Специфіка комунікації в літературі для дітей та юнацтва (на матеріалі сучасної німецькомовної прози)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Специфіка комунікації в літературі для дітей та юнацтва (на матеріалі сучасної німецькомовної прози)

Гнідець Уляна Святославівна

10.01.04 - література зарубіжних країн

УДК 821.112.2.087.5:316.28(083)(043)

Сімферополь - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент

Маценка Світлана Павлівна, доцент кафедри світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Шалагінов Борис Борисович, професор кафедри літератури та іноземних мов Національного університету „Києво-Могилянська Академія”;

кандидат філологічних наук Папуша Ольга Миколаївна, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Приватного вищого навчального закладу "Тернопільський комерційний інститут".

Захист відбудеться “11” березня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.52.051.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий “7” лютого 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Остапенко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Зміна культурно-історичної парадигми останніх десятиріч ХХ ст. з її світоглядною плюральністю, актуалізацією проблем ідентичності та комунікативною кризою, яка знайшла своє відображення в мистецтві та інтенсивно досліджується в наукових працях, відчутно виявляється також у сучасних творах, написаних для дітей та юнацтва. На тлі бурхливої соціально-політичної реальності невтомні естетичні пошуки авторів, прагнення віднайти нові способи висвітлення традиційних, утім, завжди актуальних морально-етичних проблем та водночас звернення до табуйованих раніше тем спричинилися до ускладнення процесу літературної комунікації, зокрема в німецькомовній літературі для дітей та юнацтва періоду від 70-х рр. до наших днів. Видатні письменники, наприклад, Отфрід Пройслер, Міхаель Енде, Урсула Вьольфель, Петер Гертлінґ, Крістіна Ньостлінґер, Ренате Велш, Кірстен Боє, Юта Ріхтер та інші зосереджують увагу на комунікативній ролі літератури для дітей та юнацтва з метою реалізації її основних функцій. Ця специфічна художня властивість творів, адресованих юному читачеві, дедалі частіше стає об'єктом літературознавчих досліджень, провідною тенденцією яких є прагнення окреслити й теоретично обґрунтувати літературу для дітей та юнацтва як особливу та самобутню.

Актуальність дисертаційного дослідження полягає в дискусійності самого терміна “література для дітей та юнацтва”, в необхідності використання для її дослідження сучасних літературознавчих методів, які б уможливили новий погляд на цю літературу, поглибили розуміння принципів та механізмів її творення та сприйняття.

У сучасному німецькому літературознавстві виділяють окрему галузь досліджень, присвячену літературі для дітей та юнацтва. Історію німецької класичної літератури для дітей та юнацтва, поглиблення на сучасному етапі її філософсько-психологічного виміру, соціально-історичне та естетичне навантаження, особливості рецепції вивчають, зокрема, такі німецькі літературознавці, як К. Додерер, Б. Кюмелінґ, К. Емріх, Г. Вількендінґ, Г.-Г. Еверс, Б. Гурельман та багато інших.

На відміну від інтенсивного дослідження літератури для дітей та юнацтва в зарубіжному літературознавстві її статус та стан вивченості в українській науці залишається недостатнім. Вагомий внесок у розгляд проблем літератури для дітей зробили Л. Скуратовська, О. Папуша, Е. Огар, Л. Оляндер, М. Славова. При цьому варто зазначити, що й у вітчизняних, і в зарубіжних (зокрема, німецьких) дослідженнях літературу для дітей та юнацтва розглядають як контекстуальне, соціальне, проблемно-виражене культурне явище міждисциплінарного характеру.

Відтак, поглиблене дослідження літератури для дітей та юнацтва, обґрунтування її, з одного боку, як окремого самобутнього літературного явища (конкретизація термінологічного апарату, виділення поняття “класичності” літератури для дітей та юнацтва, огляд історії літератури для дітей та юнацтва й акцентування на ХХ столітті як періоді, що продемонстрував специфічні для цієї літератури тенденції, напрями та жанри, а також підготував ґрунт для зміни парадигми у 70-х рр., а з іншого боку, - передусім завдяки вибраному комунікативному аспекту - її розгляд у широкому філософському, ідейному, літературознавчому контекстах, видається вагомим внеском у розвиток літератури для дітей та юнацтва взагалі, а також у закладання основ подальшого інтенсивного розгортання цієї галузі літературознавства в Україні. Те, що йдеться про німецькомовну літературу останніх десятиріч ХХ ст., яка поступово стає предметом системного вивчення німецькою критикою, може стати приводом до аналогій з українською дитячою літературою та виділення своєрідних національних літературних явищ в історії літератури для дітей та юнацтва.

Актуальність дослідження не в останню чергу обумовлена також відсутністю українських перекладів видатних творів німецькомовної літератури для дітей та юнацтва, намаганням привернути увагу українських перекладачів до тих класичних творів, які є програмними в навчальних закладах різних країн Європи.

Для чіткого окреслення літературного явища, яке є об'єктом дослідження даної роботи, використано поняття “література для дітей та юнацтва” великою мірою з метою наголошення на тому факті, що йдеться про літературу, створену “дорослими” письменниками для дитячої та юнацької цільової аудиторії, що й зумовлює її художню специфіку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами організації, де вона виконана. Дисертацію було виконано на кафедрі світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка в межах наукової теми кафедри “Дослідження закономірностей розвитку світової та античної літератур” (№ держреєстрації 0105U004921). Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні Вченої Ради Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 11/3 від 28 березня 2007 року), а також на бюро Наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 4 від 16 жовтня 2007 року).

Мета дослідження полягає в науковому осмисленні та обґрунтуванні зміни комунікативної парадигми в сучасній літературі для дітей та юнацтва на матеріалі німецькомовних творів останніх десятиріч ХХ - початку ХХІ ст.

Мета роботи передбачає постановку та розв'язання таких завдань:

· з'ясування статусу літератури для дітей та юнацтва в сучасній критичній думці, аналіз дискусій навколо цього поняття; першочергово - аналіз основних положень і полемік з приводу літератури для дітей та юнацтва в німецькому літературознавстві останніх десятиріч;

· огляд загальних закономірностей та основних тенденцій розвитку німецької прози для дітей другої половини ХХ ст.;

· дослідження наративних інстанцій (автора, оповідача, реципієнта) та оповідних стратегій на прикладі обраних творів німецькомовної літератури;

· окреслення наратологічної комунікативної моделі художніх творів;

· конструювання моделі літературної комунікації в літературі для дітей та юнацтва;

· розкриття найсуттєвіших закономірностей i трансформацій, що відбулися в сучасній німецькомовній прозі для дітей та юнацтва.

Об'єктом дослідження обрано твори провідних німецькомовних письменників останньої третини ХХ - початку ХХІ ст.: “Сірі та зелені поля” (1970) У. Вьольфель; “Момо” (1973) М. Енде; “Бабуся” (1975) П. Гертлінґа; “Нескінченна історія” (1979) М. Енде; “Історія про Вільгельма Телля” (2003) Ю. Шубіґера. З метою контекстуального розширення аналізу і відстеження традиції залучено також інші всесвітньо відомі й репрезентативні твори для дітей та юнацтва, написані німецькою мовою. Вибір такого широкого матеріалу дає можливість зробити висновки про тематичну, жанрову, і, що особливо важливо, наративну еволюцію літератури для дітей та юнацтва.

Предметом дисертаційного дослідження є організація процесу комунікації в художніх творах для дітей та юнацтва, особливості якого дозволяють з'ясувати та уточнити поняття “література для дітей та юнацтва”. Комунікативний вимір уможливлює також відстеження тих змін, які відбулися в її розвитку впродовж ХХ століття.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи складає низка сучасних методів дослідження літературного тексту, які було застосовано відповідно до конкретних завдань. Аналіз літературної комунікації в німецькомовних творах для дітей та юнацтва проводиться із залученням комплексу наратологічного, структуралістського, рецептивного методів, представлених у працях Ю. Габермаса, Р. Якобсона, Р. Барта, Ю. Лотмана, В. Шміда, С. Четмена, У. Еко, К. Карманн, Г.-Г. Еверса, І. Салліван, Дж. Штефенса, М. Ніколаєвої та ін. З огляду на те, що поняття “комунікація” виходить за межі гуманітарних наук, дослідження літературної комунікації в літературі для дітей та юнацтва передбачає залучення методів загальної теорії комунікації з метою якомога повнішого опису комунікативного механізму. Дане дослідження зосереджується на розробці літературознавчого аспекту цього позагуманітарного поняття. Аналіз культурно-історичного контексту проводиться з використанням елементів культурно-критичного та історико-типологічного методів.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в роботі вперше виокремлено німецькомовну літературу для дітей та юнацтва останніх десятиліть і показано її системні особливості, які вирізняють її як особливе літературне явище. Новим в українському літературознавстві також виступає аналіз цієї літератури з погляду процесу літературної комунікації у художньому творі. В роботі вперше обґрунтовано комунікативну модель для творів у літературі для дітей та юнацтва методом поєднання зовнішньо-текстового та внутрішньо-текстового комунікативного структурування. Виведення структурної моделі внутрішньо-текстової комунікації у творах, адресованих дітям та юнацтву, покликане доповнити розвідки з наративної типології.

Теоретична цінність роботи пов'язана з тим, що сьогодні проблема комунікації в літературі для дітей та юнацтва залишається недостатньо вивченою, хоча й видається особливо важливою в її різних функціях. Комунікативний ракурс дослідження дозволяє об'єднати в єдине проблемне коло питання, пов'язані з особливостями розвитку сучасної німецькомовної літератури для дітей та юнацтва. “Літературну комунікацію” розглядаємо як текстуально-екстернальний рівень художньої системи, коли відбуваються інтеракції між позатекстовими інстанціями, і як текстуально-інтернальний рівень художньої системи, який включає внутрішні текстуальні комунікативні структури, які часто є матеріалізацією комунікативних актів зовнішньо-текстової комунікації. Процес комунікації в літературі для дітей та юнацтва відрізняється від інших видів літературної комунікації вже тим, що містить у собі послання із специфічним адресуванням, а саме до дітей та юнацтва, що є видовою ознакою цієї літератури.

Дослідження специфіки комунікації у творах, що репрезентують сучасну німецькомовну літературу для дітей та юнацтва, дає підстави для обґрунтування відповідної теоретичної комунікативної моделі, що, своєю чергою, сприяє розумінню ментальності сучасної дитини, сприйняття дитячого реципієнта як рівноправного комуніканта, а також відтворенню ролі дорослої людини у цьому комунікативному ланцюгу.

Практична цінність дослідження. Пропонована робота дозволить активізувати в Україні дитячі студії, а також увести до курсів лекцій з історії німецької літератури ХХ ст. її важливу складову - німецьку літературу для дітей та юнацтва. Результати дослідження можуть сприяти новому науковому розвитку і в галузі історії, і в галузі теорії літератури. Матеріали дисертації можна використовувати в курсах лекцій зі світової літератури, на їх основі можна розробити спецкурс, присвячений проблемам сучасної літератури для дітей та юнацтва.

Апробація роботи. Основні положення дисертації обговорені на засіданнях кафедри світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка, опубліковані в наукових статтях та викладені у виступах на міжнародних конференціях: VII Міжнародна наукова конференція “Слово - Світ 2002” (м. Львів); Міжнародна конференція з дитячої літератури (Словаччина, м. Пряшів, 2002); “Актуальні дослідження з іноземної мови та літератури” (Донецьк, 2003); “Актуальні проблеми вербальної комунікації: мова і суспільство” (Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2003); “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, 2003); Міжнародна конференція з дитячої літератури (Болгарія, м. Пловдів, 2003); V Міжнародні Чичерінські читання “Проблеми розвитку художньої прози” (Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2004); “Дитинство під час війни в дитячій літературі” (Інститут з дослідження літератури для дітей та юнацтва, Франкфурт-на-Майні, 2005); конгрес Міжнародного товариства з дослідження дитячої літератури (Трініті Kоледж, м. Дублін, 2005); XV Міжнародна наукова конференція “Мова і культура” імені проф. Сергія Бураго (Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2006); Міжнародна конференція з дитячої літератури (Словаччина, м. Пряшів, 2006), Міжнародний науковий симпозіум “Візуалізація образу дитини у літературі” (Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2007); XVІ Міжнародна наукова конференція “Мова і культура” імені проф. Сергія Бураго (Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2007); а також на звітних наукових конференціях Львівського національного університету (2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008).

Особистий внесок здобувача. Дисертація та всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Публікації. Результати дослідження знайшли відображення в 8 статтях, 4 з яких опубліковано в провідних наукових фахових виданнях України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (249 позицій). Загальний обсяг дисертації - 225 сторінок, із них - 200 сторінок основного тексту.

1. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

німецькомовний література дитина комунікативний

У вступі окреслено проблематику дисертаційної роботи, наголошено на недостатньому рівні вивченості літератури для дітей та юнацтва та її комунікативних особливостей, подано обґрунтування актуальності теми, окреслено мету, завдання, предмет та об'єкт дослідження, розкрито наукову новизну роботи, методологію та практичне значення.

У першому розділі “Поняття “література для дітей та юнацтва” в історико-літературному, ідейно-тематичному та літературно-критичному контекстах”, який уміщує три підрозділи, предметом огляду стала література для дітей та юнацтва як самобутній літературний феномен, для якого характерні своєрідні тенденції розвитку, обумовлені певними історичними, ідейними та літературно-критичними реаліями.

У підрозділі 1.1. “Історико-літературний огляд німецької літератури для дітей та юнацтва” подано огляд історії формування літератури для дітей та юнацтва з виділенням основних періодів розвитку, відстеженням процесу “дорослішання” та “емансипації” літератури для дітей та юнацтва, окресленням найвагоміших віх у її становленні. Основоположною при цьому є ідея переосмислення різними епохами дитинства як особливої пори людського життя. Звідси - констатація урізноманітнення в часі художньої реалізації дидактичної функції, органічно притаманної літературі для дітей та юнацтва, й аж до певної міри витіснення її наративною функцією. Короткий огляд основних етапів розвитку літератури для дітей та юнацтва уможливлює виділення останнього актуального періоду (від 70-х рр. до теперішнього часу) як особливого та обґрунтування зосередженості дослідження саме на ньому з огляду на ті соціально-історичні передумови (феміністичний, молодіжний антиавторитарний рух, масові демонстрації наприкінці 60 - початку 70-х рр.), які великою мірою зумовили також зміну комунікативної парадигми в літературі для дітей та юнацтва цього періоду, а також визначили провідні тенденції її розвитку. Відтак, викликана соціальними рухами хвиля емансипації спричинилася не лише до змін у суспільстві, але й зумовила суттєве оновлення літературних форм та жанрів і наповнила художні твори для дітей та юнацтва новим поняттєвим та ціннісним апаратом.

Підрозділ 1.2. “Література для дітей та юнацтва: концептуалізація поняття, художня специфіка” присвячено науковому обґрунтуванню понять і термінів, які дозволяють адекватно і повніше описувати та аналізувати особливості художньої системи літератури для дітей та юнацтва. Зазначено, що в зарубіжному, зокрема в німецькому, літературознавстві розрізняють поняття “література для дітей та юнацтва” та “література для дорослих”. Однак проведений аналіз засвідчує, що межі цих понять часто зміщуються, вони втрачають чіткість визначення, оскільки, ставши самобутньою, “емансипувавшись” у процесі розвитку та досягнувши рівня “справжньої, високої, класичної”, література для дітей та юнацтва, первинно скерована до дитячого реципієнта, на текстуально-інтернальному рівні комунікації здебільшого ускладнена подвійною проекцією нарації, передбачаючи в ролі реципієнта різновікового читача. Спираючись на різні методи дослідження літератури для дітей та юнацтва, обґрунтовано поняття “класичності” цієї літератури та виділено критерії класичності: інноваційність, репрезентативність, естетичне наповнення мови, її простота, зображення пригодницького життя дитини, фантазійність, полівалентіність, cross-writing та афінітивність. Тлумачення цих критеріїв водночас слугує поясненням відбору творів, які стали предметом даного дослідження. Ці твори вважають “класичними” репрезентатами німецькомовної літератури для дітей та юнацтва останніх десятиліть з огляду на їх популярність серед дітей та художню цінність, визнану науковцями.

У Підрозділі 1.3. “Німецькомовна література для дітей та юнацтва в дзеркалі німецької критики. Інституційний підхід”, що відповідно до високого художнього рівня сучасної літератури для дітей та юнацтва значним є науковий доробок провідних німецьких літературознавців, який, своєю чергою, надає необхідні теоретичні основи для вивчення літературної комунікації в літературі для дітей та юнацтва.

Другий розділ дослідження “Загальнотеоретичні проблеми комунікації. Літературна комунікація та теоретичні засади комунікативного процесу в літературі для дітей та юнацтва” присвячено теорії комунікації як важливій складовій наукового дискурсу ХХ ст. Літературна комунікація як особливий тип комунікативного процесу зберігає інтердисциплінарний характер, тому для окреслення специфіки комунікативної практики в літературі засадничими є механізми та структури цієї складної системи взаємодій загалом. Відтак, даний розділ узагальнює теоретичні засади комунікації: від загального огляду до сучасних методів дослідження комунікації в літературному тексті й, зокрема, проблем, пов'язаних із комунікативним виміром літератури для дітей та юнацтва.

У підрозділі 2.1. “Комунікація як інтердисциплінарна наука” розкрито суть комунікативного процесу з огляду на точні науки, філософію та соціологію. Встановлено, що комунікація - це завжди взаємодія, яка відбувається між щонайменше двома партнерами. Важливими, однак, є умови, в межах яких комуніканти мають звернути один на одного увагу. Для літературознавців у цьому відношенні плідними стали ідеї математика К. Шеннона, який вказав поміж іншим на різницю в процесі комунікації між відправленим та отриманим сигналами. Філософ Ю. Габермас досліджував обмін ролями, який імпліцитно передбачений комунікативним актом, а комунікацію розумів як досягнення загального порозуміння, розділеного знання. Таким чином “наука про комунікацію” неабияк вплинула на розуміння поняття комунікації взагалі, а разом із тим посприяла розвитку різних новітніх літературознавчих студій, наприклад: рецептивної школи (Г.Р. Яусс, В. Ізер), літературного структуралізму (У. Еко, Р. Якобсон), структурної наратології (Р. Барт, Ю. Лотман) та ін.

У підрозділі 2.2. “Комунікація як проблема літературознавства” розглянуто ті проблеми комунікації в гуманітаристиці, які стали теоретичною основою для розкриття особливостей комунікативної парадигми в літературі для дітей та юнацтва.

Комунікативна теорія художнього твору розглядає кожний структурний елемент тексту як елемент комунікативного процесу. З огляду на фактичність позатекстових зв'язків та враховуючи міждисциплінарний характер комунікації як предмету літературознавства, у ХХ ст. розвиваються літературознавчі школи, які уможливлюють якомога ширше окреслення теоретичних основ процесу літературної комунікації. Інтенсивному вивченню проблем комунікації в літературі сприяли лінгвістичні, поетологічні дослідження Ф. де Соссюра та Р. Якобсона; ідеї рецептивної естетики, розглянуті В. Ізером, Р. Інґарденом, Г.Р. Яусом; теорія семіотики У. Еко; теорія оповідної комунікативної системи К. Карман та ін. Саме ці теоретичні концепції розвинули комунікативне розуміння природи літератури, уявлення про акт художньої комунікації (у текстуально-екстернальній та текстуально-інтернальній площинах) як про процес, що відбувається водночас на декількох оповідних рівнях, інтерес до проблеми дискурсу, теоретичне обґрунтування численних оповідних інстанцій, що виступають у ролі членів комунікативного ланцюга, по якому художня інформація передається до читача. Вагомою є наративна модель комунікації С. Четмена, згідно з якою комунікативна система має подвійну структуру і складається з авторської та нараторської комунікації, при цьому нараторська комунікація входить в авторську як складова частина зображеного світу. Літературна комунікація, отже, розглядається як процес установлення взаємозв'язків у багатоплановій системі художнього твору, який за своєю природою є інтенційним та інтерсуб'єктивним явищем.

У підрозділі 2.3. “Комунікативні аспекти літератури для дітей та юнацтва у дискусійному полі німецької критики” увагу зосереджено на двох основних теоретичних підходах німецьких літературознавців щодо розуміння комунікативної системи літератури для дітей та юнацтва: як системи дій (Г.-Г. Еверс) та специфічної у своєму роді субсистеми літератури (К. Ганзель). Для даного дослідження актуальною стала позиція К. Ганзеля стосовно того, що літературу для дітей та юнацтва слід розглядати не лише як певний суспільний феномен, створений із метою соціалізації молодшого покоління, а передусім у структуральному аспекті, а сам текст - як художнє послання. Звідси - зосередження в дослідженні на текстуально-інтернальному рівні літературної комунікації в літературі для дітей та юнацтва.

У третьому розділі “Аналіз комунікативного процесу в німецькомовній літературі для дітей та юнацтва на прикладі репрезентативних творів-класиків 70-х рр. ХХ ст.”, який складається із трьох основних підрозділів, розкрита специфіка комунікативного процесу відповідно до вищезазначених теоретичних засад на прикладах “класичних” творів німецькомовної літератури для дітей та юнацтва. При цьому враховано соціально-культурний контекст її розвитку та наголошено на її відповідності рівню свідомості потенційного юного реципієнта, який вступає в комунікацію з текстом.

До реформування літератури для дітей та юнацтва в 70-х рр. ХХ ст. спричинилися передусім такі письменники, як У. Вьольфель, К. Ньостлінґер, П. Гертлінґ, М. Енде та ін. Важливо, що саме в цей період література для дітей та юнацтва інтенсивно розвивається у двох напрямах: література для дітей та юнацтва, яка зосереджується на конкретних життєвих реаліях (“Сірі та зелені поля” У. Вьольфель, “Бабуся” П. Гертлінґa), та література, яка для відображення світу очима дитини послуговується засобами фантастики (“Момо”, “Нескінченна історія” М. Енде). Поступово для цієї літератури все більше характерними стають інновативні тенденції, які втілені у творчості М. Преслер, К. Боє, Ю. Ріхтер, К. Функе, П. Маара, Р. Велш та ін. Серед цих письменників на особливу увагу заслуговують К. Боє з її абсолютно своєрідним стилем оповіді (“Я такий крутий!” (1993), “Ні, Чикаго, не тут!” (2000)) та Ю. Ріхтер (“Пес із золотим серцем, або історія навпаки” (1998), “День, коли я навчився плести павутиння” (2000)).

У підрозділі 3.1. “Зміна комунікативної парадигми. Реформування літератури для дітей та юнацтва в 70-х рр. ХХ ст.” мовиться про ускладнення комунікативного процесу в літературі для дітей та юнацтва, реалізованого на наративному рівні тексту. Констатовано, що автори, які пишуть для дітей, приходять до розуміння того, що нову ситуацію дитини в модерному суспільстві так, щоб вона була адекватною сприйняттю сучасної дитини, можна відобразити, використовуючи багату палітру художніх засобів та механізмів, якими на сьогодні послуговується література в цілому. До них належить виділення персоналізованої оповідної ситуації та оповіді від першої особи, чіткіше та детальніше формування непрямої мови та внутрішнього монологу, наближення до зображення потоків свідомості, розгортання подій за допомогою багатьох оповідних голосів, оперування декількома часовими рівнями й розрив хронологічної лінійності, щоб назвати хоча б найсуттєвіші наративні структурні елементи, які сьогодні наявні у текстах літератури для дітей. Значні зміни відбуваються і в самому процесі текстуального спілкування поміж дорослим адресантом і дитячим адресатом, відтак, спостерігається ускладнення внутрішньотекстової комунікативної ситуації.

На прикладі збірки оповідань “Сірі та зелені поля” У. Вьольфель унаочнено тематичне збагачення літератури для дітей та нову форму її повчальності. Зовнішня спрощеність оповідної структури творів передбачає і водночас стимулює творчий потенціал юного реципієнта. Відсутність прямого повчання є свого роду спонуканням до самостійного оцінювання та прийняття рішення читачем-дитиною. Емансипований юний реципієнт повинен сам стимулювати процес рецепції тексту на рівні власної рецептивної свідомості. Таким чином виявляється запланована оповідним дискурсом симетричність, тобто рівноправність усіх можливих комунікантів. Сферою авторської свідомості передбачена багаторівневість емоційного досвіду читача-дитини, який може стати повноцінним комунікантом лише за умови самоідентифікації з прочитаним. Письменниця враховує також інтереси юного реципієнта: важливі проблеми сучасності вона подає через ігрові ситуації та розмови. У. Вьольфель практикує відвертий погляд на дитину, яку вважає самостійним співрозмовником у складному дискурсі про шляхи порятунку світу від наслідків його саморуйнівних процесів.

На прикладі повісті П. Гертлінґа “Бабуся” розглянуто одну з основних тем літератури для дітей та юнацтва останньої третини ХХ ст.: діалог поколінь. Аналіз твору засвідчує, що П. Гертлінґ прагне налагодити діалог задля досягнення взаєморозуміння. Цьому важливому завданню відповідає ускладнена оповідна структура тексту. Діалог багаторівневий, охоплює не лише персонажів, але й оповідача та абстрактного читача, а також реального автора й реального різновікового читача. Комунікація налагоджується не за принципом повчання, а вільного, обґрунтованого обміну думками учасників комунікативного процесу. Незважаючи на важливість авторитету дорослої людини, письменник не забуває про безпосередність погляду дитини. Це переконання автора має вплив і на оповідну структуру твору. Зокрема, бабуся є і персонажем, і вторинним оповідачем: саме на її світосприйняття орієнтується хлопчик Калль, а разом із ним і потенційні читачі-діти. П. Гертлінґ не просто декларує свої думки через інстанцію оповідача, а надає слово бабусі, створюючи розширену комунікативну ситуацію, сприятливу для передавання певних істин.

Яскравим прикладом новацій у фантастиці для дітей є твір К. Нестлінґер “Ми освистали огіркового короля”, в якому головний герой бореться проти авторитету батька засобами, які йому надає світ дитячої уяви: він образно “осмислює” та “усвідомлює” проблеми своєї сім'ї як труднощі, які переживають огірки, що страждають від правління їхнього короля. На відміну від історій У. Вьольфель, твори К. Ньостлінґер налаштовані оптимістично, хоча теж наголошують на актуальних суспільних проблемах. На допомогу приходять фантастичні образи з їх розширеними можливостями, та вони не відволікають і не звільняють юного читача від повсякденних турбот, а допомагають їх побороти і сформувати стійку позицію в житті.

Романтичною інтерпретацією образу дитини в казковій повісті О. Пройслера “Маленький Водяник” розширено межі обраного для дослідження періоду літератури для дітей та юнацтва з метою обґрунтування сучасної тенденції спорідненого з романтичним прочитання образу дитини. О. Пройслер створив міф про сучасного водяника, вбачаючи в цьому потенційні можливості креативності і дитини, і дорослої людини. У контексті даного дослідження важливою ознакою ранньої творчості О. Пройслера (“Маленький Водяник” (1956), “Маленька Відьмочка” (1957)) є те, що їх персонажі не прив'язані до реального часопростору сучасного читача, проте є носіями характерних людських якостей. У результаті в них переплітаються реальний та фантастичний рівні. Комічні ситуації уможливлюють гру перспектив. Казкові істоти чарують, як і їхні предки, але живуть у тих самих умовах, що й звичайні діти.

Ідеальний образ дитини, який О. Пройслер намагався зберегти в своїх творах, в літературі для дітей та юнацтва останніх десятиліть не втрачений, але поступово видозмінюється: він набуває рис звільненої допитливості та повноцінної самобутності дитини. Висновки, зроблені в результаті аналізу роману М. Енде “Момо”, підтверджують це. Твір адресований і до читачів-дітей, і до читачів-дорослих. Основна тема - конфлікт індивіда із суспільством, який автор прагне вирішити шляхом зіставлення різних життєвих та світоглядних позицій. Головні персонажі роману наділені індивідуальними, яскраво вираженими характерами, відповідно вони є носіями певного системного світосприйняття і їхній голос є вагомим спонуканням читача до формування власної життєвої позиції. Відтак, комунікативний процес активізують авторські інтенції, які структурують комунікативне послання тексту.

При розгляді проблеми рецепції в німецькомовній літературі для дітей та юнацтва на прикладі “Нескінченної історії” М. Енде виділено поняття “ідеального реципієнта”, під яким розуміють юного читача, який захоплюється книжками; чутливу дитину з багатою художньою уявою; молоду людину, яка здатна вигадане переживати як реальне; людину, яка може робити вибір і приймати рішення; дорослу людину, яка переживає світ, як дитина; дитину як носія вищих гуманних цінностей. Отже, М. Енде у своєму романі “Нескінченна історія” майстерно реалізував концепцію ідеального читача, в основі якої лежить бажаний образ читача, що творчо сприймає закладений у тексті зміст. В оповідній структурі тексту автор передбачає позицію ідеального реципієнта, яку повинен зайняти в процесі оповідної гри й реальний читач.

У підрозділі 3.2. “Роль дорослого як оповідача і як персонажа в структурі художнього твору для дітей та юнацтва” підноситься ще одна із центральних проблем комунікативної системи - роль старшої людини в процесі налагодження комунікації.

Твори Е. Кестнера, П. Гертлінґа, М. Енде, О. Пройслера, Ю. Шубіґера та ін. дозволяють стверджувати, що в німецькомовній літературі для дітей та юнацтва постать старшої людини з'являється в різних іпостасях: оповідач, наділений життєвим досвідом автора, вчитель та вихователь дітей; персонаж поважного віку, який представляє об'єктивний погляд на світ і виконує роль вторинного оповідача; персонаж-дитина, яка безпосередньо й неспотворено споглядає світ і для якої автор залишає можливість у майбутньому стати мудрецем.

В оповідній структурі старшій людині відведено різні функції. Перш за все, вона може бути центром комунікативної моделі, наприклад, виступаючи в ролі оповідача або центрального персонажа. По-друге, з'являючись епізодично або навіть один раз, вона може не відігравати помітної ролі, але при цьому залишатися вищою інстанцією, яка скеровує до пошуку істини. Здебільшого цей пошук реалізується через діалогові структури: старий мудрець може давати відповіді або формулювати питання. У будь-якому разі його основними рисами є відкритість та здатність змінюватися в процесі набуття та передачі досвіду.

У кожному окремому творі значення старого мудреця є очевидним: він є носієм істини на ідейно-світоглядному рівні. Це дає змогу віднайти в цих творах певне філософське підґрунтя. Спонукання дитини-реципієнта до пошуку істини через спілкування є, таким чином, завданням сучасної німецької літератури для дітей. У творах для дітей носіями істини виступають різновікові персонажі, пошук відбувається в процесі їхнього спілкування, втім найважливіша роль у налагодженні комунікації належить старому мудрецеві.

Підрозділ 3.3. “Значення тенденцій літератури 70-х рр. ХХ ст. для формування сучасної літератури для дітей та юнацтва” присвячено характеристиці літератури для дітей та юнацтва зламу століть з огляду на започатковані в 70-х рр. тенденції. У творах зображені діти та підлітки, які змушені безпосередньо конфронтувати із соціальними та політичними реаліями сучасного життя. Світ представлений як суцільна суперечність, що, безумовно, активізує критичне мислення юного читача. Література пропагує освічення молоді у всіх життєвих сферах. Вона стає максимально наближеною до реальності, ігровий елемент відступає, а фантастичне набуває соціально-критичної функції. Дитину сприймають як автономного члена суспільства, як серйозного рівноправного партнера літературної комунікації. Критично переосмислюються класична література попередніх століть і сучасна репрезентативна література для дітей та юнацтва, зокрема, з погляду її ролі в процесі соціалізації дитини (підлітка). Буденна мова та вуличний сленґ стають пріоритетними в творчості багатьох письменників. Попри це також зберігається інтерес до внутрішнього світу дитини, який живиться романтичною традицією. Перевагу віддають фантазії та уяві, які здатні змінити реальність. Це характерно для творчості Р. Вельш (“Вампірятко”, 1979, “Діда, або чужа дитина”, 2002), Ю. Шубіґера (“Як світ був ще молодим”, 1995, “Історія про Вільгельма Телля”, 2003), Ю. Ріхтер (“Пес із золотим серцем”, 1998, “День, коли я навчилася ткати павутиння”, 2000) та ін. В комунікативному аспекті провідними залишаються сприйняття дитини як рівноправного комуніканта й відкритість закінчення твору, що має на меті мотивацію юного читача до подальшої актуалізації сенсу послання.

Ретроспекція буднів, соціальний контекст життя молоді, констатація проблем без окреслення шляхів їх вирішення - це і є типові ознаки зміни комунікативної парадигми, які стали характерними у творах для дітей та юнацтва від 70-х рр. і аж до актуального періоду.

Як приклад ретроспективного зображення дитинства в роботі поглиблено аналізується оповідну структуру повісті для дітей “Історія про Вільгельма Телля” Ю. Шубіґера. Показано, як здійснюється літературна комунікація в тексті, адресованому читачеві-дитині, та яку роль відіграють наративні інстанції (оповідач - реципієнт) при реконструюванні внутрішньотекстового комунікативного акту. Складна наративна стратегія оповідної структури повісті дає змогу віднести цей твір до різновиду інтерактивних текстів, тому що, по-перше, в ньому присутні два оповідачі (автор, який з'являється y творі в ролі і оповідача, і героя, а також й інший персонаж - і оповідач, і герой). По-друге, тому що перший оповідач з'являється також у ролі реципієнта. Слід зауважити, що внутрішня текстуальна складність цього твору вимагає не простого реципієнта, а читача-співучасника, читача-супутника з високою активністю інтелекту та уяви. Дідусь у творі часто перериває розповідь про Вільгельма Телля і спонукає онука до осмислення розказаного. Власне, таким чином і письменник підводить маленьких читачів до самостійної оцінки подій історії. Через авторську гру з наративними інстанціями текст отримує додаткові смисли. Своєю чергою, сучасна дитина, очевидно, здатна (свідомо чи ні) сприйняти ці оповідні ігри.

У четвертому розділі “Модель літературної комунікації у творах для дітей та юнацтва” представлена та теоретично обґрунтована система комунікативних зв'язків у тексті, адресованому юному реципієнту, але інтенційно скерованому також і до старшого покоління.

Відповідно до репрезентованої комунікативної моделі комунікація у сучасній літературі для дітей та юнацтва здійснюється за принципом бінарності, згідно з яким на першому рівні комунікації фігурують персонажі як складові зображеного світу, що представлені як різні вікові рівні свідомості: дорослої людини й дитини та їх співіснування в єдиному вимірі. Наявність цього рівня констатує фіктивний оповідач, який має функцію організатора художньої комунікації з фіктивним адресатом. Кожне речення фіктивного оповідача вказує на відношення до якогось певного аспекту свідомості адресата. Уявна комунікація між фіктивним оповідачем та фіктивним адресатом уможливлює для реального читача сприйняття інтенційності тексту. Імпліцитний автор наділений здатністю враховувати психологію дитини, робити зміст доступним дитячому сприйняттю, тобто налагоджувати місток між дорослим і дитиною. Імпліцитний читач вміщує свідомість і дитини, і дорослого. Особливості оповідача полягають у тому, що він психологічно близький до дитини, що виявляється в його наративній компетентності, світогляді, віці. Наратором виступає і дитина, при цьому дорослий реципієнт не зникає з поля зору. Відтак, саме на внутрішньотекстовому рівні комунікації чітко виділяють аспекти двох різновікових рівнів свідомості адресата, що й визначає специфіку комунікації в літературі для дітей та юнацтва.

Однією із особливих рис комунікації в літературі для дітей та юнацтва можна назвати таку персоніфіковану конструкцію послання, в якому читач, окрім змісту, отримує від автора запрошення до спільної гри, причому автор нівелює свою роль як дорослого, візуалізуючи в тексті образ дитячої свідомості. Для актуалізації фіктивної мовної комунікації оповідний дискурс передбачає деякий світ, спільний для комунікантів. Це виявляється в тому, що дорослий персонаж розмовляє з дитиною, а вона, своєю чергою, виступає в ролі самовпевненого, рівноправного партнера. Дитині притаманна невимушена поведінка, креативна гра фантазії й вона має право самовільно встановлювати правила гри спілкування і навіть правила виховання.

Загальна модель літературної комунікації зберігає також у випадку літератури для дітей та юнацтва основоположні компоненти та механізми, однак, наявні також певні додаткові інстанції. На текстуально-екстернальному рівні комунікації йдеться передусім про реального автора й реального читача. До цих постатей додаються проміжні інстанції (з боку автора, наприклад, видавець, редактор, з боку читача - дорослий інтерпретатор, який читає або пояснює прочитане дитині), які відіграють хоча й допоміжну, але надзвичайно важливу роль у комунікаційному ланцюгу літератури для дітей та юнацтва.

У Висновках узагальнюються результати дослідження.

Проведений аналіз німецькомовної літератури для дітей та юнацтва останніх десятиріч ХХ ст. - початку ХХІ ст. переконує в тому, що вона відтворює сучасну культурно-історичну добу та загальні особливості світового літературного процесу зламу століть. У цей час змінилося ідейне навантаження цієї літератури, насамперед, зазнало змін ставлення до дитини та проблем дитинства, а значить, саме поняття набуло глибшого смислового навантаження, і, відповідно, більш містких інтерпретацій. Література для дітей сповнена авторитарного духу, а також віри в те, що кращим світ можуть зробити лише діти. Вторгнення соціальної критики, політики, суспільної дійсності, новітніх технологій не тільки у життя дитини, а й навіть у її фантазії є настільки відчутним, що стає однією з основних проблем сучасної літератури для дітей та юнацтва. Урахування нового розуміння дитинства, змін, що відбуваються в свідомості дитини, в її способі мислення, дає можливість виділити якісно новий зміст комунікації, властивий літературі для дітей та юнацтва останніх десятиріч. У цілому роль комунікації, діалогу стає одним із головних напрямів теоретичного осмислення, адже в інтерсуб'єктивному спілкуванні людей визначається позиція щодо ідеалів, норм, справжніх гуманістичних цінностей. Комунікативний аспект закладений вже в самому визначенні поняття “література для дітей та юнацтва”, виступаючи критерієм “іншості” цієї літератури. Коли основним офіційним адресатом стає дитина, в процесі літературної комунікації змінюється зміст повідомлення, художня інформація перевизначається дитячою свідомістю (тут важливий віковий аспект), відбувається зсув контексту, тобто враховується читацький досвід дитини.

Дитина в ролі реципієнта усвідомлюється як найважливіший чинник процесу комунікації у творі, скерованому до дитини. Важливо вказати, що дитина є ідеальним читачем, оскільки її не цікавить автор, біографія, інші його твори, дитину не турбують критичні відгуки, сприйняття-несприйняття автора читацькою спільнотою. Такий читач зосереджується на художньому змісті, а дитячий письменник покликаний зробити його одночасно цікавим, повчальним, інформативним та художньо вартісним.

Аналіз літературної комунікації у німецькомовній літературі для дітей та юнацтва виявляє також подвійну адресацію, тобто письменник не виключає того факту, що дорослий може також виступати в ролі неофіційного адресата. Тому літературна комунікація здійснюється за принципом бінарності як подання і представлення двох вікових рівнів свідомості: дорослої людини і дитини та їх співіснування в єдиному вимірі. Оповідний дискурс передбачає і подвійну рецепцію: текст уможливлює її для дитини-реципієнта за принципом ідентифікації, а для дорослого читача - за принципом інтерпретації.

Важливою особливістю комунікації є мова як семантично значуще кодове поле, оскільки дуже велике значення має не лише те, що говориться, але й те, як говориться. Вибір стилю мовлення у тексті має вагоме значення при “проекції ідеального дитячого реципієнта” та передбачення комунікації з ним. Мова уможливлює порівняння власного досвіду з досвідом інших, що і є тим процесом, який є фундаментальною передумовою у творах для дітей. Репрезентація досвіду та ретроспекція сфери свідомості дитини, еволюція сенсу самодостатності, заглиблення в експресію любові або конфлікту тощо досягається завдяки мові, яка є кодом для здійснення комунікації.

Опираючись на аналіз репрезентативних творів німецькомовної літератури для дітей та юнацтва та дослідження багатьох зарубіжних учених, можна стверджувати, що суть зміни комунікативної парадигми в літературі для дітей та юнацтва останніх десятиріч полягає в тому, що дидактичну функцію у цій літературі до певної міри витіснено наративною функцією. Ця зміна стала можливою завдяки інтеграції в цю художню систему найновіших літературно-естетичних засобів, зокрема: персоналізована оповідна ситуація, непряма мова, внутрішні монологи, множинність оповідних голосів, багаточасовість та ін.

Іманентне тлумачення процесу комунікації у літературі для дітей та юнацтва характеризує внутрішню зумовленість імпліцитної проекції, або, іншими словами, візуалізації образу дитини як ідеального реципієнта, як літературного явища, що випливає із його власної природи, як безпосереднього центру причинно-наслідкового зв'язку всієї комунікативної інтеракції у тексті.

Складна діалогічна природа творів для дітей спонукає сприймати їх діалектично, тобто розуміти, що дитина в них піднесена до рівня дорослих, адже її залучено до розв'язання складних світоглядних проблем, до процесу самопізнання. І це не дозволяє говорити про абсолютну автономність літератури для дітей та юнацтва. З іншого боку, наративний аналіз, докладне вивчення комунікативного процесу, уможливлює виявлення певної структурної специфіки, яка дає підстави виділяти її як окремий різновид.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Вовк У.С. Показ двох протилежних реалій у суспільстві (на основі роману для дітей “Крихта та Антон” Еріха Кестнера (1931) // Нова філологія. - Запоріжжя, 2002. - № 1 (12). - С. 247-249.

2. Гнідець У.С. Діалог поколінь в оповіданні Петера Гертлінґа “Бабуся” крізь призму оповідної структури тексту // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. - Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2004. - Вип. 7. - С. 60-66.

3. Гнідець У.С. Зміна комунікативної парадигми в німецькій літературі для дітей та юнацтва (на прикладі збірки оповідань “Сірі та зелені поля” Урсули Вьольфель) // Іноземна філологія. Український науковий збірник. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. - Вип. 118. - С. 32-41.

4. Гнідець У.С. Візуалізація образу дитини як спосіб здійснення літературної комунікації // Іноземна філологія. Український науковий збірник. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. - Вип. 119(2). - С. 70-78.

5. Вовк У.С. Поняття дитячої літератури та її художня специфіка // Слово Світ. Вісник. Національний університет “Львівська Політехніка”. - Львів: Національний університет “Львівська Політехніка”, 2002. - № 453. - С. 352-356.

6. Гнідець У.С. Вираження інтенціональності авторської свідомості у романі для дітей “Момо” Міха еля Енде // Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество. - Киев: Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, 2004. - С. 297-301.

7. Гнідець У.С. Поняття “класична дитяча література” в німецькому літературознавстві ХХ ст. // Слово Світ. Вісник. Національний університет “Львівська Політехніка”. - Львів: Національний університет “Львівська Політехніка”, 2005. - № 538. - С. 73-77.

8. Гнідець У.С. Роль дорослої людини в оповідній структурі текстів для дітей та юнацтва (на прикладі німецькомовної прози) // Мова і культура. - Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2007. - Вип. 9. - Т. Х (98). - С. 182-189.

АНОТАЦІЯ

Гнідець У.С. Специфіка комунікації у літературі для дітей та юнацтва (на матеріалі сучасної німецькомовної прози). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, Сімферополь, 2008.

Дисертація є першим у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві комплексним аналізом специфіки літературної комунікації в німецькомовній літературі для дітей та юнацтва, зокрема, зміни комунікативної парадигми в ній в період від 70-х рр. ХХ ст. до сьогодення. Домінантним аспектом дослідження стало обґрунтування поняття літератури для дітей та юнацтва на основі комунікативної теорії дієвості. Чільними принципами здійснення комунікації в літературі для дітей та юнацтва визначено: ідейне збагачення наративу, бінарність, рівноправність та самодостатність комунікантів, візуалізацію образу дитини як ідеального реципієнта - літературне явище, яке випливає із його власної природи як безпосереднього центру причинно-наслідкового зв'язку всієї комунікативної інтеракції в тексті. Проведений у роботі аналіз творів видатних німецькомовних письменників У. Вьольфель, П. Гертлінґа, О. Пройслера, М. Енде, Ю. Шубіґера націлений на відкриття специфіки комунікативного процесу на внутрішньо-текстовому рівні.