Діяльність українських перекладачів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет

Кафедра мов і цивілізацій Близького та Середнього Сходу

Реферат

Діяльність українських перекладачів

Виконала: Козак Алла Миколаївна

группа №119, факультет сходознавства

Перевірив: Комаров Юрій Андрійович

Київ - 2012

План

Вступ

1. Поняття «переклад»

1.1. Типи перекладу

1.2. Ступені наближення до оригіналу

1.3. Посередництво

1.4. Критерії точності перекладу

1.5. Засоби

1.6. Відмінності у перекладах

2. Перекладацька діяльність Івана Франка

3. Перекладацька діяльність Павла Грабовського

4. Переклади Максима Рильського

5. Пантелеймон Куліш - перекладач

6. Перекладацька діяльність Павла Тичини

Висновок

Вступ

Що ж це за професія така - перекладач? Відповімо відразу - дуже творча, але як не парадоксально це звучить - в певних рамках. Що значить «іноземна мова» і що таке «професійне володіння іноземною мовою»? Хто такий перекладач взагалі? Асистент, суперник або союзник? У мові відображається бачення світу певної нації, в ньому відбивається менталітет певної країни, її культура, традиції навіть історичні події. Мова відрізняє нас від усіх інших живих істот на планеті, що не мають його, в порівнянні з ними у нас є величезна перевага: ми наділені потужним знаряддям - словом, яке дозволяє нам виражати свої думки і домовлятися.

Вважається, що в практиці міжнародних відносин центральне місце займають 6 мов. Лідирує серед них, безсумнівно, англійська, носіями цієї мови є чотириста мільйонів чоловік. Ще триста мільйонів використовують цю мову як засіб ділової комунікації, не будучи його носіями. Ще півтора мільярда жителів землі використовують його як додаткову мову спілкування у роботі або в повсякденному житті. Що стосується професійного володіння мовою, це питання дуже тонкий. Робота перекладача є дуже творчою, але разом з тим вимагає від фахівця в даній області не тільки ідеального знання іноземної мови, але й блискучого володіння мовою. Адже перекладачеві доводиться здійснювати переказ в абсолютно різних сферах, від перекладу мови судді на засіданні до інструкцій з експлуатації до побутової техніки.

Можливо ця професія не настільки творча, як професія художника або актора, але вже точно не менш захоплююча, ніж професія інженера або менеджера. Ніяка інша професія не дасть вам стільки можливостей спостерігати за самими різними людьми в різних обставинах: від трактористів у полі за роботою до директорів банків на нарадах. Ніяка інша професія не дасть вам чудову можливість зсередини побачити менталітет і звичаї людей інших культур.

Але одночасно професія перекладача є і дуже складною. Перекладачеві або бюро перекладів завжди необхідно мати мінімальний набір відомостей про переведення, щоб зрозуміти завдання перекладу і відібрати необхідні для виконання цих завдань методи. Велику роль в перекладі грає манера викладу і форма подачі матеріалу.

Наприклад, шведський перекладач, переводячи прес-реліз з англійської мови, буде опускати ряд прикметників, інакше захоплений текст, перекладений в повному обсязі на шведську мову, буде сприйнятий як реклама, що абсолютно неприйнятно для прес-релізу. При перекладі путівника по Італії з італійської на данську мову перекладач також повинен буде «відредагувати» текст оригіналу, де найменша пам'ятка описується як восьме чудо світу, що буде абсолютно абсурдним для цільової аудиторії.

Завдяки наймайстернішим перекладачам наші діти з дитинства знають казки Астрід Ліндгрен, знайомі «З Емілем з Ленебергі».

Без спеціальної підготовки і досвіду, який накопичується роками неможливо стати

висококласним перекладачем. Вам напевно знайомі приклади, коли високоосвічені люди, що добре володіють іноземною мовою, бралися за переклад тексту та через пару годин відкладали його, бачачи, що завдання, яке вони на себе взяли, виявилася для них набагато

складніше, ніж вони думали. Чому ж так відбувається? А все тому, що професійний перекладач не тільки досконало володіє тією мовою, з якого він перекладає, але також має величезний словниковий запас у рідній мові, вміє правильно його використовувати, як в усній, так і в письмовій формі, вміє правильно відтворити навіть стиль промови людини, якого він перекладає.

Ще одна важлива деталь: для успішного виконання перекладу фахівця необхідно мати хоча б загальне кончина про ту галузь, в якій він здійснює переклад, саме тому висококласних перекладачів відрізняє широкий кругозір, ерудованість, начитаність. Або інша ситуація, якщо перекладач є, наприклад, інженером, знання в його області допоможуть стати йому висококласним перекладачем, за умови отримання ним відповідного мовної освіти та наявності досвіду переказів.

На сьогоднішній день від фахівця в даній області потрібна дуже висока якість перекладу, разом з тим висококваліфіковані фахівці, які працюють в іноземних компаніях, чи перекладачі-фрілансери, які співпрацюють з бюро перекладів мають можливість побачити і дізнатися набагато більше, ніж представники інших професій, а також високу зарплату або значні гонорари.

переклади франко грабовський рильський

1. Поняття «переклад»

Перемклад - відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми. Ця єдність досягається цілісним відтворенням ідейного змісту оригіналу в характерній для нього стилістичній своєрідності на іншій мовній основі. Шлях до досягнення такої єдності не лежить через встановлення формальних відповідників. Зіставлення засобів різних мов, навіть найбільш віддалених, можливе лише шляхом зіставлення функцій, які виконують різні мовні засоби. Звідси точність перекладу полягає у функціональній, а не формальній відповідності оригіналу.

Переклад є однією з важливих форм міжкультурних взаємин. Оскільки знання іноземних мов і в давні часи, і сьогодні не можна назвати масовим, перекладачі виступають посередниками між народами, які спілкуються в найрізноманітніших сферах життя. Окрім посередницької функції, перекладні твори виконують і творчу, продуктивну місію, бо завжди були важливим стимулом розвитку національних мов, літератур, культур.

Спочатку переклад виконувався винятково людиною, але були спроби автоматизувати та комп'ютеризувати переклад текстів природними мовами (машинний переклад) (англ. MT - Machine Translation) або використовувати комп'ютери в якості допоміжних засобів при перекладі (автоматизований переклад) (англ. CAT - computer aided translation).

1.1 Типи перекладу

Розрізняють такі форми перекладу:

?усний (послідовний і синхронний, з аркуша);

?письмовий;

?опосередкований (здійснений не з оригіналу, мовою якого перекладач не володіє, а з посередника - перекладу цього тексту на третю мову);

?авторизований - переклад, переглянутий і схвалений автором або зроблений за згодою

автора;

?автоматичний (машинний).

Окрім інтерлінґвістичного перекладу (з однієї національної мови на іншу), Р. Якобсон у праці «Мовознавчі аспекти перекладу» (1958) виділив інтерсеміотичний переклад, який полягає в перекодуванні твору з однієї знакової системи в іншу (наприклад, екранізація літературного твору). До інтерсеміотичного перекладу наближені такі форми адаптації, як прозовий переказ змісту поетичного чи взагалі образного тексту тією самою або іншою мовою, і навпаки - переклад прози віршами, а також критичне тлумачення літературного твору.

Мистецький (художній) переклад - це відтворення літературного тексту засобами іншої мови з якомога повнішим збереженням його мистецьких якостей.

За тематичним змістом текстів переклад може поділятися на літературний, технічний, юридичний, економічний та інше. Найбільш давнім у історії людства вважається письмовий переклад релігійних текстів, перш за все книг Старого заповіту та Нового заповіту Біблії.

У наш час дуже поширеним є переклад та локалізація веб-контенту та програмного забезпечення.

1.2 Ступені наближення до оригіналу

Існують неоднакові ступені наближення до оригіналу, різні типи «присвоєння» іншомовних текстів:

?власне переклад,

?переспів,

?адаптація

?переробка тощо,

кожен з яких виявляє певне співвідношення свого і чужого. Скажімо, випущення епізодів та розширення тексту, забарвлення його іншим стильовим і національним колоритом, зміна епохи, місцевості, імен персонажів та інші значні відхилення характерні для переспіву й переробки, які творчо змінюють оригінал відповідно до концепції

інтерпретатора, а також адаптації - суто ужиткового пристосування стилістики, композиції та змісту оригіналу до культурно-історичних, вікових, професійних особливостей і естетичних уподобань читацької аудиторії. Така практика поширена в жанрі байки (сюжети Езопа у переробках Лафонтена, Лессінга, Красіцького, Крилова, Глібова), в галузі сучасної молодіжної та навчальної лектури (адаптації для дітей романів «Гарґантюа і Пантагрюель», «Робінзона Крузо», «Мандрів Гулівера» та інших популярних творів).

1.3 Посередництво

Повноцінний художній переклад передбачає знання мови першотвору і здійснюється переважно з тексту оригіналу, що дає можливість перекладачеві точно передати зміст,

відтворити відтінки стилю, полісемію слова, нюанси звукопису. Однак на практиці не раз доводиться відступати від цього правила. Коли перекладач не знає мови оригіналу, на допомогу йому приходить переклад-посередник та підрядник.

Посередником, переважно німецьким, часто користувався Іван Франко, щоби донести до українського читача твори літератур Сходу. Микола Вороний свій відомий переклад «Інтернаціоналу» теж здійснив з німецького тексту, хоча й володів французькою. Як згодом згадував поет, оригіналу в нього не було під руками, та згодом, ознайомившись із ним, він побачив, що змінювати що-небудь у перекладі немає потреби.

Частіше перекладачі користуються підрядником. За німецьким підрядним текстом російський поет Василь Жуковський перекладав «Одіссею» Гомера. У XX ст. таким способом здійснив переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» український поет Микола Бажан. Ці переклади визнані шедеврами перекладацького мистецтва.

Поширена практика роботи з підрядником виробила певні вимоги до цього своєрідного «жанру». Підрядник повинен бути стилістично незграбним, щоб зберегти синтаксичні особливості першотвору; якщо слово в оригіналі має два або кілька значень, кожне значення повинно бути збережене й пояснене: перекладач шукає найвідповідніший еквівалент у ресурсах рідної мови. Важливе також сприйняття тексту на слух для відтворення евфонії. Важливу роль у перекладацькім «ремеслі» відіграє версифікаційна майстерність інтерпретатора, його знання рідної мови, її лексичних пластів та фразеології, без чого переклад не буде сприйматися як художній твір.

1.4 Критерії точності перекладу

Критерії точності перекладу є предметом постійних дискусій. Буквальний переклад, навіть зі споріднених мов, практично неможливий, бо точність передачі лексичних, синтаксичних, версифікаційних особливостей оригіналу супроводжується втратою важливих змістових нюансів, а дослівне калькування фразеологізмів призводить до комічних ефектів. Вільний переклад використовує образні засоби, невластиві першотворові, з метою відтворити його дух.

Багато дослідників пропонують оцінювати переклади за критеріями «точність» і «вірність». Вірність - це художність, якість. Точність - збереження обсягу, форми тощо. Проте, на думку відомого літературознавця Анатолія Ткаченка, такий критерій часом служить самовиправданням для прихильників досить вільного поводження з оригіналом у їх полеміці проти «буквалістів».

Можливості творчого самовираження перекладача полягають не лише в широкому спектрі різновидів міжмовної інтерпретації (точний і вільний переклад, переспів, переробка), а й у винайденні мовностилістичного способу наближення читача до оригіналу. Скажімо, на відміну від поширеної практики перекладу комедії «Піґмаліон» Бернарда Шоу з використанням суржику, жаргону чи діалекту, Микола Павлов інтерпретував соковитий «кокні» Елізи Дулітл, граючись із українською фонетикою.

1.5 Засоби

Перекладачі використовують різноманітні виражальні можливості рідної мови, для яких годі підшукати рівноцінний іншомовний відповідник. Для прикладу, античний гекзаметр українською мовою можна передати лише імітативно, засобами силабо-тоніки: довгі склади замінюються наголошеними, а короткі - ненаголошеними. Проте, у Бориса Тена дослідники відзначили такі засоби урізноманітнення ритміки українського гекзаметра, як використання пауз, хореїчних стоп на місці дактилічних, ослаблення наголосів, закінчення фраз на різних стопах рядка, що відповідали б темпоритмові дії. Як спостеріг Д. Павличко, цей віртуоз-перекладач чергує в українському гекзаметрі дактилічний ритм із хореїчним залежно від змісту, як-от у мові старого Пріама, котрий випрошує в Ахілла труп свого сина Гектора:

Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле! Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі. Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

«Канонічний гекзаметр, - відзначив Д. Павличко, - тут вжито у двох останніх рядках, а перші два побудовані за дещо іншим принципом - у них бракує по одному складові, але, власне, зміна ритміки, уривчастість і несинхронність тих рядків з іншими рядками надають словам Пріама більшої емоційної сили».

1.6 Відмінності у перекладах

Відмінність підходів і тенденцій в історії перекладу особливо помітна, якщо зіставити перекладні версії одного й того ж твору. Низка таких перекладних версій творить серію, що й відрізняє переклад від оригіналу, який має унікальний характер.

Якщо розглянути серію українських «Гамлетів», яку започаткував Павлин Свєнціцький (перша дія трагедії, опублікована у львівському журналі «Нива», 1865), а продовжили Юрій Федькович (вільний переклад з німецького посередника, 1870-ті роки), Михайло Старицький (1870-ті роки; тут п'ятистопний ямб оригіналу замінено на хорей), Пантелеймон Куліш (між 1882 і 1886, опубліковано 1899 за редакцією І. Франка), Леонід Гребінка (1939), Віктор Вер (1941), Михайло Рудницький (переклад для Українського театру у Львові, прем'єра - 1943), Юрій Клен (розпочато 1930-1931 р., а завершено в еміграції), Григорій Кочур (1964), можемо помітити тенденцію від вільного до точнішого перекладу, а також наявність паралельних підходів.

Перекладається не лише текст, але й культурно-історичні його контексти. Поняття «мовна картина світу», «національне світовідчуття», «творча індивідуальність письменника», «мистецький шедевр» мають безпосереднє відношення до перекладу: відмінності в будові мовних систем і специфіка національно-культурних середовищ, у яких функціонують першотвір і переклад, неоднаковість життєвих досвідів і духовно-світоглядних орієнтацій автора й перекладача і, нарешті, мистецька унікальність оригіналу зумовлюють неможливість перенесення всіх його параметрів в нову культурно-мовну систему.

Очевидно, треба виходити з того, що не може бути цілковитим перенесенням у нову культурно-мовну систему всіх параметрів оригіналу. Перекладач передає лише частину оригіналу, натомість додає щось від себе. У такому разі порівняння оригіналу з перекладом треба (і можна) здійснювати за критеріями їх збігу і розбіжності, мірою співвідношення між ними. Великі твори чинять опір перекладові, тому цю галузь вважають не просто посередницькою, а творчою.

2. Перекладацька діяльність Івана Франка

Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу являються важливим культурним чинником, даючи можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу, що в інших краях у різних часах причинялися до ширення просвіти та підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важливих і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від римлян, належали до підвалин власного письменства.

На протязі ХІХ століття свого розвою нове українське письменство, крім визначних творців, придбало собі досить поважний ряд перекладачів, серед яких годиться назвати С.Руданського, П.Куліша, П.Ніщинського, Т.Шевченка, І.Франка, М.Старицького, П.Грабовського.

Як зазначають дослідники, І.Франко - один з небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома мовами (українською, польською, німецькою), а перекладав із 14 мов.

Ще й сьогодні вражає широта інтересів поета і його перекладацької творчості. Вона охоплює фольклор різних народів (староруську епіку, чеські, болгарські, сербо-хорватські народні пісні, старошотландські, староанглійські, старонорвезькі балади, староісландські пісні й балади, іспанські романси, албанські, португальські, італійські, німецькі, китайські, єврейські народні пісні, санскритський епос, вавилонські гімни, біблійні легенди), старогрецьку і римську літератури, літератури слов'янських народів (російську, польську, чеську, словацьку, сербську), літератури австрійську, англійську, австралійську, французьку, угорську, американську, німецьку, швейцарську, італійську, норвезьку тощо. Серед авторів, твори яких Франко перекладав, є Шекспір, Дайте, Джордано Бруно, Берне, Байрон, Шеллі, Кальдерон, Ібсен, Лессінг, Шіллер, Гете, Гайне, Гельдерлін, Марк Твен, Золя, Доде, А.Франс, Гюго, Верлен, Ракоші, Міцкевич, Неруда, Пушкін, Лєрмонтов, Салтиков-Щедрін, Некрасов, Лаза Лазаревич. Само Халупка та багато інших.

Особливе місце в літературознавчій та перекладацькій творчості Франка посідає антична (старогрецька і римська) література.

Це було зумовлено не тільки класичною освітою Ї.Франка, але, насамперед, його розумінням виняткової ролі античної культури в історії розвитку європейської. В 1912 році Франко писав: «Скільки скористали західноєвропейські народи: французи, німці, англійці та італійці з перекладів творів грецької та римської старовини, це відомо кожному, хто лиш трохи займався літературною та культурною історією тих народів. Золотий вік польського національного письменства в XVI cm., може, найяркіше характеризується численними перекладами творів італійського письменства епохи Відродження. І в великоруському письменстві на початку нової доби його національного розвою поруч з іменами Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова стоять імена Гнєдича, що переклав «Іліаду», та Жуковського, що, між іншими, переклав також «Одіссею». Перекладаючи античних авторів, досліджуючи і пропагуючи їх творчість, І.Франко, поза всяким сумнівом, щиро прагнув, щоб і його народ скористав із античної культури.

Можна стверджувати, що античність певною мірою допомогла Франкові виробити поетичну техніку і заохотила його до занять поезією: в 1873 p., навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко створив польською мовою віршовану драму «Югурта» за твором римського історика Саллюстія «Югуртинська війна». Крім того, він написав віршем фрагмент драми «Ромул і Рем», віршований «Переказ про прибуття Енея до Італії», перекладав поезії грецьких і римських поетів Софокла, Гомера, Анакреонта, Горація, Овідія. Про дрогобицькі часи Франко згодом згадуватиме в передмові до збірки «В поті чола»: «Гомер, Софокл і Таціт, читані в гімназії, зробили на мене сильне враження, а так само Біблія, котру я читав почасти в старослов'янськім, а почасти в польськім тексті. І я почав дещо перекладати з цих авторів. Виїжджаючи з Дрогобича (1875 p.), я взяв з собою кілька книжок, записаних своїми роботами. Були там і оригінальні складання [...], але головно були переклади: «Антігона» і «Електра» Софокла і дві пісні «Одіссеї». У передмові до «Петріїв і Довбущуків» Франко так згадує про своє захоплення античністю у гімназії: «У Вищій гімназії попри досить багату позашкільну лектуру я писав також багато віршами і прозою. Між іншим, переповів я віршами початкову історію Риму до часів Тулія Гостїлїя [...] Мабуть, у п'ятій або шостій клясі я, крім різних драматичних планів, писав по-польськи віршовану драму «Югурта» як шкільну задачу для професора Петра Париляка, а також уривок драми «Ромул і Рем» німецькими віршами як шкільну задачу для професора Рішко».

У Львівському університеті І.Франко продовжував працювати над перекладами античних авторів і дослідженням їх творчості. Зберігся його семінарський реферат «Лукіан і його епоха», написаний у першій половині 1877 року.

При житті І.Франко опублікував небагато своїх перекладів з античних творів. Зокрема, в 1883 році побачив світ переклад поезії Вергілія «Граматика» («Моретум») разом із статтею «Про життя і творчість Вергілія» в книзі «Переводи і наслідування Осипа Шухевича» і два гімни хору з драми Софокла «Антігона» у журналі «Зоря». В 1894 році І.Франко видрукував спочатку в журналі «Житє і слово», а потім окремим виданням переклад драми Софокла «Едіп-цар», а в підручнику К.Лучаківського «Взори поезії і прози для п'ятої класи...» - 6 поезій Горація (три оди, дві сатири, одне послання) і уривки з двох од Піндара. В 1909 р. був опублікований переклад казки про Амура і Псіхею з роману Апулея «Метаморфози, або Золотий осел» у серії «Універсальна бібліотека». В 1913 році побачила світ у Львові наукова розвідка І.Франка про старогрецьких поетів Алкея і Сапфо, яку він наповнив своїми перекладами їх поезії.

Решту перекладів Франка з античних авторів довго залишалися в рукописах. Частина з них уперше була опублікована лише 1962 р. Це, головно, переклади останніх років життя І.Франка. Дати їх створення відомі: поет акуратно вказував їх у кінці перекладів, після чого майже завжди давав і коротку наукову розвідку про автора. Так, у 1913 р. І.Франко переклав «Теогонію», «Щит Геракла» та «Діла і дні» Гесіода і написав наукове дослідження «Гесіод і його твори». Тоді ж були перекладені сім міміямбів Геронда. Найбільшу кількість перекладів І.Франка датовано 1914- 1915 роками. Серед них знаходимо уривки з комедій Арістофана «Хмари» і «Жаби», п'ять ідилій Феокріта, епілій Мусея «Геро і Леандер», уривок із поеми Лукреція «Про природу речей», так звану Орфеєву поему про аргонавтів, 34 гомерівські гімни і 16 гомерових епіграм із втраченої праці Геродота «Про життя Гомера», пародійну поему «Війна жаб із мишами».

У 1915 р. І.Франко написав три ґрунтовні наукові дослідження з античної літератури, в яких помістив і власні переклади творів досліджуваних авторів. Одна з цих праць називається «Овідій у Томіді (м.Томи)» і розповідає про життя і творчість Овідія на причорноморському засланні. Сюди ввійшли переклади повних творів і фрагментів із «Скорботних пісень», «Послань із Понту» та з поеми «Ібіс". Переклади "Прощання", "Невірному другові", "Ібіс", "Трістя", "Екс понто" Овідія вважаються одними з найкращих і правильними. За них І. Франко отримав одне з перших місць серед українських перекладачів.

Переклад "Овідій у Томіді" був написаний між 25.03 і 8.05.1915 р., коли І.Франко лежав прикутий смертельною хворобою. Він є не тільки дуже детальним, але також цілком зрозумілим. В одній із своїх заміток Франко писав про свої переклади: "Перекладаю тільки такі здобутки з іноземних літератур, які читаючи, маю відчуття, що відкривається переді мною новий світ думок або поетичних образів. Хотілося би також своїми перекладами викликати такі ж самі враження у своїх читачів". Безперечно, йому це цілковито вдається.

І.Франко є не тільки перекладачем, але також співавтором, на що вказує переклад "Овідій у Томіді". Винятковими є "Ібіс", "Трістя", "Екс понто", переклади яких Франко створив по-новому. Вони представляють сумне життя Овідія на засланні. Передує їм "Автобіографічна елегія", наступним дає поет опис місця вигнання, показує переживання і пригоди Овідія в далекому краї, зрештою збирає докупи розкидані відомості про варварів, серед яких той жив. У кінці перекладу "Ібіса", який Франко назва "помста поета", знаходимо давні згадки про причину заслання, які в будь-який спосіб відхиляють сторінки таємниці. Свої тлумачення перекладач переплітає з власними зауваженнями. Замість наукового доведення Франко подає пояснення в поетичній формі. Ці тлумачення стисло сполучаються з поезією Овідія в одне ціле, створюючи разом новий твір, який має характер поетичного і біографічного роману.

Це дослідження і сьогодні залишається цінним внеском у класичну філологію. Другою є розвідка «Грецькі пародисти» з перекладом «Атгацького обіду» Матрона та уривків із творів інших пародистів, а третьою - «Дещо про Орфея і припису­вані йому твори», що теж залишається актуальною.

У травні-серпні 1915 р. Франко підготував величезну антологію поезій «Вибір із старогрецьких поетів», до якої ввійшло понад 230 перекладів і переспівів, усього близько 7000 поетичних рядків. На сьогодні з них опубліковано в 9-му томі зібрання творів у 50-ти томах 209 поезій 64 поетів, 13 поезій безіменних авторів і одна народна пісня. У збірку, зокрема, ввійшли 8 віршів Сапфо, 12 - Солона, 5 - Симоніда Кеоського, 8 - Платона Афінянина, 9 - Носсіяди Локріянки, 11 - Аніти Тегеянки, 16 - Мелеагра Гадарця та ін. Значення цієї збірки для української літератури переоцінити важко.

Античність була не тільки предметом захоплення, дослідження і перекладацької діяльності 1.Франка, вона справила суттєвий вплив і на його власну творчість. Ця проблема вимагає глибокого і серйозного вивчення, але вже навіть дилетантське знання творчої спадщини І.Франка дозволяє говорити, що такий вплив є і виявляється він у використанні античних образів та мотивів, і в ремінісценціях із античних авторів, і в згадках імен античних поетів, діячів, учених, і в грецьких та латинських назвах окремих творів, циклів, збірок поета, і, нарешті, у створенні ним поезій за мотивами історії стародавнього Риму і Греції.

Наприклад, в оповіданні «Дріада» знаходимо образи дріади і фавна, в «Історії одної конфіскати» - мотив меча Бренна, вождя галльського племені сенонів (338 р. до н.е.), який підійшов до стін Риму і якому римляни запропонували багатий викуп. На терези з золотом Бренн кинув свого меча, вигукнувши своє знамените «Vae victis! (Горе переможеним!)». У повісті «Перехресні стежки» зустрічаємо образ ларів і пенатів (родинних богів-хранителів домашнього вогнища), В повісті «Великий шум» І.Франко згадує Сапфо і Аристофана. В «Петріях і Довбущуках» - Софокла, в оповіданні «Борис Граб» - Епамінонда, грецького політичного діяча і полководця V-IV ст. до н.е., який навіть жартома ніколи не говорив неправди. В поемі «Святий Валентій» знаходимо згадки про Гомера, Арістотеля, Асклепія, Гіппократа, Галена, Епіктета, міфологічний Ереб тощо. Перегукується Франко з Овідієм своєю назвою циклу «Скорбні пісні» (збірка «З вершин і низин») та використовує початок оди Горація «Ненавиджу низьку юрбу», щоб дати заголовок своєму оповіданню. Латинські назви мають окремі цикли та збірки віршів Франка.

З серпня 1915 по березень 1916 року І.Франко плідно працював над створенням поезій за мотивами реальної та легендарної історії стародавнього Риму і Греції, відбираючи для цього найяскравіші епізоди історії, події та історичні постаті. Усього ним написано 139 таких творів.

Протягом усього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався до питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з передмовами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими аналізу кожного твору (1899-1902). Робота Франка по редагуванню перекладів П. Куліша дуже повчальна. Про характер перекладів П. Куліша Франко пише у своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда» Байрона.

Вагомою працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим перекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'являються уривки з «Фауста». У 70-80-х роках Франко продовжує друкувати свої переклади з цього твору. Лише у 1881 р. він закінчує переклад першої частини «Фауста», додавши до нього докладні коментарі. В цьому ж році в журналі «Світ», у «Вістях літературних» з'являється повідомлення про те, що закінчено переклад «Фауста», і звернення до українського читача з проханням допомогти виданню цього перекладу і цим «зробити прислугу нашій літературі». Нарешті у 1882 р., після тривалого листування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко».

Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в роботі чеської преси, листувався з видатними че­ськими літераторами, присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в галузі чесько-українських зв'язків була дуже плідною. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків Франко підкорив єдиній цілі - зробити чеську літературу надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської, і української демократичної літератури.

Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі «Літературно-науковий вісник» (1898-1906), Франко продов­жує свою діяльність по ознайомленню українського читача з кращими зразками світової літератури. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей під загальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статті перекладами з вибраних ним письменників. Так, у 1898 р. у «Літературно-науковому віснику» був надрукований переклад новел Конрада Фердінанда Маєра, зроблений Маковеєм, в супроводі статті Франка «Конрад Фердинанд Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастіше вміщував разом з перекладами творів французького письменника.

У «Літературно-науковому віснику» Франко друкує переклади з -Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.

Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мі­рою як і Франка-поета і перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю різноманітність творчості народів світу.

Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Пісні гайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть за Волощиною...». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського народу, який страждав і від власних багатіїв - чорбоджіїв, і від турецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари, за словами Франка, «ніколи не забували своєї славної минувшини і народної самостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на свобідне життя і людську гідність». Народний рух болгар проти турецького гніту відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з'єднувались у дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні про подвиги народних месників, борців за незалежність Болгарії. У перекладі румунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовий образ людини з "роду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци і прикрашає рідну землю". В баладі «Шотландська відвага і англійська зручність» висміюються англійські завойовники.

Слід відзначити переклади І.Франка з російської літреатури. Вони були вміщені у збірці поетичних перкладів "Думи і пісні європейських поетів. Переклади і наслдування 1876-1919", яку Франко готував до друку, але видати не встиг.

Переклад поезії "Дума" робився з тексту, який надруковани й у збірці поезій політичних в'язнів "Из-за решетки", під псевдонімом М.Н. Перекладаючи цю поезію, Франко намагався надати їй більш чіткої політичної виразності. Свій переклад він закінчує на сьомій строфі. Саме на цьому місці поезія досягає найвищого революційного піднесення.

"Підскоцька" - переклад поезії російського політичного в'язня Кар... Хто такий Кар..., розкрити Франкові не вдалося. Пееркладача зацікавила ревоційна енергія, мужність, витривалість і самовідданість у боротьбі поета Кар... Важливим є те, що Франко у своїх перекладах "Дума", "Підскоцька", "В тюрмі" підсилює деякі місця, робить їх політично виразнішими. Так, наприклад, після третьої строфи у перекладі "Підскоцька" І.Франко додає строфу від себе, в якій твердо висловлює віру в перемогу над ворогами, в цілковите їх знищення: "Спати ляжуть і не встануть". Авторська дата цього перекладу - 1878 р.

Займався І.Франко й перекладом древньоіндійських творів. Про знайомство Франка з

"Ріґведою" та про форми рецепції цієї найдавнішої пам'ятки індійської літератури у творчості письменника не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень перекладача. Така ситуація закономірна: власні переклади гімнів "Ріґведи" (які письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось самостійне, а згадки про "Ріґведу" (хоча і численні) у наукових працях ученого легко губляться у величезному обсязі його писань.

Кількість Франкових перекладів з "Ріґведи" загалом незначна: 5 уривків (14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у "Передмові" до книги "Вибір декламацій для руських селян і міщан" (1898) письменник помістив гімн "До Варуни" (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча "Крайня північ - вітчина людскости" (1910) Франко подав уривки з гімнів "До Iндри" (РВ, Х, 138: 3-5), "До Адітів" (РВ; II, 27: 14), "До Ашвінів" (РВ, VII, 67: 2); "До Ушас" (РВ, VI, 76: 1-4).

Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про гімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про "Ріґведу" загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засади перекладу "Ріґведи" складне і дотепер до кінця не з'ясоване. Повний німецький переклад "Ріґведи" Германа Ґрасмана, яким користувався I.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади) на "алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул відповідностей" . Тому Франкові переклади "Ріґведи" можуть цікавити нас передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів.

"Ріґведа", як відомо, - це велике зібрання релігійних текстів, що включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі.

Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник "переклав віршами цілого Iова" , а під кінець життя - усі 34 гомерівські гімни. У статті "Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході" (1913) Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд разом з гімнами "Ріґведи", відрізняючи їх від поезії церковної. Основна відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку письменника, в тому, що "поезія церковна далека вже від тої наївної віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими визначається первісна поезія релігійна" . Для Франка релігійна поезія - це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому в трактаті "Iз секретів поетичної творчості" (1898) бачимо прихильне ставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно з яким поети "те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа . З цієї ж причини письменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно з якою "поет" - це "рукодільник", "ремісник", а поезія це "артистична техніка без властивої творчості" . Вихід із цього парадоксу Франко знаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно з якими слово "поет" походить не від грецького "робити", а від кореня "пою", що зближується із старослав'янським "пою", тобто співаю. "Поет", таким чином, означає "співець" близький до гомерівського "аеда". Власне кажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає. Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних

картин постає істина-видіння . А тоді, використовуючи набуті в екстазі досвід і знання, поет складав (за термінологією ріші -"ткав") вишукані гімни . Тому джерело гімну - в екстазі, однак сам гімн - продукт досконалої техніки, володіння якою передавалося із покоління в покоління співців.

Стає очевидним, що за судженням Франка про релігійну поезію стоїть передусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал. "Наївна віра", "безпосередній вилив чуття", що їх письменник називає серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів. Нам не хотілося б, однак, пояснювати меншу увагу Франка до індійської релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш поверховим знанням Франка "Ріґведи" (хоча такий аргумент зовсім не виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у специфіці самої "Ріґведи" як зразка релігійної поезії, адже між гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку, та ведичними гімнами, з другого, - існує суттєва, принципова різниця, що й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам'ятки.

Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, Франко твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже широко.

Отже, І.Франко був не лише талановитим письменником, але й різнобічно обдарованою людиною. Всього себе він присвятив збагаченню української культури, піднесенню її до європейського рівня. Літературна діяльність І.Франка стала цілою епохою в історії українського письменства та значною мірою урізноманітнила європейську художню палітру. Перекладацька діяльність Франка знайомить українського читача з найкращими досягненнями світової культури, є гігантською і безприкладною.

3. Перекладацька діяльність Павла Грабовського

Перекладати П. Грабовський почав ще в юнацькі роки. Вже 1888 року, коли був у "Бутирках", перекладав зарубіжних поетів, а ще більше - під час ув'язнення в іркутській тюрмі (1889-1892 рр.). Саме тут з'явилися переклади "Шільйонського в'язня" Байрона і "Євгенія Онєгіна" Пушкіна. Все життя він приділяє перекладацькій практиці значну увагу. Говорячи про принципи своєї перекладацької діяльності, Грабовський зазначав: "Всякий добрий переклад, по моїй думці, повинен віддавати правдиво цілий дух і художницьку красу первотвору, вибрати все, що надає останньому вартості та оригінальності, бути не менш характерним, як він". Найбільше Грабовський перекладав російських поетів: О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, М. Огарьова, І. Сурикова та інших. Особливо близькою була Грабовському поезія М. Некрасова, яка відповідала його власним настроям.

Намагався Грабовський перекладати й російський національний епос, особливо героїчні билини. Саме Грабовському належать перші переклади билин "Ілля Муромець", "Святогор", "Микула".

Визначне місце серед перекладів Грабовського посідають твори західно- й південнослоціянських поетів (польських, чеських, словацьких, болгарських, сербських, хорватських, словенських), яких він шанував за глибоку любов до народу, до рідного краю.

Досконалістю визначаються його переспіви творів видатної польської поетеси Марії

Конопницької, віршів великого болгарського поета Христо Ботева. Окремою збіркою видав він також переклади творів народного шотландського поета Роберта Бернса. Працював він над перекладами Байрона, Гейне, Ґете та інших.

Грабовський також багато працював над перекладами російською мовою кращих зразків української поезії, бажаючи ознайомити з нею широкі кола російських читачів. Із цих перекладів він склав 1898 р. цілу збірку "Песни Украины", яка є своєрідною антологією української поезії російською мовою. Головне місце в ній посідають переклади поезій Т. Г. Шевченка.

Видані окремі збірки перекладів Павла Грабовського: "Твори Івана Сурика" (1894 р.), "З чужого поля" (1895 р.), "Доля" (1897 р.), "Хвиля". Багато своїх перекладів поет називав переспівами, бо в деяких поетів він "брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по-своєму".

Перекладна діяльність П. Грабовського - це справжній подвиг поета, коли врахувати час і умови, в яких він працював.

4. Переклади Максима Рильського

Максим Рильський - неперевершений перекладач і глибокий теоретик перекладацької справи. За своє життя він переклав на українську мову понад двісті тисяч поетичних рядків. Крім того, перекладав повісті, романи, п'єси. Йому належать наукові праці «Проблеми художнього перекладу», «Художній переклад з однієї слов'янської мови на іншу», «Пушкін українською мовою» та ряд інших. Поет вважав переклади важливою політичною і культурною справою: «Це - знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості». Найголовніші ознаки радянського перекладацького стилю в розумінні Рильського - точність у передачі змісту і форми оригіналу, гармонійна єдність ідеї й художнього образу, примат змісту над формою.

Максим Рильський підкреслював, що перекладач повинен у кожного великого поета знайти творчу домінанту - те найхарактерніше, найсуттєвіше, що властиве тільки його творчості. В практиці перекладача це означає - передати іронію Генріха Гейне і Анатоля Франса, гнівний пафос Тараса Шевченка і Миколи Некрасова, сарказм Володимира Маяковського і т. д. Щоб досягти цього, перекладач повинен мати якусь спорідненість з автором оригіналу, бути творцем, що відбирав собі оригінал для перекладу. Завдання перекладача, за словами Рильського,- зберегти національну специфіку образів, побут, культуру, уподобання того народу, з якого перекладав. «Негр,- пише Рильський,- порівнює кохану дівчину з стрункою пальмою, росіянин - з білокорою березою, українець - з гнучкою тополею. А як же бути перекладачеві негритянських, російських, українських пісень? Зрозуміла річ, не підмінювати пальму березою чи тополею, але довести образ пальми до свідомості і уяви читачів…». Якщо ж неможливо передати українською мовою той чи інший образ, Рильський прагне замінити його рівноцінним або наближеним. Так, рядки Пушкіна:

Как величавая луна,

Средь жен и дев блестит она

Рильський перекладає:

Зорею ранньою вона

Блищить серед зірок одна.

У вірші «Мистецтво перекладу» він вимагає від перекладача зберегти багатство думки й мови, особливості творчого обличчя поета:

…треба, щоб слова З багатих не зробилися убогі, Щоб залишилась думка в них жива і щоб душі поетової вияв На нас, як рідний, з чужини повіяв.

В перекладах Рильського на нас, «як рідний», повіяв геній Пушкіна і Міцкевича, Лєрмонтова і Словацького, Мольєра і Шекспіра та багатьох інших видатних письменників. Рильський мав повне право пишатися своєю перекладацькою діяльністю, звітуючи нею перед народом: «Я много переводил и перевожу. Горд, что в своем переводческом активе могу назвать произведения Пушкина («Евгений Онегин», «Мєдний всадник» идр.), Мицкевича («Пан Тадеуш», балади, сонети), Корнеля («Сид»), Вольтера («Орлеанская девственница»), Буало («Искус-ство поззии»), Расина («Федра»), Мольєра («Мизан-троп»), Гіого («Зрнани» и «Король веселится»), ІПекспира («Король Лир», «Двенадцатая ночь»), переводил также прозу - Мопассана, Бедье («Тристан и Изольда»), Гоголя («Майская ночь»)… многие стихотворения позтов Со-ветского Союза также печатаньї в моих переводах. Кроме того, я перевел ряд опер для украинских театров»

До 100-річчя загибелі О. Пушкіна працювали над перекладами його геніальних творів. Це було важке, але почесне завдання. У статті «Пушкін українською мовою» Рильський писав, що переклади творів Пушкіна - «це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку. Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі» .

Робота над перекладами творів Пушкіна (як і інших великих письменників братніх літератур) - це патріотичний подвиг Рильського, який приклав багато зусиль, щоб донести в повній красі геніальні твори великих світочів літератури до свого народу.

Ми всі чимало доложили

Свого уміння, хисту й сили,

Щоб передати, як уміли,

Величну пушкінську красу,

писав Рильський у вірші «Напис на українському двотомнику Пушкіна».

Поетичні успіхи в роботі над перекладами Пушкіна приносили поету велику творчу радість, наснажували його на нові творчі дерзання. «Вспоминаю,- писав Рильський,- и не стыжусь признаться в атом,- что среди ночного безмолвия я заплакал от счастья, когда мне удалось, как мне кажется, довольно верно передать изумительные строки:

Шипенье пенистых бокалов

И пунша пламень голубой…

Після російської і білоруської Рильський-перекладач, мабуть, найбільше уваги приділяв польській літературі. Він чудово переклав на українську мову багато творів великих польських поетів - А. Міцкевича та Ю. Словацького. В 1949 році вийшов українською мовою в перекладі М. Рильського (друга редакція) роман у віршах А. Міцкевича «Пан Тадеуш», який вважається енциклопедією життя Польщі другої половини XVIII - початку XIX ст. Здійснивши перше видання «Пана Тадеуша» українською мовою ще в 1927 році, М. Рильський знову повернувся до роботи над перекладом, бо справедливо бачив в Адамі

Міцкевичі «полум'яного польського патріота і послідовного поборника дружби народів».

Дійсністю стали благородні мрії А. Міцкевича. Його твори читають не тільки вільні польські робітники і селяни. Завдяки чудовим перекладам Рильського та інших українських поетів твори Міцкевича стали доступними для робітників і колгоспників України. Народна артистка Наталія Ужвій у «Листі до поета» з почуттям глибокої вдячності зізнається: «Наш театр імені Івана Франка з особливим почуттям працює над п'єсами, перекладеними із інших мов, коли їх перекладає Максим Рильський… Ваш переклад «Сірано де Бержерака» в своїй витонченій майстерності і дотепності змагається з оригіналом»

Особливо багато і блискуче перекладав М. Рильський з слов'янських літератур. «Для нього слов'янські мови,- каже Микола Тихонов,- що шумлять, як швидкі свіжі ріки, давали справдешню радість, і він поринав у їхні співучі глибини, перекладав, досліджував, насолоджувався цим багатством. І які перемоги здобував він, перекладаючи українською Пушкіна й Міцкевича, наприклад!». Максим Рильський був залюблений у книги. Художні твори багатьох народів і віків допомагали йому пізнати життя далеких часів, заповіти попередніх; поколінь, мрії й ідеали людей праці.

Красою і художньою майстерністю його переклади часто змагаються з оригіналом. «Зроблене ним,- писав Л. Булаховський,- для зближення української культури з російською та іншими - французькою, польською - культурами є справжній поетичний подвиг, вагу якого аж ніяк не можна переоцінити: мало літератур можуть похвалитися такою силою блискучих перекладів, з таким винятковим хистом виконаних працею одного майстра, як українська,- невтомною працею Рильського» . Чудові переклади поета, як він того і бажав, служать двом великим цілям - справі розвитку української соціалістичної культури і братерському єднанню народів. Майстерність Рильського-перекладача вчитель може проілюструвати його перекладами з російської літератури.

5. Пантелеймон Куліш - перекладач

Пантелеймон Куліш - усебічно обдарований письменник, передусім палкий патріот України, який упродовж усього життя невтомною повсякденною роботою доводив безмежну свою любов до рідної землі, до українського народу. Він же був відомим перекладачем. Так, в 1864-1868 роках П. Куліш працював у Варшаві, де був директором духовних справ, також членом комісії з перекладу польських законів. Саме тоді змінилися погляди письменника. Якщо до цього він відстоював ідею самостійності України, сприяв розвитку української школи, то тепер почав піднімати політику Катерини II і Петра І, виступав проти революційних настроїв народу, засуджував запорожці, повстанців.

У 1873-1874 роках він працює перекладачем в Петербурзі. Цій роботі Куліш віддає багато часу. Перекладацька діяльність була великим вкладом в українську літературу. Так, в 1897 році вийшла збірка його перекладів «Позичена кобза». До неї увійшли твори світової культури : Ф. Шиллера, Г. Гейнеа, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п'єс В. Шекспіра.

Літературознавець В. Недилько перекладацьку діяльність П. Куліша називає справжнім подвигом, оскільки переводив він в ті часи, коли вийшов Емський указ про заборону української мови. Своєю роботою письменник доводив, що наша мова здатна відтворити усі багатства світової культури. Цикл творів російських поетів він назвав «Перепевы з великороських пений». Заслуга П. Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказувало, що Куліш «дав нам переклад »Гамлета«, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладів великого британця».

Ця людина була першим перекладачем Біблії українською мовою.

Об ролі письменника як творця і як перекладача чудесно сказав у своєму листі М. Коцюбинский: «…усе більш все видніше і видніше стає, яка велика вага в нашому письменстві має це знамените ім'я; а який матиме своїми роботами, які тільки тепер відкриваються світу, - про те можна здогадуватися. Могутній майстер української мови і творець українського правопису, благородний поет, перекладач Шекспірівських і Байроновых творів, а також Біблії, автор »Записок в Південній Русі«, »Чорної ради« і сили інших цінних робіт - має право на нашу повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба поважати його роботу». Видатний діяч української літератури П. Куліш майже 60 років фальсифікувався ідеологами комуністичного режиму, його творчий спадок заборонявся, але зараз повернувся в казну духовного життя українського народу, допомагає нам краще зрозуміти героїчні і трагічні сторінки української історії.

Пантелеймон Куліш служив українській національній ідеї. Так, в листі до Г. Рентель (1862) він писав: «Кращого від українців в ідеї немає нічого, але [...] небагато в нас людей гідних, здача - дурноляпы, можливо, більше шкідливі, чим корисні для поширення в суспільстві рятувальної для майбутнього української ідеї».

Саме він написав новаторський твір «Чорна рада», піднявши їм українську літературу до світового рівня. Саме він почав український історичний роман. Г. Куліш був художнім новатором в області перекладу світової літератури українською мовою і ще в той час, коли выданв були укази про заборону рідної мови. Він перший перевів Біблію, створив перший український правопис на фонетичній основі («Кулішивка»), створив «Граматику» для українських шкіл. У своїх творах піднімав важливі проблеми, які є актуальними і сьогодні : батьки і діти, любов і подружнє щастя, патріотизм і незалежність держави, Відношення влади до народу, народна мораль, добро і зло.

...