Письменницький Епістолярій у системі літературних жанрів

Значущим зрушенням у плані структури жанрів епістолярної літератури стає вибір героя-розповідача, образ якого здатний створити ілюзію його тотожності автору твору. Невіддільність цього героя від світу, про який він розповідає, сприяє появі іншої світоглядної позиції, яка характеризується орієнтованістю на створення ілюзії “живої оповіді” (як результат - емоційність і невимушеність викладу), але й певною обмеженістю оповідальних можливостей, тому що герой-розповідач може розповісти винятково про побачене і пережите, що вимагає від автора твору створення певної мовленнєвої структури, визначальною ознакою якої є суб'єктивність мовленнєвої манери героя-розповідача.

Уведення героя-розповідача спричиняє зміни ще одного аспекту плану структури жанру - його обсягу, який містить поняття про художній час і простір, комплексне врахування складових якого робить можливим диференціацію жанрів, при написанні яких використовується епістолярна форма: при збільшенні рівня охоплення художнього часу та простору зростає кількість сюжетних ліній і епізодів, тому обсяг епістолярної новели або оповідання, написаного в епістолярній формі, менший, ніж “роману в листах”; якщо ж епістолярна форма є фрагментом композиційної побудови повісті або роману, то вона, як правило, розгортає лише один епізод в рамках однієї сюжетної лінії. За умови стилізації циклу листування (“роман у листах”) спостерігається послідовний виклад подій, тоді як побудова фрагменту повісті або роману у вигляді стилізації листування його героїв дозволяє автору одночасно просувати декілька сюжетних ліній без використання ретроспективного показу подій.

Відтворення у “романі в листах” часу реального листування з притаманною йому лінійною послідовністю і детермінованістю наступних частин (“листів”) попередніми створює необхідні передумови функціонування біографічного часу, завдяки якому виникає образ людини, що йде своїм життєвим шляхом. Хронотоп біографічного часу характеризується наявністю таких рис, як: хронологічна незворотність і детермінованість зображуваних подій, їхня часова обмеженість, лінійне розташування подій сюжетного плану відповідно до календарного порядку, зображення в сюжетному плані замкненого простору приватного життя людини, моделювання просторової дистанції між героями твору, автором і адресатом стилізованого листа, що веде до створення особливого світу - світу “епістолярної оповіді”, в якому відбувається їхній діалог, увага до дрібниць повсякдення та їхнє переміщення в центр твору, поява пейзажу як предмету бачення та предмету оточення приватної людини, взаємодія хронотопів “кризи”, “зустрічі”, “шляху” тощо.

Жанрове завдання і зміни плану структури жанрів епістолярної літератури корелюють з планом змісту таким чином, що їхній родовий зміст вміщує зміст епічного роду (розповідь про події, які відбулися) та ліричного (безпосередня передача героєм-розповідачем власних думок, почуттів і переживань з приводу подій, що відбулися).

Вищевикладене дає підстави визначити епістолярну форму як специфічний композиційний прийом, суть якого полягає в художньому відтворенні листа або його структурних компонентів, здійсненому автором художнього твору від імені героя твору, що спричиняє появу героя-розповідача з притаманною йому індивідуальною словесною манерою, синтез змістів епічного (показ подій, що відбулися) та ліричного родів (безпосередня передача героєм-розповідачем думок, вражень та емоцій з приводу подій, що відбулися), моделювання художнього світу згідно з ознаками хронотопу біографічного часу.

У композиції художнього твору епістолярна форма може використовуватися: для епістолярної експозиції героя і для епістолярної зав'язки сюжетної лінії, для розгортання концепції героя шляхом його характеристики іншими дійовими особами, для експозиції нової частини великого епічного твору, для одночасного динамічного просування вперед декількох сюжетних ліній без використання ретроспективного показу подій, для стислої передачі динаміки розвитку подій у межах однієї сюжетної лінії і для того, щоб наголосити на змінах душевних станів героя, які спричинили ці події, для розв'язки сюжетної лінії або основного конфлікту твору і т.і.

Притаманні художній літературі умовність і дискретність знімають з автора художнього твору вимогу повноти стилізації листа, що пояснює існування різновидів епістолярної форми та дозволяє виділити серед них такі, як: стилізований лист, епістолярна мікроформа, стилізована записка, епістолярна оповідь.

Так, в яві Х дії V п'єси Г.Е. Лессінга “Місс Сара Сампсон” настає розв'язка її основного конфлікту, поштовхом до чого є лист Марвуд до Мелефонта. Цей стилізований лист, тобто лист героя твору, художньо відтворений автором твору, містить такі компоненти, як: звертання до адресата, основний текст, який складається з детальної розповіді про отруєння Сари, пояснення мотивів цього вчинку та повідомлення про найближчі плани, особистий підпис. Марвуд, його автор, не називає Сару на ім'я, а вдається до перифразу “та, що підштовхнула вас до невірності”, що має засвідчити справедливість її покарання. Розповідаючи про отруєння, вона заради тієї ж справедливості виправдала служницю Бетті, яка власне отруїла Сару, не знаючи про підміну ліків. Ознакою того, що автор п'єси прагне зазирнути у внутрішній світ героїні, є спроба психологічної мотивації її вчинків - “жага помсти та лють”. Невиправданим хизуванням виглядає зізнання Марвуд у відсутності страху перед покаранням, хоча заручницею її втечі виступає донька, таким чином Лессінг розкриває нещирість її материнських почуттів, але й підкреслює її готовність пожертвувати всім заради фатальної пристрасті до Мелефонта. Лист Марвуд опосередковано виявляє основні риси головних героїв драми: християнську покірність Сари Сампсон та її батька, підступність Марвуд, її здатність досягти мети за будь-яку ціну, нерішучість Мелефонта, його невпевненість у своїх прагненнях, таким чином Лессінг підтвердив їхні первинні концепції, незмінні згідно тогочасних літературних канонів.

У більшості випадків автори художніх творів вдаються до епістолярної мікроформи, тобто окремих, значущих для перебігу подій, формальних і/або змістовних компонентів листа, художньо відтворених автором від імені героя. Особливість її функціонування полягає в обов'язковій наявності супроводжувальних коментарів, які мають розширити або спростувати наведену в ній інформацію. Наприклад, Ф. Шилер, стилізуючи лист стряпчого до Ф. Моора на початку п'єси “Розбійники”, навів окремі елементи листа. Заявлені тут дата й місце відправки необхідні для відтворення правдивості зображених подій (наводиться назва міста Лейпциг і календарно точна дата), основна частина містить повідомлення про злочинні вчинки К. Моора (“Учора вночі Карл, після того як зробив боргу на сорок тисяч дукатів, збезчестив доньку багатого банкіра та смертельно поранив на дуелі її залицяльника, гідного молодого дворянина, з сімома іншими товаришами, яких він втягнув у розбещене життя, прийняв знаменне рішення - втікати від рук правосуддя”) і перелік заходів, яких вжито проти нього, також опис враження, яке справлять на Моорів новини про непристойну поведінку спадкоємця родини та натяк на їхнє знеславлене ім'я. Таким чином вдалося скерувати емоційну реакцію Максиміліана Моора: засліплений загрозою безчестя він прийняв фатальне рішення відмовити первістку родини в підтримці, що і стало зав'язкою конфлікту п'єси.

Серед різновидів епістолярної форми особливе місце посідає стилізована записка, тобто записка героя, художньо відтворена від його імені автором твору. Від стилізованого листа вона відрізняється тенденцією до змістовної вичерпаності при надзвичайній стислості її передачі, від епістолярної мікроформи, завершеність якої досягається за рахунок контексту - структурною цілісністю висловлення. Так, кульмінацією основного конфлікту п'єси Ф. Шилера “Підступність і кохання” є записка Луїзи Мілер до гофмаршала, яка складається з трьох частин: офіційно забарвленого звертання “Вельмишановний пане!”, основного тексту, який містить запрошення на побачення, та підпису. Особливість цієї записки полягає в її означеній подвійній адресації: формально - гофмаршалу, фактично - Ф. фон Вальтеру, кохання якого до Луїзи було неприпустимим для його батька. За наказом останнього Вурм і вигадав інтригу з запискою, написання якої мало засвідчити зраду Луїзи, тоді як емоційно впливовішим був основний текст, тональність якого визначали удавана пристрасть до гофмаршала (“Луїза, яка ніжно кохає вас”), глузування з почуттів Ф. фон Вальтера (“Важко було втриматись від сміху, дивлячись на те, як нещасний майор захищав мою честь. Щоб не розреготатися, я вдала, наче мені млосно”), удаване невдоволення його ревнощами (“Це все через майора, який днями, безперервно, пильнує мене, наче Аргус”), як і удаване бажання звільнитися від його пристрасті (“Але довго носити маску я не в силах. Коли ж я врешті-решт позбавлюся майора!”). Своєрідний спосіб ознайомлення з нею (Луїза пише під диктовку) має акцентувати увагу на тих моментах, які повторюються Вурмом (“через майора”, “днями, безперервно, пильнує мене, наче Аргус” і т.і.), а також передати внутрішню боротьбу героїні між коханням до Ф. фон Вальтера та обов'язком перед родиною, щоб психологічно мотивувати її зраду. Таким чином, використання стилізованої записки сприяло напруженню основного конфлікту драматичного твору.

Епістолярна оповідь, тобто сюжетно вмотивована стилізація листування декількох героїв твору між собою, може використовуватися як експозиція нової частини епічного твору. Наприклад, І розділ ІV частини роману “Будденброки” побудований у формі епістолярного циклу, який започатковує лист Антонії Грюнліх до матері, продовжує лист Йогана Будденброка до сина Томаса та завершує лист Грюнліха до родини Будденброків. У цьому циклі відсутнє місце відправки листів, оскільки воно відоме читачам з попереднього контексту, але наявні дати відправки, що має конкретизувати швидкість, з якою відбуваються зміни в житті героїв. У листі Антонії Грюнліх переважає інформативний елемент, вона детально описує своє родинне життя, повідомляє про свою вагітність, чим окреслює нову сюжетну лінію, яку наприкінці розділу зав'язує своїм повідомленням про народження доньки Грюнліх, що дає підстави вважати лист Грюнліха епістолярною експозицією Еріки Грюнліх. Але найбільш вагомим для подальшого розвитку сюжету роману є лист Йогана Будденброка до старшого сина, який став своєрідним гімном бюргерським чеснотам родини, головною з яких є застереження засновника фірми: “Сину мій, з охотою розпочинай денні справи свої, але берись лише за такі, які вночі не порушать твого спокою”. Нехтування цією порадою з боку Томаса Будденброка невдовзі призвело до занепаду фірми, таким чином, цей лист мотивував подальший перебіг подій. Отже, використання епістолярної оповіді дало змогу автору твору одночасно просунути вперед декілька сюжетних ліній, не вдаючись до ретроспективного показу подій.

Все вищевикладене дозволяє стверджувати, що використання епістолярної форми робить можливим розв'язання певних завдань з композиційної побудови художнього твору та створення концепцій його героїв.

Вивчення етапу конституювання жанрів епістолярної літератури в античні часи засвідчило: діяльність риторських шкіл, навчання в яких передбачало написання “фіктивного листа”, розширила сферу функціонування листа та спричинила його якісні зрушення, завдяки чому виникла епістолярна форма. Античні автори історичних оповідей, філософських діалогів, хрій, апофегм використали її можливості для створення узагальненого образу людини, що відповідало принципу епопеї, типово риторичному способу створення характеру в ту епоху. Тематична циклізація “фіктивних листів” дозволила усунути хронологічну й локальну обмеженість зображених подій і уможливила багатосторонній показ характеру героя, таким чином з'явилася епістолярна оповідь. Специфічною рисою цього етапу засвоєння епістолярної форми була суспільна значущість обраного персонажа, що мало на меті пропаганду його філософських поглядів, таке намагання відтворити образ героя, відомого сучасникам з інших джерел, зумовило показ незмінності й пасивності його характеру. Проте античним авторам вдалося подолати схематизм зображення за рахунок драматизації оповіді шляхом зіткнення різних позицій та завдяки психологічній мотивації вчинків героя при побудові єдиної лінії його поведінки. Надалі зміщення акценту в бік практичної моралі спричинило появу в творах з вміщеною епістолярною формою фактичних подробиць життя, що супроводжувалося вказівкою на емоційну реакцію героя, тоді як показ міжособистісних стосунків був необхідний для зображення внутрішнього світу людини. В добу пізньої античності точна відповідність твору наявному “зразку” за умови припустимої різниці в емоційному забарвленні суб'єктивно обраних автором місць змінилася на творче осмислення автором художнього твору використаних джерел і на здійснюваний ним суворий відбір епізодів для досягнення художнього ефекту, що свідчить на користь приналежності таких творів до художньої літератури. В цілому розвиток жанрів епістолярної літератури в античну епоху, коли визначився комплекс їхніх найбільш сталих ознак, є періодом їхнього становлення і утворення жанрової матриці.

За часів Візантійської імперії, середньовіччя, Відродження, бароко жанри епістолярної літератури пережили період продуктивного функціонування і канонізацію, в добу Просвітництва відбувся їхній розквіт, свідченням чого є активне використання епістолярної форми в різних видах словесності - філософії, публіцистиці, літературній критиці, художній літературі. Цьому сприяли ідеологічність мистецтва, визнання взірцевості за античною літературою, завершення процесу становлення національних мов і літератур, наявність усталеної жанрової системи та тенденція до унормованості художніх творів, розбудова засобів масової інформації як домінанти цієї епохи.

Але найвагомішим для подальшого розвитку жанрів епістолярної літератури стало те, що на кінець XVIII - ХІХ ст., перехід від традиціоналістичної до індивідуально-авторської епохи, припадає етап їхньої мнемонізації та модернізації, внаслідок чого відбулася трансформація аспектів жанрового цілого, що перевело лист з публічної сфери в сферу приватну при збереженні типової жанрової модальності, щирості щодо адресата, і зумовило появу типового пафосу - сповідальності. Опосередкованим свідоцтвом завершення процесу канонізації жанрів епістолярної літератури та початку етапу мнемонізації є поява їхньої негативної стилізації - пародії.

Отже, жанри епістолярної літератури пройшли шлях від канонізації до модернізації, проте їм вдалося зберегти внутрішній канон, що дозволяє сучасним письменникам повернутися до них, орієнтуючись на збережені формалізовані ознаки жанрової структури (епістолярна форма) і типовий жанровий пафос.

У висновках підведено підсумки проведеного дослідження відповідно до поставлених цілей і завдань та окреслено перспективи подальших досліджень. Додатки містять схеми наведених у дисертаційному дослідженні класифікацій письменницького листа та типологію жанрових модифікацій листів братів Манн.

Окремі положення дисертації було викладено в наступних публікаціях

1. Морозова Л.І. До питання про ідейну спрямованість “відкритих листів” Т. Манна // Актуальні проблеми літературознавства. Т.13. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2002. - С. 74 - 80.

2. Морозова Л.И. О некоторых особенностях проблематики эпистолярной прозы эпохи Просвещения в немецкой литературе // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Сер. Літературознавство. Вип. 2 (31). - Харків, 2002. - С. 19 - 26.

3. Морозова Л.І. Про архітектонічні можливості використання епістолярної форми у драматичних творах (на матеріалі п'єси М. Гоголя “Ревізор”) // VII Міжнародні Гоголівські читання. Зб. наукових праць. - Полтава: ПДПУ, 2004. - С.139 - 142.

4. Морозова Л.І. Про використання епістолярної форми в романі Т. Манна “Будденброки” // Лінгвістичні дослідження. Зб. наукових праць. Вип. 4. - Горлівка: ГДПІІМ, 2004. - С. 97 - 107.

5. Морозова Л.І. До проблеми розмежування листа як первинного мовленнєвого жанру й епістолярної форми як художнього прийому (на основі концепції М. Бахтіна про первинні і вторинні мовленнєві жанри) // Наукові праці Кам'янець-Подільського університету. Серія Філологічні науки. Вип. 10. - Кам'янець-Подільськ: Абетка нова, 2005. - С. 177 - 184.

6. Морозова Л.І. Образ России в письмах Р.М. Рильке 1900 года // Проблеми загальної, германської, романської та слов'янської стилістики. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. Горлівка 19-20 травня 2005 року. Т.2. Мова та стиль художнього твору. - Горлівка: ГДПІІМ, 2005. - С. 201

7. Морозова Л.І. До питання про шляхи засвоєння епістолярної форми художньою літературою (на матеріалі античної літератури) // Східнослов'янська філологія. Вип.7. Літературознавство. - Горлівка: ГДПІІМ, 2006. - С. 96 - 103.

Размещено на Allbest.ru