Російська повість кінця 1880-х – початку 1890-х років. Проблема простору і часу

У чеховській манері трактування художнього часу і простору відчуваються важливі риси не лише реалістичного, але й імпресіоністичного бачення світу, в якому "тимчасове" і "вічне" злиті, а фрагменти конкретних просторів метонімічно передають значно ширший темпоралізований простір Росії кінця 1880-х - початку 1890-х рр. У "триптиху" Чехова хронотопізація пов'язана з комбінаторним сполученням різних складових двох головних образів часу ("Час-1" і "Час-2"), що підпорядковуються різним художнім завданням письменника.

Розділ третій - "Роль простору і часу у формуванні художнього світу гомодієгетичних повістей М.С.Лєскова". У цьому розділі розглядається просторово-часовий континуум двох повістей М.С.Лєскова з "я-наративною" організацією - "Опівнічники" (1891) та "Заячий реміз" (1884, опубл. 1889), яким і присвячується, відповідно, два підрозділи. Перший підрозділ - "Опівнічники": метаморфоза принципу "єдності місця і часу" в повісті, перегук із поетикою нарації новелістичного збірника, особливості хронотопу готелю". У ньому відзначається, що чимало сторін поетики повістей "Опівнічники" і "Заячий реміз" вивчені у сучасній лєсковіані досить детально й повно, однак специфіка трактування "топосу" і "хроносу" залишається майже не дослідженою. Зусиллями багатьох фахівців (О.І.Білецький, Д.С.Лихачов, Н.Є.Крутикова та ін.) була спростована усталена репутація Лєскова як "другорядного" письменника. І хоча М.С.Лєсков поступається А.П.Чехову як за масштабами таланту, так і за силою літературного впливу, в рамках історії російської літератури йому слід відвести місце цікавого, самобутнього експериментатора-новатора. Вивчення особливостей просторово-часового мислення Лєскова свідчить про безсумнівну оригінальність цього письменника.

М.С.Лєсков, як і багато інших російських письменників, особливого значення надавав історії. Він навіть виробив особливу історичну концепцію ("переліт ідей", "погана спадковість", "повернення часу"). Для письменника значущим був соціально-психологічний і побутовий час, який він відображав у подієвому плані гомодієгетичних повістей, відтворював у побуті, у звичаях, а також у типах своїх героїв, у їхньому менталітеті.

Сатирична повість "Опівнічники", співвіднесена з реальним феноменом - культом Іоанна Кронштадтського та його комерціалізацією, - твір із гострозлободенною тематикою, в якому змальовується початок 90-х років ХІХ ст. Повість має оригінальну просторово-часову організацію, яка вирізняє її з-поміж гомодієгетичних повістей цього періоду. Вона має також своєрідну структуру нарації, котра і композиційно, і семантично поділяє її на дві частини. Заголовок повісті, який має пряме й переносне значення і містить сему темпоральності, образно характеризує епоху. У полеміці з запропонованою М.С.Горячкіною¹¹¹ Горячкина М.С. Сатира Лескова. - М.: АН СССР,1963. - С.173.¹ інтерпретацією підзаголовку ("пейзаж і жанр") підкреслюється, що, використовуючи професійні терміни живопису - "пейзаж" і "жанр", М.С.Лєсков не тільки їх несподівано поєднує, але й полемічно-іронічно переосмислює. Він ототожнює "пейзаж" з "інтер'єром" (готель "Ажидація"), а жанрову "побутову сценку" подає не у живописних деталях "побаченого", а лише як "почуте": оповідач чує бесіду за стіною готельного номера.

Слід відзначити ключову роль епіграфа ("Парки бабье лепетанье, / Спящей ночи трепетанье, / Жизни мышья беготня" [Пушкін]), який позначає часову "нічну ситуацію" - конкретну і метафоричну, чітко аксіологічно оцінювану ("мишача біготня"). Автор-оповідач не належить до світу ауктора, випадково пересікається з ним у просторі готелю, залишається невидимим і дистанційованим від нього і сюжетно, і мовно, і буквально: він відділений стіною, яка набуває метафоричного значення перешкоди між ним та "розмовляючими" сусідами як людьми різних світів. У повісті використовується прийом обрамляючої нарації, який дозволяє вводити різні "голоси" оповідачів, що надає твору внутрішньої діалогічності й динамізму. М.С.Лєсков звертається до вельми архаїчної наративної організації (збірники новел на кшталт "Декамерона" Боккаччо), використовує її семантико-функціональні можливості, які відповідають орієнтації письменника на "сказання", доповнивши їх ефектом сатиричного саморозкриття ауктора - "опівнічниці" Марії Мартинівни.

Обрамлення-вступ, в якому характеризується простір "Ажидації", виконує функцію важливого додатку до "історії" ауктора, яка також, як і готель, пов'язана з феноменом Іоанна Кронштадтського і служить викриттю світськи комерціалізованого культу святого. Обрамлення-фінал містить підсумовуюче узагальнення автора-оповідача стосовно усього побаченого і почутого. М.С.Лєсков, як і А.П.Чехов, також звертається до поетики "фрагменту" дійсності, який виконує метонімічну функцію, однак при цьому він вводить ситуацію "оповідач-слухач", котрої у чеховських автодієгетичних повістях немає. Фізична "замкнутість" простору готелю як єдність місця дії поєднується з відповідною поетикою "єдності часу". По суті, час тут статичний, гомогенний, він не фіксується у своєму русі, не впливає на те, що відбувається ("Час-1"). В історії, яку розповідає Марія Мартинівна, проступає важлива властивість образу "Час-2": континуальність, психологічна логіка у передачі послідовності подій. Сполучення темпорального відрізку "теперішнього часу" в "обрамленні" та "минулого" часу почутої історії створює ефект гетерогенної темпоральності ("Час-2). Дисертант, полемізуючи з М.С.Горячкіною стосовно запропонованого нею "датування" часу в "Опівнічниках", підкреслює, що художнім завданням темпоральної контамінації у цьому творі було відтворення реального феномена культу Іоанна Кронштадтського як знаку соціально-історичної епохи 1890-х рр. в Росії.

Автор-оповідач пропонує особистий детальний "огляд" готелю, який було "спеціалізовано" для перебування релігійних фанатиків, створює його хронотоп. Він виразно передає час 1890-х рр.: поряд із соціально-побутовим змалюванням дійсності, важливим для письменників-народників 60-80-х рр. та романістів-натуралістів, у повісті відчувається тенденція передавати "атмосферу часу", яка, до речі, згодом у ХХ столітті привертатиме особливу увагу представників літератури і мистецтва.

В "Опівнічниках" не тільки місце дії звужене до топосу готелю, але й час, який співвідноситься з перебуванням у готелі автора-наратора, є вельми недовгим: близько доби. У локалізації "закритого" простору і у "згортанні" часу до невеликого проміжку проступає тенденція, яка зближує цю повість із чеховською "Нудною історією". Фрагментація простору й часу у Лєскова свідчить про імпресіоністичні тенденції в його творі. Однак якщо Чехов звертається до поетики окремих, розсіяних по тексту, характерних деталей з метою змалювання звичайно-повсякденного місця людської екзистенції, то в "Опівнічниках" "екзотичний" простір незвичайного готелю подається у зведеній і розлогій дескрипції. За цим відчувається не стільки відмінність авторських манер, скільки різниця у творчих задумах авторів. Ці задуми й впливають на вибір "топосів". У сатиричній повісті Лєскова саме детальний, зовні об'єктивний огляд простору готелю, зроблений "свіжим оком" оповідача, виконує функцію прихованого викриття.

У дисертації детально аналізуються способи й прийоми створення екстер'єру та інтер'єру готелю "Ажидація", що подається як "будинок у розрізі". Топос готелю ієрархічно-соціально маркований, у ньому натуралістична детальна дескрипція підпорядковується сатиричному завданню. Оригінальність просторово-часового континууму "Опівнічників" зумовлюється співвіднесеністю топосів із феноменом реального святого - Іоанна Кронштадтського, що побічно датує цю повість, а також тим, що в ній постає певна єдність місця і часу. Вона генетично походить від відомої вимоги класицизму, згідно з якою "топос" і "хронос" немовби зупиняються у своїй статиці й однорідності (риса "Часу-1"). Таке трактування темпоральності містить у собі оціночно-характеризуючий компонент, який дозволяє розглядати епоху як "застійний час". "Єдиним" місцем у повісті виявляється "Ажидація", а час - це класичні "двадцять чотири години": "плин часу" у цих темпоральних рамках не відзначається, тому створюється ефект застиглого, статичного часу, що зупинився (властивість "Часу-1"). Однак генетично пов'язана з класицизмом, хоча й позбавлена його умовності, правдоподібна лєсковська єдність місця і часу до певної міри відповідає й імпресіонізму з його прагненням зобразити замкнутість і самоцінність часового відрізку, його "вичерпаність". Це породжує завершеність, але не таку, як класицистична, де умовність ніби нейтралізує самі фактори часу і простору. В "Опівнічниках" "фрагмент" у статичності його просторово-часових координат ззовні ніби замикається у собі самому, але внутрішньо відкривається більш широкому простору і часу. Про це свідчить фінальна ситуація відходу автора-оповідача із тимчасового місця перебування в готелі до іншої просторово-часової перспективи. М.С.Лєсков, моделюючи художній простір і час, створюючи хронотоп "Ажидації", прагнув з'ясувати сутність багатоаспектної тогочасної дійсності, концентровано вираженої у феномені Іоанна Кронштадтського. Цей феномен був пов'язаний з наївним бажанням людей знайти "чудо", одержати допомогу від святого, чий світлий образ безсоромно використовують пройдисвіти. Письменник, спираючись на досвід збірника новел з його різними оповідачами, обрамленням, ситуацією зміни "оповідача-слухача", функціонально-семантично переосмислює класицистичний принцип єдності місця і часу. Він домагається художньої концентрації, метонімічно представляючи важливу соціально-етичну сторону "атмосфери" тогочасного суспільства, і цим ніби передвіщає появу феномена Распутіна.

Другий підрозділ третього розділу - "Заячий реміз": специфіка просторово-часового континууму в сатиричній повісті". Автор дисертації відзначає, що, попри деякі цікаві спостереження О.В.Анкудінової, "хронос" і "топос" цієї сатиричної повісті все ще залишаються маловивченими. Аналіз повісті показує, що Лєсков втілює в ній свою думку про кардинальну рису російської історії - "погану повторюваність". При цьому він використовує алюзії до XVIII століття: це і наскрізний мотив французької революції, і опора на ідеї Г.С.Сковороди, і "історія" України того століття. Письменник своєрідно поєднує їх, створюючи ключ до розуміння проблеми "людина - історія - держава - революція". Ця проблема висвітлюється ним з урахуванням соціальних "темних сил" у Росії кінця ХІХ ст. У гострому проблемному вузлі повісті "історія" і "сучасність" концептуально об'єднані, сатирично зашифровані; вирішальну роль у ньому відіграє ауктор - "болван", "простак", який нагадує вольтерівського Простодушного із однойменної повісті. У "Заячому ремізі" проявилася важлива риса ХІХ століття (його, до речі, іноді називають "століттям історії") - інтерес до феномена історії, який відрізняє Лєскова від інших авторів гомодієгетичних повістей кінця 1880-х - початку 1890-х років. Це не просто інтерес до "минулого", а увага до феномена історичного процесу. У дисертації виявлено ряд факторів, які вплинули на вибір центрального простору сатиричної повісті (інтерес до України, до філософії Сковороди, до українського гумору, полеміка з Гоголем). Підкреслюється, що усвідомлення органічного зв'язку і взаємозалежності національного та соціального дозволило Лєскову звернутися до просторової метонімії (Україна - Росія). І хоча у "Заячому ремізі" обидва топоси зовнішньо структурно роз'єднані (Малоросія постає як простір "історії" ауктора, а Росія за сатиричною алюзією - божевільня - місце, де ця історія розповідається і де Онопрій вмирає), однак внутрішньо вони співвіднесені за допомогою особи і долі ауктора та своєрідно протиставлені. Соціально-історичний географічний простір Малоросії, де охота на "заворушників" ("потрясователей"), на думку Лєскова, була особливо безглуздою, метонімічно представляє всю Російську державу, не протистоїть топосу божевільні, а зливається з ним. На відміну від Гаршина, який вдається до умовно-символічного плану зображення дому божевільних, та Чехова, який пропонує конкретну соціально-побутову замальовку на сторінках "Палати № 6", Лєсков уникає будь-яких детальних описів. Але при цьому божевільня парадоксально трактується як рятівне сховище для Онопрія, як "locus amoenus", що протистоїть божевіллю, пануючому в Малоросії, яка репрезентує Російську державу. Дім божевільних Лєсков характеризує як простір менш божевільний, ніж уся країна.

У "Заячому ремізі" завдяки включенню "історичного екскурсу" (минуле малоросійського села Перегуд і родини Онопрія) та співвіднесенню з ним більш пізньої темпоральності виразного звучання набуває не тільки ідея безперервності історичного процесу, але й думка про "погану" спадкоємність у ньому, про стійкість темних і страшних сил, які діють за інерцією, гальмують історичний прогрес, "обдурюють" людей. У цій сатиричній повісті мотив Великої французької революції кінця ХVIII століття у прихованій формі виражає протест письменника проти ізоляційного розгляду історичного розвитку своєї країни, проти перетворення її у "загін", який він вбачав не тільки в Росії кріпосницькій (повість "Загін"), але і в Росії 90-х рр.

Співвідносячи свого ауктора з соціальним середовищем, що його нівечить, Лєсков продовжує традиції "натуральної школи", які абсолютизувалися натуралістами. Але якщо останні цілком "детермінували" людину фактами і обставинами, які від неї не залежать і на які вона не здатна впливати, будучи простим "продуктом" часу і середовища, то в "Заячому ремізі", що писався на фоні розквіту натуралізму, Лєсков, не заперечуючи впливу "середовища", вносить у натуралістичну концепцію становища людини у світі мотив несподіваного духовного супротиву (хоча й опосередкованого), ситуацію морального прозріння.

Пейзажі у "Заячому ремізі" нерозгорнуті, вони близькі до "пейзажної ремарки", характерної для автодієгетичних повістей А.П.Чехова. У повісті переважає опис екстремальних проявів природи, зокрема, повторюється мотив грози, яка детально не описується, а представляється у "знакових" деталях. Гроза виникає кожного разу в кульмінаційні моменти життя головного героя, набуваючи метафоричного значення "грози життя". Лєсков, у відповідності до загальної відверто сатиричної спрямованості повісті, акцентує в пейзажній замальовці не стільки її зовнішню правдоподібність, скільки метафоричний смисл (особливої сили елементи "фантасмагорії" набувають у фіналі повісті).

"Топос" і "хронос" "Заячого ремізу" концептуалізовані, виконують виразну сатирико-викривальну функцію, мають "зашифрований" додатковий смисл, створюють особливу двошаровість - прямого і прихованого значення, що властиве для сатиричного моделювання художнього світу.

Розділ четвертий - "Художня темпоральність і просторовість у повісті В.І.Дмитрієвої "Доброволець": відбиття загальних тенденцій в авторському баченні світу". Особливості художнього просторово-часового мислення, переломлені в російській гомодієгетичній повісті кінця 1880-х - початку 1890-х років, проступають не тільки в творчості тих письменників, які визнані класиками, але і у белетристів. Творчість Валентини Іовівни Дмитрієвої (1860-1948), пов'язана з ідеями народництва, була популярною у 1880-х - на початку 1900-х років, але донині детально ще не вивчалася. Зокрема, не з'ясовані особливості і функції простору й часу у "Добровольці", хоча в поетиці цього твору проступає зв'язок Дмитрієвої і з рядом хронотопічних особливостей прози народників ("мемуарний час", інтерес до соціально-історичної темпоральності і волзького простору, до "сцен з натури", колективний образ героїв та ін.), і з більш широкими тенденціями російської повісті кінця 80-х - початку 90-х років.

Як і у більшості гомодієгетичних повістей, форма нарації заявлена уже в першій фразі повісті, висловленій у класичному стилі, характерному для початку оповіді in medias res. Але відрізняє від них "Добровольця" введення точного датування - важливої віхи біографічного часу ауктора, співвіднесеного з епохою, зазначення природно-календарного часу подій, про які йтиметься. У такій семантичній насиченості однієї фрази проступає загальна для російської повісті кінця ХІХ століття тенденція до лаконічності, стислості, ємності наведеної інформації, класичні зразки якої залишив А.П.Чехов. В.І.Дмитрієва першою фразою вказує на час "теперішній" і час "минулий", об'єднані, як і в інших гомодієгетичних повістях, пам'яттю ауктора, який звертається до спогадів. "Час пам'яті" в повісті Дмитрієвої гетерогенний. Цікаво зазначити, що схожим постає "час пам'яті" і в філософській концепції А.Бергсона. Згідно з законом конвертування одного часу в інший минулий час постає як "оповідальне теперішнє", присвячене "реанімації" минулого в пам'яті ауктора. Це створює "часовий дуалізм" недавно минулого часу "історії" й теперішнього часу "розповіді" про неї. Виникає класична форма "подальшої нарації", до якої звертаються Чехов і Лєсков у своїх гомодієгетичних повістях. Втім, темпоральна дистанція між "історією" і нарацією про неї у вищезгаданих авторів певною мірою відрізняється від того варіанту, який запропонувала В.І.Дмитрієва.

Поділяючи думку щодо включення людини в рух історичного часу, В.І.Дмитрієва акцентує зовнішнє датування, тоді як Чехов і Лєсков віддають перевагу побічному, яке міститься і у свідомості аукторів, і у їхньому світовідчутті, і у їхній "картині світу". Ауктор "Добровольця" представляє соціально-історичний час 70-х рр. і водночас характеризує початок 1880-х як якісно інший час. Ця гетерогенність темпоральності свідчить про те, що В.І.Дмитрієва орієнтується на властивості моделі "Час-2". Біографічний час наратора і соціально-історичний час його покоління ("усі", "кожен"), молодих людей 1870-х років, причетних до революційного народництва, зрощуються. В.І.Дмитрієва позначає взаємозв'язок "особистого" часу людини та історичного часу як у долі юного "добровольця", так і в житті усіх інших членів розгромленого революційного гуртка. Вона співвідносить їх з подієво-історичним простором Росії кінця 1870-х років, де немає "історичної події", але є "атмосфера" епохи. І в цьому автор "Добровольця" перегукується з загальним рухом хронотопічного мислення тих авторів гомодієгетичних повістей, котрі створювали імпресіоністичне новаторське розуміння темпоральної категорії "духу часу". Щоправда, Дмитрієва робить це більш поверхово і описово, ніж Чехов. Вона не стільки "показує" епоху, скільки розповідає про неї, часто використовуючи словесно оформлені, а не образні характеристики. Окрім прямого датування у "Добровольці" постійно зустрічається і побічне (імена історичних діячів, філософів, письменників, що цікавлять персонажів), в якому також "особистий" час співвідноситься з соціально-історичним. "Атмосфера" 1870-х років передається і вчинком "добровольця" Жені Коха, і історією гуртка молодих революціонерів-народовольців, і окресленням їхнього менталітету, і їхньою занепокоєністю долею народу й Росії, і їхнім інтересом до Балканських подій, до визвольної боротьби в Сербії, Боснії, Герцеговині. У трагічній долі деяких героїв і в розмовах персонажів виникає поєднання "великого" часу європейських подій з російською дійсністю 70-х - 80-х років ХІХ століття. Однак зроблено це пунктирно, трохи поверхово, без поглибленої соціально-психологічної мотивації. У "Добровольці" постає скоріше заявка на широку панорамність історичного часу, ніж художньо-переконливе її втілення.

В.Дмитрієва звертається і до часової статики ("Час-1"), аби виразити стабільність соціальної атмосфери у Приволзьку. Як і інші автори гомодієгетичних повістей кінця 1880-х - початку 90-х років, вона використовує метонімію, створюючи хронотоп Приволзька, концептуалізуючи його простір. Поволжя 1870-х років постає в повісті як один із осередків народницького руху, що цілком відповідає історичній правді. При загальній лінійній спрямованості час у повісті "Доброволець" перериваний, має часові зіяння, фрагментизований, як і у інших орієнтованих на реалізм письменників перехідної епохи, які звертаються до імпресіоністичних засобів моделювання "топосу" і "хроносу".

В.І.Дмитрієва йде в руслі загальних завоювань російської прози кінця ХІХ століття, трактуючи простір не лише як місце дії, але й як поетологічний компонент, що здатний виконувати різноманітні функції. На відміну від Чехова, який у "Моєму житті" створює узагальнений хронотоп провінційного безіменного міста, вона намагається представити "портрет" міста на Волзі, яке має не тільки реальний прототип, але й реальну географічну назву - Приволзьк. Повість Дмитрієвої увібрала в себе імпресіоністичний і натуралістичний досвід створення сучасного міського пейзажу як тієї чи іншої багатолюдної "сценки". При цьому письменниця виокремлює в просторі Приволзька як константний його головний характерний знак - Волгу - природний феномен, який має статус "великої російської ріки" та формує наскрізний лейтмотив повісті. Волга як "природний" і метафоричний "знак" Приволзька містить у собі хронотопічний смисл.

У дисертації аналізується різне сприйняття ауктором одного й того ж простору з однієї й тієї ж точки огляду ("фокалізація"), яке образно передає зміну його світогляду, духовну зрілість і соціальний досвід. Дмитрієвій притаманне уявлення про гетерогенність, динаміку і каузальну ефективність часу ("Час-2").

У змалюванні художнього простору письменниця використовує уже сформовану в літературі поетику окремих конкретних відкритих і закритих, природних і рукотворних топосів: дім, парк, цвинтар, ріка, готель, острів та ін., вводить топоси Волги, пристані. Усі вони не тільки описані в індивідуальній манері, де переважає емоційно-ліричне начало, але й специфічно взаємопов'язані як компоненти своєрідного цілісного топонімізованого урбаністичного простору Приволзька. Для створення образу простору письменниця, як, до речі, й Чехов, також використовує систему точкових топосів.

В.І.Дмитрієва, як і інші автори гомодієгетичних повістей кінця 1880-х - початку 90-х років, змушує ауктора сприймати різні часові відрізки, фіксувати "плин часу" як у природному, календарному, так і у соціально-історичному аспектах: вона постійно темпоралізує простір, не забуваючи при цьому про відтворення психології його сприйняття героєм-оповідачем.

Аналіз поетики урбаністичних звичаєвоописових сцен "Добровольця" свідчить, що Дмитрієва перегукується з імпресіоністами. Однак не всі ці "сценки" органічно включені у фабульний розвиток повісті (як це, наприклад, було у Чехова), вони, по суті, виявляються ілюстративно-вставними (чого Чехов уникав).

Більша частина описово темпоралізованих і метафоризованих ліричних пейзажів настійливо співвідноситься з колом основних проблем і ідей повісті: письменниця "оголює" досить клішований наприкінці ХІХ століття літературний прийом, не довіряючи сприйняттю-розумінню читача.

Особливе значення в повісті має топос цвинтаря. Важко погодитись з його трактуванням у Б.С.Мейлаха, який вбачає у цвинтарі символ змордованої країни, не помічаючи того, що Дмитрієва переосмислює цю класичну міфологему. Життя постійно оновлюваної природи на цвинтарі, акцентована наратором його природна краса, що різко контрастує з панорамою міста, надають цьому топосу амбівалентного смислу поєднання життя і смерті, готуючи той мотив надії і віри в майбутнє, яким "Доброволець" завершується.

У "Висновках" пропонується короткий виклад результатів дослідження і загальних теоретичних концептуальних положень, які випливають із конкретного аналізу художньої своєрідності моделювання простору й часу в гомодієгетичних повістях А.П.Чехова, М.С.Лєскова, В.І.Дмитрієвої.

Аналіз конкретних зразків жанру російської гомодієгетичної повісті засвідчує, що в картині світу художнього твору важливу конститутивну роль відіграє модель простору і часу, яка несе в собі певну концептуальність і різноманітну функціональність. Обрана письменником форма оповіді суттєво впливає на своєрідність інтерпретації "хроносу" і "топосу" в поетологічній системі твору, в якій присутні як деякі загальні літературні тенденції, так і індивідуально-авторські художні рішення. "Я-нарація" в повісті цього періоду є важливою для переходу від психологізму "прямого, явного" до психологізму "прихованого". У створенні такого психологізму важливу роль відіграють простір і час, перепущені крізь суб'єктивне сприйняття ауктора. У цьому процесі місце художнього авангарду займають, без сумніву, повісті А.П.Чехова, які поєднують в собі і традиції, і новаторство. Однак слід зазначити, що й інші творці гомодієгетичних повістей (Лєсков, Дмитрієва) роблять вагомий внесок в історію створення художнього простору і часу, в процес їхньої семіотизації, хронотопізації. Автори російської гомодієгетичної повісті актуалізують роль "хроносу" і "топосу" у формуванні художньої системи твору, надаючи їм додаткового художнього смислу. У гомодієгетичних повістях названих письменників панує пов'язаний з реалізмом міметичний принцип, який органічно поєднується з рисами імпресіоністичного світобачення та елементами імпресіоністичної поетики. Останні пов'язані з передачею психології сприйняття неповторною особистістю світу в його просторово-часових параметрах, як епохальних, так і миттєвих.

У темпоральній свідомості російських авторів гомодієгетичних повістей кінця 1880-х - початку 1890-х років відчутно проступає своєрідне схрещення двох уявлень про час ("Час-1" і "Час-2"), пов'язане з конкретними художніми завданнями, які вирішувались кожним письменником, що використовував семантику тих або інших складових темпоральних моделей. У них втілювалися загальні етико-філософські уявлення письменників перехідного періоду про світ і людину. Специфіка концепції часу в А.П.Чехова, М.С.Лєскова, В.І.Дмитрієвої, як думається, пов'язана саме з варіативною комбінаторикою компонентів двох темпоральних моделей, якої уникає наукова свідомість. У творах цих письменників художня філософія часу і простору не суперечить їх класичному розумінню (час і простір - як об'єктивна реальність). Однак вона доповнюється концепцією суб'єктивного сприйняття часу людиною, що до певної міри перегукується з бергсонівським трактуванням специфіки людської пам'яті як вмістилища минулого і теперішнього. Ці темпоральні уявлення яскраво виявилися в імпресіонізмі, який збагатив трактування художнього простору й часу, не пориваючи при цьому з ньютонівськими уявленнями.

У темпоральному мисленні авторів російських гомодієгетичних повістей проступають ці нові імпресіоністичні віяння, а також відчувається вплив екклезіастичної моделі кругового руху часу, поєднання тимчасового й вічного. Суб'єктивний час ауктора та об'єктивний час подій, про які він розповідає, створюють двоєдиність об'єктивної і суб'єктивної темпоральності, а простір його екзистенції, який подається крізь особисте сприйняття, також позначений об'єктивно-суб'єктивним началом. "Я-нарація" спричинює "переживання часу", яке виступає і як ностальгічна пам'ять ("Нудна історія" Чехова, "Доброволець" Дмитрієвої), і як увага до "плину часу". В російській повісті кінця 80-х - початку 90-х років відлік часу, який ведуть ауктори, передає нове сприйняття світу (світ як надзвичайно плинний і рухливий феномен), яке сформувалося в другій половині ХІХ століття. Такий динамізм відповідає важливій властивості моделі "Час-2". Але темпоральний рух може фіксуватись як дискретний (математично безперервний), поданий в рамках статичної концепції часу (час "повсякденності" в "Нудній історії") або ж як континуальний, психологічно безперервний, для якого характерні темпоральні "лакуни" ("Розповідь невідомої людини", "Моє життя", "Заячий реміз", "Доброволець"). Постійна фіксація ауктором свого життєвого простору, наближеного й віддаленого, "домашнього" і "природного", передає усвідомлення взаємозв'язку між людиною і оточуючим світом, почуття зрощення з ним. Не сповідуючи модерністського темпорального свавілля й не відчуваючи "жаху" перед плином часу, і Чехов, і Лєсков, і Дмитрієва у своїх гомодієгетичних повістях в екзистенціальний час, який гостро відчувається ауктором, вводять тему смерті або ж її очікування. Це надає епічно-оповідальній фіксації темпоральності драматизму або трагізму і передвіщає подальші шляхи розвитку напружено-трагічного трактування художнього часу в ХХ столітті (час як "буття до смерті").

Психологія сприйняття "хроносу" і "топосу" робить героя-оповідача носієм темпорально-просторових уявлень кінця 80-х - початку 90-х років ХІХ століття, коли гостро постає питання про залежність людини від часу й простору. Час і простір людського життя репрезентовані більш панорамно, ніж "середовище" у літературних творах представників "натуральної школи". Це сприяє моделюванню не тільки соціально-історичного часу, заповіданого традицією класичної російської повісті попереднього періоду, але й часу психологічного. Модель часу увібрала в себе основні складові темпоральності (соціально-історичний, екзистенційний, побутовий, природний та ін. час), стала ємною і багатоскладовою, а простір набув глибокої семіотичної функції.

Автори гомодієгетичних повістей чутливо відгукувалися на соціально-історичну ситуацію в Росії кінця 80-х - початку 90-х рр.: ці роки сприймалися як "час сутінок", час "роздоріжжя", епоха духовних криз і пошуків. У їхньому трактуванні простір і час постають не у поверхово-описовій формі, а концетуалізованими і художньо-поліфункціональними компонентами повісті. Сприйняття, розуміння та змалювання російської дійсності і Чеховим, і Лєсковим, і Дмитрієвою дозволяють під покровом створеної ними картини повсякденного життя в реальному просторі й часі розгледіти приховану трагедію чи драму людської екзистенції. Автори гомодієгетичних повістей втілювали у своїй творчості глибокоособисті теми й ідеї, які водночас виявились і відбиттям часу, історії Росії кінця 80-х - початку 90-х рр. Домінуючим художнім часом у цих повістях виступає категорія "сучасності", до якої особливу пристрасть відчували імпресіоністи. Орієнтуючись на "мімесис", творчо перетворюючи фізичний час і простір у художній, і А.П.Чехов, і М.С.Лєсков, і В.І.Дмитрієва спираються на своєрідний синтез реалістичного та імпресіоністичного світобачення, звертаються до комбінаторики компонентів двох темпоральних моделей ("Час-1" і "Час-2"). Основним художнім простором виступає простір Росії, часто топонімізований, поділений на урбаністичний і природний, центр і периферію (провінцію). Він складається з різноманітних архетипічних топосів (дім, сад, цвинтар, ліс, шлях та ін.), традиційних хронотопів (садиба, готель, провінція, місто у різних географічних обличчях та ін.) та хронотопів "авторських", які інколи подаються в процесі динамічного утворення й репрезентуються крізь свідомість ауктора. Реальна топоніміка, йдучи в руслі реалістичної поетики, посилює достовірність оповідання. Водночас вона поєднується з метонімізацією конкретних топосів як репрезентів російського простору. "Пунктирна" деталізація простору (інтер'єру, пейзажу), котра цілком відповідає фрагментуючому художньому мисленню імпресіонізму, яке передає "настрій", замінює детальну дескрипцію (найбільш послідовно це здійснює А.П.Чехов).

У всіх повістях час "сучасності" включає в себе і соціально-історичну темпоральність - "епоху" (Лєсков, Чехов, Дмитрієва), і час екзистенційний та побутовий, і час природний, який нерідко метафоризується. Однак нова, спричинена імпресіонізмом, форма художньої темпоральності - "атмосфера часу", яка актуалізується "я-оповідальною" формою нарації як ключового начала, зумовлює домінування часу психологічного. Він пов'язаний з суб'єктом оповіді, передає його психологію та відчуття темпоральності (відлік часу й роздуми про нього) і просторовості (інтерес до пейзажу, інтер'єру, будинку, садиби, міста). Рух часу має здебільшого лінійно-хронологічну спрямованість, хоча інколи зустрічаються й моменти анахронії (Дмитрієва), інколи використовується прийом репрезентативно-екземпліцитного стиснення часу ("Нудна історія" Чехова) або ж вводиться темпоральний пропуск ("Розповідь невідомої людини", "Моє життя" Чехова, "Доброволець" Дмитрієвої) чи "добовий час" ("Опівнічники" Лєскова). Втім, у гомодієгетичній російській повісті кінця 1880-х - початку 90-х років немає порушення темпоральності, немає тієї "гри з часом", що стане модною в ХХ столітті. Переважає прагнення створити ілюзію плину реального часу, хоча цей час не тотожній фізичному і має "характеризуючі" (семантично значимі) та "службові" (рух фабули, фіксація подієвого ряду) художні функції. Інтерес до відрізку, фрагменту часу, до "миттєвості" свідчить про вплив імпресіоністичного розуміння темпоральності на художню свідомість російських повістярів кінця ХІХ ст. Таке розуміння не порушує, а поглиблює життєподібність у моделюванні часу.

У трактуванні часу-простору в Чехова, Лєскова, Дмитрієвої ще немає того відчуття "гнітючої дійсності", "суперечливості", "моторошності" часу, про яке писав О.Шпенглер. У їхньому осмисленні цих категорій відчувається прагнення поновити порушуваний зв'язок людини і світу, що виявляється в темпоралізації свідомості ауктора, який відзначає рух часу і звертає увагу на простір (пейзаж, інтер'єр), котрий також темпоралізується.

Різні масштаби талантів таких письменників, як Чехов, Лєсков, Дмитрієва, без сумніву, вплинули на характер художнього моделювання, на трактування, концептуалізацію простору-часу. Важливу роль відіграли також і індивідуальні авторські сприйняття часу та простору. Однак усіх цих повістярів об'єднують певні спільні стильові тенденції, в яких дві основні сформовані філософські концепції темпоральності ("Час-1" і "Час-2") та концепція просторовості (у класичному ньютонівському розумінні) переломлюються у комбінаторному моделюванні їх художніх еквівалентів.

У створенні просторо-часового континууму російської гомодієгетичної повісті кінця 80-х - початку 90-х рр. важливу роль відіграє інтертекстуальність як інтенційна (свідома), так і іманентна (позасвідома). Зберігаючи властиву жанрові повісті певну "фрагментацію" дійсності у її просторово-часових координатах та зосередженість на якомусь етапі життя героя, ця повість, що тяжіє до імпресіоністичного стилю мислення, часто наближається і до роману, і до оповідання. Вона концептуально "романізується", набуваючи внутрішньої художньої концентрації, семантичної об'ємності й виразності у відтворенні дійсності. І в цьому процесі зростає смислова, функціонально-структурна, композиційна роль художнього простору й часу. Дуже важливою рисою повісті кінця 80-х - початку 90-х рр. виявляється її виразна проблемність та підпорядкування оповідального матеріалу просторово-часової організації авторському проблемному задуму. Це й породжує семіотизацію, метафоризацію системи життєподібних "топосів", "локусів", форм репрезентації часу в його русі, в різних модусах і складових, які особливим чином поєднані завдяки "я-нарації".

Спостереження над поетикою просторово-часового континууму в російській гомодієгетичній повісті кінця 80-х - початку 90-х рр. дозволяють зробити висновок, що в ієрархії поетики жанру він займає провідне місце, впливає на формування семантичного, концептуального і структурно-композиційного рівнів твору, випереджаючи тенденції ХХ століття.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

Поэтика пространства и времени в русской повести конца 1880-х - начала 90-х годов. - Дніпропетровськ: Арт-Пресс,2002. 418с. (24,29 др. арк.).

2. Своеобразие художественного времени и темпоральной структуры "Смерти Ивана Ильича" Л.Н.Толстого и "Скучной истории" А.П.Чехова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 1998. Вип.10(21). С. 61-85 (1,5 др. арк.).

3. О своеобразии и функциях художественного времени в повести А.П.Чехова "Моя жизнь" // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 1999. Вип.2(23). С. 97-117 (1,27 др. арк.).

4. О хронотопе провинциального города в повести "Моя жизнь" А.П.Чехова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 1999. Вип. 3(24). С. 92-123 (1,64 др. арк.).

5. Особенности и функция хронотопа дворянской усадьбы в повести А.П.Чехова "Моя жизнь" // Ex professo: Збірник наукових праць вчених Придніпров'я. - Дніпропетровськ: Арт-Прес,1999.С. 107-120 (0,79 др. арк.).

6. Своеобразие и функции художественного пространства в повести А.П.Чехова "Скучная история" // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. Д: Наукова книга, 1999. Т.5. С. 61-80 (0,92 др. арк.).

7. Пейзаж в повести А.П.Чехова "Моя жизнь": семантика, поэтика, функции в системе повествования // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: Наукова книга, 2000. Т.6. С. 144-164 (1,14 др. арк.).

8. Топос "дома" в повести А.П.Чехова "Моя жизнь": семантика, варианты и художественные функции // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 2000. Вип.1(25). С. 117-148 (1,7 др. арк.).

9. Об особенностях концепции и художественной трактовки "исторического времени" в "Рассказе неизвестного человека" // Литературоведческий сборник. Донецк: ДонНУ, 2000. Вып. 3. С. 118-141 (1,3 др. арк.).

10. "Я", пространство и время в автодиегетических повестях А.П.Чехова // Литературоведческий сборник. Донецк: ДонНУ, 2000. Вып. 4. С. 103-122 (1,06 др. арк.).

11. Особенности пространственно-временного континуума в повести А.П.Чехова "Скучная история" // Литературоведческий сборник. Донецк: ДонНУ, 2000. Вып. 5-6. С. 123-138 (0,89 др. арк.).

12. "Рассказ неизвестного человека" и "Петербургский текст русской литературы": проблема интертекстуальности // Питання літературознавства: Науковий збірник. Чернівці,2000. Вип.6(63). С. 81-93 (0,75 др. арк.).

13. К проблеме семантики и структуры наррации в автодиегетических повестях А.П.Чехова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 2000. Вип.2(26). С. 124-151 (1,65 др. арк.).

14. "Я-нарративные" повести А.П.Чехова как своеобразный триптих ("Скучная история", "Рассказ неизвестного человека", "Моя жизнь") // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 2001. Вип. 1(28). С. 105-120 (0,92 др. арк.).

15. Проблема "я-повествования" в повестях А.П.Чехова: семантика и функции // Питання літературознавства: Науковий збірник. Чернівці, 2000. Вип.7(64). С. 24-41 (0,91 др. арк.).

16. Художественное пространство и время в повести В.И.Дмитриевой "Доброволец" // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 2001. Вип.2(29). С. 110-134 (1,5 др. арк.).

17. Особенности и функции художественного времени в повести А.П.Чехова "Рассказ неизвестного человека" // Проблеми сучасного літературознавства: Збірник наукових праць. Одеса: Маяк, 2001. Вип.7. С. 113-136 (1,29 др. арк.).

18. Особенности и функции художественного пространства в повести Н.С.Лескова "Заячий ремиз" // Проблеми сучасного літературознавства: Збірник наукових праць. Одеса: Маяк, 2001. Вип. 9. С. 95-107 (0,61 др. арк.).

19. Типологические и индивидуальные черты поэтики художественного пространства и времени в русской гомодиегетической повести конца 1880-х - начала 1890-х годов // Проблеми сучасного літературознавства: Збірник наукових праць. Одеса: Маяк, 2002. Вип. 10. С. 134-148 (0,82 др. арк.).

20. Традиции и новаторство И.С.Шмелёва в семантике, структуре и художественных функциях "я-повествования" (Чехов, Лесков, Короленко и Шмелёв) // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди: Серія літературознавство. Харків, 2002. Вип.1(30). С. 112-125 (0,72 др. арк.).

21. Особенности организации наррации и пространственно-временного континуума повести Н.С.Лескова "Полунощники" // Литературоведческий сборник. Донецк: ДонНУ, 2001. Вып. 7-8. С. 152-172 (1,12 др. арк.).

22. Художественное своеобразие и функции категории времени в повести В.Г.Короленко "С двух сторон" // Питання літературознавства: Науковий збірник. Чернівці, 2002. Вип.8(65). С. 68-81 (0,83 др. арк.).

23. Повесть "С двух сторон" В.Г.Короленко: своеобразие и функции художественного пространства // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. Дніпропетровськ: Наукова книга, 2002. Т.11. С. 144-160 (0,97 др. арк.).

Додаткові публікації:

24. Общечеловеческое и социально-историческое в повестях 1920-х годов В.Лавренёва ("Звёздный цвет", "Сорок первый", "Рассказ о простой вещи") // Борис Андреевич Лавренёв: Художник и время: Тезисы II Всесоюзных Лавренёвских чтений. Херсон,1991. С. 22-25 (0,35 др. арк.).

25. Проблема традиций в русской повести первой половины 1920-х годов // Традиции в контексте русской культуры: Сборник статей и материалов. - Череповец: ЧГПИ,1993. Ч.2. С. 102-105 (0,37 др. арк.).

26. Поздние повести И.С.Тургенева в оценке современных учёных // Проблемы мировоззрения и метода И.С.Тургенева: Межвузовская научно-теоретическая концеренция: Тезисы докладов и сообщений. Орёл: ОГПИ, 1993. С. 109-110 (0,1 др. арк.).

27. О жанровом полигенезисе произведения В.В.Розанова "Уединённое" // Розановские чтения: Материалы к республиканской научной конференции. Елец: ЕГПИ, 1993. С. 8-10 (0,27 др. арк.).

28. Гуманизм ранних произведений Е.Замятина ("Уездное", "Непутёвый", "Три дня") // Творческое наследие Евгения Замятина: взгляд из сегодня. Научные доклады, статьи, очерки, заметки, тезисы: В 2-х частях. Тамбов: Изд-во ТГПИ, 1994. С. 234-247 (0,37 др. арк.).

29. Ещё раз о плутовском романе и "Мёртвых душах" Н.В.Гоголя // Микола Гоголь і світова культура: Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 185-річчю з дня народження письменника. Київ - Ніжин, 1994. С. 63-66 (0,2 др. арк.).

30. "Человек из ресторана" И.Шмелёва и традиции пикарескного романа // Филологический анализ: Теория, методика, практика: Межрегиональный сборник научных статей. Херсон: Изд-во Херсон. гос. пед ин-та,1995. С. 90-97 (0,42 др. арк.).

31. О тенденции к романтизации в повестях А.П.Чехова // Русская литература и провинция: Седьмые Крымские Пушкинские Междунарадные чтения: Материалы. Симферополь,1997. С. 150-153 (0,15 др. арк.).

32. О своеобразии художественного пространства в повести А.П.Чехова "Скучная история" // И.С.Шмелёв и литературный процесс накануне ХХI века: Сб. матер. межд. науч. конф. Симферополь: Таврия-Плюс, 1999. С. 107-113 (0,42 др. арк.).

33. Об особенностях жанрового мышления Мопассана и Чехова // IV Міжнародна конференція: Франція та Україна: Науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур: Матеріали. - Дніпропетровськ: Поліграфіст,1997. Т.1. Ч.2. С. 136-139 (0,17 др. арк.).

34. О новой книге Э.Полоцкой, посвящённой поэтике Чехова // Литературоведческий сборник. Донецк: ДонНУ, 2001. Вып. 7-8. С. 283-287 (0,24 др. арк.).

Анотація

Філат Т.В. Російська повість кінця 1880-х - початку 1890-х років. Проблема простору і часу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2002.

Дисертація присвячена аналізу особливостей художнього простору і часу в російській повісті з "я-нарацією" кінця 1880-х - початку 90-х років. У роботі з'ясовуються філософсько-естетичне підґрунтя темпорально-просторового мислення репрезентативних авторів російської повісті (Чехов, Лєсков, Дмитрієва) та художні форми його втілення, які тісно пов'язані з наративною стратегією творів. Аналізуються традиційні й новаторські типи хронотопів, їх семантика, структура і функції, процеси темпоралізації простору та спаціалізації часу як перспективні тенденції для прози ХХ століття.

Ключові слова: "топос", "хронос", "час", "простір", "просторово-часовий континуум", хронотоп, гомодієгетична повість, ауктор, реалізм, імпресіонізм.

Summary

Filat T.V. Russian story of the end of 1880s - the beginning of 1890s. The problem of space and time. - Manuscript.

A thesis for the degree of doctor of philology. Specialty 10.01.02 - Russian Literature. - Institute of Literature named after T.H.Shevchenko. The National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2002.

The thesis is dedicated to the analysis of peculiarities of artistic space and time in Russian "I-narration" stories written at the end of 1880s - beginning of 1890s. Philosophical and aesthetic basis for temporal-space thinking of the representative authors of Russian story (Chekhov, Leskov, Dmitrieva) as well as the artistic forms of its realization, that are closely connected with the narrative strategy of the literary piece, are under study in the dissertation. Traditional and innovative types of chronotops, their semantics, structures and functions, the processes of temporalization of space and spatialization of time are considered as the tendencies that are much promising for the 20th century prose.

Key-words: topos, chronos, time, space, spatial-time continuum, chronotop, homodiegetic story, auctor, realism, impressionism.

Аннотация

Филат Т.В. Русская повесть конца 1880-х - начала 1890-х годов. Проблема пространства и времени. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Институт литературы им.Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2002.

Диссертация посвящается исследованию своеобразия пространственно-временного континуума русской повести с "я-наррацией" (гомодиегетической) конца 1880-х - начала 1890-х гг. (А.П.Чехов, Н.С.Лесков, В.И.Дмитриева). Анализ ведётся в контексте дискуссионного постижения категорий художественного пространства и времени в современном литературоведении, в русле выявленния и освещения ключевых проблем и направлений изучения "топоса" и "хроноса" в разных современных научных направлениях. Основные представления, сформированные у современных теоретиков (отечественных и зарубежных), о специфике художественного пространства и времени, уточняются, дополняются наблюдениями и выводами автора диссертации, предлагающего комплексный подход к их изучению (историко-литературный, системный, функциональный). В работе доказывается, что художественная интерпретация времени и пространства, важнейших концептуальных составляющих художественного мира произведения, опирающаяся на философское понимание этих категорий писателем, тесно связана с избранной писателем формой наррации, с особенностями героя-повествователя (ауктора). Выделены сформировавшиеся в европейском темпоральном сознании две ведущие модели времени: "Время-1" - статическое, гомогенное, дискретное (математически непрерывное), каузально-нейтральное и "Время-2" - динамическое, гетерогенное, континуальное (психологически непрерывное), каузально-эффективное. Они своеобразно соотносятся и комбинируются в повестях в зависимости от конкретных художественных задач, поставленных писателем. Рассматриваются формы времени и пространства, их взаимоотношения, процессы темпорализации пространства и опространствления времени, традиционная и новаторская хронотопия, присутствующая в гомодиегетических повестях конца 1880-х - начала 90-х гг., их семантика, художественные функции. Концепция пространственно-временного континуума как важнейшего ключа к постижению поэтики произведения позволяет более глубоко проникнуть в авторский замысел той или иной повести, уточнить её проблематику, идейный смысл, художественную природу.

Исследование соотношения физических прототипов пространства и времени с их художественным аналогом в русской гомодиегетической повести указанного периода позволяет сделать вывод о доминировании миметического принципа в его реалистическом и импрессионистическом вариантах, об эстетическом осознании важности бытийных категорий "топоса" и "хроноса" для постижения коллизии "человек и мир", для воссоздания реального феномена пространственно-темпорального мышления человека конца ХIХ столетия. Сопоставление философских концепций времени ХIХ века (А.Бергсон) и ХХ века (М.Хайдеггер) с темпоральными представлениями русских создателей гомодиегетической повести указанного периода позволяет сделать вывод или о их совпадении, где не установлено прямое влияние (идея "времени памяти" А.Бергсона), или о предвосхищении писателями философской концепции ("время повседневности" у Чехова и Хайдеггера).

Анализ охватывает повести наиболее репрезентативных писателей конца 1880-х - начала 90-х гг. "разного ранга" - классика мировой литературы А.П.Чехова, классика русской литературы Н.С.Лескова и беллетристки В.И.Дмитриевой (повести "Скучная история", "Рассказ неизвестного человека", "Моя жизнь", "Полунощники", "Заячий ремиз", "Доброволец"). Впервые детально исследуются разные уровни (вербальный - концептуальный - структурный) воплощения художественного пространства и времени, их типология и индивидуальные варианты эстетических решений, позволяющие увидеть как общие черты пространственно-темпорального мышления авторов повести с "я-наррацией", так и их индивидуальную манеру моделирования "топоса" и "хроноса".

Наблюдения и выводы делаются в контексте диалога с международной чеховианой, лесковианой, с отдельными суждениями о прозе Дмитриевой, где проблема художественного пространства и времени чаще всего либо представляет "белое пятно" в характеристике поэтики, либо требует уточнения или углубления. Предпринятый анализ, в котором привлекается для сопоставления достаточно широкий круг и предшественников, и последователей Чехова и Лескова, позволяет уточнить представления о темпорально-пространственной поэтологии русской гомодиегетической повести периода подъёма жанра в переходный период истории литературы.

Ключевые слова: "топос", "хронос", "время", "пространство", "пространственно-временной континуум", хронотоп, гомодиегетическая повесть, ауктор, реализм, импрессионизм.

Размещено на Allbest.ru