Проблема трансформації історичної правди у творчості І.С. Нечуя-Левицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький державний університет

УДК: 883 Н - 3.091

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ПРОБЛЕМА ТРАНСФОРМАЦІЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ У ТВОРЧОСТІ І.С.НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Спеціальність 10.01.01 - українська література

ПОДА ОЛЕНА ЮРІЇВНА

Запоріжжя - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Запорізького державного університету міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник

доктор філологічних наук Тихомиров Володимир Миколайович, завідувач кафедри зарубіжної літератури Запорізького державного університету

Офіційні опоненти

доктор філологічних наук, професор Клочек Григорій Дмитрович, завідувач кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.Винниченка, академік АН Вищої школи України

кандидат філологічних наук, доцент Конончук Михайло Миколайович, доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка

Провідна установа Дніпропетровський державний університет, кафедра української літератури

Захист відбудеться 9 червня 2000 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 при Запорізькому державному університеті (69060, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2, філологічний факультет, аудиторія 230).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького державного університету (69060, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2).

Автореферат розіслано 06 травня 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Т.В. Хомяк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

нечуй левицький роман історичний

Актуальність дослідження. Ім'я І.С.Нечуя-Левицького добре відоме широкому читацькому загалу як в Україні, так і далеко за її межами. Його творчість активно вивчалася науковцями й аналізувалася критиками протягом другої половини ХІХ та всього ХХ століття. Здавалося, що переважну більшість творів митця досліджено, розглянуто всі відомості про його життя. Але факти доводять, що нечуєзнавство не спромоглося уникнути створення так званих “білих плям”: більшість статей, передмов, нарисів істориків, теоретиків літератури та її критиків характеризувалася вдаваним ігноруванням наявності історичних творів, зокрема історико-популярних нарисів, романів у творчому доробку письменника.

Шлях історіографії І.Нечуя-Левицького до читача невимовно складний, можна навіть сказати, трагічний. Майже століття його історико-літературна спадщина характеризувалась як націоналістична, його історико-світоглядна позиція асоціювалася з поняттям "національний збоченець" і була недоступна для ознайомлення і вивчення. Безсмертні твори І. Нечуя - Левицького ("Кайдашеву сім'ю", "Миколу Джерю", "Афонського пройдисвіта” та багато інших) не можна було викреслити й знищити. Проте зіграти на письменницькому патріотизмові, любові до рідної нації й спаплюжити їх у часи ментальної стагнації було надто легко. Його історико-популярні й художні версії минулого України століття зазнавали нищівної критики, його голос на захист самостійної і незалежної батьківщини приглушувався, перекривався брехливими, штучно підсилюваними голосами ідеологів.

На сьогодні ми маємо тверезо й об'єктивно, обґрунтувавши і дослідивши світоглядні позиції та наукові переконання І.Нечуя-Левицького, подати реальну оцінку його наполегливим спробам сіяти зерно історичної правди й відтворювати її на сторінках власних науково-популярних та художніх творів. Зважаючи на чималу за обсягом історіографічну (художню й науково-популярну) спадщину письменника, об'єкт нашого дослідження окреслюється тематичною групою творів, які висвітлюють події доби Хмельниччини (конкретно - постать князя Єремії Вишневецького) й часів Виговщини (постать гетьмана Івана Виговського) в Україні ХVІІ століття, зокрема історичними романами "Гетьман Іван Виговський", "Князь Єремія Вишневецький", а також до аналізу залучається матеріал історико-популярних нарисів "Український гетьман Богдан Хмельницький", "Український гетьман Іван Виговський", драма "В диму та полум'ї".

Актуальність роботи зумовлена не тільки відсутністю подібного дослідження в українському літературознавстві, а й тим, що вивчення трансформаційних процесів історичної правди в історико-художній спадщині І.Нечуя-Левицького (нариси, драма, романи) значно доповнює наші уявлення про світоглядно-естетичні позиції, творчу манеру митця, розширює коло досліджень про художню та науково-популярну історіографію українських письменників другої половини - кінця ХІХ століття.

Дисертація продовжує вивчення творчості І.С.Нечуя-Левицького, розпочате на кафедрі української літератури ЗДУ (колишнього ЗДПІ) у 60-х роках ХХ століття професором М.П.Тараненком, його виконано в руслі наукового напрямку “Література й історія“, включеного до комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького державного університету.

Мета роботи полягає у з'ясуванні місця й ролі історичних творів І.С.Нечуя-Левицького в літературному та науковому процесі в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ століття, визначення шляхів і засобів, моделей трансформаційних змін історичного фактажу, модифікацій аплікаційних процесів в історичній спадщині письменника.

Оскільки тема розглядається вперше, мета дослідження передбачає окреслення таких завдань:

провести бібліографічну роботу щодо виявлення критичних відгуків про історико-популярну та історико-художню спадщину І.Нечуя-Левицького в українській періодиці та наукових працях другої половини ХІХ - ХХ століть;

розкрити складний і тривалий як у плані світоглядному, так і в плані творчому шлях митця від історико-популярного нарису до історичного роману;

з'ясувати теоретичні питання, пов'язані з аналізом проблеми трансформації історичної правди в художню як письменниками-історіографами другої половини ХІХ століття (П.Куліш, Д.Мордовцев, І.Нечуй-Левицький, І.Франко), так і дослідниками сучасності (Л.Александрова, С.Андрусів, Б.Мельничук, Б.Реїзов, М.Сиротюк та ін.) ;

розглянути історичні романи "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" у контексті історіографічних джерел другої половини ХІХ - початку ХХ століття;

простежити механізм трансформації письменником історичної правди в художню, залучаючи порівняльно-зіставний аналіз текстів романів "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" з матеріалами рукопису (роман "Князь Єремія Вишневецький"), драми, історико-популярних нарисів письменника, історичних праць М.Костомарова, О.Лазаревського, Й.Ролле, щоденника Б.Машкевича та ін.;

провести архівну роботу з метою розшуку невідомих широкому колу вчених рукописних матеріалів, пов'язаних з темою дослідження.

Джерельну базу роботи склали власне історико-популярні й історичні художні твори І.Нечуя-Левицького (нариси "Український гетьман Богдан Хмельницький", "Український гетьман Іван Виговський", "Дрегочин та Остріг. Померші українські городи. Замітки з дороги", драма "В диму та полум'ї", романи "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський"), історичні монографії М.Костомарова "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", наукова праця О.Лазаревського "Лубенщина і князі Вишневецькі (1590-1648 рр.)", історичне дослідження Й.Ролле "Жінки при Чигиринському дворі", щоденникові записи Б.Машкевича, ряд інших творів українських, російських, польських істориків та письменників. Окрім того, до роботи залучаються деякі публіцистичні й літературно-критичні статті І.Нечуя-Левицького, його епістолярій, а також матеріали архівних рукописних фондів ЦНБ ім. В.Вернадського НАН України.

Методологічно-теоретичною основою дисертації є принцип історизму: художня історіографія І.Нечуя-Левицького досліджується в контексті літературного процесу з урахуванням конкретики часу її написання, специфіки зображуваної історичної доби й надбань сучасної історичної науки. Під час роботи бралися до уваги наукові розробки істориків та теоретиків літератури Л.Александрової, С.Андрусів, Р.Багрій, М.Ільницького, Н.Крутікової, Б.Мельничука, Р.Міщука, С.Пінчука, М.Тараненка, А.Ткаченка, В.Чумака та ін., а також істориків-науковців Р.Іванченко, В.Липинського, Ю.Мицика, Т.Яковлєвої та ін.

Основними методами дослідження є порівняльно-історичний, типологічний, історико-функціональний, історико-генетичний, герменевтичний та естетичний. Крім того, розв'язуючи окремі питання, автор використовує методи спостереження, аналізу, синтезу, гносеологічний і аксіологічний методи тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що в історії українського літературознавства запропонована дисертація є одним із перших спеціальних аналітичних досліджень історичної прози І.Нечуя-Левицького, зокрема першою спробою вивчення процесу трансформації історичної правди в історичних романах "Гетьман Іван Виговський", "Князь Єремія Вишневецький".

У роботі простежуються рівні зв'язків між художньою, науково-популярною історіографією письменника і доробком провідних учених-істориків ХІХ століття (М.Костомарова, О.Лазаревського), що дозволило в системі трансформаційних моделей історичної правди в художню вичленувати таке явище, як аплікація. Проведений у дисертації аналіз тексту першого розділу рукопису "Князя Єремії Вишневецького" забезпечив повноцінність образної характеристики Єремії.

Практичне значення дослідження зумовлюється його актуальністю і науковою новизною, а також окреслюється результатами проведеної роботи, що можуть прислужитися в подальшому вивченні як творчості І.Нечуя-Левицького й історичної романістики України ХІХ століття, так і української літератури загалом. Результати дослідження можуть бути використані у вузівських курсах історії української літератури, спецкурсах і спецсемінарах, при написанні навчальних посібників. Висновки дисертації, як і її зміст, становитимуть інтерес не лише для літературознавців, але й для істориків-україністів.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи дисертації й дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях кафедр української та зарубіжної літератури Запорізького державного університету. Основні положення та результати дослідження доповідалися на щорічних підсумкових конференціях викладачів і студентів цього ж університету (1996-2000). Деякі практичні результати були висвітлені на всеукраїнській науковій конференції "Східнослов'янські мови в їх історичному розвитку" (Запоріжжя, 1996), міжнародних наукових конференціях "Література й історія" (Запоріжжя, 1996), "Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури" (Запоріжжя, 1997), у реґіональній науковій конференції "Історико-етнографічні дослідження Південної України" (Запоріжжя, 1997).

Публікації. Аспекти досліджуваної проблеми відображені в семи публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і бібліографії. Обсяг роботи - 197 сторінок, з них 180 сторінок основного тексту, бібліографія включає 205 найменувань і подана на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується вибір теми, її актуальність і наукова новизна, розкривається сфера практичного використання досягнутих результатів, визначаються мета, завдання та методи дослідження, його об'єкт і джерельна база, окреслюється зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, подається інформація про апробацію та публікації результатів дослідження.

У першому розділі - “І. Нечуй-Левицький-історіограф: повернення із забуття”- розглядаються науково-критичні джерела про історичні твори письменника: статті, передмови, нариси, монографії та дисертації (з 1875 року й до сьогодні).

Минуле України, її історія - одна з провідних тем у творчому доробку І.Нечуя-Левицького. Казка "Запорожці" (1873), історичні драми "Маруся Богуславка" (1875), "В диму та полум'ї" (напис. 1875, друк.1910), історико-популярні нариси "Унія та Петро Могила, Київський митрополит" (1875), "Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав, святий Володимир і його потомки" (1876), "Татари й Литва на Україні" (1876), "Гетьман Богдан Хмельницький та козаччина" (1878), "Іван Виговський та Юрій Хмельницький, українські гетьмани" (1879), "Князь Олег, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий" (1879), "Руїна"(?), "Українські гетьмани Брюховецький та Тетеря" (1899), "З давніх часів: про Богдана Хмельницького" (1902), "Наша історія" (1909), "Хто були скіфи й сармати" (1915); історичні романи "Гетьман Іван Виговський" (напис. 1895, друк. 1899), "Князь Єремія Вишневецький" (напис. 1897) та інші репрезентують погляд митця на історію країни й народу.

Прогресивний націоналізм (у позитивному розумінні) історіографії І.Нечуя-Левицького був очевидним. Саме в ньому крилася причина її тривалого забуття. Адже, по-перше, активна літературна діяльність письменника припала на часи, коли царський і цісарський уряди були націлені на повне знищення української духовності, національної літератури та мови. А, по-друге, політична лінія царату щодо українського питання була підтримана і знайшла свій подальший розвиток і в новому партійно-номенклатурному апараті радянської держави. Проте певні труднощі та проблеми сприйняття і виходу друком популярних нарисів, історичних казок, драм, романів І.Нечуя-Левицького не завадили дослідникам ХІХ - ХХ століть вважати їх невід'ємною ознакою його творчого імені. Інша річ, що ракурс оцінювання зазначених творів письменника був далекий від одностайного захоплення чи то навпаки незадоволення критиків і рецензентів.

На сьогодні, наприклад, негативні відгуки про історико-популярну творчість, зокрема нариси "Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина" й "Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький", можна знайти в літературно-критичній, публіцистичній та епістолярній спадщині І.Франка ("Нарис українсько-руської літератури до 1890 р." (1910), "Ювілей Івана Левицького-Нечуя" (1905), лист І.Франка до М.Павлика (червень 1879 р.)). Але не забуваймо, що при її аналізі М.Тараненко наголошував на бездоказовості звинувачення І.Нечуя-Левицького в ідеалізмі та перебільшенні залежності його історичних праць від творів М.Костомарова Тараненко М.П. І.Я.Франко про творчість І.Нечуя-Левицького // Українське літературознавство. - 1981. - Вип. 36. - С. 96.. Позитивно оцінена історико-популяризаторська діяльність письменника була в кількох рецензіях, опублікованих в газеті "Киевский телеграф" (1875), журналі "Правда" (1879), в рецензії московського вчителя історії С.Васильківського (1878), в наукових працях дослідників сучасності: статтях "До характеристики седлецького періоду творчої біографії Нечуя-Левицького" (1971), "І.Франко про творчість І.Нечуя-Левицького" (1981), докторській дисертації "Літературно-естетичні погляди і творча практика І.С.Нечуя-Левицького" (1972), монографії "І.С.Нечуй-Левицький. Семінарій" (1984) М.Тараненка; нарисах Б.Червака "Образ гетьмана Івана Виговського в українській літературі" (1993) та І.Приходько "Українська ідея у творчості І.Нечуя-Левицького" (1998). Покращити стан досліджуваності науково-популярного доробку допоможе тільки поява його повноцінного видання (на сьогодні поодинокі екземпляри, та й то не усіх нарисів, можна відшукати в архівних відділах та відділах рідкісних книг бібліотек, музеїв).

Активізація вивчення забутих та малодосліджених творів письменника з історичного минулого має допомогти створити багатогранний портрет митця. Проте осягнення історико-популярної й історико-художньої творчості І.Нечуя-Левицького неможливе без комплексного взаємопов'язаного аналізу всіх його складників, зокрема й історичної романної спадщини.

Першим із двох історичних романів вийшов друком "Гетьман Іван Виговський" (напис. у 1895 р.; дату подано за автографом - О.П.) накладом львівської редакції газети "Діло" в 1899 році. На превеликий жаль, критика кінця ХІХ - початку ХХ ст. не відгукнулась на його появу. Можна лише назвати огляд І.Франка "Українська література за 1898 р." (1898), в якому говориться про завершення і підготовку до друку роману про Івана Виговського. Інформація про "Гетьмана Івана Виговського" також міститься і в листуванні І.Нечуя-Левицького з М.Грушевським, з якого дізнаємося, що твір рецензувався відомим українським істориком, а також Іваном Франком (відгук про історичний роман нами не знайдено - О.П.). Потому "Гетьмана Івана Виговського" майже на століття спіткало забуття, твір не друкувався і не досліджувався фахівцями.

Мовчанням була оповита і доля роману "Князь Єремія Вишневецький", який І.Нечуй-Левицький так і не спромігся видати за життя. Твір побачив світ аж у 1932 році з розгромною передмовою І.Ізотова, що яскраво продемонструвала сприйняття історичної белетристики, а, власне, і постаті митця радянською критикою 30-х - 50-х років ХХ ст. і мала на меті ще до знайомства з твором переконати в прорахунках і вадах, яких "припустився" художник при його написанні, і спрямувати у "відповідному" руслі хід думок читача.

У 50-ті - 80-ті роки творчість І.Нечуя-Левицького активно досліджується О.Білецьким, В.Власенком, Р.Іванченком, Р.Міщуком, М.Конончуком Н.Крутіковою, М.Походзілом, І.Шавловським та ін., але історичний доробок митця залишається поза увагою науковців. Винятком були тільки рецензії, статті, наукові праці М.Тараненка, в яких наголошувалося на зв'язках між історико-популярними і художньо-історичними творами письменника. Часи ж незалежного розвитку української держави, відроджнення ментальності українського народу надали науковцям можливість, нехтуючи штучними забобонами, нарешті розпочати повноцінне дослідження несправедливо забутої історичної романістики відомого українського письменника в кількох напрямках. Так, активізується друк історіографічної спадщини І.Нечуя-Левицького (Р.Міщук, М.Конончук); вказується на її зв'язки з працями і розвідками українських, російських і польських істориків (Р.Міщук, Н.Крутікова, В.Середа, О.Слоньовська); визначається місце "Івана Виговського", "Князя Єремії Вишневецького" в контексті української історичної романістики другої половини - кінця ХІХ століття (Є.Баран, Ю.Гречанюк, А.Нямцу); окреслюється проблематика творів (Є.Баран, Р.Міщук, І.Приходько); розглядається традиційність і новаторство образотворення (Ю.Гречанюк, А.Нямцу, Н.Крутікова, І.Приходько, О.Слоньовська, Б.Червак); аналізується педагогічна значимість і виховна сила роману "Князь Єремія Вишневецький" (О.Слоньовська, Р.Міщук), оцінюється національна ідея творчості письменника (Н.Побірченко, І.Приходько).

У другому розділі - “Теоретичні аспекти проблеми історичної і художньої правди в історичному творі” розглядаються основні питання, пов'язані з вивченням процесу трансформації історичної правди в художню: конкретизується поняття “історична правда”, “художня правда”, визначається ступінь підпорядкованої взаємозалежності між ними, окреслюються шляхи і засоби трансформації історичної правди в художню. Джерельною базою цього розділу виступає як літературно-критична й художня спадщина українських письменників другої половини ХІХ століття (П.Куліш, Д.Мордовцев, І.Нечуй-Левицький, І.Франко), так і наукові дослідження, статті, монографії сучасності (Л.Александрова, С.Андрусів, О.Воронський, І.Горський, Г.Ленобль, Б.Мельничук, Б.Реїзов, М.Сиротюк, В.Чумак та ін.).

Малочисельність зразків української історичної прози другої половини ХІХ століття спричинила відсутність у вітчизняному літературознавстві тих часів ґрунтовних наукових досліджень, присвячених розвиткові української історичної белетристики. Але цей факт не є свідченням того, що питання взагалі не порушувалося. Серед найбільш впливових письменників другої половини ХІХ століття, які, створюючи власні художні версії минулого і пишучи статті й рецензії на художні твори колег по перу, розглядали ряд питань теорії історичного роману, не можна не згадати імен П.Куліша, Д.Мордовцева, І.Нечуя-Левицького, І.Франка. Митці не претендували на всеохоплюючу загальність своїх висновків, проте демонстрували власне бачення проблем теорії.

Зокрема аналіз статей І.Нечуя-Левицького "Критичний огляд" (1868), "Сьогочасне літературне прямування" (1878), "Українська декаденщина" (1911), його листів до І.Белея, Б.Грінченка, М.Грушевського, М.Комарова допоміг з'ясувати основні моменти (як теоретичні, так і практичні) позиції Нечуя-історіографа. Висловлюючи власні думки щодо рівнів співвіднесення історії, правди і вимислу(домислу), ступеня перехрещення минулого і сучасного в історичному творі, добору історичних епох та постатей, письменник дійшов таких висновків:

автор художнього твору, зображуючи минуле країни, її народу, не повинен сліпо і бездумно копіювати, документалізувати історію, нехтуючи правом митця на художній домисел (вимисел);

він має виважено і добірливо, зважаючи на ступінь кризовості, трагізму, емоційної і психологічної напруги, конкретного історичного часу, проводити відбірковий аналіз епізодів історії, і внаслідок такої “селекції” художньо странсформовувати найцінніші з них;

повноцінна передача об'ємного світу історичної давнини неможлива і навіть не уявляється І.Нечуєм-Левицьким без вартих уваги постатей історії як цілком позитивних, так і негативних (патологічних, демонічних);

вигадані персонажі, домислені епізоди з минулого життя мають бути пов'язані з історичною конкретикою, не повинні абстрагуватися від дійсності минулих століть, зафіксованої історичними джерелами;

митець ані на хвилину не повинен розривати зв'язки між минулим, сучасним і майбутнім: минуле має бути об'ємним, живим, рухливим, активно і повно перегукуватися з сьогоденням, проростати в майбутнє;

історичний літературний твір повинен повноцінно і багаторакурсно відбивати специфіку, а, можливо, унікальність національної історії та національних характерів;

поринаючи у світ історії, автор має пам'ятати і про естетичну довершеність свого художнього твору.

У першій третині ХХ століття питання теорії історичного художнього твору, зокрема історичної і художньої правди, розглядалися в працях Я.Гординського, В.Державіна, М.Кодацького, М.Кордуби, А.Ніковського, Л.Старинкевича та ін. Проте, як не парадоксально це звучить, одночасно з розв'язанням проблем теоретичного плану, критики і вчені радянської України обговорювали й ідеологічно спроваковане питання - про потрібність українській літературі й українському читачеві історичних творів.

Збільшення кількості художніх творів про історичне минуле в 50-ті - 90-ті роки ХХ століття дозволило поглибити дослідження і докладніше теоретизувати окреслену проблему в працях Л.Александрової, С.Андрусів, Р.Багрій, І.Варфоломєєва, О.Воронського, І.Горського, І.Ізотова, М.Ільницького, Г.Ленобля, Б.Мельничука, О.Оскоцького, Б.Реїзова, М.Сиротюка, М.Слабошпицького, В.Чумака та ін.

Так, подаються чіткі визначення поняття "історична правда", суть якого полягає в реалістично і художньо переконливому відтворенні закономірностей історії, провідних тенденцій історичного процесу, та "художня правда" ("естетично перетворена істина" (Б.Мельничук)), наголошується на їхньому взаємопроникненні, тобто на існуванні "цільного у своїй єдності комплексу - правди історично-художньої" (М.Сиротюк); порушується проблема спроможності митця об'єктивно аналізувати і відтворювати на сторінках художнього твору історичне минуле ( йдеться про те, що "суб'єктивні відчуття повинні мати об'єктивне значення" (О.Воронський), а також розглядається питання обмеженості авторського домислу(вимислу) і аналізується естетичний аспект проблеми.

Наприкінці 80-х у 90-х роках ХХ століття особливої актуальності набула проблема моральної відповідальності митця в історичному художньому творі, можливість порушення якої і, перш за все, її доступність для всебічного вивчення на матеріалі української літератури пояснюється кардинальними змінами в системі політичного устрою України. Деполітизація, деідеологізація, націоналізація (усвідомлення національної повноцінності) літературного процесу дозволяє по-новому, без упереджень, прочитати, проаналізувати й оцінити художні твори про історичне минуле України. Сприяє цьому також і можливість повноцінного використання історичного, літературного і наукового набутку, автентичних джерел і документів, звільнених від грифів “заборонено”, “для обмеженого користування”.

На сьогодні такий стан речей дозволяє дійти висновку, що літературознавці і письменники радянського періоду свідомо замінювали світоглядний фактор фактором ідеологічним (може йтися і про його надмірний вплив). Така заміна хоча й була непомітною на тлі загальної заідеологізованості усіх сфер людського життя, проте призвела до викривлення, а подекуди й до спаплюження правди історичної.

У третьому розділі - “Своєрідність історизму І.Нечуя-Левицького” - на основі аналізу листів письменника до І.Луценка, М.Комарова, О.Барвінського, М.Грушевського, І.Франка, Б.Грінченка, листа О.Радзієвського до Івана Нечуя й огляду ряду статей з літературно-критичної спадщини окреслюється тривалий за часом, складний в ідейно-естетичному, світоглядному й професійному плані шлях митця до історичної белетристики; а також досліджується такий сюжетно-конструкційний прийом, як аплікація. При аналізі окреслених конструкцій доводиться їхнє творче використання і заперечується письменницький плагіат. Висновки до розділу вмотивовуються літературознавчими роботами І.Дзири, С.Пінчука.

Пізнання історичної істини для митця, формулювання авторської концепції історії та її відтворення на сторінках художніх творів передбачає критичне прочитання історичних джерел, які досить часто, характеризуючись розбіжністю у висвітленні того чи іншого явища або процесу, вимагають від письменника суворого відбору найважливіших, найкомпетентніших з них.

На жаль, відсутність прямих посилань І.Нечуя-Левицького на історичні джерела значно ускладнює визначення кола документів, наукових праць, використаних письменником під час створення історичних романів "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський". Ряд дослідників (Н.Крутікова, Р.Міщук, В.Середа, О.Сло-ньовська, М.Тараненко) підґрунтям історичної прози І.Нечуя-Левицького називають козацькі літописи Величка, Самовидця, Грабянки, праці з історії України М.Маркевича, Д.Бантиш-Каменського. До джерел, використаних письменником, науковці зараховують й історичні монографії М.Костомарова “Богдан Хмельницький” (1859), “Гетьманство Виговського” (1861), а також наукові праці, розвідки українських і польських учених, серед яких можна назвати “Щоденник” двірського шляхтича князя Єремії - Богуслава Казиміра Машкевича, роботу О.Лазаревського "Лубенщина й князі Вишневецькі (1596-1648 рр.)"(1896), нарис польського історіографа Йосипа Ролле "Жінки при Чигиринському дворі" (1875), матеріал якого було сформовано, в переважній більшості, на відомостях польських приватних архівів.

Зіставний аналіз вищезгаданих текстів наукових праць і розвідок відомих істориків з текстами романів І.Нечуя-Левицького переконливо довів домінантність використання матеріалу з монографій М.Костомарова. Саме на його основі вибудовується історична канва "Князя Єремії Вишневецького" і "Гетьмана Івана Виговського", яка має такі різновиди, як констатація факту з історії України, Польщі, Росії та інших держав у ХVII cтолітті; довільне трактування (художньо оброблене) історичних подій; безпосереднє цитування уривків з праць М.Костомарова. Якщо перші два різновиди - констатація історичного факту та художньо вигадана чи то домислена версія історичного минулого - невід'ємні складові елементи історичної прози, то третій різновид вимагає більшої конкретизації.

В історичних романах І.Нечуя-Левицького наявний ряд епізодів з монографій М.Костомарова, які не набувають жодних текстуальних змін або ж характеризуються мінімальною змістовою трансформацією. Так, у "Гетьмані Івані Виговському" письменником у повному обсязі запозичуються з монографії "Богдан Хмельницький" описи повернення Богданових послів з ради у Вільно, приїзду московських послів до Богдана, зустрічі московських бояр із Виговським, самим гетьманом Хмельницьким; із монографії "Гетьманство Виговського" - описи козацьких рад, на яких після смерті Богдана обирали нового гетьмана України. А в романі "Князь Єремія Вишневецький" подібна орієнтація має місце в епізодах опису польського військового табору коло Глинян, битви біля Пилявки, трагедії у Немирові, тріумфального в'їзду Єремії у Варшаву та ін.

Пояснень щодо впливу монографій М.Костомарова на історичну белетристику, зокрема історичні романи "Гетьман Іван Виговський", "Князь Єремія Вишневецький" І.Нечуя-Левицького, може бути декілька: це, по-перше, захоплення письменника поглядами й концепціями відомого історика; по-друге, особисте знайомство митця з ученим; по-третє, історичні монографії М.Костомарова "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського" були одними з найповніших, найкомпетентніших і найпопулярніших наукових досліджень другої половини ХІХ століття.

Проблема перенесення матеріалу історичних джерел до текстів художніх творів уже порушувалася в українському літературознавстві і розв'язана позитивно. С.Пінчук у статті "Розвиток жанру - еволюція образу: Богдан Хмельницький в українській історико-літературній прозі" та І.Дзира у дослід-женні "Вплив козацького літописання на літературу українського відродження першої половини ХІХ століття", аналізуючи матеріал літописів і художніх творів українських письменників ХІХ-ХХ століть, довели, що процес прямого запозичення фактажу - явище притаманне українській історичній прозі. Перенесення текстуального матеріалу з історичних джерел до художніх творів С.Пінчук називає аплікаціями (прямими і опосередкованими). Детальний аналіз подібних явищ у художніх творах І.Нечуя-Левицького показав, що запропонована С.Пінчуком класифікація аплікацій прийнятна також і для вивчення "Гетьмана Івана Виговського", "Князя Єремії Вишневецького".

Текстуальний матеріал романів й історичних праць чітко окреслюється певними закономірностями інтерпретаційного й трансформаційного характеру. Так, переважну більшість уривків, запозичених І.Нечуєм-Левицьким з монографій М.Костомарова, незважаючи на текстуальну тотожність, можна вважати опосередкованими (трансформованими) аплікаціями, оскільки вони не є прямими запозиченнями з оригінальних історичних праць, першоджерел, а подані вже в інтерпретованому відомим істориком вигляді (в передмові до першого тому "Богдана Хмельницького" видання 1859 року М.Костомаров зазначав, що під час написання монографії використав понад 70 джерел). Зауважимо, що аплікації в романі "Князь Єремія Вишневецький" представлені й на матеріалі історичної праці О.Лазаревського "Лубенщина й князі Вишневецькі (1569-1648 рр.)". Це описи переддня й дня весілля Єремії Вишневецького і Гризельди Замойської, листування і зустріч князя з ігуменами монастирів та ін.

Проаналізований у дисертації аплікаційний матеріал, хоча й не охопив усіх випадків аплікацій у текстах романів, але, демонструючи найбільш типові, дозволив зробити висновок про те, що аплікація є одним із характерних елементів, специфічною рисою історіописання

І. Нечуя-Левицького. Окрім функції фонової, ситуаційної, етнографічної, аплікаційні моделі відіграють в історичних романах роль характеротворчого та образотворчого елемента.

Уривки з історичних праць М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського"), О.Лазаревського ("Лубенщина й князі Вишневецькі (1569-1648)"), залучені до тексту художнього твору, можна скласифікувати за ступенем концентрації висхідного матеріалу та рівнем використання домислу(вимислу) як опосередковано-повну, опосередковано-часткову, опосередковано-повну розширену, опосередковано-часткову розширену, комбінаторну різноджерельну опосередковано-повну розширену та опосередковано-часткову розширену аплікації (визначення наші - О.П.).

Різнорідні за своїм характером аплікаційні процеси в текстах художніх творів не є просто сценами-дублетами фактичного матеріалу історичних джерел. Запозичуючи фактаж історичного змісту, який водночас вирізняється й певним ступенем художності, і зважаючи на його історичну вірогідність та ймовірність, І.Нечуй-Левицький створив, використовуючи право письменника на домисел і вигадку, історично відповідні, документально-співвідносні художні полотна з історичного минулого України. Безсумнівно, аплікація для І.Нечуя-Левицького - це перш за все творче опрацювання складного історичного матеріалу наукових досліджень учених-істориків і першоджерел, і тому про письменницький плагіат не може навіть йтися.

Четвертий розділ - “Художня інтерпретація образів Є.Вишневецького та І.Виговського: наукова достовірність і художній домисел(вимисел)” - об'єднує два підрозділи. У першому - "Фольклорно-літописні традиції і образне новаторство в романі "Князь Єремія Вишневецький" - аналізується письменницька візія образу українського князя-перевертня на тлі широкого наукового і літературного контексту.

Будь-яка війна породжує антагонізм: захисник - ворог, герой - злодій. Саме постать Єремії Вишневецького стала його втіленням: польський захисник, національний герой Польщі і водночас український ворог, прокляття українського народу. Закономірним наслідком існування такої суперечливої оцінки є полярне трактування вчинків і дій нащадка князів Корибутів-Вишневецьких українськими і польськими істориками і літераторами.

Роман І.Нечуя-Левицького "Князь Єремія Вишневецький" - традиційна для українського фольклору, історіографії, художньої літератури версія змалювання життя і діяльності реальної історичної особи ХVІІ століття. Для митця не виникає жодного питання щодо ракурсу змалювання постаті Єремії Вишневецького в художньому творі. Його позиція однозначна і беззаперечна: в центрі роману - український перевертень і національний зрадник. (Про це свідчать і кілька варіантів назв твору, що збереглися на титульному аркуші рукопису Нечуй-Левицький І.С. Князь Єремія Вишневецький. - Рукопис. - Інститут рукописів ЦНБ ім.В.Вернадського НАН України. - Ф.1. - № 27834.. Перша назва була “Одступник”. Але її зітерто, залишились тільки відбитки літер на папері. Другу назву “Перевертень” двічі закреслено).

Історія визвольного руху, протистояння захисників України та її загарбників викладаються письменником через змалювання образу негативної людини, ім'я якої, незважаючи на славетне українське коріння, не набуло ані поваги, ані пошани (аналогічних поглядів щодо зображення постаті українського князя дотримується І.Нечуй-Левицький при відтворенні подій українсько-польського протистояння на сторінках історико-популярних нарисів "Український гетьман Богдан Хмельницький", "З давніх часів"). Проте, незважаючи на чітко визначене негативне ставлення митця до Єремії Вишневецького, твір не побудовано на суцільних докорах, звинуваченнях і прокляттях. Роман "Князь Єремія Вишневецький" - це розповідь про трагічну як для Єремії, так і для України, долю нащадка славного давнього роду, це пошук причин ментального переродження, духовної зради, їх аналіз. Детальний розгляд викреслених уривків рукописного варіанту роману допоміг повноцінно проаналізувати письменницьке бачення постаті князя Вишневецького, унаочнив спробу І.Нечуя-Левицького простежити шлях до зради з дитинства.

У рукописному варіанті першого розділу твору, незважаючи на брак зафіксованого матеріалу з історичного минулого, письменник не просто згадав факти з життя Єремії, а й показав їхню глибинну суть, з'єднав у причинно-наслідковий ланцюг. Так, читач знайомиться із шістнадцятирічним княжичем, який прослуховує лекції старого ченця. І.Нечуєм-Левицьким детально виписано, яким був Єремія на ті часи, що саме викладав йому префект, як він сприймав догмати православної віри. Погляд митця сконцентровано на змалюванні внутрішніх глибин натури юнака. За допомогою домислених епізодів, роздумів, діалогів письменник досягає достовірного показу характеру героя, одночасно відтворюючи й історично правдиву атмосферу тих часів.

Для розкриття внутрішнього єства Єремії, його юнацького розуміння сенсу життя І.Нечуй-Левицький використовує опис думок Вишневецького про минулу і майбутню славу роду Корибутів-Вишневецьких в ім'я України. Письменник надає можливість читачеві не “загубити” персонаж у безмежному історичному просторі: реконструюючи образ Єремії, він обмежує історичний час. Але мрії про славу героя і захисника виникають у княжича в досить нестандартній ситуації: не у військових походах, а під час розповідей старого ченця про страшний суд. На думку митця, для Вишневецького питання релігійне набувало другорядного значення (цього погляду І.Нечуй-Левицький дотримуватиметься упродовж усього роману) в порівнянні з геройством і мужністю воїна-захисника рідної землі й власного народу.

Для письменника важливим є етап підготовки читача до тих перевтілень, які чекатимуть на Єремію в майбутньому. Воно пророкується образами минулого, біблійною мораллю, православними догматами (Іуда Іскаріот, Сатана, страшний суд грішних і лихих людей). І.Нечуй-Левицький ніби пов'язує початок роману з його кінцем, “замикає” твір і пророкує фінал.

Зміст залишків обрізків четвертого, п'ятого, шостого аркушів рукопису доводить, що на сторінках роману оживали образи Раїни Вишневецької-Могилянки (анахронізм) та її брата митрополита Петра Могили. (У друкованому варіанті ці відомі постаті XVII століття як активні персонажі відсутні. Їхня функція статистична).

Не увійшли до остаточної редакції роману й домислені епізоди навчання Єремії в єзуїтській колегії у Львові, хоча саме вони розкривають суть ментального переродження князя. І.Нечуй-Левицький заперечував одномоментність і швидкоплинність процесу національного перекодування Вишневецького і тому надавав читачеві можливість відчути й усвідомити, наскільки княжич був відданий Україні й народові. Корені ж зради письменник вбачав не у жадобі золота, слави, влади (вона прийшла значно пізніше), а в молодості, недосвідченості Єремії.

З позиції українця, патріота і захисника своєї батьківщини і І.Нечуй-Левицький подає загальну характеристику теми перевертенства в романі, наголошуючи на тому, що своїми життєвими настановами (сформованими єзуїтами) Єремія Вишневецький спровокував власну загибель як ментальну, так і фізичну.

Історична правдивість зображених у романі осіб і подій окреслюється ґрунтовним знанням митцем фольклорних, наукових і літературних джерел, ретельним відбором найбільш вагомих, цінних фактів. Зокрема власне бачення історії України ХVІІ століття і постаті князя Вишневецького письменник сформував на основі матеріалів кількох історичних джерел, основними з яких були монографія М.Костомарова "Богдан Хмельницький", праця О.Лазаревського "Лубенщина й князі Вишневецькі (1596-1648 рр.), а також "Щоденник Богуслава Казиміра Машкевича". Тенденція до пошуку якомога ширшої фактажної бази не означала бездумного занурення митця в науково-історичний матеріал, із зібраних по краплинах відомостей І.Нечуй-Левицький спромігся, залучивши всю силу авторської фантазії, створити органічно вписану в коловорот історії України ХVІІ століття, власну версію бачення складної долі неординарної постаті.

Художнє осмислення образу Єремії Вишневецького в українських історичних повістях і романах ХІХ століття було неоднозначним: Д.Мордовець (роман "Сагайдачний"), М.Старицький (трилогія "Богдан Хмельницький"), О.Стороженко (повість "Марко Проклятий") обмежилися статичним показом зрадництва, відступництва, жорстокості, егоїзму князя, а І.Нечуй-Левицький показав вади Вишневецького в динаміці, частково психологізуючи мотивацію дій персонажа.

У другому підрозділі - "Історична суперечливість постаті Івана Виговського в романі "Гетьман Іван Виговський" - досліджуються витоки і причини неоднозначної оцінки діяльності українського гетьмана у творчій спадщині І.Нечуя-Левицького.

Донедавна загальноприйнятна царська, а з нею й радянська версія часів владарювання гетьмана Івана Виговського (1567-1659) одностайно характеризувалась як регресивний крок у національній історії. Проте часи розбудови, незалежності і самостійності української держави створюють умови для об'єктивного прочитання колись негативно трактованих моментів минулого. Це, у свою чергу, дозволяє по-новому переосмислити художні історичні твори відомих українських письменників ХІХ століття.

Одне з основних місць займає постать українського гетьмана в історико-популярній та художньо-історичній спадщині І.С.Нечуя-Левицького. Образ Івана Виговського репрезентовано в історичній драмі "В диму та полум'ї" (напис.1875, друк.1910/11), історико-популярному нарисі "Український гетьман Іван Виговський" (1879), історичному романі "Гетьман Іван Виговський" (напис.1895, друк 1899).

Вищезгадані твори розрізняються відмінними ракурсами змалювання постаті Виговського: від негативного до не завжди послідовної спроби об'єктивного аналізу.

Так, Іван Виговський в історичній драмі "В диму та полум'ї" зображується негативно. Образ гетьмана в п'єсі не є центральним. Його звучання приглушено: він - своєрідний "талісман" епохи, її "злий геній".

Виговський та прихильна до нього козацька старшина змальовані письменником зрадниками, вождями, які ведуть власний народ на вірну загибель. Опозиційні сили, представлені образами Остапа Золотаренка та Ганни Хмельницької, закликають народні маси до боротьби проти гетьмана.

Історико-популярний нарис "Український гетьман Іван Виговський", написаний на основі історичної монографії М.Костомарова “ Гетьманство Виговського”, розкриває складні й напружені відносини з Польщею, часи, коли примарою виявилися статті Переяславської угоди і гетьманські клейноди перейшли до рук генерального писаря Івана Виговського.

Виговський у нарисі - політик, який не лише вдало маніпулює справами зовнішньої політики держави, але грізний і рішучий суперник для тих осіб, які загрожували внутрішній цілісності володінь гетьманових. І.Нечуй-Левицький, зберігаючи нейтральну позицію при викладі фактичного матеріалу та уникаючи позитивних або негативних висновків, надає читачеві можливість самостійно проаналізувати і зрозуміти складні історичні події і роль відомих історичних осіб у загальному русі історії.

Основні положення концепції відображення постаті гетьмана Виговського в романі "Гетьман Іван Виговський" сформульовано І.Нечуєм-Левицьким в епілозі твору, в листі до відомого історика М.Грушевського від 14 січня 1899 року. Позицію сприйняття письменником постаті Виговського допомагають зрозуміти й листи М.Грушевського від 5 лютого та 3 квітня 1899 року (Інститут рукописів ЦНБ ім.В.Вернадського НАН України. - Ф.1. - №№ 27865, 27866). Проте варто наголосити, що на відміну від негативного ракурсу зображення Виговського у драмі та нейтрального змалювання часів Виговщини в історико-популярному нарисі, постать гетьмана в романі, письменницька інтепретація часів його владарювання - складний, неоднозначний, наповнений суперечностями процес художнього осмислення історичного матеріалу.

Аналіз художнього тексту роману і фактажу ряду історичних праць ХІХ століття й сучасності (Б.Грінченко, М.Костомаров, Й.Ролле; М.Грушевський, Л.Мельник, Ю.Мицик, Т.Яковлєва) дає підстави стверджувати, що письменницький погляд на особу гетьмана відмінний від традиційно усталених версій більшості вчених і митців ХІХ-ХХ століть, які розглядали Виговського як зрадника, і є новаторським для художньої історіографії України. Високо оцінюючи його роль на посаді генерального писаря, І.Нечуй-Левицький зобразив Виговського гідним наступником Б.Хмельницького на гетьманстві, заперечив суто меркантильну зацікавленість генерального писаря в новій посаді, скориставшись науковими аргументами, вмотивував суть його антимосковської політики. Варто відзначити, що порушувана проблема не обмежувалася “наводненням” нарисів, роману грубими та лайливими словами чи то націоналістичними випадами проти російського народу. Свої оцінки і висновки він обумовлював шляхом аналізу історико-політичної, економічної ситуації в Україні тих часів, які в художньо странсформованому вигляді (монологи, полілоги, репліки) знайшли свій відбиток у тексті “Гетьмана Івана Виговського”.

Водночас, позитивний ракурс представлення образу Виговського на сторінках роману не був константним. Оціночна розбіжність зумовлена певними протиріччями у сприйнятті особи гетьмана митцем: І.Нечуй-Левицький використав найголовніше, раціональне зерно двох концепцій (державницької (В.Липинський) і народницької (М.Костомаров)), проте гармонії при їхньому поєднанні не досяг. Так, постать Івана Виговського, зважаючи на рівень його освіченості, морального й ментального розвитку, задовольняла письменника як лідер, як керівник держави. Прийнятним і зрозумілим митцеві було й існуюче протистояння між урядом і Москвою (тобто такий напрямок розвитку зовнішньої політики Виговського І.Нечуй-Левицький не заперечував). Проте пропольська орієнтація гетьмана, а, найбільше незгода з народом (тобто його внутрішня політика), викликали в письменника зливу обурень і заперечень.

Незважаючи на це, митець не міг не осягнути епохального значення спроб Виговського виборювати права автономії для України, всіляко сприяти формуванню національно свідомої високоосвіченої шляхти (еліти), здатної, нехтуючи власними інтересами, очолити народні маси у боротьбі за нову державу (теоретична фундація державницької школи відбулася дещо пізніше часу написання роману, проте її ідеї та тенденції вже мали право на існування, зокрема у творчості І.Нечуя-Левицького). Але, незважаючи на мінімальність фактажних відомостей про життя і діяльність І.Виговського, письменник спромігся, опрацьовуючи доступну йому художню літературу, історичні джерела та наукові розвідки (“Богдан Хмельницький”, “Гетьманство Виговського” М.Костомарова, “Жінки при Чигиринському дворі” Й.Ролле та. ін.), історично обґрунтовано і вмотивовано змалювати добу Виговщини в Україні. Проте з огляду на доленосність і важливість подій, безпосереднім свідком і учасником яких був І.Виговський, та спираючись на зміст творів І.Нечуя-Левицького, монографій М.Костомарова, нарису Б.Грінченка, можна зробити висновок про свідому відмову письменника від показу найбільш вирішальних і карколомних з них на сторінках роману, як-от: заколот Мартина Пушкаря, Конотопська битва, Чуднівська кампанія. Вірогідно, подібне письменницьке рішення аргументувалося в першу чергу факторами ідеологічного та політичного характеру, оскільки вищезгадані події доводили неправомірність дій Московії на Україні і суттєву перевагу сил останньої. Така авторська “запобігливість” пішла не на користь “Гетьману Івану Виговському”: відсутність зображення широких батальних сцен за участю Виговського позначилась і на об'ємності, повноцінності, історичній правдивості й обґрунтованості образної характеристики українського гетьмана.

Головного героя “Гетьмана Івана Виговського” зображено як сформовану особистість. Такий ракурс подачі образу є специфічною рисою творчості І.Нечуя-Левицького. Але якщо матеріал рукописної чернетки “Князя Єремії Вишневецького” доводить спроби письменника простежити процес розвитку і становлення характеру героя, то в рукописі “Гетьмана Івана Виговського” такі тенденції відсутні.

У "Висновках" узагальнено результати дослідження.

Історичні романи І.Нечуя-Левицького "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" - важливий етап розвитку української історичної романістики. Згадані твори митця не були сліпим наслідуванням моделей історичних романів В.Скотта, П.Куліша, літописних версій і праць українських, російських, польських історіографів. Вони - яскравий приклад індивідуально-художньої реалізації власного письменницького сприйняття подій і постатей минулого. Поява "Князя Єремії Вишневецького" і "Гетьмана Івана Виговського" - закономірний фінал тривалої у часі, кількаступеневої праці І.Нечуя-Левицького над історичним матеріалом, художнє засвоєння якого було неоднорідним і тривалим. Якщо постать князя Єремії Вишневецького вимальовувалася в уяві письменника і переносилася на сторінки твору як константний образ (і історико-популярний нарис “Український гетьман Богдан Хмельницький”, і роман “Князь Єремія Вишневецький” репрезентують образ зрадника, співвідносний з традиційними версіями української історіографії, фольклору), то зміст драми “В диму та полум'ї”, нарису “Український гетьман Іван Виговський”, роману “Гетьман Іван Виговський” свідчить про складні шляхи пошуку митцем історичної правди, еволюцію його поглядів на цю особистість.

Показ відомих осіб України на сторінках романів можна вважати історично співвідносним, оскільки І.Нечуй-Левицький досяг такого результату завдяки розгорнутій на історико-науковому ґрунті глибокій художній реконструкції конкретного етапу розвитку української держави. Не прямолінійне, а образне, об'ємне прочитання сторінок минулого дозволило письменникові вималювати складні і неоднозначні характери головних героїв, показати їх не тільки як суб'єкти історичного процесу, але й як індивідуальності.

Твори І.Нечуя-Левицького багато в чому виявилися пророчими. Історична думка митця спиралась на загальнонаціональні, загальнонародні інтереси як в минулому, так і в перспективі політичного і соціального розвитку на майбутнє. Саме тому історичні романи “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський” не втратили своєї злободенності і висвітлюють проблеми глибокоактуальні й для сучасної історії України.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Пода О.Ю. Козацтво в історичній белетристиці І.Нечуя-Левицького // Краєзнавство на Запоріжжі: (Нариси з історії, етнографії та фольклористики Нижньої Наддніпрянщини). - Вип. 2. - Запоріжжя: "Х-принт", 2000. - С. 62-65.

Пода О.Ю. Роль аплікаційних процесів в історичній романістиці І.С.Нечуя-Левицького// Актуальні проблеми літературознавства. Зб. наук. пр. - Т.5.- Дніпропетровськ: Навчальна книга, 1999. - С. 17-27.

Пода О.Ю. Листування І.С. Нечуя-Левицького і М.Грушевського: ( До питання про вивчення історичних романів Нечуя-Левицького “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський”) // Бористен. - 1999. - № 5. - С.13.