Національний сенс екзистенціалів в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)

Загалом Бог у поетичних досвідах, - наприклад, “Кавказі”, “N.N. (“Така, як ти, колись лілея…”)”, “Варнаку”, “Мені здається, я не знаю…”, “Іржавці”, “Осії. Главі ХІV”, “Ісаії. Главі 35”, “Холодному Ярі”, “Марії”, “Неофітах”, “Давидових псалмах”, “Гамалії”, “Посланії”, “Княжні”, “Ликері”, “Сні” (1847), “Єретикові” та ін. Т.Шевченка, “Посланії”, “Євангелії піль”, “Соборі”, “Візії”, “Молитві”, “Еміграції”, “Вітрах історії” та ін. Є.Маланюка, “Давидових псалмах”, “Брейгелі “Шлях на Голгофу”, “Марусі Чурай”, “Храмах”, “Берестечку”, “Ісус Христос розп'ятий був не раз…” та ін. Л.Костенко, - витлумачується переважно в екзистенціальному, а не трансцендентному плані. Структурована сутність Його (Краса, Любов, Сила, Істина, Слово, Справедливість, Життя, Кара, Боротьба тощо) з'являється із по-національному зображених сфер священного та божественного (від прекрасної природи та ідилічного сімейного життя до національно-визвольної боротьби). Так поетично показується, цілком в інкультураційному дусі, національний “шлях до божества”. Бог зображається передусім як український Господь - творець і опікун (євангельський “добрий пастир”) українського світу й української присутності. Українське тут-буття розуміється як активне “поетичне” проживання в присутності й очікуванні Бога, на противагу антихристиянському існуванню - проживанню в присутності спустошувальних ідолів. Бог постає як ще один фундаментальний екзистенціал-експлікат, що конституює основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності.

Відтак, з'являється можливість помітити, що українська людина та народ існують не лише в межах гайдеґґерівського “чотирикутника” (землі, неба, смертних і Божественних Сутностей), а й у межах національно-екзистенціального “трикутника” - Бога, Батьківщини (України), Свободи - вперше чітко художньо вираженого та витлумаченого в поезії Т.Шевченка (звідси й пропонована дисертантом назва “трикутника” - шевченківський). Якщо “чотирикутник” німецького філософа постав на основі осмислення насамперед повсякденного тут-буття та імпліцитного рефлексійного протистояння спустошенню, породженому передусім внутрішньою несвободою на базі західного технократичного розрахункового мислення, то “трикутник” Т.Шевченка з'являється як буттєва структура екзистування людини, що поетично (і явно!) протистоїть спустошенню, спричиненому передусім несвободою зовнішньою - чужоземною колонізацією.

У підрозділі 2.5 - “Інтерпретація держави як політичного дому національної екзистенції в поетичних досвідах Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” - окреслюється осмислення в поезії держави (“Посланіє”, “Єретик”, “Кавказ”, “Сон” (1844), “Гайдамаки”, “Заповіт”, “Чигирине, Чигирине…”, “Юродивий” та ін. Т.Шевченка, “Варязька балада”, “Київ”, “Вітри історії”, “Cаmpus martius”, “Війна”, “Поліття”, “Уривок” та ін. Є.Маланюка, “Сніг у Флоренції”, “Чигиринський колодязь”, “Маруся Чурай”, “Берестечко” та ін. Л.Костенко), що допомагає конкретизувати національний сенс українського тут-буття. Виявляється, що осмислення держави (як основообразу) та державності (як змістового та смислового концепту) присутнє у поетичних досвідах усіх трьох досліджуваних авторів. Однак провідну, спрямовуючу роль тут займає, безумовно, поетична герменевтика Т.Шевченка, у межах котрої вперше в новій українській літературі з'являється фундаментальне ейдологічне окреслення (“геніяльна формула” (Є.Маланюк)) української держави як “своєї хати” у поемі “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” (1845).

Держава витлумачується онтологічно-герменевтично як “прихисток”, річ, будівля, що уможливлює вільне проживання індивідуального та надіндивідуального типів національної присутності. Йдеться про можливість національного екзистування, що відповідає власній сутності (своїй “правді, і силі, і волі”) тільки в межах природного (національного) політичного дому: “своєї хати” (Т.Шевченко), “Києва” як “власного Риму” (Є.Маланюк) чи “держави”, що “держить” (Л.Костенко). Повноцінна національна екзистенція людини і народу в поетичних досвідах усіх трьох авторів - це, крім усього іншого, ще й політична, державницька екзистенція: національна присутність оберігає свою національну державу, а вона - стає оберігальним притулком для проживання цієї присутності.

В останньому підрозділі (2.6) другого розділу - “Істина (неприхованість) як “істота буття” і сутність мистецтва; мистецтво як джерело національної екзистенції в українській класичній поезії ХІХ-ХХ століть” - підсумовується смислове витлумачення екзистенціалів в поезії усіх трьох авторів через узагальнення поняття смислу як істини.

Кожною буттєвою рисою літературні герої осмислюють, пізнають, витлумачують своє національне побутове й історичне існування та національне буття взагалі в межах смислової основоструктури, що конституюється буттям-у-світі. При цьому в творах, де зображено самодостатнє й незагрожене експліцитно повсякденне буття присутності (наприклад, “І досі сниться: під горою…” Т.Шевченка, “Спогад” (1930) Є.Маланюка чи “Акварелі дитинства” Л.Костенко) загалом здійснюється проживання українця(-ів) у межах “чотирикутника”. Тобто за допомогою образів-речей (“саду”, “хати”, “чебрецю”, “Дніпра” тощо) у цих творах можна побачити, як оберігально проживають люди в межах цілісності “четвірки”, у власному прихистку-домі: рятуючи землю, погоджуючись із небом, очікуючи Божественних Сутностей, ідучи за своєю власною сутністю (“долаючи смерть як смерть”) Гайдеґґер М. Будувати, проживати, мислити // Возняк Т.С. Тексти та переклади / Худож. оформлення автора. - Харків: Фоліо, 1998. - С.318-319.. Таке співбуття землі, неба, Божественного і смертних Хайдеггер М. Вещь // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. - М.: Республика, 1993. - С.324. витворює художній світ мирного, спокійного, незагроженого національного буття.

Дещо іншу ситуацію спостерігаємо у тих творах, де йдеться не про спокійне самодостатнє буття національної присутності, а про буття бездержавне, пов'язане із драматичним протистоянням різноманітним типам імперського спустошення (наприклад, у “Гайдамаках”, “Кавказі” чи “Сні” (1844) Т.Шевченка, “Посланії”, “Голосах землі” чи “Другому посланії” Є.Маланюка, “Марусі Чурай”, “Думі про братів неазовських” чи “Берестечку” Л.Костенко тощо). У цих творах (і вони, з огляду на культурно-історичні обставини колоніального існування нації у ХІХ та ХХ століттях, переважають у всіх трьох поетів) смислова основоструктура дещо змінюється, оскільки образи речей (“свячений ніж”, “байдаки”, “кріс”, “кулемет”, “булава”, “шабля” тощо, але найбільше - держава-“хата”) переховують іншу “простоту” загрожений екзистенціальний “трикутник” (Бога, Україну (Батьківщину), Свободу). Останній, поруч із проживанням українського тут-буття у “чотирикутнику”, передбачає й інші взаємопов'язані процеси, що переформатовуюють єдність землі, неба, божеств і смертних в аспекті боротьби за власну “хату”-захисток: активне утвердження Божої правди (в дусі шевченкового “молітесь Богові одному”) та власної національної алетейї, жертовну охорону власної батьківщини як “матері”, безкомпромісну боротьбу за національну свободу, за “волю Вкраїни”. Тому український художній світ (як розкритість, як “обличчя буття” Там само. - С.324, 431.), який витворюється у цих творах, дещо відмінний від того, який можна спостерігати у попередньому випадку.

Увиразнюються специфіка, обличчя українського буття - світу мирного, затишного, захищеного (у межах співбуття гайдеґґерівського “чотирикутника”) та немирного, незахищеного, сповненого справедливого протистояння (боротьби) “злоякісному” (утвореного переважно співбуттям шевченківського “трикутника”) через здійснене у поезії збагнення сутності мистецтва. Загалом у всіх авторів це осмислення відштовхується від основоположної настанови, даної ліричним героєм Т.Шевченка у “Подражанії 11 псалму” (1859): “Возвеличу / Малих отих рабов німих! / Я на сторожі коло їх / поставлю слово”. Звідси й герой Є.Маланюка обирає вербальну боротьбу за звільнення нації, боротьбу словом - “стилет” як “стилос” і навпаки. Усвідомлення себе воїном-охоронцем українського буття дозволяє протагоністові помітити подібну функцію в поетів інших народів, тому, наприклад, як до духовного побратима звертається він до пам'ятника Міцкевичу у Варшаві: “…Стережи, стережи це місто, / Вартівничий із бронзи, Адаме!” (“Міста, де минали дні” (1932)). Аналогічно й героїня Л.Костенко в умовах чужинського панування, радянської несвободи (коли немає власної держави - “гетьман не приїхав”, коли “живеться, як на Етні”, коли пригнічує “ганьба віків”, котру “лиш магма відпере”) відважується на боротьбу своїми “безсмертними” словами, яких “куля не бере”, і тільки шкодує, що “авторучка це не шабля” й “ворожа кров не бризне з-під пера” (“Що ж, авторучка - це не шабля з піхов”).

Мистецтво при цьому постає джерелом національної екзистенції, джерелом “звершено-історичного тут-буття народу”, кожного з “творців” та “охоронців” (М.Гайдеґґер), виконуючи “функцію духовного збереження й традиції” (Г.-Ґ.Ґадамер). А істинотворчою сутністю самого мистецтва виявляється поезія (“спів”, “думи”, “мова”, “ярий клич”, “грім дужих слів”, “стилет”, “неповторність”, “сни… народу”, “самотня битва” та ін.). Сам поет (“кобзар”, “митець”, “залізних імператор строф”, “співець”, “медіум історії” тощо) витлумачується герменевтично - як “промовлювач буття”, пастир, охоронець національного буття в істині, сутність його буття - це буття “на сторожі” уярмлених земляків (“малих отих рабов німих”).

Водночас через онтологічну герменевтику в цьому підрозділі доповнюється метафізичне розуміння переважно національної ідеї. У поезії (через зображення “великого льоху” у Т.Шевченка, “Духу” батьківщини у Є.Маланюка, “України” у Л.Костенко) бачимо національну ідею не лише як фундаментальну “цінність”, але й як (і саме це історично виявлене розуміння переважає у всіх трьох дискурсах) національну істину - неприхованість, відкритість національного буття.

Усе це дає ґрунтовну й достатню доказову базу для того, щоб у третьому розділі - “Національно-екзистенціальний тип тезаурусу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко ” - побачити і в сутнісних рисах визначити окремі посутні смислові ідеї в межах національно-екзистенціального переддосвіду (ще - тезаурусу) на базі осмисленого вище історико-літературного матеріалу.

З позицій класичної герменевтики В.Дільтея стає можливими осягнути виражені в поезії цінності “життя нації” як “сили”, що керують і індивідом як національною людиною, і цілою нацією (в якості “внутрішньої цінності”). Автор звертається у цьому зв'язку до поняття, котре поєднує в собі і силу, і здатність керувати, і верифікативний потенціал, і “національний взаємозв'язок”, - до національного імперативу.

Концептуальним знаменником усіх аксіологічно-імперативних тезаурусних моментів може бути висловлювання ліричного героя зі „Сну” („Гори мої високії...”), котре доречно вважати найбільш загальним художнім формулюванням Шевченкового національного імперативу: “...Я Богу помолюсь... Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!”. Саме ця націоцентрична позиція ліричного героя стає зразком для наслідування й у сфері практичної суспільної діяльності, й у сфері мислення українця. З іншого боку, зацитований уривок, своєрідно підсумовуючи всі інші наказові аспекти, максимально узгоджується з логічним перекодуванням, яке можна виснувати з цілої поетичої спадщини і яке є базовим для всіх інших моделювань національного імперативу: все, що йде на користь нації і не суперечить християнству - добро, все те, що шкодить нації і християнству - зло. Промовисто, що одне із перших (і найвлучніших) логічних перекодувань Шевченкового імперативу знаходимо у пізнього Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації” Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К.: Наукова думка, 1986. - Т.45. - С.284..

Суголосно шевченківському загальнонаціональному імперативу звучать імперативи в його духовних спадкоємців-поетів, спадкоємців утвердження основної національної мети, основного надзавданя, надвартості для будь-якого, а особливо для поневоленого народу в колоніальних обставинах “життя серед смерті” (С.Андрусів), - утвердження національної ідеї чи, у термінології, В.Дільтея, “ідеї національності”. Тому герой Є.Маланюка, пророкуючи настання “віку молитви і заліза” (““І вороги - домашні чоловіку”…”), утверджує імператив безкомпромісної національно-визвольної боротьби: “…Бо так і треба, Україно, / Країно проклята моя! / Бо так і треба, так і треба / Звірюці різати життя / В ім'я Христа, безсмертя й неба, / В святої вічності ім'я” (“Посланіє”). Тому й героїня Л.Костенко, заперечуючи провідний “імператив імперії”, пристрасно проголошує у медитації-інвективі “І тільки злість буває геніальна…” основоположну цінність національного: “І щось в мені таке велить / збіліти в гнів до сотого коліна! / І щось в мені таке болить, / що це і є, напевно, Україна”.

Згодом окреслюється інший основний тип національно-езистенціальної перед-структури розуміння, вираженої у всіх трьох поетів. Загалом виявляється, що онтологічно-герменевтичну структуру детермінують два основні передсудження, котрі випливають із попередніх структурних частин роботи (передусім другого розділу). Перший засновок-передсудження зобов'язує кожного розглядати націю (один із найосновніших корелятів батьківщини) як визначальну дійсність (ширше - буття), що детермінує й екзистенцію присутності (проживання в “трикутнику” людини і народу), і її герменевтичну здатність. Другий засновок-передсудження базується на переконаності в тому, що поезія (ширше - мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття, і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт. Усі інші національно-екзистенціальні передсудження в межах онтологічно-герменевтичного питального обрію так чи інакше визначаються двома основоположними.

Виходячи з експлікованих передсуджень, з'являється можливість з позицій художньо вираженої інтерпретації (буттєво-історичного мислення) в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко окреслити гермневтичне коло, по якому рухається національно-екзистенціальне розуміння.

Уже в “Посланії” Т.Шевченко формулює структуру правильного (“як треба”) навчання на базі власного інтерпретаційного передання, у межах “своєї хати”, а не “чужого поля” (не в дусі чужинських “великих слов великої сили”, не “по німецькому показу”, не за “современними огнями”). У поемі процес тлумачення детермінований герменевтичним колом, тобто взаємодіючим рухом національної традиції (історичної “слави України”, яку попередньо треба глибоко й критично осмислити - “подивитись… добре”, “прочитати… од слова до слова”) та національного розуміння (“мудрості своєї”): “Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя”.

Така настанова стає базовим передсудженям для всієї української (і не лише літературної) герменевтики. Для героя Є.Маланюка “прозрінням” (“коли нараз вставала гола суть”) стає насамперед давно здійснене синівське осягнення сутності національної традиції, істини українського буття - “…ця хата, цей шлях і цей обрій - це Мати-Земля”, - що визначає будь-яке розуміння (оте “знати”, що протистоїть “заплутаному метикуванню”) (“Post scriptum”). Усе в його осмислювальному бутті визначається “кличем” української “далечіні” і тим, що “прадавнє вдивляється в вічі” (“Насичаю себе залізом…”). Схоже й героїня-оповідачка Л.Костенко у “Скіфській одіссеї”, долаючи “уривання пам'яті історичної”, базує власні історіософські “пошуки натхненні” (“знання… нові і нестеменні”) на глибинному діалозі з національним минулим (“душею тисячоліть”), як це спостерігаємо у формі звертання до скіфських баб: “О музи, музи, музи кам'яні! / Де грім душі, народжений з любові? / Ви мовчите. Ви плачете в мені. / Душа тисячоліть шукає себе в слові”. Унікальність степових артефактів виводить на усвідомлення самодостатності й унікальності національної істини, а отже, і самозбережного їх витлумачення та буттєвого мислення: “…всяк народ на ділі доведе - / хоч там нема того, що є деінде, / зате є те, чого нема ніде”.

Зважаючи на національну природу традиції та залежність витлумачення від національного фактору, автор стверджує наступне національно-екзистенціальне формулювання герменевтичного кола: в загальному сенсі національне буття є тим цілим, що його пізнаємо через наявні частини - різновиди національного буття (сущі); і навпаки: різновиди національного буття (наприклад, художня література) є тими наявними частинами (сущими), що їх повноцінно зрозуміти можемо, лише беручи до уваги ціле - національне буття. При цьому пріоритетна роль надається національній присутності, для якої рух національної традиції (передрозуміння) випереджає будь-яке витлумачення. В іншому формулюванні: в кожному розумінні світу зрозумілою є національна екзистенція і навпаки.

Порівняння двох типів (класично- та онтологічно-герменевтичного) національно-екзистенціального тезаурусу виявляє їхню тотожність у сутнісних аспектах, передусім на рівні сенсу. Хоча в одному випадку смисл розглядається як ціль і цінність (імператив) і мислення відбувається в категоріях, а в іншому - як неприхованість сущого і мислення здійснюється передусім в екзистенціалах, з'являється можливість їх узгодження, якщо охорона сенсу (істини національного буття) стає імперативом (головною ціллю й основною цінністю) буття національної присутності. З погляду гносеології, окреслений герменевтичний тезаурус - систему передсуджень (основу “мудрості своєї”) - з'являється можливість досліджувати в подальшому як національно-екзистенціальну методологію, причому явно іманентну українській традиції, котра випливає із літературної інтерпретаційної практики ХІХ-ХХ століть.

Висновки

Таким чином, у дисертаційній праці здійснено дослідження поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко як розвитку української літературної герменевтики на базі вивчення художньої інтерпретації національного сенсу екзистенціалів. З дослідженого матеріалу випливають такі висновки.

1. Було поглиблено розглянуто три основні значення терміна “герменевтика”, що дозволило вперше в українському літературознавстві визначити літературну герменевтику як практику і теорію інтерпретації буття, яку автор репрезентує в художньому літературному творі, а реципієнт пізнає через цей твір. Центральне для будь-якого витлумачення поняття сенсу охарактеризоване як глибинне інтенціональне значення літературного феномена взагалі, що виявляє істину національного буття. Поглиблене витлумачення можливості літературної інтерпретації сенсу національного буття виявило, що ключову роль у такого типу пізнанні відіграє національна присутність. Художній літературний твір володіє неабияким націотворчим смисловим потенціалом, оскільки так чи інакше виражає істину національного буття через мистецьке відання. Засобом здійснення художньо-літературної інтерпретації стає мова образів.

2. Було обґрунтовано звернення до творчих досвідів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко в межах цього дослідження. Попри окремі кривотлумачення, ці автори володіють особливою репрезентативністю з погляду вивчення сутності та розвитку літературної герменевтики на базі витлумачення національного сенсу екзистенціалів (розуміння, туги, радості, жаху, співбуття, турботи, часовості, історичності, долі, смерті, самості, свободи та ін.) у межах художнього дискурсу саме як великі національні письменники, письменники-націотворці, що жили і творили у складних колоніальних культурно-історичних обставинах.

3. В усіх трьох поетів, не зважаючи на різні часові проміжки написання творів, основний тип зразкового персонажа екзистенціально постає перед нами людиною національною, українцем (найчастіше козацького типу), котрий проживає на національній землі в межах національного світу. Цьому персонажу протистоять імперська людина-пан та імперська людина-раб.

4. У різні історичні періоди (споріднені ситуацією колонізації), по-різному (в межах різних художніх систем - романтизму, реалізму, неоромантизму, неокласицизму тощо) і з різною естетичною інтенсивністю виражені основообрази та відповідні їм фундаментальні екзистенціали-експлікати Т.Шевченка - Бога, України (Батьківщини, “матері”)), Свободи (“волі”) - утворюють у Є.Маланюка та Л.Костенко провідну основоструктуру національного сенсу літературної присутності. З художнього витлумачення випливає, що українці можуть повноцінно існувати лише як вільні християнські національні люди. Так було виявлено та верифіковано основоположну національно-екзистенціальну структуру, що окреслює національну сутність, смисл екзистенції (проживання) літературної присутності Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко і котра утворює тут-буттєвий “трикутник” - схрещення понять Бога, України, Свободи. Загалом цей шевченківський “трикутник” боротьби доповнює “чотирикутник” миру М.Гайдеґґера

5. Ключовою для кожного бездержавного народу стає смислова ідея власної державності та самостійної політичної екзистенції. Тому у всіх трьох письменників за різних імперіальних обставин насамперед царського, польського чи більшовицького поневолення держава витлумачується як річ (“хата”, “Київ”, “держава”) що уможливлює вільне проживання національної присутності.

6. Поглиблене діахронне витлумачення істини/сенсу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко як істоти національного буття, екзистенціалу та сутності мистецтва дозволило обґрунтувати розгляд мистецтва як охорони (сенс шевченківського образу слова “на сторожі” рабів) і як джерела національної екзистенції, кожного з митців та читачів. Водночас певна еквівалентність між поняттями ідея та істина дозволила поглибити націософське значення поезії всіх трьох авторів, виявивши, що на рівні зображення національної ідеї (“великого льоху”, “Духу” батьківщини, “України”) схоплюється не буття окремого сущого, а національне буття у своїй істині. Істина потребує української присутності як “пастиря”, а з іншого боку, саме істина національного буття стає “прихистком” для цієї присутності (окремої людини і цілого народу).

7. Хоча робота спрямована насамперед на виявлення спільних рис літературно-герменевтичного осмислення екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, однак на базі цих творчих досвідів з'являється можливість побачити діахронію української художньої інтерпретації стосовно літератури ХІХ та ХХ століть, в межах якої модифікувалися лише жанрово-стильові форми вираження (передусім на рівнях зовнішньої та внутрішньої форми, чому варто присвятити окремі студії), але сутність (на рівні змісту і передусім сенсу) - інтерпретація національного буття-у-світі - залишалась практично без змін в межах мислення “шевченківської людини” (М.Шлемкевич). Незмінне завдання літературної герменевтики (як і, мабуть, витлумачення взагалі) полягає не в тому, щоб розв'язати раз і назавжди загадку (таємницю) буття, а щоб “побачити саму загадку” Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе. - М.: Издательcтво Москов-ского университета, 1987. - С.310., вказати шлях до її розв'язання (витлумачення, охорони, “міркувального відання”). Звідси генеральна духовнотворча мета поезії (як літературної герменевтики) Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко - показати шлях до вільного, мирного, назагроженого співбуття (“поетичного мешкання” біля джерела, охорони його) у “чотирикутнику”, але через попереднє співбуття у національно-екзистенціальному “трикутнику” боротьби, тобто дати зразок буттєво-історичного мислення (“осмислювального розмірковування”), яке необхідне для збереження самості національної присутності, що проживає не визискувачем, паном буття, “катом”, а “людиною”: турботливим, добрим пастирем буття і в “трикутнику”, і в “чотирикутнику”.

8. У цілому той тип тезаурусу (перед-структури розуміння), який історично конституюється смисловими ідеями в межах літературного витлумачення в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, має виразний національно-екзистенціальний характер, оскільки стосується аналітики національної присутності (окремої національної людини і цілого народу) і виводить реципієнта на шлях пізнання сенсу (істини) національного буття. Це підтверджується і з погляду класичної герменевтики, де системотворчою домінантою виступає національний імператив як основна ціль/цінність “життя нації” (В.Дільтей), і з позицій онтологічної герменевтики, де систему передсуджень структурують каузальність національного буття та основоположна істинотворчість художньої літератури стосовно “історично-здійснюваного тут-буття народу” (М.Гайдеґґер).

Загалом “успадковуване тлумачення” (М.Гайдеґґер), накреслений у поетичних досвідах національно-екзистенціальний тип тезаурусу, дозволяє з надійних (опертих на фундамент онтологічної герменевтики) позицій осягнути не лише глибинний, іманентний, національний сенс творчості Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а й інших передусім українських (хоча не лише їх) письменників-класиків, письменників-націотворців (І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, Б.Лепкого, М.Рильського, Ю.Клена, Л.Мосендза, О.Ольжича, Т.Осьмачки, Б.Антоненка-Давидовича, А.Малишка, В.Барки, В.Симоненка, В.Стуса, Вал.Шевчука, Р.Іваничука, М.Вінграновського, П.Скунця, Б.Стельмаха, В.Герасим'юка та ін.). Це той сенс, на котрий вмотивовано орієнтується (так чи інакше) новітня українська література: П.Вольвач, М.Матіос, В.Медвідь, І.Павлюк, Є.Пашковський, В.Слапчук та ін.

Художня спадщина Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко в сутнісних рисах відображає літературний процес ХІХ-ХХ століть, а тому її герменевтичне вивчення дає можливість не лише збагнути об'єднувальні націотворчі смислові ідеї, а й простежити в подальших історико-літературних роботах динаміку розвитку української літератури в підколоніальний період (зокрема детальніше зосередившись на ідеостилі, на неповторному в кожному із творчих досвідів). Крім того, виявлена національно-екзистенціальна система передсуджень (ота шевченківська “мудрость своя”) дозволяє уже в межах інших теоретико-методологічних студій окреслити органічні українській герменевтичній традиції гносеологічні концепти.

Здійснена спроба вивчення українських класичних літературних досвідів крізь призму витлумачення в них національного сенсу екзистенціалів є лише одним із можливих шляхів дослідження діахронії української літературної герменевтики. Повинні б з'явитися інші дослідження цієї важливої проблеми. При цьому особливо важливо, щоб напрям цих та й інших літературознавчих пошуків (духовно-історичних, феноменологічних, психологічних, філологічних, міфопоетичних, христологічних, семіотичних тощо) не змінювався. Щоб спрямовував наукове мислення в простір інтерпретації постійний вектор, що виходить із власної герменевтичної традиції. Щоб не марними виявились сподівання українських учених старшого покоління, котрі слушно наголошують на тому, що “мусимо взорувати на світові виміри, але покладатися - на критерії, засади й традиції власної національної системи цінностей” Дончик В.Г. Замість “замість епілогу” // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. - К.: ВД “Стилос”, 2003. - С.528..

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні і прагматичні аспекти): Монографія. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. - 308с. (13,48 др. арк.)

2. Іванишин П.В. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. - 174с. (10,27 др. арк.)

[рец.: Сеник Л. Тарас Шевченко і його творчість у світлі постмодернізму // Посвята: Літературно-мистецький збірник / За ред. Р.Лубківського. - Львів: Світ, 2003. - С.276-286.

рец.: Клочек Г. Проблема Григорія Грабовича: момент істини // Дзеркало тижня. - 2003. - № 42 (467). - 1 листопада. - С.17.

рец.: Фролова К. Це не наука, панове! // Літературна Україна. - 2004. - 26 лютого.]

3. Іванишин П.В. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя). - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2003. - 296с. (16,73 др. арк.)

4. Іванишин В., Іванишин П. Пізнання літературного твору: Методичний посібник для студентів і вчителів. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2003. - 80с. [у співавторстві з В.Іванишиним; дисертанту належить ідея видання, перший, другий та третій розділи] (4,04 др. арк.)

5. Іванишин П.В. Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2006. - 96с. (4,65 др. арк.)

6. Книжка Стефанії Андрусів: ще раз про модус національної ідентичності [Одна із статей Петра Іванишина] // Слово і Час. - 2001. - № 7. - С.59-62. (0,3 др. арк.)

7. Іванишин П. Із спостережень над поетичною мовою Петра Скунця // Урок Української. - 2001. - № 8. - С.18-20. (0,5 др. арк.)

8. Іванишин П. Національно-екзистенційна методологія: герменевтична актуалізація // Слово і Час. - 2003. - №4. - С.33-45. (1 др. арк.)

9. Іванишин П. Грабович як міфотворець // Урок Української. - 2003. - №4. - С.17-25. (0,5 др. арк.)

10. Іванишин П. Зразки імперських типів літературної інтерпретації в “Орієнталізмі” Е.Саїда // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім.. І.Франка / Ред. кол. Т.Біленко (голов. ред.), М.Кашуба, В.Москалець, Н.Кушина та ін. - Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2003. - Вип. 11. - С.176-188. (0,5 др. арк.)

11. Іванишин П. Макроструктура літературного твору // Філологічні семінари. Література як стиль і спогад. - К.: ВПЦ “Київський університет”,2003. - Вип.6. - С.84-91. (0,5 др. арк.)

12. Іванишин П. Зміни потрібні, але які? (Національний імператив і методологічні засади освітянських реформ) // Урок Української. - 2004. - № 2. С.39-41. (0,3 др. арк.)

13. Іванишин П. Політична герменевтика Д.Донцова і Є.Маланюка: теоретичні підстави експлікації // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. Праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. - К.: ІВЦ Держкомстату України. - 2003. - Вип..7. - С.196-205. (0,5 др. арк.)

14. Іванишин П. Національно-екзистенціальні аспекти пострадянського літературознавства (на матеріалах публікацій у журналі “Слово і Час” за 2001 р.) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Львів,2003. - Вип. 11. - С.311-331. (1 др. арк.)

15. Іванишин П. Індивідуальність національна (мовностилістичні особливості поезії Петра Скунця) // Урок Української. - 2004. - №4. - С.26-29. (0,4 др. арк.)

16. Іванишин П. “Національний підхід” Є.Маланюка: теоретико-практичні аспекти художнього вираження // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. - К.: ІВЦ Держкомстату України. - 2004. - Вип.8. - С.226-236. (0,5 др. арк.)

17. Іванишин П. Національний імператив та його вираження в поезії Є.Маланюка // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. - Вип. 9. Пам'яті академіка Петра Хропка // Редкол.: П.П.Хропко (відп. ред.), С.С.Кіраль (відп. секретар), В.Ф.Погребенник, І.В.Савченко та ін. - К.: ІОЦ Держкомстату України. - 2004. - С.295-305. (0,5 др. арк.)

18. Іванишин П. Шевченкознавство чи україновбивство? (про міфотворців нетрадиційної орієнтації як продовжувачів антиукраїнської традиції) // Урок Української. - 2004. - №10. - С.2-6. (0,5 др. арк.)

19. Іванишин П. Іманентна українська методологія та літературна герменевтика: пропедевтика національно-екзистенціальної аналітики // Філологічні семінари: літературознавчі методології: критика і теорія. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - С.76-83. (0,5 др. арк.)

20. Іванишин П. Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - 2004. - Вип. 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. - Част. 2. - С.191-198. (0,5 др. арк.)

21. Іванишин П. Герменевтичні основи новітнього літературознавства: теорія і практика // Слово і Час. - 2005. - № 1. - С.69-77. (0,8 др. арк.)

22. Іванишин П. Екзистенція нації в романі опору: націоцентричний підхід // Слово і Час. - 2005. - № 8. - С.75-81. (0,5 др. арк.)

23. Іванишин П. Національний сенс культурного діалогу // Слово і Час. - 2006. №1. - С.85-89. (0,5 др. арк.)

24. Іванишин П. Два світогляди в період глобалізації: культурний імперіалізм і культурний націоналізм // Урок Української. - 2006. - № 7. - С.4-8. (0,5 др. арк.)

25. Іванишин П. Метод методологічної верифікації Івана Франка: національно-екзистенціальні аспекти // Українське літературознавство. Збірник наукових праць. - Вип. 68. - Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. - С.3-11. (0,5 др. арк.)

Додаткові публікації

1. Іванишин П.В. Олег Ольжич - герольд нескореного покоління. - Дрогобич: ВФ “Відродження“, 1996. - 220с. (12,78 др. арк.)

[рец.: Мушинка М. Лицар нескореного покоління. До 90-ліття від дня народження Олега Ольжича // Дзвін. - 1997. - № 10. - С.146-149.]

2. Іванишин П.В. Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1999. - 216с. (12,6 др. арк.)

3. Іванишин П.В. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): Монографія / Іл. Г.Доре. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. - 268с. (11,58 др. арк.)

4. Іванишин П. Екзистенційне прочитання поеми Петра Скунця “На границі епох” // Визвольний шлях. - 2001. - Річник 54 (лютий). - С.64-86. (0,5 др. арк.)

5. Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга. - Дрогобич,2002. - С.52-63. (0,8 др. арк.)

6. Іванишин П. Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації // Франкознавчі студії. - Дрогобич: Вимір, 2002. Вип. 2. - С.205-228. (1,23 др. арк.)

7. Іванишин П. Творчість Т.Шевченка як інтерпретаційний критерій в есеїстичній критиці Є.Маланюка // Молодь і ринок. - 2004. - № 2. - С.50-64. (0,5 др. арк.)

8. Іванишин П. Фальшування Т.Шевченка як спроба утвердження політичного міфу // Літературна Україна. - 2004. - 1 липня. - С.3. (0,5 др. арк.)

9. Іванишин П. Український предтеча: Тарас Шевченко, його людина і його імператив // Вісник УВКР. - 2005. - № 3. - С.9-12. (0,5 др. арк.)

10. Іванишин П. Перед обличчям істини, або Повернення на “поле бою” // Літературна Україна. - 2006. - 25 квітня. (0,5 др. арк.)

Анотація

Іванишин П.В. Національний сенс екзистенціалів в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2006.

Дисертацію присвячено дослідженню поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко крізь призму діахронного виявлення сутнісних рис української літературної герменевтики на базі вивчення національного сенсу модусів людського існування. У роботі на основі поетичної спадщини авторів вперше в українському літературознавстві на когерентному та смисловому рівнях вивчено специфіку розвитку українського художньо-герменевтичного мислення як глибинно національного буттєво-історичного розуміння. Таким чином, заглиблення в історико-літературні досвіди концептуальних письменників-класиків дозволило виявити іманентний українському буттю національно-екзистенціальний тип тезаурусу.

Ключові слова: літературна герменевтика, сенс, інтерпретація, національне буття, присутність, тут-буття народу, національна екзистенція, екзистенціали, тезаурус, поетичний досвід.

Аннотация

Иванишин П.В. Национальный смысл экзистенциалов в поэзии Т.Шевченко, Е.Маланюка, Л.Костенко (диахрония украинской литературной герменевтики). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2006.

Диссертация посвящена исследованию поэзии Т.Шевченко, Е.Маланюка, Л.Костенко сквозь призму диахронного выявления сущностных черт украинской литературной герменевтики на базе анализа национального смысла модусов человеческого бытия. В работе на основании поэтического наследия авторов впервые в украинском литературоведении на когерентном и смысловом уровнях прослеживается специфика развития украинского художественно-герменевтического мышления как глубоко национального бытийно-исторического понимания. Таким образом, углубление в историко-литературные опыты концептуальных писателей-класиков позволило обнаружить имманентный украинскому бытию национально-экзистенциальный тип тезауруса.

Ключевые слова: литературная герменевтика, смысл, интерпретация, национальное бытие, присутствие, здесь-бытие народа, национальная экзистенция, экзистенциалы, тезаурус, поэтический опыт.

Summary

Ivanyshyn P.V. National sense of existentials in the poetry of T.Shevchenko, Ye. Malanyuk and L.Kostenko (a diachronic study of Ukrainian literary hermeneutics). - Manuscript.

Dissertation for obtaining a scientific degree of Doctor of Philology in speciality 10.01.01-Ukrainian Literature. - Taras Shevchenko Literature Institute of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2006.

The dissertation is a diachronic study of Ukrainian literary hermeneutics, based upon the fiction interpretation of the national sense of the modi of human existence in the poetry of T.Shevchenko, Ye. Malanyuk and L.Kostenko. The former, according to the principle of hermeneutic circle, that is the clarification of the basic notions (hermeneutics, literary hermeneutics, sense, national existence/being, presence, existence, existentials, possibilities of literary cognition of existence, fiction language as a medium of sense, essence of the type of the writer grandeur etc.) helped to formulate the well-grounded methodological before-experience and work out an effective method of interpreting the investigated phenomenon, which in its turn can be used in similar works.

The comparative and hermeneutic analysis of twelve basic ( understanding, longing, happiness, horror, coexistence, care, belongings, time, historicity, fate, death, loneliness) and a number of accompanying modi (fight, work, protection, solitude, separation, blessing, march, damnation, grief, anxiety, good-fortune, love, fear, estrangement, forgiveness, sorrow, unmercifulness, hostility, distancing, renewal, murder, pardon, studies, devastation, indifference, intercession, liberation) in the poetry of T. Shevchenko, Ye.Malanyuk, L.Kostenko, helped to trace their non-ambiguous national essence which in its turn created the kind of Ukrainian character of individual and probably superindividual literary presence.

For the first time in Ukrainian literary criticism the fundamental national and existential structure, outlining the national essence and the sense of existence of the literary presence (in the poetry of T.Shevchenko, Ye. Malanyuk, L. Kostenko) has been mentioned and verified. The above mentioned structure forms here the “triangle of Being or Existence” - the interweaving of three notions - God, Ukraine and Freedom. In general, the “Shevchenko triangle” does not contradict the “quadrangle of Heidegger.”

It became possible to follow the diachrony of Ukrainian fiction interpretation of the poetry of the 19th and 20th centuries, within the framework of which only genre and style forms of expression are modified (mainly on the levels of inner and external forms). At the same time, the essence (on the level of content and sense) - that is the interpretation of the national existence in the world, remains practically unchanged. Thus, literary hermeneutics does not focus on the ultimate solution of the mystery of existence; its primary task is to follow this mystery and point out the ways of its solution (interpretation). Hence, we get the general soul-forming purpose of classical poetry (as literary hermeneutics). Its main function is to show the way to free, peaceful, well-protected coexistence (“poetic dwelling”) beginning to form in the “quadrangle”, but developing through the previous coexistence in the national and existential “triangle of fight”. In other words the task is to provide an example of “historical and existential thinking”, which is necessary to preserve the notion of national presence; the presence which lives not as a profit-seeker “Pan” (Master) or even an “executioner”, but as a “Man” - caring, loving, humane pastor of existence both in the schemes of “triangle” and “quadrangle”.

The type of thesaurus (before-structure understanding) which is stated within the framework of theoretical level of literary interpretation in the poetry of the three mentioned authors, shows its distinctive national and existential character. The thesaurus is distinct because it has some typical elements of the analytics of the so-called national presence (ordinary national person and the whole nation); it puts the recipient onto the path of cognition of the sense of national existence. This approach becomes also well-grounded from the point of view of classical hermeneutics, where the system-forming dominant is “the national imperative” as the basic goal or value of “nation's existence, well-being.” On the other hand it is well-grounded from the point of view of ontological hermeneutics, where the system of before-judgement is well structured by the casual approach of national existence and the basic truth of fiction literature in connection with the “historic way of nation's here-existence”(Heidegger).

This inherited treatment of the problem, the national-existential methodology (Shevchenko's “mudrist svoya” - Shevchenko's “one's own wisdom”), based upon the national-existential type of thesaurus, which can be traced in poetical works, helps to understand the deep, immanent, national sense of the creative work of classical writers as well as nation-forming ones. The above mentioned factors within the framework of other theoretical and methodological approaches help to outline the organic Ukrainian hermeneutic traditions and gnosiological conceptions pertaining to the humanities of our country.

Key words: literary hermeneutics, sense, interpretation, national being, presence, here-being of nation, national existence, existentials, thesaurus, poetic experience.

Размещено на Allbest.ur