Російська літературна антиутопія межі ХХ-ХХІ століть: динаміка розвитку, вектори модифікацій, типологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРНА АНТИУТОПІЯ МЕЖІ ХХ-ХХI СТОЛІТЬ: ДИНАМІКА РОЗВИТКУ, ВЕКТОРИ МОДИФІКАЦІЙ, ТИПОЛОГІЯ

Спеціальність: Російська література

БЕЗЧОТНІКОВА СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА

Київ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Своєрідність сучасного літературного процесу зумовлена особливостями перехідної культурної епохи межі ХХ-ХХІ століть. Феномен художньої перехідності в літературознавстві розглядався в різних аспектах на широкому фактографічному матеріалі та оцінювався дослідниками як зміна стадій літературного розвитку (Г. Мережинська, Г. Поспєлов, І. Неупокоєва, В. Халізєв), циклічне або маятникоподібне чергування стилів (Ф. Ніцше, Д. Чижевський, Д. Лихачов, Д. Затонський, М. Хренов, І. Заярна), художніх систем і творчих методів (В. Жирмунський, І. Волков), епістем (М. Фуко, І. Ільїн), типів художньої свідомості (Є. Черноіваненко, В. Заманська, Д. Наливайко).

На відміну від системних трансформаційних змін перехідні періоди розвитку культури позначені руйнуванням традиційних художніх принципів, зростанням хаосогенних явищ, дифузністю елементів усталених художніх систем, розмитістю жанрових та стильових канонів. Кризові процеси в художній свідомості межі ХХ-ХХІ століть супроводжуються домінуванням есхатологічного світовідчуття, що пов'язане з «дисоціацією всіх утопічних ілюзій, які будь-коли створювало людство». Це дає змогу дослідникам визначати естетичну природу сучасного мистецтва як антиутопічну (О. Кривцун, М. Епштейн, Д. Затонський, Ю. Габермас, Ч. Уолш). У російській культурі ці процеси детерміновано поряд із кризою утопічного проекту модернізму (Ч. Ньюман, М. Липовецький, Ю. Габермас) делегітимацією метанаративів радянської утопії (Б. Гройс, Л. Геллер, М. Ніке).

Дослідження взаємозв'язку мистецтва слова з утопічною свідомістю епохи охоплює вивчення традиційних історико-літературних проблем відображення ідеологічного контексту в художній свідомості, а також відкриває нові обрії розуміння питань природи художньої творчості й ролі художньої літератури в прогнозуванні та моделюванні шляхів подолання кризових явищ.

У вітчизняних і зарубіжних літературознавчих студіях можна виокремити й систематизувати перспективні напрямки вивчення утопічного модусу художньої літератури, актуалізованого в ситуації перехідності. По-перше, слід відзначити в сучасній науковій рефлексії дедалі більшу роль розглянутого феномену, при цьому дослідницький пошук не зводиться до опису жанрових структур, а здійснюється на рівні характеристики ідеологічного ядра художньої свідомості епохи. Такий підхід до розуміння ролі утопії як «підсистеми культури» був уперше застосований Т. Адорно й М. Горкгаймером у праці «Діалектика Просвітництва» і надалі використаний для детермінування спадкоємності авангарду й соцреалізму, соцреалізму й постмодернізму, модернізму й постмодернізму, характеристики «краху постмодернізму як реалізованої утопії загального розуміння й стерпності». По-друге, необхідно врахувати поширеність у сучасній культурі модернізованих форм утопічного мислення, які актуалізують модерністський утопічний дискурс (фентезі й антиутопія), на що вказує В. Пігулевський. По-третє, за відносної вивченості історії утопічного й анти утопічного жанрів у російській літературі, включаючи 1980-2000 рр., привертає увагу відсутність як аналізу сучасного стану проблеми, так і концепції, здатної пояснити генеалогію всього розмаїття конкретно-історичних модифікацій та різновидів жанру. Найбільш авторитетні дослідники цієї теми зауважують, що з другої половини 1980-х антиутопія зазнає суттєвих трансформацій, «з'являються нові жанрові різновиди». Це робить необхідним формування якісно іншої методології вивчення жанру на новому історичному етапі його розвитку.

Актуальним теоретичним завданням є дослідження утопій та антиутопій у всіх численних модифікаціях. Критерієм оцінки змін утопічного модусу художньої системи в умовах сучасної кризи може бути уявлення про його усталене ядро, а саме міфологічні й фольклорні архетипи літературної утопії, «архаїзовану пам'ять жанру», арсенал утопічної топіки, які визначають структурні константи утопічної художньої свідомості й зберігаються незмінними протягом усього існування мистецтва слова.

Російська літературна антиутопія - найбільш репрезентативний для аналізу зазначеної проблеми матеріал, унікальний у світовій літературній традиції феномен, що відобразив не тільки боротьбу з тотальною ідеологізацією літературної творчості офіційно-санкціонованою утопією, а й тісну багаторівневу взаємодію утопічних інтенцій суспільного життя й літературної практики.

Отже, актуальність дослідження утопічного модусу російської художньої літератури на межі ХХ-ХХІ ст. викликана необхідністю:

- комплексного вивчення функціональних проявів утопічної художньої свідомості в період перехідної культурної епохи, чинників, що зумовили актуалізацію й спад інтересу до цього феномену в мистецтві слова;

- подолання однобічного (соціологічного) підходу до розуміння утопії, який впливав на інтерпретацію творів утопічного й анти утопічного жанрів та їхню оцінку;

- осмислення механізмів становлення нового «образу соціального ідеалу» в художньому світі літературної антиутопії;

- аналізу прогностичної ролі утопічної й антиутопічної художньої літератури у формуванні ідеалів культурної ідентичності на межі ХХ-ХХІ ст.;

- відсутністю спеціальних досліджень, присвячених вивченню ґенези утопічної парадигми в російській літературі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної науково-дослідної теми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації» (06 БФ 044-01).

Мета дослідження - виявити особливості функціонування анти утопічного жанрового мислення в умовах перехідної культурної епохи межі ХХ-ХХІ ст., вектори його трансформацій та модифікацій, домінантні жанрові різновиди сучасної російської літературної антиутопії, що передбачає розв'язання таких завдань:

1) на основі аналізу наукової рецепції категорій «утопія», «утопізм», «утопічна свідомість» у літературознавчій та естетичній думці:

- виявити домінантні фактори, які детермінують утопічної парадигми в художній літературі;

- описати механізми, на основі яких здійснюються трансформації утопічного модусу в динаміці культури;

- систематизувати комплекс міфологічних фольклорних архетипів російської літературної утопії й антиутопії, показати його структурно-семантичні модифікації в сучасних російських текстах.

2) з'ясувати особливості функціонування утопічного модусу як «підсистеми культури»; закономірності розвитку утопії та антиутопії на найвизначніших етапах динаміки жанрів;

3) описати жанру утворювальні елементи антиутопії; проаналізувати механізми, на основі яких здійснюється «подолання жанрового змісту» утопії як об'єкта критичної рефлексії в структурі художнього цілого;

4) запропонувати жанрову типологію сучасної російської літературної антиутопії на основі актуалізованих у сучасній російській культурі типів утопічної свідомості;

5) простежити динаміку анти утопічного жанрового мислення 1980-1990-х - початку ХХІ ст., з метою осмислення ролі антиутопії в перехідну культурну епоху;

6) визначити національно-художню своєрідність російської літературної антиутопії постмодерної доби;

7) розглянути трансформації структурно-семантичних елементів вираження утопічної художньої свідомості різних рівнів (мотиви, символи, комплекси, арсенал утопічної топіки) та їх роль у збереженні «пам'яті жанру» в сучасній літературній антиутопії;

8) показати значення національного фольклорного і літературного контекстів, європейської утопічної традиції у формуванні російської літературної антиутопії як оригінального й самобутнього художнього явища.

Об'єкт дослідження: твори антиутопічного жанру 1980-х рр. - початку ХХІ ст., аналіз яких дає змогу найбільш репрезентативно простежити трансформації утопічної парадигми в перехідні культурні епохи, а саме: романи-антиутопії й повісті-антиутопії О. Зинов'єва, О. Кабакова, В. Маканіна, А. Куркова, Л. Петрушевської, Т. Толстої, В. Сорокіна, Вік. Єрофєєва, В. Пелевіна, Л. Уліцької, братів Стругацьких, Д. Галковського, В. Рибакова, О. Громова, С. Прокопчик, І. Серебрової. У ході порівняльного аналізу в проблемне поле дослідження було включено антиутопії А. Камю, К. Чапека, Р. Мерля, В. Голдінга, М. Турньє, Дж. Орвелла, О. Хакслі, Г. Веллса, Е.М. Форстера та інших авторів. Для виявлення закономірностей розвитку жанрів утопії й антиутопії, ілюстрації теоретичних положень залучалися фольклорні твори (соціально-утопічні легенди про Біловоддя, Кітеж, Мангазею, Анапу, Горіхову землю, перекази «Сказання про розкішне житіє й веселощі», «Чудесна країна», «Див'ї люди», «Дивії народи й Александр Македонський»; англійська народна поема «Країна Кокейн»), тексти класичних утопічних творів О. Сумарокова, М. Щербатова, Ф. Дмитрієва-Мамонова, О. Улибишева, М. Хераскова, О. Вельтмана, В. Одоєвського, В. Левшина, В. Кюхельбекера, Ф. Булгаріна, О. Сенковського, а також Платона, Ф. Рабле, М. Сервантеса, Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли, Сірано де Бержерака, Т. Гоббса, Д. Вераса, І. Андреа, Е. Кабе, Д. Дефо, Дж. Свіфта, М. Шеллі, Е. Белламі та ін.

Предмет дослідження: художня своєрідність сучасної російської літературної антиутопії в контексті процесів жанру утворення, жанрових модифікацій і трансформацій, а також механізмів спадковості типів утопічної художньої свідомості й структур її втілення в літературній практиці перехідної культурної епохи межі ХХ-ХХІ століть.

Методи дослідження. У дослідженні реалізовано комплексний підхід, який ґрунтується на синтезі історично-генетичного, типологічного, порівняльно-історичного методів, доповнених використанням принципів феноменології, герменевтики, структуралізму та пост структуралізму, що дає змогу поглибити уявлення про жанрово-стильові особливості сучасної російської антиутопії.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці:

1) з утопіології - Е. Баталова, С. Батракової, Е. Блоха, К. Мангайма, Г. Маркузе, П. Рікера, К. Поппера, Т. Розової, Ю. Габермаса, Є. Шацького, В. Шестакова та ін.;

2) з історичної поетики - С. Аверінцева, М. Андреєва, М. Гаспарова, П. Грінцера, О. Михайлова, С. Бройтмана, Н. Тамарченка, В. Тюпи, Є. Черноіваненка та ін.;

3) з проблем генології - М. Бахтіна, Н. Тамарченка, В. Халізєва, А. Есалнек, Р. Шлайфера, Р. Леблана, Б. Іванюка, В. Головко, А. Ткаченка, Н. Копистянської та ін.;

4) фантастознавства - Є. Брандіса, В. Гакова, Г. Гуревича, А. Нямцу, Є. Тамарченка, Ц. Тодорова, С. Лема, Т. Чернишової, Н. Чорної та ін.;

5) історико-літературні й теоретичні студії, присвячені сучасній російській літературі - Г. Мережинської, В. Заманської, І. Скоропанової, Л. Шевченко, О. Ніколенко та ін.

Наукова новизна дисертації зумовлена актуальністю, метою, завданнями дослідження й полягає в тому, що в ній уперше:

1) проаналізовано специфіку російської антиутопії межі ХХ-ХХІ ст. у контексті процесів утворення жанрових трансформацій, розглянутих на основі іманентних законів розвитку жанру, загальних особливостей перехідної культурної епохи, а також ролі антиутопії в освоєнні образу майбутнього, формуванні орієнтирів національно-культурної ідентичності;

2) виявлено закономірний характер активізації утопічної творчості на завершальних етапах перехідних культурних епох, який у російському національному контексті конкретизується в XVII-ХIХ ст. через актуалізацію жанру утопії, на межі ХIХ-ХХ ст. - жанрової модифікації - антиутопії, а в російській літературі ХХ-ХХI ст., постає домінантою багато жанрової структури, що визначає своєрідність анти утопічного художнього цілого;

3) на основі новітніх естетичних і літературознавчих концепцій утопії розширено уявлення про жанровий зміст антиутопії доби постмодернізму, у якому поряд із кризою соціального утопізму акцентовано естетичну і психоаналітичну сторони цього феномену;

4) запропоновано типологію жанрових форм новітньої антиутопії, схарактеризовано структури політизованого, утопічної художньої свідомості, що відповідно формують жанрові різновиди соціальної, екзистенціальної й науково-фантастичної антиутопії;

5) виявлено й описано ключові параметри творчого коду російської антиутопії межі ХХ-ХХI ст., систематизовано комплекс міфологічних сюжетних архетипів, розглянуто жанрові матрицю й канон, механізми, на основі яких здійснюються трансформації утопічного модусу в динаміці культури;

6) простежено динаміку анти утопічного жанрового мислення в перехідний період 1980-2000-х рр., яка відображає рух процесу культурної перехідності: від домінування наприкінці ХХ ст. до збільшення кількості та різноманіття антиутопій у першому десятилітті ХХI ст. У сучасній російській літературі визначено загальну тенденцію, яка свідчить про зміну ставлення суспільної свідомості до утопізму й відбивається в переході від апології. Це найбільш яскраво відображено у творчості О. Зинов'єва, Вік. Єрофєєва, Л. Уліцької;

7) на основі аналізу фольклорної й літературної традицій утопічної творчості уточнено літературну топіку, яка має найбільш усталений зв'язок з утопічним жанровим змістом;

8) кодифіковано як антиутопічні твори В. Маканіна, А. Куркова, Л. Петрушевської, В. Пелевіна, Вік. Єрофєєва, В. Сорокіна, Л. Уліцької, братів Стругацьких, Д. Галковського, В. Рибакова, О. Громова, С. Прокопчик, І. Серебрової, що раніше не були проаналізовані в цьому аспекті.

Практична цінність отриманих результатів. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці лекційних курсів з історії російської літератури, спецкурсів, присвячених проблемам генології, фантастознавства, літературного процесу перехідної культурної епохи, а також при написанні курсових і дипломних робіт, навчальних посібників.

Особистий внесок дослідника. Дисертаційне дослідження є самостійною роботою. Отримані результати й висновки сформульовані безпосередньо автором.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри історії російської літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення роботи пройшли апробацію на міжнародних конференціях:

- «Дискурс у комунікаційних системах» (Київ, 2004);

- «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність (до 200-річчя від дня народження М.О. Максимовича)» (Київ, 2004);

- «Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики» (Кам'янець-Подільський, 2004, 2006);

- «Русский язык и литература. Проблемы изучения и преподавания в Украине» (Київ, 2005);

- «Сучасний інформаційний простір: журналістика і медіа-освіта» (Алушта, 2005, 2006);

- «Славянские литературы в контексте мировой» (Мінськ, 2005);

- «Національні моделі порівняльного літературознавства» (Київ, 2005);

- «Литературные жанры: теоретические подходы в прошлом и настоящем. VII Поспеловские чтения» (Москва, 2005);

- «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2006);

- «Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку» (Черкаси, 2007);

- «Літературна герменевтика та рецептивна теорія у сучасному науковому контексті» (Чернівці, 2006);

- Міжнародному симпозіумі славістів «Изучение славянских языков, литератур и культур как инославянских и иностранных» (Белград, 2008), на філологічному семінарі «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства» (Київ, 2004);

- «Мова і культура» (Київ, 2004, 2006).

Публікації: основні положення дисертації викладено в монографії «Утопическая парадигма художественного мышления переходной культурной эпохи» (Донецк: Лебедь, 2007. - 500 с.), а також у 30 статтях, серед яких 24 опубліковано у виданнях, затверджених ВАК України як спеціальні.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначено мету, завдання, принципи відбору матеріалу, об'єкт, предмет і термінологічний апарат дослідження, вказано концептуально значущі теоретичні джерела й методологічні підходи, можливості практичного використання результатів.

Розділ перший «Теоретичні проблеми вивчення утопічного модусу в соціокультурній динаміці» - присвячено аналізу наукової рецепції проблем дефініції, інтерпретації й трансформації утопії та форм її художнього вираження в літературній практиці постмодерної доби.

На основі аналізу структурно-семантичних і функціональних характеристик утопічної свідомості розглянуто структуру утопії, що включає такі компоненти:

- критичний (утопія завжди живиться негативним ставленням до дійсності, бажанням її змінити);

- креативний (зображення вигаданого світу, «фантазії» (Ю. Габермас), «ілюзії» (З. Фройд), елементу «раціональної надії» (Е. Блох);

- конструктивний (ідеї з удосконалення наявної реальності), що реалізують себе як цілісна єдність в індивідуально-авторських утопіях і антиутопіях.

Зауважено, що поняття «утопія», «утопізм», «утопічне» мають конкретно-історичний характер і визначаються залежно від соціокультурного контексту епохи.

У роботі визначено сутність «утопічного» через порівняння з «реальним» і «фантастичним». «Утопічне» й «реальне» перебувають у стосунках антитетичності, перше являє собою форму викривлення реальності й в художній літературі розкривається в межах вторинної умовності. Спроби визначення взаємин «утопічного» й «фантастичного» робили дослідники як утопії (О. Гожик, Ю. Жаданов, Б. Ланін, А. Любимова, О. Ніколенко, С. Тузков), так і фантастики (Ю. Кагарлицький, В. Муравйов, Р. Нудельман, Є. Тамарченко). Ці пошуки в основному зводилися до двох аспектів: розгляду ролі «фантастичного» як естетичного принципу (фантастики - концепту) в утопії та її жанрових модифікаціях, а також аналізу утопії в контексті генерики, тобто розгляду феномену соціальної або соціально-утопічної фантастики (Н. Чорна, Г. Гуревич, Т. Чернишова). Розуміння «фантастичного» й «утопічного» на парадигматичному рівні як функціонально багаторівневих категорій дає змогу зробити такі висновки про своєрідність останнього: по-перше, естетичний вимір «утопічного» розгортається в модусі недосконале-досконале (потворне-прекрасне), спираючись на дидактичну настанову, по-друге, на відміну від «фантастичного», «утопічне» виглядає раціонально-мотивованим, а чудесне в його площині підлягає редукції через пошук різних пояснень, по-третє, фантастичність утопічної картини світу полягає не в оригінальності авторського вимислу або можливості висловлювати пророцтва, а в реалізації потенції через художність. Воно має більш тісний зв'язок зі світоглядом автора, ніж фантастичне, тому що пронизане пафосом ствердження авторського ідеалу. По-четверте, маючи інформаційно-ілюстративне навантаження, «утопічне» виглядає схематично, умоглядно, раціоналістично, тому що поетичне і роз'яснювально-дидактичне поєднуються в модусі «утопічного» еклектично, зберігаючи свою самостійність. Це умовність, що не виробляє, а надає готові істини буття в їхній досконалості. «Утопічне» може мати в художньому світі твору не тільки імпліцитний, загальнолітературний (розглянутий через авторську позицію в контексті аксіологічної системи твору), а й експліцитно-виражений - локальний, ідейно, сюжетно або жанрово зумовлений характер. Розуміння парадигматичного характеру утопії дає змогу розв'язати дискусійні питання оцінки проявів утопічної свідомості у творчості Ф. Рабле, Дж. Свіфта й Ф. Достоєвського. Розглянуті дослідниками «утопії», «утопічні картини», «мотиви» кодифіковано як утопічні ідеї й сюжети. Приклади із класичної літератури наочно показують відмінності у визначенні форми прояву «утопічного» в доробку зазначених авторів; їх твори помітно відрізняються від жанрових форм утопії. Останні мають цілий комплекс константних ознак (які не можуть бути виявлені у прозі Ф. Рабле, Дж. Свіфта та Ф. Достоєвського як система) і спираються на відповідну жанрову традицію.

«Новітні естетичні й літературознавчі концепції утопії». Аналіз сучасних зарубіжних і вітчизняних досліджень, присвячених утопії, дає змогу констатувати поряд із кризою соціального утопізму, активізацію уваги до вивчення естетичного й психоаналітичного аспектів цього феномену (Г. Маркузе, К. Поппер, П. Рікер, Ж.П. Сартр). Аналіз ролі утопічного у структурі творчої уяви дозволяє розглядати його як матеріалізовану в образах бажання «рефлексію символічного плану» (Г. Маркузе), пов'язану з діяльністю свідомо-уявлюваного. Такий підхід до осмислення утопії є підставою для диференціації «поетики утопії» й «поетики марення». Це розрізнення започатковано в працях У. Тупонса, І. Роднянської, Г. Башляра. Останній застосовує термін «поетика марення», щоб відтворити конфігурацію поетичного образу, який передує думці.

Утопія «зароджується в літературній традиції, завдяки їй розповсюджується й актуалізується втечею у літературу». Категорія часу виступає визначальним параметром характеристики утопії. П. Рікер виходить із розуміння «футуризму» утопії як повернення до першоджерел, уважаючи її пошуком утраченого, вираженням цінностей попередніх часів. Проведемо паралель, підкреслюючи, що зазначена інтерпретація когерентна художній семантиці міфу про золотий вік. У своїй концепції Рікер спирається на тлумачення утопії як семіотичної системи, сукупності образів, що розкривають соціальну можливість. У цьому випадку література як берегиня попередньої художньої практики є ідеальною лабораторією для збереження утопічного досвіду й вироблення утопічного змісту. Втрачаючи свою монополію на утопію як жанр письменства, вона отримує пріоритетний дослідницький статус. Такий підхід перетинається в окремих аспектах із напрацюваннями теоретиків постмодернізму.

У дослідженні на основі проаналізованих концепцій утопії узагальнено сукупність рис, кваліфікованих як утопічна парадигма з такими системними рівнями:

1) акціональні й аксіологічні настанови (знання, цінності, переконання), пов'язані з проявами утопічної художньої свідомості й мислення;

2) система міфологічно-утопічних сюжетних архетипів, утопічної топіки, структурних елементів утопії, які постають засобами вираження утопічного модусу в художній літературі та найяскравіше експліковані в жанрах утопії й антиутопії.

У різних художніх системах активізуються різні складники утопічної парадигми.

Побутування утопічного модусу в мистецтві слова розкриває діалектику взаємодії індивідуально-авторської утопічної творчості й панівної утопічної детермінанти, виступаючи універсальним естетичним феноменом ідеологічних змістів. Трансформації утопічного модусу здійснюються на основі механізмів:

1) креації (нових, оригінальних індивідуально-авторських моделей перетворення світу й людини, виражених у сюжетно й жанрово зумовлених формах);

2) негації (у модусах пародіювання, іронічного зображення, деконструкції, верифікації, що притаманне різновидам анти утопічних творів);

3) інтерференції (різних національних традицій утопічної творчості);

4) емансипації (автономізації й переміщення окремих елементів утопічної парадигми як символічних форм в іншу культурну площину);

5) акцентуації (утопічних ідей, сюжетів, жанрів культурної традиції в новому соціокультурному контексті).

«Принципи створення типології утопії. Проблема жанрового статусу антиутопії». У дисертації розглянуто наявні класифікації утопій, створені з урахуванням хронологічного, ідеологічного, структурного, тематичного, топологічного підходів. Систематизовано й доповнено концепції ґенези й дефініції антиутопії, її історико-літературну фактографію. Акцентовано увагу на тому, що утопічні й анти-утопічні уявлення формуються одночасно на основі архетипів пекла та раю і в культурній традиції розвиваються паралельно, що доводить історія світової літератури. Відзначено, що поняття «анти-утопічність» і «анти-утопізм» не можуть бути висвітлені за аналогією до категорії «утопізм», тому що завжди залежать від утопічного, характеризуються й виявляють себе через відношення до нього. Анти-утопізм існує тільки щодо утопізму як настанови свідомості, його дослідження може спиратися на багатовікову історію вивчення утопії в усіх формах її вираження. Тому ґенезу й своєрідність літературної антиутопії не можна об'єктивно відтворити без осмислення її твірної основи.

Традиція жанрового канону літературної антиутопії пов'язана з початком ХХ ст., а саме з романом Є. Замятіна «Ми». У полеміці з концепціями, що зводять відносини утопії й антиутопії до спрощено антитетичних, або таких, що кодифікують утопії минулого як сучасні антиутопії, зауважено, що формально-змістові єдності в літературознавчій науці слід розглядати у відповідному соціокультурному контексті, який зумовив їх актуалізацію. На ці закономірності вказували М. Бахтін, Б. Томашевський, Р. Шлайфер. Очевидно, що диференціація утопії й антиутопії як «типів висловлювання» перебуває в аксіологічній площині. Антиутопія у своїй цілісності характеризується як подолання жанрового змісту утопії й має досить складну художню природу.

У цьому плані можна зазначити, що антиутопія «не стільки грає зі своєю літературністю», скільки генерує за рахунок образної природи в читацькій свідомості пошук справжніх цінностей. Тому основою жанрового змісту анти утопічної літератури в контексті сучасних світоглядних настанов є механізм трансгресії: процес переходу межі між можливим і неможливим за допомогою вторинної умовності. Суміжні, але не тотожні антиутопії художні явища (роман-попередження, дистопія, контрутопія) розглянуті автором як різновиди антиутопії, у яких акцентовані окремі її ознаки.

Розділ другий «Наукове осмислення ролі фольклорної та літературної традицій у становленні жанрів утопії й антиутопії» присвячено історії формування жанрів російської літературної утопії й антиутопії.

«Система міфологічних і фольклорних архетипів літературної утопії». Утопічна свідомість має архетипічну природу й за своєю структурою іманентна людській сутності (Е. Блох, К. Чистов, Н. Натуральнова). Утопічні уявлення можна знайти у фольклорі різних народів світу, що зазначають дослідники як фольклору (К. Чистов, О. Клібанов, А. Мортон), так і міфології (Ю. Чернишов, Т. Паніотова, Ф. Полак). А. Нямцу справедливо акцентує увагу на тому, що «пам'ять міфу» є універсальною за своєю суттю».

Розгляд проблеми міфологічної першооснови утопії в науковій рефлексії проілюстровано на прикладі осмислення парадигми «золотого віку», яка за своєю художньою семантикою становить органічну єдність утопічної ідеї досконалого життєвого укладу й міфологічної оповіді про «архетипічну подію, що має символічне значення, яке ґрунтується на циклічності». Деякі дослідники античності, наприклад В. Гуторов, на цій підставі вирізняють феномен «міфологічних утопій», які, з погляду вченого, не є ні «канонічними утопіями», ні «чистими міфами» в точному значенні цього слова. Образ золотого віку - це те зерно, з якого проростають християнські уявлення про рай, що поклали початок першим утопічним візіям досконалого життя. Молочні ріки й киселеві береги слов'янських сказань, край вічної весни кельтських переказів, небесна обитель гурій в ісламі, підземний рай гарних манер синтоїстської міфології - це образи, які належать водночас і міфологічній, і християнській, і утопічній традиціям.

Трансформації міфологічного дискурсу в утопії базуються на діалектичній єдності архаїчних форм утопії й міфу. Взаємодія цих феноменів у різних соціокультурних сферах дозволяє стверджувати, що межа між ними в сучасній масовій свідомості стає настільки рухливою, що ускладнює їхню диференціацію й виявляє тенденцію зворотного руху «від утопії - до міфу, від міфологічної свідомості - до міфоутопічної». З огляду на це виправданим є вживання в певному контексті концепту «міфоутопія», що є продуктом міфоутопічної свідомості.

У дисертації на основі відокремлених у працях П. Рікера, К. Чистова, К. Мангайма, Е. Блоха, Ч. Кірвеля, К. Поппера, Ю. Габермаса функцій і структурних елементів утопії автором реферованого дослідження систематизовано комплекс міфоутопічних сюжетних архетипів (Творення, Блаженних островів, Кінця часів, Героя-визволителя), кодифікований як домінантний код літературної утопії. Це семантичне ядро визначає відповідний ідейно-тематичний комплекс, хронотоп і тип героя, зберігаючи на сюжетно-образному рівні свої риси в утопічних та анти-утопічних текстах за всього різноманіття модифікацій.

«Формування художнього коду ранніх російських утопій».

Узагальнюючи досвід літературознавчої й філософсько-естетичної думки, який відображає вивчення ранньої утопії (праці О. Лосєва, Л. Баткіна, В. Волгіна, В. Шестакова, А. Любимової, Т. Артем'євої, Ю. Габермаса, О. Кривцуна), автор дисертації виділяє й описує екстра й естетичні чинники, які вплинули на становлення жанру літературної утопії. Показано продуктивну роль ренесансної культури в переході від античної й середньовічної нормативності до «проективно-утопічної форми освоєння світу», виникненні автентичних форм утопічної свідомості й жанру літературної утопії. У цей період також відбувається становлення новоєвропейської ідеології й державності, які виступають головними контекстуальними показниками розуміння проблеми утопії та протягом досить тривалого часу затьмарюють сутність її художньої своєрідності.

Розквіт утопічної думки й утопічної творчості в російській культурі припадає на другу половину ХVIII-ХIХ ст., й пов'язаний із цілим комплексом соціально-історичних чинників:

- процесом секуляризації культури, що відкриває можливість для перетворення вчорашніх уявлень про «райські землі» на конкретні проекти;

- раціоналізацією всіх сфер життя, інтенсифікованою в цей період активною між міжкультурною комунікацією;

- поширенням просвітницьких ідей, що сприяло появі епістолярних творів і романів-подорожей, присвячених пізнанню «інших світів». Художня література в цей період стає найпоширенішою формою для популяризації утопічних ідей.

Становлення утопічного жанрового канону схарактеризовано крізь призму основних принципів традиціоналістської (С. Аверінцев, М. Андреєв, М. Гаспаров, П. Грінцер, О. Михайлов), ейдетичної (С. Бройтман, Н. Тамарченко, В. Тюпа), риторичної (С. Аверінцев, Є. Черноіваненко) поетики.

Досліджено два основні корені утопічного жанрового канону: риторичний і карнавальний. В епоху Відродження обидва зазнали впливу античної традиції. Характер цієї взаємодії на жанровому рівні розглянуто через жанрову інтеграцію в структурі утопії елементів фольклорної казки, сократичного діалогу й меніппеї. Відзначено, що меніппея не тільки впливає на формування утопічного жанрового канону, а й визначає магістральні шляхи розвитку утопії та її модифікацій. У дискусіях про тлумачення твірної основи меніппеї (меніппея, satura, меніппова сатира) сучасні літературознавці (М. Бахтін, М. Буккер, О. Бойченко, Ю. Борев, П. Вайль і О. Геніс) підкреслюють генетичну спільність утопічного жанрового змісту із сатиричними формами.

Через елементи меніппеї в утопії й антиутопії виявляється зв'язок із карнавальною традицією, її своєрідним світосприйняттям і життєдайною силою. Оповідна форма в текстах ранніх літературних утопій тяжіє до монологічної, поглинається риторичним словом, руйнуючи меніппейну (серйозно-сміхову) основу «сократичного діалогу». Сміхове начало проривається у «високий регістр» в утопічних творах, де найбільш очевидний вплив фольклору (С. Бержерак «Імперії Місяця», Ф. Булгарін «Правдоподібні небилиці»). Серйозне, феодально-державне, релігійне начала пригнічують у ранніх утопіях карнавальні, живі, народні елементи, які розкриваються в анти утопічному жанрі, оголюючи свою генетичну пам'ять про минуле. На основі аналізу «архаїчних рівнів» утопічної жанрової свідомості в дисертації доповнено концепцію Б. Ланіна, котрий визначає антиутопію як «пародію на жанр утопії або на утопічну ідею». Показано, що в художньому світі антиутопії офіційно-державна утопія вступає в конфлікт із фольклорною, карнавальною, народною. При цьому перша перетворюється на ідеологічний міф і служить підтримці символічних атрибутів соціального порядку, пригнічуючи фольклорну, народну стихію. Спостереження над утопічними фольклорними й літературними текстами дають змогу визначити цей жанр (виходячи з його ґенези) як аксіологічну інверсію утопії, виражену в модусі серйозно-сміхового.

Усупереч сформованим уявленням про те, що в російській літературі ХVIII-ХIХ ст., утопії були представлені слабко, мали наслідувальний характер і незначну художню цінність, у реферованому дослідженні на матеріалі новітньої історико-літературної фактографії виділено ідейно-тематичні групи текстів російської літературної утопії, які свідчать про всебічний розвиток утопічної думки й утопічної творчості в Росії ХVIII-ХIХ ст., до них віднесено:

1) утопії російських космістів, які виходять із розробленої В. Одоєвським концепції космічної єдності часу («Косморама»). Це твори Ф. Дмитрієва-Мамонова «Дворянин-Філософ. Алегорія» (1769), В. Левшина «Новітня подорож, складена в місті Белєві» (1784), В. Кюхельбекера «Земля безглавців» (1824). «Космічні утопії» здобули подальший розвиток у художніх творах, філософських і наукових дослідженнях М. Федорова, К. Ціолковського, В. Вернадського, П. Флоренського, М. Холодного, О. Чижевського, І. Єфремова;

2) консервативні дворянські утопії князя М. Щербатова «Подорож до землі Офірської» (1784), М. Хераскова «Нума, або Процвітаючий Рим» (1768), О. Сумарокова «Сон «Щасливе суспільство» (1759), що пропагують зміну світовідчування й системи ідентифікацій за допомогою освіченої монархії, платонівських ідей софіократії та філософіократії, зміни морального стану суспільства за допомогою досконалого законодавства й народної освіти;

3) радикально-демократичні й декабристські утопії, що розвивають концепцію республіканської влади та засуджують абсолютну монархію й кріпосне право (твори О. Улибишева «Сон» (1827), В. Кюхельбекера «Європейські листи» (1819-1820), О. Радищева «Подорож із Петербурга до Москви» (розділи «Спаська Полесть», «Хотілов») (1790). Ідеали загального братерства, рівності й свободи в утопіях російських декабристів. Масонські ложі як утілення «ідеальної держави Платона»;

4) селянські утопії, які ґрунтуються на міфоутопічних уявленнях про «далекі землі» Кітежа, Біловоддя, Горіхової землі. Твір Т. Бондарева «Торжество хлібороба, або Працьовитість і дармоїдство» (1884) і вчення В. Сютаєва, яке суттєво вплинуло на світогляд Л. Толстого. Розвиток утопічних ідей у поемі М. Некрасова «Кому на Русі жити добре» й пізніше в доробку «новоселянських поетів» С. Єсеніна, М. Клюєва, С. Кличкова, В. Ширяєвця, у повісті О. Чаянова «Подорож мого брата Олексія до землі селянської Утопії» (1920);

5) техніцистські або епістемологічні утопії, що пропагують культ знання та науково-технічного прогресу й містять передбачення науково-технічних відкриттів (М. Херасков «Поліндорм, син Кадма й Гармонії» (1802), М. Щербатов «Подорож до країн справжніх наук і марного навчання» (1787), В. Одоєвський «4338» (1840), Ф. Булгарін «Правдоподібні небилиці, або Мандрівки світом у 29 столітті» (1824), О. Сенковський «Учена подорож на Ведмежий острів» (1833).

Розглянуто поетичну своєрідність російської літературної утопії XVIII-ХIХ ст. у зіставленні з класичною європейською утопією ХVI-ХIХ ст., на рівні форми розповіді, архітектоніки, мотивного коду, системи символів, хронотопу й темпоральних характеристик. У дослідженні відзначено, що розквіт російської антиутопії ХХ ст., великою мірою підготовлений активним розвитком соціально-утопічної думки в російській літературі другої половини ХVIII-ХIХ ст.

Порівняльний аналіз дає змогу зробити висновки про те, що утопічний жанровий канон є «твердою жанровою формою», яка зберігає в динаміці культури основні ознаки утопічної жанрової матриці.

Становлення антиутопії відбувається в контексті мистецьких принципів поетики художньої модальності (С. Бройтман, Н. Тамарченко, В. Тюпа) або авторської (С. Аверінцев, М. Андреєв, М. Гаспаров, П. Грінцер, О. Михайлов), некласичної (О. Кривцун), естетичної (Є. Черноіваненко) поетики, яка домінує в російському художньому письменстві з ХIХ ст., й поширюється на мистецтво модернізму. Головний принцип поетики художньої модальності полягає в емансипації ключової категорії естетики - художнього образу, який стає полем напруги «між автономними полюсами». Її зв'язок переважно не з осмисленням, а з відчуттям світу, «глибинними шарами свідомості» стає визначальним чинником, що призводить до девальвації ідеї як єдино правильної позиції й мети авторського задуму. Отже, цей принцип впливає на всі рівні формування образної системи твору, від слова до цілісної картини світу, і не може не відбитися на змістовному стрижні утопічного жанрового канону, тісно пов'язаного з ідейно-моралізаторськими, дидактичними настановами митця.

Автором дисертації сформульовано такі особливості розвитку жанру антиутопії в російській літературі ХХ ст.:

1) у науковій рецепції простежується підвищений інтерес до дослідження утопічного модусу в кризові, переломні, перехідні культурні епохи, позначені активізацією проявів утопічної свідомості в усіх сферах суспільного життя й художній практиці, що підтверджує як розвиток жанру, так і активне обговорення цієї проблематики в наукових працях на межі ХIХ-ХХ і ХХ-ХХІ ст.;

2) диференційною ознакою для названих перехідних епох є різне якісне наповнення утопічного модусу культури, що на межі ХIХ-ХХ ст. супроводжується більш активним розвитком жанру утопії, а на межі ХХ-ХХІ ст. - антиутопії;

3) спад інтересу в сучасній науково-критичній думці й художній практиці до утопії, яка традиційно визнається способом інтелектуального освоєння кризової ситуації, «атрибутивною характеристикою перехідного періоду», пов'язаний із трансформацією функцій антиутопії. Цей жанр у художній літературі постмодерної доби виконує прогностично-попереджувальну й діагностичну функції, виступаючи не тільки засобом «вивільнення від утопізму», «вираженням апокаліптичного світовідчуття», а й художньою технологією діагностики реакції суспільної свідомості на певну утопічну ідею. Це дає змогу в новітніх філософських дослідженнях визначати її як «літературну течію, яка усвідомлює сама себе».

Розділ третій «Трансформації жанру антиутопії в російській літературі межі ХХ-ХХІ ст.» присвячено аналізу причин актуалізації анти утопічного жанру в ситуації постмодернізму, дослідженню національної своєрідності сучасної російської антиутопії в усьому розмаїтті індивідуально-авторських інтерпретацій, трансформацій, модифікацій і стратегій утопічної творчості, а також класифікації жанрових різновидів на основі типів утопічної свідомості.

Соціально-історичні умови, під впливом яких формується стильова домінанта сучасної епохи, визначаються ситуацією перехідності й пов'язані із кризою двох великих утопій: західної технологічно-еволюційної моделі суспільства й східної революційної моделі розвитку. Ця ситуація схарактеризована Ж.Ф. Ліотаром як криза ідеологій та легітимацій. Тому зміна картини світу, кодифікована у працях О. Кривцуна, Г. Мережинської, М. Хренова, В. Жидкова, К. Соколова як провідний критерій оцінки культурних епох, наприкінці ХХ ст., багато в чому характеризується ставленням до утопічної свідомості, утопій та утопізму. Для пострадянського простору особливо актуальні проблеми взаємозв'язку утопічних настанов модернізму з мистецтвом соціалістичного реалізму, деструкції метанаративів радянської утопії (праці А. Флакера, Г. Гюнтера, Є. Добренка, П. Вайля, О. Геніса, Б. Гройса, Л. Геллера й М. Ніке). Під час переходу до постмодернізму вперше було перервано процес послідовної зміни попередніх утопічних настанов новими й дискредитовано право мистецтва на формування ціннісних і моральних орієнтирів. Тому анти утопізм характеризує загальний пафос культури постмодернізму й стає однією з домінантних його ознак, що своєю чергою формує передумови для розквіту анти утопічного жанру. Заперечення життєздатності утопії як проекту соціального буття на ідеологічному рівні стає причиною актуалізації цього феномену на онтологічному рівні як прояву правдивості наших почуттів, виражених у творчості. Таким чином, деконструкція механізмів панування розуму над чуттєвістю в постмодернізмі, як Логосу над Еросом, становить основу трансформації й емансипації утопічного дискурсу.

Соціальна антиутопія епохи постмодернізму є жанровою модифікацією класичної соціальної утопії. Її поліморфна структура сформована на основі близьких їй за естетичними настановами й модальністю «канонічних» жанрових утворень: меніппової сатири, притчі, параболи, казки, видіння, ідилії, а також «вільних жанрових форм»: роману, повісті, оповідання, які підпорядковані анти утопічній жанровій домінанті. Жанрова конвенція в різноманітних авторських стратегіях досягається на основі різних типів структурних зв'язків (контамінації, обрамлення, антитези) при збереженні ієрархічного характеру художнього цілого.

Конфлікт сучасної соціальної антиутопії розкривається в протистоянні елементів риторичного (монологічного) і діалогічного (карнавального, атракціонного) дискурсів. Демонтаж дискурсу не рефлективного типу, що спирається на «одноголосе слово», здійснюється за рахунок бурлескного й травестійного типів пародіювання різних жанрових структур, «гри» культурних кодів, міфологем, традиційних утопічних сюжетів, образів та архетипів, у центрі якої - руйнування попередніх систем цінностей шляхом оголення механізмів вироблення смислів масовою свідомістю, трансформації утопічних проектів та ідей в ескізні схеми, концепти, симулякри. Об'єктом критичної рефлексії тут виступає не тільки утопічна парадигма (утопія, утопізм, утопічне мислення), а й традиції класичного письма, відображені в дегероїзації героїчного (В. Маканін «Довгий наш шлях», В. Сорокін «День опричника»), публіцистичності стилю (О. Зинов'єв «Катастройка», О. Кабаков «Неповерненець»), підкресленій літературності з використанням культурно-філософської пост структуралістської символіки «світ - текст - книга - словник - енциклопедія - бібліотека - лабіринт» та її варіантів (Т. Толста «Кись», В. Сорокін «День опричника»). У діахронічній парадигмі історичної мінливості жанрів утопія зберігає не тільки константні, а й деякі релевантні ознаки внутрішнього канону, інтерпретованого як «пам'ять жанру», що дає змогу схарактеризувати її як канонічний жанр, сформований на основі консервативної матриці.

Абстрактність і широке семантичне поле дефініції антиутопії як «літературної течії, яка усвідомлює сама себе й постає як критичний опис суспільства утопічного типу» (О. Грицанов), «пародії на утопію або утопічну ідею» (Б. Ланін), «метажанрового утворення» (Ю. Попов), пов'язані з її універсальним характером, здатністю утворювати на основі жанрового канону текстуальні форми.

Ієрархічний характер жанрової структури антиутопії зумовлений, з одного боку, генетичним зв'язком із давніми архетипи формами утопії, які мають відносну функціональну стійкість у просторі культури, з іншого - залежністю жанрового змісту соціальної утопії та її модифікацій від ідеологічної й аксіологічної домінанти епохи. Останнє виражається як імпліцитно, так і експліцитно в безпосередньому зв'язку художнього світу антиутопії з актуальними проблемами сучасності, наприклад: художнім осмисленням наслідків Чорнобильської катастрофи в романі «Кись» Т. Толстої, процесу «перебудови» в СРСР у повісті-антиутопії «Неповерненець» О. Кабакова, терористичних актів у США 11 вересня 2001 року в романі-антиутопії А. Куркова «Сади пана Мічуріна».

Своєрідність сучасної російської соціальної антиутопії полягає в превалюванні сюжетів з утопіями реконструкції (героїчних), у яких найбільш продуктивними є епістемологічна (О. Кабаков «Неповерненець», А. Курков «Сади пана Мічуріна», В. Маканін «Довгий наш шлях»), соціально-політична (О. Зинов'єв «Зяючі висоти», Т. Толста «Кись») і теократична (В. Сорокін «День опричника») моделі. Окремим модифікаціям новітньої російської антиутопії відповідають певні типи героя, які можуть бути визначені семантичними формулами «мудрий владика», «жертва системи», «невдалий герой-рятівник». Вони допускають синтезування функцій та збагачення додатковими художніми смислами й аксіологічно пов'язані з домінантами російської національної свідомості.

Формування концепції людини соціальної в сучасній російській літературній антиутопії здійснюється в напрямі пошуку нового ідеалу національно-культурної ідентичності, який синтезує багатовекторність, багато полюсність і поліцентризм сучасного соціального простору. Іронічне, пародійне, ігрове відторгнення попередньої концепції «позитивного героя радянської літератури» змінюється осмисленням комплексу проблем, пов'язаних із подоланням досвіду тоталітаризму (О. Зинов'єв, В. Маканін, О. Кабаков), бінарної природи й складної структури механізмів соціалізації (А. Курков, Т. Толста), кризи історичної свідомості, розглянутої в аспектах прогнозування (О. Кабаков) і ретроспекції (В. Сорокін, А. Курков), морально-регуляторних основ суспільних відносин (О. Зинов'єв, В. Маканін, А. Кабаков). Соціальна антиутопія епохи постмодернізму відкриває читачеві історичну об'ємність образу анти утопічного героя, художнє зображення якого вбирає багатовікову традицію утопічної творчості. Багатогранність заявлених соціальних проблем конкретизується в різноманітних моделях героїв, розміщених у гетерогенному стилістичному просторі.

Герой сучасної російської антиутопії, подібно до класичних утопій, зберігає у структурі сюжету роль героя-функції, виступаючи медіатором між світами. Енергія внутрішнього конфлікту, продиктована дихотомією «творець» - «слуга системи», дає змогу загострити одну з фундаментальних філософських проблем - ідею соціальної справедливості, яку герої й персонажі безуспішно намагаються втілити в життя.

У російській антиутопії не виявився так яскраво, як у європейській, «пошук нової суб'єктивності» (антиутопії М. Турньє, П. Буля, О. Хакслі, М. Етвуд), проте акцентовано напрямок інтеграції моделей колективної й індивідуальної ідентичності, соціального макрокосму з особистісним мікрокосмом у свідомості героя. Тому художня семантика «ідеального світу» не виражена через образ героя, як у романі ХVII-ХIХ ст. (Дон Кіхот, князь Мишкін), а втілена в синтезовану форму утопічної свідомості (Мічурін, Комяга), яка інтегрує індивідуальну ідентичність з ідеологічними уявленнями про соціальний ідеал.

Варто підкреслити й певну динаміку образу «анти-утопічного героя»: у сучасній літературі він не завжди постає творцем, проте зберігає високий статус і неординарність на відміну від образу «пересічної», «звичайної», «людини юрби». При цьому змістове ціле героя, що визначається через темпоральні характеристики, детерміноване фазами реконструкції суб'єктивності. Герой постійно перебуває у становленні, «ставлення до нього автора зумовлюється ставленням героя до себе самого». За визначенням М. Бахтіна, такий тип є нескінченним для автора, він вимагає «все нових завершальних форм, які він сам же й руйнує своєю самосвідомістю». У художньому світі сучасної російської соціальної антиутопії в синтезі сатиричної, філософської, казкової, фантастичної, міфологічної форм умовності домінують сатирична і філософська.

Темпоральність анти утопічного художнього цілого в єдності тривалості, тимчасовості й ритму визначає структуру сюжету, який умовно розпадається на дві частини, поділені катастрофою, революцією, природними катаклізмами, війнами. Це відповідно поділяє і життя героїв на періоди до й після неординарної події. Час катастрофи у творі можна схарактеризувати як тимчасовість, їй властивий нечіткий ритм і лінійний, послідовний розвиток подій. Власне ж анти утопічна картина світу виражає тривалість часу, вона насичена діями й має активізований ритм - показник узгодженості художніх елементів у композиції цілого. Міфопоетичний аналіз сучасної російської соціальної антиутопії дає змогу виявити своєрідність її художнього світу. Останній визначений системою антагоністичних взаємин між індивідуально-авторською міфологією й пам'яттю жанру, що виражається за допомогою різного роду стратегій і механізмів деструкції міфоутопічних концептів. Традиційні сюжетні архетипи, формуючи домінантний код утопії, піддаються в її художньому світі деміфологізації та створюють картину хаосу, який провокує крах панівного утопічного проекту. Слід зазначити, що сучасній російській антиутопії притаманне поєднання на основі базової матриці, у ролі якої постає архетип острівного Едему, близьких за художньою семантикою міфологем і архетипів, а саме: вічного повернення, золотого віку, всесвітньої пожежі, з елементами телуричних і солярних культів, біблійними мотивами всесвітнього потопу. Вербальний простір сучасного анти утопічного наративу може бути інтерпретований як міфологічний колаж із новим ідейно-тематичним змістом і рецептивним полем.

Домінантною авторською стратегією в сучасній антиутопії є гра, що ґрунтується на карнавальній традиції. Вона істотно відрізняється від романтичної гри - імітації, націленої на те, щоб дивувати, та інтелектуальних ігор модерністів. Її художня своєрідність полягає в комізмі ситуацій, мовній грі, подвійності позиції автора, який одночасно виконує роль суб'єкта оповіді й маски: у карнавальних формах «перевернутого світу антиутопії» культивується заперечливий дух народно-міфологічного космосу, репрезентований не блазнем, а масовою свідомістю. Іронія в тексті стає радикальною, вона викриває неправдиві факти, настанови й цінності. Мовна гра передбачає, крім породження «додаткових смислів», орієнтацію на зниження, оголення прихованих значень за допомогою фольклору. Таку реалізацію карнавального начала в структурі художнього цілого було названо в пост структуралістських теоріях «вислизанням мови з-під влади лінійності». Гра, яку веде автор із читачем, полягає в маніпуляції емоційно-оцінним ставленням. Автор то виявляє свою присутність перед читачем у прямому зверненні, то приховує себе. У такому випадку зникає можливість однозначного дешифрування іронічного змісту, іронія перестає бути авторизованою й породжує амбівалентність в оцінці подій і висловлювань героїв.

Сучасна екзистенціальна антиутопія має ескапістський характер. Її герої рятуються втечею від світу, який живе за законами Розпаду й Хаосу, в утопічний простір. «Локус порятунку» у творах Вік. Єрофєєва, О. Зинов'єва, Л. Уліцької, В. Маканіна, Л. Петрушевської виражений через умовно-метафоричні образи Сьомої сторони світу, П'ятої річки життя, Підземного града, Садів інших можливостей; вони корелюють із традиційними утопічними сюжетами про Атлантиду, Кітеж, Град Небесний. Критичне осмислення утопічної ідеї у творах цього різновиду анти утопічного жанру ґрунтується на деконструкції, розпорошуванні «твердих змістів» центричних структур засобами «естетизованої чуттєвості» («поетики марення», міфологічної умовної образності, постмодерністської гри). Децентрація суб'єкта в художньому світі екзистенціальної антиутопії експлікована через феномен психологічної, вираженої у відмові від реалістичного письма. Унаслідок цього виникає стильовий поліморфізм, представлений «сентиментальним реалізмом» Уліцької, постмодерністською поетикою Єрофєєва й Петрушевської, наявністю «романтичного реалізму» в індивідуально-авторській манері Зинов'єва. Герої зображені ескізно, вони слабко індивідуалізовані, не мають портретів і біографій, їхній внутрішній світ розкривається не через психологічні характеристики, а в безпосередніх онтологічних станах умовно-метафоричного або умовно-символічного сюжету. На відміну від героїв західноєвропейської екзистенціальної антиутопії (У. Голдінг, Р. Мерль, М. Турньє), вони націлені на аскетичне служіння піднесеним ідеалам, їхня жертовність свідчить про утопізм російського духовного життя, релігійність національної екзистенційної свідомості.