судової системи? Довгий час уважалося, що так. Однак ретельний аналіз судових книг суттєво підважує ці на позір аксіоматичні твердження [26], які насправді виявляються радше результатом логічного конструювання, в основі якого -- телеологічний підхід до розвитку суспільства. Віддалена у часі «іншість», між тим, не конче означала недосконалість чи зіпсутість. Натомість вона вимагає оцінювати роботу суду не з висоти сучасних дефініцій держави, а з тих функцій, які він виконував, та соціальних потреб, які забезпечував, у певний час і в певному місці.

Судові матеріали засвідчують, що для шляхетської спільноти в підсумку важливішим було не правосуддя, а справедливість, якої неможливо було досягнути лише покаравши винного відповідно до правових приписів. До того ж будь-яка кривда сприймалася також як образа для честі потерпілого, відповідно для сатисфакції бракувало лише матеріального відшкодування. Водночас судовий процес / декрет плямував честь кривдника, що не лише не припиняло ворожнечі, а часто призводило до її ескалації. Таким чином бажаного «публічного миру» через суд у шляхетських конфліктах досягти практично не вдавалося. Натомість його досить успішно забезпечував третейський / приятельський суд, у рамках котрого через тиск представників спільноти зазвичай досягався компроміс -- готовність кривдника відшкодувати втрати супротивника та перепросити його за образу, а скривдженого -- погодитися на певні поступки й вибачити. Варто також пам'ятати, що до офіційного суду ворогуючі сторони часто потрапляли тоді, коли за плечами і скаржника, й обвинуваченого тягнувся шлейф взаємних кривд та образ, порахунок яких не входив у компетенцію суддів. А от спільні приятелі якраз і займалися вирівнюванням образ та сатисфакції.

З іншого боку, не варто применшувати значення суду у суспільстві, де дієвим і поширеним чинником збереження миру було саме приятельське замирення. Третейський суд виступав лише елементом у складних комбінаціях полагодження конфлікту, де тісно співіснували судові процедури й позасудові механізми. Адже для досягнення компромісу потрібна була готовність супротивників, якої досягти на піку конфлікту було практично неможливо. До процесу замирення приступали тоді, коли попередні спроби силового домінування однієї зі сторін, порозуміння на нерівних позиціях чи швидке отримання сатисфакції через суд не вдавалися. Втім насильство використовувалося сторонами й у процесі переговорів із метою поліпшити своє стратегічне становище. А саме позасудове судочинство могло використовуватися для тиску на слабшу сторону, затягування з вирішенням суперечок, для відновлення владних стосунків, підважених конфліктом.

Тож суд відігравав роль майданчика, де сторони могли висловити претензії та почути аргументи супротивника, використати риторичні засоби у словесному поєдинку, зважити свої та «його» перспективи. Судовий процес вимагав мобілізації родичів і приятелів -- як неофіційний супровід та як свідків у процедурі доведення. Тож сторони могли продемонструвати свій символічний капітал, утілений у кількості тих, хто готовий був стати по той чи той бік. А водночас це була можливість порівняти свої позиції у спільноті й відповідно до цього виробити подальшу стратегію. Як зауважив певний шляхтич під час суперечки: «Я кращий від тебе, бо я маю з ким, а ти не маєш» Там само. Спр. 34. Арк. 835 зв. -- 836 (подвійна нумерація: 924 зв. -- 925). ISSN 0130-5247. Український історичний журнал. 2024. № 2 (575). Себто він прямо вказав на залежність ваги у суспільстві від включеності особи у систему зв'язків різного рівня.

Отже судочинство значною мірою було вмонтоване у хід полагодження стосунків між членами спільноти. Воно підштовхувало 'їх до замирення, яке зазвичай ставало не одноактною дією, а досить тривалим процесом. Упорядковане функціонування соціуму за цих умов забезпечувала сама «всевладна», або, іншими словами, самоврядна одиниця. І цілком успішно.

Нижче спробую запропонувати ширший історіографічний контекст для студіювань насильства на наших теренах. Як дають собі раду дослідники решти європейських обширів із цим специфічним матеріалом? Які дослідницькі стратегії й інтерпретації застосовують?

Про творців ранньомодерної держави (перспективи та попередні висновки)

Базовою характеристикою держави, згідно з традиційним її визначенням, є монополія на насильство (М. Вебер), себто виняткове право застосовувати фізичне насильство для підтримання порядку й обмежувати нелегітимне насильство приватних осіб. Проте в досить великій на сьогодні літературі про творення модерної держави автори передусім досліджують фактори, що цьому сприяли -- мілітарні реформи (так звану мілітарну революцію), постання сучасної фіскальної системи. Саме такий образ державотворення видається найочевиднішим Подібний підхід тим часом містить небезпеку телеологічного ставлення до минулого, де дослідження державотворення має наперед визначений результат -- постання централізованої держави в європейській історії. Про проблеми у студіюванні минувшини сучасних національних держав, які тривають упродовж тридцяти років, див.: [27]. Про нелінійність процесу державотворення говорить Дж. Коллінз, указуючи, що він супроводжувався постійними переговорами між королем та елітами, й наголошуючи на необхідності перегляду усталених у XIX ст. «аксіом», які до сьогодні опосередковують наші погляди на європейський нобілітет. Адже боронячи свої привілеї, цей «відсталий» стан, що нібито «гальмував» наперед визначений напрям прогресу, водночас творив і захищав суспільство, вибудуване на громадянському представництві та республіканських цінностях [28]. Натомість значну частину відповідальності за кризу XVII ст. можна покласти саме на центральну владу, а цілісність території держави, часто всупереч династичним інтересам королів, захищали саме стани [29]. Автор, утім, у своїх висновках практично постулює варіант телеологічного підходу до проблеми державотворення: «концентрація державної влади над країною та її населенням у руках однієї особи чи органу», влада, яка за феодалізму й навіть корпоративної держави була розпорошена, чи в кожному разі обмежена, -- це найважливіший напрям розвитку ранньомодерної держави, впродовж відповідного періоду та далі до сьогодні [29, С. 327]. Щодо проблематичності такої централізації, однак, ідеться у праці Н. Геншелла, котрий наголошує на необхідності перегляду поняття «абсолютизм» як невідповідного до європейських ранньомодерних реалій, адже монархічна влада ніде в Європі не була абсолютною, деспотичною, не стримуваною правом [30]. Й. Меллер підкреслює, що європейські держави своїм раціонально-правовим характером зобов'язані «середньовічному комуналізму», себто існуванню самоврядних одиниць, чиї права були закріплені та визнані. Саме існування станів із виробленими традиціями самоврядування, які не допускали узурпації королівською владою своїх прав і змушували «центр» до постійних переговорів, сприяло «творенню» ранньомодерної держави в Європі не «згори вниз», а «знизу вгору», через усвідомлення станами потреби у централізації [31].. Тим часом фахівці, котрі займаються історією насильства, переважно торкаються питання держави принагідно, зазвичай у дослідженнях історії злочинів (зокрема вбивств) та 'їх обмеження М. Локвуд пропонує зосередитися на безпосередній функції держави -- монополії на насильство -- та досліджувати централізацію влади саме у сфері судочинства. Він розглядає діяльність уряду коронера, що провадив слідство у випадках насильницької смерті, та пов'язує з ним як слідчим елементом поступовий процес здобування державою монополії на насильство [32].. Центральною дискусійною темою виступає визначення факторів, які призводили до скорочення насильства у тривалій перспективі. Частина авторів притримуються теорії Н. Еліаса про культурне дисциплінування еліти, її навчання добрих манер -- стримування емоцій замість застосування сили, що так чи так було пов'язане з постанням держави нового типу [33--34]. Ті ж, хто опонує такому підходу, не заперечують впливу цих факторів на обмеження насильства, однак зауважують нелінійність процесу модернізації та розмаїття різних європейських регіонів (а водночас обмеженість і похибки достатистичних джерел, на підставі яких досліджується зниження насильства) [35--36]. Як зауважує С. Керролл, модернізаційні теорії «пояснюють усе й нічого», адже вони прийнятні лише як загальні міркування, натомість на рівні емпіричного матеріалу 'їх важко верифікувати. До того ж коливання рівня насильства могли відбуватися впродовж одного покоління, що ставить під сумнів трансформацію людини як фактору впливу на пом'якшення міжособистісних стосунків, зростання чутливості до жорстокості чи зміни в манерах поведінки [37]. Періоди кількісного зростання особливо тяжких злочинів фіксуються від кінця XVI ст. і практично до останнього десятиліття XVII ст. Скажімо, кількість убивств в Англії між кінцем 1570-х і 1620-ми рр. зросла у 2--3 рази й повернулася до рівня середини XVI ст. лише в останньому десятилітті XVII ст. Різкий спад насильства, отже, неможливо пояснити через процеси державотворення [38, С. 3--5]. Воднораз конфлікти, під час яких сторони вдавалися до застосування нелегітимного насильства (аж до вбивства), залагоджувалися самими спільнотами через полюбовні суди аж до XVIII ст. включно. А це означало підваження монополії королівської влади та королівських судів відділяти прийнятні дії від тих, які кваліфікувалися як неправові. Полюбовні судді, замирюючи сторони, підміняючи суворі кари ритуалами впокорення і прощення, по суті надавали злочинам квазілегітимного характеру, а спільнотам та 'їхнім членам -- самим визначати межу дозволеного Тема полюбовного залагодження конфліктів -- невід'ємна частина розмови про ворожість як соціальне явище в ранньомодерному суспільстві, а водночас про специфіку суду в той час. На сьогодні таких праць досить багато (див., напр., монографію, присвячену цій темі: [39]).. Схоже, цьому не стали на перешкоді й чітке розведення кримінального та цивільного судочинства й позбавлення приватних осіб можливості ініціювати / провадити кримінальні справи.