Російська повість кінця 1880-х – початку 1890-х років. Проблема простору і часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

УДК: 821.161.1 - 31 "1880-1890"

РОСІЙСЬКА ПОВІСТЬ КІНЦЯ 1880-х - ПОЧАТКУ 1890-х РОКІВ. ПРОБЛЕМА ПРОСТОРУ І ЧАСУ

10.01.02 - російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ФІЛАТ ТЕТЯНА ВІТАЛІЇВНА

Київ 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: Дзеверін Ігор Олександрович доктор філологічних наук, професор, академік НАН України

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Кирилюк Зінаїда Василівна, Херсонський державний педагогічний університет, професор кафедри історії світової літератури та культури;

доктор філологічних наук Лосієвський Ігор Якович, Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка, завідувач відділу рідкісних видань та рукописів;

доктор філологічних наук, професор Орехова Людмила Олександрівна, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, професор кафедри російської та зарубіжної літератури.

Провідна установа - Донецький національний університет, кафедра російської літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк.

Захист відбудеться "24" грудня 2002 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М.Грушевського,4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М.Грушевського,4).

Автореферат розісланий "22" листопада 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика роботи

Проблема художнього простору й часу, яка широко обговорювалась у літературознавстві 1970-х - початку 80-х років, наприкінці 90-х років знову викликала активний інтерес дослідників. Щоправда, увага науковців нині концентрується не стільки на питаннях загальнотеоретичного плану, скільки на вивченні просторово-часового континууму окремих творів, і це, безсумнівно, готує підґрунтя для подальших теоретичних узагальнень. На цьому шляху важливо розглянути художнє моделювання простору й часу в групі творів "я-наративної" (гомодієгетичної) організації, які належать перу різних авторів і складають повістевий жанровий ряд певного історико-літературного періоду. Необхідно виявити як деякі загальні тенденції у темпорально-просторовому мисленні письменників, так й індивідуальні особливості його втілення в конкретних художніх творах.

Дисертація присвячена вивченню російської гомодієгетичної повісті кінця 1880-х - початку 1890-х рр. Цей період характеризувався особливим піднесенням "середнього" жанру прози, в системі поетики якого компоненти художнього світу - простір і час - були одними з провідних.

Виданий у 1957 році двотомний збірник текстів російської повісті ХІХ століття, а також фундаментальне дослідження історії та поетики російської повісті цього століття, здійснене колективом авторів з 1950 по 1973 роки і представлене на сторінках монографії "Російська повість ХІХ століття", без сумніву, зробили значний внесок у створення загальної картини розвитку жанру. Однак у загальній панорамі, запропонованій монографічним дослідженням, творчий доробок деяких російських повістярів не знайшов належного висвітлення, далеко не всі їхні твори були детально і всебічно проаналізовані. У згаданій монографії, що створювалася в руслі методологічних віянь літературознавства кінця 1950-х - початку 1970-х років, переважав інтерес до проблемно-тематичного рівня творів, тому не всі важливі поетологічні аспекти повісті (зокрема, художній простір і час) були вивчені.

Художній простір і час є не тільки "брамою смислу" (термін М.Бахтіна) твору, але і його найважливішими концептуально-структурними складовими, що формують координати "картини світу" твору. Вивчення художнього простору й часу російської повісті кінця 1880-х - початку 1890-х років є ключем до осягнення її своєрідності. Форма оповідання має важливе конститутивне значення для семантики й структури художнього простору та часу і повинна вивчатися у співвіднесенні з цими поетологічними компонентами. На концептуальне осмислення фундаментальних складових художнього світу російської гомодієгетичної повісті, взятих у системній єдності, на полемічне переосмислення сталих принципів її аналізу й спрямована реферована дисертаційна робота.

Актуальність теми зумовлюється насамперед інтересом сучасного літературознавства до теоретичного осмислення проблеми "художньої картини світу" з її часовими і просторовими координатами, до питань, пов'язаних із наративною організацією твору. Комплексне використання новітніх методологій аналізу художнього тексту відкриває нові перспективи у вивченні російської повісті кінця 80-х - початку 90-х років ХІХ століття. За той час, що минув після першої хвилі інтересу до неї (50-70-ті роки ХХ ст.), з'явилося чимало історико-літературних праць, які присвячені повістям Чехова, Лєскова та інших прозаїків і містять ряд цікавих спостережень і висновків, котрі потребують узагальнення. Таке узагальнення необхідне для теоретичного осмислення феномена "художнього світу" російської повісті зазначеного періоду і, зокрема, її просторово-часового континууму.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана із загальним напрямком дослідження "Філологічно-культурологічна концепція свідомості ХХ століття: думка, слово, вчинок", яке здійснюється кафедрою філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету. У роботі аналізуються теоретичні концепції художнього простору й часу ХХ ст., простежуються ті тенденції темпорально-просторового мислення російських письменників кінця ХІХ століття, що матимуть розвиток у наступному столітті.

Мета і завдання дослідження полягають у з'ясуванні специфіки просторово-темпорального мислення творців російської гомодієгетичної повісті кінця 80-х - початку 90-х років ХІХ ст., яке знаходить естетичну реалізацію в особливому концептуальному смислі і структурно-композиційних функціях художнього простору та часу конкретного літературного твору. Водночас осмислюється загальна логіка структурування "топосу" і "хроносу", що розглядаються у співвіднесенні з формою "я-нарації", до якої зверталися різні письменники (А.П.Чехов, М.С.Лєсков, В.І.Дмитрієва). повість простір час твір

Об'єктом дослідження є темпорально-просторова специфіка російської гомодієгетичної повісті кінця 80-х - початку 90-х років ХІХ ст.

Предметом літературознавчого аналізу обрано просторово-часовий континуум, хронотопи трьох гомодієгетичних повістей А.П.Чехова ("Нудна історія", "Розповідь невідомої людини", "Моє життя"), двох повістей М.С.Лєскова ("Опівнічники", "Заячий реміз") та повісті "Доброволець" В.І.Дмитрієвої. Оскільки центральною фігурою в історії російської повісті зазначеного періоду є А.П.Чехов, напрямки новаторських пошуків якого у сфері створення просторово-часового континууму вельми симптоматичні для епохи, то його повістям у роботі приділено головну увагу. Втім, дослідження творів інших тогочасних повістярів засвідчує, що в їхніх гомодієгетичних повістях проступають не тільки започатковані Чеховим тенденції, але й дещо відмінні принципи формування просторово-часового континууму, без урахування яких неможливе створення цілісної панорами темпорально-просторової організації російської гомодієгетичної повісті кінця 1880-х - початку 1890-х років.

Реалізація зазначеної мети передбачає постановку і розв'язання таких конкретних задач:

розглянувши стан вивченості проблеми художнього простору й часу у літературознавстві 70-90-х років ХХ ст., запропонувати свої шляхи її вирішення, проаналізувати типи співвідношення часу і простору, процеси, що структурують просторово-часовий континуум;

проаналізувати філософсько-етичне підґрунтя художнього трактування простору й часу у таких творців російської гомодієгетичної повісті, як А.П.Чехов, М.С.Лєсков, В.І.Дмитрієва;

з'ясувати смисл і значення темпоральності твору, її складових (соціально-історичний, побутовий, природний, екзистенціальний, психологічний час), систему одиниць відліку часу та їх семантику в кожній із досліджуваних гомодієгетичних повістей у співвіднесеності з моделями "Час-1" і "Час-2", які склалися у новоєвропейській свідомості;

виявити специфіку семантики та функції "я-нарації" у її співвідношенні з просторово-часовим континуумом російської повісті кінця 80-х - початку 90-х рр. ХІХ ст.;

дослідити процеси темпоралізації простору і опросторування (спаціалізації) часу, хронотопізації у російській гомодієгетичній повісті з "я-нарацією" зазначеного періоду;

розглянути типологію, семантику і функцію системи точкових "топосів", показавши, яким чином вони створюють образ простору в повісті;

виявити характер співвідношення міметичного принципу створення "ілюзії реальності" з процесами метафоризації та метонімізації просторово-часового континууму конкретної гомодієгетичної повісті, акцентуючи увагу на наявності імпресіоністичних тенденцій;

розкрити природу і роль інтертекстуальності у створенні художнього простору й часу;

простежити визрівання тих новацій у моделюванні художнього простору й часу російської повісті зазначеного періоду, які випереджають специфіку трактування цих категорій у прозі ХХ ст.

Методи дослідження. Вихідним началом дослідження є історико-літературний підхід, однак використовуються і прийоми порівняльного літературознавства, що підпорядковуються головній методологічній стратегії системного функціонального вивчення поетики простору й часу в російській гомодієгетичній повісті, при дослідженні якої виправданими здаються і опора на "історизований" варіант структурно-семіотичного аналізу, і звернення до методики сучасної наратології. Таке плюралістичне поєднання різних методологій і методичних прийомів не призводить до еклектичності, а вистроюється у певну логічно вмотивовану систему аналітичного підходу, зумовлену конкретними потребами вивчення, осмислення просторово-часових координат конкретної повісті.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає насамперед у тому, що вона є першою у вітчизняному літературознавстві спробою ґрунтовного висвітлення філософсько-естетичних засад семантики і функцій просторово-часового континууму російської гомодієгетичної повісті кінця 1880-х - початку 90-х рр. Дисертація пропонує принципово новий ракурс розгляду феномена художнього часу: з'ясовується специфіка втілення двох темпоральних моделей ("Час-1" і "Час-2"), що склалися в культурі Нового часу і своєрідно втілюються в художній практиці творців російської гомодієгетичної повісті зазначеного періоду. На відміну від традиційного підходу, згідно з яким хронотоп розглядається як уже стале утворення, у роботі простежуються процеси його виникнення.

У дисертації здійснена спроба довести, що просторово-часовий континуум, який не може бути зведений до хронотопу, системно пов'язаний з формою нарації та має різноманітні функції (семантичні, концептуальні, структуроутворюючі). Такий підхід до аналізу поетики повісті (системний і семіотико-структурний) дозволяє в новому світлі побачити типологічну та індивідуальну динаміку художнього моделювання найважливіших параметрів людського буття - простору й часу, а також їхнє втілення у творі.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене рядом факторів. По-перше, результати вивчення найважливіших складових "художнього світу" гомодієгетичних повістей російських письменників можуть бути використані при розробці вузівських курсів з історії російської літератури рубежу ХІХ-ХХ ст. По-друге, в дисертації розроблена й апробована дослідницька методологія, сутність якої полягає в плюралістичному поєднанні різних підходів (історико-літературний, структурно-семіотичний, функціональний) до феномена художнього простору й часу. Це дозволяє чітко побачити семантику згаданих категорій, їхні структуроутворюючі функції, концептуальний смисл, що може використовуватись при подальшому вивченні складових художнього світу літературного твору. По-третє, системний аналіз низки репрезентативних зразків російської гомодієгетичної повісті зазначеного періоду суттєво розширює й уточнює сталі уявлення про загальну картину розвитку жанру повісті в її співвідношеннях із провідними стильовими течіями епохи.

Особистий внесок автора дисертації пов'язаний із розробкою власної концепції щодо художнього комбінаторно-функціонального втілення творцями російської гомодієгетичної повісті кінця 1880-х - початку 1890-х років двох темпоральних моделей ("Час-1" і "Час-2"), які склалися як автономні у новоєвропейській свідомості, семіотизації простору, а також з ідеєю визнання взаємозв'язку між характером моделювання художнього простору й часу та формою оповідання.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації були апробовані на конференціях: "Проблеми світогляду і методу І.С.Тургенєва" (Орел, 1993), "Традиції в контексті культури" (Череповець, 1993), на Шостих Кримських Пушкінських читаннях (Сімферополь, 1996), на IV, VI, VII, IX Кримських Міжнародних Шмельовських читаннях (1998, 1999, 2000, 2001), на Чеховських читаннях в Ялті (1998, 1999, 2000, 2001), на підсумкових наукових конференціях Дніпропетровського національного університету (1997 р, 1999 р., 2000 р., 2001 р., 2002 р.).

Матеріали дисертації представлені на сторінках монографії "Поетика простору і часу російської повісті кінця 1880-х - початку 90-х років" та у 22 публікаціях, вміщених у фахових наукових виданнях.

Обсяг та структура дисертації зумовлені основною метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків. Вона містить також бібліографію до кожного розділу. Загальний обсяг роботи становить 464 стор.

Основний зміст роботи

У встУПІ обґрунтовано актуальність, наукову новизну обраної теми, відбір художнього матеріалу та дослідницький підхід до нього, визначені завдання, методологічні принципи, з'ясовано термінологічний апарат дисертаційної роботи, її теоретичне і практичне значення. Хронотоп у роботі постає як базисна архисистема, яку можна вважати універсальною інтеграційною основою функціонально пов'язаних поетологічних елементів, але не єдиним засобом відтворення часу і простору. Враховується темпоралізація простору і спаціалізація часу, які не завжди призводять до виникнення хронотопу. Автор роботи вважає, що на певному етапі аналізу складові просторово-часового континууму твору можна розглядати окремо, виділяючи їх семантику, функції, провідне місце в поетологічній системі твору. Підключаючись до розпочатої в останньому десятилітті ХХ ст. дискусії про те, що є більш важливим: текст, відокремлений від письменника, чи з'ясування авторських "намірів" (інтенцій), дисертант намагається примирити ці крайнощі, подолати хибну альтернативу "текст або автор". У центрі дисертаційної роботи - аналіз тексту російських повістей з "я-нарацією", в якому враховуються творчий задум, естетичні погляди та світовідчуття їх авторів, а також загальний історико-літературний контекст. Доводиться ефективність методології комплексного дослідження феноменів художнього часу і простору як важливих складових "художнього світу" твору.

У першому розділі - "Проблема художнього часу і простору в сучасному науково-теоретичному висвітленні" - запропоновано цілісну візію наукового осмислення таких значимих для літературознавчого аналізу твору категорій, як художній час і простір.

Проблема художнього простору й часу співвідноситься з поняттям "художня картина світу". У дисертації коротко окреслена доля поняття-терміна "художній світ", який пов'язаний з історією філософського поняття "картина світу" (Г.Герц, М.Планк, Л.Вітгенштейн, Л.Вайсгербер). Розглядається використання поняття "картина світу" в культурології (А.Я.Гуревич, В.П.Руднєв), яка запропонувала дефініцію "модель світу", а також відзначається певна нечіткість, розмитість цього визначення, наголошується на необхідності його концептуального уточнення.

У реферованій дисертації розглядається не тільки образ світу, який створюється, моделюється в російській гомодієгетичній повісті (в ній світ вміщений у внутрішню сферу особистості і епістемологічна домінанта "я так бачу" багато в чому співпадає з онтологічною домінантою "світ так влаштований"), але й головні складові "художнього світу" - простір і час. Насамперед аналізуються форми і функції міметичних "хроносу", "топосу", "хронотопу", які зустрічаються в російській повісті згаданої наративної структури й зазначеного історичного періоду.

У роботі виявлено низку вагомих причин, що пожвавлюють загальний інтерес сучасної науки до проблем простору і часу, наголошено на необхідності виявити комплекс взаємодіючих факторів. Крім традиційної опозиції "час-вічність", у дисертації розглядаються два сформованих в європейській свідомості Нового часу уявлення, два образи темпоральності. Їх зазвичай називають "Час-1" - статичний, гомогенний, дискретний (математично неперервний), каузально-нейтральний; і "Час-2" - динамічний, гетерогенний, континуальний (психологічно неперервний), каузально-ефективний. Перший розумовий образ часу домінував у XVII-XIX ст., другий інтенсифікувався наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., що, як вважається, було зумовлено появою філософської концепції часу, запропонованої А.Бергсоном, в якій обидва ці образи своєрідно поєднувалися. Автори російських гомодієгетичних повістей (особливо А.П.Чехов) також йшли в руслі формування перехідних уявлень про час і використовували два сформованих образи часу, перегукуючись з поглядами А.Бергсона. Цей перегук не пов'язаний з безпосереднім впливом французького філософа на Чехова або інших авторів російської гомодієгетичної повісті, а спричинений загальними змінами в темпоральному мисленні кінця ХІХ ст.

Полемізуючи з О.В.Шалигіною, яка заперечує вплив ідеї динамічного і субстанціонального часу на художнє мислення Чехова, дисертантка наголошує на тому, що художнє моделювання темпоральності у Чехова (як, до речі, почасти і у Лєскова та Дмитрієвої) постає як комбінування властивостей "Часу-1" і "Часу-2". У дисертації також висунуто гіпотезу про те, що на темпоральне мислення творців російських гомодієгетичних повістей кінця 1880-х - початку 1890-х рр. впливала екклезіастична концепція ідеї "повернення часу" (Ф.Ніцше, О.Шпенґлер, М.Бердяєв).

У роботі підкреслюється, що ставлення до ідеї часу в авторів гомодієгетичних повістей пов'язане з трансцендентним мисленням. Це зближує їх з імпресіонізмом, як, між іншим, й інтерес до "миттєвості". Темпоральність у повістях Чехова, Лєскова, Дмитрієвої трактується в руслі екзистенціального досвіду їхніх героїв, при цьому виникає авторська філософія не тільки "часу життя" людини, але й усієї епохи. Це інколи дозволяє письменникам поєднувати "тимчасове" з "вічним".

Спираючись на існуючі уявлення про багатоманітність форм часу (Д.Лихачов, М.Гей та ін.), автор дисертації приділяє особливу увагу формам передачі й функціям соціально-історичного (хронологізація, "датування" - пряме або непряме - через реалії і деталі) та побутового часу в російській гомодієгетичній повісті кінця 1880-х - початку 90-х рр. Побутовий та соціально-історичний час виявляються нерозривно пов'язаними з психологічною та природною темпоральністю. Ця багатошаровість породжує необхідність вивчення проблеми взаємозв'язку, перетинання, синтезу різних форм часу в літературі. Всі проаналізовані російські повісті орієнтовані на "мімесис", хоча художній час і простір несуть на собі відбиток умовності, що виявляється в їхніх додаткових естетичних функціях. У повістях створюється ефект "відкритого часу", який інколи не знаходить прямого вербального вираження, виникає в підтексті образності, метафорах. Це дозволяє письменнику поєднувати час "сучасності" з вічністю (темпоральні міфологеми, символи і архетипи, що не порушують фізичних законів). У дисертації наведено огляд робіт, пов'язаних з розвитком семіотики і структурної поетики (В.Пропп, Ю.Лотман, В.Топоров, Б.Успенський, В.Руднєв). На жаль, серед них значно менше тих, що стосуються вивчення художнього часу, ніж тих, які присвячені проблемі художнього простору, їх взаємодія майже не розглядається. У реферованій дисертаційній роботі художній простір розглядається не тільки як конкретне місце дії, але й як спосіб вираження певних концепцій. У гомодієгетичних повістях вони найчастіше сприяють соціально-психологічній характеристиці героя-наратора (ауктора), передаючи його національно-соціально-історичну й індивідуальну специфіку, психологію сприйняття та фіксації простору, в якому він мешкає, - соціального і приватного, рукотворного і природного. Проблеми художнього простору й часу виявляються важливими і для наратології, яка активно використовує поняття "топосу оглядання", "точки зору", фокалізації та ін.

Зупиняючись на теорії хронотопу М.Бахтіна, дисертантка підкреслює, що відомий вчений розглядає його як зрощення простору-часу, однак у наведених конкретних прикладах хронотопії (хронотоп дороги, міста, будинку та ін.) він здебільшого називає-підкреслює просторову складову цієї мікросистеми, тим самим ніби акцентуючи роль простору. Між тим, "топос" не завжди домінує над "хроносом", а темпорально-просторове мислення письменників аж ніяк не вичерпується хронотопами. Тож необхідно виділяти не тільки "готовий " хронотоп, але й процес його формування (темпоралізація простору і спаціалізація часу), який не приводить до нового зрощення компонентів.

У художній темпоральності російських гомодієгетичних повістей зазначеного періоду переломилися різноманітні форми часу: це і соціально-побутовий, і природно-астрономічний, і "метеорологічний" час. Усі вони існують в рамках психологічного часу, що має головні модуси (минуле - теперішнє - майбутнє), які своєрідно наявні в "оповідальному теперішньому", переданому як бергсонівський "час свідомості". "Побутовий час", виділений культурологами ХХ століття як концептуалізоване поняття, безсумнівно, широко представлений у творах А.П.Чехова, котрий надає йому трагічного забарвлення. Тут присутнє поняття "відкритий час", що стане характерним надбанням ХХ століття. У Чехова воно художньо реалізується в поетиці початків і фіналів повістей, пов'язаних із концепцією "життя без кінця і початку". Трактування часу "повсякденності", найбільш рельєфно представлене в повісті "Нудна історія", перегукується з гайдеґґерівською характеристикою часу, запропонованою у відомій праці філософа "Буття і час" (1927): письменник випереджає філософа.

Про прямий вплив на російську повість кінця ХІХ ст. певних тогочасних філософських концепцій говорити важко, але необхідно відзначити, що чимало рис її темпоральності співпадають з інтерпретацією часу в А.Бергсона, Дж.Мактаґґарта та ін. Художній простір у роботі розглядається і у своїй протяжності, і в системі існуючих природних і рукотворних топосів (місто, будинок, садиба, сад, цвинтар та ін.). Усі вони, маючи, окрім "фізичних прототипів", свій особливий типологічний смисл, особливу семантику та метафоричність, створюють феномен "художнього простору" тієї чи іншої повісті.

Другий розділ - "Художній простір і час у гомодієгетичних повістях А.П.Чехова кінця 1880-х - початку 90-х років" - складається з шести підрозділів. Перший підрозділ ("Стан вивчення проблеми художнього простору і часу в сучасній чеховіані") містить короткий аналіз тих праць і концепцій сучасної чеховіани, що стосуються з'ясування специфіки художнього простору й часу гомодієгетичних повістей А.П.Чехова кінця 1880-х - початку 1890-х років. Запропонований огляд критичної літератури дозволяє зробити висновок про недостатню вивченість і не зовсім точне трактування найважливіших складових художнього світу цих творів. У процесі вивчення своєрідності темпорально-просторового мислення А.П.Чехова були прояснені його базисні етико-філософські та естетичні принципи, які пов'язані з комбінуванням і відповідною функціональністю компонентів образів "Час-1" і "Час-2". Важко погодитись із запропонованим І.Сухих трактуванням "чеховського хронотопу"³³ См.: Сухих И.Н. К проблеме чеховского хронотопа // Пространство и время в литературе и искусстве: Теоретические проблемы. Классическая литература. аугавпилс: Даугавпиллский пед. институт,1987 с 91-92. як антиподу традиційного для російської прози феномена. Думається, що чеховська темпоральна свідомість була варіативною, в ній мали місце і новації, і традиції хронотопії. У реферованій роботі відзначається перегук А.П.Чехова з трактуванням "часу пам'яті" А.Бергсоном. Російський письменник подає час через спогади ауктора, які реалізуються в "оповідальному теперішньому". Водночас у трактуванні простору як рівноправної з часом категорії А.П.Чехов досить близько підходить до тих уявлень, які згодом висловлюватиме М.Гайдеґґер. Такі перегуки письменника з двома філософами, що сповідували різні концепції простору й часу, являють собою феномен збігу філософської й художньої думки (з Бергсоном) та феномен "випередження" письменником філософа (М.Гайдеґґер). Важливим системоутворюючим фактором, який об'єднує гомодієгетичні повісті Чехова кінця 1880-х - початку 1890-х років у своєрідний "триптих", служить чеховська поетика простору й часу. У цьому "триптихові" постає "знакова" для Росії варіативна топонімія (Москва у "Нудній історії", Петербург у "Розповіді невідомої людини", провінція в "Моєму житті"), а час "сучасності" марковано послідовним рядом десятиріч кінця ХІХ століття (відбито у варіантах заголовків, у внутрішньому датуванні). У роботі "триптих" розглядається не як результат свідомого задуму Чехова, хоча він і тяжів до створення циклів: за цим стояло прагнення письменника розширити епічність "малих" і "середніх" жанрів при збереженні "фрагментів життя" в кожному з них. "Триптих" гомодієгетичних повістей Чехова виникає об'єктивно як подолання "осколочного світу" і йде в руслі його власних творчих пошуків, а також художніх шукань тієї епохи.

У процесі вивчення специфіки темпорально-просторового мислення А.П.Чехова виявляється найголовніше - його орієнтація на мімесис при моделюванні просторово-часового континууму повістей, в яких психологічна мотивація сприйняття "топосу" і "хроносу" героєм- оповідачем пов'язана з його характером, віком, соціально-професійним обличчям, інтелектуально-емоційними особливостями та суб'єктивно забарвлена його настроєм у даний момент. Реалістична спрямованість художнього трактування простору й часу поєднується з їхньою фрагментацією, з увагою до "миттєвості", до "атмосфери" і "настрою". Це свідчить про імпресіоністський струмінь, органічно поєднаний із реалістичною поетикою.

Другий ("Художній простір у "Нудній історії": семантика і функції") і третій ("Своєрідність художнього часу в повісті А.П.Чехова "Нудна історія") підрозділи присвячені конкретному аналізу художнього простору й часу "Нудної історії". В них визначено етико-філософське та естетичне підґрунтя просторово-часового континууму повісті, наведено полеміку з існуючими судженнями щодо особливостей художнього простору (Н.Є.Разумова⁴⁴ Разумова Н.Е. Творчество А.П.Чехова: Смысл художественного пространства (1880-е гг.): Пособие по спецкурсу. - Часть I. - Томск,1997. - 77 с.) і часу (Мітіко Симідзу⁵⁵ Митико Симидзу. Сюжет оставшегося времени в жизни и рассказах Чехова и развитие его творческого метода // Actа Slavica Iaponica. - Sapporo, Japan, 1994. - Тomus 12. - Р.229-252.). На жаль, і Н.Є.Разумова, і Мітіко Симідзу обминули увагою специфіку філософських засад чеховського просторово-темпорального мислення, не помітили його концепції "часу повсякденності", пов'язаної з трагічним трактуванням екзистенційного часу. "Топологія" повісті є не лише концептуальною, але й багатофункціональною: вона характеризує водночас і місце, і свідомість, і психологію героя-оповідача. Вона органічно входить у хронотопію "Нудної історії", створюючи своєрідний хронотоп "повсякденності" екзистенції ауктора. Через хронотоп "повсякденності", в якому співприсутні компоненти образів "Час-1" і "Час-2" та статичне, але гетерогенне (різні топоси) уявлення про простір, Чехов виражає свою концепцію світу й людини, розкриваючи застійність російського життя 1880-х років. Філософський аспект проблематики "Нудної історії" може бути визначений як час "буття-до-смерті" (Гайдеґґер), що перегукується і з концепцією Л.Толстого, представленою в повісті "Смерть Івана Ілліча".

У творі Чехова представлена темпоральна специфіка пам'яті ауктора, що до певної міри нагадує концепцію А.Бергсона. Крім того, час у свідомості чеховського героя-оповідача постає як психологічно безперервний, переданий в "оповідальному теперішньому". Все це дозволяє поєднати особливості образу "Час-1" (статика) з континуальністю образу "Час-2" (динаміка). У повісті Чехова, ніби випереджаючи узагальнення М.Гайдеґґера, постають важливі аксіологічні риси часу повсякденності (гнітюча одноманітна повторюваність, обтяжлива "врученість смерті")⁶⁶ Хайдеггер М. Бытие и время: Пер. с нем. - М.: Ad Marginem,1997. - 451с..

У роботі розглядається й своєрідність темпорального мислення героя "Нудної історії". Він створює інваріанти власного "зимового" і "літнього" дня як моделі свого життя, що занурене в потік "часу повсякденності". У самому феномені створення професором сповненого іронії інваріанту свого "дня" виявляється високий ступінь осягнення героєм власного буття як побуту повсякденності: виникає концептуалізація героєм-інтелектуалом природи часу власного життя, екзистенційного часу, поданого в негативній оцінці. У такому усвідомленні - моральна перемога героя.

У дисертації пропонується полеміка з поширеними уявленнями про схожість Чехова з Прустом у трактуванні часу, підкреслюється, що у чеховській повісті постає не детальна реконструкція минулого, а усвідомлене критичне моделювання часу героєм в інваріантах "зимового" й "літнього" дня як аналогів його життя. Чеховський герой осмислює свій екзистенціальний час як екклезіастичний "коловорот", як рух до смерті, чим випереджає відому концепцію М.Гайдеґґера.

У дисертації переосмислюється семантика архетипної базисної метафори "родинного дому" ("родинне вогнище" - "в'язниця"), аналізується амбівалентне значення топосів "кабінету" ("місце притулку" і "місце самотності") та "університету" ("місце прояву професійної активності" і "місце самотності"), які об'єднані ідеєю постійного повернення героя до них ("коловорот повсякденного життя").

Четвертий підрозділ другого розділу - "Розповідь невідомої людини": специфіка художнього часу і простору". Вивчення просторово-часового континууму повісті "Розповідь невідомої людини" приводить до таких висновків і оцінок проблемного вузла твору та героя-оповідача, які розходяться з усталеними (до речі, вельми неоднозначними) судженнями.

Аналіз особливостей і функцій художнього часу та простору цієї повісті дозволяє зробити висновок, що однією з центральних її проблем постає проблема історичного часу, "часу покоління". Він пов'язаний із чеховською концепцією співвідношення особистості та епохи, яка базується на визнанні не тільки впливу середовища, але й життєвої поведінки героя.

Один із варіантів заголовку цієї повісті ("У вісімдесяті роки") показує, що час був особливою, важливою категорією авторського задуму. Він представлений і соціально-історичним часом епохи вісімдесятих років, побутовим, природно-метеорологічним, календарним, психологічним, екзистенційним його аспектами, які відбиваються і в загальному русі фабульного часу, і в темпоральній організації нарації, і в системі відліку, фіксації героєм безперервного руху часу, його прикмет і "знаків". Форма нарації вводить континуальність, психологічну послідовність репрезентації часу в "оповідальному теперішньому" повісті. Це свідчить про домінування у темпоральному мисленні Чехова образу "Час-2". У "Розповіді невідомої людини", як і в інших гомодієгетичних повістях Чехова, час нерозривно пов'язаний із простором і утворює особливий "петербурзький хронотоп" повісті, який метонімічно представлений "домом Орлова".

Аналіз повісті дозволяє зробити висновок, що А.П.Чехов, для якого категорія сучасності була естетично ціннісною, локалізує її у "російських сутінках" 80-х років, активізуючи роль темпоральності в фабулі й сюжеті, переломлюючи її у психології, світогляді, менталітеті героїв. У їхньому ідейному протистоянні, у просторово-часових прикметах розвитку і змалювання подієвого ряду переданий "колорит часу" - категорія, притаманна імпресіоністичному мисленню і реалістичному світогляду.

Як і в "Нудній історії", в "петербурзькій повісті" немає точних хронологічних дат: для Чехова важливою є специфіка темпоральності в масштабах десятиліття ("вісімдесяті роки") як певного статичного утворення ("Час-1"), однак у трактуванні впливу "епохального часу" на Невідомого і Орлова (лист, фінальний діалог) домінує "Час-2" ("причинний"). У повісті відчувається надія на позитивний рух самого часу (слова Невідомого про роль досвіду поколінь, сказані ним під час дискусії з Орловим), увага до реалістичного відтворення епохи. Письменник звертається й до психологічної репрезентації часу з акцентуацією темпорального фрагменту, пропущеного через "настрій" героя у певну "мить" (імпресіоністична тенденція). У дисертації аналізується семантика і функції системи часових прислівників ("колись", "тепер", "раптом" та ін.), що пронизують "розповідь" Невідомого. Вони створюють динаміку й гетерогенність часу, і це дозволяє зробити висновок про те, що через фіксацію часу ауктором Чехов передає особливості темпоральної свідомості людини кінця ХІХ століття, яка загострено відчуває рух часу, намагається його зрозуміти.

У "Розповіді невідомої людини" головні герої не лише представляють-характеризують епоху, але й перетворюють її на предмет осмислення. Вони аналізують співвідношення "я" і "ми", "час-у-нас" та "ми-в-часі", тобто ті поняття, які згодом детально розглядатиме М.Гайдеґґер - один із провідних теоретиків часу ХХ століття. Власна позиція Чехова не може бути зведена до точки зору будь-кого з учасників фінального спору. Але, створюючи цей діалог, письменник тим самим висловлює тривожні роздуми про свою епоху й людей, що її уособлюють, зіштовхуючи і в життєвій колізії, і в ідейній дискусії двох різних за своїми переконаннями та життєвим досвідом людей. Автор дисертації доходить висновку, що у сфері "історичного теперішнього", яке розгортається у повісті, усі три представники одного й того ж покоління, але різних етико-ідеологічних позицій, не витримують іспиту часом-епохою.

П'ятий підрозділ другого розділу - "Розповідь невідомої людини" і "Петербурзький текст російської літератури": інтертекстуальне трактування художнього простору". Увага автора дослідження зосереджена на виявленні інтертекстуального перегуку теми топосів Петербурга в "Розповіді невідомої людини" (одна з назв повісті - "У Петербурзі") зі сформованим у російській літературі "Петербурзьким текстом" (поняття, введене В.М.Топоровим Топоров В.Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ: Исследования в области мифопоэтического: Избранное - М.: Издательская группа "Прогресс" - "Культура", 1995. - С.259-367.). Попри те, що ряд дослідників (М.Я.Берковський, О.К.Толстая, Д.Рейнфілд) відзначали наявність теми Петербурга у цій чеховській повісті, детально ця надзвичайно важлива сторона її поетики, як і своєрідність інтертекстуальності цього твору, ще не вивчалася. У дисертації досліджується просторово-темпоральне поле повісті, в якому відчувається не стільки інтертекстуальний перегук з творами окремих авторів, пов'язаних із петербурзькою темою, скільки присутність загального, на той час вже сформованого "Петербурзького тексту російської літератури". Саме він суттєво впливає на чеховське трактування "петербурзького хронотопу". У його змалюванні проступає оригінальна властивість художнього мислення Чехова - використання інтертекстуальної інваріантності теми, мотиву, сюжету, образу, місця дії та ін.

Хронотоп Петербурга у "Розповіді невідомої людини" виступає центральним не лише тому, що йому приділено більше оповідального обсягу, ніж змалюванню Венеції (Чехов закладає підвалини і для створення хронотопу Венеції, згодом розвинутого в російській поезії кінця ХІХ - початку ХХ століття), а насамперед тому, що усі основні ситуації й колізії повісті пов'язані саме з "північною Венецією". У російській літературі ХІХ століття склався амбівалентний образ Петербурга: з одного боку, він поставав як "центр зла і злочину", де через поганий клімат буяє чахотка, як місце "несправжнього життя" і "несправжніх людей", а з іншого боку - як центр національної самосвідомості. Усі ці семи, "знаки" Петербурга" своєрідно представлені в "Розповіді невідомої людини" в ситуаціях містифікації, обману, несправжнього кохання, несправжнього "дому", хвороб, страждань, важких роздумів про сенс життя, про долю поколінь та ін. Чехов, вірний своєму принципові переосмислення "чужого слова", зберігає особливу традиційну замкнутість у характеристиці петербурзького простору, зводячи його до "дому Орлова" і відмовляючись від традиції широкої урбаністичної описовості (Гоголь, Достоєвський).

У дисертаційній роботі порівнюються художні трактування теми Петербурга у М.В.Гоголя, Ф.М.Достоєвського, Л.М.Толстого та в повісті Чехова. Відмовляючись і від петербурзької фантасмагорії Гоголя, і від детальних описів петербурзьких кутків Достоєвського, і від толстовської поетики багатолюдних сцен петербурзького повсякденного життя, він зберігає "семи" і "знаки" інтерпретації Петербурга, створені його попередниками, але трактує їх у своїй манері. А.П.Чехов не описує детально топографії міста, а ніби "відсилає" до того, що вже відомо читачеві завдяки "Петербурзькому тексту", причому не до конкретних його символів і міфологем, а до "знаків" і "сигналів", які розкидані по чеховському тексту й приховані у підтексті повісті. Таке трактування петербурзького простору (відмова від "топографічної" описовості, відсутність урбаністичних пейзажів) мотивоване своєрідністю соціально-просторового становища ауктора-слуги, "прив'язаного" до дому Орлова. Автор дисертації полемізує з І.М.Сухих⁸⁸ Сухих И.Н. Проблемы поэтики А.П.Чехова. - Л.: Изд-во ЛГУ,1987. - 183 с., який вважає, що у Чехова немає "петербурзького хронотопу" російської літератури Пушкіна - Гоголя - Достоєвського. Аналіз тексту повісті дозволяє стверджувати, що Чехов пов'язаний з цим хронотопом інтертекстуально, зорієнтований на петербурзьку транстекстуальність системою алюзій: він не повторює попередників, але посилається на них. Чехов спирається на петербурзький транстекст у розрахунку на літературні асоціації читача, якому, як вірно зазначають деякі чехознавці, письменник довіряє, сподіваючись на його активність. А.П.Чехов створює новий варіант "петербурзького хронотопу", що побудований на асоціативно-алюзійному принципі перегуку з найважливішими семами "Петербурзького тексту", розсипаними по повісті. Враховуючи сформований у російській культурі ХІХ століття "Петербурзький текст", письменник зберігає єдиний стрижень його загальної семантики і аксіології. За цим відчувається ставлення до традиції як культурної пам'яті, що ввібрала в себе художній досвід попередньої епохи, який слід пригадувати (алюзії, перегук і т. ін.), але не повторювати. Безпосередній реально-побутовий, життєвий план "Розповіді невідомої людини" наведений як самодостатній, водночас він певним чином співвідноситься з "Петербурзьким текстом". У "петербурзькій повісті" Чехова немає ані цитат, ані міфологізованих ремінісценцій, ані символів, які виникають у творчості російських символістів при трактуванні художнього простору, проте в ній очевидні відсилання читача за допомогою окремих алюзій до сформованої в російській літературі семіотики петербурзького простору. У "Розповіді невідомої людини" відсутні ефект подвоєння "мистецтва мистецтвом" (який є у символістів) та установка на стилізацію, немає й звертання до "чужого тексту" конкретного автора, проте в ній відчувається транстекстуальна орієнтація на "Петербурзький текст", яка найчастіше реалізується в імпресіоністичній поетиці "розпорошених" деталей та "темпоральних" миттєвостей. У феномені зв'язку Чехова з "Петербурзьким текстом" також виявляється специфіка авторського художнього мислення, в якому оригінальним чином поєднуються реальні спостереження та літературний вимисел.

Внесок Чехова у "Петербурзький текст російської літератури" ґрунтується на алюзійній інтертекстуальній поетиці й пов'язаний зі зміною мови романтико-реалістичного коду цього "тексту" при збереженні традиційної семантики рис і "знаків", які склалися в ньому. Це дозволяє віднести "Розповідь невідомої людини" до числа тих творів, якими можна доповнити окреслений В.М.Топоровим "Петербурзький текст російської літератури".

Шостий підрозділ другого розділу - "Моє життя": чеховський хронотоп провінційного міста, "отчого дому" і "садиби", їх семантика й функції". Художній час у повісті "Моє життя. Розповідь провінціала" (1896) є дещо іншим, ніж у попередніх автодієгетичних повістях А.П.Чехова, як в календарному (1890-ті роки), так і в семіотичному планах. У повісті домінує екзистенційний час, в якому відчутно проступають риси образу "Час-2". Водночас в ній присутній і соціально-історичний час, якому притаманні риси "Часу-1", що входять у провінційний хронотоп. Художній простір цієї повісті також має інший реальний прототип російського простору - провінцію, де виокремлено і місто, і село. Аналіз повісті дозволяє зробити висновок, що трактування Чеховим тогочасної російської провінції у цілому відповідає бахтінській характеристиці "провінційного хронотопу" ("затхлий побут", "буденно-житейський, циклічний побутовий час", де "життя не життя"). До речі, відомий вчений включає Чехова⁹⁹ Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. - М.: Худож. лит.,1975. - С.234-407. до числа творців цього хронотопу, хоча детально й не аналізує ролі цього письменника.

Художній простір і час у "Моєму житті" виявляються не просто втягнутими в основний конфлікт повісті, а визначають його. Простір, майже завжди темпоралізований, виступає як активне й динамічне начало, як "силове поле" повісті, котре має зворотну семантику. Чехов поєднує компоненти двох образів часу: динамічне, гетерогенне, каузально-ефективне в екзистенції ауктора ("Час-2") та статичне, гомогенне, каузально-нейтральне в хронотопі провінційного міста ("Час-1"). Центральний хронотоп "Мого життя" містить особливу чеховську концепцію провінції як "несправжнього життя" (цю концепцію чітко висловлює чеховський Астров). Проти насильства над своєю волею, над своїм правом жити у відповідності до власних переконань, проти диктату патріархальних традицій провінційного міста і виступає головний герой повісті, який в атмосфері початку 1890-х років протистоїть "провінції-несвободі" (про це свідчать фабула і ті проблеми, які обговорюються героями).

Створюючи в повісті обмежений простір, позначений безіменною топографією якогось російського провінційного міста, Чехов метонімічно представляє і більш широкий топос, і більш широку темпоральність, ніж час "біографічних" подій: провінційну Росію та соціально-історичний час кінця ХІХ століття. Але крізь "епохальний час" проблискує й те вічне "російське шукання віри, туга за вищим смислом життя, бентежний неспокій російської душі та її хворе сумління"¹¹⁰ Булгаков С.Н. Чехов как мыслитель // Булгаков С.Н. Сочинения в двух томах. - М.: Наука,1993. - Т.2: Избранные статьи. - С.137.⁰, які помітив С.Н.Булгаков у творчості Чехова. У "Моєму житті" переданий цей національний аспект, який органічно входить у хронотоп повісті. У творі представлено не тільки шукання "російського духу", але й побутовий та ментальний "місцевий колорит", загальну атмосферу провінційного російського міста, породжену традиційними взаємовідносинами між станами, батьками й дітьми, усталеним побутом, звичками, складом думок городян. Стосунки героя-оповідача з топосом Міста доволі складні: вони зумовлені прагненням героя не підкоритися загальноприйнятій обивательській нормі станової поведінки (ауктор - "блудний син", "праведник"), усвідомленням власної індивідуальності, самоцінності та неповторності.

Тема провінційного міста розгортається в двох основних площинах: як "топографічна" даність (топос), де наявні урбаністичні пейзажні замальовки, згадуються будинки, в яких мешкає чи буває герой, та як соціальне утворення, де підкреслюється аспект опису звичаїв. Персонажі - головні й другорядні - подані в повісті як соціально-психологічні "представники" Міста. Ауктор у своїй оцінці різко розмежовує Місто як топографічно-природний простір, який він любить, та Місто як соціальний топос, який він засуджує (архітектура, звичаї).

Темпоралізований природним часом міський пейзаж, що подається через емоційне сприйняття Мисаїла, не тільки виявляється включеним у потік подієвої розповіді, але й постає як подія внутрішнього життя героя. Пейзажна замальовка характеризує світосприйняття і психологічний стан ауктора в певний "момент" часу. У такому відтворенні "миттєвості" втілюється концепція гетерогенності й динамізму (характерні риси моделі "Час-2") часу, що лежать в основі імпресіоністичного світобачення.

Якщо у трактуванні індивідуальної долі Мисаїла А.П.Чехов спирається на динамічну ідею часу ("Час-2"), то при характеристиці перспективи часу соціально-історичного письменник звертається до статичного часу ("Час-1"). Створюється ефект художньої комбінаторики двох образів Часу. До речі, цей ефект відсутній у науковому осмисленні темпоральності, а між тим він часто виникає в літературі.

Хронотоп провінційного міста не тільки подається у загальному вербальному "портреті", створеному ауктором, але й фрагментаризується. У повісті виникає ряд урбаністичних точкових локусів, які метонімічно представляють Місто з його обманом, насильством, жорстокістю, хабарництвом, приниженням людей (дім ауктора, будинки обивателів, трактири, клуб, м'ясна крамниця, бойня та ін.). Пряме вербальне викриття Міста ауктором поєднується в повісті Чехова з прихованою семіотикою окремих топосів. У дисертаційній роботі ця семіотика розглядається як форма метафоризації простору, що посилює типовість Міста.

Загальний художній простір повісті "Моє життя", в якій центральне місце посідає Місто, є неоднорідним і соціально маркованим, він включає також і село (Дубечня, Курилівка). Щоправда, село не виступає прямим антиподом урбаністичного простору, оскільки також виявляється ворожим до ауктора. Село не є рятівним благим пасторальним локусом: сільська ідилія, створена за модним у ті часи зразком "ходіння в народ", не витримує тиску реальності. А.П.Чехов був далеким від народницької ідеалізації села, він помічав там багато соціальних протиріч, і це знайшло відображення в повісті з її пафосом критики російської дійсності.

У дисертації детально розглядається чеховське трактування "отчого дому" (співвіднесеного з темою "блудних дітей") як антиномічне переосмислення архетипу шляхом зіставлення з життєвою реальністю кінця 1880-х - початку 90-х років. Аналізується також і трактування "садиби" як "знака" тогочасних соціально-історичних змін.

У "Моєму житті" провінція в цілому оцінюється досить амбівалентно: це і патріархальність, і рутина, і насильство, і несвобода, але водночас тут відчувається й певна близькість до природи (пейзаж Великої Дворянської), зустрічаються тут і цільні натури (Редька, молоді Полознєви). У дисертаційній роботі порівнюються трактування провінції у Достоєвського і Чехова, відзначається, що у "Моєму житті" провінція хоч і не така екстремальна, як у Достоєвського, проте внутрішньо не менш драматична.

Автор дисертації не погоджується з думкою І.Сухих, що у Чехова нібито немає традиційного "епічного" "патріархального хронотопу". Аналіз "Мого життя" переконливо свідчить, що Чехов зберігає ряд його найважливіших властивостей, але функціонально перетворює його. У чеховському місті "усі знають усе", воно провінційно замкнене та досить однорідне у своїй ворожості до молодих Полознєвих. Однак ці традиційні риси хронотопу провінційного міста оцінюються письменником як негативні, тобто "класичний хронотоп" стає об'єктом художньої рефлексії, він зберігається в повісті, але піддається спеціальному перекодуванню. "Патріархальність" у ньому ніби стає негативною рисою провінційного простору. Вона - основа конфлікту героя-дворянина, який став маляром всупереч консервативній традиції, з міським провінційним товариством, замкнутим у своєму соціально-географічному і морально-психологічному просторі. Новація "Мого життя" - не у створенні якогось нового хронотопу, а у переосмисленні старого шляхом виявлення та оцінки таких його семантичних якостей, як "замкнутість" і "однорідність". Вони постають як причини трагедії Мисаїла і його сестри у їхньому конфлікті з Містом. У цій повісті Чехов перестворює "класичний" інтертекстуальний хронотоп, перетворює його на засіб синтезування в єдине концептуальне ціле образно-подієвої основи зовнішнього і внутрішнього світу героїв повісті. Автор "Мого життя" спромігся, подолавши описовість, надати хронотопу провінційного міста художньої поліфункціональності. Він узагальнив і сміливо переосмислив досвід попередників, використавши з метою більш широкого художнього узагальнення принцип системного зв'язку просторово-часових фрагментів, які формують образ провінційного Міста. "Замкнутість", "патріархальність" і "застійність" приховують драматизм суспільного буття в Росії початку 90-х років. Через це історія Мисаїла втрачає свій локальний характер, перетворюючи малий простір Міста в арену історичної драми цілого покоління росіян. Це чеховське започаткування продовжить згодом Ф.Сологуб у "Дрібному бісі", а ще пізніше - О.Вампілов у "Передмісті". Переакцентація провінційного хронотопу зустрічається також у Ш.Андерсена, В.Фолкнера, Т.Манна та ін.