Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX – початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДИСЕРТАЦІЯ

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОНЦЕПЦІЇ ІВАНА ФРАНКА У КОНТЕКСТІ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПОШУКІВ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Денисюк Іван Овксентійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри української фольклористики імені акад. Філарета Колесси, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Гром'як Роман Теодорович, Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства доктор філологічних наук, професор Наєнко Михайло Кузьмович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики доктор філологічних наук, професор Бунчук Борис Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри української літератури

Провідна установа: Одеський національний університет, Міністерство освіти і науки, кафедра теорії та компаративістики, м. Одеса

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету ім. Т. Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 11 вересня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Д 26.011.15 Л. М. Копаниця

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Українське літературознавство другої половини ХІХ - початку ХХ ст. з погляду функціонування різних типів художнього мислення, відмінних систем і засобів аналізу - явище не тільки творчо багате, а й неодновимірне та неоднозначне. За своїм спрямуванням і суттю воно цілковито заперечує донедавна усталену (а почасти і сьогодні культивовану) думку ряду дослідників про те, що у літературознавчому процесі хронологічно означеного періоду домінантними були тільки моделі авторської свідомості, значною мірою залежні від тих зразків, що їх виробило російське літературознавство початку ХХ ст. У радянський час навіть не ставилася проблема функціонування літературознавчих шкіл в Україні. Окремі дослідження стосувались праць М. Драгоманова, І. Франка, О. Огоновського, М. Петрова, М. Дашкевича, П. Житецького. Сьогодні назріла потреба звернутися до аналізу теоретичних дискурсів української науки про літературу. Причому актуальним залишається вивчення теоретичних пошуків в українському літературознавстві як самодостатнього процесу. У дотеперішньому українському літературознавстві практично не було робіт, які б могли простежити функціонування наукових шкіл: міфологічної, культурно-історичної, біографічної, філологічної та психологічної. Згадані літературознавчі школи, які намітилися в Україні у першій половині ХІХ ст., набули значного поширення у другій половині століття у зв'язку з приходом до активної літературознавчої діяльності Івана Франка. Саме І. Франко, будучи послідовником наукових підходів до літературознавства М. Драгоманова, спричинився до становлення нового етапу в розвитку науки про літературу.

Як відомо, різноманітні підходи до аналізу літературних творів якщо й застосовувалися, то лише як своєрідне “вкраплення” до позитивістських, а не виступали як елементи цілісної позитивістської парадигми. Більше того, у радянський час на переконання ряду науковців, такі антипозитивістичні типи художнього аналізу, як психологічна школа, естетичний підхід до художнього тексту, не знайшли втілення у творчості окремих українських літературознавців. Пізніше такі тенденції проступали здебільшого в інваріантах зарубіжного наслідування, не становлячи в нашому літературознавстві значних науково-художніх відкриттів і не витворюючи важливих літературознавчих шкіл.

Частина дослідників історії та теорії літературознавства кінця ХІХ - початку ХХ ст. свідомо протиставляла позитивістські та антипозитивістські системи літературно-наукового мислення, виявляла міру домінування однієї з них у процесі поступу літературознавства, ігноруючи при цьому самоцінність кожної.

Якщо трактувати літературознавчий процес початку ХХ ст. з урахуванням сучасних теоретичних та історико-літературних концепцій та висновків, то можна констатувати самодостатність не тільки позитивістських підходів до аналізу літературного процесу, що були традиційними для української науки про літературу в останні десятиріччя ХІХ - початку ХХ ст., а й антипозитивістських структур авторської ідейно-естетичної свідомості. Серед згаданих підходів до аналізу твору найбільш продуктивними виявилися історико-порівняльні, психологічні, філологічні концепції, які культивували М. Драгоманов, М. Дашкевич, М. Петров, П. Житецький.

Яскравим і переконливим свідченням саме такого підходу може слугувати наукова спадщина І. Франка, який у теоретичних працях, як і в історико-літературних та літературно-критичних студіях, звертався до традиційних ідей, що їх сповідувала культурно-історична школа, водночас своєю творчою практикою утверджував історико-порівняльне, психологічне, біографічне та філологічне літературознавство в Україні.

Літературно-теоретична концепція І. Франка від 70-х років ХІХ і до початку ХХ ст. пройшла значну еволюцію. Автор дисертації категорично заперечує тезу тих радянських дослідників, які стверджували, що у своїх суспільно-політичних працях І. Франко досяг у 70-х роках ХІХ ст. вершини, але не втримався на ній на рубежі ХІХ - ХХ ст. (І.Іваньо). Дисертант вважає, що І. Франко, підходячи до аналізу твору у кожному конкретному випадку з інших теоретичних позицій, використовував надбання різних наукових шкіл. Водночас чимало і традиційних, і нетрадиційних підходів до аналізу твору, що їх культивував І. Франко, набували оригінальних, національно-самобутніх рис.

У роботі аналізуються пошуки порівняльно-історичного літературонавства (М. Драгоманов, О. Котляревський, М. Дашкевич), культурно-історичного підходу до аналізу твору (М. Петров, М. Дашкевич). У межах культурно-історичної школи в українському літературознавстві окремо розглядаються біо-бібліографічні підходи до аналізу, культивовані О. Барвінським та О. Огоновським. Біографічне літературознавство, найвищий вияв якого позначений працями Ш. Сент-Бева та Г. Брандеса, знайшло своє продовження у дослідженнях М. Сумцова та І. Франка.

Поява непозитивістської системи художнього мислення, її різних типів, моделей, структур помітно вплинула і на оновлення самої літератури. Власне І. Франко, відзначаючи зміну пропорційності соціального та психологічного підходів у бік посилення останнього, пояснював нову якість літературно-художнього мислення кінця ХІХ - початку ХХ ст. виокремленням й вирізненням модерних типів художнього освоєння дійсності на національному ґрунті. У цьому він вбачав зрілість української літературознавчої думки та зрілість українського письменства, його самоцінність і самодостатність.

Окрім того, дослідження теоретичних концепцій українського літературознавства другої половини ХІХ - початку ХХ ст. крізь призму домінантних у ньому моделей і структур художнього аналізу, таких як культурно-історична школа, порівняльно-історичне літературознавство, психологічна школа, біографічний та філологічний метод, здійснюється не так на рівні окремих літературознавчих персоналій, як на рівні з'ясування загальної суті того чи іншого ідейно-естетичного явища, його природи й закономірностей розвитку. Причому з метою виявлення появи та тяглості основних тенденцій розвитку українського літературознавства розглядається його роль не лише в контексті загальноукраїнського літературного процесу, але й у типологічних зіставленнях зі слов'янськими, ширше - європейськими концепціями про літературу означеного періоду. Такий контекст якнайправдивіше дає належну оцінку специфіки українського літературознавства другої половини ХІХ - початку ХХ ст., визначаючи і рівень творчого буття різних типів авторської дослідницької свідомості, різних систем літературознавчої майстерності і своєрідність їх існування і у структурі окремих праць, і в загальній моделі ідейно-естетичного явища. Водночас відтворення контексту обґрунтовується в роботі типологічною близькістю форм літературознавчого мислення і засобів аналізу в українському і в зарубіжному літературознавстві. Такий підхід до дослідження сприяє звільненню від стереотипності сприйняття і розуміння української науки про літературу, яка склалася з певних ідеологічних і політичних причин і яка досі існує не тільки на рівні масової свідомості, але й серед науковців.

Справедливість вимагає звернути увагу на те, що дослідження українського літературознавства, зокрема концепцій Івана Франка в контексті пошуків європейського літературознавства другої половини ХІХ - початку ХХ ст., певним чином здійснювалися у нашій науці про літературу. Було зібрано, хоча явно недостатньо, певний теоретичний та історико-літературний матеріал, висловлено ряд слушних наукових міркувань, зроблено немало суттєвих спостережень, аргументовано окремі положення й критичні зауваги. Сьогодні спостерігається відхід від позицій радянського літературознавства, позначеного певною ідеологічною та методологічною заанґажованістю: типологічне зіставлення часто регламентувалося російським літературознавством, а іноді й деякими постатями слов'янського літературознавства, прийнятними в науковому використанні офіційним радянським літературознавством. При такому підході завданням для науковців було не стільки розкрити типологічну спорідненість тієї чи іншої теоретичної концепції, національну своєрідність того чи іншого літературознавчого явища, своєрідність національного функціонування тих чи інших засобів аналізу, скільки з'ясування історико-літературних зв'язків та взаємодій “братніх” літератур.

Безсумнівно, в українському літературознавстві не тільки бракує узагальнювальної праці про літературознавчі концепції кінця ХІХ - початку ХХ ст., а й досліджень про місце І. Франка в літературознавчих дискусіях в Україні аналізованого періоду. Літературознавчі пошуки М. Дашкевича, М. Драгоманова, С. Єфремова, О. Котляревського, М. Петрова, О. Огоновського, І.Франка та інших авторів вже ставали предметом аналізу ще на початку ХХ ст. у працях Л. Білецького, С. Смаль-Стоцького, С. Єфремова, О. Білецького, О. Колесси, П. Филиповича. Ці вчені не тільки показали новаторство методів і напрямів у нашій науці про літературу, але й намагалися з'ясувати їх тяглість, починаючи від національних і завершуючи європейськими традиціями, відзначаючи при цьому їх художню необхідність, творчу продуктивність і перспективність на національному ґрунті. Після 20-х років ХХ ст. через ідеологічні заборони офіційне літературознавство, якщо і зверталося до цих проблем, то висвітлювало їх однобоко, здебільшого упереджено, підкреслюючи тільки вирішальний вплив традицій російського літературознавства.

Нова хвиля у вивченні літературознавчих концепцій в Україні аналізованого періоду починається з 90-х років ХХ ст., хоча якихось вагомих здобутків тут ще нема. З одного боку, це пов'язано з типовим на зламі століть бажанням оглянути зроблене попередниками, дати йому належну оцінку, з іншого боку - відсутністю вагомих досліджень спадщини окремих українських літературознавців. Такий стан не сприяє осмисленню культурно-духових процесів, що допомагали б вивченню передумов виникнення української державності. Сучасний підхід до вивчення теоретичних засад українського літературознавства знаходимо у працях В. Брюховецького, Р. Гром'яка, І. Денисюка, М.Наєнка, Д. Наливайка, А. Ткаченка та ін.

Певний внесок у розв'язання поставленої проблеми здійснили ті українські дослідники, які займалися вивченням окремих аспектів функціонування української літератури досліджуваного у дисертації періоду: М. Ільницький, В. Моренець, Я. Гарасим, Т. Гундорова, С.Павличко, Я. Поліщук, Б. Бунчук та ін. Сьогодні не можна обійтися без праць учених української діаспори - Ю. Бойка-Блохина, І.Качуровського, Ю. Шереха (Шевельова), Г. Грабовича, Л. Рудницького, Д. Струка, С. Козака, які, аналізуючи пошуки української науки про літературу, підкреслювали її самодостатність та своєрідність, трактували її у типологічних зв'язках з європейськими аналогами. Таким чином, українське літературознавство другої половини ХІХ - початку ХХ ст. досі не аналізувалося як фактор загальноєвропейського культурного процесу. Саме така позиція дає підстави для обґрунтованих претензій щодо відсутності серйозних узагальнень на цю тему, зокрема у підході до аналізу літературознавчих концепцій кінця ХІХ - початку ХХ ст. Усе це й визначає актуальність реферованого дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів. Автор дисертаційного дослідження, з'ясовуючи феномен ідейно-естетичного явища, яким є українське літературознавство кінця ХІХ - початку ХХ ст., уперше аналізує як проблему існування в українській науці про літературу різноманітних типів наукового як і художнього мислення крізь призму типологічно близьких структур і авторської свідомості загальноєвропейського та світового теоретичного мислення. Уперше найповніше на сьогодні окреслюється не тільки генеза, становлення і побутування літературознавчих шкіл, специфіка їх національного функціонування, а й на цій основі визначено етапи їх літературознавчої еволюції, послідовність функціонування літературознавчих шкіл від культурно-історичної до психологічної та філологічної. Виявлено амбівалентність цих моделей теоретичної свідомості, різноманітність підходів до аналізу твору в межах однієї літературознавчої школи.

Зв'язок роботи з науковим програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках комплексної теми “Теоретичні пошуки в українському літературознавстві ХІХ - ХХ століть”, над якою працюють кафедра історії української літератури ім. акад. М. Возняка та кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка, де й виконана дисертація.

Об'єктом дослідження є літературознавчі та літературно-критичні виступи українських вчених, як вияв різноманітних підходів наукового та художнього мислення, підпорядкованих певним закономірностям розвитку і змін. До наукового аналізу залучено теоретичні та історико- літературні виступи українських учених - О. Бодянського, Я. Головацького, М. Грушевського, М.Дашкевича, М. Драгоманова, С. Єфремова, М. Костомарова, О. Котляревського, П. Куліша, М. Максимовича, І. Нечуя-Левицького, О. Огоновського, М. Петрова, Миколи Євшана; зарубіжних - Г. Брандеса, О. Веселовського, О. Пипіна, З. Пшесмицького, В. Шерера, Е. Шмідта, В. Ягича. Окрему увагу автор дисертації приділяє літературознавчим пошукам українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: працям О. Кобилянської, О. Кониського, М. Коцюбинського, І. С. Нечуя-Левицького, Лесі Українки, та ін.

У контексті функціонування літературознавчих шкіл в Україні проаналізовано підходи до розгляду літературного процесу того часу, зокрема творчості І. Франка, М. Драгоманова, О. Огоновського, С. Єфремова, М. Євшана, Б. Лепкого та ін.

Особливе місце відводиться в роботі інтерпретації теоретичних шукань І. Франка, концепції якого зіставлені з положеннями європейських та інших дослідників з метою окреслення їх самодостатності та самоцінності на українському національному ґрунті.

Предметом дослідження є вивчення методологічних підходів до аналізу художніх явищ українських літературознавців М.Максимовича, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, О. Колесси, М. Грушевського, С. Єфремова та ін. у зіставленні з теоретичними пошуками європейського літературознавства.

Мета і завдання дослідження - шляхом наукового аналізу та систематизації літературознавчих праць другої половини ХІХ - перших двох десятиліть ХХ ст. з'ясувати: франко літературознавство філософія

особливості функціонування позитивістської філософії у літературознавстві аналізованого періоду;

характерні риси культурно-історичної школи у літературознавстві, біографічного, порівняльно-історичного, психологічного та філологічного методу дослідження на українському ґрунті в їх типологічному зіставленні зі слов'янськими та західноєвропейськими аналогами;

своєрідність позитивістських та антипозитивістських моделей теоретичної свідомості, що виявлялася у “силовому полі” літературно-естетичних теорій, передусім таких їх ідейно-естетичних категорій, як: філософська основа літературознавчого мислення, літературознавча школа, дослідницька інтерпретація, критерій оцінки, поетика явища літературного процесу тощо.

З цією метою актуальною є потреба простежити основні тенденції, тяглість літературознавчого процесу аналізованого періоду у їх співвіднесенні з типологічно близькими явищами хронологічно означеної доби, європейськими літературознавчими тенденціями другої половини ХІХ - початку ХХ ст. При цьому найважливішим залишається завдання довести об'єктивність переходу від позитивістського до антипозитивістського способу теоретичного мислення з урахуванням традиційних типів авторського підходу до аналізу літературних явищ. Саме з такого поєднання народжувалися у літературознавчій практиці найяскравіші дослідження в галузі теорії та історії літератури.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретичні та історико-літературні праці М. Драгоманова, І. Франка, С. Єфремова, М. Грушевського, М. Зерова, О. Білецького, Л. Білецького, Д. Чижевського, З. Мітосек, І. Дзюби, Д. Наливайка, І. Денисюка, Р. Гром'яка, В. Моренця, М. Наєнка, В. Брюховецького, В. Поважної, С. Павличко, Т. Гундорової, А. Ткаченка та ін. про теоретичні основи літературознавства, різні типи авторської ідейно-естетичної свідомості, існування й еволюцію різних стильових течій і напрямів в українському письменстві другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Як важливий теоретико-методологічний ґрунт для дисертаційного дослідження слугують монографії та наукові розвідки з проблем теорії та історії українського літературознавства П. Федченка, І. Дорошенка, О. Куцої, Ю. Коваліва, В. Нарівської, Л. Грицик, І. Михайлина, Л. Рудницького, Ю. Блохина-Бойка та ін.

Методи дослідження. Методологічні пошуки українського літературознавства та місце літературознавчих концепцій І. Франка у цьому процесі розглядаються крізь призму типологічного, герменевтичного методів з конкретизацією низки інших способів аналізу, що залежало від завдань і методів осмислення літератури даного періоду (скажімо, психоаналізу З. Фройда чи К. Юнга, принципів рецептивної естетики, феміністичної критики, інтертекстуального та мотивного аналізу), елементи яких можна знайти у працях І. Франка. Відповідно до завдань і мети дисертації використовуються методики різних шкіл, у тому числі - порівняльно-історичної, герменевтичної та ін. Систему пошуків психологічного аналізу і місця у ній І. Франка розглянуто з позицій психологічного методу дослідження.

Зважаючи на те, що в роботі розглядаються теоретичні проблеми літературознавства, їх вихід у творчу практику, аналізується на прикладі історико-літературних та літературно-критичних праць, що у кінцевому підсумку допомагає глибше збагнути “температуру” літературного життя в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Теоретичне значення дисертації. Висновки, отримані в результаті дослідження, відкривають нові можливості для вивчення теоретичних проблем українського літературознавства, зокрема проблем генези, розвитку і творчого співіснування різних типів аналізу літературного твору, системи засобів літературознавчого мислення, типологічної характеристики наукового літературознавства в Україні та європейських літературознавчих шкіл, особливостей їх функціонування у літературно-критичному дискурсі того часу. Результати дослідження спонукатимуть до нових конструктивних підходів до розуміння літературознавчих пошуків в Україні та їх місця в українському та ширшому європейському літературному процесі другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Дисертант формулює важливі положення про склад літературознавства, про рух понять і термінів, які становлять суть літературознавчої методології. При цьому основний акцент ставиться на історизмі; у роботі акцентується увага на перервності відкрить і новацій у працях методологічного характеру, перспективності думки про художній твір як центральний об'єкт вивчення, а також теорії і практики інтерпретації. Зроблена спроба запропонувати сучасну модель української науки про літературу аналізованого періоду.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертаційного дослідження можна використати у процесі вивчення українського літературознавства, під час викладання курсу теорії та історії українського літературознавства, для написання наукових праць, підручників і посібників для вищих шкіл, при підготовці та виданні хрестоматій з українського літературознавства. Матеріали дослідження можуть слугувати основою для глибшого вивчення проблем українського літературознавства, теорії різних літературознавчих шкіл, написання праці “Академічні школи в українському літературознавстві”.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на спільному засіданні кафедр української літератури ім. М. Возняка, теорії літератури та порівняльного літературознавства та Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. І. Франка ( 2003). З окремими питаннями теми автор виступав під час міжнародних наукових конференцій у Львівському університеті (1996, 1998, 2000, 2001), в Інституті славістики Віденського університету (1999, 2001), у Познанському університеті (1999), Вюрцбурзькому університеті (2002), а також у Тернопільському педагогічному університеті ім.. В. Гнатюка (1998, 1999), Прикарпатському університеті ім.. В. Стефаника (2001), Українському Вільному Університеті (1999), Іллінойському університеті Урбана-Шампейн (США, 1994), на чотирьох конгресах Міжнародної асоціації україністів (Київ, Львів, Харків, Одеса). Ряд положень дисертації було оприлюднено на всеукраїнських та регіональних конференціях у Луцьку, Чернівцях, Ужгороді, Івано-Франківську, Дрогобичі, на щорічних звітних наукових конференціях літературознавчих кафедр Львівського національного університету імені Івана Франка, конференціях Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Матеріал дослідження апробований при викладанні спеціального курсу “Іван Франко і проблеми теорії літератури та методології літературознавства”, що його автор читає для студентів та магістрів у Львівському університеті. Основні положення дисертації відображено у двох монографіях, та 32 публікаціях у фахових збірниках.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків та бібліографічних покликань, яких нараховується 376 позицій. Основний зміст дисертації викладений на 383 сторінках комп'ютерного набору (31 сторінка бібліографії).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та її наукову новизну, з'ясовано стан опрацювання проблеми в науково-критичній літературі, визначено мету і завдання роботи, теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження та його практичне значення.

При обговоренні літературознавчих концепцій другої половини ХІХ - початку ХХ ст. авторові доводилося виходити за суворі рамки означеного періоду, оскільки деякі літературні явища, властиві для нього, своїми коренями сягали першої половини ХІХ ст., інші проявлялися лише як тенденція, що сформувалася як певна закономірність уже в ХХ ст. У зв'язку з необхідністю показати розвиток українського літературознавства як процес безперервний, складний, опосередкований, виникла потреба певним чином розширити хронологічні рамки аналізу, зробити екскурси ретроспективного чи перспективного характеру. При цьому у кожному конкретному випадку автор обґрунтовує таку потребу аналізованим матеріалом, показуючи при цьому спадкоємність і безперервність, характерну для будь-якої галузі людського знання.

У першому розділі “Методологічні пошуки в українському літературознавстві першої половини ХІХ ст.” розкрито суть і специфіку теоретичних дискурсів українського літературознавства згаданого періоду, теоретичні та естетико-філософські засади виникнення різноманітних засобів аналізу літературних явищ у європейському літературознавстві, зокрема в українському. У зв'язку з цим однією з важливих проблем, що їх вирізняє автор дослідження, є проблема періодизації літературознавства. Дисертант наводить ряд прикладів, коли періодизація, і не тільки в умовах тоталітарного суспільства, але й вільного розвитку думки, базувалася на соціологічних підходах. Не ігноруючи соціологічного підходу до періодизації науки про літературу, автор вважає за потрібне пов'язувати періодизацію українського літературознавства з різними способами наукового осмислення літератури, які започатковані ще у першій половині ХІХ ст. Саме з цим періодом ми пов'язуємо зародження різних літературознавчих шкіл, які як окремі наукові напрями сформувалися у другій половині ХІХ ст. При цьому дисертант виходить з Франкового трактування цієї проблеми, обґрунтованої у ряді його теоретичних та історико-літературних праць.

Автор дослідження звертає увагу на особливості зародження першого етапу культурно-історичного підходу до аналізу, який витворився як певна система у 50-х роках ХІХ ст. У роботі обґрунтована думка, що у працях українських фольклористів та літературознавців (на той час ще не було усвідомлення чіткого поділу на окремі галузі науки) на базі міфологічного та культурно-історичного підходу були закладені основи української науки про літературу. Автор відстоює думку, що філософською передумовою згаданого періоду розвитку науки про літературу була філософія позитивізму. Водночас дисертант вважає, що не можна відкидати значного впливу на українське літературознавство того періоду міфологічних підходів до аналізу твору, базованих на естетиці Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів.

Домінантною у розділі є концепція, згідно з якою традиційні моделі ідейно-образної свідомості, базовані на традиціях міфологічного літературознавства, започаткованого братами Я. та В. Ґрімм, поєднувалися з першим етапом культурно-історичної школи, яка народжувалася у цей час в українському літературознавстві. На цій основі визначено провідні тенденції, характерні риси розвитку культурно-історичних підходів до аналізу твору, розкрито самодостатність і самоцінність літературознавства, специфіку і своєрідність творчого буття.

У першому підрозділі “Кристалізація наукових шкіл у фольклористиці та літературознавстві” на великому теоретичному та історико-літературному матеріалі з'ясовано джерела та витоки культурно-історичного аналізу літературного твору, які поруч з міфологічним принципом дослідження мистецьких явищ становлять основу естетичної та світоглядно-філософської бази зарубіжного і українського літературознавства. Автор аналізує зв'язок цих шкіл з деякими тенденціями таких літературних напрямів, як романтизм, реалізм; конкретизує зміст особливостей функціонування кожної зі згаданих літературознавчих шкіл. Такий підхід зумовлений тим, що тільки сьогодні науковці починають доходити спільної думки про суголосність тих чи інших пошуків до певного типу художнього мислення. Водночас, незважаючи на часову відстань з моменту виникнення міфологічної школи та етнографічного етапу культурно-історичного методу дослідження, у зв'язку з браком у сучасній теорії основних принципів існування наукових літературознавчих шкіл виникає проблема хронологічного окреслення цього існування. Якщо виникнення міфологічного літературознавства, яке пов'язують зі школою братів Ґрімм, найяскравіше проявилося у працях М. Максимовича та О. Бодянського, то зародження культурно-історичної школи у європейському літературознавстві хронологічно відносять до другої половини ХІХ ст. Дисертант схильний вважати, що елементи культурно-історичного підходу до аналізу літературного твору, які деякі дослідники вважають етнографічним етапом культурно-історичної школи, в Україні започаткувалися у працях відомих фольклористів та етнографів: Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Ізмаїла Срезневського (Я. Гарасим). Водночас аналіз фольклористичних та літературознавчих праць згаданих дослідників дозволяє стверджувати, що у їх текстах тісно переплелися елементи міфологічного та культурно-історичного підходів до аналізу літературних творів.

За своєю естетичною програмою це був переворот у розвитку гуманітарної науки, позначений переходом від класичної естетики до міфологічного мислення у фольклористиці та літературознавстві. Цей етап у розвитку науки цілком спирався на романтичні тенденції у літературі та мистецтві, що стають панівними у європейських культурах того часу, українській зокрема.

Елементи еклектизму (поєднання різноманітних підходів до аналізу літературного твору) трапляються у працях Я. Головацького. Нечіткість теоретичних концепцій цього вченого, неможливість національного усвідомлення значення окремого твору, як вважав І. Франко, породила слабкість галицько-руського руху, що привело до ігнорації вченим чисто теоретичних завдань літературознавства.

Такий підхід до розуміння природи етнографічного етапу культурно-історичної школи дає можливість не тільки конкретизувати зміст цього поняття, а й максимально уточнити саму суть етнографічного етапу культурно-історичного літературознавства. Як засвідчує аналіз, саме зародження цього етапу тісно пов'язане з особливостями існування певного типу наукової свідомості (намагання відійти від однозначного міфологічного трактування літературного твору і звернутися при аналізі до залучення впливу на художнє полотно позалітературних чинників). Саме такі принципи аналізу твору все активніше починають проявлятися у працях П. Куліша, М. Костомарова та ін.

Незважаючи на очевидну багатоманітність прояву існування першого етапу культурно-історичної школи, дисертант схиляється до думки, що українські літературознавці та критики другої половини ХІХ ст. намагаються відійти від усталених принципів аналізу літературних творів, від запрограмованих засобів поетики. Літературознавчий досвід М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша заклав ті підвалини, на яких визріли нові умови для розвитку української науки про літературу.

У другому підрозділі “Літературні дискусії 70-х років ХІХ ст.” основним завданням дослідження є аналіз тих маніфестів і програм, які з'явилися у той час і які знаменували собою новий етап українського наукового літературознавства. Як вихідний пункт взято дискусію, розпочату на сторінках журналу “Правда” (І. Нечуй-Левицький “Сьогочасне літературне прямування” - І. Франко “Література, її завдання і найважніші ціхи”). Дисертант вважає, що згадана дискусія започаткувала глибоке наукове осмислення проблем української літератури. Матеріали згаданої дискусії неодноразово розглядалися в українському літературознавстві. Автор дисертаційного дослідження схильний вважати, що значення цієї дискусії можна з'ясувати, тільки враховуючи теоретичні позиції європейського, у тому числі слов'янського, літературознавства 70-х років ХІХ ст.

Заперечуючи тенденційність радянського літературознавства в осмисленні цієї дискусії, акцентуємо увагу на її загостреному характері, оскільки навіть хибні думки дискутанта дали можливість привчатися до більш точного наукового мислення обох учасників дискусії: І. Франка та І. Нечуя-Левицького. Автор дослідження намагається уточнити широко розповсюджену ще з ХІХ ст. у нашій науці про літературу думку, що літературознавчі, як і етнографічні, праці І. Нечуя-Левицького не мали важливого значення. Специфіка і характер позитивістського мислення, яке яскраво виявилося у його працях “Сьогочасне літературне прямування”, “На літературних позвах з Московщиною”, як і відомі статті М. Драгоманова, готували ґрунт для остаточного утвердження в українському літературознавстві принципів культурно-історичного аналізу літературних творів.

Специфіку позитивістського мислення українських літературознавців 70-х років ХІХ ст. визначала інтелектуальна, філософська та соціокультурна атмосфера українського літературознавства, що творилася в умовах драконівських законів про заборону української мови у царській Росії, дещо ліберальнішої атмосфери Австро-Угорщини, політичної еміграції. Така соціокультурна ситуація спричинилася до шліфування наукового мислення різних учених, зокрема М. Драгоманова, О. Котляревського, М. Петрова, М. Дашкевича, О. Огоновського, О. Барвінського, І. Франка та ін. Відмежовуючись від поширених у літературознавстві того часу ідей “літератури для домашнього вжитку”, які, на жаль, і у 70-х, і у 80-х, а у поодиноких дослідженнях ще й у 90-х роках тяжіли над українською літературою, прихильники культурно-історичного методу у літературознавстві успішно долали їх. Виходячи з постулатів культурно-історичного етапу літературознавства, яке ґрунтувалося на впливі на літературний твір позалітературних чинників (раса, середовище, момент), наша наука про літературу скеровувала літературні дискусії у напрямі глибшого наукового осмислення проблем української літератури, в якій вони вбачали частину загальнокультурного національного процесу.

Дисертант наголошує на тому, що в останні десятиліття ХІХ ст. постала проблема творення не просто історико-літературних досліджень, а праць нового типу, серед них - історій національної літератури. Таким чином, одне з основних завдань, що їх висунула культурно-історична школа, - написання історій національних літератур - стало особливо актуальним для української науки про літературу.

У третьому підрозділі “Проблема корпусу історії української літератури” розглядаються різноманітні підходи до створення історії української літератури, проблеми, вирішення якої було започатковане в Україні ще у першій половині ХІХ ст. (М. Костомаров, М. Максимович). Розвиток естетичної свідомості українського суспільства другої половини ХІХ ст. з усією гостротою висунув важливу проблему створення праці, яка б, враховуючи досвід попереднього критичного прочитання окремих літературних творів, дала цілісну картину історико-літературного процесу в Україні. При цьому акцентується увага на тому, що положення, висловлені раніше в окремих історико-літературних працях М. Костомарова, М. Драгоманова, П. Куліша, в яких розглядалися окремі аспекти історії літератури, знайшли своє втілення у працях з історії літератури, укладених О. Барвінським, пізніше О. Огоновським. Написані відповідно до вимог культурно-історичного літературознавства, ці історії літератури мали помітні сліди спочатку бібліографічного, а потім біографічного методів аналізу твору. Найяскравіше, як вважав І. Франко, біо-бібліографічний принцип аналізу твору виявився у праці О. Огоновського “Історія літератури руської”. Невиробленість методів аналізу, яких вимагала історія національної літератури, пов'язана не тільки із слабкістю українського літературознавства, але і з тогочасною невиробленістю методики історико-літературних досліджень у європейських науках про літературу.

Дисертант вважає, що сам методологічний аспект згаданої праці спричинив наукову дискусію, яка сприяла утвердженню методологічних концепцій історії української літератури.

Для корпусів історій літератури, які з'явилися у той час, характерною була та риса, що українська наука про літературу, долаючи бібліографічний, пізніше біографічний підхід до аналізу, намагалася використати досвід культурно-історичної школи у літературознавстві, яка стала панівною у європейських науках про літературу. Культурно-історичний підхід до аналізу літературного твору найрельєфніше виявився у відомій праці М. Петрова “Очерки из истории украинской литературы ХІХ века”, а пізніше у широковідомій рецензії М. Дашкевича на цю працю. Автор дисертації вважає, що нариси історії літератури М. Петрова і рецензія на них М. Дашкевича, виходячи з панівної на той час культурно-історичної тенденції у європейському літературознавстві, значною мірою, як на це звернув увагу І. Франко, пов'язували українську духовність і з російською, і з польською. Проте, як зазначав І. Франко, з цих досліджень випливає необхідність рівнозначного трактування трьох літератур, а у працях М. Петрова і М. Дашкевича був зроблений аналіз “не з огляду на ступінь досконалості, якого досягла в історичному розвитку кожна з них (російська, українська, польська)”.

У дисертації наводиться аргументація, яка свідчить про концептуальність підходу І. Франка до планованого у 80-х рр. німецькомовного видання історії української літератури. У роботі обґрунтовується думка, що план історії літератури, запропонований І. Франком спільно з М. Драгомановим, виходив з традицій культурно-історичної школи у літературознавстві. Водночас у планованій праці пропонувалися й інші методи аналізу окремих літературних творів (порівняльно-історичний, біографічний і т. ін).

На жаль, задумана історія літератури залишилася тільки у рукописних планах, що не сприяло дальшому розвиткові історіографії українського літературознавства. У роботі наголошується, що ідеї, закладені І. Франком, М. Драгомановим у плані “Історії української літератури”, свідчили про зрілість української національної культури як повноцінного національного організму. Ці ідеї остаточно втілилися згодом у відомих працях І. Франка з історії української літератури, поява яких на початку ХХ ст. знаменувала собою новий період у історіографії українського літературознавства.

Запропоновані І. Франком на зламі ХІХ - ХХ ст. історико-літературні статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”, “Южнорусская литература”, які враховували найновіші досягнення європейської теоретичної думки, підготували ґрунт для створення корпусу історії української літератури, видання якої міг здійснити тільки І. Франко. На жаль, хвороба письменника і вченого на початку ХХ ст. спричинилися до того, що реалізація такого видання не стала новим кроком у розвитку української науки про літературу. “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року” (1909) і за своєю методологічною концепцією, а головне за принципами реалізації, значною мірою поступався тим принципам, що були закладені у історико-літературних працях рубежу ХІХ - ХХ ст.

Отже, українське літературознавство другої половини ХІХ - початку ХХ ст., реалізуючи свої настанови, засвоюючи досвід західноєвропейських учених, торувало шлях до творення науки про літературу. Виходячи в основному з позицій культурно-історичного літературознавства, наша наука про літературу реалізувала основний постулат культурно-історичної школи - створення корпусу історії національної літератури. В умовах бездержавності реалізація цієї ідеї сприяла б більш повноцінному функціонуванню національної культури.

У другому розділі “Іван Франко і утвердження літературознавчих шкіл в Україні” з'ясовано філософсько-світоглядні, теоретико-літературні та історико-літературні основи утвердження академічних шкіл в українському літературознавстві в останні десятиліття ХІХ ст. У роботі наголошується на тому, що передумови, які були закладені в українському літературознавстві М. Костомаровим, М. Петровим, М. Дашкевичем, О. Котляревським, М. Драгомановим ще у другій половині ХІХ ст., найсуттєвіше реалізувалися в останні десятиліття ХІХ ст.

Саме з творчою діяльністю спочатку М. Драгоманова, а пізніше І.Франка в українському літературознавстві почали реалізовуватися ті принципи аналізу, які у стихійному вигляді існували в літературознавстві попередніх десятиліть. Типологічне зіставлення принципів українського літературознавства з пошуками у літературознавчих працях найближчих сусідів (поляків та росіян), ширше європейських дослідників, дозволяє дисертантові стверджувати, що процес народження нових засобів літературознавчого аналізу відбувався синхронно в різних європейських країнах, у тому числі й в Україні. Уточнення потребує поширена в сучасному літературознавстві думка, що значна кількість шкіл, які виникали в західній Європі на зміну одна одній, взаємодіяли між собою, в Україну потрапляли з запізненням, через посередників, і тому слід говорити про те, що концепції цих шкіл виявлялися не в чистому вигляді, а у переплетінні елементів різних шкіл. У роботі відстоюється позиція, що українська наука про літературу не завжди припізнено сприймала все витворене у Європі. Автор схильний вважати, що українське літературознавство, особливо другої половини ХІХ ст., реалізуючи свої принципи аналізу, водночас каталізувало теоретичні набутки зарубіжних літературознавчих шкіл. Переплетіння різних елементів літературознавчого аналізу характерне було у цей час не тільки для українського літературознавства, але й для науки про літературу інших європейських народів. Визначення приналежності дослідника до тієї чи іншої школи повинно базуватися не тільки на інтуїції, а й на існуючих уже нормах.

У першому підрозділі “О. Потебня та І. Франко: психологічна школа” зосереджено увагу на основних ідеях психологічного літературознавства, зокрема психологічної школи О. Потебні. У роботі підтримується думка попередніх дослідників (І. Фізер), що І. Франко у своїх студіях ішов від соціологічної до психологічної концепції літератури. Його психологічна концепція базувалася на даних експериментальної психології В. Вундта, психолінгвістики Г. Штайнталя та психоестетики М. Дессуара. На думку дисертанта, саме ідеї психологічного літературознавства В. Вундта, Р. Мюллера-Фрайенфельса, естопсихології Е. Еннекена найбільше позначилися на психологічній концепції літератури І. Франка. З іншого боку, І. Франко не міг не враховувати оригінального психологічного підходу до аналізу літературного твору, що його розробив О. Потебня.

На основі ряду типологічних зіставлень автор дисертації доходить висновку, що ряд важливих положень психологічного літературознавства О. Потебні є близькими до тих ідей, що їх виклав І. Франко у трактаті “Із секретів поетичної творчості”. Дисертант на основі зіставлення вчення про внутрішню форму літературного твору О. Потебні та Франкової концепції підсвідомого, закону асоціації ідей вважає, що вони були тією базою, на якій в українській науці про літературу відбувалися дальші дослідження. Психологічний аналіз творчості Т. Шевченка, що його здійснив І. Франко у трактаті “Із секретів поетичної творчості”, дає підстави твердити, що такий метод дослідження був перспективним для українського літературознавства. Водночас у роботі відстоюється думка, що абстрактний характер психологічної школи у літературознавстві хоч і спричинився до поширення психологічного літературознавства у європейській науці про літературу, однак не увійшов у щоденну практику як літературно-критичного прочитання окремого твору, так і історико-літературного аналізу.

Ідеї психологічного літературознавства, що їх опрацьовував І.Франко як теоретик, втілювалися і в інших його літературознавчих працях, що стосувалися творчості Т. Шевченка.

У другому підрозділі “Біографічний метод у літературознавстві та І.Франко” аналізується ставлення І.Франка як дослідника до біографічного етапу у розвитку літературознавства, яке насамперед увиразнюється у працях “План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви” та “Етнологія та історія літератури”, “Теорія і розвій історії літератури”. Для І. Франка-дослідника біографічний метод у літературознавстві пов'язаний з іменами Ш. Сент-Бева та Г.Брандеса. Вважаючи, що біографічний метод літературознавчої науки розвивався у надрах культурно-історичної школи, український дослідник наголошує на принциповій різниці між культурно-історичним та біографічним літературознавством. Так, Ш. Сент-Бев не був прихильником детермінування художнього твору (впливу позалітературних факторів - раси, середовища і моменту). І. Франко наголошує на позиції Ш.Сент-Бева, що “письменник - людина “одинокості й усамітнення”, працює окремо, тому не можна говорити про вплив середовища на людину. У роботі доводиться, що культивоване біографічним літературознавством написання добрих біографій знайшло своє втілення у працях українських літературознавців цього часу (О. Барвінський, О. Огоновський).

У працях згаданих учених, передусім у багатотомній “Історії літератури руської” О. Огоновського, зібрано великий фактичний матеріал, який пізніше став основою для різних підходів до аналізу твору, у тому числі і для біографічного літературознавства. Слабкість методи дослідження у праці “Історія літератури руської” полягала, за словами
І. Франка, у браку підготовчих праць, якими б міг користуватися автор. Зокрема, було опубліковано мало спогадів, листів та документів, які в інших літературах відігравали важливе значення для історико-літературознавчих досліджень.

Торкаючись літературознавчої методології данського вченого Ю.Брандеса, І. Франко відзначає намагання автора намітити собі у кожному письменникові, у кожній постаті якусь одну рису характеру, навколо якої дослідник групує інші риси. “У біографічній методі Ю.Брандеса багато деталей біографії письменника відпадає, інші ледь зазначені, але цілість сильно осідає у пам'яті читача. Зате Тенову доктрину, що кожний чоловік являється витвором осередка (milieu), серед котрого він живе і з котрого виходить, Брандес обертає догори ногами, він показує, як великі люди силою свойого генія перетворюють осередок, з якого вийшли, з одержаних вражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою” Франко І. Юрій Брандес // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 31. - С. 382..

Теоретичні засади, на яких І.Франко будував своє розуміння біографічного методу у літературознавстві, втілилися у його історико-літературних та літературно-критичних працях. Дисертант вважає, що підвищена увага І. Франка до біографічного літературознавства стимулювалася і загальноєвропейською тенденцією зацікавлення жанром романізованого життєпису, і тими дослідженнями, які, незважаючи на новомодні віяння у науці, проводили прихильники біографічного методу у літературознавстві. У роботі наводиться ряд прикладів, які дозволяють стверджувати, що у своїх літературознавчих працях український дослідник, не абсолютизуючи засад біографічного методу, вміло його використовував.

У третьому підрозділі “Філологічна школа у літературознавстві” аналізуються два шляхи, якими проникали ідеї філологічного літературознавства в Україну. Принципи філологічного трактування літературного твору, започатковані Віденською школою (В. Ягич), знайшли своє втілення у працях С. Смаль-Стоцького, І. Франка, пізніше В. Сімовича, найяскравішим виявом якого була “теорія внутрішньої інтерпретації літературного твору”.

По-іншому поширювала ідеї філологічного літературознавства школа київського професора Володимира Перетця, яка хронологічно пізніше (перші десятиліття ХХ ст.) враховувала досвід філологічного літературознавства при інтерпретації творів давньої української літератури.

Іван Франко ще у 90-х роках ХІХ ст. використовував досвід філологічного трактування літературних творів у окремих своїх розвідках, зокрема у роботі “Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія”. За словами В. Ягича, цю студію “слід розглядати як самостійне, сповнене великої проникливості, дослідження докторанта, в якому автор дає зважену оцінку притчі про однорога”.

Дисертант вважає, що для І. Франка однією з мотивованих ідей філологічного прочитання літературного твору стали педагогічні завдання при спробі одержати працю у Львівському університеті. Започаткована дослідником ще на початку 80-х років ХІХ ст. (“Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах”) традиція філологічного прочитання літературного твору як окрема концепція найяскравіше виявилася у 90-х роках ХІХ та на початку ХХ ст. На основі аналізу дослідницьких праць І. Франка 90 рр. ХІХ - початку ХХ ст. автор роботи доходить висновку, що принципи філологічного відчитування літературних творів, поруч з іншими методами дослідження, стають особливо актуальними на той час, виражаючи таким чином загальноєвропейську тенденцію уваги до філологічного відчитування літературного тексту.

Дисертант заперечує глибоко вкорінену в літературознавстві тезу про те, що після 1908 року І. Франко уже нічого не міг створити. У ряді своїх праць, зокрема у статті “Про друковане і живе слово”(1911), учений аналізує проблему рецепції читачами усного і друкованого слова - проблему, що її активно розробляє теорія рецептивної естетики (В. Ізер, Г. Р. Яусс). Для згаданих представників напряму характерне зміщення уваги з проблем творчості та літературного твору на проблему його рецепції. Художній твір, на думку представників рецептивної естетики, стає фактом життя тільки після того, коли набуває ознак літературного тексту у читацькій свідомості. При цьому один і той самий текст може мати багато тлумачень.

Дисертант вважає, що проблеми, які сьогодні розробляє рецептивна естетика, ставилися ще наприкінці ХІХ ст. у теоретичних працях О. Потебні та історико-літературних дослідженнях І. Франка. Не оминаючи суто теоретичних проблем сприймання художнього твору, І. Франко, спираючись на власний досвід, осмислює роль філологічного коментування літературних творів. При цьому дослідник аналізує вплив на читача не тільки писаного, але й усного слова, яке базується на власному досвіді читання перед аудиторією своєї поеми “Мойсей”.

У підрозділі “Франкова теорія культурно-історичної школи” доводиться теза, що І. Франко вперше в українському літературознавстві створив оригінальну теорію культурно-історичної школи. Враховуючи досвід своїх попередників (І. Тен, Г. Лансон та ін.), вчений вважав, що “духовне життя народу в усіх його верствах - ось та широка основа, на якій будується нова концепція історії літератури. Все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи”.

Прихильники культурно-історичного літературознавства, приділяючи значну увагу історичному вивченню літературних явищ, збирали багатий емпіричний матеріал, ставлячи собі за мету відтворити загальну історію культури.