Діяльність українських перекладачів

Усе своє життя Куліш служив українській національній ідеї, в ній - його єдина мета, в ній він був послідовний. Так, І. Франко писало: «Куліш усе життя свою шукав шляхів, палаючи пристрастю сказати якесь велике слово. В даний момент твердо переконаний в правоті своєї думки, він все ж незабаром відкидав її, щоб знову з такою ж самовпевненістю захищати яку-небудь іншу. Ці питання складали трагедію його життя, але вносили фермент в літературне життя України…» Важливим є те, що письменник широко відтворив життя різних сфер тодішнього суспільства і типових представників усіх соціальних шарів.

6. Перекладацька діяльність Павла Тичини

Що ж стосується нечисленних, але напрочуд виразних перекладів Павла Тичини з лірики Адама Міцкевича, то він якраз блискуче уникає такої небезпеки. Він вибирає головне, визначальне в поезії польського поета, надаючи йому при цьому індивідуального образно-емоційного забарвлення, але з неодмінними врахуваннями провідної «стильової атмосфери» твору в його «первописному» звучанні. При такому підході його переклад є лише авторизованим українським варіантом оригіналу, проте, орієнтованим не на самодостатні формалістичні вправи, а на сучасного українського читача, який має бути гідно ознайомлений з інослов'янським поетичним шедевром.

Обмежимося лише одним промовистим прикладом. Тичина переклав ліричний вірш польського поета «До М.» - до Марилі Верещак, присвячений першому коханню Міцкевича, улюбленій жінці, з якою він потім був розлучений навіки:

… Тінь буває довша, сонце як заходить,

Широко як пада полем осмутнілим,

Мій так само образ - чим все дальше сходить,

Тим собі сумніше, а світ стає немилим…

…Як було радів я, миле чорнобрів'я,

Частку свого серця при собі лишив я.

… А вночі, як блискавка зашипить зміясто,

А в садку ще груша, од вітрів заб'ється,

Пугач прач застогне, дощ закрапа часто,

Скажеш: « Душа його знов до мене рветься». У Міцксвича в оригіналі немає такого глибокого ліричного, а тим більше фольклорного поповнення. Тичина тут вдається (подібно до Рильського) дуже часто до засобу компенсації образу) намагаючись відтворити близьке за змістом, за тональністю коло образів). Переклад вірша набуті при цьому, цілком свідомо, не тільки фольклорного, а й українського колориту: сонце, що заходить ввечері край осмутнілого поля; звернення до ліричної героїні в дусі української народної пісні, вічний дощовий пейзаж із пугачем, пориваннями вітру, «зміястою» блискавкою.

Висновок

Дії перекладача детерміновані (обмежені) лінгвоетнічним бар'єром: усім тим, що не дозволяє носію мови перекладу безпосередньо сприймати першотвір і реагувати на нього так, ніби він є носієм вихідної мови. Серед факторів, що підлягають нейтралізації (усуненню) у процесі перекладу, важливе місце посідає розбіжність двох мовних систем - оригіналу та транслятора. Якщо така нейтралізація (усунення) не відбувається, то двомовна опосередкована комунікація буде відсутня. Окремі недоліки у переході від системи однієї мови до іншої спричиняють ускладненість смислового та емоційного сприйняття (Латышев 1988:81-91).

Отже, як бачимо створення еквівалентного тексту перекладу вимагає від перекладача не тільки бездоганного знання мови першотвору та мови перекладу. У перекладача має бути сформована лінгвоетнічна комунікативна компетенція, відповідна лінгвосоціокультурному середовищу оригіналу.

Лінгвоетнічна комунікативна компетенція - це частина комунікативної компетенції, що зумовлена належністю людини до певного мовного або культурно-етнічного колективу (Л. Л. Нелюбін). До лінгвоетнічної комунікативної компетенції належать такі фактори, як знання певної мови (її одиниць і моделей) та норм мови, звичка до певного засобу висловлення змісту в певній ситуації (узус), наявність преінформації (пресупозиції) - попередніх знань культурно-історичного й актуального характеру, наявність національно культурних стереотипів оцінювання. Відсутність будь-якої зазначеної складової створює певний бар'єр для розуміння. Такий бар'єр в ситуації міжкультурного спілкування ми називаємо лінгвоетнічним бар'єром.

Подолати лінгвоетнічний бар'єр покликане мовне посередництво. Його зазвичай здійснює людина, яка володіє мовами сторін. Розрізняють різні форми мовного посередництва: переклад, переказ, реферування, складання інформаційних довідок тощо. Центральне місце серед них займає переклад, який сприяє повноцінній передачі інформації. Формально, переклад, як процес, має на меті забезпечити обидві сторони “вихідною” від сторін інформацією незалежно від різниці у мові. Призначення перекладу полягає у тому, щоб забезпечити таке двомовне (чи багатомовне) спілкування, яке за своїми можливостями максимально наближається до одномовного спілкування. Основне значення у забезпеченні цього має успішна технологія перекладу, застосовувана перекладачем.

Передусім, вибір твору для перекладу не може бути випадковим. За висловом А.Поповича, вибір тексту для перекладу виникає “на перехрещенні декількох зовнішніх стратегій (громадська, культурна, політична, літературна, економічна - наприклад, стан книжкового ринку і т.п.) з внутрішньою стратегією перекладача”. Услід за Поповичем, ми вважаємо “вибір тексту для перекладу тією ж мірою важливим, як і вибір теми для автора оригіналу”. Серед зовнішніх чинників, які впливають на вибір перекладачем тексту, можливо виділити три основні сфери: 1) культурно-політичні запити сприймаючого середовища, 2) жанрово-стилістична ситуація цільової літератури, 3) соціальне становище й історичний стан мови-сприймача. До внутрішніх чинників впливу на вибір тексту для перекладу ми зараховуємо інтерпретацію перекладачем вихідного тексту та інспірований нею естетичний задум перекладача.

З особливою виразністю закономірності підбору текстів для перекладу простежуються у випадку поета-перекладача, який сам має яскраву поетичну індивідуальність. Так, про українського поета і прозаїка Теодосія (Тодося) Осьмачку (1895-1962) існує думка, що він “винятково підходив для того, щоб здійснити переклад “Макбета”. Окрім трагедії “Макбет”, Осьмачка переклав обидві частини історичної хроніки Вільяма Шекспіра “Генрі IV” (назва хронічки подається за перекладачем), яка, хоч і меншою мірою, також тематично була йому дуже близькою. Ми приєднуємося до висновку літературознавця В.Жили, що “перекладаючи “Макбета”, Теодосій Осьмачка створив важливий твір мистецтва, широкого інтересу і застосування”. В чому ж полягає особливість цього перекладу? За спостереженнями В.Жили, “переклад виявляє глибоку емоційну перейнятість Осьмачки, який є надзвичайно чутливим до усіх проявів присутніх у творі характерів. Перекладач дивиться на них із розумінням і правильно витлумачує їхні функції. Він досконало красномовний і, можливо, дещо суворий, інтерпретуючи атмосферу жаху і таємних сил, які контролюють слова та вчинки в трагедії. Осьмаччина подача “Макбета” не втрачає через свою ускладненість; це п'єса, в якій дія стрімко просувається вперед, втілюючи шекспірівську реальність, але побачену через призму почуття і розуму Осьмачки. Я помічаю в ній Осьмаччині почуття і відчування, його манеру сприйняття і ті важливі риси, які не дають применшити величі трагедії. Переклад виконано могутньою, зворушливою мовою. Він зачаровує читача не лише завдяки окремим фрагментам, а й завдяки своїй переконливій цілісності”.

Размещено на Allbest.ru