Історико-героїчні перекази українців: ґенеза, структура, поетика

В історико-героїчних переказах ідеалізуються не лише козаки, запорожці, а й гетьмани, хоча подаються дещо стриманіше, оскільки в них превалюють реальні загальнодержавницькі інтереси. Так, Б. Хмельницький - Богом даний для України. Проте його шлях до гетьманської булави конкретний, як і відстоювання козацьких “прав” та “вольностей”, а боротьба з польсько-шляхетським поневоленням, яку він очолив, стала для українців справді національно-визвольною. Не менш колоритною в досліджуваних творах представлена постать гетьмана І. Мазепи, в якій переплелося фантастичне й реальне. Піднесеність полягає у змалюванні його портрета (богатир, вершник на білому коні), окремих дій (влучно стріляє, захищає своїх підданих); реальність - постійне прагнення визволити Україну з-під окупації Московії. Оголошення Мазепі російською православною церквою анафеми позначилось, безумовно, і на етнокультурній традиції, бо в її лексиконі наскрізним виявилось означення “проклятий” як наслідок цього прокляття, хоч сам народ увіковічнив героя у своїй пам'яті, навіть у топонімах та мікротопонімах (“Мазепинщина”, “Мазепин будинок” та ін.). Поразка І. Мазепи під Полтавою мало відобразилась в оповідній традиції українців. Тут домінують мотиви прохання С. Палія, звернені до російського царя. Дисертант узагальнив їх і звів до такої системи: 1) “щоб дітей більше лавами не вбивали”; 2) щоб не плюндрували Гетьманщини; 3) віддати милу Україну, за котру страждав С. Палій.

Знищення Запорозької Січі дуже вразило українську людність, яка витворила значний пласт словесності про ту страшну подію нашої історії. У циклі домінують мотиви руйнувань, грабежів московських окупантів, їх немилосердного ставлення до козаків, тортурування (москалі церкви грабують, козаків вішають на гаки, саджають на палі; “Москва запорізьцям червоні шапки надіва і червоні палчатки, і червоні чоботи”). Особливо жорстоко повелася Катерина II з козацькою старшиною, найбільше з кошовим П. Калнишевським, запроторивши його на довічне ув'язнення в Соловецький монастир. Фольк-лорна традиція акцентує увагу на символічному попередженні цього ув'язнення, згідно з яким собака появився у церкві разом з Калнишевським (“це не перед добром зрада”). Далі перекази застигли на образі - кошовий “у москаля в залізах”.

Перекази козацько-гетьманської доби, резюмується в дисертації, віддзеркалюють віру в здобуття й утвердження української держави, необхідність її оборони. На вирішення цієї ідеї спрямовувались усі можливі ресурси - духовні й матеріальні, суспільно-політичні й військові. Вона досягалася завдяки діям та вчинкам ідеалізованих героїв - козаків і запорожців, отаманів та гетьманів. Навіть трагічні сторінки історії народ не сприймав як національну катастрофу, а залишив місце надіям та сподіванням на справедливе прийдешнє торжество.

У розділі ІІІ “Співвідношення соціальних і національних елементів у структурі історико-героїчних переказів ( Визвольні рухи ХVI - початку ХХ ст. )” ідеться про гайдамаччину на Правобережжі та героїв Коліївщини, про подільського ватажка Устима Кармалюка, опришківський рух у Карпатах та про діяча національного відродження Буковини Лук'яна Кобилицю. Дисертант вказує передусім на суспільно-політичну ситуацію, яка склалася після зруйнування Запорозької Січі. Підкреслюється, що Лівобережжя стогнало під гнітом московського режиму, Правобережжя дісталося шляхетській Польщі. Галичина, Буковина, Закарпаття виявилися теж у колоніальній залежності різних завойовників. Український народ був позбавлений провідної верстви населення - козацтва, запорожців, гетьманів - надійних захисників перед іноземною інтервенцією. Столітня неволя породила “дух бунту”, яскраво вираженого в гайдамацьких та опришківських переказах.

Підрозділ 3. 1. “ Гайдамаччина на Правобережжі. Герої Коліївщини” знайомить із народним баченням зародження цього руху, причинами його зростання та трагічного завершення. Власне “дух бунту”, спротиву несправедливості чітко відобразився в гайдамацькому фольклорі. Згідно з ним, одна з причин зародження гайдамацького руху прямо вказує на його національно-визвольний характер: “ Ляхи пановали і дерли народ, а ченцям промитой води не було”. Персонажі переказів - конкретні люди, захисники своїх соціальних, національних та релігійних прав. Дехто з них (Голий, Левенець, Харко та ін.) змальовується за моделлю архаїчного образу богатиря: при народженні героя труситься земля чи від його сильного голосу колишуться дерева, наче від вітру. Час від часу гіперболізуються військові дії та вчинки (гайдамаку куля не бере, у бою він кладе ворогів тисячами). Інколи ідеалізується зовнішній вигляд героїв. Так, на Харкові “жупан голубий наверсі, красний насподі”, “сам плечистий”, “Отче наш” переговорив - ступай сміло: куля не візьме”. Ця індивідуальна портретна характеристика належить до пізнього завоювання історичної народної прози, але сам спосіб осягнення дійсності наближений до здавна виробленого епічного. Звідси - максимальне підкреслення позитивних рис персонажів, передусім вияву великої фізичної сили та ратної доблесті.

Більшість сюжетних елементів пов'язується з нападами гайдамаків на панські маєтки, з погромами, які були відповіддю на визиски поневолювачів. Вони трощать будівлі, господарські знаряддя, вбивають орендаря. На ці крайні вчинки штовхали гайдамаків об'єктивні причини - захоплення як зовнішніми, так і внутрішніми ворогами їхніх земель, надр, інших багатств, позбавлення людей будь-яких елементарних прав і свобод. З цього приводу П. Мірчук зауважує: “Хоч напади гайдамаків і грабіжників на перший погляд дуже подібні, то їхні причини і їхні цілі, а через те і їхній характер у суспільно-моральному аспекті зовсім інші. Напади дійсних гайдамаків скеровувалися тільки проти польських панів, і ціллю нападу була помста за кривду, що їх заподіяли польські пани українському населенню” Мірчук П. Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 р. - Нью-Йорк, 1973. - С.150-151..

Наслідком іноземної експансії Росії й Польщі стала розправа над героями Коліївщини в Кодні. Основні мотиви переказів: з гайдамаків живцем здирали шкіру, саджали на палі, відрубували голови. Ставлення народу до цього руху загалом позитивне. Пам'ять про гайдамаків збереглась у низці топонімів, які пов'язуються з їхнім місцем перебування, захованими скарбами чи загибеллю героїв (урочище Левенцеве, Сухопарина левада, Гонтів яр). Більше того, гайдамацькі гасла, ідеї підтримали борці наступних поколінь - січове стрілецтво, вояки УПА. Вони бачили в гайдамацькому русі ті героїчні традиції, які запалювали їх на боротьбу за своє соціальне й національне визволення.

Підрозділ 3. 2. “Подільський ватажок Устим Кармалюк” присвячений керівникові повстанських загонів, які діяли у 1820-1830-х рр. на Поділлі, Волині, інших теренах України, доходячи навіть до Молдови. Впродовж двадцяти років боротьби загони на чолі з У. Кармалюком здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші й майно віддавали бідним людям. Самого Кармалюка заарештовували чотири рази, засилали до Сибіру, але кожного разу він утікав. Його підступно вбив польський шляхтич.

У дисертації наголошується, що У. Кармалюк, згідно з оповідною традицією, змальовується спадкоємцем гайдамацьких ідей та вчинків. До цього героя прив'язалось чимало різностадіальних мотивів. Одні з них сягають давніх міфологічних уявлень, язичницьких вірувань. Так, Кармалюк умів напускати на неприятеля туман чи сам ставати невидимим. Деякі вказують на риси “благородного” розбійника, котрий “у багатих брав, а бідним давав”: він допоміг бідному у закупівлі волів, змолоти зерно та ін. На сюжетній структурі творів позначились також елементи з його фактичної біографії - кількаразове ув'язнення та втеча з тюрми, навіть у фантастичний спосіб, випливши у намальованому на стіні човні. Частина розглянутих мотивів входить у давній міфологічний фонд, але тут вони набули конкретного соціально-політичного змісту.

Підрозділ 3.3. “Опришківський рух у Карпатах. Народний герой Олекса Довбуш” інформує про учасників національно-визвольної боротьби в Галичині, на Буковині та Закарпатті проти польської, угорської та австрійської шляхти у ХVІ - початку ХХ ст. Народ зідеалізував цю боротьбу, а найбільше карпатського ватажка О. Довбуша та деяких інших керівників опришківських загонів.

Майже за півтисячолітній період опришківського руху в Українських Карпатах витворився унікальний опришківський фольклор, головним чином перекази. Центральне місце в них займає образ О. Довбуша, який став класичним типом ватажка, борця за соціальну й національну справедливість. У циклі чи не найкраще збереглися давні епічні мотиви, насамперед набуття і втрати героями незвичайної фізичної сили (Головач, Пинтя, Шугай). В окремих персонажів вона ототожнюється зі силою велетнів (Довбуш отримує її від помираючого велетня Пинті) або Бог наділяє нею за подвиг (герой убиває Біду). Чимало варіюються в досліджуваних творах мотиви невразливості героїв. Так, скажімо, мати-чарівниця купає О. Довбуша в зіллі, тримаючи однією рукою за п'яту, дід намазує чарівною маззю тіло Пинті (Довбуша). Ці мотиви мають глибоке міфологічне підґрунтя, згадати б класичний взірець з грецької міфології про невразливість героя Троянської війни Ахілеса. Вмістилищем сили опришків виступають “золоті”, “срібні”, “ангельські” волоски, виривання яких призводить до смерті, пов'язується з мотивом жіночої зради. Як свідчать матеріали, багатьом персонажам надавали сили звичайні предмети (пояс, сорочка). Фізичну міць демонструють опришки при піднятті й перенесенні важких предметів, при неймовірних ударах тощо.

Оповідна традиція акцентує особливу увагу на конфлікті “вільних людей” з правлячою верхівкою. Формула “у багатих відбирали, а бідним давали” постійно повторюється, змінюються тільки об'єкти й суб'єкти. Наприклад, Довбуш дарує хлопцеві шапку грошей, Марусяк дає бабі чималу суму грошей, а дівчині - найкращу “згарду”. В структуру деяких переказів входить мотив “опришок карає кривдників”, інколи й жорстоко. Але це відповідь на розбійницьку політику румунських, австро-угорських магнатів на українській землі.

Численну групу опришківської прози займають перекази про скарби, топоніми як свідчення перебування героїв на тих чи інших теренах, передусім О. Довбуша, бо й справді, нема такої полонини, скелі, каменя, криниці, стежки, до яких не в'язався б якийсь сюжет про цього карпатського ватажка (Довбушанка, Довбушева криниця, Довбушева студня та ін.).

Розглянуті в дисертації перекази про опришків засвідчили добру сформованість і збереженість цього фольклорного фонду в Українських Карпатах та Прикарпатті. Вони увібрали значний арсенал давніх епічних мотивів, насамперед пов'язаних з незвичайною фізичною силою. Ці благородні заступники захищають поневолених і скривджених, з ними асоціюються ілюзорні уявлення людей про величезні заховані опришківські скарби. Ці та деякі інші мотиви вказують на верхню межу побутування класичних елементів героїчного епосу, органічно вплітаючись у структуру опришківського фольклору.

Останній підрозділ 3. 4. “Герой національного відродження Буковини Лук'ян Кобилиця” присвячено відомому громадсько-політичному діячеві, керівникові національно-визвольного руху в цьому краї 40-х рр. ХІХ ст. Його героїчна боротьба опоетизована у фольклорі. Згідно з переказами, Л. Кобилиця виступив активним захисником прав і свобод гуцулів, оскільки причинами були: 1) великі податки, що платили селяни (“Дідичі, які ввійшли в наші гори, зразу просили ба ярчі, ба повісма, ба сіна, а далі стали правити: мусили дати”); 2) заборона вільного землекористування (“Люди не сміли в лісі корови пасти, ні дров рубати, ні палити”); 3) відробіток панщини (навіть сам Кобилиця “не хотів панам задурно працювати”). Мотиви селянських заворушень проти панщизняних порядків під проводом Л. Кобилиці аналогічні з опришківськими, однак форми і методи боротьби дещо відмінні. Тут домінують мотиви масових виступів селян проти “власть імущих”, супроти їхнього соціального й національно-політичного пригнічення, що часом переростали в локальні повстання. У Путилі Кобилиця боровся і як депутат, влаштовуючи “сесії” з надією на доброго монарха. Він також вдавався до методів військової непокори. Втілити в життя свої мрії йому так і не вдалося, бо віра в цісарську прихильність виявилася наївною.

Ідея визволення українців від соціального й національного гніту пронизує всі розглянуті в розділі хронологічно-тематичні цикли. Хоча суб'єкти чужинецького пригноблення різні, але мета в них одна: отримати економічний і духовний зиск за рахунок місцевого населення. Така ситуація викликала спротив. Народні симпатії опинилися на боці скривджених, тому герої певною мірою ідеалізовані, а їхні дії та вчинки спрямовані на захист поневолених. Базові мотиви акумулюють і відтворюють людські прагнення до свободи й незалежності, хай форми і методи їх досягнення стихійні, інколи примітивні, але зорієнтовані, щоб українці “були самі в собі”. Тому і гайдамаки, і опришки, і Кармалюк, і Кобилиця змальовані справжніми захисниками соціальних, релігійних і національних прав усього українського народу.

Розділ ІV “Поетика жанру” присвячений розглядові функціональної природи історико-героїчних переказів, жанровій своєрідності героїчного та системі художніх засобів вираження. Тут підкреслюється, що жанровою спеціалізацією в історичному фольклорі є історія, яка визначає не лише зміст, а й структуру жанрів, які виникли і розвивалися у зв'язку з об'єктивною необхідністю художнього осмислення цієї дійсності. Дисертант наголошує: якщо з'являється необхідність достеменно зрозуміти відношення жанру до історії, треба взяти до уваги не тільки реалії - імена, події, етнографічні дані та інше, - але осягнути її як явище народного мистецтва, якому властиві певні естетичні закономірності, що представляють своєрідний художній світ. Саме в цьому “своєрідному художньому світі” й закріплюється історична пам'ять народу - усна, неписана історія - про видатні події та героїчну діяльність певних осіб.

У підрозділі 4.1. “Функціональна природа жанру” з'ясовується загальнотеоретична проблема категорії жанру, і фольклорного зокрема. Далі йдеться про вплив цільової установки на структурну організацію твору, а також роглядається спільність тем і світоглядних підходів у виборі лексичних, контекстуально-синонімічних, стильових засобів вираження.

За функціональною природою увесь досліджуваний масив зараховується до переказів незалежно від міри й ступеня домислу відтворюваного, оскільки він є суб'єктивним фактором і ставити його в основу наукової класифікації не можна. Звичайно, твори виконують різні функції - інформативну, естетичну, соціальну, - але всіх їх об'єднує вірогідність зображуваного, тому важко погодитися, що одні зразки є “правдиві”, інші - “неправдиві”. Оповідач намагається подати подію правдоподібно, залучаючи до цього вже добре випрацювані оповідною традицією епічні засоби і прийоми відтворення дійсності. Фантастика виконує тут важливу художню функцію - підтвердження імовірності повідомлення. Тому немає об'єктивних підстав зараховувати історико-героїчні перекази до різних жанрів, тобто “правдиві” (достовірні) вважати переказами, а “неправдиві” (недостовірні) - легендами. Якщо виходити з базового критерію диференціації цих жанрів, - відношення до дійсності, то в переказах лежать позитивні історичні знання, а вірування відіграють факультативну роль. Українська легенда основується повністю на язичницьких та християнських віруваннях, оскільки у них ідеться про події та особи релігійного життя.

Якщо прийняти за аксіому, що історико-героїчні перекази - це поетичне вираження національної історії, то весь матеріал зводиться до двох основних типів сюжетів, у яких розгортаються міжетнічні та внутріетнічні конфлікти, “сіллю” яких є героїчна подієвість. Ця подієвість реалізується через мотиви, в структурі яких найважливішу роль відіграють предикати-дії, які складають “словник” героїчної традиції українців. Вихідним для вербального тексту виступає смисл, семантичне ядро, тобто ідея. Ця остання “існує” ще до того, як реалізуватися в кожному конкретному випадку. “Замисел” у досліджуваному масиві полягає в “героїзуванні” безпосередніх ситуацій, осіб. Але кожен респондент по-своєму реалізує цю ідею, творячи таким чином множинність варіантів. Ця “множинність” характеризується, з одного боку, стійкістю й стереотипністю сюжетики, з іншого - повторюваністю вузлових пунктів - дій, колізій, сюжетних розв'язок. Така структурованість подієвості підпорядковується героїчному сюжету.

Фольклорна біографія персонажа будується значною мірою за канонами давнього епосу, але й вбирає нові відповідно до історичного періоду чи особи. Епічні біографії ніколи не розгортаються в послідовний життєпис і не дають часової заповненості життєвого шляху героя. Деякі твори акцентують на чудесному народженні персонажа, набутті богатирської сили, першому подвигові. Періоди, пов'язані з різними військовими вчинками, не піддаються будь-якому впорядкуванню чи узагальненню. Неминучий завершальний етап героя - його загибель. “Повноцінний” життєпис постає не з одного фольклорного тексту, а з їх множинності.

Поетика жанру включає таку важливу категорію, як час. Для героїчних переказів - час минулий, історичний. “Датуючими” деталями виступають події, імена. З іншого боку, простежується час узагальнений, поетично сконструйований, що тягнеться з давньої “епічної епохи”. Він маркується змалюванням ідеальних персонажів з їх ідеальними функціями та атрибутами (незвичайне народження, богатирські дії та вчинки). Таке двопланове сплетіння зображення в минулому часі суттєво відрізняється від казкового неозначено умовного минулого часу. Простір в історико-героїчних переказах реальний, з конкретними “географічними” ознаками. Бути “реальним” простором - значить, володіти своєрідними “географічними” ознаками. Ми знаємо, де відбуваються події, в яких містах, селах, місцинах. Простір має лінійний характер, тобто події розгортаються в одній точці і не можуть проходити одночасно в різних місцях.

Система художньо-емоційного освоєння об'єктивної реальності передбачає певні оцінки, переживання, формування ідеалів. Ця система реалізується через етнокультурну традицію, історичну пам'ять, естетичне відношення до дійсності у формі піднесено-героїчного, трагічно-героїчного. Ці категорії стали предметом уваги дисертанта в підрозділі 4.2. “Жанрова своєрідність героїчного в історичних переказах”.

Саме через традицію формується історична пам'ять народу, виражаються його естетичні смаки, норми, поняття, морально-етичні переконання. Тексти, які дійшли до нас із минулого, - один з найпомітніших типів фольклорної традиції. Інший - традиційні складові цих текстів: образи, формули, символи, семантика, функціональні зв'язки. Вміння передавати всю цю фольклорну “матерію” можливе при міцній народній пам'яті, яка теж наскрізь традиційна.

Естетична категорія героїчного має в досліджуваних творах певну жанрову своєрідність, оскільки смисл її полягає не в передачі реальних фактів історії, а в художньому моделюванні подій. Насправді змальовуються не конкретні історичні особи, а ідеали - ідеали князів та гетьманів, запорожців і козаків, простих борців проти монголо-татарського і турецького, польського, угорського, румунського і московського поневолення, а також народних заступників за соціальну та національну справедливість - гайдамаків та опришків. В історико-героїчних переказах люди уособлюють піднесено-величних героїв, які здійснюють подвиги, вчинки заради національних інтересів. “Естетичний колорит героїзму” полягає і в самих військових рухах, метою яких є захист слабких, віри, своєї землі. У центрі народної уваги стоїть персонаж, характеристика якого містить елементи фантастики, що стають засобами його монументальної ідеалізації (О. Довбуш, С. Палій, І. Сірко та ін.).

Боротьба українців з ворожими силами не завжди увінчувалася успіхом, тому героїчне безпосередньо пов'язується з трагічним. Глибинний зміст трагічного полягає в ідеї смерті в ім'я життя, загибелі старого в ім'я нового. Отже, смерть стала необхідною умовою майбутнього оновлення, руху до досягнення прийдешнього ідеалу.

Трагічне в історико-героїчних переказах пройшло довгий еволюційний шлях, тому можна виділити кілька його типів: 1) пророкована, передбачувана смерть; 2) незвичайна смерть (пропадання героя під землю, перетворення в живі істоти чи неживі предмети, загибель від чудесної шаблі чи кулі); 3) конкретно-реальна смерть (у відкритій боротьбі з ворогом, за несприятливих умов, у нерівному бою). Історична необхідність загибелі особи лише посилює велич подвигу, оскільки моральне торжество його у боротьбі є по суті і його моральною перемогою, і запорукою кінцевої перемоги пригніченого народу. Фізична смерть - це ніби тимчасово вимушений відхід персонажа з історичної арени. Трагічна за наслідками боротьба українців не суперечить оптимізму історико-героїчних переказів, адже їх об'єднує провідна ідея безсмертя героя.

Підрозділ 4.3. “Система художніх засобів вираження” присвячений тим зображальним засобам, які визначаються жанровою специфікою. Фольклорне мовлення увиразнюється на лексичному, контекстуально-синонімічному та синтактичному (стилістичному) рівнях.

“Художній світ” історико-героїчних переказів вимальовується через сис-тему засобів поетичного втілення. Певну роль для увиразнення мовлення відіграють лексико-синонімічні засоби, до яких належать різні “марковані” слова - архаїзми, історизми та діалектизми (“князь”, “княгиня”, “отаман”, “кріс”, “згарда” тощо). “Вони “живуть” у текстах повносправно, відтворюючи дух і колорит епохи, краю.

Другий важливий рівень поетичного осягнення дійсності в історико-героїчних переказах - рівень контекстуально-синонімічного мовлення. Певне місце в цій системі займають порівняння, які допомагають змалювати героїчні якості персонажів, предметів, дій шляхом зіставлення з іншими. За формою вони здебільшого прості і творяться за допомогою сполучників “як”, “ніби”, “гей” та ін. У “поетичному лексиконі” застосовуються й описові метафори (уподібнення за кольором природних об'єктів і людей - Червона скеля, Чорний шлях, Попадя). Вони вибудовуються за принципом образно-психологічної ситуації, коли зв'язок між ними встановлюється за схожістю (“скеля”- “мерт-ве тіло”), спільна ознака - колір (“червона скеля” і “червона кров”). У ролі специфічного способу сприйняття світу виступає метаморфоза (перевтілення княгині Ольги в мишу, Сірка - в хорта). Ідея її використання - хоча б в уявленні побачити “величного” героя, який усе може.

Істотну роль у поетичній системі історико-героїчних переказів відіграють символи - етноніми “турки”, “татари”, “москалі” (негативна семантика), “козак”, “гетьман”, “гайдамака”, “опришок” (позитивна семантика). Найбільше виявляється предметів-символів (Золоті ворота, змій, кров, меч, стріла, череп та ін.). Значно менше паралелізмів.

Особливо наголошується в дисертації на часто вживаній гіперболі, що пронизує практично всі досліджувані твори, перебільшуючи і тілобудову героя, і його дії та вчинки, і предметний світ, і скарби. Вона створює своєрідну художню реальність. Гіпербола підпорядковується ідейно-естетичним завданням жанру, суть якої полягає в перебільшенні дійсно чогось існуючого, а не фантастично вигаданого, як у казці. Достовірність зображуваного підкреслює також епічна інтонація, “доказова” жестикуляція, яка в сукупності з вербальними засобами творить неповторний поетичний світ історико-героїчних переказів.

У “Висновках” відзначається, що історико-героїчні перекази на жанровому рівні становлять систему, яка характеризується ідейно-тематичною, образно-стильовою спільністю. Їм притаманні об'єктивні жанроутворюючі ознаки, відносно стійка поетична структура. В кожному окремому творі, різних варіантах та циклах виділяються провідні (базові) мотиви. Ці структурні компоненти мають здебільшого узагальнюючий характер і здатні тією чи іншою мірою повторюватися впродовж історичного й епічного часу, трансформуючись відповідно до конкретної ситуації, але не втрачаючи зв'язків з первинним смислом. Цілість історико-героїчних переказів виражається через генетичні, типологічні та естетичні коди, які реалізуються на синхронному та діахронному рівнях.

Згідно з історіографічною концепцією дисертанта, спочатку збір переказів відбувався не завжди систематично. Давні зразки у переповіданні знаходяться в писемних пам'ятках - українських літописах та описах іноземних мандрівників. Усвідомлення необхідності збору та публікацій усних джерел історико-героїчного змісту з'явилося на початку ХІХ ст., а вже в 1840-1850-х рр. публікувалися програми, в яких подавалися методичні поради що і як записувати. Науковий підхід у цьому питанні пов'язується з діяльністю П. Куліша, поглиблений членами Південно-Західного відділу РГТ, які втілили його у своїй едиційній практиці.

Дисертант встановив, що збирацько-пошукова робота посилилась у зв'язку зі створенням у Львові Етнографічної комісії НТШ. Увага цієї комісії приділялась автентичності фольклору на етапі збирання й публікування. Такий спосіб згромадження матеріалу, його видавнича результативність вивели українську фольклористику на чільне місце серед європейських наук, а збірник В. Гнатюка “Народні оповідання про опришків” і досі не перевершений як за обсягом, так і з текстологічного погляду (точність записів). Етнографічна комісія при ВУАН у Києві намагалася взяти роботу своїх львівських колег за приклад, але в ділянці історико-героїчних переказів наслідки виявилися надто скромними. Осердям практичної фольклористики 1930-1940-х рр. стало Закарпаття. Друга половина ХХ ст. ознаменувалася виходом у світ різноманітних збірників - тематичних, реґіональних, загальнонаціональних. На основі атетези історико-героїчних переказів встановлено, що значна частина текстів, поміщених у цих антологіях, олітературнювалась, руйнуючи таким чином автентику. Дисертант своїми науковими збірниками актуалізував запрограмований збирацький пошук - глибинну герменевтику історико-героїчної традиції, застосовуючи технічні засоби фіксації фольклорних явищ. На його думку, ця традиція в наукових колах ще не знайшла завершеної концепції дослідження, оскільки розроблялись хіба що окремі теми, а теоретичні питання взагалі залишились на стадії постановки проблеми. Тому ідея дисертації полягала в цілісному осмисленні жанру як формо-змістової єдності.

Спираючись на методологічні та методичні принципи структурного вивчення фольклору, розроблені й підтримані деякими авторитетними вченими, у роботі розглянуто українські історико-героїчні перекази за домінуючими (базовими) мотивами. Поставлений в основу хронологічно-тематичний принцип дослідження матеріалу дав змогу простежити повторюваність сюжетних елементів, яка допомогла рельєфніше представити фольклорні біографії героїв і зрозуміти витоки цих мотивів.

Дисертант арґументував, що сюжетно-мотивний фонд історико-героїчних переказів українців почав формуватися давно. Деякі мотиви мають дуже глибоке коріння, його сліди виявляються в архаїчному епосі, в надрах міфології та язичницьких вірувань. Їх успадкувала пізніша етнокультурна традиція, адже вони й надалі відповідали духовним потребам суспільства. З іншого боку, виникали нові елементи, породжені свіжими історичними подіями.

Більшість розглянутих у дисертації домінуючих дій (предикатів), характерних для структури українських історико-героїчних переказів, закріплено за певним персонажем у значенні функції. Незважаючи на багатоманіття цих дій, всі вони зводяться до певної єдності і можуть диференціюватися за трьома семантичними категоріями: господарською, військовою, жрецькою. До речі, подібне семантичне розмежування функцій відповідає соціальній структурі давнього суспільства в індоєвропейских народів (прості люди, воїни, жреці). Оскільки важливі структурні компоненти історико-героїчних переказів беруть свій початок з міфології, то разом з основними діями вони успадкували і їх семантичну диференціацію, і відому трифункціональність персонажів. Так, у переказах про князя Кия, герой виступає то як жрець і маг (Кий-перевізник), то як військовий вождь (завойовник нових земель), то як культурний діяч (засновник поселень). У роботі доказано, що аналогічні функції прив'язуються і до князя Олега, який посів місце сакрального героя. Оскільки він на старості літ не міг повноцінно виконувати свої князівські функції (військові, жрецькі й соціальні), він помирає від власного коня (ритуальна смерть). Помста княгині за мученицьку смерть її чоловіка Ігоря - мотив спалення Іскоростеня за допомогою голубів і горобців. На думку дисертанта, це скоріше ритуально-магічна відплата, адже птахи є втіленням культової птиці-вогневика. Вони самі стали жертвою, котра, згідно з народними віруваннями, покликана забезпечити перемогу. З іншого боку, Ольга виступає у ролі культурного героя (засновує село, на її честь з'являються мікротопоніми).

І чим більше наближається до нас у часі історична особа, вважає дисертант, тим виразніше проявляються мотиви, які стосуються індивідуальних рис історичного прототипу. Так, уся діяльність Б. Хмельницького пов'язується з боротьбою проти польсько-шляхетського поневолення українців, І. Мазепи - визволити Україну з-під московської окупації, П. Калнишевського - стати останнім захисником запорозьких вольностей і водночас виявитись жертвою режиму. Тим не менше, на формування цих фольклорних персонажів впливали і традиційні елементи з попередніх епох.

За моделлю архаїчного образу богатиря (силача) створювалися образи деяких гайдамаків, опришків. У циклах виразно проступають соціальні мотиви, породжені іноземним поневоленням, внутрішніми конфліктами. Проте “благородними” розбійниками керував дух волі й справедливості. Усі персонажі здійснюють певні вчинки, які відповідають їхнім національним, соціальним, релігійним інтересам. Вони реалізуються через головний принцип семантичної опозиції “свій - чужий”, генетичні корені якої випливають з давнього дуалістичного погляду на світ. Особливо чітко вона простежується у переказах про боротьбу українців з монголо-татарськими і турецькими нападниками, польсько-шляхетськими і московськими поневолювачами.

Дисертант довів, що при становленні творів, які виникали на різних історичних основах, стабільною залишалася семантика дій, передусім військових (нищили, вбивали, палили, видушували, тортували, визволяли, гинули). Їх диктувала конкретна суспільно-історична ситуація. Для повнішого змалювання героїв у більшості циклів зустрічаються сюжетні мотиви, що стосуються залишків слідів перебування князів і гетьманів, козаків і запорожців, гайдамаків і опришків. Сутність цих мотивів зводиться до пояснення “звідки це взялося”, витоки яких сягають давніх етіологічних міфів. Вони пояснюють причини походження об'єктів природи і пов'язують їх з діяльністю історичних героїв.

За жанровою належністю увесь досліджуваний фольклорний масив дисертант вважає переказами, оскільки в їх основі знаходяться позитивні історичні знання, а вірування відіграють допоміжну роль. Немає об'єктивних підстав зараховувати історико-героїчні перекази до різних жанрів (легенд і переказів), керуючись фактором “правдивості” чи “неправдивості” творів, адже критерій диференціації за мірою й ступенем домислу відтворюваної в них дійсності є суб'єктивним. Більше того, навіть елементи фантастики спрямовані на підтвердження імовірності історичного повідомлення.

На зламі ХІХ-ХХ ст. в українській фольклористиці за оповідями народної християнської історії закріпився термін “легенда”. На думку дисертанта, у радянські часи це явище духовної культури було відмежоване від фольклору як щось містичне, ірреальне, вигадане. Тому все, пов'язане з вимислом, спрямовувалося на світську історію, а такі твори називались легендами. Між тим, українська християнська легенда чекає ґрунтовного дослідження.

Увесь досліджуваний матеріал автор звів до двох основних типів сюжетів, де розгортаються міжетнічні та внутріетнічні конфлікти, “сіллю” яких є героїчна подієвість. Ця подієвість реалізується через мотиви, основу яких становлять предикати-дії. Вихідною позицією для вербального тексту виступає смисл, семантичне ядро, тобто ідея. Ця ідея існує ще до того, як має проявитися в кожному конкретному випадку. “Замисел” полягає в “героїзуванні” безпосередніх ситуацій, осіб.

Фольклорна біографія персонажа будується значною мірою за законами давнього епосу, але вбирає також риси конкретної особи, історичного періоду. “Повноцінний” життєпис постає не з одного фольклорного тексту, а з його множинності. Важливу роль в історико-героїчних переказах відіграє час - минулий, історичний, датуючими деталями якого є події, імена. У творах наявний також узагальнений час, поетично сконструйований, який тягнеться з давньої “епічної епохи”. Простір реальний, з конкретними “географічними” ознаками і має лінійний характер, згідно з яким події розгортаються в одній точці.

Найпомітніші типи фольклорної традиції - тексти, а також їх складові - образи, формули, символи, семантика, функціональні зв'язки, історична пам'ять. Смисл героїчного полягає не в передачі реальних фактів історії, а в художньому моделюванні подій. Насправді змальовуються не конкретні особи, а ідеали. Герої здійснюють подвиги заради національних інтересів. “Естетичний колорит героїзму” проявляється в захисті слабкого, віри, Вітчизни. Смисл трагічного пов'язується з ідеєю смерті в ім'я нового життя. Необхідність загибелі особи посилює велич подвигу і є запорукою кінцевої перемоги поневоленого народу.

“Художній світ” історико-героїчних переказів виражається на лексичному рівні за допомогою “маркованих” слів (архаїзми, історизми, діалектизми), які відтворюють дух і колорит епохи. Осягнення дійсності важливе також на рівні контекстуально-синонімічного мовлення. Істотне місце в системі поетичного змалювання займають прості порівняння, описові метафори, символи. Особлива роль належить гіперболі, суть якої полягає в перебільшенні справді чогось існуючого, а не фантастичного, як у казці. Достовірність зображуваного підкреслює також епічна інтонація, “доказова” жестикуляція.

ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Українські історико-героїчні перекази: структурно-семантичний та поетичний аспекти. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2003.- 320 с. (монографія). Рец.: Костик В. Історична пам'ять народу // Буковина. - 2004. - 26 жовтня; Дем'ян Г. Десятий скарб Василя Сокола // За вільну Україну. - 2004. - 6 листопада.

2. Народні легенди та перекази українців Карпат. - К.: Наук. думка, 1995. - 157 с. (монографія).

3. Писана керниця: Топонімічні легенди та перекази українців Карпат / Зібр. і впоряд. В. Сокіл. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1994. - 205 с. (авторський науковий збірник).

Рец.: Юрків В. “Писана керниця” // Бойківська думка. - 1995. - 25 лютого.

4. Історичні перекази українців / Зібр. та опрацював В. Сокіл. - Львів: Вид-во М. Коць, 2003. - 328 с. ( авторський науковий збірник ).

Рец.: Маслак Т. Історичні перекази українців // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 3. - С. 119-122; Садова Л. Історичні перекази України // Шлях перемоги. - 2004. - 7 липня.

5. Історична пам'ять українського народу (післямова) // Українські перекази / Зібр. М. Возняк. - К.: Абрис, 1993. - С. I-VII.

6. Богдан Хмельницький у народних переказах // Народознавчі зошити. -1995. - № 6. - С. 333-336.

7. Відгомін монголо-татарського і турецького поневолення в українських переказах // Народознавчі зошити. - 1996. - № 6. - С. 367-375.

8. Мазепа і Палій очима українців: народна проза про героїв // Народознавчі зошити. - 1997. - № 4. - С. 245-252.

9. Устим Кармалюк в оповідній традиції українців: 210 років з дня народження Устима Кармалюка // Народознавчі зошити. - 1997. - № 6. - С. 395-396.

10. Літописні версії і фольклорна традиція про загибель князя Ігоря та помсту княгині Ольги // Народознавчі зошити. - 1998. - № 1. - С. 96-98.

11. Легенди та перекази як джерело вивчення етногенезу українців Карпат // Народознавчі зошити. - 1998. - № 3. - С. 287-289.

12. Концепція сучасних фольклорних видань // Народознавчі зошити. - 1998. - № 6. - С. 593-597.

13. Найславетніший отаман Війська Запорозького: народна інтерпретація // Народознавчі зошити. - 1999. - № 3. - С. 419-422.

14. Гайдамаччина в усній прозі українців // Вісник Львівського університету. - Вип. 27: Українська фольклористика. - Львів, 1999. - С. 98-104.

15. “І буде город великий” // Народознавчі зошити. - 1999. - № 6. - С. 844-849.

16. Із запорозьких вольностей: нотатки та матеріали // Народознавчі зошити. - 2000. - № 6. - С. 1184-1186.

17. Історія заселення Сколівщини (за народними переказами) // Бойківщина: Науковий збірник. - Дрогобич, 2002. - Т. 1. - С. 159-162.

18. Християнські мотиви в історичній народній прозі // Народознавчі зошити. - 2003. - № 1-2. - С. 12-14.

19. Фольклорна проза // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. - Вип.3: У межиріччі Ужа і Тетерева. 1996. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2003. - С. 241-248.

20. “Ой з-за гори, з-за крутої туман налягає”, або перекази про падіння Запорозької Січі // Народознавчі зошити. - 2003. - № 5-6. - С. 842-844.

21. Фольклорна основа переказів про смерть князя Олега // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 3. - С. 96-102.

Матеріали конференцій, додаткові публікації

1. Михайло Грушевський - дослідник літописних переказів // Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді й повідомлення наукової конференції (м. Львів, 26-28 жовтня 1994 р.). До 100-річчя від початку діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. - Львів: Світ, 1995. - С. 115-116.

2. Перекази про Довбушеві скелі, печери, камені // Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України: Збірник тез, повідомлень та доповідей наукової конференції (Львів, 2-3 лютого 1995 р.). - Львів, 1995. - С. 97-99.

3. Перекази про козацьку добу в записах Дмитра Яворницького // Регіональне та загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д. І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з'їзду (листопад, 1995 р.). - Дніпропетровськ: Пороги, 1995. - С. 293-295.

4. До проблеми польових досліджень історичної народної прози // Матеріали до української етнології. Матеріали конференцій, наукових та польових етнологічних досліджень. - К., 1995. - Вип.1 (4). - С. 325-327.

5. Питання героїчного в історичних переказах українців // Етнос. Культура. Нація: Матеріали міжнародної наукової конференції 29-31 жовтня 1998 р. - Дрогобич, 1999. - С. 169-174.

6. Древлянська земля у переказах // Берегиня. - 1999. - № 3. - С. 15-25.

7. Місце і роль князя Федора Корятовича в етнокультурній традиції українців Закарпаття // Українське народознавство: стан і перспективи на зламі віків. Матеріали міжнародних науково-практичних читань, присвячених пам'яті українського фольклориста Михайла Пазяка. - К., 2000. - С. 195-198.

Размещено на Allbest.ru