Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця XIX – початку XX століття: рецепція і типологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

УДК 82.091 (475)+ 82-1/9

Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця XIX - початку XX століття: рецепція і типологія

10.01.05 - порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Медицька Мирослава Степанівна

Тернопіль 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі світової літератури і французької філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Захист відбудеться 11 травня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.58.053.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою: 46027, м. Тернопіль, вул. Максима Кривоноса, 2, тел.: 43-58-65

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. Максима Кривоноса, 2).

Автореферат розісланий 07 квітня 2005 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради М.Б. Лановик

АНОТАЦІЯ

Медицька М.С. Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця XIX - початку XX століття: рецепція і типологія. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.05 - порівняльне літературознавство. - Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. - Тернопіль, 2005.

У дисертації здійснено комплексний і поліаспектний аналіз драматичних і поетичних творів польського письменника Станіслава Виспянського (1869-1907) в їх контактно-генетичних зв'язках і порівняльно-типологічних аналогіях з українською літературою кінця XIX - початку XX століття. Актуальність і новизна пропонованої теми зумовлена необхідністю розкрити через різні літературознавчі категорії та компаративістські підходи ідейно-естетичний зміст драм і лірики, формотворчі й жанрово-стильові особливості, а також своєрідність художнього мислення Станіслава Виспянського в їх зіставленні з відповідними явищами або близькоспорідненими процесами українського національного письменства хронологічно окресленого періоду. За допомогою порівняльно-історичного, генетично-функціонального, біографічного, типологічного і контекстуального аналізу досліджено різні рівні типологічних характеристик творчості Станіслава Виспянського і драматургів та поетів української літератури, виявлено систему контактно-генетичних зв'язків польського автора з Україною, окреслено домінантні принципи й прийоми організації внутрішньої і зовнішньої структури текстів, важливих поетикальних засобів драматичних і ліричних творів Станіслава Виспянського і Лесі Українки, Василя Пачовського, Петра Карманського, Олександра Олеся, Богдана Лепкого.

Ключові слова: рецепція, літературознавча компаративістика, типологія, контактно-генетичні зв'язки, порівняльно-типологічний аспект, міфопоетика, художня трансформація й інтерпретація, символістське мислення, експлікація, модерністська свідомість.

АННОТАЦИЯ

Медицкая М.С. Творчество Станислава Выспянского и украинская литература конца ХІХ - начала XX столетия: рецепция и типология. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.05 - сравнительное литературоведение. -Тернопольский национальный педагогический университет имени Владимира Гнатюка. - Тернополь, 2005.

В диссертации осуществлен комплексный и полиаспектный анализ драматургических и поэтических произведений польского писателя С.Выспянского (1869-1907) в их контактно-генетических связях и сравнительно-типологических схождениях с украинской литературой конца XIX - начала XX столетия. Актуальность и новизна предлагаемой темы обусловлена необходимостью раскрыть через разнообразные литературоведческие категории, компаративистские подходы идейно-эстетическое содержание драм и лирики, формообразующие и жанрово-стилевые особенности, а также своеобразие художественного мышления С.Выспянского в их сопоставлении с соответствующими явлениями или аналогичными процессами украинской национальной литературы хронологически определенного периода. С помощью сравнительно-исторического, генетико-функционального, биографического, типологического и контекстуального анализа исследованы разные уровни типологических характеристик творчества С.Выспянского и драматургов, поэтов украинской литературы, раскрыта система контактно-генетических связей польского автора с Украиной, очерчены доминирующие принципы и приемы организации внутренней и внешней структуры текстов, важных поэтикальных средств драматических и лирических произведений С.Выспянского и Леси Украинки, В.Пачовского, П.Карманского, Олександра Олеся, Б.Лепкого.

Ключевые слова: рецепция, литературоведческая компаративистика, типология, контактно-генетические связи, сравнительно-типологический аспект, мифопоэтика, художественная трансформация и интерпретация, символическое мышление, экспликация, модернистское сознание.

SUMMARY

Medytska, M.S. Stanislav Vyspiansky's Creative Activity and the Ukrainian Literature at the End of the 19th - the Beginning of the 20th Centuries: Reception and Typology. - Manuscript.

A thesis for the Scholarly Degree of Candidate in Philology, Speciality 10.01.05 - Comparative Literary criticism. - Ternopil National Pedagogical University named after Volodymyr Hnatiuk.

The thesis presents a complex and multiaspect analysis of poetic works and plays by a Polish author Vyspiansky (1869-1907), special attention is paid to contact-generic and comparative-typological connections of Vyspiansky's works with the Ukrainian literature at the end of the 19th - the beginning of the 20th centuries. The topicality and novelty of the research lie in revealing message and aestheticism of the poems and plays, special features of their form, genre and style, and peculiarities of Vyspiansky's artistic thinking. These phenomena are compared with related phenomena and processes in contemporary Ukrainian national literature, a whole array of comparative approaches is applied. Comparative - historical, generic-functional, biographical, typological and contextual methods of analysis are used. They are applied to study different typological features of Vyspiansky's works and those of some Ukrainian poets and dramatists. The analysis made it possible to reveal the systemic contact-generic relations of the Polish author with Ukrainian, to define major principles and devices in inner and outer text organization structure, important poetic means in lyrical and dramatic works by Vyspiansky and Lesia Ukrainka, Pachovsky, Karmansky, Olexandr Oles, Lepky and others.

Key words: reception, literary studies typology, typology, contact-generic connections, comparative typological aspect, mythopoetics, artistic transformation and interpretation, symbolic thinking, explication, modernistic conscionsness.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Літературно-художня спадщина Станіслава Виспянського (1869 - 1907) займає чільне місце в історії розвитку польського і загальноєвропейського письменства. Свого часу вона мала помітний вплив на появу і культивування важливих ідейно-естетичних явищ у слов'янському, зокрема українському, культурно-духовному світі. Дослідження цього, як і відповідних взаємовпливів, - першочергове завдання нашої літературознавчої науки. Тож, виходячи з основоположних методологічних і теоретичних засад вітчизняної компаративістики та її сучасних завдань, аргументовано актуалізуємо цілий ряд проблем рецепції й типології творчості неперебутнього польського драматурга, театрального діяча і поета Станіслава Виспянського в українських національних координатах кінця XIX - початку XX століття. Унікальна художня особистість, яскравий представник культурно-історичної й літературно-мистецької доби “Молода Польща”, що позначилася на формуванні українського символізму, зосібна галицької модерни “Молода Муза”, як і загалом багатьох образних, жанрово-стильових і проблемно-тематичних спрямувань нашого національного літературного процесу зламу позаминулих сторіч, Станіслав Виспянський ще й досі належно не поцінований і не вивчений сучасним українським літературознавством. Глибокого і ґрунтовного осмислення нині потребує його синкретична драматургія і сценічні постановки, живопис і лірика. Хоча окремі дослідження творчості польського письменника і митця й здіснювалися на початку XX століття українськими науковцями, все ж згодом вони стали дещо сповільненими, спорадичними чи й зумисне ретардованими через певні ідеологічні перепони (Виспянський-модерніст аж ніяк не вписувався в канони так званого методу соцреалізму). Водночас можна констатувати, що протягом останніх десятиліть минулого століття драматичні й поетичні твори письменника більшою або меншою мірою привертали увагу істориків і теоретиків української літератури, компаративістів і мистецтвознавців. У поле зору нашого вітчизняного літературознавства все частіше стали потрапляти драма й лірика Станіслава Виспянського, хоча це були переважно моноаспектні праці, частина з яких позначена відтінком “ювілейності” польського художника слова.

Усе це й зумовило актуальність теми дисертації “творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця XIX - початку XX століття: рецепція і типологія”. Хронологічні обмеження пояснюються тим, що саме в цей період розвитку національного письменства спостерігається чимало типологічно близьких, порівняльно схожих її явищ та процесів, аналогічних тим, які характеризують драматичні й віршовані твори польського автора. Зосередження, по суті, на всій літературно-художній спадщині письменника випливає з того, що вона ще й досі не вивчалася комплексно, системно і контекстуально, крізь призму компаративістської методології та теорії з проекцією на українську літературу означеного часу. Більше того, багато п'єс і поезій Станіслава Виспянського, не перекладених українською мовою, й надалі залишаються невідомими для широкого читацького загалу, почасти і дослідників, а тому й досі науково не осмислені.

Творчість польського автора слід розглядати як синкретичну, до якої письменник залучав різні засоби поетики: і романтизму, і реалізму, і, звичайно ж, модернізму в усіх його виявах. окрім того, в його ліриці і особливо в драматургії доскіпливий дослідник знайде й приписи барокової літератури. Водночас античний міф у трансформації Станіслава Виспянського, його постійний “діалог із греками” польська критика небезпідставно відносить до явищ Ренесансу. А за Паулем Фехтером, Леславом Евстахевичем, Казімежем Викою, Евою Мьодонською-Брукс, такі п'єси їх співвітчизника, як “Весілля”, “Визволення”, “Прокляття”, “Судді” і “Леґіон”, - це не що інше, як своєрідні початки експресіонізму в польській літературі. Власне, у своїх драмах Станіслав Виспянський відбив величезну амплітуду людських переживань (від заземлених до високих, від комічно-ґротескових і сатиричних до трагічних, від особистісних до всеохопно загальних). Деякі польські дослідники цього митця слова висловлювали думки про те, що в його творах наявні сюрреалістичні, навіть футуристичні елементи, тобто компоненти вже авангардизму. Проте Станіслав Виспянський не вкладається у хронологічні рамки польського авангардизму. Однак якщо говорити про наявність у його творах того, що згодом сформувалося в елементи, а потім у форми нового мислення, то можна, безумовно, стверджувати про очевидні “сліди” “авангарди”. Тут і ґротесковість, і сарказм, й іронія, і пародія, і химерність.

Кожен із творів Станіслава Виспянського має абсолютно різні вияви авторської ідейно-естетичної свідомості, оскільки його п'єси діаметрально відрізняються одна від одної. Творчість письменника не можна вкласти в “прокрустове ложе” якогось одного напряму чи стилю, бо вона набагато многогранніша, поліаспектна на різних зрізах проблематики, характерології, формотворчих виявах художнього мислення, зрештою, пафосу.

При цьому Станіслав Виспянський не забував про національну ідею визволення Польщі, яка, порушуючи сучасні авторові проблеми, диктує виходи в минуле і майбутнє. Вона лейтмотивом проходить в усіх без винятку його творах, написаних на давню історичну тематику свого народу, на тему Листопадового повстання, про античну добу та ін. Тому читачам драм Станіслава Виспянського потрібно бути підготованими до сприйняття його еклектичних текстів, глибоко обізнаними при цьому не тільки з літературою, культурою, а й з історією Польщі. Адже без цих знань нерідко твори здаватимуться “ланцюгом нісенітниць”, беззмістовними, без зв'язку між діями. Хоча так чи інакше вони залишаться складними не лише для розуміння пересічному читачеві, а й нелегкими для розкодування і дослідникам художньої спадщини Станіслава Виспянського, про що свідчать дискусії літературознавців навколо інтерпретації його текстів.

Синкретизм творчості Станіслава Виспянського був би неповним без згадки про нього як театрального діяча, реформатора та візіонера, “творця сучасної польської сценографії”. До його театрального новаторства відносять “драму як одну хвилину, один день” (за його ж словами), де відбувається стирання простору і часу, театралізація слова і тиші, поетика світла і ночі, пантоміми і руху, введення масок. З позицій рецептивної естетики дослідники розглядають різні драматичні конструкції Станіслава Виспянського, як, приміром, “театр в театрі” чи “театр як суд”, які ще раз підкреслюють зв'язок польського митця із театральними майстрами світового рівня.

Драматургія Станіслава Виспянського належить до найвидатніших явищ європейської драми і театру початку XX століття, адже він розробив власну систему естетики монументального (“teatr ogromny”) народного театру просто неба на краківських схилах Вавелю (який повинен був стати “відкритою сценою”). Ось чому твори митця “є більшою мірою видовищами, аніж драмами у прямому розумінні цього слова”. Адже Станіслав Виспянський зумів поєднати музику і живопис, архітектуру і літературу, ліризм і трагізм, а також елементи майбутньої кінематографії в одному театрі, де важливим були не тільки освітлення, колір та жести, а й роль декорацій, костюмів чи технічних ескізів, зроблених самим автором. Він починав свій мистецький шлях як художник, учень Яна Матейки, продовжуючи малювати картини, вітражі, оформлювати книги до кінця життя поряд зі створенням драм і поезії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконувалося як складова комплексної теми “Українська література в контексті розвитку західноєвропейського літературно-художнього процесу”, яку розробляє кафедра світової літератури і французької філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. тема дисертації і план-проспект схвалено на бюро науково-координаційної ради з проблем “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є вивчення особливостей рецепції та типології творчості Станіслава виспянського з відповідними явищами і процесами української літератури кінця XIX - початку XX століття. Виходячи з нинішнього спрямування літературознавчої науки, для реалізації поставленої мети визначаємо такі завдання:

- використовуючи засади рецептивної естетики, виявити домінантні літературознавчі концепції в осмисленні творчості Станіслава Виспянського польськими та українськими дослідниками;

- застосовуючи контактно-генетичний підхід, з'ясувати впливи української культури на творчість Станіслава Виспянського (на рівні образів, мотивів, характерів, сюжетів), а також доповнити “галицькими” штрихами біографію письменника;

- послуговуючись порівняльно-типологічним підходом, докладно з'ясувати спорідненість текстів з аналогічними явищами і процесами української літератури кінця XIX - початку XX століття та їх ідейно-естетичну самоцінність;

- на основі сучасної компаративістської методології дослідити специфіку функціонування різних типів внутрішньої і зовнішньої організації драматичних і поетичних текстів Станіслава Виспянського й українських письменників означеного періоду;

- встановити рівні типологічних характеристик творчості Станіслава виспянського і поетів-“молодомузівців” та української драматургії (тематичні, образні, фольклорно-міфологічні, сюжетно-композиційні, жанрово-стильові, архетипні, художньо-мисленнєві);

- внаслідок порівняльних зіставлень творів польського й українських авторів окреслити використані ними поетикальні засоби.

Об'єктом дослідження є творчість Станіслава Виспянського (передусім драми “Акрополь”, “Весілля”, “Визволення”, “Легенда”, “Мелеагр”, “Прокляття”, “Судді”, а також у плані контекстуального аналізу “Леґіон”, “Листопадова ніч”, “Повернення Одіссея”, “Протесилай і Лаодамія”) і ряду українських письменників кінця ХІХ - початку XX століття, зокрема Лесі українки, Василя Пачовського, Петра Карманського, Богдана Лепкого, Олександра Олеся.

Предметом наукового осмислення стали різноманітні вияви рецепції та типології драматургії і поезії Станіслава Виспянського в середовищі українських національно-духовних і культурних процесів хронологічно окресленого періоду.

Методологічною і теоретичною базою дослідження є праці Леонiда Бiлецького, Олександра Білецького, Григорія Вервеса, Оксани Веретюк, Олександра Веселовського, Романа Гром'яка, Тамари Гундорової, Міхала Ґловінського, Артура Гутнікевича, Олександра Діми, Діоніза Дюришина, Віктора жирмунського, Дмитра Затонського, Лешека Колянкевича, Марії Моклиці, Володимира Моренця, Дмитра Наливайка, Євгена Нахлiка, Ришарда Нича, Соломії Павличко, Марії Подрази-Квятковської, Ярослава Поліщука, Ольги Турган, Івана Франка, Гелени Янашек-Іванічкової та ін.

У дисертаційному дослідженні використано такі методи, як біографічний, порівняльно-історичний, генетично-функціональний, типологічний і контекстуальний.

Наукова новизна дисертації виявляється у тому, що в ній уперше встановлено різні рівні рецепції та типології творчості польського письменника Станіслава Виспянського й української літератури кінця XIX - початку XX століття і за допомогою компаративістської методології з'ясовано механізми порівняльних характеристик творів (драм і лірики) польського та українських авторів як художніх і часопросторових спорідненостей чи подібностей; новим також є введення у науковий обіг маловідомих в Україні праць польських й українських (початку ХХ століття) дослідників літературно-мистецької спадщини Станіслава виспянського, його польськомовних п'єс і віршів, ще не перекладених українською мовою; враховано й епістолярій Станіслава Виспянського.

Практичне значення результатів дослідження зумовлено тим, що вони заповнюють очевидну прогалину в українському порівняльному літературознавстві, пов'язану з недостатнім (здебільшого вибірковим і моноаспектним) осмисленням контактно-генетичних і типологічних зв'язків творчості Станіслава Виспянського з нашим національним письменством на зламі XIX - XX століть, і можуть бути використані при подальшому вивченні українсько-польських літературно-мистецьких взаємин, при написанні компаративістичних розвідок і студій, під час лекцій з історії польської та української літератур, спецкурсів та спецсемінарів для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи висвітлено на звітно-наукових конференціях Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в 2001-2005 роках, а також Інституту полоністики Варшавського університету та Краківського відділення “Польської спільноти” в 2001-2002 роках, де дисертантка проходила наукове стажування. Ряд проблем стали предметом виступів на міжнародних науково-практичних конференціях (“Семантика мови і тексту” - Івано-Франківськ, 2001; “Вклад поляків у літературу, культуру і науку українську, а також українців у літературу, культуру і науку польську” - Варшава, 2004) та Всеукраїнських конференціях (“Українсько-польські літературні взаємини” - Луцьк, 2002; “українська школа у літературі та культурі українсько-польського пограниччя” - Київ, 2004). За матеріалами дисертації опубліковано 7 статей. Дисертація обговорена на спільному засіданні кафедр світової літератури та французької філології й української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 396 позицій. Загальний обсяг роботи - 219 сторiнок машинопису. Основний текст складає 190 сторінок.

літературознавчий виспянський творчість

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність та новизну досліджуваної проблеми, з'ясовано мету і завдання роботи, проаналізовано стан дослідження обраної теми, окреслено її теоретико-методологічну основу і практичне значення.

У першому розділі “Станіслав Виспянський і Україна: проблеми літературознавчої рецепції” висвітлено наукові концепції осмислення творчої спадщини Станіслава Виспянського в польському та українському літературознавстві. Розглянуто й проблему освоєння митцем реалій української дійсності та її духовно-культурних особливостей. Незважаючи на те, що ця проблема вже тривалий час знаходиться у колі наукових інтересів як польських, так і українських дослідників творчості письменника, все-таки й досі вона залишається не до кінця з'ясованою. Її актуальність посилюється ще й різноманітністю підходів до її розв'язання, а також відмінністю у виокремленні й потрактуванні домінантних складових у взаємозв'язку Станіслава Виспянського та України. Так, одні літературознавці зводять це лише до виявлення у його художній спадщині національно закодованих українських образів, тем і мотивів (наприклад, персонажа Вернигори, галицької проблематики), інші ж ведуть мову про винятково уважне (нерідко суперечливе) перенесення у літературні тексти фактів, подій та обставин з життя українства, надто кінця XIX - початку XX століття.

У дисертації доводимо, що українські топоси у творчості Станіслава Виспянського не обмежуються лише названими чинниками. Вони значно ширші й глибші, бо охоплюють біографічні, особистісні моменти засвоєння польським письменником багато того, що торкалося сусіднього народу (генетично-контактний зв'язок з Галичиною, непоодинокi приїзди в Карпати), а також своєрідність авторської ідейно-естетичної свідомості, що відбилася у ряді його художніх творів, особливо в “галицьких драмах” (“Судді” і “Прокляття”), як їх нерідко йменують польські та українські історики літератури й театрознавці. Тож, не заперечуючи названі принципи аналізу творчості Станіслава Виспянського, доповнюємо їх за допомогою біографічного підходу і поетикальних засобів, що у своєму зв'язку становлять цілісну концепцію дослідження проблеми. Крім того, ряд життєвих і художніх фактів, про які йде мова у дисертаційному дослідженні, - маловідомі і сьогодні ще комплексно не систематизовані, тому не досить вивчені.

У підрозділі 1.1. “Станіслав Виспянський у польському літературознавстві” простежено судження про творчість письменника польських літературних критиків, істориків літератури, теоретиків і компаративістів, котрі загалом витворили специфічну галузь національного літературознавства, яку можна умовно назвати “виспянськознавство”.

Творчість Станіслава Виспянського польські дослідники розглядають уже тривалий час і поліаспектно (Вільгельм Фельдман, Станiслав Бжозовський, Остап Ортвін, Станіслав Ляцк, Адам Ґжимала-Седлецький, Тадеуш Сінко, Стефан Колачковський, Станіслав Піґонь, Леслав Евстахевич, Казімеж Вика, Анеля Лемпіцька, Ян Новаковський, Аліція Оконська, Мiлослава Буковська, Францішек Зейка, Ева Мьодонська-Брукс, Марія Подраза-Квятковська та ін.). Такі історико-літературні та мистецтвознавчі студії є доволі різноманітними за систематикою біографічного і художнього матеріалу. Їхнє ціннісно-критичне спрямування визначили конкретні суспільно-історичні обставини та ідейно-естетичні культурні процеси у Польщі як на зламі минулих століть, так і протягом усього XX століття, зокрема назрілі завдання у вивченні драматургії, лірики та живопису, сценографії і театральних вистав, створених Станіславом Виспянським. В аналізованих у дисертації монографіях, нарисах та статтях свідомо виокремлено міркування вчених (на перший погляд, вибіркові), що засвідчували не тільки певну рецепцію, а передовсім оціночно-еволюційну шкалу в осмисленні тих чи тих творів польського письменника. Власне, вона стала своєрідною точкою відліку у виявленні особливостей творчості Станіслава Виспянського - його проблематики, ідей та образів, художнього мислення, жанрово-стильової природи, системи засобів поетики.

З позицiй рецептивної естетики визначаємо ряд домінантних наукових концепцiй у сприйняттi творчостi Станіслава Виспянського, у дослiдженнi його спадщини. Це насамперед виявлення у п'єсах i поезiях письменника тяглостi традицiй романтизму, що йшли, зокрема, вiд творiв Адама Мiцкевича i Юліуша Словацького (Юзеф Котарбiнський, Зігмунт Василевський, Станіслав Пiґонь, Станіслав Кольбушевський та iн.); виокремлення трагiзму як основи свiтобачення й свiтовiдтворення Станіслава Виспянського (Станіслав Ляцк, Стефан Колачковський та iн.); окреслення народно-iсторичної i фольклорно-мiфологiчної стихiї у структурi художнього мислення польського митця (Адам Ґжимала-Седлецький, Ян Новаковський, Марек Булановський, Францішек Зейка, Ханна Фiлiпковська та iн.); синкретизм рiзних творчих напрямiв, стилiв, синтез рiзних видiв мистецтв (Здіслав Кемпiнський, Тадеуш Маковецький, Вінцент-Ян Островський, Анеля Лемпiцька); виділення античності (ренесанснiсть), мiстичності (релiгiйнiсть) як моделей авторської iдейно-естетичної свiдомостi (Тадеуш Сiнко, Юзеф Мiрський, Ева Мьодонська-Брукс та iн.).

Цей потужний літературознавчий масив польської науки про художню і мистецьку спадщину свого співвітчизника у плані нашого дослідження є основою, без якої неможливо аналізувати праці українських учених, які писали в різний час про Станіслава Виспянського. Такий акцент необхідний хоча б з метою виявлення деяких суто українських аспектів у рецепції творчої постаті польського письменника.

У підрозділі 1.2. “Станіслав Виспянський в українському літературознавстві” розглядаються основні положення літературно-мистецької спадщини Станіслава Виспянського у рецепції українськими науковцями. Перші спроби з'ясувати особливості творчості польського драматурга і поета здійснили галицькі критики й художники слова - Павло Штокалко, Микола Євшан, Петро Карманський, Михайло Рудницький, Денис Лукiянович, Григорій Лужницький, Ярослав Гординський, які ще у 20 - 30-х роках минулого століття разом із першими перекладачами Остапом Луцьким та Северином Паньківським репрезентували Станіслава Виспянського на нашому національному ґрунті. Незаперечний науковий інтерес становлять літературознавчі студії Миколи Євшана “Сучасна польська література і її впливи на нашу” (1912) та Ярослава Гординського “Станіслав Виспянський й Україна” (1935). У другій половині XX століття з'являються вагомі дослідження типології творів польського автора та їх рецепції в нашому національному культурно-духовному середовищі (праці Людмили Кочубей, Юлії Булаховської, Івана Лозинського, Валерія Гаккебуша, Iди Журавської, Ростислава Радишевського, Станiслави Левiнської, Миколи Ільницького та ін., а також україністів у Чехії та Польщі - Зіни Ґеник-Березовської, Стефана Козака). Серед них переважають розвідки з чітко вираженим компаративістським підходом. Більшість із них з'являлися за часів духовного й патріотичного самоствердження або в процесі народження самототожних ідейно-художніх явищ в Україні, що давало підстави для типологічних зіставлень творчості Станіслава Виспянського та українських письменників.

Певні розбіжності у потрактуваннях деяких творів Станіслава Виспянського у польському та українському літературознавствах, а також нинішній стан і перспективи розвитку українсько-польських суспільних і духовних взаємин актуалізують потребу об'єктивного вивчення типології літературно-мистецької спадщини цього письменника і театрального діяча та її рецепції в українському національно-культурному середовищі. Власне, із таких методологічних засад підходимо й до аналізу українських досліджень творчості Станіслава Виспянського, виокремлюючи в них насамперед порівняльно-типологічний аспект, його своєрідну природу й наукову самоцінність.

Рецепцію творчості Станіслава Виспянського здійснювали в Україні не тільки через наукові статті чи виступи українських авторів про художника слова і театрального діяча світового масштабу, через аналітичні дослідження про українсько-польські культурні та літературно-мистецькі процеси, а й через впливи його драм і поезій на українських письменників (передусім “молодомузівців”) і через переклади (на жаль, їх кількість й досі обмежена).

У підрозділі 1.3. “Галицький модус: контактно-генетичні виміри” розглянуто зв'язки Станіслава Виспянського з Україною. Суспільно-побутові і драматургічно-сценічні реалії кінця XIX - початку XX століття Галичини виявилися певним чином у художній спадщині польського письменника. Завдяки маловідомим джерелам (біографічним, літературознавчим і театральним), а також за допомогою нових методологічних підходів (передусім ідейно-естетичних і типологічних), вдаючись до сучасного прочитання, розкриваємо безперервність і самобутність духовного розвитку польського драматурга, поета і живописця, коли він або перебував на західноукраїнських землях, або використовував галицьку (як у трагедіях “Судді” та “Прокляття”) проблематику і тематику, систему художньої образності, українські мовленнєві форми і поетикальні засоби з українського фольклору. Зображення образу України Станіслав Виспянський здійснює опосередковано чи безпосередньо (алюзії, образи, елементи) в системі конкретно-історичних сюжетів, обставин і психологічних ситуацій. У творах “Судді” і “Прокляття” драматург виявив інтерес не лише до українських реалій, а й до внутрішньо-психологічного світу мешканців Галичини (поляків, українців, євреїв), філософсько-етичних, релігійно-моральних проблем. У жодному літературному творі Станіслав Виспянський не торкається історії української козаччини, за винятком згадки про Запорожжя і про гетьмана мазепу (“Листопадова ніч”). Можна припустити, що польський художник слова оминав це цілком свідомо, “щоб просто обійти яскраві польсько-українські непорозуміння”.

Станіслав Виспянський, відомий представник модерністської лiтературно-мистецької епохи “Молода Польща”, цікавився тодішньою як польською, так і загальноєвропейською ускладненою поетикою (зміщення конфлікту із сфери конкретно-соціальної до інтелектуально-філософської, посилена напруженість драматичної дії, збільшення ваги внутрішнього монологу в структурі драматичного твору). В українській літературі того періоду також відбувались зміни, паралельні процеси, що й дає нам підстави для типології творчості Станіслава Виспянського і вітчизняних письменників-модерністів.

У другому розділі “Драматургія Станіслава Виспянського і Лесі Українки: типологія міфологічних моделей” зіставляємо драматичні твори Станіслава Виспянського й Лесі Українки на референтному й кодовому рівнях, власне те, що лежить у зовнiшнiй i внутрiшнiй органiзацiї їхніх п'єс, доводимо спорідненість і близькість, а також своєрідність засад авторської ідейно-естетичної свідомості. Осмислення реінтерпретації і трансформації слов'янсько-міфологічних, античних і біблійних кодів як системи (мотивів, образів, сюжетів і характерів, їх оригінального художнього озвучення і відлуння, трактування національних світорозумінь), неповторності мистецьких зацікавлень польського й українського драматургів - концепційно визначена наукова проблема розділу, яка, на наше переконання, успішно вирішується, якщо до неї підходити, вдаючись до розвитку традиційних категорій літературознавства і застосування здобутків новітніх, модерних методологій. Тому в дисертації окреслюємо принаймні три шляхи. По-перше, беремо до уваги контекстуальність виникнення і функціонування творів. По-друге, міфологічні моделі у драматургічних творах Станіслава Виспянського і Лесі Українки розглядаємо з урахуванням їхньої літературно-мистецької самоцінності; по-третє, в синтезі принципів, у яких сходяться всі лінії естетичного руху, що породжують пасіонарні постаті в історії будь-якої культури. І в цьому сенсі Станіслав Виспянський та Леся Українка чи не найближчі, хоча, зрозуміла річ, й не тотожні величини, які змоделювали у власній творчості історію рідної країни крізь призму образів світової культури, та й навіть історію світу.

ІІерший підрозділ 2.1. “Праслов'янські вірування і фольклорно-демонологічна основа п'єс “Легенда” і “Лісова пісня” присвячений типологічному зіставленню названих драматичних творів Станіслава Виспянського і Лесі Українки. За допомогою компаративістського підходу аргументуємо спільність і своєрідність міфологічних та фольклорно-демонологічних засад їхнього художнього мислення. Точки дотику мистецьких свiтiв Станiслава Виспянського i Лесi Українки починаються з їхньої глибокої обізнаності у сфері історії, з розуміння звичаїв не тільки слов'янського світу, а й минувшини інших цивілізацій, а також зі схильності виводити образи та iдеї зі спогадiв свого далекого минулого. Винесені з дитинства вiзiї фантастичного свiту, дали поштовх обом авторам для створення п'єс, в основу яких лягли елементи фольклору й мiфологiї, що в них кожен художник слова по-своєму сприймає вiдгомiн прадавнiх архетипiв. Проте якщо в основi “Лiсової пiснi” лежать дiйснi факти й водночас фольклорнi джерела, завдяки чому поруч з реальними дійовими особами спiвiснують iрреальнi персонажi, то Станiслав Виспянський використав легенди з iсторiї Польщi - про життя i смерть засновника стародавнього мiста Крака та його доньки Ванди.

Польський i український письменники цiлком цiлеспрямовано намагались надати своїм драмам рис правдоподiбностi, розпочинаючи їх зi сцен та ремарок, зв'язаних iз природними означеннями мiсця i часу розгортання драматичної дiї. Дерева (дуб, береза) у “Лiсовiй пiснi” Лесi Українки та вода (рiка Вiсла) у “Легендi” Cтанiслава Виспянського не тiльки виконують роль спостерігачiв людських доль, а й постають безпосереднiми учасниками драматичного дiйства, антропоморфними істотами, врештi, тим центром, який об'єднує навколо себе всю природу. Її неповторний свiт у “Легендi” та “Лiсовiй пiснi” взаємопов'язаний з характером подiй чи станом душi героїв.

Iрреальні мiфiчні свiти жителiв волинського лісу та мешканців ареалу Вiсли в дечому вiдрiзняються один вiд одного, хоч i мають багато подібного. В їхній художнiй тканинi проступають образи, основа яких закорінена у фольклорi та демонологiї прадавнiх слов'ян: русалка, водяник, вовкулака. Якщо у Станiслава Виспянського цi мешканцi води близькi до повiр'їв про них, бо виступають не зовсiм позитивними героями, то в Лесi Україки вони постають здебільшого доброю силою, котра допомагає Мавцi, хоч не вельми симпатизує Лукашевi, який втрутився у їхнiй свiт природи.

Типологічна близькість спостерігається у поетицi аналізованих драм: текстовiй музикальностi (“Легенду” спершу писано як лiбрето, а до “Лiсової пiснi” спецiально було складено ноти й пiснi), жанрових означеннях творів (“драма-казка”). Збіжність знаходимо й у зв'язку людини з природою, відбитому у творах, у тонкому використанні календарно-обрядових традицій, закорінених у світовідчутті спільної праіндоєвропейської свідомості, де життя - смерть - воскресіння є циклічно-реінкарнаційною моделлю. Зрештою, спільність і своєрідність виявляється у неоромантичних і символічних засобах творення драм, в авторському потрактуванні типологічно споріднених праслов'янських міфологічних моделей. Станіслав Виспянський і Леся Українка кожен по-своєму пов'язували драматичні твори з міфомисленням, вибудовуючи цілком самодостатні міфологічні матриці, архетипи, зрештою, оригінальні образи, трансформовані із традиційних.

У другому підрозділі 2.2. “Художня трансформація античної міфологеми долі у драмах “Мелеагр” і “Кассандра” доводимо, що польський та український драматурги по-своєму трактують трагічну концепцію людського буття, джерела якої сягають ще міфологічного, зокрема античного світу. Змальовані у “Мелеагрі” та “Кассандрі” образи, характери й сюжетні колізії не були надуманими, чужими, адже ще зовсiм молодою Леся Українка читала в оригiналi Гомера, як iсторик дослiджувала сиву минувшину, переклала уривок з “Одiссеї” рiдною мовою, а Станiслав Виспянський з дитинства був знайомим iз античними скульптурами у майстернi свого батька, потiм iз живописом у Кракiвськiй школi красних мистецтв i з оригiналами в галереях Лувру, малював пiзнiше iлюстрацiї до перекладеної Люцiаном Риделем першої частини “Iлiади”.

Поняття невблаганності долі, зловісного фатуму та невизначеності перед майбуттям у драмах польського й українського художників слова виражено в різних персоніфікаціях - образах Мойри, Парк, пряхи, Немезиди (уособлення кари богів) чи Ериній (богинь помсти), в яких утілено спільну для обох п'єс проблему вини і кари, що стала наскрізним мотивом у всій творчості Станіслава Виспянського i виразно простежується у Лесі Українки. Причина, через яку повинен померти Мелеагр у молодому вiцi, чи причина покарання мешканцiв Трої аргументовано мотивовані, адже за грiхи батькiв вiдповiдають їхні дiти, так звана ланцюгова реакцiя зла (Вiра Агеєва). Ойней, знаючи, що Алтею посвячено матiр'ю в жертву, все-таки не підкорився волi богiв i одружився з дівчиною. Їхня помста не забарилась, як i покарання Прiама-батька, його сина Парiса чи царя Агамемнона за жертвопринесення своєї доньки Iфiгенiї. Грецiя ж хоча й перемогла у цiй вiйнi, та згодом була захоплена Римом. Обох митцiв поєднують саме трагiчний свiтогляд, екзистенцiйне бачення буття, невiдворотнicть долi дiйових осiб, притаманна античностi, своєрiдна запрограмованiсть життєвої “мойри”.

З цього боку, основними і типологічно спорідненими рисами драматургії обох авторів є актуалізація античних образів та мотивів, використання міфосимволіки (передусім грецької “мойри”), експлікація есхатологічних парадигм людського буття. Трагiчним свiтовiдчуттям надiленi Мелеагр i Алтея у творi Станiслава Виспянського та Кассандра з однойменної драматичної поеми Лесi Українки, які конденсують у собi неспокiй i тривогу, бiль вiд безсилля щось змiнити у передбаченнях i в призначенiй богами долi. Атмосферу цих п'єс насичено вiдчуттям страху, приреченостi вiд перших до останнiх сторiнок, пiдсиленої гамою кольорiв, яка у поєднаннi свiтлих i темних барв уособлює життя та смерть. Мiстична здатнiсть Кассандри, її демонiчний дар пророкувати перегукуються iз вiзiями, сонними мареннями Алтеї чи iз прочитанням думок Аталанти її нареченим перед смертю, що засвідчує художнє втiлення проблеми провидiння в образнiй, декоративно-живописній та видовищнiй сценiчностi драм.

Водночас, звертаючись до екзотичних, нетрадицiйних для нацiональних письменств тем, драматурги, безперечно, говорили про життя і проблеми свого рідного народу. Для Станіслава Виспянського “поетичним і медитаційним космосом стала Польща” (Юлiя Дiкштейн-Вележинська), древній Вавель був польським Акрополем, а Скамандр - хвилями Вісли і навпаки (Ромуальд Мiнкевич). Леся Українка хоча й ставила у центр своїх драм в основному героїв різних часів і народів, однак інтелектуальний читач завжди в пiдтекстi “вловлював” безпосередню присутність України, біль її вічних проблем націо- і державотворення. Така метафоричність авторської ідейно-естетичної свідомості тісно пов'язує зображуване в “Мелеагрі” та “Кассандрі” минуле з майбутнім, оскільки передбачає процес художньої трансформації з ірреального в реальне буття.

Особистiснi драматичнi моменти життя художникiв слова (невилiковна хвороба i несприйняття творів сучасниками, нерозумiння ними їхнiх глибинних фiлософських п'єс) не могли не вiдбитись на творчостi Станiслава Виспянського та Лесi Українки, ставали iмпульсом їхнього мистецького натхнення, проникали у свiт художнього мислення, вiдлунювали трагiзмом античної “мойри”.

У третьому підрозділі 2.3. “Творча інтерпретація біблійних мотивів та образів” увагу зосереджено на аналізі п'єс “Судді” й “Акрополь” Станіслава Виспянського та “Вавилонський полон”, “На руїнах”, й “Одержима” Лесі Українки. Польський і український автори досконало знали Святе Письмо, часто використовували християнські образи і по-новому трактували релігійну тематику, витворивши власну сакральну драматургію, в якій подали особисте бачення “Вічної Книги Книг”.

У своїй творчостi польський модернiст перш за все звертається до фрагментiв Старого Завiту, зокрема до Книги Мудростi Сираха, Книги Псалмiв чи Пiснi над Пiснями, Книг Макавеїв i Книги Даниїла, тому в усiх п'єсах Бог у трансформацiї Станiслава Виспянського постає як Суддя (скажiмо, в драмі “Суддi”). Цей синкретичний образ поєднує у собi старозавiтне й античне уявлення про Демiурга. У свою чергу, Леся Українка не тiльки перекладала епiзоди Книги Езекiїля чи давала коротку характеристику Книг Пророкiв, опрацьовувала Ренана, а й написала чимало поезiй, поем, п'єс на основi сакральних образiв. Беручи за основу Старий Завiт, Леся Українка у драматичних творах опиралась на нього як на тло давнiх Єгипту, Вавилону, Iзраїлю, вiдтворювала їхній колорит i традицiї. Старозавiтна iсторiя єврейського народу, його епоха слугували поетесi вiддзеркаленням нацiонального становища її рiдного краю.

Так, у Станіслава Виспянського і Лесі Українки постать Спасителя є неоднозначною щодо християнської традиції, але цілком у дусі модернізму. Синтезований образ Христа-Аполлона (“Акрополь”), який гедонiзмом i оптимiзмом сонячного втiлення еллiнської цивiлiзацiї бореться із культом вiчного терпіння вмираючого, розiп'ятого на хрестi Iсуса, постає водночас в іпостасі Сальватора - визволителя Польщi i переможця смертi. Месію у творi Лесі Українки не тiльки бачимо як пророка, надiленого Божою силою зцiлення хворих, як Спасителя, котрий вселяє надiю в кожного зневiреного, а й вiдчуваємо його бiль, страждання, муки, прихованi вiд натовпу. Даючи юрбi спокiй, духовне умиротворення, Син Божий нiби зосереджує у собi всю її недобру енергетику, вiд якої сам не має спочинку. Загалом, цей образ у творчiй спадщинi авторки також є синкретичним. Він поєднує в собi Христа і Прометея - духовнiсть i саможертовнiсть Icуса та непокiрнiсть i волелюбнiсть античного героя. Така творча інтерпретація Станіславом Виспянським і Лесею Українкою цього традиційного образу виявляє велич і непроминальність Христа.

Кожен з авторів, по-своєму трактуючи Старий і Новий Завіт і звертаючись до образів та сюжетів Біблії, проектував їх на історичні події, долю власного народу. Вони не могли писати про минувшину інших держав, не згадавши важке сходженння до незалежності своєї нації, адже обоє були не тільки патріотами, а й провісниками волі батьківщини, повсякчас проймалися її стражданнями і недолею.

У третьому розділі “Станіслав Виспянський і “Молода Муза“ в порівняльно-типологiчному зіставленні” увага акцентується на схожих рисах художньої свідомості Станіслава Виспянського як одного із представників “Молодої Польщі” і митців “Молодої Музи”, зокрема Василя Пачовського, Петра Карманського та Богдана Лепкого.

Компаративне зіставлення здійснено як на рівні реального і містичного поєднання часопростору, полісемічної міфологеми чи архетипу, образної алюзії чи містифікації, синтезу історії і міфу, так і на екзистенційно-есхатологічному, декадентському й вітаїстичному сприйнятті художньої дійсності.

У першому підрозділі 3.1. “Драми “Весілля” Станіслава Виспянського та “Сон української ночі” Василя Пачовського: жанрово-стильова спорiдненість” розглядаємо типологічну схожість символістського мислення представників “Молодої Польщі” і “Молодої Музи”. Своєю творчістю, зокрема й передусім драмами “Весілля” та “Сон української ночі”, Станіслав Виспянський і Василь Пачовський оригiнально поєднали у польській та українській драматургії історичні й соцiально-патрiотичнi iдеї з модерним їх вирiшенням. Творцi п'єс свідомо акцентували на вольових якостях символістських персонажів (реальних чи ірреальних). Навіть у фантастичній або містичній стихіях їхніх творів “граничним символом сили волі є мертвий чоловік, що встає з могили, щоб завершити розпочату справу. Оскільки він мертвий, то ніщо не зможе затримати або зупинити його”.

В основі драм Станіслава Виспянського і Василя Пачовського лежать конкретні факти, зумовлені певними соціальними і побутовими обставинами, реальні прототипи майже кожної дійової особи, цілий ряд подій тогочасних Польщі та України. Однак, відштовхнувшись від них, митці у “Весіллі” та “Сні української ночі” піднялися до висот ідейно-естетичних та філософських узагальнень і створили цілу систему символістських образів, мотивів, характерів, чітко виразивши актуальні національні і соціальні проблеми минулого, сучасного й майбутнього Польщі та України й огорнувши їх притому ореолом містичності, вiзiйностi й iрреальностi, забарвивши фольклорно-міфологічною поетикою.

На перший погляд, твори написано у формі якихось випадкових фрагментів чи то “фільму”, чи то сну, діалогів і монологів персонажів, які виринають, ніби з-під землі, тобто перед нами постають драматичні поеми без увиразненої фабули і зовнішньої дії. Однак при поглибленому їх аналізі вияскравлюється такий стиль, де водночас поєднано політику і фантастику, історичну реальність і міфологію. Жанр п'єс постає поліаспектним та багатовимірним, його не можна вкласти у певні рамки. Події обох творів відбуваються у різних часових вимірах, а часте зміщення хронотопу наче формує кожну окрему дію і робить її доволі самостійною. Одначе не настільки, щоб бути чужорідною у загальній тканині творів: і “Весілля”, і “Сон української ночі” несуть у собі синтез і єдність теми та сюжету.

Своєрідними образами-перегуками у творах постають символи золотого рогу із “Весілля” та золотого вінця у “Сні української ночі”. Постать Чорного Дива нагадує Хохола із драми Станіслава Виспянського, а магічне колесо демонського вінця, у якому безвладно перебували всі діти України, - сомнамбулічний танець того-таки Хохола.

Схожі трагічним оптимізмом фінали творів можна сприймати по-різному. У “Сні української ночі” учасники хору під супроводом бича Цареслава прокидаються від кривавого вигляду своєї Матері, що не дає, однак, надії на щасливе завершення, незважаючи на всі старання і спроби тверезомислячого оптиміста Сміхунчика врятувати її. Труба Богдана зазвучала, на відміну від звуку золотого рогу у “Весіллі”, але занадто рано, бо народ ще перебував у тумані, не бачачи золотого вінця, залишаючись “сліпим дитям”. Незважаючи на кривавий схід сонця у кінці п'єси, віру у вільну Україну символізує врятований Сміхунчиком від Духу тьми золотий вінець. У драмі “Весілля”, попри заавтоматизований танець людей під музику Хохола, яка присипляє національне пробудження, також існує промінчик надії. Підтвердженням цьому є кущ троянд, покритий соломою у мертвому листопадовому саду, в якому тліє життя, що пробудиться разом із початком весни. Згадаймо більшість аграрних міфів, в основі яких - смерть і воскресіння після загибелі. Отож, песимістично-реалістичний фінал твору говорить про можливе майбутнє відродження Польщі.

Подібно до опер Ріхарда Ваґнера, в яких оживають духи Титанів, Нібелунгів, у “Весіллі” Станіслава Виспянського та “Сні української ночі” Василя Пачовського також воскресають (чи то у вигляді привидів, чи то у видіннях або візіях) польські та українські національні герої, духи гетьманів, міфічні постаті, фольклорні персонажі, письменники і культурні діячі, зрештою, оживає історія Польщі та України. Національні легенди, вірування, міфи співіснують у “Весіллі” та “Сні української ночі” з реальним життям, зберігаючи водночас свою первозданність, автентичність. Разом з тим вони є часткою дійсності, історії польського та українського народів. Власне, у таких параметрах типологічної характеристики модерністських драм “Весілля” та “Сон української ночі” й проступають жанрово-стильові спорідненості символістських творів Станіслава Виспянського і Василя Пачовського.

У другому підрозділі 3.2. “Драми “Визволення” Станіслава Виспянського і “Золоті Ворота” Василя Пачовського: типологія образних алюзій та містифікацій” застосовано структуралістську модель компаративістики в порівняльно-типологічному аналізі названих драматичних поем, у яких у формі творчих алюзій та містифікацій художньо відбиті історичні, національні й соціо-культурні аспекти буття поляків та українців. Мистецьке бачення минувшини, сучасності й майбутнього власних народів, що так тісно переплелися у драмах Станіслава Виспянського та Василя Пачовського, надавало трагічної величі і, сказати б, монументальності сюжетному ряду перипетій, системі образів та характерів, компонуванню складових частин їхніх творів. Такий підхід сприяє не лише поглибленому вивченню сюжетів, часопросторових та композиційних особливостей, а й усебічному розкриттю внутрішнього психологічного світу головних дійових осіб - Конрада і Марка Проклятого чи провідника із принагідно аналізованого етюду “По дорозі в Казку” Олександра Олеся. На прикладі цих персонажів показано картину “експресії душі народу” в різних її виявах - і позитивних, і негативних. Використана письменниками форма “містичних” епосу чи драми дала змогу з'ясувати історичні та соціально-національні коди, перший з яких безпосередньо пов'язаний з відповідним часопросторовим та регіональним контекстом - Польщею та Україною зламу минулих століть, вимогами епохи, а другий - зі стилетворчою специфікою польського та українського авторів, що відбито, відповідно, у “Визволенні” та “Золотих Воротах”.

У третьому підрозділі 3.3. “Експлікація екзистенційних мотивів та образів поезії Станiслава Виспянського і “молодомузівців” типологічно зіставлено ліричну творчість представників “Молодої Польщі” та “Молодої Музи”, зокрема Станіслава Виспянського (принагідно Казімежа Тетмайєра, Яна Каспровича та ін.) і Петра Карманського, Богдана Лепкого. Аналізовані твори засвідчують, з одного боку, схожість і близькість у них поетичного світовідчуття і світовідтворення, а з іншого, - виявляють самоцінні, національно закодовані польським й українським письменством проблемно-тематичні й художні моделі в авторській ідейно-естетичній свідомості. Це - символічний багатозначний і трансцендентний образ, відкритий для вільних інтерпретацій, екзистенцiйнi художнi моделi, свiтогляднi концепцiї декадентства (мотив смертi, акцентацiя на чорнiй кольористицi, домiнантнi душевнi стани суму, туги, самотностi; градацiя вiдчуттiв лiричного героя: тривога - страх - розпач; байдужiсть - розчарування - небажання майбутнього), вiтаїстичний пафос вiдродження у смертi (за філософією палінгенезу, що притаманна творам Виспянського, витоки якої віднаходимо у генезійській теорії Юліуша Словацького), асоціативна лексика, метафоричність, суцільна психологізація характерів, ситуацій, обставин.