Національний сенс екзистенціалів в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ІВАНИШИН Петро Васильович

УДК 821.161.2.09:801.73

НАЦІОНАЛЬНИЙ СЕНС ЕКЗИСТЕНЦІАЛІВ У ПОЕЗІЇ Т. ШЕВЧЕНКА, Є. МАЛАНЮКА, Л. КОСТЕНКО (ДІАХРОНІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ)

10.01.01 - Українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Львів - 2007р.

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Дончик Віталій Григорович, Інститут літератури НАН України, головний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Панченко Володимир Євгенович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, віце-президент з навчальної роботи;

доктор філологічних наук, професор Салига Тарас Юрійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка;

доктор філологічних наук, професор Ткачук Микола Платонович, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри історії української літератури, декан філологічного факультету.

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, кафедра української літератури

Захист відбудеться 22 лютого 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м.Львів, вул. Університетська, 1).

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м.Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 18 січня 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук Гарасим Я.І.

Загальна характеристика роботи

Художня творчість письменників-класиків Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко завжди актуальна для національної культури. Ця актуальність підтверджується, крім усього іншого, ще й невипадковим фактом суспільного визнання цього типу творчості, а також постійними намаганнями збагнути її в контексті посутніх проблем, котрі висуває кожна наступна культурно-історична ситуація.

В умовах новітнього постколоніального наукового дискурсу окреслилися насамперед дві основні проблеми, котрі спонукають українських дослідників ще раз звернутися до поетичних досвідів названих митців. Не в останню чергу їх актуалізувало активне обговорення створюваної нової академічної “Історії української літератури”, зорганізоване на сторінках часопису “Слово і Час” Докладніше див.: Нова історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти): Зб. - К.: Фенікс, 2005. - С.260с., а також новітні теоретико-методологічні дискусії та полеміки в метакритичних роботах С.Андрусів, О.Вертія, Г.Грабовича, Т.Гундорової, І.Денисюка, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, С.Квіта, Г.Клочека, О.Мишанича, В.Моренця, Л.Мороз, М.Наєнка, Я.Поліщука, Т.Салиги, Л.Сеника, Г.Сивоконя, І.Фізера, К.Фролової та ін. Ідеться насамперед про історико-літературну проблему інтерпретації та реінтерпретації поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а також, супутньо, про історико-теоретичне питання пошуку в діахронному текстуальному масиві іманентних (власне притаманних) українській літературній культурі методологічних моделей витлумачення художньої (і не тільки) дійсності.

Вагомість та взаємозалежність обох цих проблем, а також можливість їхнього розв'язання увиразнюються насамперед у межах герменевтичного розгляду. У першому випадку йдеться, у плані інтерпретації, про те, що історичне життя передання, у нашому випадку поезії, “якраз і полягає в необхідності все нових і нових засвоєнь і тлумачень” Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. - К.Юніверс,2000. - Т.І. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. - С.368.. У плані реінтерпретації, слід брати до уваги, що нагальна потреба у витлумаченні постає тоді, “коли смисловий зміст зафіксованого спірний і потрібно досягнути правильного розуміння “повідомлення”” Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. - К.Юніверс,2000. - Т.ІІ. Герменевтика ІІ: Доповнення. Покажчики . - С.308.. Численні наукові суперечки довкола літературної класичної спадщини (взяти хоча б творчість Т.Шевченка) засвідчують саме зазначену смислову “спірність”, а отже, спонукають до нових тлумачень.

На жаль, не для усіх вчених очевидною постає друга проблема, пов'язана із завжди актуальною герменевтичною потребою (котра для постколоніальної нації лише загострюється) в ґрунтовному освоєнні власної інтерпретаційної традиції. Про це добре сказав М.Гайдеґґер у “Діалозі про мову”, запитуючи японського візаві, чому в Японії “не осмислюють шляхетні начала своєї власної думки замість того, щоб з усе більшою жадібністю гнатися за найновішим у європейській філософії” Хайдеггер М. Из диалога о языке. Между японцем и спрашивающим // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. - М.: Республика, 1993. - С.292.. Достатньо місця відведено цій проблемі і в українському метадискурсі. Так, наприклад, у 1924 році в передмові до “Основ української літературно-наукової критики” Л.Білецький одне зі своїх завдань формулює таким чином: “…ми мусимо творити і свою українську науку на попередній українській науковій традиції” Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М.М.Ільницький. - К.:Либідь,1998. - С.28-29..

Ці настанови, як і подібні настанови в різнотипних працях інших учених (І.Франка, О.Кониського, М.Грушевського, С.Єфремова, І.Дзюби та ін.) тим важливіші, що суголосні і з поетичною настановою Т.Шевченка (“І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”), і, на наш погляд, з найбільш сутнісним озвученням проблеми пострадянської України, проблеми усвідомлення “національного фактору, або ширше - націоналізму” у плані “відновлення” та “набування” власної національної ідентичності Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні // Жулинський М. Заявити про себе культурою. - К.: Ґенеза, 2001. - С.181. (М.Жулинський). Сказане безпосередньо стосується гуманітарної сфери, зокрема літератури у плані осмислення “органічного шляху літературного розвитку” Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. - К.: Задруга, 2003. - С.173. (Н.Шумило) і протистояння “поверховим нігілістичним “переоцінюванням”” Бондар М. Українська література класичного періоду: рух крізь категорію художності // Нова історія української літератури (теоретико-методологчні аспекти): Зб. - К.: Фенікс, 2005. - С.234. (М.Бондар).

Очевидно, що обґрунтоване вирішення так сформульованих питань можливе у різнопланових історичних та теоретичних роботах. Однак розпочати варто, мабуть, саме із історико-літературних розвідок, у яких передусім наявне прагнення збагнути часто імпліцитні національні сенси хоча б таких художніх проблем, як слово “на сторожі” “малих отих рабов німих” у Тараса Шевченка; слово як “стилет”, вірші як “когорти” у Євгена Маланюка; поезія як “неповторність”, як “безсмертний доторк до душі”, а слово Чураївни як “голос України” у Ліни Костенко тощо, котрі виводять на інші естетичні питання. Наприклад, на осмислення концептуальних положень провідних герменевтів, що стосуються, для прикладу, у М.Гайдеґґера, сутності поезії як “встановлення істини” Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе. - М.: Издательcтво Москов-ского университета, 1987. - С.307. чи “слова поета” як “тлумачення “голосу народу”” Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. - Львів: Літопис,1996. - С.205.. Звідси пріоритетною передумовою здійснення дослідження порушених проблем є не просто занурення в художньо-літературний дискурс, а занурення саме в діахронний історико-літературний масив, розглянутий, скажімо, в дусі онтологічної герменевтики, в аспекті художньої інтерпретації екзистенціалів, як потужне джерело необхідної доказової бази. Окреслена логіка гносеологічного пошуку безпосередньо зумовлює потребу саме в таких історико-літературних темах, котрі мають потенційно синтетичний характер, виводячи дослідника в подальшому (у наступних роботах) на витлумачення важливих теоретичних питань. Варто зауважити, що в такий спосіб з'являється можливість герменевтично обґрунтувати ті оперті передусім на український історико-літературний досвід “стихійні” пошуки власних інтерпретаційних підходів, про котрі пишуть науковці, наголошуючи на назрілості витворення власних, українських теоретико-методологічних концепції, адекватних національно-неповторній літературі Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. - К.: ВД “Стилос”, 2003. - С.515, 421; Сивокінь Г.М. У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій. - К.:Фенікс, 2006. - С.34-41..

Отже, актуальність роботи зумовлена двома тісно взаємозв'язаними основними причинами. По-перше, потребою в таких історико-літературних дослідженнях творчості Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко, котрі б долали можливу смислову “спірність” поетичних досвідів, актуалізуючи їхній власний герменевтичний потенціал. По-друге, необхідністю в роботах, у котрих історія літератури поставала б як діахронія художньо-літературної герменевтики, що давало б герменевтичне обґрунтування пошуку у подальших працях органічних для української культури методологічних моделей розуміння (в іншій термінології - передструктур розуміння чи систем передсуджень) художньої (і не лише) дійсності на основі виявлення національно-екзистенціальних смислоінтерпретувальних можливостей власної художньо-літературної традиції.

При цьому беремо до уваги загальні теоретико-історичні напрями осмислення: історіографічний, історіологічний та історіософський. Історіографічний (дескриптивний, фактоописовий) та історіологічний (як герменевтичне виявлення закономірностей в структурі історичного світу Дильтей В. Построение исторического мира в науках о духе // Дильтей В. Собрание сочинений: В 6 т. Под. ред. А.В.Михайлова и Н.С.Плотникова. Т.3. Построение исторического мира в науках о духе / Пер. с нем. под ред. В.А.Куренного. - М.: Три квадрата, 2004. - С.220. (В.Дільтей) чи позитивістичний опис законів, що керують ходом подій Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії / Пер. з англ. О.Мокровольський. - К.: Основи, 1996. - С.54. (Р.Колінгвуд)) аспекти поєднуються у нашій роботі із по-герменевтичному історіософським - діахронним проникненням у буттєво-історичну сутність, сенс досліджуваного феномена. У межах цього останнього аспекту історія будь-чого (зокрема й літератури) перетворюється у по-філософськи глибоку смислову історію: як виявлення “спільного творчого духу, котрий створює національне надбання… і визначає увесь розвиток нації” Дильтей В. Построение исторического мира в науках о духе // Дильтей В. Собрание сочинений: В 6 т. Под. ред. А.В.Михайлова и Н.С.Плотникова. Т.3. Построение исторического мира в науках о духе / Пер. с нем. под ред. В.А.Куренного. - М.: Три квадрата, 2004. - С.143. (В.Дільтей), як “образ, за допомогою якого уява людини прагне почерпнути розуміння живого буття світу щодо власного життя і таким чином надати йому поглиблену дійсність” Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Т.1. Образ и действительность / Пер. с нем. Н.Ф.Гарелин; Авт. Комментариев Ю.П.Бубенков и А.П.Дубнов; Худ. Обл. М.В.Драко. - Мн.: ООО “Попурри”, 1998. Т.1. - С.10. (О.Шпенґлер), як “історію думки”, де думка “включає всілякі різновиди свідомої діяльності людського духу” Колінгвуд Р.Дж. Основні риси філософії історії // Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії / Пер. з англ. О.Мокровольський. - К.: Основи, 1996. - С.543. (Р.Колінгвуд), як “історію буття” Хайдеггер М. Время и бытие // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. - М.: Республика, 1993. - С.396. (М.Гайдеґґер), як “пришестя” смислу Рікер П. Історія та істина / Пер. з фр. В.Й.Шовкуна. - К.: Видавничий дім “КМ Academia”, Університетське видавництво “Пульсари”, 2001. - С.41. (П.Рікер) та ін. Цей історіософський підхід частково перегукується із розглядом історії літератури як “історії суспільної думки в образно-поетичному переживанні й у формах, що його виражають” Веселовский А.Н. Из введения в историческую поэтику // Веселовский А.Н. Историческая поэтика / Вступ. ст. И.К.Горского. - М.: Высш. шк., 1989. - С.42. (О.Веселовський), як “частини розвою духового життя народу” Франко І. Задачі і метод історії літератури // Франко І. Зібр. творів : У 50 т. - К.: Наукова думка, 1984. - Т.41. - С.8. (Е.Шмідт та І.Франко), як виявлена в літературній творчості “історія ідей” Єфремов С. Історія українського письменства. Вид. четверте / Фотопередрук зі вступом Олекси Горбача. - Мюнхен: Український Вільний Університет, 1989. - Т.1. - С.18. (С.Єфремов) тощо. А також помітна деяка методологічна суголосність із новітнім вивченням метаісторії у Гейдена Вайта Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е.Г.Трубиной и В.В.Харитонова. - Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2002. - 528с. чи історії ментальності в західноєвропейських істориків Історія європейської ментальности / За ред. Петера Дінцельбахера / Переклав з нім. Володимир Кам'янець. - Львів: Літопис, 2004. - 720с..

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане в річищі наукової проблематики відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури НАН України, зосередженої передусім на розробленні практичних та теоретичних аспектів написання академічної “Історії української літератури” в 12 томах. Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 1 від 10 березня 2005р.).

Об'єктом роботи є витлумачення української літератури ХІХ-ХХ століть в аспекті осмислення суті та розвитку її герменевтичного потенціалу. Це осяжне завдання конкретизується (звужується) в межах предмету. Предметом дослідження виступає діахронія художньої інтерпретації національного сенсу екзистенціалів в особливо репрезентативній з герменевтичного погляду поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко.

Мета дисертації, отже, полягає у когерентно-смисловому вивченні поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко крізь призму виявлення сутнісних рис та діахронії української літературної герменевтики з погляду практики витлумачення національного сенсу модусів людського існування.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:

1) здійснити попереднє верифікування, окреслення і дефініціювання понять “герменевтика”, “літературна герменевтика”, “сенс”, а також розкрити інтерпретаційний зв'язок між поняттями “національне буття”, “національна екзистенція” та “національний сенс”;

2) дослідити можливості смислового осягнення національного буття в літературному творі за допомогою національної мови як “дому буття” (М.Гайдеґґер) і середовища сенсу;

3) підсумувати визначення репрезентативності поетичних досвідів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко щодо можливості літературного пізнання національного сенсу екзистенціалів;

4) окреслити структуру екзистенціалів тут-буття персонажа як національної людини в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (розуміння, туги, жаху, радості, турботи, співбуття, самості, історичності, долі, смерті та ін.) та з'ясувати історико-герменевтичну специфіку їхнього художнього витлумачення;

5) простежити діахронію розуміння України (батьківщини), свободи та Бога як фундаментальних екзистенціалів в усіх трьох поетичних досвідах;

6) виявити емпірично наявну основоструктуру національного сенсу екзистенції в поетичному витлумаченні Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко;

7) розглянути художнє розуміння держави як політичного дому національної екзистенції в історичному розвитку;

8) з'ясувати специфіку діахронного літературного витлумачення істини як істоти буття і сутності мистецтва, а також простежити розвиток осмислення мистецтва як джерела національної екзистенції в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко;

9) виявити наявність в усіх трьох поетичних досвідах класично-герменевтичного та онтологічно-герменевтичного типів національно-екзистенціального тезаурусу як перед-структури розуміння.

Предмет дослідження зумовив і відповідну теоретико-методологічну базу, сформовану в дусі “критичного плюралізму” Фізер І. Зустрічі чи зіткнення української філології із західними методологічними стратегіями // Слово і Час. - 2006. - № 4. - С.7. (І.Фізер). У роботі використовуються досягнення українського та світового літературознавства: класична герменевтика (Платон, Арістотель, Аврелій Августин, Тома Аквінський, Ф.Шлейєрмахер, В.Дільтей, Г.Шпет; В.Сімович, С.Смаль-Стоцький), онтологічна герменевтика (М.Гайдеґґер, Г.-Ґ.Ґадамер), компаративізм (О.Веселовський; І.Франко, Д.Чижевський, Ю.Бойко, Р.Гром'як, В.Моренець, Д.Наливайко), структурально-семіотична інтерпретація (Р.Барт, У.Еко, К.І.Льюіс, Я.Мукаржовський, Р.Якобсон; С.Андрусів, М.Коцюбинська, М.Ласло-Куцюк), екзистенціалістичне витлумачення (Н.Аббаньяно, М.Бердяєв, М.Бубер, М.Гайдеґґер, А.Камю, Г.Марсель, Х.Ортега-і-Гасет, Ж.-П.Сартр, М. де Унамуно, К.Ясперс; Н.Михайловська, О.Тарнавський, Л.Тарнашинська, Г.Токмань, Л.Сеник), постколоніальна критика (Г.Бгабга, С.Дюрінґ, А.П.Мукґерджі, Е.Саїд; М.Павлишин, М.Шкандрій), українська літературознавча теорія національної ідентичності (С.Андрусів, М.Бондар, О.Вертій, І.Дзюба, І.Денисюк, В.Дончик, М.Жулинський, Н.Зборовська, М.Ільницький, С.Квіт, Г.Клочек, Л.Куценко, В.Моренець, Л.Мороз, В.Панченко, О.Пахльовська, Т.Салига, Г.Сивокінь, Л.Сеник, Н.Шумило та ін.), есеїзм (С.Квіт), концепції І.Дизраелі, О.Потебні, І.Франка, С.Єфремова, Т.С.Еліота, В.Жирмунського, П.Рікера та ін.

Також залучені досягнення в естетиці (Геґель, У.Еко, В.Татаркевич, І.Фізер), націології (Б.Андерсон, С.Гантінґтон, Е.Ґелнер, Е.Сміт; С.Андрусів, О.Бочковський, О.Гринів, В.Дончик, Д.Донцов, М.Жулинський, О.Забужко, В.Іванишин, І.Каганець, Г.Касьянов, С.Квіт, Р.Кісь, Л.Костенко, Є.Маланюк, Л.Ребет, Б.Романенчук, Л.Сеник, М.Степико, М.Феллер та ін.), філософії національної ідеї та ідеології націоналізму (М.Вебер, Й.Ґ.Гердер, Я.Грімм, С.Дюрінґ, М.Бубер, В.Жаботинський, І.Клейнер, Новаліс, Ж.-Ж.Руссо, Й.Ґ.Фіхте; С.Бандера, Ю.Вассиян, Д.Донцов, С.Ленкавський, В.Липинський, М.Міхновський, М.Сціборський, І.Франко та ін.), етнопсихології (В.Вундт, Г.Лебон; М.Костомаров, Є.Маланюк, В.Янів та ін.), феноменологічній соціології (А.Шюц) та ін. Використовуються також досягнення різних філософських систем від найдавніших часів, зокрема платонізм, арістотелізм, ідеї християнської філософії, романтичної філософії, німецького ідеалізму, феноменології, “філософії життя”, екзистенціалізму та ін. Певними методологічними орієнтирами і водночас учасниками критичного діалогу стали праці українських літературознавців, передусім роботи інтерпретаторів творчості Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко.

Однак усі названі концепції верифіковані онтологічною герменевтикою як методологічною домінантою всієї роботи. Відповідно основними методами дослідження, окрім провідного онтологічно-герменевтичного, прямо спрямованого на осягнення “смислової мелодії” (Г.-Ґ.Ґадамер), стали: методи класичної герменевтики (зокрема В.Дільтея), екзистенціальний, структуральний, семіотичний, компаративний, постколоніальний методи. Меншою мірою використовуються біографізм, культурно-історичний, феноменологічний, рецептивно-естетичний, системний методи.

Варто відзначити також, що із згаданими метадискурсивними досвідами ведеться не лише методологічний, а й критично-порівняльний контекстуальний діалог, котрий уможливлює діахронне виявлення сутнісних гносеологічних рис літературно-герменевтичного тезаурусу. Цьому сприяють також принагідні біблійний, антично-історіографічний (Тит Лівій, Страбон, Плутарх, Павсаній) та художній (І.Франко, В.Стефаник, Р.М.Рільке, П.Тичина, Ю.Клен, О.Ольжич, Ю.Горліс-Горський, Д.Павличко, В.Стус, П.Скунць) контексти.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві проведено історико-літературний (водночас герменевтичний та порівняльний) аналіз поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко в герменевтичному аспекті художнього витлумачення національного сенсу екзистенціалів. При цьому вперше висунуто, окреслено та дефініційовано поняття “літературної герменевтики” саме як художньої інтерпретації, здійснено напрацювання необхідної історико-літературної бази для простеження її сутності, витлумачувальних можливостей та розвитку на базі українського літературного розуміння. Уперше здійснено поглиблений герменевтичний аналіз багатьох поетичних творів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко. Водночас уперше у вітчизняному метадискурсі діахронно виявлено в межах літературних досвідів іманентний українській традиції герменевтичний тезаурус (перед-структуру розуміння), котрий може становити основу органічної інтерпертаційної стратегії та практики або утворювати питому методологію (систему регулятивних принципів мислення) філософсько-наукового гуманітарного аналізу. У такий спосіб продовжено розвиток вітчизняної герменевтичної традиції.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані насамперед для написання академічної “Історії української літератури” у 12 т., а також інших історико-літературних, історико-теоретичних, теоретичних чи літературно-критичних праць (монографій, нарисів, статей тощо) в українському літературознавстві. Крім того, результати дослідження можуть бути використані в нормативних історико-літературних та теоретичних курсах, спецкурсах і спецсемінарах, присвячених проблемам вивчення поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а також теоретичних та методологічних проблем, пов'язаних із класичною та онтологічною герменевтикою. Результати дослідження використовуються під час викладання історико-літературних та теоретико-літературних курсів і спецкурсів на філологічному факультеті Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Апробацію результатів дисертації здійснено в публікаціях та доповідях на п'ятнадцяти наукових конференціях, конгресах та семінарах: Наукова конференція, присвячена 50-річчю творчої діяльності та 80-річчю з дня народження професора М.Гольберга (Дрогобич, 2002); Міжнародна науково-практична конференція “Проблеми вивчення творчості Івана Франка і його сучасників у початковій школі” (Дрогобич, 2002); ХVІІ і ХVІІІ щорічні наукові Франківські конференції (Львів, 2002, 2003); Щорічний філологічний семінар “Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства” (Київ, 2002, 2003); Міжнародна наукова конференція “Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму” (Дрогобич, 2003); Міжнародна наукова конференція “Класична поетика й естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003); Наукова конференція “Питання “Церква і нація” в західноукраїнській богословській та культурологічній думці міжвоєнної доби (1920-1940 рр.)” (Дрогобич, 2004); Міжнародна наукова конференція “Дмитро Павличко: літературна творчість і громадсько-політична діяльність” (Дрогобич, 2005); Міжнародна наукова конференція “Актуальні проблеми історії і теорії української літератури” (Львів, 2005); 17-і Міжнародні людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Мова” (Дрогобич, 2005); Міжнародна наукова конференція “Категорії буття у поетичній творчості Василя Стуса” (Дрогобич, 2005); Науковий семінар “Функціонування ідей в системі масової комунікації сучасної України. Філософський, ідеологічний та методологічний аспекти” (Київ, 2006); Міжнародний науковий конгрес “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (Львів, 2006).

Публікації. За темою дослідження опубліковано 25 наукових праць: основну монографію (Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти). - Дрогобич, 2005 (13,48 др. арк.)) та 24 інші публікації (2 наукові монографії, посібник, брошуру та 20 наукових статей у фахових виданнях).

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (467 позицій). Загальний обсяг дисертації 437 сторінок, з них 396 основного тексту.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність і значущість теми, сформульовано мету й окреслено завдання роботи, вказано на наукову новизну результатів проведеного дослідження, його зв'язок із науковими програмами, способи практичного застосування отриманих результатів тощо; висвітлено ті методологічні критерії, на яких базуються подальші студії, зокрема обґрунтовується вибір онтологічної герменевтики як інтерпретаційної домінанти.

Вказується, що саме в герменевтичних параметрах з'являється можливість продуктивного витлумачення класичних поетичних досвідів в межах провідного завдання герменевтики, котре, на думку Г.-Ґ.Ґадамера, полягає в тому, щоб пояснити “диво розуміння”, пояснити, що становить собою “причетність до загального смислу” Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…- Т.І. - С.272.. Причому першочерговим стає виявлення та обґрунтування в межах художньої літератури саме національної сутності “загального смислу” як інваріантного вияву того, “що є постійним і не улягає змінам” у нашому “духовному житті” Там само. - С.9..

У першому розділі - “Поняття літературної герменевтики і теоретико-практичні підстави експлікації національного сенсу екзистенціалів у художній літературі” - вивчаються теоретико-практичні підстави інтерпретації національного сенсу екзистенціалів в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко через окреслення сутнісних рис поняття літературної герменевтики. Цьому служать усі три підрозділи.

У підрозділі 1.1. - “Герменевтика, літературна герменевтика, сенс: конкретизація понять” - вказується, що когерентно-смислова інтерпретація поетичних досвідів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л. Костенко та вихід на вірогідний методологічний потенціал цих досвідів передбачає попереднє окреслення концептуальних герменевтичних “основопонять” (М.Гайдеґґер), котрі визначають можливий напрям теоретичного та практичного витлумачення національного сенсу модусів людського існування в межах мистецтва слова: герменевтики, літературної герменевтики та сенсу.

При цьому герменевтика розглядається як філологічна дисципліна, котра займається “мистецтвом розуміння текстів”, загальногуманітарна теорія та методологія інтерпретації і як практика тлумачення. Відповідно літературна герменевтика у своєму розширеному значенні означає насамперед практику й теорію інтерпретації буття, котру автор репрезентує в художньому літературному творі, а реципієнт пізнає її через цей твір. А сенс, узгоджуючи класично-герменевтичну та онтологічно-герменевтичну термінологію, постає як глибинне інтенціональне значення літературного твору (літературного феномена взагалі), що виявляє істину національного буття і може бути охарактеризоване як онтологічно-екзистенціальна мета цього твору (чи феномена).

Підрозділ 1.2. - “Герменевтика сенсу національного буття і її поетичне вивіряння: екзистенція, літературний твір, мова”, - містить подальшу експлікацію герменевтичних підстав осягнення художньої інтерпретації. Насамперед виявляються можливі аналітичні аспекти, котрі формують інструментарій, що допомагає вивчати художньо-літературне витлумачення сенсу буття, але буття саме національного. При цьому з'ясовується, що з усіх сущих саме людина здатна найбільш глибоко проникати в буття, оскільки існує в такий спосіб, що вона є “ось” буття, тобто, як пише М.Гайдеґґер, “його просвіт”. І основоположною рисою екзистенції, звідси, стає “екстатичне виступання в істину буття” Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. - М.: Республика, 1993. - С.199.. Таким чином, випрозорюється пізнавальний онтологічно-екзистенціальний ланцюг: екзистенція (репрезентована екзистенціалами) дозволяє пізнати присутність (людське тут-буття), котра, своїм чином, виводить на розуміння сенсу (чи істини) буття. У цьому плані художня література, особливо глибока філософська поезія, “поезія пізнання” (Е.Соловей), допомагає і фахівцям-мислителям і звичайним реципієнтам збагнути те буттєве питання, котре збагнути найважче. Це добре видно на прикладі точно змальованого враження М.Костомарова від поезії Т.Шевченка, котра у смисловому плані справді “роздирала завісу” Костомаров Н.И. Воспоминание о двух малярах // Воспоминания о Тарасе Шевченко / Составл. и примеч. В.С.Бородина и Н.Н.Павлюка, предисл. В.Е.Шубравского. - К.: Днипро, 1988. - С.165. - відкривала істину (сенс) народного буття. Це ж підтверджує і відповідний аналіз поезій Т.Шевченка (“І досі сниться: під горою…”), Є.Маланюка (“Під чужим небом”) Л.Костенко (“Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить…”, “Дзвенять у відрах крижані кружальця…”).

У наслідок окреслення основних герменевтичних ракурсів збагнення смислу (через “звертання” до сущого, “прозріння” в суще, через “розкривання” буття сущого в аспекті боротьби ідей і через історичне “становлення” національного буття за допомогою слова) на прикладі конкретних поетичних творів Т.Шевченка (“Перебендя”, “Царі” та ін.), Є.Маланюка (“Свідомість”, “Напис на книзі віршів” та ін.), Л.Костенко (“Стоїть у ружах золота колиска…”, уривка із “Берестечка” та ін.) та Д.Павличка (“Ти зрікся мови рідної”, “Два кольори”, “Мазепина”, “Партія - очі мої”, “Москва” та ін.) дисертант приходить до висновку про те, що художній літературний твір має націотворчий смисловий потенціал, оскільки так чи інакше творить істину національного буття. З іншого боку, проведений розгляд дозволяє помітити наявність творів, котрі фальшують національну дійсність в інтересах колоніалістичної антинаціональної ідеології (наприклад, комуністичної).

Крім того, окреслюються формальні можливості (тобто засоби здійснення) художньої інтерпретації. При цьому вказується, що універсальний принцип герменевтичного обрію (як обрію запитування, у межах якого визначається смислова спрямованість кожного тексту) стосовно літературного твору передбачає неодмінне виявлення “того запитання, відповіддю на котре є твір” Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…- Т.І. - С.343, 344.. Але здійснюємо виявлення цих герменевтичних запитання і відповіді не безпосередньо на основі структури художньої мови, а на основі породженої нею ейдологічної системи - “структури поетичного образу”. Зразком інтерпретаційних можливостей мови літератури як образної мови може бути роздум-спогад Т.Шевченка “Ну що б, задавалося, слова…”.

Автор виявляє певний каузальний зв'язок: художня мова - образ - (герменевтичне) значення. Причому на значеннєвому рівні іде мова про змістове (власне когерентне) значення, що стає основою для виявлення значення смислового. Так попереднє визначення літературної герменевтики, дане у першому підрозділі, дещо уточнююється і звучить наступним чином: літературна герменевтика - це насамперед практика і, за певних обставин, теорія інтерпретації буття, котру автор репрезентує в художньому літературному творі (кодуючи в системі образів), а реципієнт пізнає через цей твір (розкодовуючи ейдологічну систему).

У підсумковому підрозділі (1.3) першого розділу - “Поетичні досвіди Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко і проблема літературного пізнання національного сенсу екзистенціалів” - остаточно вивіряються підстави репрезентативності творчих досвідів аналізованих поетів стосовно національно-смислового витлумачення.

Загалом висловлювання різних дослідників про сутнісну національність та націотворчість Т.Шевченка дисертант підсумовує висловлюванням І.Франка, котрий у 1906 році конкретизує власне розуміння та значення генія як “речника національних ідей, як поета, що обняв душею всю Україну” Франко І. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова // Франко І. Зібр. творів: В 50 т. - К.:Наукова думка,1986. - т.45. - С.425. . Позитивна парадоксальність цього спостереження в тому, що саме в такому основному - національному - ракурсі кожне наступне покоління українських вчених сприйматиме і самого І.Франка, і всіх тих, хто разом з ним поповнив золотий фонд класиків української літератури (тобто і Є.Маланюка, і Л.Костенко). Саме Шевченкові національно-герменевтичні питання (його, герменевтичний обрій) - “…Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю?..” - варто вважати основоположними смисловими питаннями для всієї української літератури, навіть культури Нового часу (особливо, якщо письменницьке “пишу” розширити до загальноекзистенціального “живу”).

У численних аспектах обґрунтовується звернення до творчих досвідів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, оскільки саме ці автори володіють особливою репрезентативністю з погляду вивчення сутності та розвитку літературної герменевтики в контексті великих історичних епох (від кінця XVIII ст. - до української революції 1917 року, від 1917 - до 40-х рр. ХХ ст. і від 50-х рр. ХХ ст. - до початку ХХІ ст.) на базі витлумачення національного сенсу екзистенціалів у межах художнього дискурсу як великі національні письменники, письменники-націотворці. Перефразовуючи видатного німецького філософа Й.Ґ.Фіхте, вони (разом із своїми численними однодумцями), як справжні національні мислителі, “просто говорили” про українців і для українців Фіхте Й.Ґ. Із праці “Промови до німецької нації” // Мислителі Німецького Романтизму / Упор. Леонід Рудницький та Олег Фешовець. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. - С.112. . Т.Шевченко поетично творив націю з “рабів німих” в умовах уже здавалося б повністю денаціоналізованої російським царизмом Малоросії, започатковуючи новітній тип світогляду і мислення українця. Є.Маланюк продовжує боротьбу художнім словом (“стилосом”) за українську ідентичність в еміграції після двох катастрофічних поразок української справи під час Визвольних Змагань та після другої світової. Л.Костенко, долаючи лабети компартійної цензури, в літературний спосіб повертає український народ, кожного українця до власного національного буття (ставить “над берегами вічної ріки”), вириваючи свідомість читача з полону колонізаційних радянських та й пострадянських стереотипів.

У другому розділі - “Поезія Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: розвиток смислової інтерпретації екзистенціалів” - на широкому художньому матеріалі із постійним провадженням філософсько-герменевтичного діалогу вивчається національно-смислове витлумачення екзистенціалів у досліджуваній поезії. Перший підрозділ (2.1) - “Структура екзистенціалів тут-буття персонажа як національної людини в поезії великих письменників” - присвячений типологізації художнього тут-буття та окресленню структури модусів літературної присутності в аналізованих поетичних досвідах.

Пропедевтичне окреслення типу художньої присутності та її екзистенційної дійсності (“найближчого” простору, “життєсвіту”) у творчих досвідах Т.Шевченка (“Гайдамаки”, “Холодний Яр” та ін.), Є.Маланюка (“Уривок з поеми”, “Варяги” та ін.) і Л.Костенко (“І засміялась провесінь: - Пора!..”, “Маруся Чурай”, “Не треба думати мізерно” та ін.) дозволяє виснувати, що загалом цей тип як аксіологічно позитивний (зразковий) персонаж (навіть характер) є виразно українським (національним). Він постає перед нами національною людиною шевченківського зразка як “репрезентант сучасного українства” Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.: МП “Фенікс”, 1992. - С.21. (М.Шлемкевич). Екзистенційно ця людина - українець (Я-буття) - є людиною козацькою, що проявляється як у підтипі звичайної національної присутності (простого “козака”), так і в підтипі присутності провідницької (духовної еліти народу, “лицаря”). З іншого боку, окрім індивідуального, у поезії всіх трьох авторів існує ще й надіндивідуальний, колективний тип національного тут-буття - народ чи нація (українці (Ми-буття)). Художнім різновидам національної присутності протистоять два основні типи присутності антинаціональної - імперська людина-пан (“творець зла”, “кат”) та імперська людина-раб (маргінал, “малорос”), - котрі увиразнюють сутність українського тут-буття. Екзистенційний простір української присутності конституюють також такі складні енси, як земля та світ.

На основі з'ясування специфіки українського типу присутності в досліджуваних творчих досвідах дисертант вибудовує структуру основопонять, за допомогою котрих вивчає специфіку літературної інтерпретації національного сенсу екзистенційних модусів, оскільки національна присутність допомагає збагнути сенс насамперед національного буття. У роботі експлікативну структуру основних екзистенціалів (йдеться про експлікати, що охоплюють звужене та розширене значення цього гайдеґґерівського терміна, але обов'язково не категоріального типу - такі, що стосуються аналітики присутності) утворюють: розуміння, туга, радість, жах, турбота, співбуття, підручне (річ), смерть, часовість, історичність, доля, самість, свобода, істина (сенс), батьківщина, Бог, мистецтво, національна держава. Детальний їх розгляд здійснюється у всіх трьох пунктах другого підрозділу цього розділу - “Діахронне осягнення України як фундаментального буттєвого феномена в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: екзистенціали та структурування національного сенсу”, - з метою виявлення першого фундаментального екзистенціалу, що утворює основоположну смислову структуру національного тут-буття.

У пункті 2.2.1 - “На шляху до літературного витлумачення суті присутності (модус розуміння і “відкривання” національного сенсу туги, радості, жаху)” - очима літературної національної присутності, котра існує способом національного розуміння, на широкому поетичному матеріалі, що охоплює усю творчість досліджуваних авторів, розглядаються характерні риси інших модусів художнього тут-буття (туги, радості, жаху), що продовжується і в другому пункті (2.2.2) - “Розгортання художньої інтерпретації національного сенсу екзистенціалів літературної присутності: співбуття, турбота, підручне, часовість, історичність, доля, смерть, самість”, - через вивчення модусів турботи, співбуття, підручного, смерті, часовості, історичності, долі, самості, а завершується у підсумковому пункті 2.2.3 - “Україна як буття і як перший фундаментальний екзистенціал в класичній українській поезії”.

Кожним своїм твором в різних культурно-історичних обставинах, раз більшою, раз меншою мірою, переважно явно, інколи приховано, прямо й опосередковано Т.Шевченко (“Думи мої, думи мої…”, “Причинна”, “Н.Маркевичу”, “Мені тринадцятий минало”, “І виріс я на чужині…”, “Посланіє”, “Сон” та ін.), Є.Маланюк (“Знов неба темний оксамит…”, “Думи мої, думи…”, “Чужина”, “Одна пісня”, “Стилет чи стилос? - не збагнув. Двояко…”, “Брязкіт зброї. Досвітній вітер”, “Під чужим небом”, “Друге посланіє” та ін.), Л.Костенко (“Маруся Чурай”, “Пращур”, “Шпиль туги”, “Мені відкрилась істина печальна…”, “Слайди”, “Старесенька іде по тій дорозі”, “Дума про братів неазовських”, “Берестечко” та ін.) культивують у читача герменевтичне “розмірковування”, котре дозволяє розкрити буття присутності, прозріти в те, що найближче людині, побачити фундаментальну складову її національної сутності, оскільки для того, щоб “розмірковувати”, достатньо “зупинитися на близькому і подумати про найближче: про те, що стосується кожного з нас - тут і тепер, тут, на цьому клаптику рідної землі, тепер - у теперішній час світової історії” Хайдеггер М. Отрешенность // Разговор на проселочной дороге: Сборник: Пер. с нем. / Под ред. А.Л.Доброхотова. - М.: Высш. шк., 1991. - С.105.. Можна з великою мірою упевненості стверджувати, що “близьким” і “найближчим” у бутті літературної присутності, протагоніста, а також “кожного з нас” (читача) стає саме батьківщина, Україна. Україна зображається в усіх трьох поетичних досвідах як архіважлива складова сутності нормальної (не спустошеної) екзистенції літературної присутності як окремого індивіда (людини), так і цілої спільноти (народу/нації), що, крім усього іншого, докладніше аргументує вмотивованість уведення терміна “національна екзистенція”.

Національний (український) характер екзистенції автор пізнає через діахронно експліковані модуси. Тобто протагоністи та позитивні персонажі Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко існують (перебувають) у світі по-українськи - різними українськими способами. Узагальнюючи, можна помітити, що всі три поети (від початку і до кінця творчого шляху) зображають нам людину як національне тут-буття, котре існує способом національного розуміння - виявлення національної структури буття присутності. Вона, ця людина, радіючи, тужачи, жахаючись, відкриває не лише індивідуальну національну присутність, власне чи чуже Я-буття українця, а й колективне Ми-буття народу (загальнонаціональне тут-буття), особливо, коли боїться і жахається не якогось “абстрактного”, а саме власного, колективного чи власного-як-колективного кінця буття-у-світі. Для неї Україна постає однією з основних істин (чи констант) співбуття - “людського співжиття” (Г.-Ґ.Ґадамер). Ця присутність зображається “дитям турботи” (Й.Ґ.Гердер) національної, оскільки існує як пастир і охоронець українського буття, України. Вона проживає в українському світі, оберігаючи національні речі, а ті, своїм чином, оберігають національне “проживання” літературної присутності. Основним сенсом турботи цієї присутності стає національна часовість: проживання індивіда від народження до смерті не самозамкнене у собі, а включене в минуле, теперішнє і майбутнє свого народу. Вона витлумачує власну історичну екзистенцію (Я-буття) через вписування долі окремої присутності в межі долі цілого народу (Ми-буття). Її смерть у поетичних “межових ситуаціях” (К.Ясперс) оголює національну сутність присутності як буття-до-смерті і встановлює найвищий екзистенційний ідеал, зберігаючи в такий спосіб “істотність буття” (М.Гайдеґґер) саме українського. Зрештою, усі три українські поети ейдологічно витлумачують “хто” української присутності як сутнісно національне (а не абстрактно-суб'єктне) “Я”, утверджуючи “власну самість”, самість українця, на противагу невласній, переважно імперській, “людино-самості”.

Так окреслюється феномен батьківщини (України) як фундаментального екзистенціалу, що структурує екзистенцію й окремої, індивідуальної національної присутності (українця), і колективної, надіндивідуальної національної присутності (українського народу, нації) в поезії досліджуваних авторів. Тут-буття нормальних, незмаргіналізованих людини і народу в усіх трьох класиків зображається/витлумачується не через модуси абстрактного суб'єктного існування, а через органічно українські, сутнісно національні буттєві риси в межах національного часопростору. З іншого боку, в такий спосіб літературно підтверджується герменевтична максима “фундаментальної онтології” М.Гайдеґґера (та представників багатьох інших органічних, ненігілістичних філософських систем - Руссо, Гердера, Фіхте, Шеллінґа, Геґеля, Карлайла, Дільтея, Шпенґлера та ін.) про батьківщину як онтологічну основу існування присутності, її буття-у-світі: те, що в “ґрунті” батьківщини - “коріння людини”, що саме в батьківщину будь-яка нормальна людина “закорінена” Хайдеггер М. Отрешенность… - С.105.. Бути людиною, звідси, означає бути людиною національною.

Художнє витлумачення України, України як буття, України як найближчого, незабутнього і вічного ґрунту тут-буття постійно віднаходимо в аналізованій поезії. У Т.Шевченка - це, наприклад, образи “повитого красою” того, чому нема “почину, і краю немає”, що “ніхто… не додбає і не розруйнує”, що заховане предками у “високих могилах”, що увічнюється самобутніми і могутніми образами “садка вишневого коло хати” та “старого дуба”. У Є.Маланюка - це щось “своє, незбагненно родиме”, те, “що жилами зв'язало, / Що в кров і мускули вросло”, це ті “невідь”, “лоно світу”, “пітьма зачаття” і “хаос прабуття” (пор. із “прастаном” Хайдеггер М. Бытие и время; Пер. с нем. В.В.Бибихина. - Харьков: “Фолио”, 2003. - С.204. сущого у М.Гайдеґґера), до яких “відпливає” ліричний герой, це “вічний образ на сірім цоколі часу”, це рідна херсонська хата і “тверда пшенична нива”. У Л.Костенко - це щось “незабутнє” і “неповторне”, “вічне” і “несмертельне”, це “вічна ріка”, це “Чорний Шлях” і “Великий Луг”, це праслов'янський “Сувид”, це “важка… вічності хода”, це “хутір Вишневий”, це те, що “в мені болить”, це “усе як є” - “усе моє, все зветься Україна”.

Особливо виразно можна помітити національну “цілющість Батьківщни” і, відповідно, позанаціональну “згубну безрідність” Хайдеггер М. Искусство и пространство // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. - М.: Республика, 1993. - С.314. на прикладі наскрізного основобразу усіх трьох поетів, що стає найповнішим і найточнішим експлікатом буття як саме українського буття. Йдеться про персоніфікацію України (вітчизни) як буття в образі матері (“мами”, “неньки”, “вдови сиротини”, “бездітної вдовиці”, “покритки”, “Мадонни”, “степової Деметри”, “Матері-Землі”, “бабусі”, “Великомучениці” та ін.). Поглиблена (смислова) інтерпретація сутності екзистенції протагоніста і персонажа в усіх трьох поетів дозволяє окреслити Україну (батьківщину) як перший (умовно) фундаментальний екзистенціал-експлікат, що конституює основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності.

У третьому підрозділі (2.3) - “Витлумачення свободи як сутності істини буття і як другого фундаментального екзистенціалу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” - поруч із поміченою та окресленою українськістю художньої присутності, її національним типом екзистування висвітлюється інша буттєва риса літературної присутності - українець та українці у досліджуваних поетів упродовж всього творчого шляху існують як сутнісно вільні сущі: “козаки”, “лицарські сини” Т.Шевченка, внуки чумаків, праправнуки січовиків, воїни УНР Є.Маланюка чи козацькі нащадки - “вільні люди вільної землі” - Л.Костенко. Так здійснюється детальніше увиразнення (чи, радше, з огляду на здійснену інтерпретацію, підсумування) модусу свободи (та, відповідно, несвободи). При цьому враховується те, що воля й неволя, так само, як і народження і смерть, молодість і вік, батьківщина й чужина тощо, належать у сучасній герменевтичній теорії до незмінних і постійних реальностей, котрі “вимагають визнання від кожного” Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…- Т.ІІ. - С.157. (Г.-Ґ.Ґадамер). Характерно, що саме сім'ю, батьківщину та свободу перераховує Т.Шевченко в “Щоденнику” і вважає “всім” для буття людини, коли шкодує солдатів, у яких забрано “все, чем только жизнь красна” Шевченко Т.Г. [Щоденник] // Шевченко Т.Г. Зібрання творів: У 6 т. (вид., автентичне 1-6 томам “Повного зібрання творів у дванадцяти томах”) / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 2001. - Т.5. Щоденник. Автобіографія. Статті. Археологічні нотатки. “Букварь южнорусский”. Записи народної творчості. - С.15..

Загалом свобода у всіх трьох художніх досвідах (про що свідчать “Невольник”, “Полякам”, “Якось-то йдучи уночі…”, “Єретик”, “Москалева криниця”, “Посланіє”, “Кавказ”, “Невольник”, “Саул” та ін. Т.Шевченка, “Голоси землі”, “Еміграція”, “Молитва”, “Посланіє”, “І гніву дозрівають важкі грона”, “В цім закалюжнім Вавилоні…” та ін. Є.Маланюка, “Покремсали життя моє на частки…”, “Берестечко”, “Дума про шлях”, “Плем'я Тода”, “Заворожи мені волхве!..”, “Древлянський триптих” та ін. Л.Костенко) висвітлюється герменевтично: як сутність національної істини, як царина національної долі, як буттєвий послух. Натомість завжди в поезії критикуються різні спустошувальні стосовно людини, нації та їхнього світу форми несвободи та нігілістичне, розрахункове мислення, що породжує їх. З цього боку літературні досвіди українських класиків показують те, що націоналізм як “форма свободи” (С.Дюрінґ) (чи форма національної свободи) випливає з любові до вітчизняного буття як “матері”, з охорони його, з усвідомлення, що індивідуальна й колективна присутність є “пастирем буття”, тоді як імперіалізм як форма колективної несвободи випливає з егоїзму, з любові до себе як суб'єкта, з усвідомлення себе “паном буття”, з вивищування якимось народом себе (як “вибраного”) над іншими народами як об'єктами експлуатації.

Свобода в аналізованих поетичних досвідах структурує екзистенцію й окремого індивіда і цілої нації, бо робить людину й народ відповідними власній сутності - ек-зистентними, історичними, закоріненими у батьківщину як власне буття. Автентичне, органічне, неспотворене колоніалізмом буття української присутності - це завжди і передусім “пастирське”, історичне буття-вільним. Таким чином, свобода є для літературної присутності другим (знову-таки умовно) фундаментальним екзистенціалом, що утворює основоструктуру національного сенсу її екзистенції.

Останній елемент смислової основоструктури простежується у четвертому підрозділі (2.4) - “Художнє тлумачення Бога як трансцендентного буття і як третього фундаментального екзистенціалу”.

Це простеження базується на виявленні постійної присутності християнської складової екзистування персонажів (наприклад, один із постійних епітетів світу - “Божий” у Т.Шевченка, Україна як “Євангелія піль” і як “Мадонна” у Є.Маланюка, “розп'яття” як “доля кожної людини” у Л.Костенко та ін.), що виводить нас на можливість розімкнення поетичного витлумачення Бога.

Своєрідним герменевтичним підсумком (і джерелом) усіх інтерпретацій, що стосуються християнського буття-у-світі українців, їхнього шляху до Творця у всіх трьох поетів може бути декларація протагоніста з поеми Т.Шевченка “Сон” (1847), котра дозволяє чітко збагнути, що трансцендентна любов до Бога перевіряється екзистенціальною жертовною, оберігаючою любов'ю до національного буття, батьківщини, упосліджених братів:

…Я Богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

герменевтика екзистенція літературний поезія

Заради своєї сплюндрованої чужинцями “матері” (рідного буття) - “України убогої” - герой готовий пожертвувати найдорожчим, що є у людини з погляду християнської релігії - спасінням власної душі. Цей найбільший - національний - ступінь пастирської самопосвяти, на який може піти глибоко віруючий християнин і який розвиває смислову ідею національної самопожертви (а також турботи, історичності, долі, самості) із “Заповіту”, стає суттю християнської віри “шевченківської людини”.