Російська література та iмагологічний дискурс у російсько-французькому літературному діалозі першої половини XIX століття

У підрозділі “Патріотизм як літературно-громадська позиція” розглянуто індивідуально-психологічні й емоційно-ціннісні мотивації тексту “рецепції-відповіді”. Усіма національними літературами патріотизм визнається найважливішим стимулом творчості. У межах проблеми, що вивчається у дисертації, патріотизм можна розглядати як мотив, що визначає напрямок та інтенсивність авторської “рецепції-відповіді”, обумовленої відмінностями не лише у знаннях про Росію, але й у почуттях до неї. Російські літератори XIX ст. шукали формулювання, що виражають “відтінки” патріотизму. Патріотизм - не “безумовна похвала всьому, що своє”, - наполягав В.Т. Наріжний у “Російському Жилблазі”. “Мове, ме сє рюс…” (“Погано, але це російське…”), - продовжував тему Мятлєв у “Сентенціях пані Курдюкової”. Загальновідомі висловлювання В'яземського про “квасний патріотизм”, Герцена про “неоднакову любов” до Росії західників і слов'янофілів, “дивна любов” Лермонтова до Вітчизни, формула Тютчева “Умом Россию не понять…”, пушкінське зауваження “Я, звичайно, нехтую батьківщиною моєю з голови до ніг, - але мені прикро, якщо іноземець поділяє зі мною це почуття” і т.п. Тобто характер прихильності до батьківщини як важливий емоційно-психологічний чинник програмує текст “рецепції-відповіді”. Так, у 1831 р. П.А. В'яземський, обурений віршами О.С. Пушкіна “Клеветникам России”, дорікав автору за “верноподданничество”, а в період Кримської кампанії сам виступив з віршами й статтями на захист російської політики. Подібний поворот можна пояснити лише психологічним ефектом: у 1831 р., знаходячись у мирній Росії, В'яземський співчував польській ідеї, а під час Кримської війни він перебував у ворожій Європі, і прихильність до батьківщини змушувала забути про недоліки російської дійсності й перспективи зажити слави казенного поета (поетична збірка “К ружью”, а в 1863 р. - власна відповідь “наклепникам Росії” - вірш “Французькі журнали”). Найбільш показовою в цьому плані є діалектика зарубіжної творчості Герцена: поряд з відкритою й безкомпромісною критикою царського режиму засновник Вільної російської друкарні дедалі демонстративніше проповідує (в “Голосах з Росії”, російськомовному “Колоколе”, а потім франкомовному “Kolokol”) ідею “захисту” російського народу від традиційної європейської упередженості.

“Патріотичне співчуття” (П.А. В'яземський) російських літераторів взаємодіяло або вступало у протиріччя з іншими мотивами й спонукало в ситуаціях історично загостреного діалогу з французькою літературою або ухилятися від обговорення очевидних недоліків батьківщини (О.С. Пушкін, П.А. В'яземський), або вступати “у союз” з офіційною позицією заради захисту російського престижу (Я.М. Толстой, Ф.І.Тютчев), або жорстко протиставляти себе російському офіціозу, що підривав європейський імідж країни (О.І. Герцен). До індивідуально-психологічних мотивів варто віднести й бажання використати “текст рецепції-відповіді” як знаряддя шантажу й помсти владі або співвітчизникам (П.В. Долгоруков, І.Г. Головін), як засіб отримати офіційні й комерційні преференції (М.І. Греч) тощо.

У цій доволі складній стратегії не можна не побачити наявність “особистих” (авторських) тактичних рішень, які ще більше ускладнювали структуру “тексту рецепції-відповіді”. Як один з мотивів створення “тексту рецепції-відповіді” було розглянуто, зокрема, й прагнення російських авторів до європейської популярності. Підрозділ “Авторська репутація і національний престиж” присвячено проблемі залежності популярності літератора від його здатності виконувати роль літературного “представника” нації. Зарубіжний успіх російських літераторів сприймався як один зі шляхів ствердження російського національного престижу, і тому питання російських літераторів “За ким судить і знає нас Європа?” (П.А. В'яземський “Про дух партій; про літературну аристократію”) і прагнення представити європейській публіці досягнення російської літератури можна розглядати як факт “рецепції-відповіді”.

Окремі твори російської літератури публікувалися у Франції ще у XVIII ст., однак, немає достатніх підстав говорити про їх європейську популярність, що, зокрема, пояснюється “учнівською” роллю російської літератури того періоду. У першій половині XIX ст. російська література вже мала зразки оригінальної творчості й могла претендувати на визнання за кордоном. Це висувало перед російською публікою й літераторами проблему відбору авторів і творів, здатних гідно представляти російську літературу перед європейським читачем. Особливість історико-літературного моменту полягала в тому, що необхідно було виробити критерії “літературного представництва”, - проблема, над якою напружено працювали Пушкін, В'яземський, І.І. Дмитрієв та ін. На теоретичному рівні це питання було найбільш повно осмислене В.Г. Бєлінським. Бєлінський, вибудовуючи модель “руху” російської літератури “нового періоду” з урахуванням європейської запотребованості й визначаючи значущість авторів у межах цього розвитку, шукав зв'язок між національною значущістю літератора та його світовим значенням, між національною самобутністю художника та його правом на представництво у світовому літературному процесі. В.Г. Бєлінський вважав, спираючись на приклад “Мертвих душ”, виданих у Парижі, що європейського визнання здатний домогтися лише дійсно самобутній російський автор, який зможе представити Європі світобачення російського народу і в такий спосіб вступити на світовій арені в “соперничество народными славами”.

Концепція Бєлінського народилася в умовах процесу, що набирав силу, - виходу російської літератури на світову арену. Завоювання літератором світового престижу переростало у справу національного інтересу (Є.А. Баратинський закликав О.С. Пушкіна: “Зведи російську поезію <…> між поезіями всіх народів”). Російські літератори вважали обов'язком пропагувати в Європі (передусім у Франції) твори відомих співвітчизників, висуваючи в такий спосіб “депутатів” на “європейське віче” (С.П. Шевирьов). Так, у 1799 р. В. Жуковський і С. Родзянко переклали французькою мовою державінську оду “Бог”, вбачаючи в цьому можливість прославити батьківщину. З тією же метою ліцеїст В.К. Кюхельбекер збирався видати німецькою мовою книгу “Про давню російську словесність”, а М. Каченовський виступив з гострою статтею “Думка Левекова про російську словесність” (1807); С.Д. Полторацький в 1820-х рр. регулярно постачав французькому журналу “Revue Encyclopйdique” матеріали про літературне життя Росії, а П.Я. Чаадаєв звертався до французького графа Сіркура з клопотанням про публікацію в Парижі статті Хом'якова тощо.

У російській публіцистиці й літературі точилася партійна боротьба за право репрезентувати російську літературу на Заході. Автори, “прийняті” за кордоном як “представники” російської літератури (М.В. Гоголь, І.С. Тургенєв та ін.), стикалися із проблемою “іноземного читача”, оскільки з виходом до європейського читача створений ними образ Росії перетворювався на “текст рецепції-відповіді”, причому такий, що “рецензувався” вітчизняною громадською думкою. Саме тому, наприклад, М.В. Гоголь не схвалив ідеї перекладу “Мертвих душ” європейськими мовами, оскільки побоювався, що сатиричну гіперболу буде сприйнято “як портрет Росії”.

У кожному окремому випадку текст “рецепції-відповіді” створювався на засадах оригінальної й складної взаємодії низки мотиваційних начал, що й надавало будь-якому факту “рецепції-відповіді” індивідуальних рис. Четвертий розділ - “Рецепція-відповідь” і авторська тактика” - пов'язаний з дослідженням прийомів і засобів, що використовуються при створенні “тексту рецепції-відповіді”, його включенні у російський літературний процес і російсько-французький імагологічний діалог. У підрозділі “Особисті контакти як форма літературної полеміки” з'ясовується роль особистого спілкування між російськими й французькими літераторами в процесі формування “тексту рецепції-відповіді”. З цією метою реконструйовано три історико-літературні ситуації, пов'язані з приїздом до Росії французьких літераторів Ф. Ансело, О. Дюма й К. Марм'є, які залишили нотатки про Росію. З'ясовано, що тон і зміст цих творів багато в чому визначалися впливом тих російських літераторів, які тісно контактували з авторами нотаток: М.І. Греч зміг переконати Ансело у власних та Булгаріна заслугах перед російською словесністю; з іншого боку, Григорович, Некрасов і Панаєв познайомили Дюма із творчістю Пушкіна, Лермонтова, Лажечникова, з журнально-літературним життям Росії, що незабаром і відбилося у “Подорожі…” французького романіста. Щоправда, П.О. Плетньов, взявши на себе місію ввести Марм'є до літературних кіл і постачати йому інформацією про Росію, був розчарований подальшими статтями француза про Росію. Але якщо врахувати, що згодом Марм'є став активним популяризатором російської словесності у Франції, то можна зробити висновок, що й у цьому випадку репрезентація російської літератури сприяла перспективному формуванню “французького тексту про Росію”. Особисті літературні контакти зацікавлено спостерігалися оточуючими, “залицяння до іноземців” (М.Я. Данилевський), “плазування перед французами” негайно сатирично обігравалося в літературних сюжетах (у І.П. Мятлєва, Ф.В. Булгаріна, В.О. Соллогуба). Безпосередній діалог про Росію з іноземним опонентом (як “фрагмент” особистісних міжлітературних контактів) розглядається як акт “рецепції-відповіді”, оскільки зміст діалогу-полеміки так чи інакше відбивався на концепції “тексту рецепції-відповіді”, визначав його характер та форму.

У підрозділі ““Партизанська війна” російської літератури” тактика створення “тексту рецепції-відповіді” розглядається по відношенню, з одного боку, до “літературних” спроб офіційних установ зміцнити європейський імідж Росії, з іншого, - до прагнення російської літератури партизанськими методами (напівлегально) боротися з мінливим розумінням “надутої”, “сповненої самолюбства” Франції. У той час, коли цензурне, жандармське, дипломатичне відомства широко використовували “свої” методи впливу на зарубіжні думки (заборонялися французькі твори про Росію, підкуповувалися французькі літератори й періодичні видання, у Париж направлялися таємні літературні агенти), “неофіційні” російські літератори - О.С. Хом'яков, П.А. В'яземський, Ф.І. Тютчев та ін. - виступали в зарубіжній пресі добровільно, але з певним ризиком (“незаконно”), а тому - під псевдонімами. Подібний стан речей мав ту саму природу, що й патріотичний порив під час Вітчизняної війни. І невипадково, що літературні захисники російського престижу від французьких нападок підкреслювали свою причетність до подій 1812 р.: П.А. В'яземський підписував свої тексти “Російський ветеран 1812 року”, а поет і публіцист О.О. Гаряйнов називав себе “людиною 1812 року”. Коли у 1820-х рр. у французькій історіографії й публіцистиці активізувалася тема війни 1812 р., поет-партизан Давидов, виявивши, як і в 1812 р., особисту ініціативу (“честь озброює мене”), виступив “проти дорікань жахливих” в “Записках” Наполеона, продовживши таким чином “партизанські подвиги проти Наполеона-завойовника” “подвигами проти Наполеона-оповідача” (П.А. В'яземський). А в 1835 р. у статті “Чи мороз винищив французьку армію у 1812 році?” Д.В. Давидов кидав виклик (“відгукнися, хто хоче!”) “тим, хто злословить про російський народ”, пристрастю й риторикою виправдовуючи імідж легендарного партизана.

Наведені спостереження дозволили осягнути принципові закономірності, що спрямовували тактичні пошуки авторів “тексту рецепції-відповіді”: ці пошуки пов'язані з аналогіями з національної історії, стимулювалися щирими переконаннями, підтримувалися вітчизняною публікою й здійснювалися незалежно, а іноді й всупереч позиції офіційних інститутів влади. Аналітичний огляд паризького журналу “Revue Encyclopйdique” за 1822 р. демонструє “середньостатистичні” результати подібної “партизанської” діяльності російських літераторів. Приховуючи власну причетність до французького видання, російські кореспонденти регулярно повідомляли французькому читачеві інформацію про російську економіку, культуру, літературу. “Перенесення” “тексту рецепції-відповіді” на європейську територію створювало умови для інтенсифікації безпосереднього літературно-імагологічного діалогу.

Однак основна частина текстів “рецепції-відповіді” з'являлася у вітчизняній пресі, тому й адресувалася російському читачеві, навіть якщо формально зверталася до читача іноземного (“Наклепникам Росії” Пушкіна, “Французькі журнали” В'яземського, “До батьківщини й ворогів його” Бенедиктова та ін.). Це аксіоматично: національні проблеми є пріоритетними у будь-якому суспільстві, й саме література акумулює та осмислює громадську думку, виражає й витлумачує її, а також значною мірою визначає напрямок і зміст “рецепції-відповіді”. Але зрозуміло й те, що “рецепція-відповідь” не трансформується у “відповідь”, якщо не досягне читача іноземного. У третьому підрозділі - “Вибір адресата” - розглядається “стратегічна лінія” російської літератури у всенародному обговоренні питання, якою повинна бути “відповідь” на французькі твори про Росію. Історія російської літератури переконує, що в деяких випадках вибір між вітчизняним і закордонним читачем, тобто вибір адресата, перетворювався на предмет зосереджених пошуків і драматичних експериментів. В цьому плані показовою є діяльність О.І. Герцена в еміграції. Емігрувавши і втративши вітчизняного читача, Герцен змушений був “говорити із чужими”, орієнтуватися на європейців, розповідаючи “про Росію й світ слов'янський”. Лише через кілька років роботи, “не побачивши близького плода”, після цілеспрямованих спроб “друкуватися російською поза Росією” та заснування “Полярной звезды” і “Колокола” Герцену вдалося повернути собі російську аудиторію, “братів на Русі”. “Російський верстат” був для Герцена “справою життя”, “спроби ознайомити Захід з неофіційною Росією” не задовольняли. Цей настрій відбився у поєднанні критичного й ліричного начал в його текстах, передусім у “Былом и думах”, де Герцен говорить читачеві-співвітчизнику правду про Росію російською, усвідомлюючи, що ця правда матиме подвійний ефект, якщо пролунає європейськими мовами. Письменник відчував нерозривну спорідненість з російським читачем, а європейському говорив: “Ви нас не знаєте й, ви нас заперечуєте. Ми протестуємо”. Із Франції Герцен бачив власний текст про Росію в системі загального вітчизняного “тексту рецепції-відповіді”, що підкреслюється вживанням займенника “ми” у найбільш значущих фрагментах тексту, а також полемічним використанням зрозумілих в Європі й неодноразово осмислених у Росії формул: “Європа - рай”, “титул європейця”, “ми з Азії”, “ви нас заперечуєте”, “ми протестуємо”.

Форми внутрішньолітературного осмислення тексту “рецепції-відповіді” характеризуються історичною мінливістю. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. вітчизняна література була “підручником” норм поведінки, придатних у спілкуванні із західним світом. Тому закономірним було сприйняття карамзінських “Листів російського мандрівника” як програми поведінки російського аристократа в Європі. “Зразковому” мандрівникові Карамзіна постійно доводилося розмовляти з іноземцями про Росію, а його витриманість, поінформованість, дотепність мали служити прикладом для співвітчизників. З тією ж самою метою - створити модель відповіді на французькі думки про Росію - К.М. Батюшков пише у 1816 р. “пиесу” “Вечір в Антіоха Кантемира”. Імітуючи бесіду Кантемира з Монтеск'є, Батюшков вкладає у вуста французького філософа судження про Росію, вибрані з його творів, а вустами Кантемира послідовно розвінчує ці судження.

Наприкінці наступного десятиліття, за царювання Миколи I, стало ясно, що в нових історичних умовах недостатньо повідомляти європейцям про успіхи російської освіти, щоб відродити російський авторитет. У російській літературі продовжували створювати образи ідеальних захисників російського престижу від французької критики, підтримані офіційною позицією (у “Подорожніх листах з Англії, Німеччини й Франції” М.І. Греча, у романі “Петр Іванович Выжигин” Ф.В. Булгаріна та ін.), але такі образи вже не викликали довіри публіки. Російські літератори намагалися створити універсальний “рецепт” відповіді на європейський “текст про Росію”. О.С. Хом'яков, зокрема, пропонував такий “рецепт” на основі слов'янофільської ідеології, закликаючи співвітчизників відроджувати повагу до джерел слов'янської культури.

Чим вищим ставав рівень російської самосвідомості і досконалішою російська література, тим більш напруженим і суперечливим виявлявся процес внутрішньолітературного обговорення “відповіді” на європейські думки про Росію. Найбільш гостре і відкрите протистояння позначилося між західниками та слов'янофілами. Вже відзначалося, що представники цих ідеологічних напрямків зверталися до “французького тексту про Росію” під впливом різних причин, продиктованих відмінностями світоглядних позицій. Це, у свою чергу, обумовило й відмінності у тактичних і стратегічних рішеннях при створенні “тексту рецепції-відповіді”. Слов'янофіли, як правило, виявляли у французьких уявленнях про Росію споконвічну, непереборну упередженість, зумовлену протилежністю культурних засад слов'янського й західноєвропейського світу, внаслідок чого вони відмовлялися від полеміки з іноземними авторами про подробиці й деталі і прагнули протиставити французькому міфу про Росію свій слов'янофільський міф про Росію (наприклад, О.С. Хом'яков в “Семираміді”). Західники вбачали порятунок російського престижу в пропаганді волелюбних устремлінь російського народу, у загальноєвропейській критиці російського життєустрою. Таким чином, слов'янофіли й західники створювали в російській літературі два несхожих “тексти рецепції-відповіді”, які врешті-решт зливалися в єдиний, хоча й неоднорідний текст на захист європейського престижу Росії.

У четвертому підрозділі - “Імітація французького тексту про Росію” - йдеться про літературно-художнє втілення російсько-французького діалогу щодо іміджу Росії. Художня література, на відміну від публіцистики, історіографії і т.д., має розвинену здатність моделювати типові форми російсько-французького імагологічного діалогу, які, втілившись у художньому тексті, ефективно впроваджуються в читацьку свідомість як поведінкові й світоглядні канони. Але для того, щоб російська література могла відтворювати складний за структурою “французький текст про Росію”, вона спочатку мала створити уривчасті етюди, “потренуватися” у відтворенні окремих елементів цього тексту. Такі численні замальовки-сюжети зустрічаємо у творчості О.І. Тургенєва, П.А. В'яземського, О.С. Грибоєдова, М.Ю. Лермонтова, В.І. Даля, Ф.М. Достоєвського та ін. Так, О.С. Грибоєдов в остаточній редакції “Горя з розуму” вважав за доцільне зробити розповідь французика з Бордо насиченою типовими деталями французького тексту про Росію: з'явилися мотиви “російського варварства”, французького остраху перед “російською невідомістю” і, нарешті, ототожнення Росії з “Ельдорадо для француза”. Яскраву інтерпретацію сюжету “як судять про нас іноземці” знаходимо у прозовому начерку М.Ю. Лермонтова “Я хочу розповісти вам” (1836).

Поступово російська література вдосконалюється у мистецтві імітації французького тексту про Росію. У 1880-х рр. П.П. В'яземський (син П.А. В'яземського) зумів настільки точно зімітувати листи французької мандрівниці й поетеси Аделі Омер де Гель (у тому числі й листи про Росію), що містифікації не відчули не лише сучасники, а й маститі літературознавці наступної епохи. Аналіз цих “листів” доводить, що П.П. В'яземському достатньо було майстерно ввести до тексту очікувані читачами мотиви (французької зарозумілості відносно Росії, авантюрності французького характеру), сюжети (типового знайомства француженки з Росією - за французькими книгами та світськими судженнями) і сцени (дорожні перипетії за участю ямщика), щоб підробка викликала абсолютну довіру публіки.

Російська література першої половини XIX ст. широко й неоднозначно використовувала прийом моделювання французького тексту про Росію. Для підтвердження цієї тези було досліджено твори, присвячені подіям 1812 р., в яких відтворювалися ситуації російсько-французького взаємосприйняття тієї доби. М.М. Загоскін у романі “Рославлєв, або Росіяни у 1812 році” (1831) у вуста майже всіх персонажів-французів (від Наполеона до рядових солдатів) вкладає зневажливі або образливі висловлювання про Росію й росіян, російські ж герої роману спростовують ці зауваження. У читача складається враження, що причиною навали французів була їх традиційна національна упередженість, а перемога Росії забезпечена прагненням росіян довести помилковість французьких уявлень про Росію. У такий же спосіб, хоча й з дещо меншою майстерністю, імітував французькі міркування про Росію й “зразкові” відповіді на них Ф.В. Булгарін у романі “Петр Иванович Выжигин” (1831). Більш вдало з тим же завданням упорався О.О. Бестужев-Марлінський в повісті “Лейтенант Білозір” (1831), оскільки у своєму “веселенькому рассказце” (В.Г. Бєлінський) сатирично гіперболізував міркування француза про Росію, тоді як у Загоскіна й Булгаріна імітація образливих зауважень наполеонівських військових про Росію відповідала історичній концепції й пояснювала причину французької навали впливом негативних національних стереотипів. Очевидно тому Л.М. Толстой, прагнучи до поміркованого, об'єктивно-аналітичного усвідомлення логіки подій, і в “Севастопольських оповіданнях”, і у “Війні і мирі” уникав імітації “французького тексту про Росію”.

У п'ятому підрозділі - “Реалістичний метод у контексті імагологічного діалогу” - доводиться гіпотеза про те, що найбільш ефективним прийомом впливу російської літератури на французькі уявлення про Росію виявилося типізоване, орієнтоване на вірогідність зображення російського життя. Для російських літераторів стало очевидним, що не варто дискутувати з окремими французькими авторами з приводу окремих імагологічних міркувань, якщо можна запропонувати широкій французькій публіці власне зображення Росії, яке після адаптації у чужому культурному середовищі може бути засвоєним суспільною свідомістю Європи як цілісне й стійке уявлення.

Російським авторам слід було враховувати, що французький читач, позбавлений можливості спостерігати російське життя зсередини, не уявляє загальної тенденції російської літератури, внаслідок чого готовий будь-який вдалий типаж цієї літератури сприйняти як готове, цілком завершене узагальнення, що може бути застосованим до всіх росіян. У зв'язку з цим Багров-дід російському читачеві здавався характерним, правдиво змальованим, але винятковим персонажем вітчизняного побуту, а європейському читачеві він міг уявлятися типажем, що символізує цілу епоху в Росії. Так само селяни з “Записок мисливця” постали перед французами лише заляканими знеособленими рабами, а тургенівський Базаров - втіленням цілого покоління росіян.

Російська реалістична література, зорієнтована передусім на об'єктивність відтворення дійсності, послідовно пропонувала французькому читачеві цілісний образ Росії, що заслуговував довіри і відчутно впливав на французьких авторів і читачів, руйнуючи стереотипні й міфологізовані уявлення. З виходом на європейську арену для російської літератури створюється нова “читацька ситуація”, коли російські автори (І.С. Тургенєв, Л.М. Толстой, Ф.М. Достоєвський та ін.) писали твори, розраховані не лише на вітчизняного, а й на європейського читача, враховуючи, що втілена у творі Росія перетвориться для західного читача на психологічну реальність. Цей період майже повністю знаходиться поза хронологічними межами дослідження, а тому розглядається лише побіжно, як позначення принципово нового етапу в історії функціонування російсько-французького імагологічного діалогу.

ВИСНОВКИ

Аналіз “тексту рецепції-відповіді” російської літератури першої половини XIX ст. у контексті реальної історико-культурної ситуації, здійснений у дисертації, дає підстави вважати мету дослідження досягнутою й стверджувати: імагологічний дискурс був однією з активних ідейно-тематичних сфер російської літератури й одним зі значущих напрямків російсько-французького літературного спілкування, оскільки прагнення російської літератури коригувати російський імідж, з одного боку, стимулювало російських авторів до постійного пошуку засобів і форм осмислення й реформації літературного образу Росії, з іншого, - безперервно ініціювало й підтримувало російсько-французький літературний діалог. Виходячи з цього, необхідно наголосити: досліджуючи історії національних літератур і вивчаючи міжнаціональні літературні контакти, слід враховувати роль імагологічного дискурсу в процесі національно-літературної еволюції й міжлітературної комунікації.

Російсько-французькі зв'язки першої половини XIX ст. - сповнений драматизму сюжет взаємозв'язків на історичному, побутовому, психологічному й літературному рівнях. Література була способом осмислення і збереження знань однієї нації про іншу. Об'єктивне уявлення про “співрозмовника” у міжнаціональному діалозі було метою літератури, але метою недосяжною: шлях до цієї мети пролягав через незліченні перевірки інформації історичними й побутовими фактами, літературними узагальненнями й умоглядними теоріями, національними почуттями й стереотипами національної пам'яті.

Міжнаціональні імагологічні ситуації не визначаються окремим явищем (висловленням, текстом), а базуються на широкому тлі історичних і літературних інонаціональних текстів, що накопичуються й інтерпретуються національною літературою. Статистичний огляд російських періодичних видань, історичних досліджень і книжкових зібрань першої половини XIX ст. доводить, що процес осмислення російським суспільством “французького тексту про Росію” мав широкий і прогресуючий характер, стимулювався активізацією на початку XIX ст. проблеми національно-культурного представництва Росії в Європі. Як наслідок - включення в цей процес російської літератури з використанням властивих їй можливостей художнього аналізу й художнього узагальнення.

Природно, “національна рецепція-відповідь”, у даному випадку - літературна, не обмежується окремими текстами (низкою текстів) з декларованою ідеєю, а репрезентується діалектикою тем та образів у процесі осмислення російськими літераторами конкретно-історичних “імагологічних” ситуацій на шляху до історіософських узагальнень. Весь комплекс проблем, що зафіксований у російській художній літературі й “літературі факту” та відбиває динаміку форм національного “літературної відповіді”, варто розглядати як національний “текст рецепції-відповіді”.

У ході дослідження ролі імагологічного дискурсу в розвитку російської літератури, а також механізмів впливу імагологічного дискурсу на процес російсько-французького літературного спілкування було виявлено в текстах різних жанрів факти (“текст рецепції-відповіді”), що свідчать про прагнення російської літератури коригувати французький імідж Росії. Як теоретико-методологічну базу дослідження було використано комунікативні теорії, положення й методики яких дозволили представити літературні факти імагологічного дискурсу в контексті розвитку російської літератури й інтеркультурної комунікативної ситуації.

Осмислення основних чинників, що визначають сутність і своєрідність реальної читацької ситуації й міжлітературного діалогу (а саме: конкретно-історичних умов, громадських і особистісних мотивів вступу до діалогу, авторської тактики впливу на опонента), допомогло простежити логіку змін суспільних і літературних настроїв щодо європейського погляду на Росію, які радикально змінювалися залежно від внутрішньо- і зовнішньополітичних обставин і відповідно позначалися на принципах і засобах формування “тексту рецепції-відповіді” у російській літературі.

Упередженість інформації про Росію у французькій пресі й літературі періоду наполеонівських воєн спонукала російських літераторів включатися в “пропагандистську війну” із французькими стереотипами. Вітчизняна війна 1812 р. й взяття Парижа об'єктивно обумовили “воєнний і післявоєнний” сценарій безпосередніх імагологічних контактів, а питання російсько-французького взаємосприйняття набули принципового значення. Листи, спогади, патріотична поезія, белетристичні зображення вступу російських військ до Парижа виконують функцію літературного “акумулятора” національного досвіду у справі реформації французького іміджу Росії. Нова хвиля актуалізації негативних уявлень про Росію у французькій літературі пов'язана зі створенням Священного союзу, а згодом - з політикою Миколи I. Розвиток реалістичних принципів у російській літературі стимулював спроби формування об'єктивного уявлення про російське життя, а також впливу на негативні уявлення європейців про Росію. Це визначило надскладне поєднання критичного і національно-патріотичного начал не лише в межах творчості одного письменника (Пушкіна, Лермонтова, В'яземського, Герцена, Л. Толстого та ін.), а й часто у межах одного художнього тексту (“Мертві душі” М. Гоголя).

Європейським пріоритетом Франції й об'єктивними історичними контактами Росії й Франції зумовлюється те, що при створенні “відповіді” на французькі “сказання” про Росію російська література орієнтувалася на риси французького менталітету, на французьке бачення світу, на французькі культурні й соціальні досягнення. Популярність у Росії французької культури забезпечувала адекватне сприйняття текстів французької літератури російським читачем; освічена частина російського суспільства разом із французькою мовою засвоїла багато семантичних констант, що відбивали французьку національну свідомість. У діалозі із французами російські літератори не просто переходили на французьку мову, але й здатні були “переключатися” у регістр французьких і загальноєвропейських понять, дедалі більше наближаючись до створення універсального “тексту рецепції-відповіді” для загальноєвропейського засвоєння (О. Герцен, І. Тургенєв, Л. Толстой).

Паралельно мала місце й інша тенденція - галоманія: сприймаючи французьке суспільство як еталон, частина росіян ідеалізувала французькі характери і систему мислення. Зіткнення з реальними рисами французького життя руйнувало ідеалізований імідж Франції. Постійне коливання між поклонінням французам і розчаруванням у них, між створенням і розвінчанням “французького міфа” змушувало російську літературу, з одного боку, цікавитися й зважати на думку французів про Росію, а з іншого, - усвідомлювати відносну її об'єктивність й розуміти природу перекручень у “французькому” образі Росії.

Мотиваційна природа “тексту рецепції-відповіді” обумовлена особливостями історичної, літературної ситуації й розмаїтістю індивідуальних авторських позицій. У кожному конкретному випадку “текст рецепції-відповіді” створювався на основі оригінальної й складної взаємодії низки мотиваційних засад, що надає будь-якому факту “рецепції-відповіді” індивідуальних рис. Як загальну мотиваційну настанову варто виокремити прагнення російських літераторів актуалізувати французький текст про Росію як “дорадчий голос”, як джерело осмислення російської дійсності, а іноді - як межу відштовхування в процесі формування національного-літературного уявлення про Росію. Інонаціональний текст про Росію перетворився на один з об'єктів російської національної рефлексії. Різноманітність індивідуально-авторських інтенцій при створенні “тексту рецепції-відповіді” пояснюється відмінністю індивідуально-творчих, партійно-ідеологічних, духовно-ціннісних настанов, а також психологічним чинником (ступінь авторської прихильності до батьківщини), що програмували вектор-активність індивідуальної “відповіді” на зарубіжні думки. Світоглядними розбіжностями слов'янофілів і західників пояснюється принципово різне сприйняття “французького тексту”, а отже, - і реакція на нього: західники використовували французьку критику Росії з метою перебудови вітчизняного побуту, слов'янофіли - для створення власного міфа про Росію. Розбіжність або солідарність з офіційною позицією визначали бажання автора використати “текст рецепції-відповіді” або як підтримку існуючих у Росії порядків, або, відповідно, як зброю проти них.

Чітко виокремлюються провідні прийоми, вироблені російською літературою в ході імагологічного діалогу. У художній літературній практиці ці прийоми конкретизуються у широкому використанні міфологізованих “французьких” кліше (“Париж - столиця світу”, “російські варвари”, “татарщина”, “козаки-флібустьєри”, “північні дикуни”, “Росія - країна вічних снігів і морозів” тощо) у новому, власне російському ментальному контексті, що припускає семантичні переакцентування. Звідси - літературна гра “іншими смислами”, що передбачає антиномічність розуміння, гротеск, гумор, іронію, сатиру.

Оскільки російські літератори прагнули протиставити стереотипам французького уявлення про Росію об'єктивні й максимально переконливі (аналітичні, статистичні) відомості про російську історію, ментальність, культуру, літературу, то передусім і найчастіше “текст рецепції-відповіді” реалізувався в літературі факту (в епістолярії, мемуарах, дорожніх нотатках, письменницьких щоденниках тощо), вплітався у тканину творів власне художніх жанрів - ліричних, епічних, драматичних. “Текст рецепції-відповіді” посідав чільне місце в патріотичній ліриці про Вітчизняну війну 1812 р. і Кримську кампанію, у політичній ліриці 1830-х і 1850-х рр. Найширше розповсюдження в російській літературі першої половини XIX ст. мала тема галоманії, яка сатирично актуалізувалася через мотиви, ідею й сюжет твору. Найбільшу концептуальну й історичну значущість у створенні “тексту рецепції-відповіді” мають твори (від начерків різних за масштабами і тематикою - до романів) М.М. Карамзіна, О.С. Пушкіна, К.М. Батюшкова, М.Ю. Лермонтова, М.В. Гоголя, П.А. В'яземського, О.О. Бестужева-Марлінського, Є.А. Баратинського І.П. Мятлєва, В.О. Соллогуба, І.І. Панаєва, О.І. Герцена, О.С. Хом'якова, Л.М. Толстого: натхненні ідеєю об'єктивного національного самопізнання, вони до того ж акумулювали “пам'ять” про історико-літературний пошук найбільш ефективних літературних форм “рецепції-відповіді”.

Імпульсом і своєрідною формою “рецепції-відповіді” можна вважати прагнення російських літераторів представити європейській публіці кращі досягнення вітчизняної літератури. Якщо стратегією російської літератури XVIII ст. було засвоєння творчих здобутків передових літератур Європи, то у першій половині XIX ст. актуальним завданням стало гідне національно-літературне представництво в Європі. Водночас російські літератори прагнули впливати на широку європейську публіку через публікацію своїх творів за кордоном. Наслідком цього процесу було, з одного боку, розширення французьких уявлень про Росію, а з іншого боку, надбання російською літературою досвіду легальних, напівлегальних і нелегальних публікацій у Європі. Оприлюднюючи свої твори за кордоном, російські автори інтенсифікували безпосередній літературно-імагологічний діалог, вчилися орієнтуватися на європейського читача, демонструвати свою позицію й свої досягнення перед європейською громадськістю, протиставляти себе офіційній російській владі.

Пошук прийомів і засобів впливу на французьке бачення Росії перетворювався на одну з гострих проблем, що стояли перед російською літературою, і призводив до інтенсивної внутрішньолітературної полеміки, до створення універсального “рецепту” протидії інонаціональній упередженості. Література перетворилася на свого роду національне “віче”, дорадчий орган для обговорення загальнонародної позиції щодо європейських “сказань” про Росію, вона пропонувала російському суспільству окремі й універсальні аргументи, ефективні в дискусіях про Росію з іноземними опонентами, моделювала художні типології подібних дискусій.

Оскільки реакцію російської літератури стимулювали передусім негативні уявлення французів про Росію, відтак, прийоми, що використовувалися авторами при створенні “тексту рецепції-відповіді”, були функціонально зорієнтовані на критичний і викривальний пафос. Способи “корекції” російського іміджу залежали від літературних, політичних і культурних авторських пристрастей. Але найбільший успіх у формуванні національного іміджу забезпечили навіть не окремі суперечки, не створення моделей “відповіді” зарубіжним критикам, а новий етап розвитку російської літератури, пов'язаний зі створенням масштабного, реалістичного, діалектичного образу Росії, що сприймався за кордоном як об'єктивний портрет Росії й російського народу і конкурував із традиційним образом Росії у французькій літературі.

Принципові структурно-функціональні особливості імагологічного дискурсу, що виявлено в межах російської літератури й російсько-французького літературного діалогу першої половини XIX ст., можуть бути екстрапольованими у сферу історії й взаємин інших національних літератур. Це, безумовно, додасть змальованій нами моделі літературної боротьби за національний імідж нових, несподіваних контурів, актуальних для сучасної гуманітарної науки, яка прагне осмислити роль національних образів (іміджів) у розвитку як окремих національних літератур, так і різноманітних міжлітературних зв'язків.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії

1. Русская литература и национальный имидж (Имагологический дискурс в русско-французском литературном диалоге первой половины XIX в.) - Симферополь: Антиква, 2006. - 608 с. (33 п.л.).

Рецензии

2. Чепурина И.В. Крымская история - русская литература - национальный имидж // Историческое наследие Крыма. - №17. - Симферополь, 2007. - С. 254 - 257.

3. Рустемова Л.А. Кто автор нашего образа? (Рецензия на книгу В.В. Орехова “Русская литература и национальный имидж”) // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Вип. 22. - Ізмаїл: ІДГУ, 2007. - С. 203 - 205.

4. Дмитриева Н.Л. Русско-французский литературный диалог (первая половина ХIX века) // Русская литература. - СПб.:Наука , 2007. - № 4. - С. 179-181.

5. Французская армия у стен Севастополя: 1854 - 1855 гг. - Симферополь: “Таврия-Плюс”, 2003. - 280 с. (16,7 п.л.). (Соавтор комментариев В.В. Крестьянников).

6. Кримська Іліада. Східна війна 1853-1854 рр. очима сучасників. Події, судження, долі. - Сімферополь: Таврія, 2004. - 448 с. (27 п.л.). (В соавторстве с Л.О. Ореховой, Д.К. Васильєвой, Д.В. Ореховим).

Статті

7. Французские тексты о России: перспективы имагологического анализа // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. - Симферополь: ТНУ, 2002. - № 27. - С. 122-127 (0,5 п.л.).

8. Французский миф о судьбах России: первая половина XIX в. // Література в контексті культури. Збірник наукових праць. Вип. 10. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. - С. 24-29 (0,5 п.л.).

9. Французский миф о России и литературоведческая концепция “новых мифов” // Вестник СевГТУ. Вып. 45: Филология - Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2003. - С.199-209 (0,7 п.л.).

10. Имидж страны как фактор межлитературных отношений // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. № 607. Серія Філологія. Вип.. 39. - Харків: ХНУ, 2004. - С. 34-38 (0,5 п.л.).

11. “Замогильные записки” В.С. Печерина: в плену у мифа о Европе // Науковий вісник Ізмаїльського державного університету. Вип. 15. - Ізмаіл, 2003. - С. 96-101 (0,5 п.л.).

12. Французская рецепция России в “славянофильском романе” “Война и мир” // Русская литература. Исследования. - Вып. V. - К.: “Киевский университет”, 2004. - С. 20-29 (0,5 п.л.).

13. Образ страны в контексте межлитературного диалога // Русская филология. Украинский вестник. - № 3-4 (26). - Харьков, 2004. - С. 60-64 (0,5 п.л.).

14. Собрания россики и украиники как условие межкультурной коммуникации // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. - Симферополь: ТНУ, 2004. - № 54. - С. 169-174 (0,5 п.л.).

15. Рассказ В.И. Даля “Находчивое поколение” как ответ на французскую рецепцию России // Література в контексті культури. Збірник наукових праць. Вип. 13. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. - С. 28-33 (0,5 п.л.).

16. Предмет имагологии и концепции читательского восприятия // Вестник СевГТУ. Вып. 61: Филология: сб. науч. тр. - Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2005. - С.116-124 (0,5 п.л.).

17. “Ответная” литературная рецепция как объект имагологии // Лiтературна компаративiстика. - Вип. I. - К.: ПЦ “Фолiант”, 2005. - С. 98-110 (0,5 п.л.).

18. П.П. Вяземский в роли француженки // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Вип. 18. - Ізмаіл: ИДГУ, 2005. -- С. 107-113 (0,5 п.л.).

19. Интерпретация россики как “ответная рецепция” // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. - Симферополь: ТНУ, 2005. - № 65. - С. 147-151 (0,5 п.л.).

20. Защита страны за рубежом, или Средство от цензуры // Література в контексті культури. Збірник наукових праць. Вип. 14. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. - С. 30-38 (0,5 п.л.).

21. Реконструкция национального имиджа как поведенческая и литературная тактика // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. - Симферополь: ТНУ, 2005. - № 69. - С. 46-50 (0,5 п.л.).

22. Французский эмигрант как типаж русской литературы первой половины XIX века // Литературоведческий сборник. - Вып. 23-24. - Донецк: ДонНУ, 2005. - С. 62-75 (0,5 п.л.).

23. Образ “чужой” страны в первой книге В.О. Ключевского // Література в контексті культури. Зб. наук. праць. Вип. 15. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2005. - С. 279-286 (0,5 п.л.).

24. Французский код в русско-французском литературном диалоге // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. - Симферополь: ТНУ, 2006. - № 74. - Т. 2. - С. 163-167 (0,5 п.л.).

25. Роль учителя-француза в формировании стереотипа французскости в России XIX ст. // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманiтарного університету. Вип. 19. - Ізмаїл: IДГУ, 2005. -- С. 160-167. (0,7 п.л.).

26. Немец, француз и англичанин: национальные типологии в историко-литературной концепции В.Г. Белинского // Науковi записки Харківського національного педагогiчного університету iм. Г.С. Сковороди. - Харкiв: ППВ “Нове слово”, 2007. - Вип. 1 (49). - Ч. 1. - С. 51-59 (0,5 п.л.).

Додаткові публікації

27. Еще о храме Дианы: Дюбуа де Монпере - В.П. Буренин // Крымский Пушкинский научный сборник. Вып. 1(10). Русская культура и античность. - Симферополь: “Крымский архив”, 2001. - С.293-301. (0,5 п.л.). (В соавторстве с Л.А. Ореховой).

28. Взятие Белых укреплений: по “Воспоминаниям офицера 2-го полка зуавов” // Пилигримы Крыма - Осень'2000 (Путешествия по Крыму, путешественники о Крыме). V Крымская Междунар. научно-практ. конф. Мат-лы. В 2-х т. - Симферополь: “Крымский Архив”, 2001. - Т. 2. - С. 100-109 (0,7 п.л.).

29. Начала российской имагологии // Седьмые международные Чтения молодых ученых памяти Л.Я. Лившица. - Харьков, 2002. - С. 34 (0,1 п.л.).

30. Россия в полифонии французских текстов: проблема реконструкции образа // Наука и образование Крыма. Языки Крыма в информационном пространстве Европы. Вып. 2 - Симферополь: Издательство КНЦ, 2002. - С. 143-146 (0,3 п.л.).

31. Миф о России во французской литературе как амбивалентная структура // Когнитивные сценарии коммуникации. На перекрестке языков и культур. Доклады междунар. конф. - Симферополь: Изд-во ТНУ им. В.И. Вернадского, 2002. - С. 38-39 (0,1 п.л.).

32. Осада Севастополя по “Воспоминаниям…” офицера-зуава // Конференция, посвященная 145-летию окончания Крымской войны 1853 - 1856 гг. - Симферополь: Таврия-Плюс, 2001. - С. 43-50 (0,5 п.л.).

33. Смерть у стен Севастополя (По воспоминаниям протестантского священника) // Конференция, посвященная Дням памяти воинов, павших в Крымской войне и при обороне Севастополя в 1854 - 1855 гг. - Симферополь: Таврия-Плюс, 2002. - С.181-189 (0,6 п.л.).

34. Образ казака как эмблема России (на материале французской литературы и критики первой половины XIX в.) // Восьмые международные Чтения молодых ученых памяти Л.Я. Лившица. - Харьков, 2003. - С. 26-27 (0,1 п.л.).

35. “Полтава” А.С. Пушкина и “Мазепа” В. Гюго: невстречные течения // Пушкин и мировая культура. Материалы шестой Международной конференции. Крым, 27 мая - 1 июня 2002 г. - Санкт-Петербург - Симферополь, 2003. - С. 87-98 (0,8 п.л.).

36. Тип “французика из Бордо” в “пошлом” рассказе В.И. Даля // В.И. Даль - писатель и этнограф: Сборник научных трудов, посвященный 200-летию В.И. Даля - Торжок: Всероссийский историко-этнографический музей, 2003. - С. 93-102 (0,5 п.л.).

37. Пушкин и Гоголь в оценке Мериме // Девятые Международные чтения молодых ученых памяти Л.Я. Лившица. - Харьков, 2004. - С. 39-40 (0,1 п.л.).

38. Россия: Север или Восток? Отвечает французская литература первой половины XIX века // Северный текст в русской культуре: Материалы международной конференции, Северодвинск, 25-27 июня, 2003. - Архангельск: Поморский ун-т, 2003. - С. 223-234 (0,8 п.л.).

39. Публицистика Гора Видала: имагологический аспект // Вестник СевГТУ. Вып. 51: Филология: сб. науч. тр. - Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2004. - С.64-74 (0,7 п.л.). (В соавторстве с Ермоленко О.В.).

40. Севастопольская героиня Стендаля // Семья Раевских в истории и культуре России XVIII-XIX веков: Материалы Международной научной конференции. - Кировоград: КОД, 2004. - С. 163-167 (0,3 п.л.).

41. Француженка Омер де Гелль и ее путешествие по Крыму // Историческое наследие Крыма. - №8. - Симферополь, 2004. - С. 183-215 (3,5 п.л.).

42. Зарубежный имидж страны как повод для знакомства // “Он видит Новгород Великой…” Материалы VII Международной Пушкинской конференции “Пушкин и мировая культура”. - С-Пб - Великий Новгород, 2004. - С. 274-280 (0,5 п.л.).

43. Таврида в военно-политической жизни Российской империи // Крым сквозь тысячелетия. - Симферополь: ЛИРа, 2004. - С. 391-403 (1,5 п.л.). (В соавторстве с В.Ю. Гонкевичем, С.С. Щевелевым).

44. Крымская война глазами противника (к проблеме перевода и издания зарубежных источников) // Чтения по военной истории: Сб. статей. - СПб.: СПбГУ, 2005. - С. 291-296 (0,3 п.л.).

45. Патриотизм и цензура: к истории полемических брошюр Хомякова // А.С. Хомяков. Хмелитский сборник. - Смоленск, 2004. - С. 287-296 (0,6 п.л.).

46. Интерпретация россики в российской публицистике первой половины XIX в. // Десятые Международные чтения молодых ученых памяти Л.Я. Лившица. - Харьков, 2005. - С. 48 (0,1 п.л.).

47. Казак-флибустьер в критике П. Мериме // Критика. Драматургия. Театр. З доповiдей V-IX Мiжнародних читань молодих вчених пам'ятi Л.Я.Лившица. - Харкiв: ХНПУ iм. Г.С. Сковороди, 2005. - С. 47-51 (0,4 п.л.).

48. Крымское стихотворение Адели Омер де Гелль // Историческое наследие Крыма. - №9. - Симферополь, 2005. - С. 202-209 (0,7 п.л.).

49. Еще одно крымское стихотворение Адели Омер де Гелль // Историческое наследие Крыма. - №10. - Симферополь, 2005. - С. 201-205 (0,4 п.л.).

50. Национальное и мировое значение русского литератора в осмыслении В.Г. Белинского // Одиннадцатые Международные чтения молодых ученых памяти Л.Я. Лившица. - Харьков, 2006. - С. 50 (0,1 п.л.).

51. Проблема национальных типологий в критике В.Г. Белинского // Двенадцатые Международные чтения молодых ученых памяти Л.Я. Лившица. - Харьков, 2007. - С. 55 (0,1 п.л.).

АНОТАЦІЯ

Орехов В.В. Російська література та імагологічний дискурс у російсько-французькому літературному діалозі першої половини XIX в. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.01.02 - російська література та 10.01.05 - порівняльне літературознавство. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

Дисертацію присвячено проблемі впливу національних образів (іміджів) на розвиток міжлітературних зв'язків. Матеріалом стали факти російської літератури, спрямовані на корекцію російського іміджу у Франції й виявлені у творчості М.М. Карамзіна, К.М. Батюшкова, О.С. Пушкіна, П.А. В'яземського, Д.В. Давидова, М.Ю. Лермонтова, М.В. Гоголя, Ф.І. Тютчева, С.О. Хом'якова, О.І. Герцена, М.М. Загоскіна, В.Г. Бєлінського, М.М. Язикова, Л.М. Толстого та ін. авторів.

Стратегія дослідження обумовлена необхідністю осмислити три основні чинники, що визначають сутність та своєрідність імагологічного дискурсу:

1) конкретно-історичні умови,

2) авторські мотиви вступу до діалогу,

3) авторську тактику впливу на опонента.

Висновком роботи є теза про те, що імагологічний дискурс був активною сферою російсько-французького літературного спілкування, оскільки прагнення російської літератури коригувати російський імідж безперервно ініціювало й підтримувало це спілкування.

Ключові слова: національний імідж, образ країни, міжлітературні зв'язки, текст, імагологія.