Російська літературна антиутопія межі ХХ-ХХІ століть: динаміка розвитку, вектори модифікацій, типологія

На прикладі доль героїв сучасної російської екзистенціальної антиутопії переосмислено комплекс інтенцій релігійного утопізму, пов'язаних зі сподіваннями на тисячолітнє царство. Це, по-перше, художнє осмислення ідеї внутрішнього апокаліпсису, яке в розкритті специфічно християнської парадигми духовного життя зумовлене усвідомленням неможливості створення праведного світу у зв'язку з недосконалістю та гріховністю самої людини. По-друге, це напружене переживання пануючих на землі зла і страждання, яке зростає до неприйняття всього світу, «зануреного у пітьму», що притаманне хіліастичним та міленаристським концепціям. По-третє, особливо актуальна для російського культурного контексту ідея про віднайдення утопічного раю тисячолітнього царства через страждання й муки Христові. У розглянутих творах трагедія відчуження особистості від ворожого їй світу виражена в характерній для російської літератури формі сповіді. Інтерпретація цієї проблематики в сучасній російській антиутопії значною мірою корелює з сократичною гілкою екзистенціальної філософії (учення Г. Марселя), у якій домінує монотеїстичний вектор. Її представники бачили можливість існування ідеальних форм потойбічного життя.

Утопічний дискурс у художньому цілому екзистенціальної антиутопії розкривається на рівні міфологічно-утопічного сюжетного коду, традиційних утопічних мотивів та образів, які актуалізують пам'ять жанру. Міфологічні сюжетні архетипи Творення, Вічного повернення, Землі обітованої, Апокаліпсису й Героя-рятівника в художньому світі екзистенціальної антиутопії занурюються у світ естетики аномалій і виконують функцію не гармонізації дійсності, а посилення розладу з нею, внутрішньо відокремлюючи героя від ворожого йому світу. Це призводить до домінування трагікомічного модусу зображення. На рівні текстуальних зв'язків російська екзистенціальна антиутопія суголосна утопічній традиції платонізму й неоплатонізму, що проявляється в алюзіях, ремінісценціях на платонівські сюжети й образи, стилізації текстів утопічних творів Платона. Утопічний жанровий канон збагачується стратегіями постмодерністського письма, яке виражає вплив на структуру екзистенціальної антиутопії деміфологізації, символіко-ігрових форм, ризоматичного письма. Децентрація дискурсу здійснюється через використання трагічної іронії й карнавалізації оповідного простору на рівні словесно-мовної організації, використання фольклорних мотивів та образів, а також жанрово-стильових канонів масової літератури.

У розвитку анти утопічного жанрового мислення 1980-1990-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. виявлено рух від дистопічного зображення апокаліпсичної проблематики до профетичних ідей. На основі деконструкції попередніх аксіологічних матриць робляться спроби створити нове об'явлення (Вік. Єрофєєв), проголошуються максими про необхідність віри людства в нові ідеали (О. Зинов'єв, Л. Уліцька), реактуалізації загальнолюдських цінностей (В. Маканін, Л. Петрушевська). Сучасна екзистенціальна антиутопія розкриває намічену в російській літературі другої половини ХХ ст., тенденцію, яка вказує на зміну ставлення суспільної свідомості до утопізму. Відомий вислів М. Бердяєва, узятий за епіграф до антиутопії О. Хакслі «Чудовий новий світ», «утопії виявилися набагато більш здійсненними, ніж здавалося раніше. І тепер постає інше болюче питання, як уникнути остаточного їхнього здійснення» - змінюється на початку нового століття апологією утопізму. Герої Вік. Єрофєєва, О. Зинов'єва, Л. Уліцької, В. Маканіна, Л. Петрушевської акцентують увагу на іншому аспекті цієї проблеми, формулюючи питання «Як навчитися жити з ілюзіями?». Істини, відкриті у внутрішніх видіннях - снах - мареннях, формують семантику утопічного коду, що руйнується в антиутопічному життєвому просторі героїв. Художній світ екзистенціальної антиутопії втечі створює трагічний образ середовища, у якому девальвовано моральні цінності. Однак ця виражена в жанровому змісті ідея суперечить тим же жанровим змістом життєствердному пафосу, усвідомленню вічності й незмінності необмежених мріянь, прагнень і запитів людини, не здатної прожити у світі без ідеалів. Фінальні сцени про охоплений радісним почуттям сон героїні Л. Уліцької, про добру людину, яка подала руку порятунку героєві В. Маканіна, перегукуються зі словами єрофєєвського героя «без мрії не проживеш» і закликом «живи» з однойменного роману О. Зинов'єва. Цей висновок повертає нас до проблеми дефініції антиутопії, яка в такому контексті може бути виражена через конфлікт у її художньому світі двох утопій. Її поетика завжди тяжіє до вторинної художньої умовності, розширюючи межі можливого за допомогою авторської фантазії.

У ситуації зміни одних утопічних уявлень іншими виникає питання про роль і значення антиутопії. Критичний пафос утопії імпліцитно революційний, але він завжди опиняється перед трагічним зіткненням «між ясним утопічним баченням того, що є благо, і реформаторським вимушеним тягарем реальних компромісів і відступів». Художньо-естетичний потенціал антиутопії в цій ситуації відіграє роль трансгресивного переходу, поетики можливого, відкритого й незавершеного. Її умовному світу притаманні максимальне узагальнення зображуваного, масштабність підходів до осмислення суспільно-політичних і культурних процесів сучасності, унікальна можливість усвідомити значення індивідуального в контексті загальнолюдського. Конфлікт екзистенціальної антиутопії спрямований на дослідження механізму взаємин людини й влади, його драматизм виражається в пануванні над особистістю держави, релігії, смерті, обов'язків, обставин, які через страх обмежують людську свободу й придушують людську індивідуальність. У її художньому світі домінує міфологічна умовність. Екзистенціальна антиутопія не тільки зображує конструкцію моделей індивідуальної й колективної ідентичності, нездатність окремого індивіда знайти гармонію у стосунках з іншими людьми й навколишнім світом, а й розкриває причини цієї нездійсненності, потенції, пов'язані із суперечностями людського існування, «екзистенції», що сягає глибин самого «буття». Екзистенціальна свідомість, «яка виробила оригінальні принципи поетики» (В. Заманська), збагатила жанр антиутопії зображенням психологічних експериментів, нестандартними сюжетними ситуаціями, пізнанням глибин людської душі, що примножило естетичний потенціал анти-утопічного жанру.

У динаміці трансформаційних процесів система символів сучасної російської соціальної антиутопії визначається як складний, полі-генетичний, мета-семантичний, інтегральний комплекс, що включає символіку: радянську ідеологічну (червоні кольори, мішки-прапори, зірка, серп і молот), російську національно-культурну (балалайка, мотрійка, кокошник), фольклорну (молодильні яблука, змій Горинич, зелені луги, квітуче коло), а також пов'язану з літературною утопічною традицією (острів-сад, солярні символи, образи платонівської космогонії) і пост структуралістську символіку: світ-текст-словник-енциклопедія-бібліотека-лабіринт та її варіанти. Нашарування художньої семантики формує нові об'єкти реальності, складний синтез різних культурних контекстів, примножений через силу свого узагальнення й сугестивного впливу, який не тільки збагачує, а й загострює сприйняття твору читачем. У структурі анти утопічного художнього цілого символічний ряд піддається де сакралізації за допомогою оголення механізмів вироблення сенсів масовою свідомістю, перетворює панівні утопічні ідеї й проекти в ескізні схеми й симулякри.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

літературний постмодернізм антиутопія

1. Бесчётникова С.В. Утопическая парадигма художественного мышления переходной культурной эпохи (на материале русской прозы рубежа ХХ-ХХI вв.): монография / С.В. Безчотникова. - Донецк: Лебедь, 2007. - 500 с.

2. Бесчётникова С.В. Реализм и утопизм в неклассическом романе (на материале прочтения романа Виктора Ерофеева «Русская красавица») / С.В. Бесчётникова // Русская литература. Исследования: сборник научных трудов. - К.: Логос, 2004. - Вып. 6. - С. 215-226.

3. Бесчётникова С.В. Антиутопический модус повести В. Пелевина «Жёлтая стрела» / С.В. Бесчётникова // Литературоведческий сборник. - Донецк: ДонНУ, 2004. - Вып. 20. - С. 151-163.

4. Бесчётникова С.В. Может ли быть искусство деструктивным? Антиутопический дискурс в раннем творчестве Виктора Ерофеева / С.В. Бесчётникова // Русская литература. Исследования: cборник научных трудов. - К.: Логос, 2005. - Вып. 7. - С. 271-281.

5. Безчотнікова С.В. Екзистенціальна антиутопія як жанровий різновид, або Прометей спотворений / С.В. Безчотнікова // Вісник Черкаського державного університету. - Черкаси: Черкаський національний університет, 2005. - Вип. 67. - С. 9-19. - (Серія «Філологічні науки»).

6. Безчотнікова С.В. Топос града у творчості Альбера Камю 1950-1960 років / С.В. Безчотнікова // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. - Харків: ХДПУ, 2005. - Вип. 2 (42). - С. 130-143. - (Серія «Літературознавство»).

7. Бесчётникова С.В. Трагическое и комическое в антиутопическом романе А. Зиновьева «Зияющие высоты» / С.В. Бесчётникова // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Харків: ХДПУ, 2005. - Вип. 4 (44). - С. 121-132.

Размещено на Allbest.ru