Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

УДК: 882Т-3.091

ІСТОРИЧНА ПРОЗА Ю.ТРИФОНОВА: КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРИЗМУ, ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА, ТРАДИЦІЇ І НОВАТОРСТВО

Спеціальність 10.01.01 - російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

МУРАВІН ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ

Дніпропетровськ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі зарубіжної літератури Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Тихомиров Володимир Миколайович, завідувач кафедри зарубіжної літератури Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Чорний Ігор Віталійович, професор кафедри українознавства Харківського університету внутрішніх справ МВС України

кандидат філологічних наук, доцент Родний Олег Володимирович, доцент кафедри російської літератури Дніпропетровського національного університету

Провідна установа:Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського, кафедра російської літератури

Захист відбудеться 22 січня 2002 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.08.051.12 при Дніпропетровському національному університеті (49025, м. Дніпропетровськ, вул. Гагаріна, 72, аудиторія 804).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49025, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8).

Автореферат розіслано “21“ грудня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О.Глушко

Муравін О.В. Історична проза Ю.Трифонова: концепція історизму, жанрова специфіка, традиції і новаторство. -Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2002.

Дисертацію присвячено актуальній проблемі системного аналізу історичної прози Ю.Трифонова, письменницької концепції історизму, аспектів авторського світогляду і особливостей їх художнього вираження, висвітленню жанрової специфіки історичних романів і повістей, їх еволюції і модифікації, трансформації історичної правди, засобів художнього відтворення історичних осіб, типологічних зіставлень творів Ю.Трифонова та І.Тургенєва. Ф.Достоєвського в контексті традицій і новаторства.

У роботі розкрито творчу своєрідність реалізації Ю.Трифоновим історичної тематики, специфіки бачення письменником історичного факту і художнього домислу, особливості інтерпретації достовірності минулого часу через психологічну правду характеру, поліфонізм мотивів, інтонацій, розмаїття художніх засобів у текстах повісті “Відблиск вогнища”, романів “Старий”, “Нетерпіння”. історичний проза трифонов роман

Ключові слова: концепція, історизм, ретроспекція, жанр, модифікація, історична правда, художній домисел, хронотоп, контекст, традиція, новаторство, типологія.

Муравин А.В. Историческая проза Ю. Трифонова: концепция историзма, жанровая специфика, традиции и новаторство. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. -Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2002.

Творчество Ю. Трифонова (1925-1981гг.) своими истоками художественной мысли о личности и народе, народе и истории, о социальных и нравственных уроках прошлого, моделями их выражения связано с “шестидесятничеством” как литературным явлением ХХ века. Возможность увидеть современное сквозь призму истории все чаще окрыляла писателя и в 70-е годы. Идейный выбор человека, напряжение его духовного поиска, социальная активность личности, проявившаяся в сознательной, уверенной борьбе за передовые общественные и высшие моральные идеалы - такие тематические мотивы и сюжетные коллизии разрабатывал Ю. Трифонов.

Диссертация посвящена актуальной проблеме системного анализа исторической прозы писателя, трифоновской концепции историзма, аспектов авторского мировоззрения и особенностей их художественного воплощения, освещению жанровой специфики исторических романов и повестей, их эволюции и модификации, трансформации исторической правды, средств художественного воссоздания исторических лиц, типологических сопоставлений произведений Ю.Трифонова и И.Тургенева, Ф.Достоевского в контексте традиций и новаторства.

В работе раскрыто творческое своеобразие реализации Ю.Трифоновым исторической тематики, специфику видения писателем исторического факта и художественного домысла, особенности интерпретации достоверности прошедшего времени через психологическую правду характера, полифонизм мотивов, интонаций, разнообразие художественных средств в текстах повести “Отблеск костра”, романов “Старик” и “Нетерпение”.

Диссертация состоит из введения, трех глав, выводов и списка использованных источников.

Во Введении обосновывается выбор темы, определяется ее актуальность и научная новизна, формулируются задания и методы исследования, говорится о его объекте, раскрывается сфера практического использования достигнутых результатов. В первой главе - “Художественная интерпретация человека и времени в романах Ю.Трифонова” содержится три подраздела: “Теоретические проблемы историзма художественного мышления писателя”, “Ю.Трифонов - мастер ретроспективной прозы”, “Память при свете совести” в романе “Старик”. В них рассматриваются историзм как принцип изображения объекта, изучение процесса его развития, ряд дискуссионных проблем в классификации исторических романов, соотношения исторической правды и художественного домысла, использование ретроспекций и ассоциативного мышления, обращение к исторической и психологической памяти. Во второй главе “Художественная концепция воли. Особенности жанровой модификации исторического романа” содержится анализ процесса художественного постижения писателем логики исторического характера, с современных позиций рассмотрен ряд проблем, особо волнующих Ю.Трифонова: человек в потоке истории, герой и народ, завоевание личной свободы и феномен отчуждения, насилие над историей и др., на интертекстуальном уровне раскрыты родственные связи романа “Нетерпение” с произведениями И.Щеголихина, Ю.Давыдова, их образные, структурные и историко-философские аналогии. В третьей главе “В контексте традиций и новаторства” проведены типологические сопоставления романов Ю.Трифонова с произведениями И.Тургенева, Ф.Достоевского, доказано, что традиции классиков, художественная сила их произведений расширили новаторские возможности и параметры исторической прозы писателя.

Ключевые слова: концепция, историзм, ретроспекция, жанр, модификация, историческая правда, художественный домысел, хронотоп, контекст, традиция, новаторство, типология.

Muravin A.V. The historical Prose by Yuri Trifonov: Concept of Historicity, Genre Specific Nature, Traditions and Innovation. - Manuscript.

Theses for the gaining the scientific degree of the candidate of Philological Sciences by speciality 10.01.02 - Russian Literature. - Dniepropetrovsky National University, Dniepropetrovsk, 2002.

The dissertation is devoted to the essential problem of a system analysis of the historical prose by Yuri Trifonov, the writer's concept of historicity, the aspects of the author's philosophy of Life and the uniqueness of their artistic expression; it is also devoted to the coverage of genre specific nature of the historical novels and stories, their evolution and modification, transformation of historical reality, the means of the historical individuals' artistic re-creation, typical collations of the works by Trifonov, Turgenev and Dostoevsky in the context of their traditions and innovation.

The dissertation shows a creative distinctiveness of the historical theme realization by Trifonov, aspecific nature of the writer's vision of historical fact and artistic fantasy, peculiarities of interpretation of the past reality trough psychological reality of character, multifaceted motives and intonations, diversity of the means in the texts of the story “The Fire Reflection”, the novels “The Old Man” and “The Impatience”.

Key words: concept, historicity, retrospection, genre, modification, historical reality, artistic fantasy, chronological order, context, tradition, innovation, typology.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Серед найхарактерніших особливостей російської літератури другої половини ХХ століття виділяються розширення творчих напрямків, поглиблення соціально-психологічного аналізу, посилення філософської думки, естетичної вибагливості. Художнє осягнення життя виявилося в широчіні і сміливості творчих пошуків: виборі художніх вирішень, у різноманітності стилів і жанрів, у боротьбі проти схематизму, примітивізму, літературної сірості. Літературний процес цього періоду став своєрідним відображенням складних і часом драматичних подій у житті суспільства, спроб рятування від розповсюджених у 40-50-і роки штучної романтизації, одноманітної “життєподібності” та безконфліктності, пошуків опори в повчальних історичних аналогіях, загальнолюдських цінностях. І все ж тотальна ідеологізація літератури, рамки соціалістичного реалізму і надалі сковували творчі задуми і втілення, процеси оновлення були непослідовні, часткові.

Якщо врахувати вкрай несприятливі умови для розвитку художньої творчості (пильний контроль критики і “громадськості” за “ідейністю”, “партійністю” кожного письменника, сувора регламентація “магістральних” і “немагістральних” тем, інерція художньої думки, поява довгого ряду кон`юнктурних творів, пройнятих фальшивим “життєствердним пафосом”, націлених на відображення дійсності “в світлі” чергових партійних рішень), то узагальнено можна вважати, що російська література вийшла з повоєнного десятиліття з не найбільшими можливими втратами, зберегла певні резерви для поступу і розвитку.

Складним і суперечливим явищем стало шістдесятництво. Перш за все воно було опозиційним щодо офіційної ідеології і характерної для тоталітарного режиму двоїстої моралі. У творчості шістдесятників містились художні розвінчання негативів у соціалістичному суспільстві. Велика когорта письменників перш за все творчо реабілітувала живу людину у всій своїй складній подібності. З нею повертається й ідея справжнього, не кон`юнктурного гуманізму, віра у вершини людського духу, людської краси і досконалості. А ще - неприйняття фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури.

Із шістдесятництвом як літературним явищем ХХ століття своїми джерелами художньої думки про особу і народ, народ та історію, соціальні і моральні уроки минулого, моделями їх вираження зв`язані твори Ю.Трифонова. Можливість побачити сучасне крізь призму історії все частіше бентежила письменника і в 70-ті роки. Ідейний вибір людини, напруга її духовного пошуку, соціальна активність особистості, виявлена у свідомій, упевненій боротьбі за передові суспільні і вищі моральні ідеали, - такі тематичні мотиви і сюжетні колізії розробляв Ю.Трифонов.

Звернення до осмислення і аналізу історичної прози Ю.Трифонова обумовлено як потребою перегляду методологічних основ дослідження розвитку російської літератури ХХ століття, так і необхідністю розширення дослідницького діапазону, всебічного вивчення літературної діяльності письменника, чиї твори особливо примітні й значні. У них різнопланово і оригінально реалізовані творчі умонастрої, прагнення майстрів слова 60-70-х років. Спроби вписати їх у контекст традицій і новаторства, виявити їх домінанти, змістовність, певну етапність кличуть до якнайпоглибленішого вивчення участі творчої інтелігенції в оновленні літературного процесу, характерною особливістю якого стала невіддільність від процесів суспільно-історичних, політико-ідеологічних, загальнокультурних.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена необхідністю зіставити історичний роман 60-70-х років з його класичною спадщиною, обґрунтувати спадкоємність розвитку, яка знає не стільки прямі зв`язки і безпосередні зчеплення, скільки складні, опосередковані притягнення і відштовхування. Монографії Л.Александрової, Ю.Андрєєва, В.Оскоцького, С.Петрова, М.Сиротюка, В.Чумака, праці В.Баранова, Я Гордіна, М.Ільницького, Г.Ленобля, Ю.Оклянського, А.Філатової містять і багатий фактичний матеріал, і важливі теоретичні висновки у дослідженні жанру. Спираючись на них, погоджуючись чи сперечаючись із ними, автор дисертації вважав своїм правом зосередитись на концептуальних зіставленнях історичних оповідей, які виявили б їх спадкоємні зв`язки найбільш наочно на дослідженні жанрових ознак і жанрової типології.

Вибір теми, як і постановку проблем у зв`язку з її висвітленням, обумовлено рядом фактів і перш за все відсутністю цілісного дослідження історичної прози Ю.Трифонова в сучасному літературознавстві. Оглядово їх проаналізовано у працях А.Бочарова, І.Дєдкова, Е.Добренко, Н.Іванової, О.Овчаренка, Ю.Оклянського, А.Шитова А питання історизму, особливостей художньої інтерпретації історичних подій та їх учасників, жанрової модифікації, поліфонізму мотивів та інтонацій, їх інтертекстуальності досліджені попутно, епізодично.

Ґрунтовне вивчення особливостей поетики історичних романів Ю.Трифонова, який не втрачаючи зв`язку з традиціоналізмом попередників, зумів своєрідно синтезувати у своїх творах риси реалістичних, романтичних тенденцій із неореалістичним, неоромантичним художнім відтворенням соціальних конфліктів через психологічний світ індивідуума, трактування історичних осіб, відкриває перед дослідником цікаві перспективи, дозволяє виявити як змістові, так і формотворчі пошуки письменника, розширити існуючі уявлення про особливості його поглядів на світ і людину, на життя і час, поглибити розуміння художніх концепцій його творів, простежити складні, опосередковані зв`язки між літературою та історією, традиціями і новаторством. Дослідження жанрової специфіки допомагає по-новому прочитати такі твори, як “Відблиск вогнища”, “Час і місце”, “Старий”, “Нетерпіння”, одночасно дозволяє досліджувати романне мислення письменника, окреслити сукупність рис структури твору, де кожний компонент має своє естетичне місце і вагу, простежити в індивідуальній художній системі романіста живі закономірності, ознаки динамічності, відкритості для широких пошуків, творчих змагань.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано як складову частину комплексної теми “Література і історія”, над якою працюють кафедри зарубіжної літератури і української літератури Запорізького державного університету спільно з кафедрами Київського національного університету імені Т.Шевченка і Дніпропетровського національного університету. Тема і план-проспект дисертації схвалені на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література“ при Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України 14 грудня 2000р.

Мета дослідження - визначити проблемно-тематичний, ідейно-естетичний зміст історичних творів Ю.Трифонова, з`ясувати письменницьку концепцію історії та її діячів, аспекти авторського світогляду і особливості їх художнього вираження; на основі аналізу жанрової своєрідності і структури творів показати специфіку спадщини Ю.Трифонова як оригінального художнього явища, визначити першопричини, що обумовили інтерес письменника до моральних проблем історії.

Для досягнення поставленої мети необхідно було виконати такі конкретні завдання:

- вивчити і систематизувати відомі матеріали досліджень творчості Ю.Трифонова;

- дати цілісний аналіз історичної прози письменника, зв`язків між окремими творами та їх типологічних рис;

- висвітлити художній час і простір (хронотоп) як важливу жанротворчу складову частину історичних творів;

- розглянути художні пошуки і втілення, звернувши особливу увагу на зміщення історичних реалій, особливості трансформації історичної правди в художній домисел;

- дослідити принципи і засоби художнього відтворення образів історичних осіб;

- окреслити концептуальність понять “людина”, “час”, “воля” в творчій спадщині Ю.Трифонова;

- проаналізувати типологічні співвідношення романів Ю.Трифонова з творами І.Тургенєва, Ф.Достоєвського в контексті традицій і новаторства;

- поповнити сучасні уявлення про шляхи розвитку жанру і сприяти їх вивченню в російському і українському літературознавстві.

Джерельну базу роботи склали історична повість Ю.Трифонова “Відблиск вогнища”, романи “Старий”, “Нетерпіння”, “Час і місце”, “московські” повісті, цикл оповідань “Перевернутий дім”, а також попередні твори письменника, філософські праці М.Бердяєва “Смысл истории”, М.Блока “Апология истории или ремесло историка”, К.Ясперса “Смысл и назначение истории”, літературно-публіцистичні праці М.Драгоманова, а також матеріали архівних рукописних фондів ЦДАЛІ, історичні монографії М.Троїцького “Царизм под судом прогрессивной общественности". 1866-1895”, “Народная воля перед царским судом”.

Методологічно-теоретичною основою дисертації є принцип історизму: художню історіографію Ю.Трифонова досліджено в контексті літературного процесу з урахуванням конкретики часу її написання, специфіки зображуваної історичної доби й надбань сучасної історичної науки. Автор роботи спирається на досвід попередніх дослідників і відходить від соціологічних методик літературознавчого аналізу і орієнтованих на описовість стереотипів, звертається до активного застосування прийомів філологічної школи літературознавства і естетичного дослідження. Вивчення специфіки співвідношення історичної правди і художнього вимислу в історичній прозі, особливостей психологічної характеристики історичних осіб плідне при історично змінюваному розумінні функціонування художньої літератури. Теоретичною основою дослідження поглиблень історизму і художнього мислення письменників, їх наукового аналізу стали загальнофілософські роботи, фундаментальні праці з методології історичної науки М.Бердяєва, К.Ясперса, М.Блока, А.Тойнбі, П.Сорокіна, Ю.Яківця та ін., а також праці літературознавців Л.Александрової, Ю.Андрєєва, О.Білого, О.Германа, Я.Гордіна, О.Гулиги, С.Злобіна, Б.Ітенберга, М.Ільницького, Г.Макаровської, В.Оскоцького, І.Скачкова, М.Троїцького, та ін.

Методи дослідження. У дисертації реалізовано поєднання аналітично-описового, історико-функціонального і порівняльно-типологічного методів, використано аксіологічний і хронологічний принципи аналізу художніх творів. Оскільки в історичному плані жанри є змінюваними формами, які розвиваються, вдосконалюються, а в естетико-змістовому аспекті вони значною мірою акумулюють в собі попередній художній досвід, визначають засоби художнього узагальнення, тому жанрові особливості історичних романів Ю.Трифонова розкрито в контексті традицій і новаторства, під кутом зору сучасних концепцій розвитку жанру.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що жанрову структуру історичної прози Ю.Трифонова як особливої художньої єдності і жанрову специфіку “Відблиску вогнища”, “Старого”, “Нетерпіння” в системному аспекті розглянуто вперше. По-новому комплексно досліджено прорахунки документального і художнього мислення радянських істориків і літературних критиків у оцінці відомих подій і нових концепцій, точок зору в творах письменників, пояснено особливості проникнення в історичну достовірність часу через психологічну правду характеру. Зроблено першу спробу аналізу основних тенденцій художнього моделювання історії, співвідношення людини і часу, що дає можливість глибше зрозуміти неповторність і своєрідність стилю письменника, чіткіше окреслити параметри його творчості в літературному процесі. Це тим важливіше, що нині - на порозі ХХІ століття відчувається гостра потреба позбутися вузько утилітарних меж трактування цих проблем як в історико-літературному і персональному, так і в теоретичному вимірах.

Практичне значення отриманих результатів. Системний аналіз історичної прози Ю.Трифонова розширює і поглиблює історико-літературні підходи до вивчення способів функціонування мистецтва слова в суспільстві; дає можливість залучити отримані результати до характеристики літературного процесу в Росії 60-80-х років ХХ ст., специфіки літературних жанрів, типологічних тенденцій, оновити і доповнити певні сторінки історії російської літератури, цілісну концепцію творчої спадщини Ю.Трифонова. Результати дослідження знайдуть практичне застосування у вузівських і шкільних курсах російської літератури ХХ століття, наукових семінарах і спецкурсах, при написанні посібників, магістерських, дипломних і курсових робіт, на факультативних заняттях у педучилищах, коледжах, ліцеях і гімназіях. Висновки дисертації, як і її зміст, становитимуть інтерес не лише для літературознавців, але й для істориків-росіян і українців.

Апробація дослідження. Основні положення та результати дослідження доповідалися на шести щорічних підсумкових наукових конференціях викладачів і студентів Запорізького державного університету (1995-2001рр). Практичні результати було також висвітлено на міжнародних наукових конференціях “Література і історія” (доповіді “Нравственные уроки истории”, Запоріжжя, 1996, “Не меч мой спасет меня...” (Два образи історії: Олександр ІІ та А.Желябов у романі Ю.Трифонова “Нетерпіння”), Запоріжжя, 2000) і отримали схвалення. Окремі розділи і дисертація в цілому обговорено на засіданнях кафедри зарубіжної літератури Запорізького державного університету і ухвалено такі висновки: дисертація за науковим рівнем, актуальністю дослідження, практичною цінністю, обсягом і оформленням відповідає вимогам ВАК і рекомендована до захисту.

Публікації. Аспекти досліджуваної проблеми відображено в семи публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії. Обсяг роботи - 213 сторінок, з них 198 сторінки основного тексту, бібліографія включає 212 найменувань і подана на 15 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, проаналізовано стан її розробки, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об`єкт дослідження, методологію і методику, розкрито наукову новизну і практичну цінність отриманих результатів, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію та публікації результатів досліджень.

У першому розділі “Художня інтерпретація людини і часу в романах Ю.Трифонова” йдеться про те, що драматизм соціально-історичного процесу письменник прагне розкрити в долі людини, показати її відбиття у характері як концентрованій суті народу в певний період його історії.

1.1 “Теоретичні проблеми історизму художнього мислення письменника”.

У цьому підрозділі розглянуто історизм як принцип підходу до дійсності, що змінюється в часі, розвивається. Він включає розгляд об`єкту як системи, що має певну внутрішню структуру, вивчення процесу його розвитку, виявлення якісних змін об`єкту, закономірностей переходу від одного до іншого. Історизм художнього мислення передбачає наявність у творах не лише історичних фактів, подій, осіб, а філософії історії, історичного погляду на життя - на цьому акцентували у своїх працях Л.Александрова, Ю.Андрєєв, В.Баранов, Я.Гордін, М.Ільницький, Г.Ленобль, Ю.Оклянський, В.Оскоцький, С.Петров, М.Сиротюк, А.Філатова, В.Чумак. Висвітлюючи розвиток історичного роману, літературознавці підкреслювали, що в ньому найчастіше людська доля постає у двох чи кількох часових площинах, перетинаннях: з одного боку, художник прагне відтворити, як говорив О.Пушкін, “минулий вік у всій його істині”, з іншого боку, досвід минулого служить йому для вирішення питань, що виникають сьогодні. Інтерес до “протяжної” людської долі був пов`язаний із рядом обставин, як життєвих, так і літературних. Перш за все з перевіркою особи на зламах жорстоких бур ХХ ст., із загостреною увагою до здатності людини чинити опір вихорам долі, до її уміння знаходити правильний шлях, до її спроб здобувати уроки з пережитого. Збагачення новими якісними особливостями, пов`язаними із поглибленням філософської концептуальності, із тенденцією до психологізації прози, помітно виявилося в образній природі історичних романів, у змінах їх внутрішньої структури, у зрослій багатоманітності жанрових форм.

Існує цілий ряд дискусійних проблем і в класифікації історичних романів. Літературознавці найчастіше виділяли такі їх жанрові різновиди: 1) власне історичний роман (“Молодший син” Д.Балашова, “Русь одвічна” В.Іванова, “Диво”, “Роксолана” П.Загребельного); 2) історико-біографічний (“Смерть Вазир-Мухтара” Ю.Тинянова, “Салават Юлаєв” С.Злобіна), який може бути соціально-психологічним (“Я прийшов дати вам волю” В.Шукшина), філософсько-публіцистичним (“Нетерпіння” Ю.Трифонова), мемуарним (“Я заповідаю вам, брати” Ю.Давидова); 3) воєнно-історичний (“Чінгіс-хан” В.Яна); 5) історико-революційний (“Сибір” Г.Маркова, “Комісія” С.Залигіна). Дослідники історичних романів сходяться на тому, що їх автори активніше творять оригінальні художні модифікації і трансформації, вільніше оперують вимірами часу і простору, переміщують події не лише з минулого в теперішнє, але і в майбутнє; нехтуючи колишніми вимогами правдоподібності, збільшують міру авторської свободи.

Кожний із авторів історичних творів небезпристрасний до об`єкту словесного живопису і кожен по-своєму цю пристрасть проявляє - чи безпосередньо в прямих коментарях, чи з допомогою інших зображальних засобів - у всій “партії” автора в поліфонічній структурі художнього тексту. Історичний сюжет надає авторові дуже широкі можливості - на реалістичній основі справжніх фактів минулого - висловити і передати іншим своє бачення людської природи, своє уявлення про людину, свої співпереживання.

Процес перетворення історичної правди в художню невіддільний від художнього домислу і художнього вимислу, хоча в тлумаченні двох останніх термінів, у користуванні ними спостерігається великий різнобій. І все ж вони невіддільні від придумування, уявлювання, фантазування.

В історичному романі створюється художній світ - не регламентований у панорамності, у кількості персонажів і сюжетних ходів, перипетій, переплетінь, у типі зображення характерів - неспішному, описовому, поетапному, “саморозкриваному”.

Історичні романи Ю.Трифонова свідчать, що практика навіть одного письменника не завжди вкладається в попередні жанрові дефініції, що автор історичних романів вдається до “схрещування” жанрових різновидів, до різних конкретизацій, до різноманітностей жанрових рамок, до варіативності жанрового структурування, до жанрового розгалуження.

1.2 “Ю.Трифонов - майстер ретроспективної прози”.

Зміни у сприйнятті й використанні митцем категорії часу обумовлені інтенсивністю історичних процесів, зміною ритму життя сучасної людини. Звідси сконцентрованість часових структур, активне використання ретроспекцій і асоціативного мислення, посилення метафоричності й символічності значущої оповіді.

Тривога за втрачену людську цілісність, туга за нею все більше ускладнюються у Ю.Трифонова розумінням суперечливості самої сучасної свідомості, складності поєднання успадкованого від минулого духовного досвіду і знову здобутих моральних цінностей. Цей суперечливий стан людини, яка опинилася у складному переплетінні традиційного і нового, стає у письменника предметом пильної уваги і концентрації художнього зображення.

У художньо-смисловій тканині повісті “Відблиск вогнища” (1965) Ю.Трифонов утверджує своє розуміння цінності людини, виходячи з розповідей про революцію, про громадянську війну, про людей, що зникли, про їх боротьбу, страждання, помилки і хибні погляди. Письменнику і його редактору доводилося пробиратися крізь частокіл незліченних зауважень і заперечень перестраховчого типу. Адже Ю.Трифонов писав про свого батька - видатного радянського військового керівника, одного з братів Трифонових, які загинули в роки культу особи Сталіна. Вже існувала заборона на публікацію антисталінських творів і все ж наприкінці “відлиги” “Відблиск вогнища” зумів пройти через цензуру.

Появу історичної прози Ю.Трифонова визначили не перепади політичної погоди і не лише всіма відчута потреба “повернення до витоків”, як це трактувала критика. Її автора надихали можливості тодішньої суспільної свідомості, що вийшла з-під контролю офіційної догматики, психодинаміка і буттєво-філософські реалії часу. У найзначніших і найменше вивчених творах - романах “Старий” (1978), “Час і місце” (1981), циклі оповідань “Перевернутий дім” (1980) і незавершеному романі “Зникнення” (залишив роботу над ним у 1972 р., опублікований у 1987р.) домінує органічність трифоновського історизму при провідній для письменника ролі проблеми “людина і історія”; в аурі вічності постає тріада: час - простір - людина. Герой роману “Час і місце” Антипов намагався осягнути внутрішній зв`язок із навколишнім життям у його цілісності й повноті, але це осягнення неможливе поза стражданням. Лише пройшовши через нього, лише заплативши повною мірою болю за втрачені вже любов, сімейну злагоду, літературне благополуччя, піднімається Антипов до розуміння свого часу і місця, до усвідомлення внутрішнього зв`язку всього пережитого, символом здобуття якого стає повернення в останніх розділах роману персонажів, які, здавалося б, відійшли у минуле.

Хронотоп творів Ю.Трифонова засобами ретроспекції розмикається у широкий світ, наповнюючись особливою художньою енергією і філософською глибиною.

1.3 “Пам`ять при світлі совісті” в романі “Старий”.

Час у трифоновських творах стає однією з дійових осіб, втягуючи людину в свою орбіту, визначаючи головне в ній, диктуючи їй логіку поведінки. Відрада і самопокара, біль і безсмертя - все це поєднується в пам`яті, якщо вона проходить при світлі совісті. Пам`ять включає в себе два види: історичну (“історія суспільства”) і психологічну (“власна історія”). “Пам`ять при світлі совісті” (Д.Лихачов) і стає головним змістом життя Павла Євграфовича Летунова - центрального персонажа роману Ю.Трифонова “Старий” (1978), який критики відносили до історико-революційного роману як різновиду жанру. Цей твір історичний не лише тому, що у “підводній” частині його документальні матеріали про колишнього козачого офіцера, а потім командуючого 2-ю кінною армією Миронова, але й тому, що в ньому йдеться про долю цілого покоління, яке народилося на початку століття. Кажучи словами письменника, “бур занурюється у шари часу на глибину півстоліття, видовбуючи з різних рівнів зразки людської породи”.

Перипетії драми командира корпусу Мигуліна, що розгортаються у суворім коловороті 1919-1920 років, поєднано з теперішніми переживаннями “старого” Летунова, який прагне якнайповніше виявити історичну істину, правоту і неправоту тих, хто був тоді поруч із Мигуліним, і перш за все міру власної вини. Конкретно-історичний матеріал стає основою для широких письменницьких узагальнень, для розмови із сучасником про складнощі, круті злами часу і про моральний обов`язок. Епізоди роману сприймаються як спроби реставрації справжніх цінностей життя, справедливості, гласності, викриття цинізму, посягань на людську свободу, користолюбства, кар`єризму та інших суспільних аморальностей. Оповідь про те, як дядя Шура - брат матері Летунова відгороджував комкора Мигуліна від нападів і підозр, від докорів у колишньому козачому офіцерстві, вимагав не безсумнівного засудження, а безпристрасного, всебічного з`ясування причин і мотивів, коли Мигулін постав перед трибуналом за звинуваченням у зраді, розгортається у згоді із законом співпереживання, в боротьбі проти принципу дозованого підходу до кричущих суспільних бід. Моральний і художній присуди вершаться на основі народної пам`яті, народної совісті.

Звертаючись до дуже складних історичних “вузлів”, Ю.Трифонов допомагає нам, сьогоднішнім, побачити якими протиріччями, якими безжалісними сутичками була позначена донська дійсність 20-х років, пізнати, зокрема, і ступінь небезпеки під час денікінського наступу, і міру жорстокості ворога, коли “за всіма правилами козацької рубки” вбивали стариків і маленьких дітей, і відповідну реакцію Червоної Армії: “По цьому хутору я пройду Карфагеном!”. І письменник показує: якою ж великою повинна була бути ціна тих, хто так само, як Олександр Данилов, умів розбиратися в цьому часі, умів правильно орієнтуватися у плині історії, що вершилася на очах, умів розгледіти “доленосну мить”, приймати точні, правильні, “історичні” рішення.

Із головним персонажем, із його життєвим досвідом перш за все і пов`язана в романі думка, що так хвилювала письменника, про шкоду моральної поступливості. У заплутаній, тяжкій реальності 19-го року Летунов щоразу на боці гуманних дій, він сперечається “щодо розстрілів і реквізицій”, незмінно підтримує Данилова, але волею долі стає головою трибуналу замість Шури, який звалився від тифу. Саме тут кульмінація страшного, болісного: у станицях спалахують пожежі повстань, зверху вимагають, щоб Летунов “одним махом” підписував постанови про розстріл заручників. Спогади його про ці дні пройняті дуже жорстоким болем, особливо нервові, плутані, але зрозуміло, що компроміс відбувся. Парадокс Летунова - це парадокс самообдурення, рятівного для існування, але такого, що не рятує від совісті. До того ж з`ясовується, що він виявляв слабкість і в дев`ятнадцятому, і в двадцять восьмому, і в тридцять п'ятому роках.

У композиції, часо-просторовій структурі роману втілено важливі для розуміння трифоновської концепції людини думки про необхідність пошуків індивідуальною свідомістю істини про свій час. “Пам`ять при світлі совісті” “воскрешає” окрему людську особу, її долю і тим самим продовжує духовне буття людини в часі.

Другий розділ “Художня концепція волі. Особливості жанрової модифікації історичного роману” містить аналіз процесу художнього осягнення логіки історичного характеру, який для Ю.Трифонова був двостороннім: з одного боку, тут необхідна могутня підтримка історичної фактури і він писав історику М.Троїцькому: “Бажаю Вам удач і перемог на Вашому фронті історичних досліджень, у яких і ми, літератори, кровно зацікавлені”, з іншого - психологічні мотивування, до яких треба докопуватися.

У дисертаційній роботі доведено, що Ю.Трифонов у своїх творах простежив історію зародження, формування і тотального розповсюдження наслідків одноосібної влади. У повісті “Відблиск вогнища” і в романі “Старий” він першим зв`язав “великий терор” тридцять сьомого року з громадянською війною, із розкозачуванням, уперто добирався до коренів трагедії свого народу, - і у зв`язку з цим не міг не вийти і на тему російського визвольного руху сімдесятих років минулого століття, і на проблему терору російських народовольців.

В історичній прозі Ю.Трифонова іноді немає гострих і сміливих політичних заяв, розмов, звинувачень: письменник був майстром натяку і глибокого підтексту. За завісою історичного жанру в романі “Нетерпіння” автор докопувався до коренів тоталітаризму і езопівською мовою говорив про сучасність - про початок 80-х років, про тяжку стагнацію - тобто про те, про що у пресі почали писати відкрито приблизно з 1986 року. Ю.Трифонов створив роман про спроби нетерплячих “вилікувати” країну терором, про неможливість виправдати такими засобами навіть прекрасну мету.

Зі значно зріліших філософських позицій розглядав письменник у романі “Нетерпіння” багато проблем, що хвилювали його сучасників і хвилюють нас сьогодні: людина в плині історії, герой і народ, здобуття особистої свободи і феномен відчуження, насильство над історією та ін. Від прямо актуальних, соціальних проблем автор - через відпущену на волю від сюжетної скутості самосвідомість - переходив до питань онтологічних: вічність - історія - сучасність.

2.1 “Нетерпіння” - тип роману - дослідження”.

У більшості сучасників Ю.Трифонова з дитинства сформувалось уявлення, що російський визвольний рух був головною позитивною і чистою силою новітньої історії Росії. “Три покоління, три класи, що діяли в російській революції, були відомі їм зі статті В.Леніна “Пам`яті Герцена”. Але посилено відкидався, “не помічався” інший історичний ланцюг, який пропонують сьогоднішні історики: Нечаєв - народовольці - більшовики - комуністичні партії - сучасний “лівий” тероризм - національно-визвольні рухи. Ю.Трифонов вже на початку 70-х років побачив цей шлях у всій його амплітуді: від мрійливо-ліберального до терористичного. Він дослідив художньо, до чого може довести трансформація ідеї волі, гасла “Свобода! Рівність! Братерство!”, якщо вона удається в руйнівне свавілля.

Велика кількість матеріалу (робочий рукопис з опису фактів містить 450 історичних джерел) дала можливість письменнику створити велике полотно життя Росії 70-80-років ХІХ ст.. і головним героєм став не Г.Лопатін, як спочатку задумав автор, а А.Желябов - фігура в російській історії складна, неоднозначна, глибоко драматична. Ю.Трифонов мірою проникнення у внутрішню логіку поведінки революціонерів, російської демократичної інтелігенції розкриває внутрішнє життя Ідеї, що оволоділа людиною, ідеї, що вступила в синтез із людською особою; перемога ідеї - відмова від самого себе, тобто самознищення, парадоксально пов`язане з утвердженням власної волі.

Головний герой роману А.Желябов - вищою мірою вольова, цілеспрямована натура, талановитий оратор, природжений громадський діяч. “Неможливо терпіти”, “не вистачало терпіння”, “терпіння ніколи не покидало його” - цими словами охарактеризовано Желябова з перших сторінок роману. Слово “нетерпіння”, яким відкривається твір, звучить у ньому як рефрен, виконуючи роль тривалої авторської ремарки, і стає внутрішнім лейтмотивом роману. Ю.Трифонов художньо утверджує думку, що характер і діяльність людей, окремих осіб (особливо соціально-політичних рухів) можуть прискорити чи уповільнити поступ історичного процесу, але завжди в переломні моменти волюнтаризм і фаталізм, релятивізм, догматична схема й історична нетерпимість були, є і будуть шкідливими для ходу історії вперед. Увага письменника зосереджується на домінанті: бачити, навчитися бачити і розуміти в іншій людині, будь-якому іншому народі чи соціально-політичній системі щось “собі подібне”, котре має таке ж право на життя, - з цього починається мораль, починається людина, про це гласить золоте правило моральності: “Не роби іншому того, чого не хочеш, щоб він зробив тобі”. Автор художніми засобами досліджує драму народовольчого руху, що полягала у волюнтаризмі вибору шляхів розвитку: “Тепер ми тримаємо в руках долю російської історії. Ми можемо її змінити, якщо тільки захочемо”, а зовнішніх і внутрішніх об'єктивних умов до цього ще не було. Композиційно роман як би розриває відому формулу “час - простір - людина”: розділи художньо-об`єктивної авторської оповіді про 70-80-ті роки минулого століття чергуються з відступами “Кліо-72” (Кліо - безпристрасна муза історії, 1972 - рік праці автора над романом), що уособлює рухливу історію, а також із відкритими “голосами” учасників тих далеких подій М.Драгоманова, П.Семенюти, О.Сицянка, М.Фроленко та ін. Письменник подає три образи країни: Росію самодержавну, Росію революційну, Росію народну. Яскравими представниками першої в романі є самодержець Олександр ІІ, представник вірнопідданих кіл-слідчий ІІІ відділення з особливих справ Добржинський і представник ліберальних верств - помічник Яхненко. Ю.Трифонов показує три типи революціонерів: “біса” Нечаєва. “вічного революціонера” А.Желябова і “тихого” революціонера М.Клєточникова. Народна Росія зображена письменником досить скупо, найзначнішими вийшли образи Гаврила Фролова - діда Желябова і старого рибника Івана Лулудакі. Наскрізною ниткою, що зв'язує всі образи, всі події в творі, проходить думка про способи встановлення справедливого суспільства на землі, заснованого на принципах істини, ненасильства, любові.

“Нетерпіння” - роман-дослідження, що вимагає не лише використання в художньому тексті автентичних історичних документів, а також безпосередньго показу “засобів терору”, що належали народовольцям, реальних терористичних подробиць. Дослідницькі можливості й аналітичні плацдарми роману розширилися, коли тактика терору не виправдала себе. Суперечки, диспути, гарячі обговорення насичують смислові зв'язки тексту; порушено “вічні” питання про справедливість, про совість, про “кров”, якою буде куплено світле майбутнє, про народ, про можливість висловити протилежні думки. Суперечки в романі ведуться не лише за допомогою жвавих диспутів - сперечаються життєві позиції персонажів.

Показуючи внутрішню суперечливість Желябова при всій абсолютній чесності його натури, автор дає не лише “голос” героя, але і характеризує його “голосами” збоку, якими простежується його еволюція: “агітатор, говорун” - “народник, мрійник” - “провінційний бунтівник” - “вождь терору” - “генерал”. У дисертації доведено, що погляд Ю.Трифонова на свого героя об`ємніший, ширший поглядів рецензентів, хоч сам письменник допустив зміщення історичних реалій, змалював Желябова дещо “фанатичнішим” терористом, ніж насправді був його життєвий прототип.

2.2 “Поліфонізм мотивів та інтонацій, їх інтертекстуальність”.

Роман “Нетерпіння” відзначається не лише “багатоголоссям” персонажів, а й збалансованим звучанням різних мотивів та інтонацій.

Через усю оповідь проходить мотив звертання до героїчного минулого України, мотив запорозької вольниці. Одним із структуротворчих факторів роману став Олександрівський епізод. Чому саме це місто було вибране восени 1879 р. для замаху на царя? Желябов був добре знайомий з Україною, мав багатьох друзів студентських років в Одесі, знав і любив український народ, культуру, пісні, особливо козацькі, гайдамацькі пісні і балади, читав праці Антоновича і Костомарова. Будучи в Олександрівську він роздумує про Хортицю, про козацтво, яке не хотіло терпіти ніяких кайданів: ні державних, ні божих, ні отаманських, ні сімейних.

У “Народної волі” і особисто у Желябова були міцні зв'язки з багатьма українськими революційними організаціями. Серед багатьох підпільних імен Желябова було й ім'я Тарас (напевно від його улюбленого героя М.Гоголя). Був знайомий він і з Михайлом Драгомановим, який став одним із головних опонентів тактики народовольчого руху, противником терору в будь-якій формі. У розділі “І ще голос: Драгоманов М.П.” йдеться про невдалу спробу народовольців, за словами Г.Плеханова, “зупинити на собі зіницю світу”: домогтися загальноєвропейського визнання. Устами “апостола правди і науки” М.Драгоманова присуд народовольцям оголошує сама Історія. Напевно тому цей центральний у композиції твору розділ було вилучено із журнальної публікації роману “Нетерпіння”, бо до того ж ім'я Драгоманова було не в пошані “політиків від літератури”, не згадувалося воно в рецензіях на роман та критичних статтях і оглядах. Настав час повернути образу Драгоманова заслужене місце в образній системі твору, що утверджує мотив еволюції, заперечуючи тероризм.

Моральні мотиви роману “Нетерпіння” в тому, що на зміну народовольцям прийшли інші “залізні” революціонери, але з тими ж принципами. Ю.Трифонов справедливо акцентував, що тероризм виродився у світове шоу.

На інтертекстуальному рівні висвітлено споріднені зв'язки роману “Нетерпіння” Ю.Трифонова з романами І.Щеголіхіна “Занадто добре серце” (1983), Ю.Давидова “Два пакунки листів” (1982), образні, структурні, історико-філософські аналогії.

У третьому розділі “В контексті традицій і новаторства” осмислено, як шукав Ю.Трифонов такі гранично загострені сюжетні ситуації, такі образи-символи й образи-алегорії, в яких було б гранично узагальнено досвід історії, сконцентровано її моральні уроки.

Типологічне зіставлення творів Ю.Трифонова з творами класиків російської літератури засвідчує, що діалектична взаємодія традицій і новаторства гнучка, рухлива так само, як і взаємодія життя і літератури.

Герої Ю.Трифонова, як і І.Тургенєва, бачать свій внутрішній обов'язок у великій вимогливості до себе, у відчутті свого зв'язку зі світом, зацікавленості в долях людей, у досягненні мети. А.Желябов роздумує: “Немає більшої, ніж та любов, як хтось покладає душу свою за друзів своїх...Помирати потрібно заради когось, для когось”. Це зближує його з тургенівським Пимоном Остродумовим, котрий “собою пожертвувати зуміє і , якщо потрібно, на смерть піде”, та з Маріанною Синецькою, котра “страждала за всіх пригнічених” і була готова “за них голову свою покласти”.

Морально-психологічний мотив конфлікту роману “Батьки і діти” відгукується в романі Ю.Трифонова “Старий”. Мінливість поглядів, розрив часів, взаємне нерозуміння людей різних епох у творі Ю.Трифонова відсилає читача до першоджерела, що допомагає правильно зрозуміти зображуване. Микола Кірсанов скаржився брату, як він посварився з матір'ю, як сказав їй, що вона його зрозуміти не зможе, бо “ми… належимо до двох різних поколінь”. Головний герой роману Ю. Трифонова старик Летунов теж страждає від “конфлікту поколінь”: “Знову наштовхнувся на нерозуміння, ні не те - все розуміють, але роблять всупереч розумінню… як начебто іншої крові”. У дисертації утверджено думку, що роман “Старий” завдяки його філософській концепції і ряду художніх особливостей можна віднести до творів, які продовжують тургенєвські традиції.

Образ Софії Перовської в романі Ю. Трифонова “Нетерпіння” - реальна історична особа - продовжує ряд створених І.Тургенєвим чудових образів жінок, що присвятили своє життя служінню суспільним ідеалам, в ім'я яких вони готові були піти на будь-які випробування і жертви. У характері головної героїні роману “Напередодні” Олени Стахової автор дисертації вбачає багато рис натури Софії Перовської.

Ю. Трифонов по-тургенєвському широко психологізує мотивацію дій персонажів, концентрує в них вираження індивідуальних і загальнолюдських рис, органічно поєднує приватний час життя героїв та історичний час.

Якщо з І. Тургенєвим Ю. Трифонов ніколи не сперечався, то з Ф. Достоєвським ніколи не погоджувався остаточно. Ставлення до нього було дуже складним: автор дисертації вбачає у текстових і підтекстових глибинах стільки семантичних ракурсів трифоновського-достоєвського, скільки досліджує творів Трифонова і прагне декодувати естетичну призму спонук письменника оглядатися на класика.

Відмова Ю. Трифонова від дотримувань застарілих жанрових канонів і перехід до розробленого Ф. Достоєвським жанрового різновиду поліфонічного роману свідомості, де предметом безпосереднього зображення стають не конкретні події, а прагнення героїв зрозуміти їх і самих себе, перетворили письменника у постать міжнародного культурного рангу. Як І. Тургенєв показав, що душевне зрушення в людині було і залишається змістовим центром, вузлом усіх зв'язків людини зі світом, так Ф. Достоєвський підтримав його у зростаючому переконанні, що кожна життєва “дрібниця” містить у собі загальний сенс, а будь-який буденний мікроконфлікт - відбиття вирішальних моральних протиріч епохи. “Опорна” для Ю. Трифонова традиція збагачується, коли він переходить до виявлення вирішальних колізій вселюдського буття, до переконання в єдності етичного змісту всієї людської історії.

Внутрішній зв'язок з Ф. Достоєвським посилювався з роками до більше чи менше свідомого експерименту як до матеріалу оповіді, так і до авторитетних ідеологічних схем, за допомогою яких вона компонується.

У структурі роману “Нетерпіння” Достоєвський стає не стільки опонентом автора, скільки реальним діячем народовольських часів, який активно протистоїть революційному розвитку подій. Природу людських спонук оцінено у творі з поправкою “на Достоєвського”. У поразці народовольців, у викривленні їх шляху дався взнаки вплив тієї “егоїстичної домішки”, яка трактується Ю.Трифоновим “за Достоєвським” - як властивість людської природи взагалі, як неправда світу. Розглядаючи історію в її етичному розрізі, письменник звертається до проблеми егоїзму і альтруїзму.

У “Нетерпінні” автор дисертації знайшов багато типологічних рис у драматичних ситуаціях, що ведуть до спільної основи, незмінного ядра усіх зіткнень - несумісність сильної особистої волі й волі обставин, що мають значно більшу владу, ніж людина. Дуже показова упевненість персонажів Ю. Трифонова, що “політичні бурі”, при найтрагічнішому для людини закінченні, не так руйнівні, як можливість залишитися без серйозної соціальної ролі. Відбувається те, що в термінах Достоєвського може бути названо “карою”, що йде услід за “злочином” щодо моральних норм. У цьому ракурсі показові долі Гольденберга і Рисакова в романі “Нетерпіння”. Письменник глибоко дослідив проблему егоїстичного свавілля, романтичного самообману, запозиченої пози, показав процес народження зрадництва. У своєму індивідуальному бунті трифоновські герої, подібно до героїв Ф.Достоєвського, стають на шлях свого соціального і особистого самознищення.

У творах Ф. Достоєвського час подій завжди подано як вирішальний момент світової історії, підсумковий і пророчий. Напругу сил і пристрастей його персонажів доведено до останньої межі. Так само і в творах Ю. Трифонова персонажі в світі зображено в кульмінаційний період, у пору найвищої відповідальності людини перед собою й історією. Письменник спирався на традицію світорозуміння, уводячи її “всередину” своїх історичних творів як один із способів висвітлення подій, один із варіантів оцінки ситуації, підпорядковував художні відкриття класика власним творчим завданням, робив погляд на зображуване “очима Достоєвського” одним із компонентів структури твору.

Філософський центр роману “Старий” - “улюблена” проблема Ф. Достоєвського - про відповідність мети і шляхів її досягнення. У творі також очевидний перегук з ідеями класика про віру й невіру, про відповідальність усіх за всіх, про вищу єдність людства. Ф. Достоєвський покладав відповідальність за моральну недосконалість людини на її “гординю”, підтриману розумом, і вимагав приборкання, угамування, смиренності. Ю. Трифонов саме з розвитком моральної свідомості пов'язував надії на перетворення людства, вносячи не лише індивідуально-авторські нюанси, а й нові динамічні характеристики художніх ситуацій. Письменнику вдалося підняти конфлікт моральний, обмежений сферою особистих відносин між персонажами, до конфлікту філософського, що вбирає в себе проекції багатьох доль і подій, які належать до різних часів.

У “Висновках” сформульовано основні результати дослідження. Попередні дослідження історичної прози Ю. Трифонова не могли уникнути абсолютизації класового підходу, підпорядкованих ідеологічній доктрині штампів і замовчувань, обережностей у трактуванні суперечливостей художнього прогресу, посилення суб'єктивної “перетворювальної” авторської свідомості, особливостей еволюції і модифікацій історичних жанрів.

Вриваючись у сучасність, історична проблематика творів Ю.Трифонова викликала аналогії чи протиставлення, змушувала не тільки акумулювати запас наукових і соціальних знань, але й активно роздумувати над філософськими і моральними проблемами сьогодення.