Співанка-хроніка: специфіка фольклорної традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 398.87

Співанка-хроніка: специфіка фольклорної традиції

Спеціальність 10.01.07 - фольклористика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Павлова Алла Казимирівна

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться 20 березня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “___” лютого 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

співанка фольклористика історіографія

АНОТАЦІЯ

Павлова А.К. Співанка-хроніка: специфіка фольклорної традиції. - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 - фольклористика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2007.

Дисертація присвячена одній із актуальних проблем у сучасній українській фольклористиці: висвітленню питання функціонального навантаження та прагматичної природи української пісні-хроніки, її основних концептів. У роботі здійснено спробу синтетичного осмислення співанки-хроніки як жанру українського фольклору, приділено увагу уточненню і з'ясуванню терміна „пісня-хроніка”. Пропонується власне бачення специфіки жанру, зокрема його поетики, а також досліджується процес трансформації реального факту в сюжет хронікальної пісні. Уперше в дослідженні проаналізовано парадигму трагічного в контексті вивчення пісні-хроніки, а також порушено актуальну і донині дискусійну проблему: першоавтор - автор-інтерпретатор - колективний автор. У роботі наявна ґрунтовна ретроспекція збірок фольклорних текстів, куди увійшли співанки-хроніки, від Вацлава з Олеська (1833), О. Кольберга (1883) до академічного видання (1972), а також вивчення теоретичних узагальнень вчених-фольклористів, які досліджували це питання (І. Срезневський, М. Драгоманов, О. Кольберг, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін.)

Для характеристики психологічної функції співанки-хроніки залучено значну кількість авторитетних праць із психології. У дослідженні здійснено спробу виявити традиційні форми у авторському творенні, синтез традиційного і нового, індивідуального і колективного.

Ключові слова: фактографічність, локальність, інформативність, комунікативний аспект, аксіома жанру, парадигма трагічного, феномен переживання, психологічний паралелізм, образ, автор-виконавець, фольклорна формула.

АННОТАЦИЯ

Павлова А.К. Спиванка-хроника: специфика фольклорной традиции. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.07 - фольклористика. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2008.

В диссертации раскрывается сущность и специфика теоретического дискурса украинской фольклористики от начала ХІХ века до современности, изъясняются основные методологические предпосылки, теоретические выводы по изучению специфики украинской спиванки-хроники. Этот термин впервые употребил А. Дей в публикации 1966 года “Принципы жанровой классификации песен”. В статье “Спиванки-хроники как жанр народной поэзии” (1969) ученый впервые выделил эти песни как специфический жанр эпической поэзии.

Синтезируя в себе новые подходы в изображении личности и ее сложной жизни, спиванка-хроника отличается от других песенных жанров. В самом стиле песен-хроник, в их содержании открывается модус мышления представителей конкретной среды. Анализ теоретических предпосылок ученых конца ХІХ - начала ХХ века, а также современных фольклористов даёт возможность выделить жанровые особенности спиванок-хроник: злободневность, натурализм, реализм, определённая индивидуализация характеристики героя, указывание на авторство, хроникальность, доминирование коломыйкового стиха, отсутствие элементов фантастики, локальность, фактографизм.

Исследование объёмного материала песен-хроник с их разнообразной тематикой показало, что существующее определение песни-хроники как жанра требует внесения некоторых корректив. Художественные средства песни-хроники подчинены определенной цели: достоверно передать факт.

В осуществлении информационной функции песен этого жанра, которая состоит в достоверной передаче фактической основы, важную роль играют антропонимы. Их использование связано с аспектом идентичности как познавательной необходимости - всё это находит своё отображение в функциональных особенностях произведения. Определённо взаимодействуя со всей художественной композицией песни-хроники, имя собственное становится специфическим звеном лексико-семантической организации текста.

Изображение авторами этих произведений специфического жанра украинского фольклора драматических событий или конфликтов в психолого-бытовом ракурсе определяет важность исследования песни-хроники с познавательной целью - во-первых, в плане изучения исторических фактов и интерпретации их народом, во-вторых, для изучения народного менталитета.

Ключевые слова: фактографичность, локальность, информативность, коммуникативний аспект, аксиома жанра, парадигма трагического, феномен переживания, психологический параллелизм, образ, автор-исполнитель, фольклорная формула.

SUMMARY

Pavlova A.K. Song-chronicle: a specific of folklore tradition is Manuscript.

Dissertation on the receipt of graduate degree of candidate of philological sciences after specialty 10.01.07 - a specialist in folklore. - the Kiev national university of the name of Taras Shevchenko. - Kyiv, 2007.

Dissertation is devoted one of the issue of the day in modern Ukrainian specialist in folklore to the question of the functional loading and pragmatic nature of the Ukrainian song chronicle, its basic traits. In work given it a shot synthetic comprehension of song-chronicle as to the genie of Ukrainian folklore in his complete plenitude, attention is spared to clarification and finding out of such term, as a “song-chronicle”. The own seeing of specific of genre is offered, in particular his poetics, and also a process is explored: transformation of the real fact is in the subject of chronicle song. In the first time the paradigm of tragic and until now debatable problem is analyzed in research: first - author - author - interpretation - collective author. In work present ground retrospective view of stars of texts of folklores, where songs-chronicles entered from Vatslava from Oleska (1833), О. Коlberga (1883) to academic edition (1972), and also study of theoretical generalizations of scientists-specialists in folk-lore, which had publications through this question (I. Sreznevskiy, O. Kolberg, M. Dragomanov, I. Franco, V. Gnatyuk, F. Kolessa and other).

Keywords: factual information, locality, informing, communicative aspect, axiom of genre, paradigm of tragic, phenomenon of experiencing, psychological parallelism, appearance, author-performer, folklore formula.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Український фольклор, як одна з найважливіших і значущих складових національної культури етносу, потребує поглибленого вивчення - осмислення багатьох питань і явищ його історичного розвитку в минулому та процесу побутування, функціонування, змін і новотворення на сучасному етапі. У комплексі таких недостатньо досліджених явищ бачимо і співанку-хроніку.

У системі пісенних жанрів вона посідає особливе місце, зберігаючи й у нові часи свої традиційні особливості: локальний характер, специфічно окреслене тематичне коло із домінуванням деталізованих оповідей про нещасливі випадки з життя конкретної людини або колективу в цілому, індивідуалізацію, фактографічність та ін. Сама назва „співанка-хроніка” відображає і регіонально-фольклорну специфіку жанру, і його хронікерську документальність. Цей специфічний жанр українського фольклору синтезує нагромаджений у процесі розвитку особливий зміст із оригінальним аспектом відтворення дійсності, мовним світом. Пісні-хроніки за своєю суттю є жанром, який відтворює неординарні, виняткові події громадсько- та родинно-побутового характеру, йде „слідами реальних фактів”, з усіма подробицями інформуючи про особливе в житті людини або колективу.

Актуальність теми дослідження зумовлена відсутністю на сучасному етапі наукових розвідок із синтетичним осмисленням співанки-хроніки як жанру українського фольклору, важливістю дослідження поетики цих творів (тем, фабульних моделей, мотивів, образів). Водночас у контексті створення історії української фольклористики виникла потреба з'ясувати роль вітчизняних дослідників у становленні та розвитку історіографії вивчення хронікальної пісні, етапів збирання і публікування.

У дисертації розглядаються основні публікації співанок-хронік та аналітичні студії над „пісенними новотворами” (В. Гнатюк), здійснені протягом майже двохсотрічного періоду (Вацлав з Олеська, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Я. Головацький, М. Драгоманов, І. Франко, О. Потебня, О. Кольберг, В. Гнатюк, Ф. Колесса).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. ці епічні пісні, відповідно до об'єкта зображення і характеру зображуваного конфлікту, збирачі та дослідники фольклору зараховували до дум, балад, історичних та родинно-побутових пісень. Вагомим для дослідження хронікальної пісні є досвід сучасних українських фольклористів, котрі досліджують різні аспекти генези, побутування, жанрової дефініції, своєрідності поетичної системи (О. Дей, С. Грица, Н. Шумада, Г. Сінченко, С. Мишанич, В. Гнатюк та ін.). Отже, вибір теми дисертації зумовили актуальність і важливість цієї наукової проблеми, її недостатнє теоретичне опрацювання та необхідність корегування існуючого визначення жанру, що сприятиме синтетичному осмисленню співанки-хроніки в контексті нових підходів науки про усну народнопоетичну творчість.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, до комплексних наукових та навчально-методичних планів якої входить проблема фольклористичного аналізу текстів. Проблематика роботи пов'язана з програмою курсу „Українська усна народна творчість”.

Мета роботи полягає у здійсненні комплексного аналізу хронікальної пісні як поліфункціонального жанру фольклору в контексті фактів традиційної культури, передбачає з'ясування специфіки поетичної системи, виокремленні її домінантних жанрових ознак, встановленні ролі авторів-виконавців у процесі творення та особливостей шляхів трансформації реального факту в сюжет пісні, аналізі основних аспектів парадигми трагічного.

Поставлена мета передбачає вирішення ряду основних завдань, які одночасно відображають і етапи осмислення теми:

- дослідити історіографію вивчення співанок-хронік в українській фольклористиці, у тому числі історію публікування зразків цього жанру;

- систематизувати основні теоретичні знання з проблеми дослідження співанки у фольклористичній науці;

- визначити іманентні риси жанру;

- внести певні корективи в існуюче визначення співанки-хроніки;

- проаналізувати особливості поетики хронікальних пісень - мотивів, тем, образів;

- шляхом текстуального аналізу зразків співанок-хронік дослідити роль авторів-виконавців у процесі творення.

Об'єктом дослідження є співанки-хроніки як жанр, варіанти яких опубліковані у збірках українського фольклору кінця XIX - початку XX ст. (Жеготи Паулі, Вацлава з Олеська, Я. Головацького, О. Кольберга, М. Врабеля, В. Шухевича та ін.), а також сучасних видань, зокрема академічного видання „Співанки-хроніки. Новини” (1972).

Предмет дослідження - жанрові особливості епічних хронікальних пісень, специфіка поетичної системи.

Методи дослідження. При розгляді особливостей поетики основних структурних складників, а також змістових особливостей використано описовий метод. У дослідженні жанрових домінант співанки-хроніки, поряд з іншими жанрами, застосовано метод компаративного аналізу. Історичний метод дав змогу простежити повну картину розвитку об'єкта дослідження та його головних горизонтів і виявити процес трансформації реального факту в основу пісні. Хронологічний метод дозволив розглянути проблему дослідження хронікальної пісні як жанру українського фольклору.

Теоретико-методологічна основа роботи ґрунтується на основних положеннях праць Я. Головацького, І. Срезневського, М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, Ф. Колесси, О. Потебні, О. Дея, С. Грици, Н. Шумади, Г. Сінченка, С. Мишанича. У дослідженні особливостей трагічного у хронікальних піснях джерельними стали філософські концепції Г.В.Ф. Гегеля, Е. Гуссерля, Ж.-П. Сартра, М. Фуко. Для з'ясування специфіки поетичної системи співанки-хроніки використано теоретичні праці С. Адоньєвої, Н. Арутюнової, Н. Жижкіна, Ю. Лотмана, А. Лорда, М. Плисецького.

Наукова новизна роботи полягає як у виборі теми, так і підходах до її опрацювання: вперше здійснено спробу систематизувати теоретичні дослідження співанки-хроніки як особливого жанру українського фольклору, внесено корективи до існуючого визначення. Автор дисертації акцентує на особливості трансформації реального факту в сюжет хронікальної пісні, своєрідності поетичної структури фольклорного твору. У роботі використано нові підходи до вивчення поетики цих пісень. У науковий обіг запроваджено малодосліджені варіанти співанок-хронік. Аналіз зразків, у яких відображено трагічні моменти, подано крізь призму філософських узагальнень для глибшого розуміння домінантних особливостей пісень цього жанру.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані у нормативних та спеціальних курсах з української народної поетичної творчості та історії фольклористики. Тема дисертації створює подальші можливості для перспективного вивчення цього специфічного жанру народної творчості порівняно з аналогічними зразками слов'янського фольклору (польського, румунського, болгарського). Матеріали роботи можуть бути використані упорядниками наукових популярних збірників українського фольклору, методичних розробок, підручників, при створенні сучасної наукової класифікації фонду співанок-хронік.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені в доповідях, виголошених на наукових конференціях: III Всеукраїнська науково-практична конференція „Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України” (Бориспіль, 2005 р.); Міжнародна наукова конференція „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005 р.); IV Міжнародна наукова конференція „Наукова та літературна спадщина Павла Чубинського у державотворчих процесах України” (Київ, 2006 р.); V Всеукраїнські щорічні науково-практичні читання „Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України”, присвячені Павлу Чубинському (Київ, 2007 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації надруковано 4 основні та 1 додаткова одноосібні статті у фахових наукових виданнях.

Структура роботи обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмета, а також поставленою метою та основними завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків і списку використаних джерел, який має 244 позиції. Загальний обсяг роботи - 192 сторінки. Текстова частина викладена на 174 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено стан вивчення проблеми, мету й завдання, об'єкт і предмет аналізу, розкрито наукову новизну дослідження та практичну цінність одержаних результатів, подано інформацію про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ роботи „Проблеми дослідження співанки-хроніки в контексті української фольклористики” складається з двох підрозділів. У першому - „Історія збирання, публікації і дослідження співанок-хронік” - простежено перебіг процесу збирання і видання зразків цього жанру, охарактеризовано процес їх вивчення. Таке завдання передбачає вироблення принципів ідентифікації і класифікації опублікованого матеріалу.

Від початку ХІХ ст. - етапу становлення науки про усну народнопоетичну творчість - в Україні простежується помітна увага до хронікальних пісень як особливого явища української пісенної традиції, записано значну кількість текстів співанок-хронік, зафіксовано відомості про їхнє побутування. Перша така група визначила і спрямувала культурологічний інтерес у вивченні української усної поезії, через те увага до співанки-хроніки обмежувалась вкрапленням хронікальних пісень у публікації поряд з іншими поетичними жанрами фольклору. Уперше хронікальні пісні було опубліковано у збірниках Вацлава з Олеська „Pieњni polskie i ruskie ludu galicyiskiego” (1833), Жеготи Паулі „Pieњni ludu ruskiego w Galicyi” (1839). Упродовж наступних десятиліть продовжують з'являтися зразки співанок-хронік у нових виданнях - Я. Головацького „Народныя песни Галицкой и Угорской Руси” (1878), збірках О. Кольберга „Pokucie. Obraz etnograficzny” (1883). Першочерговим завданням збирачів фольклору була фіксація найрізноманітніших творів усної народної творчості. Записуючи українські співанки-хроніки, дослідники ХІХ ст. не відділяють їх від дум (О. Кольберг, Я. Головацький). У виданні „Народныя песни Галицкой и Угорской Руси” (1878) Я. Головацький умістив співанки-хроніки в розділах „Думи про події звичайних осіб”, „Думи билинні козацькі”, „Думи гайдамацькі”. Упорядник, уживаючи в „Русалці Дністровій” (1837) термін „співанка”, не використовуює його для означення епічних хронікальних пісень. У збірці О. Кольберга було зафіксовано 11 хронікальних пісень з мелодіями. Пісні-хроніки про революційний рух 1848-1849 рр. уміщено в збірці Г.А. де Воллана „Угро-русские народные песни” (1885). Зразки епічних хронік наявні у збірці М. Врабеля „Угро-русски народны спьванки” (1900) та ін.

Значна частина цього пласту народної поезії потрапила до записів відомих українських збирачів і дослідників фольклору - В. Гнатюка, Ф. Колесси, Ю. Федьковича, М. Павлика.

Вагоме місце серед зібрань, у яких наявні співанки-хроніки, посідає фольклорно-етнографічне видання „Гуцульщина” (1902), підготовлене В. Шухевичем. У третьому томі видання він здійснив спробу жанрової класифікації пісень, розмістивши тексти за розділами - коломийки, співанки, жовнірські співанки, поетичні оповідання. У розділі „Поетичні оповідання” вміщено 48 співанок-хронік.

Нагромадження записів і публікацій співанок-хронік пожвавлювало їх дослідження. Велика група публікацій, у яких наявні тексти співанок, - це статті, праці фольклорно-етнографічного характеру, автори яких ставили собі за мету відтворити загальну історію культури українського народу.

Паралельно з процесом збирання співанок-хронік тривало їх наукове осмислення. Одним із перших звернув увагу на оригінальну структуру та своєрідний сюжет цих пісень Вацлав з Олеська („Pieњnie polskie i ruskie ludu galicyiskiego”, 1833). Але особливих критеріїв виокремлення цих пісень з-поміж інших жанрів він не зазначив.

Згодом І. Срезневський у статті „Взгляд на памятники украинской народной словесности (письмо к профессору И.М. Снегирёву)” (1834) зробив спробу з'ясувати критерії виокремлення „нових пісень” серед інших жанрових груп. Більш розгорнута аргументація хронологічного і жанрово-тематичного принципів диференціації хронікальних пісень пропонується М. Драгомановим („Нові українські пісні про громадські справи”, 1881).

Своєрідним підсумком цього етапу збирання і наукового осмислення „пісенних новотворів” вже на етапі їх зародження стали студії І. Франка. У статтях „Жіноча неволя в руських піснях народних” (1882), „Кошут і Кошутська війна” (1894), „Галицький селянський страйк у народній пісні” (1905), „До історії коломийкового розміру” (1914) дослідницька увага зосереджена на реалістичності, „свіжості” художніх образів і картин, коломийковому розмірі епічних пісень історичного та побутового характеру як найхарактерніших ознаках цих творів.

Вагомим є внесок у збирання і вивчення „пісенних новотворів” В. Гнатюка, який у фольклористичних студіях над піснями про еміграцію, опришківський рух у Карпатах звернув увагу на чуткість пісень до нових явищ життя, на їх локальний колорит і характер, на роль авторства. У праці „Руські оселі в Бачці” (1898) В. Гнатюк умістив тести новостворених пісень, які можуть становити джерело для подальшого дослідження їх жанрових домінант.

Найбільш повно питання жанрової специфіки пісень-хронік розглядається у працях Ф. Колесси. Серед „нових пісень” учений виокремлює пісні суспільно-політичного спрямування та твори „новелістичного характеру” з трагічними та комічними колізіями („Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку”, 1929). У виданні „Народні пісні з Галицької Лемківщини” (1929) Ф. Колесса друкує кілька пісень-хронік, які розповідають про еміграцію селян Західної України до Америки, Канади, Бразилії. Учений узагальнив досвід першого етапу вивчення „новелістичних співанок” і насамперед увиразнив прикметні ознаки новотворів ? вказівка на авторство, хронікальність, достовірність фактичної основи, стрункість стилю, індивідуалізація персонажів, локальний характер, домінування коломийкового розміру ? як сукупності стійких поетичних елементів жанру.

Нові оригінальні записи співанок-хронік, які відображають і традицію, і певні новотвори, з'являються у другій половині ХХ ст. Лише 1972 року згідно з планом видання стотомника українського фольклору, запропонованого М. Рильським, виходить окреме наукове видання цих пісень „Співанки-хроніки. Новини”, впорядковане О. Деєм та С. Грицою. До нього увійшло понад 250 пісенних сюжетів, причому майже дві третини збирачі фольклору та упорядники записали у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях. Публікуючи варіанти, упорядники використали хронологічно-тематичний принцип, завдяки чому є можливість простежити історію розвитку жанру, його трансформації за різних епох, видозміни художнього та стилістичного елемента. За історико-тематичним принципом виокремлено основні групи пісень цього жанру: співанки-хроніки з історичною підосновою; соціально-побутові та побутові новини.

Одиничні зразки співанок-хронік уміщено в збірках фольклору, зібраних у Карпатському краї: „Закарпатські народні пісні” (1962), „З гір Карпатських” (1981), „Ходили опришки” (1983), „Чарівна торба” (1988). Опубліковано тексти співанок-хронік і в періодиці. Так, М. Паньків у статті „Трагічні історії, оспівані в співанках-хроніках” опублікував дві хронікальні пісні „У Вербівцях дуже рано” та „Пісню про Захарова і Байду” („Берегиня”, 2001).

У другому підрозділі - „Жанрові особливості співанок-хронік. Визначення жанру” - розкрито суть і специфіку теоретичного дискурсу української фольклористики від початку ХІХ ст. до сучасності, з'ясовано основні методологічні засади, теоретичні висновки щодо вивчення специфіки співанки-хроніки, її змістового наповнення, вибудовується ієрархія характерних ознак хронікальних творів і визначаються універсальні параметри, за якими можна класифікувати матеріал і адекватно його описати. У зв'язку з цим одним із важливих питань, що їх вирізняє автор дослідження, є як проблема термінологічної невизначеності у фольклористиці жанру співанки-хроніки, так і масиву зразків, які до них зараховуються. У реферованій роботі конкретизовано різноманітні підходи до накреслення поетики жанру, його природи і закономірностей творчої динаміки, наведено приклади полеміки щодо розмежування жанрових особливостей співанки і співанки-хроніки.

Українська фольклористика ХІХ - початку ХХ ст., дослідивши змістові, художні, мовні особливості, досить чітко окреслила коло жанрових домінант співанки-хроніки. Для розрізнення пісенних жанрів фольклору визначальними вважають такі ознаки, як достовірність фактичної основи, деталізація описуваних подій, індивідуалізація персонажів. У співанці-хроніці простежується розуміння великого значення авторства. Цю особливу рису помітив уже Вацлав з Олеська, навівши приклад пісні „Czy czuly wy, dobri lude, taku nowynoczku”, яка містить вказівку на авторство у фіналі твору. В. Гнатюк теж торкається проблеми авторства „новостворених пісень”, тобто пісень-хронік, але з недовірою ставиться до зафіксованих у кінці творів імен авторів. З іншого боку, Ф. Колесса наголошував на правдивості вказівок на авторів, котрих треба шукати безпосередньо в сільському середовищі.

Проблема авторства в хронікальній пісні переконує у необхідності звернення не тільки до фактів фіксації автора твору, а й до аспектів його побутування. Так, у фольклористичних працях ХІХ ст. знаходимо ряд цікавих спостережень щодо специфіки цього жанру. Фольклорист О. Кольберг до деяких пісень-хронік із видання „Покуття” (1883) додав пояснення: де, ким і коли створена пісня. Наприклад, із додатку до пісні № 14 („Ta jak sobi zaspiwaju, - to shiwanka tenka…”) дізнаємося, що цю пісню склала Ганна Чартецька у 1873 р. одразу ж після трагічної смерті Юрченка1.

Поділяючи думку про живий процес творення народної пісні, сучасні українські фольклористи - О. Дей, С. Грица, Н. Шумада - визначають співанку-хроніку авторським твором. Так, Н. Шумада у статті „Сучасні слов'янські пісні-хроніки” (1983) наводить текст пісні „Про Леся Лабудака”, яку склала сестра загиблого. Аналогічні явища, стверджує дослідниця, можна віднайти і в чеському фольклорі.

Уперше термін „співанка-хроніка” використав О. Дей у публікації 1966 року „Принципи жанрової класифікації пісень”. У статті „Співанки-хроніки як жанр народної поезії” (1969) він виокремив ці пісні як жанр і подав таке визначення: „Співанки-хроніки”, яких нерідко й самі співаки звуть „великими гуцулками”, а в окремих районах - „новинами” - це довгі віршовані твори, виголошувані у формі рецитації, які з усіма подробицями оповідають про конкретні місцеві події переважно трагедійного характеру, з точною вказівкою імен учасників, місця і в багатьох випадках часу події. Такі твори об'єднані спільністю поетичної системи, побутової функції, форми виконання і ритмо-мелодичного складу”2.

Поділяючи думку про локальний характер епічних пісень-хронік, сучасний дослідник фольклору Г. Сінченко детермінує співанку-хроніку не окремим жанром епічної поезії, а різновидом жанру співанки, близької до коломийки („Жанрова специфіка української народної пісні Карпат і Прикарпаття”, 1968).

Наукова концепція С. Мишанича, на противагу висновкам О. Дея, С. Грици, полягає в тому, що дослідник відносить більшість співанок-хронік до жанру балади, оскільки вони не обмежуються зображенням лише гостродраматичних і трагічних подій, серед них є співанки-хроніки гумористичного та сатиричного змісту. У виданні „З гір Карпатських” (1981) С. Мишанич умістив співанки-хроніки поруч із сучасними баладами, що побутують у Карпатському регіоні.

Сучасний стан української фольклористики приводить до необхідності дослідження хронік для опису та прогнозування картини побутування пісенних творів українського етносу. С. Грица, досліджуючи співанку-хроніку, акцентувала увагу на тому, що створення зразків співанок-хронік вдається спостерігати і в наш час у Карпатах. На думку дослідниці, вже сам мелос так званих говіркових хронік веде до витоків епічного виконавства і дає своєрідний матеріал для безпосереднього дослідження онтогенезису.

Сучасний погляд на проблему потребує певних коректив у визначенні цього фольклорного жанру. У дисертації запропоновано таке визначення: „Співанки-хроніки - це твори специфічного жанру українського фольклору, які з усіма подробицями зображують сенсаційні конкретні події живої дійсності. Їх іманентними рисами є: стрункість композиції, фактографічність, хронікальність, натуралістичність зображення, наявність локальних рис, домінування коломийкового розміру. Основними функціями цих творів є інформативна, комунікативна, естетична, психологічна та практично-виховна”.

У другому розділі - „Поетика співанки-хроніки” - проаналізовано шляхи формування жанру співанки-хроніки як поетичної системи. Ця система виразно виявляє типологічні риси жанру, дає змогу визначити тип змістової структури, яку витворюють певний час і конкретні обставини і яка набуває позачасових меж і властивостей. Тут підкреслюється, що жанровою домінантою в хронікальних піснях є прагнення авторів-виконавців до точного адекватного відображення, тісний зв'язок із зображуваними явищами, що визначає не лише зміст, а й позначається на стилі цих творів, сукупності прийомів для вираження художніх цілей. Творці співанок-хронік, що пов'язані з відтворенням конкретних фактів, не можуть звертатися до фігуральності, художньої узагальненості.

У підрозділі 2.1 „Походження співанок-хронік та їх основні функції” акцентовано на тому, що співанки-хроніки, які почали створюватися в Україні вже у ХVI-XVII ст., вирізняються серед інших ліро-епічних жанрів фольклору хронологічною послідовністю викладу подій історичного і побутового характеру, деталізуючи їх. Для цих пісень щонайперше характерні точні вказівки в тексті місця події, наявність справжніх імен, особлива композиційна структура з характерними зачинами та фіналом. Особливо важливим чинником образної та стилістичної типізації в пісні-хроніці був їхній міцний зв'язок із традиціями творення давньоруського та українського героїчного епосу, їхня функціональна і структурна спорідненість з усією системою поетичного та музичного мислення Карпатського регіону, генетичний зв'язок із деякими локальними пісенними жанрами (народні вірші). Трансмісія фольклорної традиції виявилася також через циклізацію коломийок однотипної тематики до виникнення співанок-хронік як епічного жанру.

Співанки-хроніки, які містять і елементи голосінь, можна вважати так званими відкритими системами, оскільки ці тексти мають здатність залучати до своєї структури й нові сегменти, відповідно адаптувавши їх до законів поетики цього жанру. З погляду змісту, форми, індивідуального і колективного начала, функціональної ролі, то співанки-хроніки мають багато спільного з думами. Процес трансформації жанру хронік дає можливість помітити, що за межами Карпатського краю ці пісні починають втрачати деякі риси чистого епічного стилю. Окремі зразки хронік, коротші за формою, без спеціального інформативного наповнення, наближаються до балад. Аналіз об'ємного фольклорного репертуару переконує в тому, що функціональна специфіка і побутування визначають поетику жанру.

У підрозділі 2.2 „Комунікативний аспект співанки-хроніки” арґументовано тезу, що всі художні засоби у співанці-хроніці підпорядковані певній меті - правдиво і переконливо подати факт, винятковий за своєю суттю. Дії героїв твору завжди комунікативні, оскільки в центрі - суб'єкт, який стає ініціатором цих дій. Комунікативні дії в співанці-хроніці стосуються кількох суб'єктів: оповідача та слухачів. Ця комунікативна тенденція простежується у манері оповіді хронікальних пісень, тоні голосу, інтенсивності рухів, експресивних елементах (вигуки, міміка) - наративна тенденція в ході фольклорної трансмісії, виникаючи і розвиваючись у зв'язку з необхідністю художнього осмислення дійсності, зумовлює перехід фактографічних, хронікальних, натуралістичних значень традиційного тексту в сферу впливу оповідача на аудиторію.

Особиста трагедія, описана в співанці-хроніці, подається у відповідному ключі. Зображуючи трагедію як факт, автор прагне піднести її до статусу соціальної, змінити існуючу реальність. Разом з тим соціальна подія у пісні-хроніці стає комунікативною, оскільки йдеться про норми поведінки, правила співжиття, а також людські та суспільні цінності. Акт повідомлення у співанці-хроніці (і відповідне йому референційне значення) спрямований на розуміння і сприйняття усіма його учасниками. Факт, який стоїть у центрі співанки-хроніки, перевтілюється із внутрішнього сприйняття до зовнішньої взаємодії, виявляючись у мотивації вчинків головних героїв.

З погляду естетичної налаштованості та ефекту емоційного впливу в мотивах та фабульних моделях хронікальної пісні можемо розглянути матеріал із дійсності в інтенсивному процесі виникнення тексту. Творець-виконавець в основу кладе разючий факт-трагедію, яка сталася з близькою, рідною, шанованою усіма людиною. Розгортання сюжету в послідовному наростанні напруження своєрідно умотивувало цю тенденцію, роблячи її рельєфнішою в пісні. Тому у пісні-хроніці епічний та ліричний елементи постають в органічній єдності, тут здебільшого переважає розповідь, викладена від імені очевидця або учасника події, що досягається завдяки всебічному розмаїттю присудкових синтаксичних конструкцій.

У підрозділі 2.3 „Психологічний паралелізм у пісні” наголошується, що у хронікальних піснях своєрідне поєднання особистих емоційних переживань, особистого творчого досвіду та традиційних засобів поетичного стилю синтезує окреме і загальне, інтимне та загальнолюдське у своєрідний психологічний комплекс.

Одна з констант поетичної системи хронікальної пісні - психологічний паралелізм. Як засіб епічного гальмування, він має ознаки як стильового прийому, так і композиційного. Як показано в роботі, паралелізм із використанням традиційного фольклорного образу зозулі в жанрі співанки-хроніки використовується саме як композиційний прийом. У співанці він повторюється через кілька рядків, щоб забезпечити логічний перехід від однієї частини твору до іншої. Це можна простежити на прикладі пісень-хронік „Ой куєт ми зазулиця отам на смерічцї”, „Ой ковала зозулечка, ковати забула” та ін. Використання образу-символу зозулі у співанці-хроніці зіставляється з побутуванням цього образу в інших жанрах фольклору - думах, голосіннях, соціально-побутових піснях.

У деяких співанках-хроніках образ зозулі наділений рисами безпосередньої учасниці події („Прилетіла зозулька тай йила кувати”). Проаналізовано й інші символи співанки-хроніки, зокрема: сонце, гори, дорога, криниця, гуси, бук, береза.

Зі структурою мислення, нормами комунікації та художньої об'єктивації суголосний діалог у співанці-хроніці (підрозділ 2.4 „Діалог у співанці-хроніці”). Висловлювання інформативного типу у співанці-хроніці є своєрідним переходом від власного особистісного сприйняття або переконання до позиції зовнішньої взаємодії. У тексті пісні виникає певний механізм, який формує цілісну мотиваційну структуру фольклорного твору. Внаслідок такого мовленнєвого повідомлення слухач, до якого воно спрямоване, зрештою змінює своє ставлення до героїв, фабульних колізій, життєвих цінностей, - і в цьому вбачається головне завдання комунікативного акту в співанці-хроніці. При цьому в акті творення у пісні фіксуються не тільки певні мотивації вчинків персонажів, перебіг подій, а й безпосередне часо-просторове їх сприйняття слухачем. Переконуємося: спосіб організації висловлювання у пісні-хроніці як специфічному жанрі визначається метою, яка закладена в цьому жанрі. Ідентифікація комунікативної події в співанці-хроніці на рівні мови часто виражена і синтаксично, і стилістично. Зокрема, це видно із форми побудови зачину, який часто розпочинається питальним зворотом („Ой ковала зазуленька на зеленомъ току”). Епічність зображення в співанках-хроніках здійснюється завдяки діалогізації. Діалог у співанці-хроніці, на відміну від інших старших епічних жанрів - думи, балади, - не містить у собі елемента театралізації і підпорядкований одній меті - відтворенню достовірного обміну думками героїв. Текстуальний аналіз співанки „Про Томанюків і Бойчука” дає змогу виявити, що діалог тут безпосередньо характеризує учасників мовленнєвого акту і автор завдяки його використанню намагається викласти мотивацію подальших дій описуваних персонажів.

У підрозділі 2.5 „Власні імена у структурі твору” розкрито інший складник прямої об'єктивації і прямої суб'єктивації: антропоніми. Індивідуалізація у співанці-хроніці постає на початку твору у розгорненому біографізмі героя. Опис зовнішності, фіксація конкретного імені, докладний опис виняткової події зв'язує складники твору в єдине ціле. Тому фабула і сюжет цілком близько стоять один до одного. У співанці-хроніці кожне конкретне ім'я для слухача має особливе значення - це односельчанин, давній приятель, друг, кохана людина, син, чоловік, хрещеник, сусід та т. ін. Тому використання антропонімів відіграє важливу роль у творенні психологізму, оскільки специфічною особливістю людської психіки є здатність відновлювати в пам'яті давно минулі події. Наприклад, у пісні-хроніці із видання В. Шухевича „Гуцульщина” (1902) „Року, братя, бо й семого вибори скликали” вказано конкретні імена та прізвища дійових осіб, зазначено рік подій, названо міста і села.

Порівняння текстів ліричних, родинно-побутових пісень із текстами співанок-хронік виявило, що їхні власні назви відрізняються прагматичною структурою. Використання антропонімів у співанці-хроніці нерозривно пов'язане з аспектом ідентичності як пізнавальної необхідності, що відбивається у функціональних та жанрових особливостях твору. Прагматика жанру співанки-хроніки спрямована на ствердження споконвічної аксіоми: людина має зберігати власну ідентичність, незважаючи на вторгнення у її життєвий простір різноманітних, не властивих їй впливів, непередбачуваних кризових ситуацій, конфліктів. На відміну від інших жанрів, пісня-хроніка репрезентує модус суб'єкта, намагається виокремити кожну конкретну особистість, піднісши її над одноманітністю, недосконалістю.

У підрозділі 2.6 „Образи співанки-хроніки” акцентовано, що через сфокусоване зображення головних героїв у хронікальній пісні актуалізується структура творець-персонаж. Герої пісень-хронік - це звичайні люди, зображені у винятково важливі періоди їхнього життя. Зіставлення текстів співанок з ліричними та родинно-побутовими піснями показало, що особливу увагу в хронікальній пісні звернено на постать головного героя, тут наявна розгорнута характеристика персонажа. Так, у пісні „Були у нас колись воли та й тато продали”, у центрі якої - трагічна доля емігранта Івана Дуди, який вирушив до Америки, наявний детальний опис подорожі, вражень, поневірянь у чужому краї. Зіставлення текстів балад із текстами пісень виявило, що у хроніках відсутні фантастичні елементи, гіперболізація.

Насамперед у трагічних образах героїв хронікальної пісні перемагає ідея життєствердження, безперервності роду, невичерпності життя. З одного боку, в них закладена ідея ворожості смерті всьому живому. Співанка-хроніка розкриває особливий естетичний аспект - утвердження людського безсмертя в конкретній людині, співвідношення життя та смерті, смерті та безсмертя. З іншого - уникаючи містичного, пісня з усією силою показує своєрідний перехід особистості, життя якої завершується трагічно, в пам'ять інших людей, в їхній досвід, життєве коло, чуттєвий світ. У образах співанок-хронік виявляється сфера естетики взаємовідносин людини і людського.

Своєрідне поєднання образів та подій у пісні здійснюється за принципом об'єктивно-логічної послідовності. Зміст твору пов'язаний із винятковими, суто трагічними подіями, сам по собі створює чуттєве коло, звернене до всіх учасників комунікативного акту, і сприймається з психологічної дистанції. У цьому виявляється безпосередньо і ставлення авторів-виконавців до суті описуваної події, до героїв. Через сфокусоване зображення головних героїв можна простежити, який тип світогляду має автор, яку картину світу прагне відтворити, на яку систему цінностей він орієнтований, незважаючи на неупереджений, фактографічний характер оповіді.

У третьому розділі - „Парадигма трагічного у співанці-хроніці” - смисловим центром є теза про вплив цільового налаштування на смислову і структурну організацію текстів співанок-хронік; здатність домінантного мотиву трагічного випадку, викликаного несподіваним руйнуванням життєвої гармонії особистості у родині або колективі, бути найдоступнішим засобом до жанрової ідентифікації хронікальної пісні. Автори-виконавці епічних пісень особливу увагу звертають на морально-етичні аспекти описуваної події, спрямовуючи слухача на чітке розмежування в художньому світі співанки-хроніки об'єктивно-реального (трагічного) та суб'єктивно-ідеального (гармонійного) світу.

У підрозділі 3.1 „Філософське осмислення життя і смерті в співанках-хроніках” акцентовано, що зображення здійснення злочину (основне у творі) виявляє типологічні риси жанру, дає змогу визначити його як „тип змістової структури” (В. Анікін). Виділені теми, мотиви, образи, лексичні, контекстуально-синонімічні та смислові засоби вираження трагічного легко групуються. Вони пов'язані зі змістом та з відтворенням психічного стану героя і слухача, його емоційної пам'яті та складного процесу психологічного розвитку особистості. Здебільшого вся увага творців і виконавців співанок-хронік зосереджена на безневинно загиблих жертвах. Картини трагедії змальовуються лише в найнапруженіший момент - напередодні, у час смерті, під час похорону („Ци чули-сти, добрі люди, таку новиночку?”). Як правило, передісторію цього випадку не подано у тексті, оскільки вона й так достеменно відома слухачам, для яких написана хронікальна пісня. Звичайно, основна розповідь у співанці-хроніці зосереджена на кульмінації, яка глибоко вразила автора-виконавця та слухачів: жорстоко вбито жовнірами молоду дівчину Калиночку. Автором показано безутішні страждання батьків, усіх рідних та близьких людей загиблої. Але парадигма трагічного присутня і у зображенні вбивць, оскільки в творі зрештою виявляється головне - хибність обраного в стані емоційної напруги шляху. Емоції, передуючи усвідомленому сприйняттю дійсності, стають наріжним каменем трагічної ситуації.

Трагічне у співанці-хроніці виражається в складній поетичній структурі: роздуми і переживання головного героя поступово переходять до інших героїв твору. Реальний факт - основний в сюжеті пісні - дає імпульс до переплетення різних думок, почуттів, роздумів, передається різними прийомами: завдяки використанню монологів, діалогів, антитези, психологічного паралелізму, зображенню героїв твору в амбівалентному смисловому ключі.

Мистецтво трагічного у співанці-хроніці засноване на дисгармонійному співвідношенні між одиничним та загальним. Життя трагедійного героя визначається взаємодією цілого ряду чинників, перед якими він стає безсилим. Наприклад, у співанці-хроніці „Ой кує ми зозулечка вілинула в вишню” очевидці подій вважають, що першопричиною трагедії стала „дивна натура” Семена, який зважився на вбивство Андрія Угринця заради багатого вбрання. У складному переплетенні реальних переживань і реальних дій також простежується багатоплановість вираження трагічного. Трагічне тут проходить випробування на різних рівнях його усвідомлення - філософського, емоційного. Смерть у співанці-хроніці - це достовірна оповідь, яка передбачає особливі переживання активних носіїв: невідома людині частина світотворення стрімко входить у життєвий простір героїв та слухачів і перевтілюється структурно, приводячи його у відповідність з новоствореною картиною світу.

У підрозділі 3.2 „Феномен переживання у співанці-хроніці” на основі досліджень сучасних психологів (В. Френкеля, С. Чургомова, Є. Шепетька та ін.) з'ясовується особливість феномена переживання у цьому жанрі українського фольклору. Наголошено, що феномен переживання присутній у двох реальностях твору. Перша реальність - це, власне, його події, основні образи, їх дії, сюжет, який відтворює реальне життя. Друга реальність твору - особисті проблеми автора, його переживання, власне ставлення до героя, світосприйняття, прагнення зрозуміти сутність і дати оцінку життя і смерті, які несвідомо також відображуються в наративному оформленні. Зіставлення двох реальностей твору (вбивство в Мишині Шевчука Івана і сприйняття цієї трагедії його рідною тіткою Оленою) здійснюється під час аналізу пісні зі збірки О. Кольберга „Ро Pietnoczkaсh w ponegiwnok”. Проаналізовано особливості кризової ситуації, яка охоплює сюжет пісні-хроніки. Фінал твору містить вказівку на авторство: зазначено, що її склала Федунева Олена, рідна тітка загиблого парубка. Його доля дуже близька авторці, оскільки вона разом з ним переживала усі події дитинства, юності. У нарації відтворюється внутрішній світ героя в такому значенні, в якому творець пісні його усвідомлює.

Факт убивства у творі має реально-матеріальне втілення: він перестає бути лише ідеєю. У результаті факт, незвичайний за своєю суттю, виявляється ширшим, ніж значення, яке йому приписане, і, відповідно, залишаючись однаковим для автора, він підлягає інтерпретації у сприйнятті аудиторією. Сприймаючи текст хронікальної пісні, слухач розуміє трагічність по-своєму. На прикладі пісні „Ой ходила Гафієчка, а все вишивала” показано, що основною є „мова реальної поведінки”, „мова вірша”, тобто первинні суттєві значення, які часто можуть виявитися лише у найважливіші, найкритичніші моменти життя. Співанка-хроніка, у якій йдеться про вбивство Семеном Тресюком своєї дружини Гафійки, дає змогу зрозуміти, що всі суспільні моделі є мірилами цінностей лише тоді, коли все це набирає особистого, приватного характеру, а стосунки є інтимними. Тому співанка-хроніка використовує відмінний від інших фольклорних жанрів прийом - конкретизацію власних імен, місцевих назв, хронології подій.

У підрозділі 3.3 - „Моральні цінності - основа концепції співанки-хроніки” - розглянуто співанки-хроніки як тип усвідомлення дійсності, як модель художнього відображення реальності, як особливий жанр фольклору, створений після певного випадку, і в якому образи цих пісень втрачають характер значних типових узагальнень („Чи ви чули, люди добрі, в сорок першім році”). У результаті сприйняття співанки-хроніки слухачем відбувається не звичайна переоцінка цінностей, а й складніший процес - переоцінка життя, сутність же цінностей виявляється позачасовою, навіть позаісторичною. Аналіз пісні „А пістинські легіники біди наробили” показує, що особистість не просто проживає відведений їй проміжок часу, а ще й унікальним чином вбирає в себе всю життєву реальність у відповідному ракурсі. У співанці-хроніці значною мірою сутність життя виражена сутністю життєвих образів. Емоційно-естетичний вплив трагічного у співанці-хроніці посилює поєднання епічності і драматизму. Увібравши в себе елементи традиції, пісні цього жанру у новому ракурсі показують особливі ідейні лейтмотиви епічних картин („Про Юрину Марічку”). Основним сегментом осмислення є входження в зміст та структуру суб'єкта, наділеного свідомістю, активно діючого як визначального компонента досліджуваної соціальної реальності та світу людини.

У четвертому розділі - „Трансформації реального факту у співанці-хроніці” - розглянуто форми трансформації реального факту: автор-виконавець, реальний факт і сюжет твору, майстерність інтерпретатора. Особливу увагу звернено на традиційність творення і побутування співанки-хроніки, її позачасовий характер, розкриті типи спілкування автора-виконавця і слухача.

У підрозділі 4.1 „Автор-виконавець співанки-хроніки” наголошено на специфіці творення співанки-хроніки, у якій важлива індивідуальна інтерпретація передачі інформації має вигляд ретіального комунікативного процесу, оскільки спрямована до всіх слухачів твору, що виконується. Пісня твориться як відгук на неординарну, незвичайну подію або в момент дії, або одразу після неї. Автор співанки-хроніки не може творити за шаблоном, оскільки в центрі його уваги - конкретна подія - значна або часткова, але завжди не схожа на інші, вражаюча і незвичайна для громади. Це спостереження доводять і студії над хронікальною піснею („Ой в Рашковім, славнім селі, стала сі неслава”, „Послухайте, добрі люде, що хочу казати”). Однак швидка реакція творців співанок-хронік на нове сприяла використанню стійких архаїчних, нерідко формульних одиниць варіативного фольклорного тексту в його побутуванні. Індивідуальна свідомість автора хронікальної пісні охоплює традиційний набір універсалій фольклорного тексту (мотиви, образи-символи), які дещо переосмислюються, трансформуються і адаптуються для передачі цього нового в особистому і громадському житті.

Тут домінантні ознаки жанру знаходяться не в сфері поетики або структури текстів, а в контекстуально-ситуативних умовах їх побутування. Відтак важливого значення набуває визначення в поетичній структурі співанки-хроніки культурно-смислових функцій індивідуального авторства як формотворчого явища. Ця риса притаманна єдиному жанрові українського фольклору - співанкам-хронікам - і є їх визначальною домінантою. Аналіз зразків співанок-хронік показав, що найкраще передає процес творення пісні сам автор-виконавець.

У підрозділі 4.2 „Реальний факт і сюжет хронікальної пісні” проаналізовано, що епічний стиль дає можливості для відступів або збагачення пісні. Включення до наративу зауважень, коментарів або пропуск тих частин тексту, які здаються оповідачеві неважливими, - усе це підпорядковано єдиному завданню: переконати слухача в достовірності описуваного факту. Аналіз архівних документів про Мирона Штолу, текстів народних переказів та текстів пісень-хронік дають підставу зробити висновок, що інтерпретація відіграє важливу роль у процесі виконання та побутування співанки-хроніки. Факти у судових документах про Штолу відрізняються від їх інтерпретації у співанці-хроніці. Пісня, вміщена В. Шухевичем у розділі „Поетичні оповідання” видання „Гуцульщина” (1902), описує головну роль Герлічки у страті Штолюка та його побратимів („Пісня про смерть Штоли”). Співанка, маючи на меті документально відтворити події, має хронікерський характер та живиться реальними фактами. В образі ватажка опришків Мирона Штолюка присутня амбівалентність. Відтак, на відміну від переказів про Штолюка, у співанках-хроніках не знаходимо гіперболізації. Автор хронікальної пісні у творених ним образах намагається органічно і закономірно поєднувати традиційне, випробуване в процесі тривалої поетичної практики протягом століть, з фактографічністю, яка закладена законами жанру.

У підрозділі 4.3 „Роль автора-виконавця у процесі творення” наголошено, що своєрідна особливість співанки-хроніки полягає в тому, що вона є авторським твором людини, яка, переважно не вміючи ні читати, ні писати, але майстерно використовуючи пісенно-образну фольклорну традицію Гуцульщини, емоційно промовляла безпосередньо до слухачів їхньою рідною мовою. На прикладі співанок-хронік про еміграцію можна простежити, що авторові співанки-хроніки не було потреби наділяти героя за допомогою фольклорної фантастики й домислу будь-якими незвичайними ознаками сили, хоробрості, шукати виняткових обставин, адже вони були повсюди і повсякчас.