Механізм приватно-правового захисту прав людини у соціальній державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Механізм приватно-правового захисту прав людини у соціальній державі



Для ефективної реалізації гарантій прав людини у соціальних державах сформовано механізм реалізації та захисту таких прав. Такий механізм являє собою систему нормативних, інституційних та процедурних форм і засобів захисту та спрямований на відновлення права, усунення перешкод у його реалізації, попередження подібних порушень і відшкодування завданої ними шкоди. право соціальний захист

Проте перед тим, як розглянути зміст самого механізму приватно-правового захисту прав людини у соціальній державі, варто з'ясувати зміст поняття "права людини".

Права людини є природними, невід'ємними, невідчужуваними та рівними, мають історичний і універсальний характерРазмєтаєва Ю.С. Доктрина та практика захисту прав людини: навчальний посібник. К.,2018.364 с. URL: https://nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2021/05/

phd_1_copy.pdf. Їх разом з рівністю, справедливістю, демократією, верховенством права відносять до правових цінностей. Застосування прав як ціннісної основи робить людину небайдужою до усіх проявів несправедливості та дискримінації. На думку Ю.С. Размєтаєвої, цінність прав людини виражається у такому:

1. Права людини забезпечують гідність, а також безпосередньо впливають на виховання гідності та самоповаги людини.

2. Права людини проголошують піднесення цінності кожної окремої людини поряд з цінністю будь-якої іншої людини незалежно від розрізнювальних характеристик.

3. Права людини убезпечують особу від держави. Вони відображають межі втручання держави у суспільні відносини, виступають засобом захисту від невиправданого втручання, гарантією реалізації свободи індивідів.

4. Права людини слугують гарантіями для особи, дають упевненість у захисті від свавілля з боку інших осіб, а не тільки держави. Гарантування простору свободи, на який не можуть зазіхати інші суб'єкти, полягає не тільки у загальному обов'язку утримання від порушення меж цього простору, а також у можливості захисту, відновлення права або відшкодування завданої моральної та матеріальної шкоди. Гарантії ототожнюються із засобами, які використовуються для здійснення й захисту правРазмєтаєва Ю.С. Доктрина та практика захисту прав людини: навчальний

посібник. К.,2018.364 с. URL: https://nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2021/05/

phd_1_copy.pdf.

5. Права людини виступають критерієм справедливості як загальної, соціальної, так і застосованої як принцип права у конкретних ситуаціях.

6. Права людини сприяють розвитку успішного та цивілізованого суспільства. Ті соціальні та політичні моделі, в центрі яких знаходяться права, показують кращі результати з точки зору миру, вільного розвитку, досягнень у різноманітних сферах, ніж ті, в яких панує свавілля влади та втручання до приватного сектору суспільства, звуження простору автономії індивіда"Там само..

Водночас необхідно зазначити, що загальне визначення прав людини відсутнє через численні наукові дискурси щодо визначення його змісту. Проте ознаки прав людини визначені і дозволяють сформувати цілісне уявлення про такі права.

До ознак прав людини відносять: природній характер прав людини (йдеться про права, пов'язані із самим фактом існування особи); невід'ємний характер прав (права не можуть бути відібрані); невідчужуваний характер прав людини (від таких прав неможливо відмовитися); рівний характер прав (йдеться не лише про рівність перед законом і судом, а також рівність у можливостях і доступі до них, недискримінаційне ставлення до особи або груп); історичний характер прав (права розвиваються згідно із законом діалектики і зміною суспільних відносин); універсальний характер прав (права належать конкретній особі); адресованість прав людини державі (такі права є можливостями осіб і одночасно вимогами щодо держав, які вони повинні втілювати на законодавчому рівні, забезпечувати на рівні правосуддя та адміністративної практики)Размєтаєва Ю.С. Доктрина та практика захисту прав людини: навчальний

посібник. К.,2018.364 с. URL: https://nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2021/05/

phd_1_copy.pdf.

На думку окремих учених, механізм захисту прав людини складається із "правових засобів, за допомогою яких держава здійснює правовий вплив на конкретні суспільні відносини з метою їх упорядкування і розвитку"Теорія держави та права: навч. посібник / за заг. ред. С.Д. Гусарєва., О.Д. Тихомирова. К.: НАВС, Освіта України, 2017. 320 с..

На думку інших науковців, механізм захисту прав людини це "система органів і організацій, які безпосередньо займаються захистом прав людини"Міжнародні механізми захисту прав людини. Право громадян України на звернення до конвенційних органів з захисту прав людини. Юридична консультація / вебсайт. URL: https://yuristy. sumy.ua/advokatskij-ispit/usna-chastina/3915-evropej skakonventsiya-pro-zakhist-prav-lyudini-i-osnovopolozhnikh-svobod/350-mizhnarodnimekhanizmi-zakhistu-prav-lyudini. І. Сенчу вважає, що "механізм захисту прав людини є системою, складається з певних частин, таких як право на захист; форма та спосіб захисту прав; процес та порядок звернення до відповідних органів, установ та організацій"Сенчук І. І. Механізм захисту прав людини: актуальні проблеми дослідження. Правоохоронна функція держави: теоретико-методологічні та історико-правові проблеми. Харків, 2019. С. 189-191..

Отже, вважаємо, що механізм захисту прав людини формується для охорони, захисту і відновлення порушених прав. Він містить два структурних елементи: форми (нормативні, інституційні і процедурні) та засоби захисту.

Відповідно до тлумачного словника з української мови "форма" це тип, будова, спосіб організації будь-чого; спосіб існування змісту, його внутрішня структура, організація та зовнішній виразЯременко В., Сліпушко О. Новий словник української мови: в 3-х т. Київ: Аконіт, 2008. 928 с.. Вітчизняна юридична енциклопедія під формами діяльності органів публічної влади розуміє зовнішній бік їх функціонування, тобто сукупність однорідних дій, які здійснюються в певних організаційних межах, визначених законодавством. Іншими словами, форми діяльності це однорідна діяльність органів публічної влади, через які реалізуються їхні функціїЯрмиш О., Серьогін В. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. Харків: Національний ун-т внутр. справ, 2002. 653 с.. На думку В. Котюка, форма означає зовнішнє оформлення, вираження певного соціального явищаКотюк В.О. Основи держави і права: навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв. Київ: Вентурі, 1996. 224 с. Адміністративне право України. Академічний курс: підруч: у 2-х томах. Том 1. Загальна частина / ред. колегія: В.Б. Авер'янов (голова). Київ: Юридична думка, 2004. 584 с. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: навчальний посібник. К.: Атіка, 2007. 624 с. Чеховська І. В. Адміністративно-правове забезпечення державної сімейної політики в Україні: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.07. Ірпінь, 2014. 535 с..

Через інституційні форми виражається ззовні воля держави, реалізуються публічні інтереси, завдання і функції суб'єктів владних повноважень, додержується встановлений порядок управління, забезпечується гласність і прозорість діяльності відповідних органів, що в кінцевому підсумку приводить до утвердження законності.

Українські вчені розглядають інституційні форми як способи зовнішнього вираження діяльності суб'єктів владних повноважень, засновані на їх компетенції, залежать від її змісту, обумовлені реалізацією завдань і функцій суб'єкта у межах такої компетенції. Залежно від мети здійснюється вибір певної форми для забезпечення ефективності діяльності суб'єкта ^3,4,5.

Центральним місцем змісту поняття "форма" є суб'єкт владних повноважень, від управлінських рішень якого залежить вплив на об'єкт дослідження.

Акцентуємо увагу на тому, що найбільш розповсюдженою класифікацією форм є їх поділ за наслідками, до яких вони приводять, на правові та неправові. Правовими формами є ті, внаслідок яких виникають правовідносини, пов'язані із встановленням або застосуванням норм права. А неправові форми не пов'язані з реалізацією владних виконавчо-розпорядчих повноважень, вони передують або є наступними після правових, не викликають настання правових відносин, до яких належать організаційні дії (обговорення, наради, розробка програм тощо) або матеріально-технічні операції^1,2, що сприяють створенню умов для належної та ефективної реалізації повноважень органів публічної влади. Під здійсненням матеріально-технічних операцій мається на увазі забезпечення публічною адміністрацією збирання, зберігання й оброблення інформації, використання технічних засобів, створення матеріально-технічних умов праці тощо. Вони в системі форм діяльності суб'єктів публічної адміністрації виконують допоміжну роль ³.

Також зауважимо, що серед учених існує думка, відповідно до якої неправові форми іменують організаційними, що не мають такого безпосереднього впливу на суспільні відносини, як правові форми, однак завдяки їм реалізуються підготовчі дії, обговорюються, узгоджуються різні позиції, робляться відповідні висновки у процесі пошуку оптимальних шляхів вирішення проблеми. Відповідно, результатом правових форм є прийняття нормативно-правового акта, а неправових (чи організаційних, як вказують окремі науковці) належна організація діяльності органу ^4,5.

Ф. Бортняк виділяє такі форми регулювання, як прийняття правових актів, укладення договорів і здійснення інших юридично значимих дій; організаційні дії та матеріально-технічні операціїАдміністративне право України. Академічний курс: підруч: у 2-х томах. Том 1. Загальна частина / ред. колегія: В.Б. Авер'янов (голова). Київ: Юридична думка, 2004. 584 с. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: навчальний посібник. К.: Атіка, 2007. 624 с. Галунько В.В., Курило В. І., Короєд С.О. та ін. Адміністративне право України: навчальний посібник. Т. 1. Загальне адміністративне право. Херсон: Грінь Д.С., 2015. 272 с. Шпак Ю.А. Поняття та види організаційних форм діяльності органів місцевого самоврядування. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2013. № 5. С. 58-62. Біла В.Р. Види форм публічного адміністрування: оновлення доктринальних підходів. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2019. № 4. С. 112-115. Бортняк Ф.В. Форми та методи діяльності державної виконавчої служби: автореф. дис. на здобуття наук. звання канд. юрид. наук. К., 2008. 16 с.. Своєрідну класифікацію пропонують вітчизняні науковціАдміністративне право України: Академічний курс: у 2 т. Т. 1 / Ю.П. Битяк, В.К. Колпаков, Д.М. Лук'янець та ін. К., 2004. 584 с.: за ступенем юридичного вираження (основні та ті, що базуються на них); за результатом (позитивне регулювання та реакція на негативне явище);

за обсягом (загальнообов'язкові або адресовані конкретному суб'єкту); за спрямованістю (вплив на суспільні відносини у сфері державного регулювання або на діяльність підлеглого управлінського персоналу); за суб'єктами (одно-ні, дво-або багатосторонньо виражені); за юридичним змістом (дозвільні, заборонні, приписуючі).

До нормативних форм науковці традиційно відносять:

- видання нормативно-правових актів;

- видання ненормативних та індивідуальних правових актів;

- укладення адміністративних договорів;

- укладення та ратифікація міжнародних договорівСірко В.С. Адміністративно-правове забезпечення волонтерської діяльності в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. Одеса, 2018. 199 с..

До процедурних форм слід віднести:

- самозахист;

- судовий захист;

- звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування;

- неюрисдикційні форми захисту;

- договірні форми захисту.

У лексичному значенні поняття "засіб" означає прийом, спосіб дій для досягнення чогось; знаряддя, предмет, сукупність пристроїв для здійснення якоїсь діяльності. Загальною характеристикою понять, на позначення яких вживається слово "засіб", є те, що всі вони позначають предмети і явища щодо їх функціонального призначення, можливості використання для вирішення певних завданьЧистоклетов Л.Г., Хитра О.Л. Адміністративно-правові засоби у забезпеченні інформаційної безпеки в Україні. ІТ-право: проблеми та перспективи розвитку в Україні: зб. матеріалів ІІ-ї Міжнар. наук.-практ. конф., Львів, 17 листоп. 2017 р. Львів, 2017. С. 212-217. URL: http:// aphd.ua/publication-349/.

Як самостійна категорія, поняття "правові засоби" почали досліджувати ще на початку 80-х років ХХ століття на галузевому рівні. На рівень загальної теорії права проблему правових засобів поставив уперше 1987 року С.С. Алексєєв. Саме з його прізвищем можна пов'язати виникнення інструментальної теорії у правознавстві. Необхідно зазначити, що "інструменталізм" у праві не може і не повинен протиставлятися вже існуючим теоретико-правовим концепціям. Він розглядається лише як один із методологічних підходів до дослідження права. Правові засоби не створюють принципово відмінних від традиційних, зафіксованих у загальноприйнятому понятійному апараті явищ дійсності, що сформульовані переважно відповідно до потреб аналітичної юриспруденції. Це весь спектр правових феноменів різних рівнів, але які мають досить суттєву відмінність, а саме: вони виокремлюються та розглядаються не з позиції потреб юридичної практики, а з позиції їх функціонального призначення, при цьому надаються їх необхідні характеристики як інструментів для вирішення економічних та інших соціальних завдань.

Під правовими засобами окремі учені розуміють такі юридичні уявлення та форми, дія яких виражає, реалізує можливості права, його силу та викликає настання реального, фактичного соціально-економічного результату, надає необхідного ефекту в соціальному житті.

Сама категорія "правові засоби" розкриває, які соціальні завдання ці правові механізми можуть вирішувати, де і в якому порядку їх можна використовувати у практичній правовій діяльності для досягнення соціально значущих результатівЗаяць Н. Сучасна характеристика правових засобів у механізмі правового регулювання. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 12. С. 202-205..

Варто зазначити, що, досліджуючи правові засоби, учені вкладають різну сутність у їх поняття. Так, К.В. Шундіков пропонує звернутися до інструментальної теорії права, яка, на його думку, дає змогу розглянути правову форму як специфічну систему юридичних засобів, що об'єднуються на окремих ділянках правового регулювання, і специфічні механізми та режими, що забезпечують ефективне вирішення соціально-економічних, політичних, культурних та інших завданьВакарюк Л.В. Правові засоби як складова частина правового режиму з позицій інструментальної теорії права. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2018. Випуск 48, том 1. С. 15-18..

Л.В. Вакарюк стверджує, що правові засоби можна визначити як такі елементи правової дійсності, які виступають як явища регулятори і в системній взаємодії та у взаємозв'язку з іншими елементами системи соціального регулювання функціонують з метою виконання мети і завдань, що стоять на певному етапі розвитку суспільства та державиТам само..

У юридичній літературі сутність поняття "правові засоби" витлумачують у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні це всі правові явища, інституційні установки та форми, які тим чи іншим чином пов'язані з регулятивною (охоронною) дією права. У вузькому передбачені правом (законом, індивідуально-правовим актом, договором) юридично значущі дії (їх поєднання та комбінація), які здійснюються суб'єктами з відповідним ступенем дозволеності чи не забороненим законом способами для задоволення їх інтересів, досягнення соціально корисних цілей. Як різновид правових засобів, ці дії є не фактичними, а змодельованими та забезпеченими нормами права, використовуються як інструмент здійснення відповідних правомірних дій, водночас пов'язаних із захистом порушеного права чи забезпеченого законом інтересуБурятинська Н. І. Правові засоби: поняття та їх види / вебсайт. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/6556/1/%D0%91%D1%83%D1%80%D 1 %8F%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0.pdf.

Правові засоби є правовими явищами, які виявляються в інструментах встановлення суб'єктивних прав, обов'язків, пільг, заборон, заохочування, нагородження та діями, пов'язаними з технологією реалізації прав і обов'язків. У сучасній інтерпретації, підтримуючи позицію вчених 1, нам більше імпонує визначення правових засобів, яке запропоновано П. РабіновичемРабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посіб. Вид. 5-те, зі мінами. К.: Атіка, 2001. 176 с. На його думку, якого це є інституційні утворення (установлення, форми) правової дійсності, які у своєму реальному функціонуванні, використанні в спеціальній правовій діяльності приводять до досягнення певного результату у вирішенні соціально-економічних, політичних, моральних та інших завдань і проблем, що стоять перед суспільством та державою на сучасному етапіТам само..

В.Г. Чорна, зазначає, що правові засоби це правові інструменти, які використовують під час своєї діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування на законних підставах з метою виконання поставлених державою завдань: соціальних, економічних, правових, організаційних, політичних тощоЧорна В.Г. Правові обмеження як засіб адміністративно-правового характеру. Стан та перспективи розвитку сучасного адміністративного права України: матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції (10 листопада 2017 року). Одеса: ОДУВС, 2017. С. 119-121..

Правові засоби як "інституційні утворення (встановлення, форми) правової дійсності, які у своєму реальному функціонуванні, використанні в процесі спеціальної правової діяльності призводять до досягнення певного результату у вирішенні соціально-економічних, політичних, моральних та інших завдань і проблем, що стоять перед суспільством та державою на сучасному етапі"Чорна В.Г. Обмеження в адміністративному праві: дис. ... д-ра. юрид. наук: 12.00.07. Харків: Харк. нац. унів. внутр. справ, 2019. 471 с.. Окремі учені наводять широке і вузьке розуміння терміна "правові засоби". У широкому сенсі юридичні (правові) засоби це поєднання (комбінації) юридично значимих дій, що здійснюються суб'єктом із дозволеним ступенем розсуду і слугують досягненню їх цілей (інтересів), що не суперечать законодавству та інтересам суспільстваТам само.; у вузькому це "юридичні способи вирішення суб'єктами відповідних завдань, досягнення своїх цілей (інтересів)"Там само.. Тобто юридичні засоби являють собою комплекс юридично значущих дій, які виконуються як уповноваженими суб'єктами публічної адміністрації, так і фізичними особами у відповідній сфері і з певною метою.

Сучасну своєрідність правових засобів виявляють їх соціальна цінність (забезпечення досягнення правових цілей), здатність відображати інформаційні якості права і створювати умови для його дії, а також зумовлювати юридичні наслідки. Джерело їх забезпечення є примусова сила держави. У сукупності засобів правового регулювання В. Горшеньов вирізняє засоби впливу (зовнішні фактори стосовно волі суб'єктів дозволи та заборони) та засоби реалізації права (це результат реагування суб'єктів на правовий вплив здійснення дозволених законом дій та утримання від заборонених дій)Бурятинська Н. І. Правові засоби: поняття та їх види / вебсайт. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/6556/1/%D0%91%D1%83%D1%80%D 1 %8F%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0.pdf.

Вибір правових засобів є важливим, оскільки поглиблює розуміння тих факторів, які визначають нормативне закріплення і вибір правових засобів, що дають змогу виявити специфіку діяльності законодавця відповідно до характеру і змісту правових засобів.

Особливості правових засобів: 1) є правовою одиничною категорією, яка, набувши певної форми, впливає на суспільні відносини; 2) мають функціональне наповнення, тобто кожний правовий засіб повинен використовуватися виключно за необхідності та відповідно до призначення; 3) не можуть функціонувати окремо один від одного; 4) їх системне поєднання виражається в механізмі правового регулювання; 5) використовуються виключно уповноваженими на те суб'єктами органів державної влади та органів місцевого самоврядування Чорна В.Г. Поняття та особливості правових засобів. Теорія і практика сучасної юриспруденції: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (8-9 грудня 2017 р.). Київ: ГО Центр правових наукових ініціатив, 2017. С. 72-75..

Зазначимо, що у юридичній літературі відсутня єдність у поглядах на класифікацію правових засобів. Учені їх класифікують за різними критеріями. Залежно від ступеня складності їх поділяють на первинні (прості) і комплексні (складні). Якщо до перших належать найпростіші і неподільні приписи суб'єктивні права та юридичні обов'язки, заохочення і покарання, пільги та заборони тощо, то до других комбіновані, що складаються з найпростіших договір, норма, інститут, правовий режим та ін. За виконуваною роллю вони поділяються на регулятивні (дозволу) та охоронні (заходів захисту); за предметом правового регулювання на конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні та інші. За характером на матеріальноправові (рекомендації) і процесуальні (позов); значущості наслідків на звичайні (штраф) і виняткові (смертна кара); за часом дії на постійні (громадянство) і тимчасові (премія); за видом правового регулювання на нормативні (встановлені в нормах права заборони) й індивідуальні (акт застосування права, акти реалізації прав та обов'язків); інформаційно-психологічної спрямованості на стимулюючі (пільги) та обмежуючі (зупинення) тощо.

Учені виокремлюють такі ознаки правових засобів:

— виражають собою усі узагальнюючі юридичні способи забезпечення інтересів суб'єктів права, досягнення поставлених цілей;

— відображають інформаційно-енергетичні якості і ресурси права, що додає їм особливу юридичну чинність, спрямовану на подолання перешкод, що стоять на шляху задоволення інтересів учасників правовідносин;

— поєднуючись певним чином, виступають основними працюючими частинами (елементами) дії права, механізму правового регулювання, правових режимів;

— призводять до юридичних наслідків, конкретними результатами, тією чи іншою мірою ефективності правового регулювання;

— забезпечуються державоюБурятинська Н. І. Правові засоби: поняття та їх види / вебсайт. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/6556/1/%D0%91%D1%83%D1%80%D 1 %8F%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0.pdf.

Отже, правові засоби можуть бути визначені як інструмент, що використовується для ефективного правового регулювання та за допомогою якого задовольняються інтереси суб'єктів права і забезпечується досягнення соціально значущих, корисних цілей.

Терміни "засіб" та "юридичний засіб" у певних формулюваннях вживаються у міжнародних та національних правових актах. Так, у ч. 3 ст. 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй зазначено, що "усі члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку і справедливість"Статут Організації Об'єднаних Націй / вебсайт. URL: https://unic.un.org/ aroundworld/unics/common/documents/publications/uncharter/UN%20Charter_Ukrai nian.pd. У ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права встановлено, що кожна держава "зобов'язується забезпечити всякій особі права і свободи, які визнані в цьому Пакті"Міжнародний пакт про громадянські і політичні права / вебсайт. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_ 043#Text. У ст. 13 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод підтверджується "право на ефективний засіб юридичного захисту"Європейська конвенція з прав людини / вебсайт. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text у разі порушення, визнаних Конвенцією прав і свобод.

Серед основних і найефективніших засобів захисту прав людини головне місце належить судовому захисту. Суд найефективніше контролює дотримання прав людини, і рішення останнього, спрямовані на захист права, є підставою для припинення порушень, відновлення права, а також відшкодування шкоди у сфері прав людини.

Застосування судового захисту прав людини передбачає доступ осіб до незалежного та неупередженого суду. А це передбачає створення умов, коли особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду, а також держава не повинна чинити юридичних або фактичних перешкод для здійснення цього права.

Міжнародні і національні судові установи відіграють значну роль у захисті прав людини. Міжнародні судові установи виступають також як незалежні, неупереджені органи, покликані встановити, у чому полягає порушення прав людини. Вони впливають на правову дійсність, зокрема теоретичну та практичну юриспруденцію, як на наднаціональному рівні, так і всередині правових систем окремих держав.

Так, Міжнародний суд є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй (далі Суд). Він розташований у Палаці світу у Гаазі (Нідерланди). Суд приступив до своїх функцій 1946 року, прийшовши на зміну Постійній палаті міжнародного правосуддя, яка працювала у Палаці світу з 1922 року.

Його діяльність підпорядковується Статуту, аналогічному статуту попереднього органу та що є невід'ємною частиною Статуту ООН. На Суд покладено подвійну функцію:

- вирішення відповідно до міжнародного права юридичних спорів, переданих йому на розгляд державами (функція у спірних справах);

- винесення консультативних висновків з правових питань, що спрямовуються йому належним чином на те уповноваженими міжнародними органами та організаціями (консультативна функція).

Суд виносить рішення відповідно до чинних міжнародних договорів та конвенцій, міжнародних звичаїв, загальних принципів права та спирається на судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права.

Тільки держави можуть бути сторонами суперечок, які розглядає Суд.

Процедура, якою слідує Суд під час розгляду спірних справ, визначається Статутом і Регламентом Суду, затвердженим відповідно до Статуту. Регламент прийнятий 1978 року. До ряду його положень було внесено поправки (остання поправка набула чинності 25 червня 2020) Международный суд / вебсайт. URL: https://www.icj-cij.org/public/files/the-courtat-a-glance/the-court-at-a-glance-ru.pdf. Судочинство включає письмовий етап, під час якого сторони подають змагальні папери, та усний етап, що є публічними слуханнями, під час

яких представники та адвокати виступають перед Судом. Оскільки Суд використовує у роботі дві офіційні мови (французька та англійська), то все, що пишеться або говориться однією мовою, перекладається іншою.

Після завершення усного судочинства Суд обговорює справу на закритих засіданнях, а потім оголошує рішення на громадському засіданні. Це рішення є остаточним та не підлягає оскарженню.

Міжнародний суд складається з 15 суддів, які обираються на дев'ятирічний термін Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки ООН, які проводять голосування одночасно, але незалежно один від одного. Він може включати не більше одного судді від будь-якої держави. Кожні три роки на одну третину місць проводяться вибори. Судді, які йдуть у відставку, можуть переобиратися на новий термін. Члени Суду не є представниками своїх урядів, а є незалежними суддями.

Судді повинні мати кваліфікацію, що потрібна в їх відповідних країнах для призначення на вищі судові посади, або бути юристами, які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права. Склад Суду має забезпечувати представництво найголовніших форм цивілізації та основних правових систем світу.

Більшість справ, які розглядає Міжнародний суд, це справи про незаконне застосування сили, територіальні суперечки, спори про юрисдикцію, а також претензії фінансового характеру. Так, 16 січня 2017 року Україна подала позов до Міжнародного суду з метою притягнення російської федерації до відповідальності за вчинення актів тероризму та дискримінації упродовж її незаконної агресії проти України. За твердженням України, у Східній частині України російська федерація розв'язала та підтримувала збройний заколот проти влади Української держави. Україна вважає, що своїми діями російська федерація порушує основні принципи міжнародного права, зокрема ті, що закріплені у Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму. Україна також заявила, що в Автономній Республіці Крим і м. Севастополь, тимчасово окупованих російською федерацією, створено "атмосферу насилля та залякування представників інших національностей". На думку України, це "цілеспрямована кампанія культурної зачистки", яка порушує Міжнародну конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Україна просила Суд заявити у судовому порядку, що російська федерація порушила свої зобов'язання стосовно Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, вона має дотримуватися взятих на себе зобов'язань і відшкодувати нанесені Україні збиткиДоклад Международного суда 1 августа 2021 года 31 июля 2022 года. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. 77 сессия. Дополнение № 4 / вебсайт. Нью-Йорк, 2022. URL: https://www.icj-cij.org/public/files/annual-reports/2021-2022ru.pdf.

Інший приклад звернення до Міжнародного суду позов України від 26 лютого 2022 року про відкриття справи проти російської федерації стосовно "спору..., пов'язаного із тлумаченням, застосуванням і виконанням Конвенції 1948 року про попередження злочину геноциду і покарання за нього"Там само..

Україна стверджувала, що "російська федерація хибно заявила, що акти геноциду мали місце у Луганській і Донецькій областях України. На цій підставі визнала так звані "Донецьку народну республіку" і "Луганську народну республіку", а потім розпочала "спеціальну військову операцію" проти України". Україна категорично заперечувала, що акти геноциду мали місце, і подала заяву, щоб довести, що росія не мала законних підстав застосовувати будь-які дії в Україні з метою запобігання будь-якому геноциду і покарання за нього. Також у своїй заяві Україна стверджувала, що "очевидно росія планує акти геноциду в Україні". Російська федерація "свідомо вбиває представників української національності і наносить їм суттєві ушкодження", супроводжуючи ці дії риторикою, яка, на думку України, свідчить про наміри спрямовані на геноцид. 1 березня 2022 року Голова Суду направив термінове повідомлення міністру іноземних справ російської федерації і 16 березня 2022 року Суд видав постанову про негайне припинення військової операціїТам само..

Міжнародний кримінальний суд ще одна з інстанцій, яка діє на підставі Статуту Міжнародного кримінального суду (1998 р.).

Міжнародний кримінальний суд має обов'язкову юрисдикцію та постійно діє. До його компетенції належить розгляд злочинів осіб, відповідальних за геноцид, воєнні злочини і злочини проти людяності, тобто питання індивідуальної кримінальної відповідальності за найтяжчі злочини у сфері прав людини. Суд складається з 18 суддів, об'єднаних у три відділення (попереднього, судового та апеляційного розгляду). Судді обираються Асамблеєю держав-учасниць, що складається з представників країн, які ратифікували Римський статут, серед кандидатів, компетентних у питаннях кримінальної юстиції, міжнародного права, зокрема, міжнародного гуманітарного права та права прав людини.

Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи кримінальної юрисдикції у випадку, коли держава не бажає або не здатна реалізувати кримінальне переслідування належним чином. Він має статус незалежної міжнародної організації та не входить до офіційних структур ООН, але справа може бути порушена у ньому за поданням Ради Безпеки ООН.

Ряд держав, таких як США, Ізраїль, Індія, Китай не ратифікували Римський статут та заперечують проти існування Міжнародного кримінального суду у його сучасному вигляді, зважаючи на те, що він порушує національні інтереси, обмежує суверенітет держав і має доволі широку компетенцію Размєтаєва Ю.С. Доктрина та практика захисту прав людини: навчальний посібник. К., 2018. 364 с. URL: https://nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2021/05/phd_ 1_copy.pdf.

Ще однією судовою інстанцією є Європейський суд (Суд ЄС) вищий орган судової влади в об'єднанні. Складається з трьох установ: безпосередньо Європейський суд (Суд справедливості), Суд першої інстанції та Трибунал цивільної служби.

До складу Суду входять судді від кожної держави-члена ЄС та генеральні адвокати.

Суд забезпечує єдине тлумачення й застосування законодавства ЄС усіма державами-членами. З метою запобігання різного тлумачення правових актів ЄС у державах-членах існує процедура "попереднього рішення", коли національний суд може чи повинен звернутися за порадою до Європейського Суду. Право тлумачити правові акти ЄС має і Суд, і національні суди, однак тільки Європейський суд приймає остаточне рішення. Європейський суд уповноважений регулювати юридичні суперечки між державами-членами ЄС, інституціями ЄС, юридичними та фізичними особами. Завдяки прецедентному характеру рішень Суд спрямовує розвиток правової системи ЄС і впливає на національні правові системи держав-членів.

Визначальну роль щодо прав людини у цій структурі має Європейський суд (Суд справедливості).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ, European Court of Human Rights або ECHR) є міжнародною судовою установою та авторитетною інституцією у системі захисту прав людини. Суд розташований у Страсбурзі, в Палаці прав людини, тому іноді використовується назва "Страсбурзький суд". ЄСПЛ заснований 1959 року, а з 1998 року діє на постійній основі. За цей час він розглянув більше ніж 700 тисяч заяв і постановив понад 19 тисяч рішень.

Суд розглядає індивідуальні чи міждержавні заяви та виносить рішення стосовно порушень прав людини, гарантованих Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод. Рішення суду обов'язкові для держав, щодо яких винесені. Вони також впливають на зміни у правотворчій і правозастосовній практиці, зокрема не лише в тих державах, щодо яких винесені рішення, а й в інших державахучасницях Конвенції.

Завдяки практиці ЄСПЛ Конвенція залишається потужним та динамічним інструментом, здатним відповідати новим викликам і зміцнювати верховенство права та демократію на регіональному рівні забезпечення й захисту прав людини, а також справляти вплив на універсальному та національному рівнях. ЄСПЛ створений і функціонує на основі міжнародного договору Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї.

Юрисдикція суду поширюється на 47 держав-учасниць Ради Європи, що ратифікували Конвенцію, та охоплює 800 мільйонів носіїв прав людини. У разі виникнення спору щодо того, чи має суд юрисдикцію з того чи іншого питання, це вирішується самим судом.

До складу ЄСПЛ входять 47 судів від держав-учасниць Ради Європи. Суд має 5 секцій, в яких формуються палати. Палата включає 7 суддів. Велика палата складається з 17 суддів: Президента Суду і Віце-президентів, голів секцій та національного судді разом з іншими суддями, відібраними за допомогою процедури жеребкування. Якщо національний суддя не може брати участь у справі з визначених причин, суддя ad hoc призначається головою ЄСПЛ зі списку, поданого заздалегідь відповідним урядом.

У Великій Палаті розглядаються лише справи, які викликають серйозні труднощі з тлумаченням і застосуванням Конвенції та повторні справи, її рішення є остаточними.

Судді ЄСПЛ повинні мати високі моральні якості, а також кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом. Судді здійснюють свої повноваження на постійній основі. Тобто вони не можуть займатися жодною іншою діяльністю, несумісною із здійсненням судових повноважень.

Рішення ЄСПЛ приймаються більшістю голосів шляхом голосування. Окремі судді можуть не погоджуватися з винесеним рішенням ЄСПЛ і декларувати це, складаючи окрему думку або надавати паралельні до рішення погляди. Така думка не має юридичної сили, але має значення для розвитку практики ЄСПЛ, а також вплив на доктрину прав людини.

Судді обираються ПАРЄ від кожної держави-учасниці більшістю голосів із трьох кандидатів, представлених цією державою, на строк 9 років без права бути переобраними. Сплив строку повноважень судді також настає при досягненні ним 70-річного віку. Припинення повноважень судді можливе на підставах, визначених Конвенцією.

ЄСПЛ приймає до розгляду справи, у яких позивач використав усі доступні в державі-учасниці Конвенції правові засоби та спирається на порушення прав, гарантованих Конвенцією. У визначених випадках суд може розглянути заяву без вичерпання засобів національного захисту. Варто зазначити, що сам ЄСПЛ розглядає поняття суду не у формальному, а у сутнісному розумінні.

Також важливою інституцією у сфері забезпечення й захисту прав людини є Організація Об 'єднаних Націй (далі ООН), яка була створена 1945 року як система, що сприятиме об'єднанню зусиль заради досягнення глобальних цілей. Сьогодні до неє входять 193 держави-учасниці.

ООН приймає рекомендації, ухвалює рішення, скликає міжнародні конференції, готує проєкти конвенцій, здійснює дослідження, надає консультативну та технічну допомогу окремим країнам. Фактично всі головні та значна частина допоміжних органів ООН тією чи іншою мірою займаються питаннями прав людини. Наприклад, Генеральна Асамблея ООН виконує загальну функцію з сприяння повазі та дотриманню прав людини. Питання прав людини розглядаються на засіданнях Генеральної Асамблеї (майже кожного разу включаються до порядку денного), обговорюються проблеми у сфері прав і приймаються рішення, важливі для їх доктрини та системи захисту.

Рада ООН з прав людини. Вона є міжурядовим органом ООН та складається з 47 держав, обраних таємним голосуванням на основі справедливого географічного розподілу, які відповідають за сприяння повазі й захисту прав людини у світі. Рада ООН з прав людини вважається найбільш спеціалізованим й авторитетним елементом системи захисту прав людини на універсальному рівні. Вона працює як допоміжний орган Генеральної Асамблеї ООН з 2006 року, здійснює обговорення усіх питань та ситуацій у сфері прав людини, які потребують її уваги. Обговорення проблематики прав людини цією Радою охоплює регулярні та спеціальні сесії (скликаються для попередження порушень прав людини та швидкого реагування на надзвичайні ситуації).

Діяльність органу включає універсальний періодичний огляд та спеціальні процедури. Універсальний періодичний огляд передбачає моніторинг ситуації з правами людини у кожній державі-учасниці ООН та звітування держав. Цей механізм порівняно новий для ООН. Спеціальні процедури Ради ООН з прав людини передбачають діяльність незалежних експертів з мандатами надавати повідомлення та рекомендації щодо прав людини за певної тематики або стосовно певної держави. Система спеціальних процедур охоплює особисті (громадянські), політичні, соціальні, економічні, культурні права. На сьогодні до неї включені 44 тематичні мандати та 12 мандатів щодо окремих держав. До спеціальних процедур належать візити експертів для огляду ситуації в конкретній державі та підготовка доповідей за результатами (висновки й рекомендації).

Діяльність Ради ООН з прав людини передбачає також розроблення міжнародних стандартів, інформаційно-просвітницьку та пропагандистську (у сенсі просування) роботу у сфері прав людини.

Верховний комісар ООН з прав людини. Він є посадовою особою під керівництвом Генерального секретаря ООН. Верховний комісар діє з 1993 року та відповідає за діяльність ООН у сфері прав людини. Офіс (або Управління) Верховного комісара ООН з прав людини складається з експертів, що разом забезпечують функціонування Центру з прав людини та співробітництво як між елементами всередині ООН, так і з іншими елементами механізмів захисту прав людини. Діяльність Верховного комісара ООН з прав людини та його офісу здійснюється у таких напрямах: 1) нормотворчість; 2) моніторинг; 3) сприяння забезпеченню прав людини.

Особливі інструменти надані йому для швидкого реагування на надзвичайні ситуації з правами (грубі та масові порушення, військові та цивільні конфлікти, наслідки стихійних лих тощо).

Верховний комісар ООН з прав людини виконує функції із забезпечення діяльності Ради ООН з прав людини і договірних органів щодо прав у структурі ООН. Як організаційний та координаційний інститут, він також сприяє налагодженню зв'язків всередині всієї системи захисту прав людини на рівні ООН.

У межах ООН функціонують спеціальні (договірні або конвенційні) органи із захисту прав людини. Організаційно-технічну сторону їх роботи забезпечує Управління Верховного комісара ООН з прав людини.

До таких органів належать:

1. Комітет ООН з прав людини (CCPR).

2. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (CESCR).

3. Комітет проти катувань (CAT) та Підкомітет з попередження катувань.

4. Комітет з ліквідації расової дискримінації (CERD).

5. Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW).

6. Комітет з прав дитини (CRC).

7. Комітет з прав інвалідів (CRPD).

8. Комітет з насильницьких зникнень (CED).

9. Комітет з прав робітників-мігрантів (CMW)

Комітет ООН з прав людини (CCPR). Утворений 1977 року та діє на підставі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 1966 року. Комітет має право здійснювати контроль над дотриманням положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права через такі інструменти: 1) розгляд періодичних доповідей держав-учасниць про прийняті ними заходи для реалізації положень пакту; 2) розгляд скарг індивідів щодо порушення державою-учасницею прав, закріплених у пакті; 3) розгляд скарг держав-учасниць про порушення положень пакту.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (CESCR). Заснований 1985 року та діє на підставі Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 1966 року. Цей орган має компетенцію розглядати: 1) періодичні доповіді про дотримання державами положень відповідного пакту; 2) індивідуальні та колективні повідомлення від осіб.

Комітет проти катувань (CAT). Утворений 1987 року та діє відповідно до Конвенції проти катувань й інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 1984 року. Комітет проти катувань може не лише вивчати подану інформацію, але й проводити розслідування щодо заяв про систематичне застосування катувань у певній державі. Таке розслідування може бути конфіденційним. Після його закінчення та після консультації з відповідною державою Комітет може прийняти рішення про включення короткого звіту про результати розслідування до своєї щорічної доповіді (обнародувати результати).

Підкомітет ООН з попередження катувань контролює місця позбавлення волі та тримання під вартою у державах-учасницях Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

Комітет з ліквідації расової дискримінації (CERD). Заснований 1970 року та діє відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 1965 року. Цей орган розглядає періодичні доповіді, які держави зобов'язані подавати раз на 2 роки та на вимогу Комітету. Особлива форма роботи Комітету з ліквідації расової дискримінації процедура раннього попередження та негайних дій, яка передбачає втручання цього органу для недопущення переростання наявної проблеми в сфері расової дискримінації в конфлікт (заходи раннього попередження) або для припинення порушень (негайні дії).

Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW). Заснований 1982 року і діє на підставі Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 року. Бувають випадки, коли він повністю складається з жінок, що представляють широкий спектр професій (юристки, вчені, викладачки, дипломатки, експертки з гендерних питань тощо). Цей орган розглядає доповіді держав стосовно запровадження законодавчих, судових, адміністративних або інших заходів, вжитих для виконання положень наведеної вище конвенції та про прогрес, досягнутий у цих питаннях.

Комітет з прав дитини (CRC). Утворений 1991 року відповідно до Конвенції про права дитини від 1989 року.

Специфікою діяльності цього органу є те, що він може розглядати індивідуальні повідомлення про порушення Конвенції про права дитини або перших двох факультативних протоколів до неї щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та порнографії, а також щодо залучення дітей у збройні конфлікти. Відповідно до третього факультативного протоколу до названої вище конвенції передбачається, що з індивідуальними скаргами до Комітету зможуть звертатися самі діти. Комітет також розглядає періодичні доповіді від держав, які подаються раз на 5 років, видає пропозиції та рекомендації загального характеру.

Комітет з прав інвалідів (CRPD). Заснований та функціонує згідно з Конвенцією про права осіб з інвалідністю (Конвенцією про права інвалідів) від 2006 року, що набрала чинності 2008 року комітет розглядає періодичні (раз на 4 роки) доповіді держав, а також скарги окремих осіб або груп, які перебувають під юрисдикцією однієї з держав, що ратифікувала факультативний протокол до відповідної конвенції. Цей орган може проводити розслідування у випадку надання надійних доказів про серйозні та систематичні порушення названої конвенції.

Комітет з насильницьких зникнень (CED). Основою його діяльності є Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень від 2006 року. Компетенція цього органу передбачає можливість проведення розслідування серйозних випадків порушення наведеної конвенції, а також процедуру термінових заходів, коли особи можуть звернутися до Комітету в інтересах зниклого з проханням про розшук та встановлення місцезнаходження. Комітет може вступити у діалог з відповідною державою та продовжувати його до з'ясування долі зниклої особи.

Комітет з прав робітників-мігрантів (CMW). Діє з 2004 року на підставі Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящихмігрантів та членів їх сімей від 1990 року. Розглядає періодичні (один раз на 5 років) доповіді від держав і надає висновки й рекомендації. Цей орган також може видавати загальні зауваження, зокрема щодо тлумачення положень відповідної конвенції.

У межах європейської юриспруденції склалася не лише сучасна доктрина прав людини, але й розгалужена та ефективна система їх забезпечення і захисту. Ця система має декілька рівнів, що частково перекриваються один одним, а частково доповнюються як у стандартах щодо прав, так і у механізмах реалізації і захисту.

Основними рівнями названої системи є такі:

1. Рівень Ради Європи.

2. Рівень Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

3. Рівень Європейського Союзу (ЄС).

Рівень Ради Європи. Рада Європи створена 1949 року як регіональна міжурядова організація, що передбачає розвиток співробітництва держав-учасниць на основі спільних ідеалів та принципів, а також сприяння їх економічному і соціальному прогресу. У Статуті Ради Європи встановлено, що "захист і подальший розвиток прав людини і основоположних свобод" є пріоритетом для цієї організації"

Стандарти щодо прав людини закріплено у десятках європейських конвенцій, угод, пактів, декларацій і протоколів. Особливе місце належить такому визначному документу, як Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод від 1950 року, яка вийшла далеко за межі регіонального стандарту. Важливі стандарти містять Європейська соціальна хартія від 1961 року, Європейська хартія місцевого самоврядування від 1985 року, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин від 1992 року, Рамкова конвенція про захист національних меншин від 1995 року, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин від 1992 року, Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству й боротьбу з цими явищами від 2011 року та ін.

Рада Європи захищає права людини в рамках міжнародних конвенцій і стежить за прогресом держав-членів у цих областях, дає рекомендації через незалежні контрольні експертні органи.

У межах Ради Європи опосередковане або пряме забезпечення та захист прав людини здійснюють такі інституції: ПАРЄ, Генеральний секретар, Комітет міністрів Ради Європи, Комісар (Уповноважений) Ради Європи з прав людини, ЄСПЛ, Європейська комісія "Демократія через право" (Венеціанська комісія), Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи.

Частиною структури вважається також Конференція міжнародних неурядових організацій. ПАРЄ дорадча інституція, яка може обговорювати будь-яке питання, що відповідає меті й компетенції Ради

Європи, надавати Комітету міністрів висновки та рекомендації, приймати резолюції. Резолюції є не лише стандартами у сфері прав людини, а й досить динамічними інструментами впливу на забезпечення та захист прав.

Генеральний секретар відповідає за стратегічне управління Радою Європи. Він веде засідання та представляє Раду Європи.

Комітет міністрів керівний орган Ради Європи, що складається з міністрів закордонних справ держав-учасниць або їх постійних представників, а також інших членів урядів. Він приймає висновки у формі рекомендацій урядам, готує до ухвалення тексти конвенцій та угод, здійснює контроль за виконанням рішень ЄСПЛ.

Комісар Ради Європи з прав людини незалежно вирішує питання та привертає увагу до порушень прав людини. Він працює як незалежна посадова особа, завдання якої сприяти повазі до прав людини та їх дотриманню у країнах Ради Європи. Він має співпрацювати з іншими міжнародними інститутами щодо заохочення та захисту прав людини з метою уникнення їх дублювання, надавати консультативні послуги й інформацію з питань захисту прав людини та запобігання їх порушенням. Одночасно він має співпрацювати з національними правозахисними установами.

...