Специфіка авторського самопізнання в прозі Зощенка

УДК 82.161.1.000.7.01.09

Свириденко І.А. Специфіка авторського самопізнання в прозі Зощенка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 - російська література. - Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського. Сімферополь, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню специфіки авторського самопізнання у повістях М. Зощенка. Звернення до контекстів творчості, спроба цілісного розгляду прози письменника дали змогу змінити ставлення до нього тільки як до гумориста й сатирика. М. Зощенко - передусім письменник-психолог, домінантою творчості якого є самопізнання. Актуальність дослідження полягає в аналізі та інтерпретації маловивчених аспектів життя і творчості письменника, що свідчать про його прагнення до пошуку вищого смислу буття - пізнання себе. У роботі подано аналіз творчості М. Зощенка як феномену, зумовленого прагненням автора усвідомити своє життєве й письменницьке призначення.

АННОТАЦИЯ

SUMMARY

Svyrydenko I.A. Specificity of author's self-knowledge in prose M.М. Zoschenko (“Возвращённая молодость”, “Голубая книга”, “Перед восходом солнца”). - Manuscript.

Актуальність дослідження. Протягом останніх десятиліть XX століття у вітчизняному літературознавстві відбулися значні зміни. Повернуто до життя багато імен забутих або не визнаних письменників, що збагатило літературу. Водночас змінилися критерії літературознавчої оцінки творчості усталених літературних авторитетів. Нові, позбавлені ідеологічного забарвлення дослідження сприяють переосмисленню літератури радянського часу і сприйняттю її в об'єктивному ракурсі. Предметом наукового вивчення у літературознавстві останніх років знову стає феномен людської свідомості й нерозривно пов'язаного з нею несвідомого - “людини внутрішньої”.

До таких “повернутих імен” належить і Михайло Михайлович Зощенко (1894-1958), спадщина якого внаслідок політичних причин у 1940-1950-х роках була вилучена з літературного процесу. Лише через 10 років після смерті письменника, у 1968 році, у Ленінграді вийшов двотомник його вибраних творів зі вступною статтею П.Громова, а у 1970-і роки з'явилися перші монографії (Л. Єршов, Є.Журбина, Д.Молдавський, О. Старков, М. Чудакова) і статті про письменника (С.Антонов, Г. Бєла, Г. Бебутов, А. Горбунов, І.Евентов). У цих роботах митець постає передусім як неперевершений сатирик і майстер особливої форми оповіді - “сказ” (рос.). У 1980-х і особливо 1990-х роках інтерес до творчості письменника посилився. Опубліковано оригінальні літературознавчі праці, присвячені своєрідності жанру та стилю, світоглядним засадам творчості М. Зощенка, особистості письменника. Це монографії Ц.Вольпе (написана в 1930-і роки, опублікована лише в 1991 році), М.Долинського, Б. Сарнова, О. Старкова, а також статті З.Абдулаєвої, С. Антонова, М. Ардова, Г. Бєлої, Р. Горюнової, А.Гулиги, Н.Іванової, Т. Кадаш, К. Кобрина, Л. Круглової, О. Куляпіна, І.Мазинг-Деліча, С. Ніконенко, В. Новикова, Н. Попової, С.Рассадіна, В.Сисикіна, І. Сисикіної, І. Сухих, Ю. Томашевського, Є. Орлової, Б.Парамонова, Ю. Трамбицького, У. Турбіна, С. Федякіна, А.Філіппової, І. Шайтанова та ін. У центрі уваги дослідників опинилися “Сентиментальные повести”, “Рассказы о Ленине”, цикл “Лёля и Минька”, проза 1930-1940-х років, драматургія. Новий підхід до життя й творчості письменника запропоновано у книзі професора Каліфорнійського університету О. Жолковського “Поетика недовіри” (1999), де спадщина М. Зощенка розглядається у руслі психоаналітичного літературознавства. Про інтерес до М. Зощенка як письменника-психолога свідчить і поява статті В. Соніна “М.М.Зощенко і психологічна наука” в “Психологічному журналі” (1997).

Важливою подією в зощенкознавстві стала поява серії книг “Михайло Зощенко. Матеріали до творчої біографії” за редакцією Н.Грознової і В. Муромського (1997, 2000, 2002), де зібрані документи з особистого архіву М. Зощенка, що зберігаються у відділі рукописів ІРЛІ РАН, й історико-літературні статті, в яких введено в обіг не відомі раніше матеріали про життя й діяльність митця.

Варто відзначити публікації архівних матеріалів, пов'язаних з постановою ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року “Про журнали “Звезда” і “Ленинград”: стенограми засідань президії Спілки письменників, протоколи бесід із письменником працівників НКВС, листи М. Зощенка до Й. Сталіна, А. Щербакова, А. Жданова, О.Фадєєва та інші документи, що проливають світло на останній, особливо складний період життя письменника.

Разом із тим у сучасному літературознавстві тривала активна розробка тем, присвячених сатиричній новелістиці М. Зощенка, специфіці комічного у творах митця. Ці аспекти творчості письменника стали предметом вивчення в дисертаціях Н. Вертянкіної (Самара, 2001), Н. Даренської (Барнаул, 2000), Д. Долганова (Самара, 2001), Н.Комарової (Томськ, 2000). Привертає увагу відсутність дисертаційних досліджень про творчість М. Зощенка в українському літературознавстві, тим більше, що М. Зощенко, українець за національністю (на чому він наголошує в автобіографії), знав і любив Україну, її народ, історію та літературу.

Сьогодні дедалі частіше ім'я М. Зощенка називають серед письменників-класиків, його твори видаються в серіях “Класика. XX століття”, “Азбука-класика”. Важливим кроком до цілісного розуміння спадщини художника стало видання тритомного зібрання його творів (1987), у якому вперше на батьківщині прозаїка повністю надрукована “головна книга” М. Зощенка - “Перед восходом солнца”. Саме цей твір активізував наукову думку зарубіжних літературознавців (О.Жолковський, Л. Скеттон, Ю. Щеглов, Т. Ходж, К. Хенсон), що значною мірою зумовлений інтересом до непересічної особистості автора, до його внутрішнього світу, проникнення в який допомагає краще осягнути своєрідність психологізму в творах письменника. Завдяки мемуарам сучасників широкому читацькому загалу відкрилися риси М. Зощенка: прагнення до самопізнання, схильність до вчителювання, проповідництва, інтерес до філософії й психології, потреба бути корисним людям. Особистість письменника яскраво змальована в спогадах Г. Гора, Т. Іванової, К. Федіна, К.Чуковського, І.Евентова та ін. “Найтоншим психологом і моралістом” вважав М.Зощенка Л. Рахманов, а В. Каверін називав його письменником, для котрого література “була єдиним засобом самопізнання”, що є “головною рисою його духовного світу”.

Однак проблема самопізнання в житті й творчості митця ще не була спеціально та всебічно досліджена, що, на наш погляд, є суттєвою прогалиною в науковому осягненні зощенківської спадщини. Вивчення цього питання визначає актуальність дисертації.

· осмислити художнє самопізнання автора як літературознавчу проблему;

· співвіднести поняття “авторське самопізнання” і “психологізм”;

· простежити генезис теми самопізнання у культурологічному аспекті;

· дослідити творчість письменника 1914-1920-х років як найважливішого етапу формування художнього методу і самопізнання М. Зощенка;

· визначити своєрідність авторської концепції у повісті “Возвращённая молодость”;

· розглянути особливості авторської рефлексії у контексті культурно-політичних реалій 1930-х років (“Голубая книга”);

· виявити специфіку “сповідального” у повісті “Перед восходом солнца”;

· осмислити обрані для аналізу твори як художню цілість, показати спільність для них авторського задуму.

Об'єктом дослідження є проза письменника (“Возвращённая молодость”, “Голубая книга”, “Перед восходом солнца” та ін.). Залучені також листи, щоденники, інтерв'ю, статті М. Зощенка, спогади про нього його сучасників.

Предметом дослідження є художнє втілення процесу авторського самопізнання в прозі М. Зощенка.

Методи дослідження. У роботі використані порівняльно-історичний, системний, генетичний і біографічний методи.

Теоретико-методологічну базу дисертації складають праці філологів, психологів, філософів, які досліджували роль особистості автора в літературному процесі, авторське самопізнання як антропологічну універсалію й літературознавчу проблему (М.Бердяєв, К.Г. Юнг, М. Бахтін, Л. Виготський, Д. Лихачов); праці представників біографічного методу (Ш. Сент-Бьов), психологічної школи в літературознавстві (О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський); дослідження літературознавців стосовно психології творчості (А.Горнфельдт, Б. Грифцов), психологізму в літературі (О. Єсин, В.Компанєєць, І. Страхов, Т. Власенко); дослідження з теорії літератури (А. Лосєв, О. Скафтимов, М. Храпченко, Л. Гінзбург, В.Халізєв); роботи, присвячені творчості М. Зощенка (М. Далінський, О. Жолковський, Д.Молдавський, О. Старков, Ю. Томашевський, М.Чудакова та ін.).

Наукова новизна дисертації полягає в цілісному осмисленні процесу художнього самопізнання М. Зощенка, у розгляді повістей “Возвращённая молодость”, “Голубая книга”, “Перед восходом солнца” як трилогії, частини якої об'єднані імпліцитною ідеєю пізнання людини у всій її суперечливості, що зумовлено прагненням митця до самопізнання. Уперше ці твори розглядаються як художня цілість у контексті всієї творчості письменника. Розвиток світосприйняття і художнього методу прозаїка в 1920-1940-х роках осмислено як єдиний процес. У дисертації шлях М. Зощенка постає як шукання письменника-психолога, домінантою творчості якого є самопізнання. Уперше в зощенкознавстві визначено спільні для всіх частин трилогії особливості поетики: специфіка психологізму, монтажність побудови, підтекст, пошуки синтезу наукового й художнього дослідження, а також наскрізні теми й мотиви, що відбивають ідейно-естетичні пошуки письменника.

Теоретичне значення дисертації полягає у новому осмисленні специфіки творчості М. Зощенка, у якому знайшли відбиток етапи авторського самопізнання, що розширює уявлення про місце митця у літературному процесі. Уточнено поняття “авторське самопізнання”, “авторська рефлексія”, здійснено спробу розширеного тлумачення поняття “психологізм” у літературі, обґрунтовано новий термін - “інтробіографія”.