Художня реалізація теми духовенства в прозі Івана Нечуя-Левицького

Одним із найбільш цікавих і в художньому сенсі новаторських у повісті є образ Олесі Терлецької, у заміжжі Балабухи. Її походження із шляхетської родини не дало їй нічого, окрім безплідних мрій про романтичне кохання. Скрутні обставини існування її родини, по суті, виштовхують її заміж за Балабуху, до якого, певна річ, вона не мала жодних любовних симпатій. Це стає джерелом її страждань, безконечних пошуків об'єктів для кохання. Однак всі ці пошуки увінчуються крахом. Легковажність Олесі, її численні й невдалі спроби завести любовні романи надають відповідним розділам повісті трагіфарсового забарвлення. І. Нечуй-Левицький не тільки доволі гостро висміює свою героїню, а й значною мірою співчуває їй як романтичній натурі, спраглій справжнього глибокого почуття любові, яке вона так і не змогла пережити. Тут, як і в «Кайдашевій сім'ї», спостерігаємо продовження гоголівської традиції «сміху крізь сльози», поєднання тонкого гумору з ліризмом, що є однією із найприкметніших рис стилю повістяра.

Внутрішній світ кожного із персонажів повісті достатньо цікавий, він таїть у собі чималі перспективи духовного зростання. Однак ці перспективи не знаходять відповідної реалізації. Звідси поєднання іронії, комізму у їх змалюванні із драматизмом, а нерідко й трагізмом. Хронотоп повісті фіксує доволі замкнений життєвий простір, автор відтворює перманентну залежність своїх персонажів від способу життя своєї верстви. Це ніби замкнене коло: необхідне, але найчастіше формальне служіння і здійснення треб отцями Моссаковським і Балабухою; це безконечне, доведене до абсурду господарювання Онисі; це доволі зворушливе, але безплідне намагання Олесі знайти у житті справжню любов. Жоден із цих героїв не живе справжнім, повнокровним, сповненим глибшого смислу життям, а тому й не є насправді щасливим. Спосіб їхнього життя підкорений догмам існування стану тогочасного духівництва; соціальний статус нав'язливо диктує їм розпорядок дня, тижня, року. Отже, справжньої свободи для них не існує. У цьому полягає природній, переконливо соціально детермінований драматизм життя Моссаковських і Балабух. Викривальний пафос, як це й повинно бути в реалістичному творі, тут присутній. Однак не він є провідним. Іронізуючи над своїми героями, письменник щиро співчуває їм, а це породжує у повісті пафос гуманістичний. Малюючи картини життя і побуту духівництва, І. Нечуй-Левицький не обмежується тільки соціально-побутовими аспектами, - показавши їхнє буття як таке, що позбавлене вищих, духовних цілей, автор порушив таким чином проблеми філософського порядку, зокрема питання сенсу життя і пошуку щастя. Це надає творові більшої глибини [35].

Хоч в основу повісті й покладено конфлікт між Моссаковськими і Балабухами, твір не є гостроконфліктним, на відміну від «Миколи Джері» чи «Кайдашевої сім'ї». Характери героїв розкриваються поступово, в побутових епізодах і буденних колізіях їхнього життя.

Простежуючи деформацію українського світу в кризових умовах, І. Нечуй-Левицький зображує характери й соціально-політичні обставини, типові для тогочасної дійсності, ворожість і лицемірство імперського світу.

Історичний час просочується у свідомість персонажів і художній сюжет, розкриваючи мотиви й етапи трансформації людської душі. Діагноз духовної кризи нації здійснюється на прикладі родин священнослужителів Моссаковських та Балабух, людей, котрі мали бути найбільш стійкими до руйнівного впливу деградації суспільства. В умовах межових ситуацій кожному з них доводиться вибирати між духовністю / бездуховністю, добром / злом, святістю / гріхом, мораллю / антимораллю [35].

Моссаковські - тип старосвітської родини, де панують давні звичаї, Балабухи живуть з претензією на панство. Проте духовна деградація однаково присутня і в старосвітській, і в міщанській сім'ях. Це своєрідні альтернативні пари, що живуть у межовий період бездержавності й антиморалі.

Особливо яскраво письменник виписав жіночі образи. Онися і Олеся - жінки з яскраво вираженим екстравертним характером, що засвідчує їхня рухливість, емоційність, сміливість та енергійність. У ролі берегині старосвітських традицій сім'ї Моссаковських виступає Онисія Степанівна.

Намагаючись реалізувати себе за нових суспільних умов, вона розчиняється в побуті, що повертається моральною деградацією. Олеся, представниця родини Балабух і пряма протилежність Моссаковської, є особистістю відкритою до світу, спрямованою на засвоєння нового - як добра, так і зла.

Намагаючись знайти себе, вона переживає ряд психологічних мутацій, що призводять до душевної драми. І хоча ці дві особистості прямо протилежні, результатом їхнього прагнення щастя є та ж сама драма - втрата власного Я. Митець переконливо доводить, що в тих жорстоких історичних умовах, які владно детермінували свободу волі індивіда, іншого виходу немає. Трагедія кожного з персонажів породжена неможливістю віднайти гармонію у розірваному суперечностями світі. Через брак освіти й волі, втрату історичної пам'яті шириться національне забуття, втрачається зв'язок із сакральним, занедбуються загальнолюдські цінності. І. Нечуй-Левицький досліджує складний світ родини, щоб зрозуміти, де та норма, якої слід прагнути і який вихід із «зачарованого кола» антиморалі [1].

Цікаво простежити динаміку образу Онисі Прокоповичівни (Моссаковської). Створюючи образ матушки, І. Нечуй-Левицький зображує обставини формування її характеру, кінцевий результат їхньої взаємодії. Як досвідчений психолог, митець подає етапи трансформації особистості духовної (спрямованої на добротворення) у бездуховну (спроектованої на злотворення) [16, с. 82], адже із доброї та роботящої дівчини Онися перетворюється на сварливу, корисливу та егоїстичну попадю, а позитивне захоплення домашнім господарством трансформується в один із виявів Тіні.

Перебуваючи в полоні повсякденних турбот, героїня намагається подолати внутрішню незатишність, невдоволеність життям. Облаштовуючи дім, вона створює затишний мікрокосм, «свою територію», захищену від посягань чужого та ворожого світу, який уособлювала тогочасна держава. У цьому образі письменник зобразив тип українки ХІХ століття, яка відчайдушно намагається вписатися в обставини часу. Проте це пристосування не завжди безболісне, й досить часто, щоб вижити в ворожому середовищі, індивід змушений жертвувати власною совістю та мораллю. Вроджений вольовий характер дівчини, на який натякають її зовнішні риси (гострі очі й підборіддя, сміливий погляд), вимагає реалізації: з першого ж дня перебування на власному господарстві Онися сублімує свій високий енергетичний потенціал у працю: «пізно лягала, рано вставала» [32, с. 99], «напрядала більше за наймичок…» [32, с. 99]. Отже, господиня із неї, за словами Харитона, «більше ніж треба!» [32, с. 98]. Причиною такого ревного ставлення до праці (подібну «тактику» обирає Харитонова мати, яка теж «рано вставала та товклась ще вдосвіта» [32, с. 98], і Кайдашиха з «Кайдашевої сім'ї») стали суспільні умови, бо можливість самореалізації в іншій галузі не допускалася.

Роль матушки вимагала виконання ряду вимог, характерних для її статусу. Однак крізь персону прориваються перші знаки духовного розладу. Перше, що викликає сумнів у її побожності, - це фанатична залежність від майна: Онися весь час лічить сорочки, рядна, сувої полотна, карбованці. Найбільш трагічною перспективою для героїні є втрата засобів існування. Можливою причиною подібного страху була панщина: тільки заможний господар, який не залежав від волі пана, мав гідне життя. Тому матушка весь час намагається примножити родинний статок, але не лише власною працею, а й за рахунок мирян. Саме вона змусила чоловіка просити, щоб молодиці напряли їй по півмітку, накинути більшу плату за треби чи дзвонити в невелике свято. Це свідчить про втрату позитивних якостей людської натури в умовах бездуховності, адже церква живе за законами держави, у якій панує сильніший та багатший. Як наслідок, у свідомості Онисі закріпилося стійке переконання, що гроші - це добро. Залежність від них перетворюється на одержимість, а тому наближає до сфери антиморалі. У гонитві за достатком Моссаковська втрачає відчуття гріха, бо, на її погляд, усім у світі заправляють гроші: «…сунеш благочинному в зуби горшка, а благочинній макітру, то запхнеш пельку й благочинному, й благочинній!» [32, с. 210]. У результаті суспільних і внутрішніх конфліктів виникає опозиція між моральним Над-Я та «диким» Воно, що змушує обирати позицію маргінала. Зрештою, духовна деградація досягає такої потужності, що оцінка людей зводиться до майнового становища [1].

Під тиском суспільно-політичних умов життя Моссаковська несвідомо перероджується в «пані», а тому гине морально. Нестійкість психічної структури індивіда сприяла тому, що влада несвідомого над свідомістю стає необмеженою, засвідчуючи динаміку переродження. Згодом темна сторона душі прозирає крізь персону частіше, зриваючи маску: Онися лає і навіть б'є слуг, стає жорстокою, скупою, сварливою та корисливою. Умови праці в матушки аналогічні кріпацтву: Моссаковська «стояла безодхідно коло панщанних людей. Своїм наймичкам вона не давала й вгору глянути: будила опівночі та гризлась з ними цілий день» [32, с. 204]. Це призводило до того, що наймити втікають від неї, як свого часу втікав Микола Джеря («Микола Джеря») від пана Бжозовського (тут варто згадати епізод втечі наймички Марусі, яка викликає асоціації з Джерею). Окрім того, у вчинках матушки виразно проступають садистські нахили: б'є робітниць батогом, звертає свою провину на інших, щоб ще й «вилаяти їх в смак» [32, с. 243]. Онисина поведінка все більше скидається на панський гніт, коли кара батогами та праця до останніх сил були звичним явищем.

Навіть милосердя перетворюється на ознаку антиморалі, бо призначене для підтримки персони: «Онися роздавала милостиню старцям щонеділі, але вибирала черствий хліб і такі черстві пироги, що й наймички не їли» [32, с. 239]. З віком злість і жадібність лише посиляться. Тому племінники Завіновського порівнюють бабусю зі Змією з казки «Івасик-Телесик». За народними уявленнями, змія - диявольська істота, а отже, символічне втілення Тіні.

Саме під її впливом Онися «лупила дубцем по спині» [32, с.242] дітей. Цю метаморфозу помічає й зять: «мама - чиста сатана» [32, с.235], - говорить він, вказуючи на негативні риси її характеру.

Майстерно викриває І. Нечуй-Левицький і згубну політику уряду, який через упровадження панщини священикам руйнує одвічні архетипи, закладені в їхніх взаємостосунках із народом. Зміни в суспільно-політичному житті призводять до подальших світоглядних трансформацій.

Замість ролі батька / матері духовенству нав'язана роль пана, яка стала руйнівною силою духовного світу. Витіснена за межі свідомості антимораль, що суперечила ролі «матушки», за сприятливих обставин (в умовах нової ролі - «пані», для якої жорстокість були виправданими) продирається крізь персону. Зміна суспільних ролей духовенства позначається й на парафіянах. Те, що раніше виконувалося добровільно (допомога священикам, вислуховування проповідей), в умовах примусу викликає спротив. Руйнується архетип Родини, якою були священик та його паства. Митець зумів тонко простежити динаміку цього процесу.

У ході зміни цінностей першорядне значення відіграє вроджена вдача, яка визначила міру засвоєння фальшивих ідеалів та деформованих норм поведінки. Емоційна та запальна Онися легко піддається впливу навколишньої тенденції. Звідси - неможливість вчасно зупинитись, адекватно оцінювати власні вчинки. Рушійною силою, яка щоразу штовхала Моссаковську до агресії, стало загострене почуття власної гідності. Не терплячи зверхності («Велика цяця - благочинна! Вона благочинна, а я хіба циганка, чи що?»[32, с. 205]), Онися гостро реагує на будь-яке посягання на її Я.

Найчастіше деградація особистості виявляє себе у сварці. Ключовим епізодом, у якому можна простежити активізацію темних сторін душі, стала суперечка з протоєрейшею. Уже сам приїзд Онисі за наймичкою є нехарактерним для матушки. В цей момент вона вже перейшла крайню межу зла: «була ладна роздерти Олесю» [32, с. 206]. На межовий стан указують і зовнішні деталі: дрижачий голос,блискучі очі, палаюче обличчя. Перебуваючи під владою антиморалі, Онися втрачає здоровий глузд та інстинкт самозбереження, адже Олеся вища за статусом і лайка з нею неодмінно піде на шкоду. Тому монолог Моссаковської плутаний, позбавлений логіки, а отже, несвідомий: «Це, мабуть, ви одбили в мене наймичку за колишнісь гарбузи. Добрі господарі так не роблять, - так робить тільки той, в кого хата ликом вкрита, в кого кішки нема в господарстві та хто вітає гостей таким хлібом, що після його зуби три дні болять…» [32, с. 207]. Автор застерігає, що тривале перебування під впливом духовного занепаду зумовлює духовну мутацію, коли свідомість перестає розпізнавати добро і зло. Утративши владу над собою, переживаючи спотворене почуття гріха, Онися називає сварку молитвою.

Ще одним виявом антидуховності є егоцентризм. Сім'я Моссаковських будується за класичним принципом держави, тобто в повній залежності від волі лідера (в цьому випадку Онисі). Нарцисизм героїні відкидає будь-які прояви самовиявлення іншого: чоловік повинен фанатично дотримуватися її загаду, діти - «не сміли без поради Онисі нічого зварити й спекти й кожний раз ходили в її кімнату благословитись» [32, с. 243]. З цієї ж причини матушка часто ходить жалітися на могилу о. Харитона, вважаючи, що він один був до неї добрий, а всі інші - її вороги: поняття «добрий» для Моссаковської набуває значення «слухняний» і передбачає втрату права голосу, а отже, власного Я: «Один ти був до мене добрий, ти один був мені покірливий, не кривдив мене» [32, с. 245]. Власне, кульмінаційний момент повісті - внутрішнє приниження отця Моссаковського також впливає на жіночу частину родини. Про те, що «українська патріархальна сім'я не має сильної чоловічої влади» [13, с. 56], говорить і Н. Зборовська в статті «Український світ у творчості І. Нечуя-Левицького: гендерний підхід».

Зміна цінностей торкнулася й молодого покоління. Вивчені в пансіонах діти прагнуть жити по-міському (цебто по-панськи): Палазя, як свого часу Олеся, змінює ікони на портрети оголених панн з котиками та собачками, Завіновські - снідають ополудні, зрікшись старосвітських традицій роду. Засвоєні в родині цінності нівелюються під впливом більш «авторитетних» чужих. Відбувається перекодування на ментальному, духовному рівнях, коли народ перестає усвідомлювати себе як націю. Адже пансіони - могутній Молох (в архетипному плані гіперболізована сила зла) [8, с. 185], засіб знищення народу, що веде до його смерті як нації: замість освічених та духовно багатих громадян вони готують рабів, хворих на загострений комплекс меншовартості.

Гадаємо, повість «Старосвітські батюшки та матушки» належить до ряду творів зрілого майстра слова, котрий вже виробив на той час і власну естетичну концепцію, і самобутній індивідуально-неповторний стиль. Цей твір по праву має зайняти місце поруч із найпопулярнішими творами з життя простого народу (маємо на увазі «Миколу Джерю», «Кайдашеву сім'ю», «Бурлачку») як справді блискучий витвір зрілого митця, котрий зачаровує читача психологічною переконливістю і життєвою пластикою образів-персонажів, оригінальною захоплюючою сюжетикою, багатством представленого у ній предметного світу, красою і підтекстовою глибиною пейзажних, портретних, інтер'єрних замальовок, неповторним гумором, тонкою іронією, блискучою мовно-стильовою палітрою, глибоким знанням життя в різних його іпостасях, істинним гуманізмом.

Розділ 2. Інтерпретація теми духовенства в інших творах І. Нечуя-Левицького

2.1 Сатиричні мотиви в оповіданні «Афонський пройдисвіт»

Характерною рисою творчої манери І. Нечуя-Левицького є гумор і сатира, спрямовані проти польської шляхти, російської колоніальної політики, української продажної інтелігенції, духовенства, чиновництва і затурканості та забобонності українських селян. 

Індивідуальний стиль є тією емоційно-художньою домінантою, яка формується в глибоко інтимній сфері митця і є виразом його духовного єства. Неповторним стилем володів І. Нечуй-Левицький, розвинувши у своїй творчості малі епічні жанри і дав перші зразки реалістичного романного жанру про сучасність. Вірність правді життя та демократичні симпатії допомогли йому створити чимало справжніх шедеврів, які склали реалістичну епопею тогочасної дійсності.

Він, на думку багатьох дослідників, створив перший зразок «нормальної» національної прози «те саме літературне дзеркало, що в нього мав глядіти його неозорий, мов море, селянський етнос на безконечно важкому, трагічному шляху можливої трансформації цього етносу в модерну націю» [37, с. 50].

Відомо, що широкий розвиток художньої прози, зокрема епічних жанрів, є важливим етапом формування національного мистецтва слова і пов'язаний з найголовнішими закономірностями розвитку нової української літератури, зі становленням у ній реалізму. Наприклад, В. Бєлінський вважав оволодіння повістю панівного становища в системі жанрів загальним, навіть всесвітнім явищем [2, с. 261].

Загальновідомо, що історико-літературний процес передбачає співіснування і взаємодію різних ідейно-літературних напрямів і течій, їх боротьба і зміна не означають повного заперечення попередніх прийомів і засобів художнього освоєння дійсності: відбувається діалектичне зняття й закріплення позитивного. При цьому простежується, хай і непряма, зумовленість загальними законами суспільного розвитку.

Окрім того, І. Нечуй-Левицький вирізняється у літературі 70--90-х років XIX ст. здобутками у створенні багатобарвного і рухливого пейзажу. У його творах описи природи є засобом виразної психологічної характеристики персонажів.

Українська проза, гідно репрезентована такими видатними епіками, як І. Нечуй-Левицький звільняється від оповідної манери і будується на засадах об'єктивно-повістевого викладу.

У цілому можна зробити висновок про наявність досить міцного ґрунту для нового злету української художньої прози. Спираючись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, митець прагне якнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Письменник закликає сучасників сміливо поширювати межі творчості, бо «українська жизнь -- то непочатий рудник.., що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі» [34, с. 47].

Об'єктом літератури, вважає І. Нечуй-Левицький, мусить бути передусім народ, селянство у всій його національній та місцевій різнобарвності [30, c. 25]. Але й інші класи і соціальні верстви в усій характерності побуту, звичаїв, поведінки, відносин чекають на художнє відтворення свого обличчя й місця в суспільстві.

Й справді, до І. Нечуя-Левицького українська проза не обіймала так широко й повнокровно українського суспільного буття. Саме за таке його реалістичне багатогранне змалювання, за багатство суспільних типів, їхню епічну повноту та яскравість, за рельєфність побутових і пейзажних малюнків Франко назвав письменника «великим артистом зору», «творцем живих типів», «колосальним всеобіймаючим оком України» [43, с.372, 374].

Нечуй-Левицький значно розширив естетичні обрії української літератури, збагативши її новими жанрами й виражальними засобами. У його творчості українська проза здійснила перехід від традиційної фольклоризованої оповіді до об'єктивно-епічної манери, відкривши цим простір для відтворення складних причинно-наслідкових зв`язків людини з суспільством, ліричних і філософських відступів, тобто, для урізноманітнення можливостей художнього відображення складного і мінливого об`єктивного світу.

Головною ж заслугою Нечуя-Левицького було створення соціально-побутової повісті й роману, в яких типові характери змальовані з повнотою, властивою письменникам гоголівської реалістичної школи, і поставлені в докладно описані етнографічно та соціально правдиві типові обставини.

Митець-новатор, чудовий знавець дійсності, І. Нечуй-Левицький вторував шлях наступним письменницьким поколінням у правдивому відтворенні життя українського села. Поєднання реалістичної конкретності й точності в описах сільського побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епітетів і порівнянь є однією з основних особливостей стильової манери.

За словами письменника, гумор і сатира «можуть розвиватися і животіти тільки на реалістичному грунті, на грунті живого людського живоття, а не померлого староття, мертвої романтичної трухлятини» [30, c. 52]. Це -- дуже важлива думка. Вся літературна спадщина автора виразно свідчить про те, що його сміх завжди ґрунтувався на реальній життєвій основі.

Гумор І. Нечуя-Левицького набуває багатобарвних відтінків -- від світлого, життєрадісного сміху до сумно-іронічної посмішки і сатиричного шаржу або прямої карикатури. Форми сміху залежать від тих соціальних об'єктів, на які він спрямований, і виразно свідчать про естетичну оцінку письменником життя та побуту різних верств суспільства.

Чималу увагу в дослідженні ми приділили також з'ясуванню джерел гумору й сатири І. Нечуя-Левицького, синтезу тих факторів, під впливом яких формувався самобутній гумористичний талант письменника. Це насамперед і головним чином -- життєві спостереження, традиції українського фольклору (сатиричні вірші, інтермедії, вертепне дійство) і літератури («невмирущий Котляревський»), творчість «великого Гоголя». Цей останній фактор інколи трактувався спрощено. Так, Н. Крутікова при аналізі оповідання «Афонський пройдисвіт» розкриває тісний зв'язок деяких художніх засобів українського письменника з гоголівською поетикою і тоді, коли робить ширші узагальнення. Можна цілком погодитись з її головним висновком, що І. Нечуй-Левицькому були близькі певні принципи гоголівського гумору, насамперед принцип нещадного викриття неприродного соціального побуту, який спотворює людську натуру. Сміх Левицького, як і сміх Гоголя, нерідко обертається своєю сумною стороною («сміх крізь сльози») і іноді піднімається до гострої соціальної сатири [18, c. 149]. антиклерикальний нечуй левицький духовенство

Н. Крутікова критично аналізує давно усталені погляди на творчу діяльність І. Нечуя-Левицького останніх десятиріч його життя -- саме того періоду, який ще й тепер залишається найменш дослідженим. Вона переглядає широковідому і ніким досі непрокореговану схему творчого розвитку І. Нечуя-Левицького, згідно з якою 70--80-ті роки XIX ст. розглядаються у творчій біографії Нечуя-Левицького як найвищий злет його таланту, а весь наступний, досить тривалий період -- як скочування письменника по похилій, вияв з його боку байдужості до соціальних явищ нової доби. Спираючись на всю суму фактів, авторка переконливо доводить, що Нечуй-Левицький,-- нехай він і не створив у 1890--1900-х роках художніх речей, рівних «Миколі Джері», «Бурлачці», «Кайдашевій сім'ї» тощо,-- і в цей час продовжував активну творчу працю, рішуче обстоював засади реалізму, пильно придивлявся до народного життя.

Сказане можна було б підтвердити навіть друкованими свого часу творами -- і виразно антиклерикальними творами «Афонський пройдисвіт» (`1890 р.) та «Поміж ворогами» (1893 р.), гостро сатиричним оповіданням «Сільська старшина бенкетує» (1912 р.), і казкою «Скривджені і нескривджені» (вперше була надрукована 1892 р. у львівській газ. «Діло» за підписом: О. Криницький), в якій у замаскованій формі виражається віра письменника в неминучість перемоги народу над гнобителями.

Правдиво із їдкою сатирою розкрив І. Нечуй-Левицький внутрішній світ київських ченців в оповіданні «Афонський пройдисвіт». Він показав всю гнилизну чернечої моралі. Письменник зірвав лицемірну маску із монастирських святенників, які більше грішили, ніж прості прихожани. У такій поведінці покликаних служити Богові автор бачить причину розповсюдження гріха на землі серед звичайних людей.

Син сільського священика, вихованець Богуславської бурси, Київської семінарії, а згодом і духовної академії, магістр богослов'я, що не одягнув попівської ряси, а пішов учителювати. Письменник-реаліст Нечуй-Левицький виступає в цьому творі як живий свідок і викривач святобожих ченців і пройдисвітів, допомагаючи тим самим пізнати читачам правду про життя за монастирською брамою. Звідси можна зробити висновок, що наратор в оповіданні є гетеродієгетечним.

В оповіданні йдеться про пройдисвіта Христофора Хрисанфовича Копронідоса, що вже встиг звернути на себе увагу ченців і послушників одного з київських монастирів своєю удаваною богомільністю, надумав хитрощами видурити гроші у багатих ченців. Характеристика головного героя Копронідоса подана І. Нечуєм-Левицьким кількома рядками, які дають вичерпну інформацію про нього: «Він довго блукав по селах на Україні, продавав кипарисові хрестики, образки й чотки, продавав темним селянам камінці, нібито з Єрусалима, свячену воду, ніби з Йордану, ладанки од усяких хвороб, навіть пальмові гілки, нібито посвячені на вербу в Єрусалимському храмі…» [27, с. 401].

Після того, як він набив кишені грошима неосвіччених селян, він вирішив піднятися на вищий щабель шахрайства - дурити багатих київських ченців, які самі відрізняються неабиякою хитрістю.

Опис пройдисвіта доповнює те, що він говорив доволі чистою українською мовою, якої навчився у селах, але в розмові використовував великоруські слова й шепеляв, як греки. З маленьких деталей образу Копронідоса, які подає наратор, складається суцільна мозаїка образу героя.

Як знавець своєї справи, Копронідос почав розпитувати послушників, які добре знайомі зі святими отцями і, довідавшись, що ті мають чималі статки, зробив висновок, що в цьому монастирі варто «закидати мережі». «Ловитва, мабуть, буде велія... Чотири ціновиті осетри маємо на приміті, - думав Копронідос і вирішив почати справу» [27, с. 427].

Очевидно, що письменник показав, що житейська суєта, прагнення нагромадження грошей не поминули не лише панотців, а навіть монахів. Він сміливо викриває лицемірство, грошолюбство, аморальність, кар'єризм на прикладі долі чотирьох отців - о. Палладія, о. Ісакія, о. Єремію, о. Тарасія.

Не дивлячись на те, що священники стали жертвами шахрайства, І. Нечуй-Левицький ставить їх і пройдисвіта Копронідоса на єдиному зрізі. Одночасно він не засуджує і не виправдовує героїв. Це право письменник (наратор) надає читачеві.

Можемо стверджувати, що в оповіданні «Афонський пройдисвіт» власне п'ять пройдисвітів, а не один Копронідос. Але з єдиною відмінністю. Якщо шахрайство Копронідоса розкривається перед читачем відразу, то в лицемірних ченців воно приховане за зовнішньою святобожістю. А лицемірство виявляється не лише в споживанні міцних пуншів, вина та горілки, тобто того, за що вони судили «гріховний світ», а й у прихованій зацікавленості процентами на позичені гроші.

В образі Палладія найбільше гостро розкрито сутність релігії. У минулому він був священиком, аристократом з багатої парафії, володів великим господарством, брав велику плату і вирішив стати архієреєм. Він дуже богомільний та богобоящий. Ввечері довго молиться богу, а як лягає спати, то, починає перелічувати усі свої гроші, до останнього карбованця.

Ісакій та Єремія - з бідного населення, ставши ченцями, теж починають обирати народ. Вони хитрі і смиренні на вигляд, але тим виразніше підкреслюється їх потяг до чужого майна.

Тарасій - бурсак, москаль, братається з купцями, не відмовляється пиячити з міщанами. Водночас він жорстокий у поводженні з послушниками, «ледь голови не одриває» і лається «як москаль» [27, c. 405], що зовсім не личить смиренному священнику. У автора відчутна еволюція в показі духовенства, яка виявляється у переході від гумористичного способу зображення до сатиричного.

Саме з подібних характеристик складаються образи діючих осіб оповідання. Найкумедніші епізоди, мова героїв, зовнішній вигляд та внутрішній світ складають непересічні образи ченців та афонського пройдисвіта.

Кожен з показаних в оповіданні ченців потай складав карбованці, нагромаджував чималеньку суму, мріючи про своє, потаємне, невідоме іншим. Це невідоме, подане у внутрішніх монологах ченців: «За три тисячі в один рік матиму процентів більше як тисячу карбованців...» - міркує Палладій [27, с. 423].

Хитрий шахрай з Афона, пройшовши і Туреччину, і Грузію, і Грецію, і Балкани, і Дунай, знайшов приманку для кожного з чотирьох «осетрів». Палладієві нагадав, що той незабаром стане архімандритом; Єремії подарував матерії на рясу; Ісакієві, котрий колись був шевцем і мав прилюбність до гарних чобіт, матерії на рясу і гарні чоботи на високих закаблуках; Тарасія ж, який любив горілку, смажених поросят і ласий був до чорних брів, спокусив молодою дівчиною, яку рекомендував як свою зовицю. Ченці, не гадаючи, що «богомільний» грек і не збирається повертати їм позичене, за високий процент дали спритному шахраєві свої сотні й тисячі. А через рік сподівалися розбагатіти на процентах. Отже, грошолюбами були всі: і аферист Копронідос, і пройдисвіти-чорноризці.

Можна зробити висновок, що в оповіданні «Афонський пройдисвіт» наратор є гетеродієгетичним. Він не є учасником подій, про які наратує. Наратор є відстороненим від подій, поданих в тексті. Але не слід забувати, що оповідач так чи інакше присутній у творі. Зокрема, у цьому оповіданні позиція наратора, його ставлення до персонажів та подій виявляється в характеристиках та самохарактеристиках героїв, в пейзажних картинах тощо. Оповідання наскрізно просякнуте думками і позицією наратора [23]. І. Нечуй-Левицький не виражає власного безпосереднього ставлення до персонажів своїх творів та подій, які з ними відбуваються. Ставлення наратора виражається через мову художнього тексту. Цю тезу підтверджують слова Т. Гавриліва: «Наше ставлення до світу виявляється у тому, як ми його, світ, ословлюємо. Ословлення світу - це оповідання історії про світ. Історій про світ оповіджено так багато, що світ раптом став оповідженою історією. Світ як оповіджена історія дедалі більше виявляється внутрішнім світом, в тому числі внутрішнім світом мови» [9, с. 410].

Якщо накласти ці слова на художній текст, то можна стверджувати, що через ословлювання подій І. Нечуй-Левицький зображує своє відношення до героїв оповідання (Копронідоса, Палладія, Тарасія, Єремії, Ісакія та інших) та подій, які з ними трапляються, ситуацій, в які вони потрапляють.

Наприклад, автор для розкриття характеристики внутрішнього світу отця Палладія не дає різко категоричних характеристик цьому героєві оповідання, а через внутрішній монолог показує душу священнослужителя. При цьому дає змогу самому читачеві скласти своє неупереджене ставлення до отця Палладія [27, с. 411].

Центральне місце у творі займає постать «простака» в образі Копронідоса, який фігурує як комічний персонаж, типовий для українського гумору. Відтак, він є не лише насмішником, хитруном й витівником, а й сам стає об'єктом сміху, пародії, часто завдяки власній «дурості», прикиданню, удаванню, неспроможності розрізняти цінності. Серед інших властивостей Копронодоса - здатність змінювати зовнішність (мотив маскарадності, перевдягання), порушувати табу та профанувати святині, спроможність виживати завдяки життєвій силі розуму. Як вважає К. Юнг [50], у такому образі закладена висхідна подвійність: в одній фігурі поєднується серйозне й несерйозне, простежується універсальний комізм, що дозволяє йому виконувати функцію медіатора, примиряти суспільні антиномії.

У процесі цивілізації трюкач, не втративши архетипових ознак, набирає й культурно-національних, історичних якостей, що сполучуються у постаті «простака», який знаходимо у фольклорних, а згодом і в літературних явищах.

Історично зумовлені складники психічного укладу українців (за Д. Чижевським [49]) - панестетизм, емоціональність, сентименталізм, чутливість й ліризм, та «фронтирне» життя українців, зокрема козацтва, на межі європейської та східної цивілізації обумовили увесь спектр естетизму народного буття, серед якого широта душі, безоглядне молодецтво, героїка, романтично-ліричні поривання, сильні пристрасті й особливо буйні веселощі, тяжіння до штукарства та гумору постали чи не найглибшим виявом «артистизму» української козацької вдачі.

У зв'язку з цим українській літературній традиції властива тенденція схвального ставлення до «низьких» персонажів; багата вона й на комічні типи «простаків». З комічною постаттю тісно пов'язана традиція використання оповідача з народного середовища, котрий демонструє народну, й разом з тим «простацьку» філософію, через свою «точку зору» подає своєрідне потрактування суспільних цінностей, взаємин тощо [33].

Сутність «простака-пройдисвіта» у І. Нечуя-Левицького художньо маніфестується через кмітливість й винахідливість Копронідоса, що протистоять дурості, ненажерливості, амбітності й «простакуватості» ченців столичного монастиря, чим утворюється традиційно українська опозиція - одурений та дурисвіт. Своєрідного національного забарвлення набувають образи «простаків-ченців» у творі І. Нечуй-Левицького в плані його полеміки з І. Вишенським [5]: з одного боку, явними постають деякі розбіжності у поглядах авторів з приводу морального обличчя іноків, з іншого, різниться їх сприйняття Афону. Якщо І. Вишенський ідеалізував усамітнення в Афонській печері як у своєрідному чистилищі, де людина обожнюється, то І. Нечуй-Левицький через свого пройдисвіта розвінчує репутацію Афона як джерела високої духовності й первісної чистоти людини.

У той же час, відчутне суголосся «простака-ошуканця» з «Афонського пройдисвіта» з політичною імплікацією притчі Г. Сковороди «Убогий жайворонок» [36]: у філософа тетерваків (українців) заполонює ловець з Росії, що, напевно, символізувало реальний процес загарбання України у другій половині XVIII ст. І. Нечуй-Левицький, в свою чергу, вважав, що зло в Україну здебільшого «імпортується» ззовні. Втім, обидва митці художньо пророкують: якщо українці житимуть розумно й морально, з ними товаришуватимуть Істина та Благо, коли ж деградують духовно, тоді неодмінно стануть легкою здобиччю «ловця» - російського, чужоземного, будь-якого.

Контрастує оповідання І. Нечуй-Левицького і з головними ідеями П. Юркевича [51] - письменник йде супроти дещо солодкавої теорії філософа, хоча, з іншого боку, він посутно утверджує український кордоцентризм через сатиричне портретування своїх «простаків». Водночас, дається взнаки амбівалентне ставлення автора до «пройдисвіта» Копронідоса - різко висміюючи його підступність й облудність, письменник вряди-годи милується винахідливістю хитрого чолов'яги. Тож український кордоцентризм в оповіданні І. Нечуя-Левицького природно уживається з національним здоровим глуздом.

Натомість схожі антиклерикальні мотиви простежуються у романі Марко Вовчок «Записки причетника» [7], в якому проблема духовенства зображена не сатирично, а реалістично. Свого часу його публікацію заборонила цензура, як твору, що компрометує духовенство. Фактично в «Записках причетника» Марко Вовчок від імені підлітка Тимоша, майбутнього причетника, описала побут і звичаї сільського духовенства, протистояння між священиками і кліром. Судження оповідача-послушника, майстерне зображення побутових епізодів підводить читача до думки: зображене у романі духовенство не відповідає своєму високому покликанню, не є насправді добрим пастирем для народу. Другу частину роману Вілінська присвятила замальовкам монастирського життя, можливо, дещо перебільшуючи риси фанатизму та відлюдкуватості ченців та сваволі ігуменів. Проте варто відзначити, що «Записки причетника» - це незавершений твір, окремі розділи загублені. Тому тут для читача багато незрозумілих натяків і вчинків персонажів, обірваних сюжетних ліній.

Отже, якщо говорити про особливості наративу реалістичної прози, до якої й належать твір І. Нечуя-Левицького «Афонський пройдисвіт», то завданням його (наративу) було домогтися ідентифікації читача з персонажем, з його системою поглядів. В історико-літературному аспекті цей процес відобразився в переході від аукторіальної наративної ситуації до акторіальної. Аукторіальна наративна ситуація визначається тим, що центром читацьких орієнтацій у фіктивнову світі є судження, оцінки й зауваження наратора [40]. Відповідно в акторіальній наративній ситуації таким орієнтиром є оцінки, судження персонажа. Аукторіальна ситуація передбачає всезнаючого, всюдисущого експліцитного наратора. Вважається, що такий наратив характерний для літератури XIX століття. Однак перехід від аукторіальної або персонажної наративної ситуації відбувався поступово. Наприклад, у реалізмі мова наратора є мовою моралізаторства й інтерпретації. Наративна ситуація найбільше позначається на мовленнєвому оформленні дискурсу наратора та персонажу. Відтак домінування чийогось мовлення важливий чинник дискурсу твору: чиєю мовою передано інформація, такою буде інтерпретація читача [41]. Дискурсом у реалістичній прозі володіє гетеродієгетичний наратор (оповідач, який не є персонажем ситуацій чи подій, про які він розповідає). Хоча в цій наративній конструкції розповідач може надавати слово герою, але наративна перспектива визначається такими принципами: головною є перспектива всезнаючого наратора, який підпорядковує собі мовлення героя і передає в оточенні власного коментаря. Такий наратив раціоналізує світ, представляє його зрозумілим й очевидним, що виявляється і в раціоналізації мови, яка виражає непорушну правду про репрезентований світ.

2.2 Відображення впливу церкви на формування моралі українців у творах «Поміж ворогами», «Київські прохачі»

Видавничо-просвітницькі заходи щодо морального виховання народу суттєво доповнюють виступи українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століття в періодиці. Урядові структури, помосковлене духівництво не схвалюють пропагування народнорелігійної моралі.

І. Нечуй-Левицький, як й інші видатні представники української літератури XIX ст., розумів необхідність вивчати світогляд, народно-релігійну мораль українців. Такі знання допомагають активізувати роботу з народом, піднести його духовний рівень, виявити роль етичних, моральних, релігійних начал та їх синтез у бутті селянина, з'ясувати основи культури його життєдіяльності, тобто, за влучним висловом Г. Хоткевича, заглибитися «в святия святих людської душі» [46, c. 400], глибоко відтворити складний внутрішній світ героїв художніх творів.

Митці констатували вплив язичницьких вірувань на світогляд, мораль народу, розуміли велике значення в релігійній культурі українців народних традицій. Як про одну з форм передачі народнорелігійної моралі говорили про давні звичаї і священики, у чому переконують залучені нами до аналізу історичні матеріали [15; 21; 22]. Скажімо, шанування води, оберігання оселі від нечистої сили, возвеличення сонця, зір, місяця тощо стали неписаними правилами, які виробив народ і передав наступним поколінням у вигляді практичних порад. Дотримання цих норм стало показником гідності, порядності, мудрості людини, її моральною характеристикою, у чому переконують численні статті І. Франка, а також спогади М. Черемшини [48, c. 70].

Письменникам імпонує народне сприймання Бога, міфічних істот як взірців краси, добра, про що йдеться у студії І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології» [31].

Окрім автора демократичні основи народно-релігійної моралі виявляють І.Франко, Л. Яновська, М. Коцюбинський, М. Павлик, М. Черемшина, Олена Пчілка та ін. На думку І. Нечуя-Левицького, демократизм пронизує все життя українців, а отже, додамо, впливає і на систему народнорелігійних моральних цінностей; І.Франко переконаний, що народ не треба вчити моральності, чесності та совісності, бо «в тім згляді» він стоїть далеко вище від інтелігенції; Марко Черемшина з цього приводу додає, що селяни самі знають що є добро [48, c. 159].

Митці усвідомлювали життєву цінність народнорелігійних свят, звичаїв і були переконані, що руйнування традицій є причиною відчуження людини від середовища, а дотримання релігійних, моральних, правових та інших норм запобігає духовній асиміляції українців, виховує їх уважними до минулого, мудрими, толерантними, милосердними й порядними у ставленні до ближніх. Тому в письменників найбільше занепокоєння викликав той факт, що «старшина церковна відокремилась від народу і бісом дивилась на його споконвічні звичаї» [52, c. 4], а деякі священики, з тривогою повідомляв О.Кониський у журналі «Правда», забороняли селянам співати колядки та щедрівки [16, c. 569], вели боротьбу з народними звичаями, як зауважувала в статті «Джон Мільтон» Леся Українка.

Селяни розуміли такі дії священиків як образу пам'яті предків, давніх традицій, приниження власної дійсності, і тому траплялися непоодинокі випадки образи церкви, за що винних часто арештовували [38, c. 316]. У спогадах І. Нечуя-Левицького засвідчено, що багато представників кліру не дбають про благополуччя народу, не засуджують деспотизм, експлуатацію, навпаки - вимагають послуху владі, ведуть аморальний спосіб життя (пиячать, влаштовують гульбища тощо), не дотримуються свят, підпорядковують релігійно-моральні норми й догмати своїм інтересам. Це одна з головних причин відчуження народу від церкви, зневіри в благодійності духовенства, що, в свою чергу, посилює можливості народнорелігійної моралі. Отці, констатує Леся Українка, намагалися врятувати ситуацію і змушували народ ходити до церкви.

Досить сміливі виступи народу - своєрідний виклик несправедливості, аморальності священиків, захист надбань предків, знань, потрібних у матеріальному і духовному житті, це вияв любові «до тих прикмет своєї народності, котрими він одрізняється од інших народів; …природний потяг народу обороняти ті прикмети од впливу чужої народності, розвивати їх, щоб жити в тих формах, в яких вивела його на арену природа й історія» [17, c. 566]. Письменники добре знали реальний стан справ, не засуджували селян і не трактували їхню поведінку як безбожність. «Та вже гріх чи не гріх, - пояснює Леся Українка, - а не може людина, коли тільки вона щира, одректись од того, що здається їй правдою…» [42, c. 212]. Виступи митців за збереження оригінальності народнорелігійних свят, традицій готували підґрунтя для розгортання просвітницької роботи, зближення інтелігенції з народом, зростання національної свідомості українців.

Нечуй-Левицький, що сам скінчив Київську Духовну Академію, писав в повісті «Причепа», що московська школа в Україні вітчужила багатьох від свого народу, а народ у свою чергу вітчужив себе від учених українців. Між ними викопана велика безодня, і потрібно «великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, щоб зв'язати те, що порвала наша недбаливіть та стидка українська байдужість та ледача недобачливість» [29, с. 370].

У творі «Поміж ворогами» I. Нечуй-Левицький сатирично зображує попiв та ченцiв, вiдбиває соцiальне розшарування на селi, виявляє моральний розклад пануючих класiв. Водночас в оповіданні «Київські прохачі» письменник змальовує новi в українськiй лiтературi картини з побуту жебраків, подає цiкавi типи київських «прохачiв» - людей мiського «дна».

Ось оцінка релігійності І. Нечуй-Левицького академіком Білецьким: «ні походження, ні середовище, ні духовна школа не зробили його релігійною людиною. Навпаки, вся його творчість пронизана скепсисом та іронією по відношенню до церкви, до церковної обрядовості та служителів культу» [4, c. 340]. Про себе він сам пише, що київські церкви просто суму на нього наганяли своєю темрявою та «закалубками» [30, c. 147]. І все ж очевидним є той факт, що письменник не був ні атеїстом, ні безрелігійним. Левицький виступав не проти християнства й віри в Бога, але проти народного, сільського й міщанського православ'я, «народної релігії» сповненої фетишизму та грубих забобонів. Виступає він також проти батюшків - але ж знову через те, що вони не хочуть піднятися над цим рівнем «народної релігії» [4].

«Поміж ворогами» (1895) - це не тільки і не стільки назва, як метафора бездумної ворожнечі поміж людьми однієї нації і однієї крові. Амбіції, гординя, емоції взаємознищують обидві сторони конфлікту. І кожен, хто має здоровий глузд і розмисл, стаючи поміж ворогами, спалюється дотла, не маючи від того жадного пожитку.

За більше ста років з часу написання і оприлюднення роману він мав би стати архаїзмом, трухою, піском часу. Але майстерність автора, його живі характери, його вічні психологічні взаємопоборювання, його чудовні пейзажі і розкриття самої суті капіталістичних відносин роблять сей роман напрочуд актуальним і вартісним.

На думку письменника у старовину, ще були в житті духовенства риси, що могли підкупати художника бодай своєрідною красовитістю, простотою й безпосередністю стосунків, цілістю вдачі. Тепер цього не стало.

І. Нечуй-Левицький через свою літературу протестує проти духовного зубожіння душепастирів, які замість опіки над душами займаються збагаченням за рахунок тих самих душ. Про попа Артемія, проходячи повз його будинок, перехожі кажуть : «Отут живе той, що дере з живого й з мертвого!… Усе йому давай та давай гроші! І вродився плати, і оженився плати!» [28, c. 144] Його слова зберегли актуальність і до сьогодні.

Письменник викриває кар'єризм о. Артемія, його користолюбство, скнарість. Він дуже розумний, практичний, запопадний і завжди вміє здобути користь. Артемію присутні риси, яких не має бути у справжньому служителі церкви, у божій людині, метою якої є спасіння людських душ. Мрією його життя стати у пригоді князю, потім Митрополиту Київському, і нарешті отримати зі столиці за вірне служіння «орден св. Анни або й золотий наперсний хрест [28, c. 149]. Артемій, що політичної науки набірається з «Московских Вдомостей», виступає вже справжнім ворогом своєї «пастви», він входить з нею у конфлікт. Ми не можемо звинуватити його у якихось надприродних гріхах, проте своєю особистістю і характером він більше схожий на купця або крамаря, але не на священника. Артемій ігнорує духовний аспект релігії і надто заглиблений у світське життя. Врешті-решт через це він був змушений покинути свою парафію і шукати щастя та прибутку у новому місці.

У цьому творі ми не зустрічаємо сатири, характерної «Афонському пройдисвіту», напроти, І. Нечуй-Левицький серйозно аналізує соціальні та психологічні причини деградації духовенства. Процес народження та пишного розцвіту рясофорного чиновництва І. Нечуй-Левицький показав виразно і правдиво.

Основною зброєю «поміж ворогами» є слово, яке може тішити, улеславити, доносити, розвінчувати, знищувати, спалювати дотла. Найкрасномовнішим у цьому плані є епізод у церкві, де у Ваті бореться любов до свого принца зі згадкою про його нищівний вираз «хай її задні візьмуть» [28, c. 211] - цитата з «Івасика-Телесика».

Інший піп, отець Сава, ще гірший за Артемія. Розумний та пронозуватий, цей отець зумів з дияконів вийти на попа на маленьку парафію. Сусідні батюшки дражнили його «листвинським протопресвітером» [28, c. 150] і не дуже любили його: він часто їздив до Києва, бував у консисторії й розказував і виказував консисторським урядовцям багато про сусід-батюшок, ще й часом докладав дечого й свого. Його страхались, як відомого доносчика не лише в консисторії, але й скрізь.

Такий стан духовенства вагомо впливає і на інших персонажів роману, які по своїй сутті є вагомими українськими типами, живими характерами, які рухають сюжет твору (а ширше - українську історію). Кожен тямовитий українець має різні шляхи розвитку: батько Фесі - це один шлях до достатку - чесний, працьовитий. Автор також показує порожнечу багатьох позірних патріотів (Ватя, Леонід Семенович) - людей неглибоких, книжних. Він тонко знущається над «парадом вибору професій» Ваті і Антосі - ці картини варті щонайбільшої похвали, бо показують порожнечу в усій її порожній всеохопності і непродуктивності.

Варто також відзначити дуже цікаву лінію жидівства у цьому романі, яка красномовно зображена, є містечковою, однозначно чужорідною українському характерові і світовідчуттю. Таким чином І. Нечуй-Левицький відображує змагання православ'я та єврейства, яке було актуальним і понад сто років тому на українських теренах.

За словами Р. Кухарука, «Поміж ворогами» «варто видати масовим накладом, бо це жива українська проза, яка принесе і насолоду, і розуміння українського світу, і дасть світло радості і перспективи в душу кожного українця» [19]. Сам автор називає твір оповіданнями, але його можна назвати коротким романом, бо там чимало героїв і вони протягом твору розвиваються.

«Київські прохачі» (1901, вид. 1905) - наче дзеркальне відображення «Поміж ворогів». У цьому творі представники духовенства повністю відрізняються від попів, описаних в «Афонському пройдисвіті» та «Поміж ворогами».

Позитивну характеристику надає автор отцю Онуфрію. Старого священника дуже любили й шанували прості парафіяни. Йому часто приносили різні гостинці «то половину пирога, в кого справлялись іменини, то печену гуску або качку, начинену яблуками, або пів печеного поросяти» [29, c. 374]. Автор заходить у цьому відгук традиції «линування», тобто старосвітського харчування духовенства натурою. Отець Онуфрій завжди посилав найбіднішим парафіянам добру частку того приносу.

Священик насправді переймається бідами стражденних, наділений доброю душею і уособлює образ справжнього безкорисливого духовника, який прагне допомогти людям, полегшити їхні страждання, дарує їм надію.

Молодий паламар Досифей Клопотовський зображений добрим, хоч і трохи нетямовитим хлопцем. Досифей - тип бідного оптиміста: «на щастя, він вдавсь собі якийсь безжурний» [29, c. 366]. Переживши голодне дитинство і юність, він мріє одружитися з багатою гарною панною.

Тим не менш, центральними в оповіданні є образи прохачів. Тут є шукачі легкого, на їх погляд, старцівського хліба, який для інших дуже тяжкий.

Розпочинається твір під церквою, де збідніла капітанша Галецька розповідає Майбородисі про своє тяжке життя. Після смерті чоловіка вона жила у своєї доньки та зятя. Проте жорстоке поводження змусило її піти від них. Галецька була ладна стати за наймичку в чужих людей, але добрих. Взагалі, І. Нечуй-Левицький доволі значну увагу в цому творі приділяє проблеми дітей та батьків. Так, Майбородиха зіштовхулася з аналогічним поводженням у власній сім'ї. Можемо провести паралелі з біблійною заповіддю (цінуй батька та мати своїх) і зробити висновок, що у пізній період творчості письменник почав надавати значно важливіше значення християнству та його ролі в житті українців. Зміну його поглядів на менш радикальні підтверджують і подальші події оповідання.