Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Історико-героїчні перекази українців:генеза, структура, поетика

Сокіл Василь Васильович

АНОТАЦІЯ

історичний героїчний переказ український

Сокіл В.В. Історико-героїчні перекази українців: генеза, структура, поетика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10. 01. 07 - фольклористика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2004.

У дисертації комплексно досліджуються українські історико-героїчні перекази з метою повного і всебічного виявлення як змістового, так і формального вираження жанру. Це перше в українській фольклористиці дослідження, в якому висвітлюється історія України з погляду народу від найдавніших часів до початку ХХ ст. У ньому йдеться про княжі часи, про боротьбу українців з монголо-татарськими і турецько-османськими поневолювачами, а також про козацько-гетьманську добу, гайдамаччину та опришківство. Праця ґрунтується на величезному фактографічно-інформаційному матеріалі, значній науковій літературі. На основі усних джерел з'ясовується роль і місце видатних осіб в історичному процесі, яке їм відвела українська етнокультурна традиція.

У дослідженні з'ясовуються важливі теоретичні питання, пов'язані з поетикою жанру. Істотна увага приділена функціональній природі жанру, зокрема ролі вимислу та його впливу на жанр, яким чином формується фольклорна біографія героя, значення простору й часу. Докладно розглядається жанрова своєрідність естетичної категорії героїчного в історичних переказах. Значна увага звернена на систему художніх засобів вираження.

Ключові слова: жанр, переказ, історико- героїчний, сюжет, цикл, мотив, поетика, метаморфоза, метафора, гіпербола, інтонація, темп мовлення.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. На сучасному етапі, коли багато народів вибороло свою національну незалежність і нарешті реалізувалось їхнє природне прагнення виділитися з-поміж інших, кожен з них усе більше й глибше хоче пізнати себе та довідатись, якими вони були колись і якими залишаться для нащадків. Таке безпосереднє бажання мають і українці - народ давній на європейському континенті, котрий із здобуттям суверенної держави також намагається заглянути у свої витоки, збагнути генетичні корені, осягнути й осмислити власний історичний феномен не тільки розумом, а й відчути його серцем і душею.

Ще за старих часів українці мали свою державність, яку втрачали, інколи надовго, а потім знову здобували її. Той непростий шлях якимсь чином фіксували літописці, історики, а дехто намагався навіть переписати історію на догоду тим чи іншим завойовникам. То ж досі немає ще об'єктивного викладу історії України в народному сприйнятті, в його тлумаченні. Звичайно, вона суттєво відмінна від офіційної, часто-густо суперечить їй, оскільки твориться за специфічними законами. Кожен народ має право на власне бачення національної історії, своє трактування подій, учинків героїв тощо. Саме такий погляд містять українські історико-героїчні перекази, що віддзеркалюють загальнонаціональні інтереси цілого “народного організму” (М. Костомаров). Вони заслуговують на серйозне фольклористичне дослідження. Їх треба вивчати не тільки за збереженими писемними пам'ятками, а передусім за усною традицією. Навіть там, де бракує документальних даних, зразки усної словесності заповнюють якоюсь мірою ці прогалини. Звичайно, вони не копіюють фактів, а відтворюють їх по-своєму, часто з високою художністю, формуючи в такий спосіб цілу систему людських знань та уявлень про історію. На цю ознаку переказів звернув увагу ще І. Франко, зазначивши, що “інколи в тих оповіданнях кристалізуються в белетристичній формі погляди і осуди люду про певні історичні особи і явища, і в такім разі ті оповідання мають дійсну вартість як причинки до характеристики впливу даних подій і осіб на народ”Франко І. Передмова до збірки “Галицькі народні казки” / В Берлині пов. Бродського із уст народа списав Осип Роздольський; впорядкував і порівняння додав Іван Франко // Етнографічний збірник. - Львів, 1895. - Т. 1. - С. 3. . Тобто йдеться про поетичне осмислення історії, оскільки специфіка його розкриття полягає в художньому сприйнятті подій, спрямованого на безпосередню героїзацію минувшини.

Ніщо не створюється з нічого. Цей закон органічної природи стосується, без сумніву, і народної творчості. Фольклорний персонаж переказів народжується з історичної особи, між ними існують певні зв'язки, однак характеристики не обов'язково збігаються, більше того, виявляється низка “відхилень” від “справжньої” біографії героя. Ці “відхилення” дуже цінні для фольклориста, бо їх формує в народному уявленні поетична діяльність. Невідповідність “фольклорної” біографії та “історичної” є радше закономірністю, ніж випадковістю. Відомий французький дослідник Р. Барт з приводу подібних відмінностей писав: якщо ми хочемо займатися фольклористикою, треба забути на певний момент про історичну особу і свідомо перейти на рівень технічних прийомів, правил, ритуалів і колективних ментальностей Барт Р. О Расине // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. Пер. с французского / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. - М.: Прогресс, 1989. - С. 232. . Вони дають для предмета дослідження більше, ніж відшуковування “історичної” точності.

Зазначений жанр в українській фольклористиці ще не досліджувався, і це найголовніший арґумент на користь його актуальності. Праця доцільна як певний результат для Міжнародної комісії, що займається вивченням традиційно-побутової культури населення Карпат (МККК), а також Міжнародного товариства з вивчення народних оповідань (МТВНО), найближчою метою якого є каталогізація сюжетів переказів. Ґрунтовнішого роз'яснення вимагає питання класифікації досліджуваного матеріалу. Дисертант наголошує, що він дотримується тематичного принципу поділу, яким послуговується більшість українських та зарубіжних учених.

Актуальність цієї роботи зумовлена конечною потребою концептуального осмислення жанру як формо-змістової цілісності на основі сучасних методів дослідження. Пильнішої уваги вимагає з'ясування фольклорної поетики, бо саме у цій галузі нагромадилося чимало досі не розв'язаних або дискусійних проблем. Слабкою ланкою залишається розробка категорії жанру, естетики освоєння дійсності в переказах, художньої структури, стилістики. Необхідність такого дослідження диктується не тільки розвитком самої фольклористичної науки, а й суспільними вимогами, які ставить перед гуманітаріями України сьогодення,- об'єктивне висвітлення етнокультурних та історичних процесів.

Особливість дисертації виявляється насамперед у тому, що в ній вперше аналізується масив українських історичних переказів, який належить до розряду героїчних. А це - переважна більшість у фонді народної неказкової прози. Домінування героїчних творів у репертуарі українців є закономірним процесом, який випливає з їхньої історії. О. Білецький зауважив, що характерною особливістю української фольклорної прози є звернення до героїчних тем, розробка героїчної легенди, переказів, зв'язаних з народною боротьбою проти поневолювачів. Героїчна тематика в досліджуваному масиві має і свій специфічний зображальний колорит, який М. Драгоманов назвав “естетичним героїзмом”. Виходячи зі змісту естетичної категорії героїчного, в дослідницьке поле зору потрапили твори, які пов'язуються з важливими історичними особами та подіями; сюди тематично й хронологічно примикають топонімічні перекази, про скарби, що відповідно доповнюють цикли.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта-ція виконувалася в Інституті народознавства НАН України в рамках дослідження відділом фольклористики теми “Традиційний і новочасний фольклор” (шифр 3. 3. 4. 7), яка є її складовою. В ній на рівні досліджуваного матеріалу з'ясовується питання побутування в Україні історико-героїчних переказів, їх структури, генези та поетики. Праця узгоджена з планами відділу, відповідає науковим засадам теорії і практики вивчення фольклорних жанрів, зокрема в частині народної прози.

Об'єктом пропонованого дослідження стали науково вартісні тексти історико-героїчних переказів українців, склавши його джерельну основу. Їх почерпнуто з різних видань - літописів, фольклорних зібрань Н. Вархол, М. Вербицького, М. Гиряка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, Г. Ігнатовича, А. Іоаніді, О. Колесси, В. Кравченка, П. Мартиновича, Я. Новицького, Д. Яворницького, І. Франка, В. Шухевича та ін. Суттєво поповнили базу даних рукописні матеріали, які зберігаються в Інституті народознавства НАН України (Львів), відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського (Київ). Дослідження збагатили власні польові записи, здійснені у різних реґіонах України.

Таким чином, засади дисертації склали різночасові тематичні групи переказів, що охоплюють історичні події від княжої доби до карпатського опришківства (перші десятиріччя ХХ ст.), вирішальною ознакою яких є героїчний характер змісту. Не претендуючи на охоплення всіх сюжетних ліній і семантичних блоків цього фольклорного комплексу, акцент ставиться на базових мотивах, їхній комбінації в окремих текстах та жанровій системі загалом. Лише через сюжетно-мотивну структуру творів, відповідні художні принципи і прийоми зображення можна збагнути майже “суцільний семантизм” історико-героїчних переказів. За цими та іншими складовими простежується народний погляд на історичний процес, який є предметом цього дослідження.

Основна мета роботи полягає в тому, щоб дослідити історико-героїчні перекази як систему на тематичному, мотиваційному, поетичному рівнях. Цілість цієї системи виявляється через генетичні, типологічні та естетичні зв'язки, які прочитуються в синхронному та діахронному планах. Зміст героїчних переказів можна глибше збагнути, розкривши функціональну природу жанру, характер історизму, втілений у народних творах. Відповідно до сформульованої мети пропонованого дослідження ставиться низка завдань:

І. У комплексі історіографічних проблем:

1. З'ясувати еволюцію поглядів на необхідність фіксації історичної народної прози. Вказати шляхи вдосконалення наукових принципів і прийомів записування та публікації переказів чи, навпаки, фальшування текстів з метою їхньої “естетизації”.

2. Розкрити стан і рівень розробки окремих тем, сюжетів, образів, деяких аспектів поетики жанру, естетичного освоєння дійсності. Визначити науково вивірені методологічні засади дослідження фольклору взагалі та апробувати методичні принципи і прийоми структурного вивчення історико-героїчних переказів зокрема.

ІІ. На науково-практичному та узагальнено-теоретичному, синтетичному рівнях:

1. Виявити в історико-героїчних переказах домінуючі мотиви і з'ясувати їх певну генетичну та типологічну інформації, динаміку й семантичне навантаження.

2. У кожному тематичному циклі, в межах якого складається фольклорна біографія героя (героїв), цілого історичного періоду, показати хронологічні й поетичні нашарування; за цими останніми розглянути початкове коло народних уявлень, простежити рудименти давнього мислення, яке ховається за пізнішою поетизацією фактів “під оболонкою історії”.

3. На основі жанрових, структурно-композиційних елементів, засобів лексичного, контекстуально-синонімічного, стилістичного увиразнення мовлення виписати поетичну модель історико-героїчних переказів.

Якщо раніше й з'являлися певні публікації з окремих тем чи спеціальні реґіональні розвідки, то пропонована дисертація вперше в українській фольклористиці охоплює масив історико-героїчних переказів зі всіх теренів України, події в яких розгортаються понад тисячоліття. Оригінальність наукової праці полягає в аналізі джерел. Досліджуваний матеріал розглядається з нових науково-теоретичних і методологічних позицій - за структурними компонентами - домінуючими мотивами, які виконують у текстах сюжетотворчу функцію і є носіями основної подієвої, генетичної, типологічної, естетичної інформацій.

Теоретико-методологічним підґрунтям дисертації послужили кон-цепції багатьох українських та зарубіжних учених. Особливо плідним було звернення до праць С. Азбелєва, Р. Барта, О. Білецького, М. Брайчевського, В. Буряка, О. Веселовського, В. Гнатюка, М. Грушевського, В.Давидюка, І. Денисюка, М. Драгоманова, Л. Дунаєвської, М. Костомарова, Н. Криничної, Ф. Кейди, Ф. Колесси, Н. Малинської, С. Мишанича, О. Потебні, Б. Путілова, І. Франка та ін. Специфіка предмета та об'єкта дослідження спонукала послугуватися насамперед історичними методами. Щоб з'ясувати витоки тих чи інших фольклорних явищ у ретроспекції, виявити їх схожості (на горизонталі й вертикалі), знадобилися історико-генетичний та історико-типологічний методи. Важливе місце зайняв структурно-семантичний розгляд фактів, адже історико-героїчні перекази простежуються за домінуючими мотивами, які становлять стрижень дослідження. За кожним з цих мотивів “закріплена” певна семантика, яка “розшифровується” в конкретному випадку. Водночас у дисертації апробовано біографічний метод, оскільки розкриваються принципи формування фольклорної біографії героя, певні закономірності її збереження. А вона, ця біографія, складається за своєрідними естетичними законами, тому в роботі використовується художній метод вивчення фольклору.

Наукова новизна полягає насамперед у тому, що в дисертації вперше комплексно досліджуються історико-героїчні перекази як цілісна система. У ній зібрано й проаналізовано значний за обсягом матеріал, який нагромаджувався впродовж століть і становить достатньо обширний національний фольклорний фонд. Дисертант підійшов до створення національного каталогу історичних переказів, який займе гідне місце у східнослов'янській, загальноєвропейській та міжнародній систематиці. У науковий обіг вводяться нові матеріали - архівні джерела, що належать різним збирачам, а також польові записи дисертанта з багатьох реґіонів України (Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, Опілля, Волині, Полісся, Наддніпрянщини тощо).

В українську фольклористику торується шлях дослідження фактографічно-інформаційного матеріалу за структурними сюжетними елементами - домінуючими (базовими) мотивами, які допомагають глибше збагнути їх сутність, семантику, загальність та певну змінюваність. Для різнобічного представлення історико-героїчних переказів звернена увага не лише на інформативний аспект фольклорних творів, а й на їх естетичну вартість, котрій деякі дослідники відмовляли.

Теоретичне значення дисертації. Проаналізований фактографічно-джерельний матеріал, одержані результати та висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні теорії фольклору та історії фольклористики, зокрема в ділянці неказкової прози. Важливу роль має структурно-семантичний та поетичний аспекти розгляду наративів, з'ясування способів осягнення дійсності в історико-героїчних переказах. Матеріали й висновки роботи сприяють розробці цілісної концепції функціонування жанрів українського фольклору, запровадженню об'єктивних критеріїв їх диферен-ціації, розумінню деяких дифузних явищ та їхньої ролі в жанроутворенні, усвідомленню тяглості української етнокультурної традиції та її впливу на історичну пам'ять.

Практичне значення одержаних результатів. Положення дисертації можна використати у дослідженні історії та теорії фольклорних жанрів, естетики українського фольклору, а також для написання вузівських підручників і посібників з усної словесності. На основі цих положень читаються спеціальні курси “Фольклорна проза”, “Усні джерела з історії України”, культорологічний курс, розраховані на підготовку філологів, етнологів, істориків, мистецтвознавців. Їх можна застосувати і на уроках народознавства для розширеного вивчення фольклорного краєзнавства у різних типах шкіл. Зібрані джерела слугуватимуть укладанню фольклорних збірників - тематичних, реґіональних, моно- та поліжанрових. Вони ляжуть в основу каталога українських історичних переказів, який стане у нагоді для підготовки східнослов'янського, європейського та міжнародного реєстру.

Особистий внесок здобувача полягає у виявленні фрагментів української етнокультури, передусім маловідомих, а також у підсумковому висвітленні історіографії досліджуваної проблематики. Вперше в українській фольклористиці осягнено масив історико-героїчних переказів, що охоплюють епічну й часову дистанцію від найдавніших, княжих часів до початку ХХ ст., і розглянуто їх як систему у формо-змістовій єдності. Зібрано і введено у науковий обіг значний за обсягом фактографічно-інформаційний матеріал як друкований, так і неопублікований. Для аналізу в дисертацію включено близько тисячі власних польових записів, здійснених у різних реґіонах України.

Результати дисертаційного дослідження здобуті самостійно, на основі власних аналітичних спостережень та теоретичних узагальнень теми. Вони достатньо виважені, арґументовані й перевірені практикою.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України. Робота апробувалась у доповідях на наукових реґіональних, всеукраїнських та міжнародних конференціях: Четверта наукова сесія НТШ “Актуальні проблеми науки в умовах становлення української державності (Львів, 1993); “Михайло Грушевський і Західна Україна” (Львів, 1994); “Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України (Львів, 1995); Конференція наукових та польових етнологічних досліджень (Київ, 1995); Сьома наукова сесія НТШ (Львів, 1996); “Етногенез та етнічна історія населення Карпат (Львів, 1996); Восьма наукова сесія НТШ (Львів, 1997); Міжнародна наукова конференція, присвячена пам'яті Ф. Колесси та А. Лорда (Київ, 1997); Міжнародна наукова конференція “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 1998); Десята наукова сесія НТШ (Львів, 1999); Міжнародні науково-практичні читання, присвячені пам'яті українського фольклориста Михайла Пазяка (Київ, 2000); Одинадцята наукова сесія НТШ (Львів, 2000); Наукова конференція “2000-ліття Різдва Христового і народна культура” (Львів, 2001); Тринадцята наукова сесія НТШ (Львів, 2002).

Публікації. Основні положення роботи викладені у двох монографіях, двох авторських фольклорних збірниках, 24 статтях та повідомленнях загальним обсягом понад 70 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації. Структура дисертації визначається її метою і завданнями, складається зі вступу, чотирьох розділів, кожен з яких ділиться на підрозділи, з висновків і списку джерел та літератури; викладена на 394 сторінках, з них 350 основного тексту. Бібліографія нараховує 539 позицій.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” характеризується загальний стан вивчення досліджуваної проблеми, її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, його методологію й методи, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення, наголошено на особистому внеску здобувача, вказано на апробацію дисертації та публікації, підготовлені за темою роботи.

Перший розділ “Концептуальні засади історії, теорії, методології вивчення історико-героїчних переказів” присвячено історіографії та методиці дослідження.

У підрозділі 1.1.“Збирання й публікаця історико-героїчних переказів” з'я-совуються питання фіксації народної прози з найдавніших часів до сучасності. Дисертант зазначає, що певне коло сюжетів історико-героїчних переказів княжого періоду містить пам'ятка Київської Русі “Повість минулих літ”, “Велесова книга”, а тематичний фольклорний матеріал використовувався у козацьких літописах С. Величка, Г. Граб'янки, Самовидця, “Історії русів”. Проте усвідомлення необхідності системного збору усної словесності з'явилося на початку XIX ст. Серед перших, хто закликав нагромаджувати й видавати народні джерела з історії України, був Д. Зубрицький, М. Цертелєв, І. Срез-невський та ін.

У дисертації наголошується, що перші публікації історико-героїчної народної прози появилися лише на початку XIX ст. ( “Запорожская старина”, 1838). Цілу народознавчу програму висунули члени гуртка “Руська трійця” - М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, але розгорнути широку збирацьку роботу, тим паче її видання, їм з різних причин не вдалося. Науковий підхід до збирання, систематизації та публікацій оповідної прози пов'язується з діяльністю П. Куліша ( “Украинские народные предания” - 1847, “Записки о Южной Руси” - 1856-1857 ).

Упродовж 1840-1860 рр. перекази про історичні події та особи, публікувалися в Київських, Катеринославських, Харківських, Чернігівських губернських відомостях. Високим професійним рівнем відзначалися записи М. Білозерського. Саме він розробив наукові вимоги до збирання фольклорних творів і виклав у “Правилах для записування народних дум, пісень, казок, переказів і т. ін.” у додатках до збірника А. Метлинського “Народные южнорусские песни” (1854). Скрупульозно записані матеріали поміщались у журналі “Основа” (1861-1862). Історичні перекази не пройшли повз увагу членів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Заходами відділу випущено збірник М. Драгоманова “Малорусские народные предания и рассказы” ( 1876 ), до якого увійшли записи Я. Новицького, А. Димінського, М. Мурашка, В. Менчинця, С. Руданського та ін. У цьому збірнику М. Драгоманов зробив першу спробу наукової класифікації матеріалу, яку згодом застосував Б. Грінченко у першому випуску чотиритомної праці “Этнографические материалы” (1895). Багато записів історичної прози про Хмельницького, Палія, Мазепу, гайдамаків, Кармалюка Б. Грінченко помістив у іншій збірці - “Из уст народа” (1901).

Неабияку роль для збирацько-дослідницької роботи відіграв журнал “Киевская старина” (1882-1906), з яким безпосередньо співпрацювали Б. Грінченко, М. Драгоманов, Т. Рильський, П. Мартинович, а також Харківське історико-філологічне товариство, активною позицією в якому виділялись Я. Новицький та Д. Яворницький. Науковою новизною, широтою й глибиною охоплення матеріалу відзначаються зібрання фольклорної прози Я. Новицького (“Малорусские народные предания и рассказы”, 1907; “Запорожские и гайдамацкие клады”, 1908; “Народная память о Запорожье”, 1911), Д. Явор-ницького (“Запорожье в остатках старины и преданиях народа”, 1888; “Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края”, 1889; “По следам запорожцев”, 1898).

На межі XIX - XX ст. деякі фольклорні матеріали друкували російський журнал “Этнографическое обозрение”, львівський часопис “Житє і слово”. Зі створенням Етнографічної комісії НТШ у Львові посилилась науково-дослідницька праця. До записів ставились високі наукові вимоги: вони повинні здійснюватися мовою народу, відповідно паспортизуватися й супроводжуватися належними коментарями. Розроблялись спеціальні питальники-квестіонари для записувачів (“Відозва в справі записування народних традицій про опришків”, “Квестіонар для записування місцевих переказів” - 1907). Як наслідок - вийшла друком унікальна збірка “Народних оповідань про опришків” в упорядкуванні В. Гнатюка (1910).

У зв'язку з Першою світовою війною фольклористична діяльність в Україні загальмувалась. Нагромадження народної історико-героїчної прози зосередилося в Етнографічній комісії ВУАН у Києві. Після закриття цієї комісії (1933) та ліквідації НТШ у Львові (1940) збирацько-пошукова робота майже повністю припинилася. Єдиним осередком, де ще вона певним чином проводилась, залишилося Закарпаття. У тогочасній періодиці (“Наш родный край” - 1922-1939, “Народна школа” - 1940-1941, “Руська молодеж” - 1943-1944) друкувалися твори історико-топонімічного змісту.

Із повоєнного періоду в архівах, літературі виявлено відносно мало записів історичної народної прози. У 1960-х роках робота активізувалася, з'явилися збірники “Легенди Карпат” (1968), “Легенди нашого краю” (1972), окремі тематичні антології - “Народ про Довбуша” (1965), “Народ про Кармалюка” (1966), “Народ про Кобилицю” (1968). Більшість з них мала науково-популярний характер, як і академічний збірник “Легенди та перекази” (1985). За обсягом цей останнній - найповніше фахове видання зазначених жанрів, щоправда, тексти також переважно олітературнені, навіть автентичні, взяті з першодруків та архівів. У 90-х рр. ХХ ст. з'являються збірки “Савур-могила” (1990), “Євшан-зілля” (1992), розраховані на масового читача.

Сучасне наукове видання з максимальним залученням автентичних записів топонімічної прози українців Карпат здійснив дисертант (“Писана керниця”, 1994). Під час опрацювання теми про історико-героїчні перекази приділялась увага власним польовим спостереженням. Крім Карпат, обстежено Волинь, Полісся, Опілля, Середню Наддніпрянщину, внаслідок чого розширилась джерельна база дисертації. Значну частину польових матеріалів та низку науково достовірних записів інших збирачів дисертант подав у спеціальному фольклорному збірнику “Історичні перекази українців” (2003).

Таким чином, історія збирання й публікацій історико-героїчних переказів пройшла тривалий і динамічний шлях - від фрагментарних фіксацій до цілеспрямованих наукових записів та видань. Простежується і зворотний процес - аматорський підхід до справи чи свідоме олітературнення фольклорних текстів з “естетичною” метою. Зараз знову почав набувати ваги принцип видання автентичних прозових творів. Отже, сьогодні українська фольклористика має величезний науково надійний фонд історико-героїчних переказів.

Підрозділ 1.2. “Дослідження жанру” - містить аналіз праць, присвячених історико-героїчним переказам. Об'єктом тривалого й скрупульозного вивчення став звід “Повість минулих літ”, історія якого має вже цілі бібліографічні списки. Дослідники звернули увагу, що це документ синкретичний і в багатьох випадках є пам'яткою художнього слова, адже в його розповідну тканину вплетено чимало переказів. З'ясуванню цих останніх присвячено низку праць. Одним із перших підготував ґрунтовну розвідку М. Костомаров, зробивши докладний сюжетно-тематичний аналіз літописних переказів та наголосивши на їх поетичності. Загальну характеристику творів дав М. Грушевський у своїй “Історії української літератури”, а сучасний історик М. Котляр присвятив їм спеціальну історичну монографію. З інших авторів, які цікавилися окремими літописними переказами, слід назвати М. Сухомлинова, І. Франка, А. Лященка. Предметом їхніх студій стали сюжети про заснування Києва трьома братами, про незвичайну смерть Олега, мудрість княгині Ольги. Якщо перший із цих сюжетів дослідники вважали певною мірою витвором “місцевої традиції” (І. Франко), то два наступних - запозиченими в інших народів, зокрема в скандинавів. Дещо інший погляд на ці питання висловили сучасні вчені. Так, М. Брайчевський доводив, що переказ про Кия міг сформуватися на матірній території. Сюжет про смерть Олега від коня хоч і має сліди запозичень, все ж у його художню тканину, вважає Ю. Писаренко, проникло чимало вірувань давніх українців.

Поряд із літописними переказами до нас дійшли твори з тих часів тільки в усній передачі. Найпопулярніший сюжет про Михайлика і Золоті ворота. Інформація про його поширення, зв'язок з богатирським епосом зустрічається у працях Л. Майкова, О. Веселовського, О. Міллера. Підсумковий огляд джерел та літератури з цього питання зробив Л. Добровольський, історіографічний список невдовзі продовжив Ф. Сушицький. Досить ґрунтовну порівняльну характеристику двох варіантів про Михайлика і Золоті ворота у записах М. Грабовського і П. Куліша дав сучасний літературознавець Є. Нахлік.

Хоча історико-героїчні перекази, пов'язані з боротьбою українців проти монголо-татарського нашестя і турецького поневолення, широко розповсюджені в народі, однак вони залишилися маловивченими. Загальні зауваження з окремих тем містять розвідки І. Вагилевича, І. Франка, О. Дея. Інші цикли досліджувалися реґіонально, у невеликих статтях М. Гиряка, Ю. Панька (про князя Лаборця), Н. Вархол (про Матвія Корвіна).

Про козацько-гетьманську добу чимало відомостей у працях істориків, етнографів, краєзнавців, проте самі фольклористи приділяли їй небагато уваги. Досі не зроблено аналітичного узагальнення теми, хоча вивчались окремі її аспекти. Так, наприклад, гетьманові України Б. Хмельницькому присвячена стаття дисертанта, що ґрунтується на історико-героїчних переказах. Про кошового отамана Війська Запорозького І. Сірка також чи не єдина його ж фольклористична розвідка. Значно давнішу історію вивчення має цикл творів про Мазепу й Палія. У цьому плані виділяється розвідка В. Каллаша. Свій погляд на зазначену проблему виклав і дисертант, а молода дослідниця М. Коновалова згодом розширила свої спостереження на функціонування образу Мазепи в літературі.

Цикли, в яких превалює соціальна тематика, досліджувались більше. Про гайдамацтво відомі праці В. Кулаковського, О. Дея, Ф. Кейди, С. Мишанича. Фольклорний образ У. Кармалюка розглядав В. Тищенко у вступній статті до збірника “Народ про Кармалюка”, в інших тематичних публікаціях. До 210-ї річниці від дня народження У. Кармалюка дисертант опублікував розвідку, яка ґрунтувалася на історико-героїчних переказах.

Дещо ширше висвітлювалася тема опришківства. Її досліджували представники “Руської трійці”, а також В. Гнатюк, П. Богатирьов, В. Тищенко, І. Сенько. По-новому в національному плані глянули на опришківський рух С. Мишанич та Ф. Кейда. Синтез опришківської етнокультурної традиції нині здійснено на рівні МККК, де чільне місце посідають праці С. Мишанича про історичні передумови появи розбійників та опришківський фольклор. Порівняльно-типологічний огляд переказів, легенд, оповідань, у тому числі й опришківських, здійснив Б. Путілов. Окремо досліджувалася і реґіональна топонімічна проза українців. На увагу заслуговує стаття Я. Кушнірюка “Топографічні назви Карпатського регіону в народних легендах і переказах”, де висвітлюються жанрові особливості творів, їхня класифікація, теми, сюжети, образи. Зазначений фольклорний матеріал з урахуванням нових джерел простежував і дисертант.

Розробка поетики жанру в українській фольклористиці намітилася в працях В. Буряка, В. Давидюка, О. Дея, Л. Дунаєвської, Я. Кушнірюка, в яких з'ясовувалося змістове наповнення дефініцій “переказ”, “легенда”, жанрові особливості. Поділяючи якимсь чином концепцію російського дослідника С. Азбелєва, фольклористи диференціюють ці жанри залежно від міри й ступеня домислу, що, на наше переконання, є суб'єктивним критерієм. Міжжанрові взаємозв'язки оповідання-казка, оповідання-легенда, оповідання-переказ скрупульозно вивчав С. Мишанич. Дисертант дотримується думки, що до переказів зараховується переважна більшість історичної прози про важливі події та видатних осіб. Вони відрізняються від меморатів епічною позицією оповідача. В народних оповіданнях він - свідок подій, очевидець (форма “Ich Erzдhler”), у переказах розповідь ведеться від третьої особи, тобто оповідач - “не свідок”.

Таким чином, огляд з досліджуваної проблеми показує, що її історіографія недостатня, а аналіз хронологічно-тематичних груп нерівномірний. Учені максимально вивчали літописні перекази княжої доби, проте інші цикли не отримали таких широких наукових коментарів. Теоретичні питання, пов'язані з відтворенням дійсності у жанрі, мають надто скромні результати.

У підрозділі 1.3. “Методика дослідження” подаються способи пізнання історичної дійсності, а також принципи і прийоми вивчення матеріалу, що застосовуються в роботі. Дисертаційне дослідження виконується на стику суміжних філологічних, історичних, філософських дисциплін: фольклористики, топоніміки, літературознавства, історії, етнографії, релігієзнавства, естетики. Методологічні засади базуються на поєднанні кількох способів вивчення матеріалу, які набули поширення в сучасних студіях з традиційної духовної культури.

Представники історичної школи зосереджували свою увагу головним чином на іменах, топонімах, інших реаліях, намагаючись знайти їм конкретні відповідники. Проте, як показали подальші праці, це досить спрощене розуміння фольклору. Одна з основних методичних помилок старої історичної школи полягає в ігноруванні сюжетики, неглибокому проникненні в її структурні елементи. В історико-героїчних переказах потрібно бачити не просто історичний чи етнографічний субстрат, імена, топоніми, а сюжетну, жанрову цілісність, яка компонується за власними законами, і, щонайважливіше, ці твори необхідно сприймати як явище народного мистецтва. Ця цілісність характеризується близькими типологічними, функціональними, естетичними зв'язками.

Український фольклор увібрав низку споріднених образів, мотивів різних народів, відомих ще з архаїчних культурних пластів. Найбільше вони просякли праісторію і випливають з міфологічних вірувань. Чимало подібностей виявляється і в переказах про боротьбу українців з монголо-татарськими і турецькими завойовниками. Деякі образи козаків, запорожців, отаманів, гайдамаків нагадують епічних героїв - велетнів, богатирів; карпатські опришки наближені багато в чому також і до них, і до західнослов'янських ускоків. Тут спрацьовує закон, який лежить в основі подібності історико-топологічного методу, що використовується у дисертації. Він встановлює схожі паралелі фольклорних фактів у міжнаціональних масштабах, однак не заперечує самозародження аналогічних сюжетів, мотивів на певних історичних етапах. Типологія передбачає повторюваність сюжетних елементів, функцій на різних хронологічних відтинках. Проникнення в синтагматику і парадигматику явищ можливе завдяки структурно-типологічному методові, елементи якого прозоро прочитуються в дослідженні.

Розглядати твір, цикл, тему як ціле, водночас розщеплюючи їх на частини, дозволяє структурно-семіотичний метод. Структурний аналіз не замінює історико-типологічного чи генетичного вивчення фольклорних феноменів, а тільки поглиблює й розширює його так, як синхронний опис доповнює діахронний (історичний). Поєднання в окремих випадках історико-генетичного і семіотичного аспектів вивчення дає змогу розшифрувати функціонально-семантичне поле різних знаків (чудесний волос, пояс тощо).

У дисертації знайшов також певне втілення художній метод фольклору, суть якого полягає в ідеалізуючому характері узагальнення. Відтворюючи історичну дійсність, народ переосмислює її, змінює в дусі своїх уподобань. Реальність піддається переробці за допомогою таких принципів епічної естетики, як ідеалізація, гіперболізація, умовність, ситуативність.

Чи не вперше в українську фольклористику дисертант увів елементи біографічного методу. Тут не йдеться про створення власне біографії героя у повному сенсі слова - біографічні факти розглядаються як одне з джерел до виліплення фольклорного образу, зміст і значення якого незрівнянно ширші одиничного факту.

У процесі підготовки роботи проводились власні польові дослідження, поповнення яких здійснювалось за раніше складеним запитальником. Цей метод застосовувався для обстеження фольклорної традиції України, а також для поглиблення окремих тем (про трагічну загибель князя Ігоря та помсту княгині Ольги, про кошового отамана Війська Запорозького І. Сірка тощо).

Основне питання пропонованого дослідження полягало у правильності вибору методики аналізу згромаджених матеріалів, якої бракує у фольклористиці. Одна з головних проблем, яка постала перед дисертантом, - знайти ключ до вивчення цього фольклорного матеріалу. Отже, розгляд переказів здійснювався за мотивами. Щоправда, тут довелося наштовхнутися на низку перепон практичного, методологічного і теоретичного характеру. У неказковій прозі немає вдосталь стійких компонентів - загальних місць, формул, оскільки вона представляє ширший простір для імпровізації. Історико-героїчні перекази важче піддаються структурному вивченню, аніж казка. Це залежить і від слаборозробленої методики виявлення мотивів. Сучасні дослідники твердять, що мотив становлять такі структурні елементи: суб'єкт - центральний персонаж; об'єкт, на який спрямована дія; сама дія чи стан; обставини дії. Криничная Н.А. Русская народная историческая проза: Вопросы генезиса и структуры. - Л.: Наука, 1987. - С. 18. Стабільними є лише дії, інші компоненти лабільні. Дисертант екстраполював ці теоретичні розробки на весь фонд українських історико-героїчних переказів.

У розділі ІІ “Формування і розвиток сюжетно-мотивного фонду історико-героїчних переказів (Від княжої України до козацько-гетьманської держави)” акцентується на творах про княжі часи, боротьбу українців з монголо-татарськими й турецькими завойовниками, про козацько-гетьманську добу. В цих історико-героїчних переказах лежать не просто відомі події та особи, які змальовуються в поетичній формі, вони розглядаються як цінний факт духовної історії. Над кожним таким “фактом” панував дух волі, свободи, незалежності, незламності й віри, навіть тоді, коли нависала для країни політична чи національна небезпека. Він охороняв українців, допомагав їм вистояти й вижити в тих складних історичних ситуаціях.

У дисертації розглянуто основні дії (предикати), характерні для структури історико-героїчних переказів того періоду. Більшість з них закріплюється за певним персонажем у значенні військової функції, зрідка жрецької та господарської. Витоки ранньої історії знаходяться в надрах міфології, тому такий інтерес до предків-родоначальників, богатирів. Ці мотиви успадкувала й пізніша фольклорна традиція, оскільки вони відповідали естетичним запитам суспільства. Але при становленні творів, які виникали на новому історичному підґрунті, з'являлися зовсім інші варіанти, породжені духовними потребами часу.

Підрозділ 2.1.”Княжі часи” охоплює значний за обсягом матеріал - від найдавніших історичних часів до занепаду Київської держави та Галицько-Волинського князівства. Той тривалий період не був, безперечно, рівним у поступі українського народу, він мав свої етапи становлення, злетів і падінь, що фіксуються в героїчних переказах. В дослідженні розглядаються домінуючі мотиви, пов'язані з конкретними особами, з'ясовуються генетичні корені та семантичне навантаження цих сюжетних елементів.

В усних джерелах, які частково увійшли в писемні пам'ятки (“Повість минулих літ”, “Велесова книга”) міститься інформація про нашу праісторію, біля витоків якої стояв князь Кий, від котрого пішло історичне літочислення українського родоводу. Етнокультурна традиція відвела князеві Кию разом зі Щеком та Хоривом роль першопоселенців на Дніпрових пагорбах з Божого благословення. Перший став фундатором князівської династії, давньої української держави, тому до нього така пильна увага народу. Мотиви, що стосуються Кия-першопоселенця, сусідують з військовими, адже він засновує також Київець на Дністрі, який потрапляє в його володіння. Князь здійснює “вояжі” Поліссям, де начебто й загинув (урочище Київ). Семантика сюжетних елементів, пов'язаних з Києм-перевізником, корениться в міфології, згідно з якою на правителя покладалася ще одна важлива місія - жреця, котрий забезпечує духовне й матеріальне благополуччя людей. Образ “перевізника”, як і самої ріки, має глибоко символічне значення: у такий спосіб підкреслюється зв'язок героя з Божественним світом, що зайвий раз підтверджує його князівський статус.

У роботі приділено значну увагу розглядові сюжету про смерть князя Олега від коня. Оскільки це питання вивчало багато дослідників (М. Костомаров, М. Сухомлинов, І. Франко, М. Грушевський, А. Лященко, М. Котляр, Ю. Писаренко та ін.), дисертант узагальнив ці думки, гіпотези, припущення і висунув свою версію прочитання сюжету, згідно з якою князь Олег посів місце сакрального героя. Його загибель від власного коня - не випадкова фізична смерть, а закономірно ритуальна. В той час у країні об'єктивна реальність вимагала заміни старого правителя, бо він через поважний вік не міг уже повноцінно виконувати свої функції. Фольклорні матеріали засвідчують, що ключовою фігурою тогочасного суспільного й політичного життя був князь - правитель, військовий діяч, духовний провідник. Основна його місія полягала у виборюванні й обстоюванні права на вільне проживання своїх співвітчизників, забезпеченні їхнього достатку. Саме специфічним способом (ритуальна смерть) його “усувають” від влади. Кінь (череп) і змія як іпостасі бога “скоту” й замогильного світу Волоса, волхв (“кудеснік”, “старець” та ін.) стали провісниками неминучої трагічної долі князя, посланцями цього бога на землі.

Дисертант підкреслив, що фольклорна традиція українців суголосна з літописною в трактуванні трагічної загибелі князя Ігоря після другого походу до древлян по данину; остання символізує володіння, підкорення території й людей. Ольжине спалення Іскоростеня за допомогою голубів і горобців має теж символічне навантаження, оскільки птахи не реальні, а є втіленням культової птиці-вогневика. Вони самі стали жертвою, котра, згідно з народними віруваннями, покликана забезпечити перемогу. Таким чином “розшифровується” і “прочитується” помста княгині Ольги за мученицьку смерть її чоловіка Ігоря. Близькість трактування теми літописних і фольклорних варіантів безсумнівна. Це свідчить про довготривале побутування цієї теми в етнокультурній традиції, охоплює значно ширше коло сюжетів, позаяк до сьогодні вона затримала у своєму фонді низку топонімічних мотивів, пов'язаних з тими подіями (Ольжині купальні, Ольжина долина, Шатрище, Ігорева могила).

Якщо в загибелі князя Ігоря чітко прослідковуються морально-етичні причини, то воєвода ужгородського замку князь Лаборець гине безпосередньо в боротьбі з іноземними загарбниками - уграми. Ним керують патріотичні почуття, адже він помер у бою як справжній герой, обороняючи рідний край (“поклав своє життя, щоб своєю смертю вибороти свободу своїм ближнім”). Цей мотив змикається з іншим - топонімічним, згідно з яким народна пам'ять увіковічнила його ім'я в назві річки. Фінальна формула “відтогды называєся річка Лаборець” присутня у всіх варіантах переказів, вона вплетена і в художню тканину пісні:

Од того часу та Лаборичка

На вічну пам'ять князеві зветься.

“Під оболонкою історії” подається мотив, пов'язаний з “перейняттям слави”. Згідно з більшістю досліджуваних творів, її “переймає” Кирило Кожум'яка - богатир, сила якого реалізується в поєдинку з печенігом. Генетично цей мотив бере початок від давньої епічної традиції, за якою герой боровся з чудовищем (змієм). Згодом він трансформувався в боротьбу двох силачів, відтак - ворогуючих сторін. Образ юнака (силачів, ворогуючих сторін), що перейняв славу, - один із типових, оскільки сам мотив корениться в героїчній історії українського народу, його світогляді.

Ідеальним героєм-богатирем, оборонцем Києва від зовнішніх ворогів, наголошується в дисертації, став Михайлик, який, настромивши на списа Золоті ворота, пробрався через вороже військо і завіз їх невідомо куди. Молодий захисник не дав познущатися ворогам зі символу могутності Київської держави, потоптати колишню славу. Зміст історико-героїчних переказів переконує, що цим воротам ще стояти на своєму місці і сяяти золотом - у відновленій могутності княжої України. Через сюжетотворчі мотиви володіння героєм чудесною зброєю, захист незвичайних атрибутів міста втілюється символічна ідея непоборності Києва.

Але цю могутність інколи ослаблювали міжусобні війни, засвідчені в циклі переказів про князя Святослава, що зберігся на Стрийському Підгір'ї та Сколівській Верховині. Зміст переказів розширює подієвий ряд літописної згадки 1015 року про вбивство тут, у горах, Святополком Окаянним брата Святослава - реального претендента на київський престол. Домінуючі мотиви пов'язані саме з цією загибеллю, решта стосуються дій, учинків, принаймні в уявленні народу, князівської дружини та його родини. Вони збереглися переважно в топонімічних та генеалогічних переказах: Святослав загинув, долину назвали його іменем; сім воїнів (синів Святослава) упало на полі битви; Парашці (дочці Святослава) на горі відрубали голову, з тих пір вершина отримала її ім'я. В основі мотивів лежать, безперечно, деякі історичні факти, проте більшість з них будується за принципом звукової подібності топонімів (Volksetymologie ).

Після занепаду Київської держави активне національне життя знайшло своє продовження на західних теренах України. Так трактують народні перекази появу в Мукачеві подільського намісника Ф. Корятовича. В дисертації підкреслюється, що відвоювання окупованих земель фольклорна традиція подає у символічній формі. Згідно з нею, Ф. Корятович перемагає змія (“шарканя”), який уособлює ворога, а будівництво героєм Мукачівського монастиря вказує на розширення в краю християнських прав і свобод.

Ідеалізований фольклорний образ короля Матяша зберегла оповідна проза української карпатської контактної зони. Короля Матвія Корвіна угорці вважають своїм національним героєм, однак цей образ входить в усні джерела словаків та інших народів. У дисертації звертається увага на мотив чудесного обрання Матяша королем (падіння корони на голову), суть якого полягає в Божественному благословенні його на владу. Українці мають цілий цикл творів, за яким “краль” Матяш змальовується захисником їхніх соціальних прав (допомагає бідним, карає кривдників), оборонцем від ворожих посягань Османської імперії та угорської окупації Закарпаття (бореться з Поґан-дівчам).

Розглянуті в підрозділі базові мотиви стосуються заселення, освоєння краю, взаємостосунків між правителем і підлеглими, між самими князями. Ідейний стрижень інших - оборона Вітчизни від зовнішніх ворогів. У структуру окремих переказів вплітаються топонімічні мотиви, які ґрунтуються на народній етимології і надають більшої “історичної” виписаності, вірогідності, як і мотиви, пов'язані з князівськими скарбами.

Підрозділ 2. 2. “Боротьба українців з монголо-татарськими й турецькими завойовниками” стосується однієї з трагічних сторінок нашої історії, яка тривала кілька сторіч, починаючи від половини ХІІІ ст. Саме з цього періоду княжа Україна почала втрачати державність, і на нашу країну повалило чимало ворожих полчищ. На той час практично майже не було сильних князівських дружин, які могли б дати відсіч загарбникам. Увесь тягар боротьби з нападниками ліг на плечі простого беззахисного народу.

Багатовікова боротьба українців з монголо-татарськими й турецькими завойовниками відобразилася в численних фольклорних текстах. Це наслідок варіювання та версифікації різноманітних мотивів. Чільне місце посідають перекази про напади ворогів. Часті вторгнення татар і турків на українські землі змусили людей виробити систему спеціальних сигналів попередження про наближення противників. На основі багатьох джерел дисертант детально розглянув їх (мотиви попередження за допомогою нахиляння стовпа на високій могилі, запаленими смолоскипами, церковними дзвонами тощо).

Тема нападу тісно переплітається з темою масових пограбувань. Змальовані картини узагальнені - “людей вирізали, все забрали”. У багатьох переказах центральне місце посідають мотиви пролиття крові (Кривавий потік, Кривавчат потік), спалення поселень (Орява, Джари), видушення людей димом у печері (Страдч). Особливим жахом пройняті сюжетні елементи, пов'язані з винищенням татарами дітей: їх безжалісно убивали, чавили лавками, кидали у криниці, настромлювали на палі.

Більша частина переказів інформує про спротив місцевих жителів зовнішнім ворогам: вони ховалися в ярах, балках, горах, печерах. У дисертації акцентується на мотиві перебування людей під водою: дихаючи через очеретяні трубки, вони перебували під водою “тихо” (Тишківці). Зафіксований у переказі спосіб переховування ворогів за своїм походженням архаїчний: його навів ще в VІІ ст. візантійський імператор Маврикій у своїй “Стратегіці”, підкресливши, що так ховалися давні слов'яни. Психологи вважають цей спосіб “притаєним існуванням”, який породжують виняткові обставини. Значна кількість історико-героїчних переказів містить мотиви боротьби у відкритому бою. Люди оборонялись вилами, косами, лопатами, вони топили своїх ворогів, заводили у непрохідні місця.

Дисертант підкреслює, що в досліджуваному циклі особливе місце посідає образ жінки. З нею пов'язуються мотиви боротьби з татарином (турком): жінка убиває татарина, виливає окріп на голову, топить у бочці розсолу. Велику групу становлять перекази про трагічну загибель героїнь від ворожого меча, шаблі. Загалом етнокультурна традиція відзначає високу активність українських жінок у боротьбі зі зовнішніми ворогами.

Окремої уваги заслужили легендарні мотиви, пов'язані із заступництвом божественних сил за святиню, яку хочуть знищити нападники. Найчастіше вони пов'язуються з Богородицею. Як інформують народні твори, Діва Марія захистила Почаївський монастир від турків. Аналогічну функцію виконує ікона, яка відвертає ворожі кулі. Ще великий Богослов Діонісій говорив: “Воістину видимі речі - то об'явлені речі невидимих” Аверінцев С. Концепція Софії та значення ікони: Премудрість Божа створила “Дім”, щоб Бог перебував із нами // Мандрівець. - 1999. - № 5. - С.7. . І тією невидимою річчю є Божа благодать, яка через Пресвяту Діву стає видимою і відчутною українцям у національно-визвольних змаганнях з іноземними поневолювачами.

Монголо-татарське і турецьке нашестя настільки врізалося в народну пам'ять, що ледь не з кожним селом, присілком, мікротопонімом пов'язаний якийсь сюжет про це страшне лихо в Україні (Різня, Татарський гріб, Татарівка, Батинець, Турчанка). Герої, як правило, неіндивідуалізовані. Це стосується й ворогів, оскільки етноніми “турки”, “татари” в народній пам'яті часто змішувалися або повністю зливалися. Іноземне поневолення виявилося таким спустошливим, що Україна-Русь на тривалий час зникає “в татарській пітьмі”, а в сприйманні європейців вона ніби розчиняється у величезній загрозливій Татарії, яка охопила простори тогочасної Євразії.

Підрозділ 2. 3. “Козацько-гетьманська доба” присвячено розглядові переказів про козацтво, яке, обороняючи свої кордони, боролося з будь-якою експансією - чи то татарською, турецькою, польською, литовською, а чи московською. На чолі козацтва стояли уславлені отамани Війська Запорозького, полковники, відомі своєю активною державницькою позицією гетьмани. Тільки в пізньосередньовічний період Україна постала перед Західною Європою могутньою “країною козаків”.

Безперервні вторгнення іноземних ворогів на українські землі гартували людей, які не хотіли жити в постійному страху перед спустошенням та винищенням. Так виникла нова військово-політична верства населення - козацтво, яке стало символом України у боротьбі проти різних завойовників. Як свідчать перекази, це волелюбні, мужні захисники своєї Вітчизни. Народ змалював їх переважно богатирями, силачами, характерниками, яких шабля не рубала, куля не брала. Вони могли перекидатися у звіра, переливатися в ріки, сухими з води виходити. Крім зазначених, у дисертації розглядаються інші сюжетні мотиви: козаки ловлять кулі (ядра) руками; від їхнього потужного подиху під час причастя не може встояти священик. У деяких з них семипудова голова, а вуса такі довгі, що, розправивши їх, козак не може вміститися в двері. Найбільше ці та подібні риси приписано кошовому отаманові Війська Запорозького І. Сіркові та фастівському полковникові С. Палієві: вони народилися незвичайним способом і набули чудесної сили, Сіркова рука діє магічно і т. ін.