Жанрова диференціація і поетика українського історичного оповідання XIX - початку XX століття

Аспекти жанрової специфіки малої історичної прози, зокрема історичного оповідання. Поліваріантність співвідношень історичних реалій і художньої інтерпретації, еволюція домислу й вимислу. Компоненти поетики творів та їх сюжетно-композиційні особливості.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.09.2013
Размер файла 39,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Бабенко Ірина Дмитрівна

УДК: 821.162.2'05'06 - 32.09 „18/19”

Жанрова диференціація і поетика Українського історичного оповідання ХІХ - початку ХХ століття

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор Шевченко Віталій Федорович, Запорізький національний університет, завідувач кафедри теорії літератури і журналістики.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Галич Олександр Андрійович, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри української літератури; кандидат філологічних наук, доцент Конончук Михайло Миколайович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства.

Провідна установа: Донецький національний університет, кафедра української літератури та фольклористики, Міністерство освіти і науки України.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

історичне оповідання проза

Актуальність теми. Оповіданню - давньому, універсальному й динамічному епічному жанру - дослідники відводять одне з центральних місць у жанровій системі як світової, так і кожної з національних літератур. Адже стан розвитку оповідання багато в чому репрезентує інтенсифікацію літературного процесу, засвідчує оперативні можливості художнього пізнання і відображення дійсності, дає уявлення про розмаїття їх форм, засобів і прийомів.

Закономірно, малому прозовому жанру присвячено значно менше статей і рецензій, колективних праць і монографій, ніж, скажімо, великому епічному жанру - роману, на художній досвід оповідання спираються значно менше авторів історико-літературних і теоретичних досліджень.

Жанровий різновид - історичне оповідання досі не був об'єктом літературознавчих студій. Хоча історичні оповідання творилися в українській літературі впродовж тисячоліття її розвитку, вони залишалися „розсипаними” по різних виданнях, періодиці, рукописах тощо. Ідеологічне свавілля, літературознавче забуття йшли поруч із видавничою байдужістю. І лише недавно було складено бібліографію історичного оповідання, відібрано „найсуттєвіші, найліпші, найпредметніші його зразки”, укладено їх у формі чотирьох книг і видано під назвою „Дерево пам'яті” (1990-1994 р.р.). Процес дослідження жанрових зразків триває, в історію літератури повернено викреслені чи забуті імена та твори, знищено так звані „білі плями”, „прогалини”, досягнуто певної повноти накопичення літературних фактів, але досі немає системного й об'єктивного осмислення та аналізу жанрової специфіки історичного оповідання. Виникає необхідність вивчення самобутності та суверенності пошуків письменників або періоду історії літератури, конкретних творів, їх коментарів і характеристик на основі найновіших критеріїв дослідження мистецтва слова.

Дисертація є першим кроком по шляху, який веде до створення наукової історії українського історичного оповідання, звільнення цього жанрового різновиду від звинувачень літературознавців радянської доби в ідейній та художній неповноцінності. Визначальними рисами дослідження є відмова від канонізованих ідеологічних підходів у оцінці текстів, розширення аналітичного діапазону, введення в науковий обіг нових письменницьких імен і художніх творів. Цілісна аналітично-узагальнювальна студія уведе історичне оповідання XIX - початку XX століття в контекст сучасних літературознавчих уявлень про розвиток жанрів і жанрових різновидів прози.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертацію виконано в руслі наукового напрямку „Література й історія”, комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького національного університету. Тему дослідження затверджено на засіданні президії науково-технічної ради Запорізького національного університету від 27 жовтня 1998 року (протокол № 3), від 16 лютого 2005 року (протокол № 6).

Мету роботи визначено необхідністю аналітико-синтетичного дослідження особливостей жанрової диференціації, поетики українського історичного оповідання XIX - початку XX століття, місця й ролі цього жанрового різновиду в тогочасному літературному процесі й культурно-просвітньому русі.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких основних завдань:

розглянути теоретичні аспекти жанрової специфіки малої історичної прози, зокрема історичного оповідання;

окреслити жанрові ракурси історичних оповідань XIX - початку XX століття;

простежити поліваріантність співвідношень історичних реалій і художньої інтерпретації, еволюцію домислу й вимислу;

висвітлити особливості й ефективність образотворення історичних осіб і художнього моделювання історичних подій;

виявити форми народнопоетичних рецепцій у творах цього жанрового різновиду, їх семантичну наповненість, міжтекстові зв'язки;

охарактеризувати диференціацію жанрових конструкцій за художньо-естетичними й типологічними ознаками, їх зумовленість літературними напрямками і творчою індивідуальністю авторів;

дослідити такі складові компоненти поетики творів, як сюжетно-композиційні особливості, концентрація простору й часу, лексичні засоби, асоціації, структуротвірні функції мікрообразів, натяків й алегорій;

визначити місце й роль історичного оповідання в літературному процесі XIX - початку XX століття і внести доповнення та корективи в сучасні уявлення про шляхи розвитку цього жанрового різновиду.

Об'єктом дослідження стали українські історичні оповідання XIX - початку XX століття, що увійшли до збірника в чотирьох книгах „Дерево пам'яті” (- К.: Веселка, 1990-1994), до журналів і альманахів „Основа”, „Зоря”, „Степ”, „Літературно-науковий вісник”, історіографічні праці, мемуари, маловідомі й малодоступні раніше архівні матеріали.

Предметом вивчення обрано особливості внутріжанрових модифікацій історичних оповідань, жанрової варіативності, художньої реконструкції в них історичних осіб і подій, сюжетно-композиційної структури творів, поетикальні засоби, типологічні подібності, інтертекстуальні зв'язки документальних джерел і художніх версій.

Джерельну базу роботи склали, крім художніх текстів, літературознавчі розвідки І. Франка, С. Єфремова, М. Грушевського, П. Хропка, М. Яценка, історіографічні праці М. Аркаса, Д. Бантиш-Каменського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, М. Котляра, І. Крип'якевича, М. Нечкіної, І. Рибалки, В. Сергійчука, В. Смолія, О. Субтельного, Д. Яворницького, архівні та рукописні фонди Центральної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України, Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (м. Київ), Дніпропетровського музею ім. Д. Яворницького.

Методологічною основою дисертації послужили праці українських та зарубіжних філософів, теоретиків і істориків літератури про діалектику пізнання, світ і людину, про літературу як вид мистецтва М. Бердяєва, Г.В.Ф. Гегеля, К. Леві-Строса, А. Лосєва, А. Тойнбі, З. Фрейда, В. Яніва, про національну специфіку літератури І. Борщака, Д. Донцова, М. Драгоманова, Є. Сверстюка, Ю. Шереха, про історизм у художній творчості, зв'язки літератури й історії, співвідношення історичних реалій і художньої інтерпретації А. Гулиги, М. Ільницького, Б. Козьміна, Г. Ленобля, Б. Мельничука, І. Мотяшова, Д. Наливайка, Є. Нахліка, М. Нечкіної, П. Ніколаєва, В. Новикова, В. Оскоцького, Г. Поспєлова, Б. Реїзова, І. Скачкова, М. Слабошпицького, І. Франка, Р. Юсуфова, І. Янської, про естетику і концепції творчості, школи, напрями, тенденції в літературознавстві М. Бахтіна, О. Білецького, Г. В'язовського, О. Галича, Т. Гундорової, В. Дончика, С. Єфремова, М. Жулинського, Ю. Кузнєцова, Д. Лихачова, О. Мишанича, М. Наєнка, Л. Новиченка, С. Павличко, А. Ткаченка, К. Фролової, М. Храпченка, Д. Чижевського, про літературні жанри і зокрема про історичні С. Аверінцева, Л. Александрової, С. Андрусів, І. Варфоломеєва, А. Гуляка, І. Денисюка, П. Колесника, А. Моруа, А. Пауткіна, М. Сиротюка, В. Фащенка, В. Чумака, Вал. Шевчука, про структуру і елементи художнього твору Аристотеля, О. Веселовського, М. Гіршмана, І. Качуровського, М. Кодака, Ю. Лотмана, С. Мелетинського, В. Пахаренка, О. Потебні, В. Чабаненка, про порівняльне літературознавство Р. Гром'яка, Д. Дюришина, В. Жирмунського, В. Кузьмука, Г. Макаровської, історіографічні праці О. Апанович, М. Аркаса, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, І. Крип'якевича, І. Рибалки, В. Сергійчука, О. Субтельного, Д. Яворницького.

Основоположним у дисертації став принцип історизму: всі художні тексти проаналізовано у зв'язку з часом їх написання, в контексті літературного процесу означеного періоду. Методологію дослідження урізноманітнили елементи психоаналізу і структуральної інтерпретації художнього тексту.

Методи дослідження. У дисертації реалізовано поєднання описового, порівняльно-історичного, структурно-семіотичного і компаративного методів аналізу творів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим у вітчизняному літературознавстві системним дослідженням еволюції українського історичного оповідання XIX - початку XX століття в аспекті сучасних концепцій розвитку жанру. Розвинено й поглиблено започатковане сучасними науковцями вивчення співвідношень історіографії та художньої творчості, жанрової специфіки та диференціації, поетики та типології історичного оповідання, інтерпретовано їх у взаємозв'язку, з урахуванням авторських світоглядних і естетичних позицій. До наукового обігу введено досі не опрацьований історико-літературний матеріал, який заповнює прогалини в дослідженні історії жанру. Переосмислені дотеперішні уявлення про еволюційні процеси, визначені типологічні тенденції та рівні художньої цінності історичних оповідань.

Теоретичне значення дисертації. Основні матеріали дослідження дають можливість подальшого вивчення малих прозових жанрів. Одержані результати і наукові висновки роботи можуть стати вихідними для нових теоретичних і конкретно-історичних студій про оповідання ХІХ - початку ХХ ст., а також сприяти поглибленню уявлень про ідейно-тематичний комплекс і жанрово-стильові особливості літературного процесу цього періоду.

Практичне значення роботи зумовлено можливістю використання викладених у ній спостережень і висновків для фундаментальних розвідок з історії літературних жанрів, розширення й поглиблення історико-літературних підходів до вивчення способів функціонування мистецтва слова в суспільстві. Матеріали дисертації можуть бути застосованими у курсах з історії української літератури у вищих навчальних закладах і школах, при підготовці й проведенні спецкурсів і спецсемінарів, написанні навчальних посібників для вчителів і студентів-філологів, виконанні курсових та дипломних робіт.

Особистий внесок здобувача полягає:

у дослідженні особливостей художньої інтерпретації історичного фактографічного матеріалу в оповіданнях ХІХ - початку ХХ ст.;

у здійсненні системного аналізу жанрової специфіки історичного оповідання;

у визначенні концепції його спадкоємних ознак і еволюції протягом XIX - початку XX століття;

в окресленні художньої вартості творів, групуванні їх за темами, мотивами, суспільними колізіями, у виявленні їх історичної вірогідності й естетичних функцій;

у характеристиці жанрових різновидів (піджанрів), внутрішньої диференціації та стильової дифузії текстів як вияву поступальних системних потреб і змін в українському мистецтві слова, новаторських здобутків у ньому;

у поглибленому аналізі поетикальних компонентів творів, шляхів і засобів розвитку структур від сюжетно-подійних до асоціативно-психологічних;

у визначенні досягнень означеного жанрового різновиду в художній реалізації ідеалів громадського і національного поступу, місця та ролі історичних оповідань у літературному процесі XIX - початку XX століття.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації виголошено на міжнародній науковій конференції „Література й історія” (Запоріжжя, 2000), всеукраїнській науковій конференції „Поетика художнього твору” (Запоріжжя, 2000), всеукраїнській і міжнародній науково-теоретичних конференціях „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2001, 2002), регіональній науковій конференції „Особливості літературного процесу Придніпров'я” (Дніпропетровськ, 2001), міжвузівській науковій конференції „Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Київ, 2002), на щорічних наукових конференціях Запорізького національного університету (1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005).

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури Запорізького національного університету і рекомендовано до захисту.

Публікації. Основний зміст роботи викладено у 6 публікаціях, із них 5 - у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів із підрозділами, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 185 сторінок, із них - 168 сторінок основного тексту. Список використаних джерел включає 220 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, подано її загальну характеристику - зв'язок з науковими програмами, мету і завдання роботи, визначено об'єкт і предмет дослідження, джерельну базу, окреслено методологічну основу і методи роботи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в дослідження теми, подано інформацію про апробацію роботи та публікації.

Розділ 1. „Теоретичні аспекти жанрової специфіки історичного оповідання”. Дисертанткою розглянуто генезу цього жанрового різновиду, його прадавні корені - в літописних оповіданнях, житіях - біографіях святих чи історичних діячів, автори яких вдавалися до белетризації викладу, діалогізованих сценок, пейзажних штрихів, портретних замальовок, характеристик, зазирали у внутрішній світ ченців, князів. Історико-мемуарні й історико-повістеві твори другої половини ХVІІ століття містили оповідання, які поступово переходили до застосування художнього вимислу. З оповідань про найважливіші історичні події, основою сюжетів яких були літописні відомості, хронікальні факти, розповіді очевидців із вкомпонованими народними переказами і легендами, складалися козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Розквіт історичних оповідань починається в українській літературі з 40-х років ХІХ століття. Більшість із них побудована на основі народних легенд, переказів, казок та історичних пісень.

На основі принципів класифікації та характеристики історичних творів, жанрових ознак і жанрової типології, визначених літературознавцями Л. Александровою, С. Андрусів, І. Варфоломеєвим, А. Гуляком, М. Ільницьким, Б. Мельничуком, В. Оскоцьким, М. Сиротюком, М. Слабошпицьким, В. Чумаком, Вал. Шевчуком, у дисертації доведено, що між попередніми й новими варіантами жанру відбуваються різні притягання-відштовхування, відкриття в уже існуючих, багатих змістовністю жанрових структурах більшої повноти виражально-зображальних можливостей. Багатоманітні варіантні прикмети настільки схрещуються, диференціюються та інтегруються, що важко піддаються сукупності, класифікації, і все ж значне число зразків історичного оповідання дає можливість висвітлити жанровизначальні параметри, синхронні кореляції всередині жанрової системи, головні напрями жанрових модифікацій, еволюції співвідношень історичної правди й художнього домислу чи вимислу, особливостей і ефективності образотворення історичних осіб і художнього моделювання історичних подій, форм народнопоетичних рецепцій тощо. Відтак завданням роботи заявлена спроба витворення цілісного літературознавчого уявлення про еволюцію історичних оповідань ХІХ - початку ХХ століття, їх жанрову диференціацію і поетику.

Підрозділ 1.1. „Історичні реалії та художня інтерпретація”. У світлі праць І. Варфоломеєва, М. Ільницького, Б. Мельничука, В. Оскоцького, В. Чумака міститься акцентація на тому, що документальність у художньому творі найчастіше самостійного значення не має, не відокремлюється як специфічна, „матеріальна” основа, а, навпаки, входить у художнє, занурюючись усередину, наповнюючись його соками, змінюючись. Доведено, що осмислення історичної правди образотворчими засобами - найскладніший процес художньої творчості. Так, світоглядні суперечності П. Куліша позначилися на його історичних оповіданнях „Січові гості” й „Мартин Гак”. Дослідники дещо однопланово бачили, що у першому автор виступає як мимовільний співець зради, у другому відверто засуджує гайдамацтво. В оповіданні-казці І. Нечуя-Левицького „Запорожці” через композиційний прийом - ретроспекцію - здійснено часове зміщення на сто років назад і болючу констатацію фактів підневільного стану України подано крізь призму сприймання орла, в якого фантастично перетворився дід-характерник. На сторінках оповідання історика й письменниці О. Єфименко „Як Самійло Кішка втік з турецької неволі” проймаємося великою довірою до автора саме за історичну правду в зображенні як важливих проблем „вічної, безугавної боротьби з бусурманами”, так і деталей її розкриття.

Здійснюючи аналіз і синтез історичних реалій, письменник не лише інтерпретує окремі явища й події, а й виявляє їх зв'язки, керуючись своїм і попереднім досвідом, тяжіючи до достовірності, але і не відрікаючись від вимислу, вигаданих персонажів.

Обриси історичного оповідання визначають не лише достовірність, архівні видобування, не лише хронос-час дії персонажів. Дається взнаки і така об'єктивна, позаархівна сила, як час осмислення, час написання. Сама багаторазовість відродження минулого веде до того, що одні й ті ж події та особи постають у неоднакових рисах. Уявлення про них як у історичній науці, так і в художній літературі не можуть бути усталеними, незмінними. У різні часи не були ідентичними образи Кримського ханства та його войовничих мешканців у художніх творах про добу козаччини. Складну еволюцію на тлі історико-літературного процесу ХVІІІ-ХІХ століття пройшов образ гетьмана Івана Мазепи.

Літераторові доводиться домагатися міри висвітлення, визначати місце факту серед інших, проникнення в його суть, приймаючи його диктат, не поступатися владою розпорядника, але, з іншого боку, кожне зловживання нею веде до викривлень, спрощень психології історичних осіб, моделювання духовного світу людини.

У підрозділі 1.2. „Особливості образотворення”, теоретичною базою якого є як історіографічні праці М. Аркаса, М. Грушевського, І. Крип'якевича, В. Сергійчука, О. Субтельного, Д. Яворницького та інших, так і літературознавчі дослідження С. Аверінцева, Г. В'язовського, Р. Гром'яка, В. Дончика, М. Жулинського, М. Наєнка, А. Ткаченка, М. Храпченка, розкриваються аспекти художнього моделювання конкретного життя, діяльності історичної особи, між якою і її художнім інтерпретатором - роки різних історіографічних поглядів, іноді протилежних, полемічних. Оповідання О. Левицького „Український шляхтич Прокіп Верещака і його пригоди під час Хмельниччини”, як белетризований життєпис-хроніка, щедро насичене інтертекстуальними елементами - історичними документами, етнографічно-історичними деталями з метою найповнішого окреслення складної, суперечливої натури. Типологічну спорідненість репрезентації конкретного характеру, способу поведінки, мотиваційної сфери вчинків із вищевказаним твором має оповідання М. Грушевського „Ясновельможний сват”. У ньому інтерпретована конкретна подієва ситуація: 28 грудня 1648 року гетьман Б. Хмельницький побував у отця Кирила вдома як сват козака Грицька Пісченка. Автор розширив амплітуду психологічного аналізу історичного діяча, акцентувавши його вдячність бойовим побратимам.

Історичні оповідання розвивали тенденцію трактування індивідуально-людських прагнень, дій і страждань, обов'язку і власних інтересів, розуму і чуття, самопізнання індивіду.

Не згладжування протиріч, а безбоязке оголення їх - єдино плідний шлях осягнення і художнього конструювання історичної особи, певного сюжетно-композиційного стрижня твору з широким виявом авторської винахідливості, оригінальності. Ускладненням форм художнього мислення, варіюванням аналогій і протиставлень, акумулюванням напрацьованих попередниками композиційних прийомів із їх поліваріантністю, побудовою асоціативних риштувань відзначається оповідання сучасної письменниці Р.Іванченко „Останній кошовий Січі Запорозької” (1992). Моделювання емоційних станів, психологічна заглибленість розпочинаються з кульмінації твору - епізодів страждань Петра Калнишевського в тюремній камері. Через видіння, асоціативно-ретроспективні екскурси, внутрішнє мовлення, невласне пряму мову, в якій зберігаються особливості чужого висловлення, через злиття мови автора і мови героя розкриваються попередні епізоди й цілі етапи життєвого шляху П. Калнишевського, його духовна міцність як основна риса національної вдачі, що допомагає пережити суворі випробування і відкинути пропозицію про каяття.

В основу оповідання І. Франка „Хмельницький і ворожбит” покладено одну з легенд про зустріч Богдана з чаклуном, тобто фабула твору забарвлена романтичними аксесуарами: ворожіння, пророкування, фатальна неминучість долі. Намагання проникнути у світ переживань Хмельницького, віщувань ворожбита, перенесення конфлікту в психологічну сферу наповнює твір проникливим аналізом характеру героя.

Авторська винахідливість, оригінальність проявляються у групуванні історичних і вигаданих персонажів, у їх розташуванні в межах певної групи, зіставленні.

У підрозділі 1.3. „Народнопоетичні рецепції” із посиланням на праці О. Вертія, О. Гончара, І. Денисюка, С. Єфремова, І. Качуровського, М. Кодака, В. Фащенка, Б. Хоменка з'ясовуються засоби і шляхи орієнтації авторів історичних оповідань на арсенал образного мислення народної творчості. Звернувшись до народних переказів, Г. Квітка-Основ'яненко надав оповіданню „Предания о Гаркуше” фабульної гостроти, дотепності, представникам панівної верхівки - викривальної характеристики, виявив преромантичну естетизацію неповторних історичних часів. Притаманна фольклору філософічність гумористичного світобачення спрямована в історичних оповіданнях П.Куліша на заперечення недосконалості буття людини в часі і просторі, бо увесь уклад життя українця формувався на межі життя і смерті, свободи й неволі, краси і трагізму, занурення в самого себе і психологію товариства, безпечності та небезпеки, розкутості й замкнутості. Гумор у цих творах відзначається синтезом героїко-романтичного та легендарно-пісенного начал і удаваною безцеремонністю, панібратством, які несуть у собі відсвіт козацької вольності.

Глибинна трансформація фольклорного сюжету дала нові можливості його олітературення. В оповіданні Марка Вовчка „Невільничка”, що побудоване за мотивами історичних пісень про бранок, які визволяли з турецької неволі галерників, прозорий підтекст, що розкривається виразними авторськими натяками, збагачено такою характерною особливістю фольклорної рецепції, як посилена алегоричність. Визволення з неволі дівчини-бранки сприймається як промовиста одноплановість алегоричного моделювання, асоціативного переосмислення самої сутності явища: „А чи лучалося вам везти із собою визволення своєму народові?”. Суспільно-проблемне спрямування твору підносить, вивищує його над фольклорністю сюжету, збільшує питому вагу творчої індивідуальності автора. Інтенціональна (спланована письменницею - І.Б.) інтертекстуальність пісенної композиції, заснованої не так на повноті розкриття характерів, як на силі враження, викликає потужну емоційну наснаженість, протест проти завуальовування соціальних суперечностей дійсності.

Романтично-сентиментальне оповідання Ю. Федьковича „Панич” містить драматичні пригоди персонажів, однак пройняте життєствердним пафосом народної творчості. Авторська інтерпретативна свобода в описово-оцінній художній нарації не лише не ігнорувала фольклорних розповідних структур, а множинно трансформувала їх.

Втіленням народного оптимізму, як ланцюга взаємозв'язку новаторської і фольклорно-традиційної парадигм, в історичних оповіданнях стає сміх, модус рецепції якого колоритно проявився в оповіданні М.Яцківа „Посол Петришин”.

Поліваріантність трансформації в літературних текстах фольклорних компонентів, дуже чутливих до нових інтерпретаційних віянь, засвідчують історичні оповідання на інонаціональні теми „Ассірійська легенда” Г. Журби, „Фартух коваля Кауе” О. Романової, „За душу” Дніпрової Чайки, „Мрія” Л. Старицької-Черняхівської. Ефективними засобами ідейно-художнього і емоційного насичення, естетичними центрами структури творів стали символи Сфінкс (мовчання), Сонце (джерело світла, тепло життя), Гадюки (біди), Прапор (народна святиня), Душа (краса), протиставлення міфологічних образів Хроноса, Мінерви, Юнони, Одина. Символіка історичних оповідань полівалентна, відкрита для різних інтерпретацій.

Розділ 2. „Жанрова диференціація”. Проаналізовано мінливість співвідношень між фактом і фантазуванням, охарактеризовано жанрові модифікації історичного оповідання, здійснено їх класифікацію, визначені ознаки єдності й розмаїття творів. Доведено, що композиційні елементи, певні стильові ознаки множаться, багатоманітнішають і утруднюють жанрову класифікацію за сукупністю прикмет, за значущими спільностями.

Застосування комплексу естетичних, історико-літературних, жанрово-функціональних, структурно-семіотичних підходів, різноаспектних параметрів класифікації при аналізі текстів дозволили дисертантці виділити три типи жанрового різновиду - історичного оповідання в українській літературі ХІХ - початку ХХ століть - історико-романтичне, історико-реалістичне й історико-синкретичне та сім основних його жанрових підвидів, модифікацій - біографічне оповідання, оповідання-легенда, оповідання-казка, оповідання-нарис, оповідання-новела, неоромантична новела, поезія в прозі.

У підрозділі 2.1. „Модифікації історико-романтичних творів” на основі аналізу наявних в оповіданнях формо-змістових комплексів історично локальних властивостей, художніх засобів розвинено тезу, що автори оповідань цієї групи моделювали явища пробудження національної свідомості, конфлікти між особистістю і суспільством, сильні, діяльні й цілісні характери, які породжувало славне історичне минуле.

Підрозділ 2.1.1. „Біографічне оповідання”. Окреслено сукупність жанрово-стильових засобів, що зумовлені законами художньо-документальної оповіді про події життя, риси вдачі, діяльність реальної історичної особи, неповторної за індивідуальністю, участю у важливих історичних, політичних, культурницьких подіях. Біографічні оповідання творилися на основі документального життєвого матеріалу, в реальному історичному часі, але романтична концепція людини і світу, що закодована в сюжеті, специфіка й розмаїття „доцентрової” оповіді надавали їм художньо-філософської, образно-емоційної глибини.

Форма творів Є. Гребінки „Ніжинський полковник Золотаренко”, П.Рев'якіна „Семен Палій”, О.Єфименко „Як Самійло Кішка втік з турецької неволі” вимагала від авторів відбору небагатьох, але найвагоміших, найвиразніших фактів, що розкривали провідні риси характеру персонажа й довкілля, історичного тла. Заглиблення в історичний колорит, змагання добра зі злом, зіставно-протиставні аналогії - основні якості, що дозволяють розглядати твори в групі історико-романтичних. Біографічне оповідання є водночас певною мірою і подійним, і проблемним, настільки рухливі грані жанрової структури.

У підрозділі 2.1.2. „Оповідання-легенда” розглянуто жанрово-стильові ознаки творів із композиційною і сюжетною неусталеністю, що зумовлювало часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів, розмаїття засобів художньої умовності.

Повчальне спрямування сюжету, дидактичні й пізнавальні сентенції, висловлені від оповідача чи персонажів як „мораль”, що випливає з фабули твору, - визначальні жанрові риси історичних оповідань-легенд П.Куліша „Січові гості” й „Мартин Гак”, С.Воробкевича „Турецькі бранці”. Письменники дбали не про достовірність окремих історичних реалій, а про спробу з легендарного погляду інтегрувати героїко-патріотичні елементи, ліризувати оповідь, гіперболізувати образи і творити художню систему звеличення духу, непокори й вільнодумства, яких так бракувало нащадкам героїв.

Фольклорні уявлення, де життя людини не відокремлене від природи, романтична фантазія, умовні події лягли в основу образності оповідання-легенди Д.Мордовця „Ні собі, ні людям неабищо”. Народна символіка, персоніфікація явищ, уподібнення набувають у ньому громадянського трактування, політично-філософського наповнення. За допомогою фантастичного перетворення, романтичної умовності в оповіданні-легенді М.Олельковича „Антін Таньський” осуджено заздрість, віроломство, егоїзм, утверджено невідворотність кари: щоночі „з домовини вилазить старий полковник” і блукає привидом. Важлива не сама фантастична подія, а почуття, які вона збуджує, думка, на яку наводить. Ще розлогіше, поліструктурно інтерпретує негативні риси ментальності українців Л. Старицька-Черняхівська в оповіданні-легенді „Жива могила”, де збільшується питома вага людинознавчого осмислення. Смерть зрівняла колишніх „хоробрих козарлюг”, „ближчих за рідних братів” Жмайла і Громику, що стали ворогами через „чорну заздрість” першого, але „палає люта ворожнеча між нащадками”. Подієву архітектоніку збагачено фантастичними метаморфозами, тропно-асоціативними засобами легенди: могила покрила обох закоханих нащадків - Дарину і Романа, щоночі виходять вони з неї ніким не бачені й „ведуть між собою до світанку тихі, ніжні бесіди”.

Умовний спосіб художнього узагальнення, моделювання світу на основі глобальної метафори обрала Галина Журба в „Ассірійській легенді”, де на перший план виступає філософське, концепційне начало, символічний образ самітної людини, що у скристалізованій формулі визначає моральну категорію шукача правди, який рвався до мети і не досяг її.

Підрозділ 2.1.3. „Оповідання-казка” присвячено висвітленню специфіки творів, у яких поєднані чарівно-фантастичні, алегоричні й соціально-побутові ознаки зі своєрідною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескній інтерпретації їх взаємодій, звернення їх авторів до розповідного стилю і сюжетності, що дало змогу уникати описовості дії, інтенсифікувати діалогізацію текстів.

Нова парадигма авторської інтерпретативної свободи, моделювання зв'язків особи і соціуму, життєвих і художніх колізій, фантастичні перетворення, алегорія, гіперболізація, хронотопні зміщення, що наявні в оповіданнях-казках Марка Вовчка „Невільничка”, І.Нечуя-Левицького „Запорожці”, Л. Старицької-Черняхівської „Мрія”, руйнували традиційні оповідні форми зсередини, наділяючи усталені структури особливим семіотичним навантаженням інтелектуальності, текстуальних акцентів, збагачували систему ціннісних координат жанрового різновиду історичного оповідання.

У підрозділі 2.2. „Поліваріантність трансформації істини в історико-реалістичних творах” окреслено аспекти розширення обсервації подій минувшини, панорамності зображення, динамічності оповіді, що являла собою монолог людини з демократичного середовища, максимального прагнення автентичності, достеменності зображення історії народу в особах, документально-фактичної достовірності. В історичних оповіданнях 70-90-х років ХІХ століття розвиваються перехідні форми від оповіді-монологу до опису, до способу об'єктивного розвитку сюжету, зростають естетичні функції пейзажу й портрета, нових реалістичних принципів у поетиці й стилістиці, набувають чіткішої індивідуалізації мовні характеристики персонажів.

У цьому періоді жанрової еволюції історичне оповідання збагачується новими варіаціями, такими підвидами, як оповідання-нарис і оповідання-новела, що конкретизують морально-етичні, психо-фізіологічні, соціальні спонуки і мотивації поведінки персонажів, розуміння зв'язку між людиною і середовищем, інтенсифікують епічне трансформування героїки минулого.

Підрозділ 2.2.1. „Оповідання-нарис”. Дисертантка виявляє пошуки письменниками відкритих відповідей на складні питання про співвідношення особистих і загальнонаціональних інтересів, про роль проводирів, значення злагоди чи антагонізму їхніх діянь у зв'язку з духовно-моральними, національними й соціальними прагненнями мас, звертання авторів до проблем історичного вибору в „смутні часи” ХVІ - ХVІІ ст., коли йшлося про найефективніші шляхи України до визволення, до державності, їхні прагнення змоделювати художні гіпотези суспільних зрушень і змін.

В оповіданні-нарисі М. Уманця „Антін Головатий, запорозький депутат і кобзар” історичну правду забезпечено прив'язаністю твору до хронологічної канви й топологічної достовірності подій, белетризовану біографію особи збагачено психологічним портретуванням, моделюванням характеру.

Пригодницька структура сюжету, згущення ситуацій випробувань головного персонажа - визначальні риси оповідань-нарисів О.Левицького „Український шляхтич Прокіп Верещака і його пригоди під час Хмельниччини” та „Нехворощанський сотник”, хоча художню цінність цих творів зменшують оголеність думки, надмірна нарисова описовість, що розмиває драматичну напругу подій, а також спрощені конструктивні переходи від локальності до панорамності.

Оповідання-нарис М.Грушевського „Бех-аль-Джугур”, в якому інтерпретовано загарбницьку війну Англії в Африці з метою створення колоній, основними ознаками жанрової матриці має пульсуючий розвиток сюжету, паралелізм композиції, спроби дослідження поведінки персонажів у змінюваних обставинах, застосувань ними своєї внутрішньої енергії у екстремальних ситуаціях, антиномне моделювання двох воюючих сил - англійських загарбників і мирних арабських селян.

У підрозділі 2.2.2. „Оповідання-новела” міститься розкриття дисертанткою шляхів концентрування уваги на внутрішньому світі персонажів і на їхніх переживаннях та настроях, простеження соціально-психологічних закономірностей поведінки людини в історичному поступі, під впливами житейських зіткнень, вимушене саморозкриття, міркування над природою своїх вчинків.

Новелістична незвичайність подій твору О.Стороженка „Голка” моделює шляхи і засоби покарання небагатим шляхтичем Кондратовичем деспотичного магната-самодура Потоцького. Анекдотична основа твору - присікування магната до дрібного шляхтича і несподіваний фінал - розплата скривдженого за знущання піднесені до соціального узагальнення.

Головний персонаж оповідання-новели С. Бердяєва „Наречений” створений уявою автора. Конкретність зображення забезпечена міцною прив'язаністю до хронологічної канви доби Великої революції у Франції. Втягнені у вир екстремальних подій, одні з персонажів здатні підтримувати гармонію міжособистісних стосунків, залишатись людиною обов'язку, інші піддаються інстинкту самозбереження, виживання.

Художню образність, дидактично-іронічне звучання забезпечують оповіданню-новелі І.Франка „Герой поневолі” пригодницький сюжет, емоційно-психологічне нагнітання випробувань, настроїв, думок, яким підпорядкований детальний і безжальний аналіз єства обережного працівника бухгалтерії Калиновича, не звиклого до самостійних дій.

Підрозділ 2.3. „Домінанти історико-синкретичних творів”. Дисертанткою висвітлено ознаки синкретичної єдності літератури, історії, філософії, релігії, нерозчленованості вимислу і достовірності, злиття візуальних, слухових, дотикових, нюхових образів, що дає нову асоціативну „сполуку”, урізноманітнює палітру зображень.

Історичним оповіданням кінця ХІХ - початку ХХ ст. властиві апеляція до вічних духовних і моральних вартостей, туга за героїзмом і його уславлення, енергія національного самоутвердження, синтез вітчизняних і європейських тенденцій, фольклорних і модерних засобів.

У підрозділі 2.3.1. „Неоромантична новела” виявлено, як у творах щезає зовнішній, інтригуючий сюжет і з'являється внутрішній - лірико-психологічний, побудований на душевних колізіях персонажа, утверджується нова композиція - несподіваний початок, часто з кульмінації, раптовий кінець, у мові виникають внутрішні монологи, діалоги, невласне-пряма мова, підтекст, тропи стають дедалі „психологічнішими”. Цей жанровий різновид викликав своєрідну реанімацію романтичного характеротворення, авторське „дослідження” мотивів поведінки персонажів. У новелі Б.Грінченка „Олеся” головний образ набуває героїчного наповнення, правічного зв'язку людини з рідною землею через екстремальну ситуацію, жахливе випробування: дівчина завела татар у болото, у безвихідь і загинула. Ідеал юної українки змодельовано на засадах народних чеснот: дід Данило над могилкою Олесі сказав: „Дай, боже, всякому такої смерті!”

Прийоми алогізму, нехтування законом типізації домінують в епізодах новели Г. Коваленка „Король Маган”, де зображено незвичайну ситуацію: старому правителю обридли величність, слава панування і подався він у гори, „жив поміж пастухами та хліборобами, пас вівці, носив дрова з лісу, молов на жорнах”. Реальні колізії вплітаються у фольклорну надприродність, кличуть до роздумів над сутністю життя. Уникнувши національних подій, письменник змоделював завуальовану історичну аналогію, що потребувала уважного прочитання в ній української долі - трагічної, відроджувальної і невмирущої.

Неоромантична новела засвідчила інтерес до світових сюжетів, інтертекстуальних мотивів, уможливила нові інтерпретації. „Мара” Дніпрової Чайки переносить читача у стародавній Херсонес, моделює образ великого скульптора Менандра, який набуває нових рис, прикмет у випробуванні сімейним горем і вивезенням із рідного міста його творів.

На шляху психологізації письменники інтенсифікують процеси драматизму внутрішнього життя особистості, передаючи їх перебіг у формах внутрішньомонологічного мовлення.

Підрозділ 2.3.2. „Поезія в прозі”. Твори цього жанрового різновиду наближені за формою тексту до прози і водночас за підвищеною емоційністю художньо-стильових засобів та їх ускладненістю і ліричним сюжетом - до поезії.

У процесі художніх пошуків автори історичних оповідань творять тексти з увагою до внутрішніх рефлексій, із фрагментарністю малюнка, своєрідним використанням кольору, світлотіні й звуку.

Емоційний елемент у поезії в прозі М.Яцківа „Афродіта з Кнідос” переважає над раціональним. Твір побудований на контрасті, протиставленні суб'єктивних бачень привабливості й потворності красуні Фріне. Лірична настроєність підсилюється авторськими описами постаті, вбрання і портрету головної героїні, чиї дівочі „божественні удалі” підхопив талановитий митець -скульптор Пракситель, витворивши постать богині краси Афродіти. Образотворення є конкретно-асоціативним, об'єктивно-суб'єктивним.

Структуротвірними елементами у новелі М.Яцківа „Дівчина з ХVІІІ віку” стали спостереження і сприймання ліричним героєм жорстокості молодої пані-француженки з „меланхолійним личком”, ускладнені суб'єктивні асоціації.

Багато нових жанрових відтінків внесла Дніпрова Чайка поезіями в прозі „Скеля”, „Дівчина-чайка”, яким внутрішньої жанрової „строкатості” надають синкретизування ліричних, епічних і драматичних елементів, алегоричне моделювання світу, зокрема топосу, акцентуація конфлікту, інакомовність, варіативність і нюансування асоціацій, філософська медитативність.

Розділ 3. „Поетика”. Подано розгорнутий аналіз рухомих, змінних сюжетно-композиційних особливостей історичного оповідання - романтичного, реалістичного, синкретичного, багатства мовних засобів, різноманітних шарів лексики, їх чуттєвості до реалій минувшини, експресивності й оцінної специфіки.

У підрозділі 3.1. „Сюжетно-композиційні особливості” охарактеризовано взаємини, взаємозв'язок, взаємодію епізодів зображених подій, персонажів, розділів твору, способів компонування художнього світу і поглядів суб'єктів - автора, розповідача, оповідача, персонажів.

Домінантним сюжетно-композиційним принципом у романтиків виступала дихотомія двох світів, двох епох у житті нації, протиставлення минулого й сучасного. Письменники утвердили протиставлення і контраст: високе - низьке, вічне - скороминуще, минуле - сучасність, реальне - ідеальне, добро - зло. Сюжетно-композиційну модель історико-романтичних оповідань вирізняє оповідь від першої особи, її сказова манера, фольклорна стилізація, однолінійність сюжету, його послідовно-епічне розгортання.

Є.Гребінка компонує оповідання „Ніжинський полковник Золотаренко”, використовуючи зіставлення і зіткнення сильних натур, розвиток конфлікту між ними. Описові й оповідні частини твору спрямовані на засудження локальної і глобальної ненависті, на співчуття тим, хто не зміг піднятися над рівнем згубної ворожнечі. В оповіданні Марка Вовчка „Невільничка” сюжетні події розгортаються так і ситуації обираються такі, що на перший план виходить мотив лицарства, долання перешкод, у фіналі торжествує конструктивна сила щасливого драматичного завершення. Через ретроспекцію здійснене часове зміщення подій на сто років назад у оповіданні-казці І. Нечуя-Левицького „Запорожці”. У творі змодельовано низку фантастичних перетворень, зокрема дівчина стає калиною, дід-характерник - орлом. Інтенсифікацію подій у часі, стрімкіший розвиток сюжету, урізноманітнення композиційних прийомів, щільну сконцентрованість подій у часі й у просторі, акцентування найістотнішого в поведінці та вдачі персонажів продемонстровано в оповіданнях М. Олельковича „Антін Таньський” і Л.Старицької-Черняхівської „Жива могила”.

Автори історико-реалістичних оповідань М. Уманець („Антін Головатий, запорозький депутат і кобзар”), І. Франко („Герой поневолі”) та ін., поглиблюючи художній аналіз історичних подій, зміцнюючи наукові основи мистецького бачення світу, ускладнюють композицію творів, її суб'єктивну раціональність у плані „демонстрації заданої істини на прикладі”, дидактизм оповіді, урізноманітнюють вираження авторської позиції, виробляють об'єктивно-описовий, деталізований спосіб викладу від імені автора, його суб'єктивізацію.

Сюжетно-композиційні особливості історико-синкретичних творів, зокрема неоромантичних новел і поезій у прозі - це перевага висвітлення події через монопереживання, монобачення персонажа чи автора, більшої сконцентрованості компонентів, функціонального значення внутрішнього монологу, зіткнення рефлексій, роздумів, психічних процесів, складних ставлень особистості до зовнішніх обставин і до самої себе. Ефективними засобами інтенсифікації сюжету, ситуативних ланцюгів процесу „зіставлень-протиставлень-зіткнень” (В.Фащенко) подій, характерів стають діалоги, їх винахідливе „монтування”, умовні колізії, підтекст. У корелятивному хронотопі творів художній і персонажний часи вступають у комунікативні зв'язки з часом історичним, у різних образах (дороги, ріки) уособлюють життя в його змінності й рухомості.

Підрозділ 3.2. „Лексичні засоби”. Виявлено і систематизовано основні семантичні типи лексичної експресії, образних планів і ефектів, характеристику продуктивності й ефективності лексико-тропеїчних засобів ідейного, естетичного й образного насичення текстів, що репрезентують в історичних оповіданнях самобутність художньо-образного і семантико-асоціативного моделювання світу.

Жанрово-стильова своєрідність історичних оповідань зобов'язує перш за все наголосити на великому за обсягом вживанні одно- і двокомпонентних антропонімів (тільки імен та імен і прізвищ) реальних історичних осіб, відомих борців за національне визволення українського народу, за державність України, різних постатей світової історії - імператорів, королів, царів, полководців, мислителів, вчених, церковників, діячів мистецтв, письменників та ін. Усвідомленню відмінності між суб'єктивністю історичного пізнання та об'єктивністю реалій служили реконструкції міфологічних уявлень, звертання до теонімів - назв богів.

Серед наявних в історичних оповіданнях назв географічних об'єктів - топонімів виділяємо такі: назви частин світу, країн та держав, об'єднаних земель, міст, селищ і сіл, островів і півостровів. Ряд творів, де події зосереджені на локальних місцевостях, насичені мікротопонімами - назвами дрібних географічних об'єктів: вулиць і площ, районів, частин міст. Образно-понятійну інформацію в історичних оповіданнях, їх асоціативні поля урізноманітнюють гідроніми, зокрема назви морів, річок, приток, лиманів. Віднесеність до певної об'єктивної реальності на мікрорівні тексту засвідчують ороніми - назви гір і скель, балок, урочищ і байраків. Символами важких перешкод, випробувань стали в історичних оповіданнях назви Дніпрових порогів. Як локальності, так і масштабності зображення, міжкультурним комунікаціям служать екклізіонізми - назви культових споруд (храмів, соборів, монастирів, церков).

Для експресивного ефекту, екзотичного моделювання боротьби народу проти загарбників, козацько-селянських повстань письменники активно вживали військові номени, військові терміни, зокрема козацькі. Серед них виділяємо: назви родів військ і формувань, їх розташувань, вогнепальної та холодної зброї, позначення звань і посад. Особливу естетичну зарядженість текстів, функціональну поліфонічність мови історичних оповідань творили архаїзми, яких у чотиритомній антології „Дерево пам'яті” дисертантка нарахувала понад півтори тисячі. Умотивовано „розсипані” по всіх історичних оповіданнях історизми. І мова персонажів, і авторське мовлення творів містять говіркові елементи. Експресивно-стильове збагачення виражально-зображальних засобів внесли діалектизми. Історичні оповідання інтерпретували взаємодії різних мов, що уможливлювались військовими, економічними та дипломатичними стосунками українців, зокрема козаків, з іншими народами. Твори про інонаціональні події та особи закономірно і органічно наповнила іноземна лексика.

Семантичну систему тексту і підтексту історичних оповідань динамізують, увиразнюють і збагачують тропи, зокрема епітети, порівняння, метафори.

У висновках узагальнено основні результати проведеного наукового дослідження, подано його підсумок.

Комплексний і систематизований історико-літературний аналіз жанрової природи українського історичного оповідання ХІХ - початку ХХ століття, розкриття її сутності й функцій в тогочасному літературному процесі, новий підхід до жанрової концепції та диференціації, оновлення художніх форм дали підстави вважати художні шукання і здобутки письменників, масив творів малої прози самобутнім мистецьким явищем, цікавим художніми ідеями і проблемами, жанрово-стильовими модифікаціями, оригінальними зображально-виражальними засобами, індивідуальними образно-асоціативними особливостями.

Жанрову специфіку історичного оповідання визначає художнє моделювання певної історичної події чи особи, поєднання достовірного фактажу з вимислом, справжніх історичних постатей із вигаданими. Між попередніми й новими жанровими варіантами відбуваються різного роду схрещення, диференціювання, інтегрування, що важко піддаються класифікації за домінантами жанрового різновиду. І все ж значне число проаналізованих історичних оповідань дало можливість висвітлити жанровизначальні параметри, головні типи жанрових модифікацій.

Письменникам доводилось по-своєму трактувати документальні факти, проникливіше дивитися на них, збагачувати їх силою художньої фантазії. Багатство, поліваріантність можливостей інтерпретувати історичну особу з її неповторним, сокровенним індивідуальним світом давали асоціативно-психологічна структура твору, його монологічна форма, де переважав інтерес письменника до психологічного пізнання людини, душевної боротьби, подолання суперечливих настроїв і почуттів.

Літературознавці розділяють правду історичного оповідання на дві складові - історичну й художню, при цьому першу трактуючи як беззастережно достовірну, а другу як цілком вимислену, хоча й не протиставляють одну одній. Дисертанткою простежена поліваріантність у співвідношенні історичних реалій і художньої інтерпретації. У творах першого типу автори прагнули бути якомога ближче до фактичних матеріалів, користуватися точними датами, документами, свідченнями сучасників. У сюжетній тканині творів другого типу історичні події теж посідають відчутне місце, проте виступають вони не стільки рушійною силою, скільки тлом, роль історичних постатей у них переважно другорядна, а головні герої створені авторською уявою, тож і питома вага письменницького вимислу в них значно більша. У творах третього типу історичні елементи служать поштовхом до фантазії або вказують на час дії, а обставини, місце дії, конфлікт, сюжет, персонажі - усе це плід авторського вимислу.

Художнє образотворення еволюціонувало від белетризованого життєпису-хроніки до розширення амплітуди психологічного аналізу історичного діяча, соціальних чинників його поведінки, до розкриття етапів його життєвого шляху через асоціативно-ретроспективні екскурси, до внутрішнього мовлення героя. Моделювання історичних подій збагачувало документальні свідчення про них, допускало хронологічні та просторові зміщення окремих із них, домислювало численні батальні та побутові епізоди з метою досягнення художніх акцентів, аналогій, узагальнень. Авторська винахідливість, оригінальність проявлялися у групуванні історичних і вигаданих персонажів, у їх розташуванні в межах певної групи, у зіставленні, хоча вигадка не могла бути безмежною, бо і вимислена особа опосередковано впливала на характеристику реального історичного діяча, збагачувала її своїми стосунками, розмовами, відгуками.

Народнопоетичні рецепції проявлялися не лише в інтертекстуальності мотивів і сюжетів чи аплікативному цитуванні народної образної мови, а й у посиленні національного колориту, художньому моделюванні моральних якостей, внутрішнього світу персонажів, у досягненні синтезу героїки й романтики, реалістичного й фантастичного способів зображення.

Висвітлено особливості модифікацій історико-романтичних творів - біографічного оповідання (Є. Гребінки „Ніжинський полковник Золотаренко”, П. Рев'якіна „Семен Палій”, О. Єфименко „Як Самійло Кішка втік з турецької неволі” та ін.), оповідання-легенди (П. Куліша „Мартин Гак”, С. Воробкевича „Турецькі бранці”, М.Олельковича „Антін Таньський”, Л. Старицької-Черняхівської „Жива могила”, О. Романової „Фартух коваля Кауе”, Г. Журби „Ассірійська легенда” та ін.), оповідання-казки (Марка Вовчка „Невільничка”, І. Нечуя-Левицького „Запорожці”, Л. Старицької-Черняхівської „Мрія” та ін). Окреслено поліваріантність трансформації істини в історико-реалістичних творах - оповіданнях-нарисах (М. Уманця „Антін Головатий, запорозький депутат і кобзар”, О.Левицького „Український шляхтич Прокіп Верещака і його пригоди під час Хмельниччини”, М.Грушевського „Бех-аль-Джугур” та ін.), оповіданнях-новелах (О. Стороженка „Голка”, С. Бердяєва „Наречений”, І. Франка „Герой поневолі” та ін.), охарактеризовано домінанти історико-синкретичних творів - неоромантичних новел (Б. Грінченка „Олеся”, Г. Коваленка „Король Маган”, І. Франка „Хмельницький і ворожбит”, Дніпрової Чайки „Тополі” й „Мара” та ін.), поезій у прозі (М. Яцківа „Афродіта з Кнідос”, „Дівчина з ХVІІІ віку”, Дніпрової Чайки „Скеля”, „Дівчина-чайка”, В.Пачовського „Мій кровавий сміх” та ін.). Здійснена дисертанткою жанрова класифікація не є остаточною, вона не могла охопити всіх структурних нюансів, бо кожна нововиділена позиція ніби втягується в „ланцюгову реакцію” подальшого аналітичного розщеплення, спонукає вичленувати нові ієрархічні кільця ланцюга.

...

Подобные документы

  • Оповідання як жанр літератури. Дослідження художніх особливостей англійського оповідання на матеріалі творів Р.Л. Стівенсона "Франсуа Війон, школяр, поет і зломник", "Притулок на ніч", "Берег Фалеза", їх гострота проблематики та художня довершеність.

    курсовая работа [84,6 K], добавлен 21.04.2011

  • Транскультурна поетика, становлення концепції. Літературні відношення Сходу й Заходу як проблема порівняльного літературознавства. Поетика жанру вуся як пригодницького жанру китайського фентезі. Тема, проблематика оповідання Лао Ше "Пронизуючий спис".

    курсовая работа [61,6 K], добавлен 17.04.2015

  • Розмаїття напрямів американської поетики кінця ХІХ - початку ХХ століття. Філософські та естетичні погляди поетеси Е. Дікінсон. Поезія Е. Робінсона - ланка між "тьмяним періодом" і "поетичним ренесансом". Побудова віршів В. Ліндсея за зразком балади.

    курсовая работа [44,4 K], добавлен 19.10.2010

  • Новаторські способи конструювання хронотопу в сюжетно-композиційній структурі творів та моделюванні історичної постаті як художньої особистості. Розмаїття хронологічних топонімічних різновидів, їх класифікація, ознаки у відображенні ментальності.

    статья [27,1 K], добавлен 24.04.2018

  • Співвідношення історичної правди та художнього домислу як визначальна ознака історичної прози. Художнє осмислення історії створення та загибелі Холодноярської республіки. Документальність та пафосність роману В. Шкляра як основні жанротворчі чинники.

    курсовая работа [43,9 K], добавлен 06.05.2015

  • Особливості художнього мислення М. Сиротюка. Дослідження історичної та художньої правди, аспектів письменницького домислу та вимислу. Аналіз персонажів роману "На крутозламі" - Сави та Петра Чалих, Гната Голого. Основні ознаки прозописьма письменника.

    статья [15,9 K], добавлен 31.08.2017

  • Поетика та особливості жанру історичного роману, історія його розвитку. Зображення історичних подій та персонажів у творах В. Скота, В. Гюго, О. Дюма. Життя та характерні риси особистості правителя-гуманіста Генріха IV - головного героя романів Г. Манна.

    курсовая работа [53,7 K], добавлен 06.05.2013

  • Становлення та специфіка жанру новели. Оновлення жанрового канону в українській малій прозі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Проблемно-тематичний поліфонізм малої прози. Образна специфіка новелістики Галини Тарасюк. Жанрова природа новел письменниці.

    дипломная работа [104,1 K], добавлен 26.06.2013

  • Оповідання Григорія Косинка "Політика". Актуальність порушених проблем, життєвість ситуацій, правдиві характери українських селян. Психологічні нюанси героїв. Виступи на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук із читанням творів.

    реферат [37,6 K], добавлен 20.02.2011

  • Специфіка вивчення народних творів кінця XVIII - початку XIX століття. Виникнення нової історико-літературної школи. Перші збірки українських народних творів. Аспекти розвитку усної руської й української народної поезії. Роль віршів, пісень, легенд.

    реферат [33,4 K], добавлен 15.12.2010

  • Дитячі та юнацькі роки Підмогильного, отримання освіти, захоплення гуманітарними науками. Початок літературної діяльності, перші оповідання. Тематика творчості українського письменника, найбільш відомі його романи та повісті. Арешт і останні роки життя.

    контрольная работа [25,3 K], добавлен 28.11.2012

  • Характеристика жанру історичного роману в англійській та французькій літературі ХІХ століття. Роман "Саламбо" як історичний твір. Жанр роману у творчості Флобера. Своєрідність та джерело подій, співвідношення "правди факту" та художньої правди у романі.

    курсовая работа [65,0 K], добавлен 31.01.2014

  • Особливості становлення жанру новели в історії літератури; її відмінності від оповідання. Звеличення боротьби проти "золотих богів" та розкриття гіркої правди революції в творах Г. Косинки. Відображення образу матері в новелах Григорія Михайловича.

    курсовая работа [58,1 K], добавлен 24.10.2014

  • Важливість поетики як науки. Різниця між поезією та прозою. Лінгвістичні дослідження поетичної функції вербальних повідомлень. Особливості жанру повісті "Солодка Даруся" Марії Матіос. Реалізація поетики, образна система, композиція постмодернізму.

    курсовая работа [47,5 K], добавлен 17.04.2012

  • Казкові оповідання: жанрові особливості. Відмінність та особливості побудови семантичного простору у казках "Червоний Капелюшок" Шарля Перро та "Вовк" Марселя Еме: макроситуації та персонажі. Зіставлення структури концепту "вовк" у досліджуваних казках.

    дипломная работа [74,8 K], добавлен 04.02.2016

  • Поняття та сутність фантастики з погляду естетичного досвіду людства та нинішніх концепцій фантастичного. Структура жанрів фантастичної прози О. Бердника. Визначальні компоненти ідіостилю О. Бердника з огляду на провідні стильові течії ХХ століття.

    реферат [40,2 K], добавлен 13.04.2014

  • Поняття поетики та її головні завдання. Загальна характеристика поетики Світлани Талан, де розкривається і жанрова своєрідність. "Не вурдалаки" як назва, яка відповідає та не відповідає сюжету, вивчення питання щодо правильності заголовку даного твору.

    дипломная работа [65,4 K], добавлен 03.10.2014

  • Біографія Вільяма Шекспіра, написана відомим англійським письменником Ентоні Е. Берджесом. Сюжетно-композитні особливості роману "На сонце не схожа". Специфіка художніх образів. Жанрово-стильова своєрідність твору. Характер взаємодії вимислу та факту.

    реферат [40,1 K], добавлен 29.04.2013

  • Дослідження особливості імпресіонізму як мистецького та, зокрема, літературного напряму. Розвиток імпресіонізму в українській літературі. Аналіз особливості поетики новел М. Коцюбинського пізнього періоду його творчості з точки зору імпресіонізму.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 14.08.2010

  • Методологія дослідження оповідань Дж. Лондона, жанрово-стилістичні особливості проблематики його творів. Морські фразеологічні звороти в оповіданнях. Вивчення творів англійських письменників на уроках та позакласних заходах з англійської мови (5-8 класи).

    дипломная работа [63,8 K], добавлен 08.09.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.