Проблема естетичних основ художнього процесу в літературно-критичній спадщині Івана Франка

Аналізуючи міркування І. Канта про красу і прекрасне в мистецтві, І. Франко доходить висновку про особливу важливість «висловлювання» ідей та образів. На його думку, «не в тім річ, щоб висловлять ідеї чи образи -- все одно свідомо чи несвідомо, а в тім річ, як висловлюється їх; ані сам факт висловлювання, ані зміст висловлюваних ідей не чинить краси; по самій Кантовій дефініції, краси треба шукати в формі, в тім, як висловлено, як узмисловлено ті ідеї, а про се Кант не говорить нічого ближче» [23 : Т. 31, с. 115]. Як бачимо, те, що поступово, принагідно зринало в полі зору Франка протягом кількох років, нарешті виділяється й осмислюється ним як важливе питання, літературознавча проблема.

2.3 Еволюція критичних поглядів Франка від соціологічної до психологічної зумовленості літератури

Переосмислення Франком розуміння літератури сімдесятих років, як зазначає І. Фізер [20 : 57] найрадикальнішою мірою проявилось у його трактаті «Із секретів поетичної творчості». Як відомо, цей трактат вперше з'явився в 1955р. , в 20-титомному виданні творів письменника, повністю ж - у 1961р. , малотиражному виданні Львівського університету, а вже від 1967р. (після перекладу російською мовою) його перевидано кілька разів. На його повернення в Україні літературознавці зреагували широко, хоч і не завжди відверто. Є. Адельгейм, сам автор цікавого виступу до одного із видань трактату поділив цих учених так: «Одні намагаються насамперед ухопити його новаторські ідеї, інші - силоміць укладають думку Франка на проскурове ложе устояних етичних постулатів, обрубуючи в ній все «непідходяще»… під штучну мірку догматичної витлумаченої теорії». [1 : 4]

Теоретичні судження і рефлексії Франка ґрунтувалися спершу на соціологічній, а згодом - на психологічній концепціях літератури. Відносну стабільність таких суджень забезпечував концептуальний підхід до літературних явищ. Спробуймо, отже, виділити основні компоненти теоретичного кредо Франка в перші половині його теоретичної діяльності.

Під впливом натуралізму Золя Франко трактував літературу як «людські документи», що зафіксовують життя певної суспільної групи і таким чином відбивають профіль даної епохи, тобто її смаки, мистецькі та фільсофські ідеали та вподобання. Предметом літератури є конкретний людський колектив, радше ніж абстрактна чи фіктивна людина, відірвана від свого племені, середовища, часу. Як і будь-який інший історично вагомий документ, література творить на раціональній і науково виваженій базі. В такій іпостасі література стає дидактичною, тобто вказує на «добрі і злі боки існуючого порядку», витворює «з-поміж інтелігенції людей, готових служити всією силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, - значить зближувати інтелігенцію з народом і зігрівати її до служби його добру… Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу» [24 : 80].

Ця наскрізь дидактична концепція літератури Франка зумовилась не тільки реалізмом французьких романістів ( Флобера, братів Гонкурів, Золя, Моппасана) і російських прозаїків (Тургенєва, Решетникова, Успенського), не тільки перевагою індуктивної методології в суспільних та гуманітарних, чи, як їх Франко називав, «антропологічних науках», а й суспільним контекстом у якому він жив і творив. Галицьке суспільство 70-х років перебувало у культурній стагнації; тут не було реципієнта з витонченим естетичним смаком. У такому середовищі оперувати тільки естетичними, а не дидактичними категоріями, на думку Франка, було недоцільно. «Ви знаєте, - писав він до Павличка 30 липня 1879р. , - що, пишучи що-небудь, я зовсім не хочу творити майстерверків, не дбаю о викінчення форми і т. д. не тому,що се саме собою хороша річ, але тому, що натепер головне діло в нас саме думка, головне завдання автора - порушити, зацікавити, вткнути в руку книжку, збудити в голові думку…»[ 23 : Т. 48 с. 199]

Однак Франко, так як і Золя, раніше чи пізніше мусив розстатися з ідеєю наукового реалізму та позалітературного дидактизму. В листі до Павлика 12 листопада 1882р. він зізнався, що винайшов нову естетичну концепцію - «ідеального реалізму», зазначаючи, що реалізм - то «штука хитра, але далеко не позитивна. Як і реаліст Доде, і, на око, так дуже на документах стоїть, а більша частина його типів - скривлені, виїмкові, нетипові люди». [23 : Т. 48 с. 331]. Звісна річ, реалізм не такий яркий, як у французів, але не о то йому йде, щоб змалювати не само, що так скажу, тіло сучасного чоловіка і сучасної суспільності, але думки, змагання, боротьбу. Се є реалізм ідеальний, котрий приймає реалізм як методу, а ідеалізм (не ідеалізування людей, але представлення людей з їх добрими і злими боками, а главою - представлення типів, котрі б уособлювали в собі думи і змагання даної доби, - представлення розвитку суспільності) - як зміст, як ціль» [23 : т. 48, с. 331].

Концепція, яка згодом замінила явно тенденційний соціологізм Золя, базувалась на даних експерементальної психології В. Вундта, психолінгвістики Г. Штейнталя та психоестетики М. Дессуара. Ці три відмінні, але споріднені галузі науки лягли в основу трактиту «Із секретів поетичної творчості». Із «Основ фізіологічної психології» Вундта Франко взяв поняття «психічного досвіду»; із «Вступу до психології та мовознавств» Штейнталя - «закони асоціації»; а з «Подвійного Я» Дессуара - «поняття підсвідомого». З огляду на це не можна не побачити багатьох перехресних моментів, які досліджувалися І. Франком (наприкінці ХІХ ст. ) і З. Фрейдом (на початку ХХ ст. ). Проте естетико-психологічна концепція творчості українського мислителя і теорія психоаналізу як певні між собою аналоги прослідковані у франкознавстві майже не були.

Оперуючи терміном «психофізіологія», властивим тогочасному позитивізмові, І. Франко майже водночас з Фрейдом у своїй праці «Із секретів поетичної творчості» підійшов до формулювання основних способів образотворення, які спираються на психічні закони асоціації ідей. Окрім цього, він підкреслив важливість сфери неусвідомлюваного психічного і його еруптивної здатності, а також визначив роль репродукування й асоціювання ідей у процесі художньої творчості. Особливо наголошено на тому, що в українській літературі саме І. Франко вперше вдається до психолого-аналітичного розкриття характеру головного героя і його слід віднести до числа письменників, для яких психічне життя людини -- головний об'єкт спостережень і вивчення.

У зв'язку з цим підкреслюється: застосування І. Франком у своєму творчому і науковому методі основ суб'єктивної психології і свідомості можна вважати тим особливим, що мислитель вносить у літературу наприкінці ХІХ століття, а саме -- аналітику суб'єктивного. Специфіка такого методу, опертого на досліди соціології, статистики, етносоціології, психофізіології, сприяла зануренню суб'єктивного світовідчування у суспільний, культурний і морально-психологічний контексти буття. При цьому художня і наукова спадщина виступають рівноцінними складовими творчої індивідуальності І. Франка як теоретично мислячого письменника.

Згідно до нової концепції, встановлювалась еквівалентність між стимулом та реакцією. За психологічною концепцією стимул трансформувався у різнорідну поетичну, натуралізовану реакцію, або викликав досить розгалужений асоціативний ряд. Відношення між предметом-збудником поетичної уваги і предметом тексту за цією концепцією є різнотипним. Це зумовлюється структурою нашої психіки, яка «крім свого свідомого «Я», мусив мати в своїм нутрі ще якесь друге «Я», котре має свою окрему свідомість і пам'ять, свій окремий суд, своє почуття, свій вибір, свою застанову, і своє ділення - одним слово, має всі ті прикмети, що становлять психічно особу» [22 : 60].

Критично аналізуючи праці В. Вундта, Е. Гартмана, М. Дессуара, Ц. Ломброзо, К. Дю Преля, Г. Штейнталя, І. Франко досліджує загальні закономірності креативного процесу, його визначальні і складові частини в усій їх внутрішній динаміці, багатоманітність діалектичних взаємозв'язків як всередині структури, так і у системі цілого, типологічні особливості формування літературно-поетичного твору і художнього образу. Він наполягав на тому, що розкрити природу процесу художньої творчості неможливо без аналізу його психологічних основ та стихії неусвідомлюваної психічної енергії, без наукових даних дисциплін, що вивчають психічну діяльність людини у різних її проявах. Тому у трактаті дослідник акцентує увагу на таких моментах творчого процесу, як виникнення задуму і з'явлення його у сфері творчої фантазії, хвилинах натхнення, перетворенні і комбінуванні у свідомості митця вражень, картин, образів поетичної уяви та способах їх асоціювання, де домінанта неусвідомлюваного відчутніша.

Сфера неусвідомлюваного психічного, за І. Франком, -- невичерпна скарбниця думок і почувань, які, завдяки втягуванню і поглинанню їх ресорпційною силою, назавжди залишаються нам у спадщину від проявів зовнішнього світу і становлять той таємний набуток душі, про різноманіття якого ми часто й самі не знаємо. Майже кожний з нас має у собі безліч «ідей і почувань», але використовувати їх можуть далеко не всі. На думку ученого, «забуті» враження, що були приховані ресорпційною силою «нижньої свідомості» й осіли у її надрах, і є тою базою, без котрої була б неможлива творчість і від розмаїття та багатства якої залежить оригінальність і сила таланту митця. Найскладнішим є пізнання тих імпульсів і причин, які здатні активізувати давно минуле і майже забуте «верхньою свідомістю» для пробудження творчої енергії.

Творення поетами художніх образів, зазначав І. Франко, відбувається не довільно, а шляхом видобування їх зі сховища своїх вражень, причому видобування те не завжди активне й свідоме. Логічним було б порівняти цей таємничий процес із сном, що й робить І. Франко, виходячи з сучасних йому даних природознавства. Естетик стверджував і те, що поети здатні час від часу піднімати з глибин неусвідомлюваного психічного давно поховані там враження і спомини, які пов'язані між собою головним чином несвідомо, на поверхню свідомості. Відбувається це завдяки еруптивності «нижньої свідомості», яку І. Франко визначає як основну прикмету поетичного таланту митця.

Дослідження законів поетичної асоціації ідей, «вищих» та «нижчих» змислів стосовно різних видів мистецтва, постання художнього образу дало можливість українському ученому не тільки розкрити «секрети поетичної творчості», а й уточнити визначення естетики як науки, сформулювати її основні завдання і предмет вивчення. [4 : 11]

В науковий обіг термін «смисл» ввів саме Франко. Дослідник зауважує: «Все, що ми знаємо, є продуктом наших смислів - тобто доходить із верхнього світу до наших мозкових центрів за посередництвом смислів. «Смисл» тут можна тлумачити і як естетичне почуття, і як художній образ, і як стимул творчості.

Франко наголошує на ідеях двох рівнів свідомості, які можна порівняти з інтелектом - вищий рівень та інстинкт (інтуїцію) - нижчий рівень. Лише той може бути художником, у якого розвинута інтуїція і він може осягнути духовну пам'ять свого часу.

Поряд з іншими питаннями естетичної науки висвітлюється природа естетичних категорій. До основних категорій естетики як науки Франко відносив прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. В праці «Із секретів поетичної творчості» поєднує етичне та естетичне аспектів буття. Логіку переходу від естетичної сфери в етичну уможливлює відпрацювання категорії краси.

За глибоким переконанням Франка потрібно «зовсім виелементувати абстракцій не поняття краси з естетичної теорії і художньої практики». На його думку новітня естетика повинна вивчати та аналізувати механізм впливу мистецтва на людину, в ході якого виникають естетичні почуття, «чуття естетичного уподобання».

Важливо підкреслити, що Франка зацікавили не лише психофізичні процеси, які відіграють певну роль у формуванні почуття прекрасного, але Й арсенал тих художніх, виражальних засобів, за допомогою яких викликаються «в нашій душі чуття естетичного уподобання».

Мистецтво виражає не лише красиве та позитивне, а й негативні сторони суспільного життя. Прекрасні твори мистецтва, в яких відбиті негативні сторони суспільного життя, формують розвинені естетичні смаки людини, її високий громадсько-естетичний ідеал. Його висновки, що критерії прекрасного художнього криються не в досконалій поетичній формі, а перш за все в ідейному змістові твору, вступають в протиріччя з іншими його думками. В багатьох своїх критичних працях він писав про те, що в цілковитій гармонії змісту і форми, яка дає змогу найкраще висловити творчі задуми митця, криється секрет його успіху.

Франко не залишив літературно-критичних праць, присвячених іншим естетичним категоріям. Проте в його працях глибоко визначені суть та походження трагічного і комічного в суспільному житті та творах мистецтва.

Отже, формування творчого методу І. Франка відбувалося впродовж усього життя і мало характер еволюційного самовдосконалення завдяки поступовому збагаченню прийомами і засобами художнього зображення, виробленими різними літературними напрямами. Революційний стрибкоподібний розвиток від однієї ідейно-естетичної концепції до іншої шляхом повного заперечення здобутків попередньої доктрини для Франка не є характерним. Власне, через це важко чітко визначити етапи еволюції естетичної свідомості І. Франка: елементи романтизму, символізму, натуралізму, реалізму, імпресіонізму зустрічаються як у ранніх, так і у пізніх творах письменника.

Висновки

Таким чином, рецептивно-комунікативні аспекти літературного життя, історико-літературного процесу, структури літературно-художнього твору привертали увагу мислителів різних країн з розвитком художньої творчо-сті, естетики і психології як наук, у зв'язку з активізацією літературної критики. Саме ці аспекти виявляться перспективними в ХХ столітті. Їх розробка збагатила літературознавчу методологію, зміцнила престиж літературної критики як важливого роду соціально-естетичної діяльності. Участь І. Франка в їх опрацюванні свідчить як про його далекоглядність, так і про сумірність формування національної естетично-літературознавчої думки з європейським контекстом.

Прагнучи до об'єктивного розв'язання проблем художньої творчості, І. Франко дав науково-виважений аналіз і ґрунтовне вирішення найважливіших естетичних проблем, розгорнувши власну концепцію творчості, постульовану у трактаті «Із секретів поетичної творчості». Вона постала як результат студіювання ученим найбільш суттєвих літературознавчих, естетичних, психологічних та психофізіологічних вихідних сучасної йому теоретичної думки.

У трактаті подані філософські узагальнення тих наукових пошуків, тієї ідейно-творчої боротьби, яка особливо гостро розгорнулась у літературі наприкінці ХІХ століття, зокрема між матеріалізмом та ідеалізмом. Це дослідження є нетрадиційним як за самою проблематикою та підходами до її розв'язання, так і за результатами визначення об'єктивних, найзагальніших і найважливіших законів творчості в аспекті, якого не бачили ні попередники, ні сучасники Івана Франка. Воно поставило ім'я автора на рівень естетиків світового значення. Проблеми, порушені у ньому, були на той час проблемами не лише галицького, загальноукраїнського чи європейського, а світового масштабу.

Франком був заснований новий принцип моделювання на засадах психології художнього сприймання процесу впливу літературних прийомів на реципієнта. Зазначений методологічний принцип є головним для рецептивної естетики, яка сформувалася в координатах системного підходу. Останнє означає, що рецептивна поетика грунтується на визнанні літературного твору як системно організованої цілісності, найменшим складовим компонентом якої є прийом.

Публікації І. Франка мали не просто принагідний характер, хоча породжували їх конкретно-історичні ситуації, а спиралися на продумані й виношені ідеї, які співвідносились з рухом сучасної йому естетичної думки й узагальнювали тодішню художню практику -- насамперед особистий досвід і творчість українських письменників, особливості функціонування їх творів на політично розмежованих українських землях.

Письменник і науковець, журналіст, який писав кількома мовами для періодики різних країн, рецензент і хронікер, -- все це одна людина, яка не тільки узагальнювала поширені тоді ідеї, а й вловлювала ті, що, як кажуть, носилися у повітрі, щойно зароджувалися у суспільній свідомості, відразу їх застосовуючи у власних аналізах і розбудовуваних концепціях. Так сталося з його поняттям літературної критики, яка за методом повинна бути науковою, залишаючись відмінною від історії літератури як науки.

Список використаної літератури

1. Адельгейм, Є. Естетичний трактат Івана Франка і проблеми психології творчості / Є. Адельгейм // Франко І. Із секретів поетичної творчості. - К. 1969. С. 4

2. Боднар, В.Т. Естопсихологія і рецептивна естетика: імпульси, типологія,віддалений відгомін/ В.Т. Боднар // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. -- Тернопіль, 2008. -- Вип. 2. -- С. 4-11

3. Бунчук, О.Б. Питання права у науковій спадщині Івана Франка [Текст] : автореф. дисканд. юрид. наук: 12. 00. 01 / Оксана Борисівна Бунчук; Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л. , 2009. - 20 с.

4. Вернудіна І.В. Творчість як об'єкт естетичного аналізу в теоретичній спадщині Івана Франка: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філос. наук: 09. 00. 08 / Ірина Верундіна; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К. , 2009. - 16 с.

5. Войтюк, А.Ю. Франко про ідейність літератури / А.Ю. Войтюк // Радянське літературознавство. - 1978. - №10. - С. 38 - 48.

6. Гнатюк,М. Михайло Франкова теорія міждисциплінарного аналізу мистецьких творів / Михайло Гнатюк // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Випуск 44. - Частина 2. - Львів, 2008. - С. 203-210.

7. Голод, Р. Б. Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ - початку ХХ століття: Автореф. дисд-ра філол. наук: 10. 01. 01 / Р. Б. Голод; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. -- Л. , 2010. -- 37 с.

8. Гром'як, Р.Т. Про визначення поетики в світлі естетичної концепції І.Я. Франка / Р.Т. Гром'як // Поетика - К. 1992. - с. 16-21.

9. Гром'як, Р.Т. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ ст. ) / Роман Гром'як. - Тернопіль, 1999. - 289 с.

10. Дорошенко, І. Франко-критик: естопсихологія / І. Дорошенко // Іван Франко. Статті і матеріяли. Українське літературознавство. -- Львів, 1966. -- Вип. 1. -- С. 26-38.

11. Дорошенко І. Іван Франко - літературний критик. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту, - 1966. - 210 с.

12. Ємельянова Т.В. Мистецтво в контексті теоретичних дискусій психологічної естетики : кінець ХІХ - початок ХХ століття / Т. В. Ємельянова // Гуманітарний часопис : зб. наук. праць. - Х. : ХАІ. 2011. - № 1. - С. 41-50.

13. Клочек, Г. У світлі вічних критеріїв (Про систему критеріїв оцінки літературного твору). / Г. Клочек . -- К.: Дніпро, 1989. -- 221 с.

14. Куча, О. Ще раз про маніфест української літературної критики [Про статтю Івана Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи] / О. Куча // Мандрівець. - 1994, - №2 - С. 63-68.

15. Мельничук, Я. І. І Франко: проблема традиції та новаторства / Я. І. Мельничук // Радянське літературознавство, 1981. -№12. - С. 54 - 61.

16. Михайлин І. Іван Франко і Зиґмунд Фройд: питання естетики / І. Михайлин // Іван Франко -- письменник, мислитель, громадянин. -- Львів: Світ, 1998. -- С. 306Ї312.

17. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства: Підручник. - 2-ге вид. , зі змінами й доп. - К. : Видавничий центр «Академія», 2003. - 360 с.

18. Піхманець Р. Психологічні концепції Івана Франка у світлі новітніх наукових відкриттів / Р. Піхманець // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин. - Львів, 2008.

19. Поліщук, В. Франкознавчі студії Павла Филиповича / В. Поліщук // Вісник Черкаського університету [Текст]: [зб. наук. ст. ]. Вип. 159 Серія Філологічні науки. - Черкаси: Видавництво ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2009. - С. 49-65

20. Скупейко Л.І. Творча індивідуальність і літературний процес: До теми: Іван Франко - дослідник літератури / Л. І. Скупейко // Радянське літературознавство. - 1983. - №7. - С. 59 - 68.

21. Фізер І. Іван Франко: від соціологічної до психологічної зумовленості літератури / Іван Фізер // Слово і час. - 1993. - № 5. - С. 53 - 61.

22. Франко І. Із секретів поетичної творчості. / Франко І. - К. : Рад. письм. , - 1969. - 191 с.

23. Франко І. Зібрання творів: В 50 т. / Іван Якович Франко; Редкол. : Є. П. Кирилюк (голова) та ін. . -К. : Наук. думка, 1976 ?1986

24. Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи// Зібр. творів: У 50-ти томах. -- Т. 26. -- К. : Наукова думка, 1980. -- С. 5-14; ХІЛК-2. -- С. 77-85.

Размещено на Allbest.ru