Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX – початку XX століття

Ставлячи перед дослідником завдання вивчати і національну, і світову літературу, І. Франко наголошує на необхідності для літературознавства показати, як національне письменство засвоює інонаціональний матеріал та інонаціональні форми і що свого вносить воно у загальнолюдську скарбницю літературних тем і форм. Літературознавець мусить показати, що значать для національної літератури літератури сусідніх народів, і чим є національна література для них.

У трактуванні концепцій культурно-історичного підходу до аналізу літературних творів І. Франко враховував досвід не тільки І. Тена та Г. Лансона, але й досвід німецьких літературознавців В. Шерера та Е. Шмідта, російських учених О. Пипіна та М. Тихонравова, які трактували поетичну творчість, ширше художню літературу, як здобутки духовної праці цілих поколінь.

Альтернативою культурно-історичній школі І. Франко вважав критично-естетичну школу, яка, суттєво доповнюючи культурно-історичні підходи до аналізу, “признає одним творам високу, другим меншу стійність в міру того, чи вони більше чи менше відповідають ідеї і видедукуваним і з неї естетичним правилам; вона в кінці виключає від своєї уваги множество творів письменських, котрі хоча служать або служили колись до заспокоєння чисто духовних, не фахово вчених або практичних потреб людських, та проте формою своєю не відповідають усвяченим традицією правилам естетики”.

На прикладі ряду теоретичних положень та історико-літературних праць І. Франка дисертант доводить оригінальність концепції вченого про те, що культурно-історична школа у літературознавстві відіграла позитивну роль як альтернатива психологічній, філологічній школам чи біографічному літературознавству, які схилялися до більшої ізольованості історико-літературного процесу від інших аспектів суспільно-історичного руху.

У рамках культурно-історичного підходу до аналізу літературної творчості І. Франко вирішує і важливе методологічне та теоретичне положення - концепцію “національної літератури”. Позалітературні фактори (раса, середовище, момент), відіграючи значну роль в історико-літературній концепції І. Франка, спричинилися до глибокого розуміння ученим національної ідентичності літератури. Вважаючи, що національна специфіка української літератури значною мірою формувалася за рахунок усної традиції, І. Франко зазначає, що “і писемні пам'ятки української літератури з найдавніших часів, незважаючи на деяку не народність їх мови, мають більше або менше яскраву закваску народного українського елементу. З часом це зближення і взаємоділання обох галузей літератури робиться все тісніше і живіше”.

У роботі обґрунтовується думка, що І. Франко значно чіткіше, ніж його попередники (М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський), визначив поняття “національна література”. Франкове трактування цього поняття мало вирішальний вплив на його тлумачення у історико-літературних дослідженнях М. Грушевського, С. Єфремова, М. Возняка, Б. Лепкого - працях, які визначали рівень теоретичного мислення української науки про літературу початку ХХ ст. Франкова теорія культурно-історичної школи, будучи значним досягненням методології літературознавства, є важливим етапом у вивченні теорії літературознавчих шкіл.

У підрозділі “Іван Франко і компаративістичні студії кінця ХІХ - початку ХХ ст.” вказується на те, що українська наука про літературу останніх десятиліть ХІХ - поч. ХХ ст. стала активно займатися зіставленням багатьох літератур, вивченням багатовікової історії їх зв'язків, поясненням рис подібності, що виникли незалежно від психологічних подібностей та національних відмінностей. Такі риси були передумовою виникнення порівняльно-історичних студій. У результаті подібних суспільних відносин у різних народів у розвитку національних літератур в одній історичній епосі можуть спостерігатися історично-типологічні аналогії.

У роботі наголошується, що порівняльно-історичне літературознавство було наслідком теоретико-літературного мислення другої половини ХІХ ст. Дисертант дотримується думки, що у рамках традиційної для ХІХ ст. культурно-історичної школи у літературознавстві (розгляд літературного твору в умовах суспільно-культурного розвитку народу) виникає тенденція розглядати літературний твір як особливу сферу, що розвивається за своїми іманентними законами.

Історико-порівняльне літературознавство, намагаючись вирішити загальнолітературознавчі проблеми, долало ті суперечності, які виникли у той час між біографічним методом Ш. Сент-Бева та культурно-історичною школою І. Тена. Біографічний метод, успішно досліджуючи художню специфіку літератури, залишав поза увагою проблему суспільної зумовленості появи художнього полотна. Тим часом культурно-історична школа, певним чином ігноруючи художню специфіку літературного тексту, запроваджувала в науку суворий детермінізм появи того чи іншого літературного твору.

У роботі наводиться ряд прикладів, які дозволяють стверджувати, що в Україні новий етап історико-порівняльного літературознавства пов'язаний з іменами М. Дашкевича, М. Драгоманова, О. Котляревського. Значною мірою утвердження історико-порівняльного методу дослідження належить І. Франкові.

Виходячи з відомої теорії М. Драгоманова про три напрями порівняльно-історичних досліджень у літературі (міфологічно-племінна теорія, літературно-інтернаціональна теорія Т. Бенфея, антропологічна школа Ланга-Тейлора), І. Франко звертає увагу на певну обмеженість кожної зі згаданих теорій. Так, для І. Франка міграційна теорія своїми коренями сягає не тільки стародавньої Індії, але й європейської цивілізації, зокрема грецької. Тому, на думку вченого, теорія Т. Бенфея мусить бути змодифікована. Певного уточнення, за І. Франком, потребує і антропологічна теорія Ланга-Тейлора, яка намагалася заперечити позиції міграційної школи.

“Схожість організму, інституцій, вірувань, звичаїв і зацікавлень у різноманітних первісних племен ці вчені (Лебок, Тейлор і Спенсер - М. Г.) пояснюють монолітністю людської природи, яка на певній ступені розвитку виливається саме в такі форми існування, - подібно до того, як, наприклад, з куль тільки таку, а не іншу можна скласти піраміду. Щоправда, найобережніші вчені з тієї школи Тейлор і Спенсер ставили досить широкі межі тієї монолітності, визначаючи значну дозу різновидності в тих принципово однакових формах”.

Відкидання міграційної теорії і водночас усього, що з нею пов'язане, веде за собою необхідність припущення, що подібні міфи і легенди виникли незалежно одні від одних у різних місцевостях і у різні часи. Але припущення, що в найбільшій частині випадків така легенда мусить бути вилучена з цілого того цивілізаційного русла, школа Е. Ланга намагається не зауважувати.

І. Франко у порівняльно-історичних студіях вважав необхідним комбінувати три згадані напрями. Найвищим досягненням ученого у методології порівняльно-історичних студій став, за словами Г. Вервеса, власний, цілісний метод дослідника, який він сам називав історико-психологічним, протестуючи при цьому проти спроб обмежити цей метод рамками соціології і психології, частиною якого був і порівняльний підхід до вивчення літератури. Досліджуваний у другому розділі дисертації матеріал дозволяє дійти висновку, що І. Франко, будучи добре обізнаним з основними досягненнями європейських літературознавчих шкіл, активно впроваджував їх у наукову практику, вносячи при цьому і свої зауваження, зумовлені специфікою української літератури. Теоретичні висновки І. Франка, які стосувалися окремих методів дослідження літературних творів, стали важливим надбанням не тільки українського, але й європейського літературознавства.

Останній, третій розділ дисертації “Літературознавчі концепції в Україні початку ХХ ст.” розкриває специфіку функціонування різних підходів до оцінки літературних творів початку ХХ ст. Особлива увага звернута на теоретичні та філософсько-естетичні засади тогочасної науки про літературу, які були зумовлені потребою оновлення старих традицій. У роботі аргументується розширення дослідницького інструментарію та термінології українського літературознавства, поглиблення обґрунтування та уточнення оцінок окремих явищ і цілого процесу. При цьому дисертант переконаний, що вплив теоретичного мислення І. Франка на рівень літературознавчих пошуків українського літературознавства означеного періоду був визначальним.

Перший підрозділ “Традиції порівняльно-історичного літературознавства” присвячено виявленню характерних рис пізнього компаративізму в українській науці про літературу окресленого періоду. Пізній компаративізм, як підкреслюється у роботі, характерний передусім тим, що відбувався відхід від спільного вивчення багатьох літератур до окремого спеціального вивчення лише однієї національної літератури. Саме така тенденція, на думку сучасних дослідників (І. Папуша), обмежила предмет порівняльно-історичного літературознавства, звівши його до реєстрації літературних контактів і взаємин. Спростовуючи положення деяких дослідників, автор дисертації схильний вважати, що пізній компаративізм в Україні, поступово трансформувавшись у літературознавчу компаративістику, не обмежувався з'ясуванням контактів, запозичень, впливів, взаємовпливів і т. ін.

На прикладі ряду компаративістичних праць українських учених початку ХХ ст., зокрема О. Колесси, дисертант доводить, що при певних слабкостях (штучне вишукування слідів впливів слов'янських поетів на українських) український компаративізм початку ХХ ст., засвоюючи уроки М. Драгоманова, М. Дашкевича та І. Франка, тільки в деяких випадках відступав від теоретичного рівня класичного літературознавства. Добре обізнані з європейськими літературознавчими школами, українські компаративісти не ігнорували національної специфіки української літератури. О. Колесса бачить основну динамічну пружину літературної еволюції певного народу у взаємодії “між місцевою культурною, суспільною та національною сферою і посторонніми течіями загальноєвропейських чи світових літературних прямувань і визначних літературних витворів особливо сусідніх і споріднених народів, - взаємоділаннє між елементами традиційними того ж народу, його літературної й колективної людової творчості та особистими індивідувальним імпульсами, помислами й прикметами творчого таланту поодиноких письменників”.

Компаративістичні студії в Україні початку ХХ ст., продовжуючи традиції своїх попередників, наповнювали їх конкретним змістом. Зрозуміло, що у цей час дослідники приділяють менше уваги теоретичним проблемам, при цьому значно більша увага відводиться практичному літературознавчому аналізові. Такий підхід не міг не позначитися на дальшому розвиткові літературознавства, коли з кінця 20-х років ХХ ст. на радянській Україні теоретичні дискусії з проблем компаративізму переносяться в цілком іншу площину (вишукування впливу російської літератури на українську літературу).

У підрозділі “Літературознавчі концепції С. Єфремова та М. Грушевського” дисертант на основі зіставлення літературознавчих праць С. Єфремова та М. Грушевського намагається з'ясувати своєрідність використання набутків літературознавчих шкіл у підході до аналізу твору. У роботі наводяться думки різних дослідників, які, намагаючись оцінити літературознавчі концепції С. Єфремова, трактували їх то як “ідеологічні”, то як суб'єктивно-соціологічні. Дисертант вважає, що сам термін “соціологічне літературознавство”, широко культивовуваний у сучасних дослідженнях у зв'язку з творчою практикою С. Єфремова, є неточним. Представники “соціологічного літературознавства”, начебто звертаючи увагу передусім на відображення у художньому тексті суспільно-політичних подій, ігнорують при цьому суто мистецькі особливості художнього твору. На основі аналізу літературознавчої спадщини С.Єфремова дисертант доходить висновку, що автор “Історії українського письменства” в першу чергу аналізував літературні твори як мистецькі полотна. У роботі наголошується, що такий підхід був продовженням теоретичних засад аналізу, започаткованих І. Франком. Саме такий спосіб аналізу літературного твору свідчив про глибокі традиції культурно-історичного підходу в українському літературознавстві.

Аналіз ряду літературознавчих праць С. Єфремова, зокрема його досліджень творчості І. Франка, дають підстави зробити висновок, що для С. Єфремова найважливіше значення мало втілення у художньому творі національної ідеї та суспільних обставин, хоча С. Єфремов ніколи не ігнорував художніх особливостей мистецьких творів. Виходячи з більш як 20-літнього осмислення Франкової творчості, С. Єфремов водночас вважав, що тільки естетичний аналіз при ігнорації суспільного елементу є звуженим та дещо суб'єктивним. Такий спосіб аналізу є складником комплексного студіювання літературного твору, яке виявилося на початку ХХ ст. найяскравіше у працях С. Єфремова. У роботі наголошується, що таку позицію абсолютно не можна пов'язувати з концепціями звульгаризованого соціологічного літературознавства, яке буйно розцвіло в умовах радянської України у 30-х рр. ХХ ст.

На основі аналізу літературознавчої спадщини М. Грушевського дисертант виявляє, що позитивістські концепції М. Грушевського-історика позначилися і на його літературознавчих працях, які розвивалися в основному у рамках культурно-історичного підходу до аналізу твору. Водночас вміння М. Грушевського використовувати різні методи дослідження (культурно-історичний, філологічний, психологічний, порівняльно-історичний) дозволило йому якнайглибше оцінити кожен аналізований художній текст. Це дало можливість Д. Чижевському, характеризуючи основні риси “Історії української літератури” М. Грушевського, насамперед відзначити її “європейськість”. “Як і в “Історії України-Руси”, так і в “Історії української літератури”, Грушевський - вчений європейський, обізнаний з європейською літературою, що для дослідження на полі української літератури та фольклору є необхідною передумовою”.

На основі аналізу літературознавчих праць М. Грушевського дисертант робить висновок, що вчений у перші десятиліття ХХ ст. продовжував методологічні традиції української науки про літературу, культивовані І. Франком, пізніше С. Єфремовим та іншими дослідниками. Особлива заслуга М. Грушевського-методолога літературознавства у використанні досягнень найновіших літературознавчих шкіл та їх вмілому застосуванні до аналізу конкретного літературного твору. Важливою рисою М. Грушевського-літературознавця було з'ясування іманентних пружин літературного розвитку від зародження аж до відмирання того чи іншого літературного явища.

Підрозділ “Іван Франко і модерністські концепції у літературознавстві” присвячений аналізові філософських основ тих літературознавчих дискусій, що відбувалися на початку ХХ ст. в українській науці про літературу. У дисертації доводиться, що важливою передумовою виникнення цих дискусій був антипозитивістський переворот у філософії та участь у засвоєнні нових ідей філософії та науки початку ХХ ст. Тісно пов'язані з дискусіями навколо проблем дальшого розвитку літератури антипозитивістські ідеї у філософії сприяли виникненню модерністичного мислення і в літературі, і у літературознавстві. Не ставлячи собі за мету дати картину становлення і розвитку модерних тенденцій літературної еволюції, дисертант торкається тільки деяких контроверсійних моментів у стосунках І. Франка з модернізмом, з іншого боку С. Єфремова та модерністів, які, зрештою, відображали дискусійні питання історії української літератури початку ХХ ст.

У роботі підкреслюється, що особливістю літературознавчого дискурсу в Україні початку ХХ ст. була турбота про подальший розвиток усіх сфер української культури, в тому числі і науки про літературу. Активну участь у теоретичних дискусіях, крім літературознавців, брали письменники (Леся Українка, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, О. Кобилянська та ін.). Літературні організації “Молода муза” (1906-1909), як і письменники та дослідники, що гуртувалися навколо журналу “Українська хата”(1910-1914), якраз і були виразниками модерних концепцій у літературному процесі в Україні початку ХХ ст.

У роботі акцентується на методологічному значенні нечисленних літературно-критичних виступів Лесі Українки, які порушували важливі проблеми літературного розвитку в Україні. Особлива увага звернута на те, що феміністична проблематика, започаткована в українській науці про літературу ще І. Франком, знайшла своє продовження у літературно-критичних текстах Лесі Українки. У зв'язку з літературними дискусіями, які велися на початку ХХ ст., автор дисертації торкається проблеми народництва у літературі того часу. Зокрема, відстоюється позиція
І. Франка, який систематично спростовував погляд на українську літературу як на простонародну, плебейську (І. Денисюк). Ця Франкова позиція, що найяскравіше виявилася у його статті “Старе й нове в сучасній українській літературі”, зустріла опір критиків-модерністів початку ХХ ст. На думку дисертанта позиція критиків-модерністів тісно пов'язана з антипозитивістським переломом у філософії - загальноєвропейським процесом заперечення старого, традиційного у літературі. Одним з яскравих представників такого оновлення був Микола Євшан. Як і інші критики “Української хати”, він уособлював в Україні одну з великої кількості течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерній літературі, які неможливо звести до одного художньо-стильового знаменника.

У роботі проводиться думка, що критики “Української хати” завершили перед першою світовою війною розвиток тих тенденцій оновлення літератури, що народилися в Україні з початком ХХ ст. Дещо пізніше тенденції модерного підходу до аналізу творів знайшли продовження у творчості неокласиків. На основі аналізу ряду літературознавчих праць дисертант доходить висновку, що на початку ХХ ст. дискусії з приводу дальшого розвитку літератури продовжувалися у руслі літературознавчих пошуків І. Франка.

Дисертант підкреслює, що ряд українських критиків-модерністів (Микола Євшан, Микита Сріблянський) на початок ХХ ст. не усталили своїх ідейно-естетичних позицій. Їх творчість перебувала у процесі формування, а передчасний відхід від літератури критиків-модерністів відкинув ті пошуки, які після невдалої спроби утвердження української державності або зовсім припинилися, або, короткий час проіснувавши, були обірвані тоталітарним суспільством.

У загальних висновках дисертації підкреслюється, що розвиток теоретичних концепцій українського літературознавства другої половини ХІХ - початку ХХ ст. переконливо засвідчує: аналізований період є феноменом теоретико-літературознавчого та історико-літературного процесу, який значною мірою активізувався в реальних знакових текстах.

Вивчення літературознавчих текстів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. дає можливість по-іншому, ніж це було раніше, розглядати питання про співвіднесеність позитивістських передумов у розвитку літературного процесу та антипозитивістського перелому у філософії, який значною мірою позначився на існуванні різноманітних підходів до аналізу твору. Досліджуваний матеріал, який ґрунтується на філологічному коментуванні, ламає твердження російської та русофільської науки про брак ідентичності української культури, а отже і заперечення існування української нації.

Важливою умовою функціонування літературознавчих текстів є те, що у працях українських літературознавців аналізованого періоду відбувається виокремлення українського елементу з філологічної думки в Росії, наголошується на внеску українських учених у розвиток літературознавчої науки, вказується на потребу побудови української науки на власній традиції (М. Ільницький).

Українське літературознавство ще з першої половини ХІХ ст. використовувало елементи культурно-історичного аналізу літературних творів, які на той час тісно переплелися з традиціями міфологічного літературознавства, зокрема у працях М. Максимовича та О. Бодянського. Продовжуючи ці традиції, українське літературознавство у другій половині ХІХ ст. розвивало теоретичні засади культурно-історичної школи (історико-літературні праці П. Куліша, теоретико-літературознавчі розвідки М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича).

Дисертант вважа, що при вивченні літературознавчих концепцій ХІХ ст. науково необґрунтованими є намагання ігнорувати праці галицьких літературознавців народовського спрямування (О. Барвінський, О. Огоновський та ін.), без аналізу яких є неможливим осмислення панорами літературного життя в Україні. У висновках наголошується, що їх погляди на літературу розвивалися у рамках культурно-історичного підходу до аналізу твору. Історико-літературні дослідження О. Огоновського та О. Барвінського сприяли засвоєнню та реалізації літературознавством нових творчих методів та ідей, які були зумовлені передусім реалізацією їх у практиці вивчення літератури у вищій та середній школі.

Літературознавчі концепції в Україні 70-90-х рр. ХІХ ст. спричинилися до становлення та розвитку сучасних їм методів дослідження літератури, які виробила на той час європейська літературознавча наука. Незважаючи на складні умови розвитку (відсутність державних наукових інституцій, які б піклувалися про розвиток саме української літературознавчої думки на Наддніпрянській Україні, кволість теоретичного мислення у Галичині), саме з середини 70-х років ХІХ ст. українська наука про літературу цілковито орієнтувалася на принципи і методи європейських літературознавчих шкіл.

М. Драгоманов, а найбільшою мірою І. Франко, вивели українське літературознавство на новий теоретичний рівень. Аналіз літературознавчих концепцій І. Франка дає підстави констатувати, що вчений продовжив в українській гуманітарній науці традиції європейського культурного та літературного досвіду. У висновках підкреслюється, що у своїх літературознавчих працях І. Франко враховував не тільки європейський, а й досвід східних літератур. При цьому вчений осмислює новітні літературознавчі тенденції не як кінцевий пункт дослідження, а як той теоретичний матеріал, який мусить опанувати українська наука про літературу, зберігаючи при цьому свою національну специфіку.

У висновках наголошується, що важливі на той час ідеї культурно-історичної і критично-естетичної шкіл не відображали всього спектру літературознавчих ідей, необхідних при аналізі творів української літератури. У теоретичних працях і в щоденній літературознавчій практиці
І. Франко намагався враховувати європейський досвід, при цьому не дотримуючись сліпо наперед визначених методів аналізу, звертаючи увагу на специфіку функціонування тих чи інших методів аналізу на українському ґрунті.

Своєю письменницькою та літературознавчою практикою І. Франко утверджував “українську літературну цивілізацію” (О. Пахльовська). Від захоплення соціальним моментом у літературі до глибокого розуміння естетичних та психологічних проблем цієї літератури - ось шлях, що його пройшов І. Франко, який вимагав від українського літературознавства послуговуватися науковим методом.

У висновках відзначається роль І. Франка у науковому обґрунтуванні специфіки літературознавчих шкіл в Україні: міфологічної, біографічної, культурно-історичної, психологічної; а також історико-порівняльного та філологічного методів у літературознавстві. На основі аналізу Франкових літературознавчих текстів дисертант робить висновок про те, що вчений не абсолютизував якогось одного методу, використовуючи навіть у рамках однієї літературознавчої праці ті засоби, що їх культивували різноманітні літературознавчі школи. Аналіз літературознавчої діяльності І. Франка у творчому, науковому, суспільному та політичному плані дає можливість побачити сутність завдань європеїзму І. Франка як основної наскрізної літературознавчої концепції, яка полягала в інтелектуалізації української літератури.

Реалізуючи теоретичні постулати українського літературознавства, І. Франко опрацьовує завдання, принципи і методи літературної критики у працях “Теорія і розвій історії літератури”, “Задачі і метод історії літератури”, “Слово про критику”, “Із секретів поетичної творчості”, в яких учений обґрунтував поняття “наукової критики”, що опирається на закони психології та естетики, не відкидаючи при цьому глибинної соціальної опосередкованості критичного аналізу.

І. Франко був першим українським ученим, який зробив значний внесок у розвиток науки про літературу інших народів: поляків, австрійців, росіян. Таким чином, у висновках обґрунтовується роль
І. Франка - письменника та ученого не тільки у всеслов'янському, але й загальноєвропейському літературному процесі (участь дослідника у літературних дискусіях, учасниками яких були В. Ягич, Т. Масарик, А. Черни, О. Веселовський, О. Пипін, А. Брікнер та ін). На переломі сторіч І. Франко був “найвідомішим і найактуальнішим критиком та полемістом на віденській культурній арені” (Г. Витженс). Ідеї цього культурного життя І. Франко переніс на український ґрунт.

У висновках наголошується, що у теоретичній практиці І. Франка вперше в українській науці про літературу висловлена думка про виокремлення літературознавства на межі ХІХ і ХХ ст. Трактуючи літературну критику як первісну оцінку літературного твору, вчений вимагав від неї орієнтації на наукові критерії. Своїми теоретико-естетичними працями І. Франко заклав методологічні основи українського літературознавства і критики, увівши в науковий обіг низку нових
понять.

Представлена у роботі проблема впливу літературознавчих концепцій І. Франка на теоретичне мислення сучасної науки про літературу свідчить про вплив теоретичного мислення І. Франка на термінологічний апарат українського літературознавства. Саме участь І. Франка у розпрацюванні проблем літературознавства у зв'язку з бурхливим розвитком естетики і психології “свідчить як про далекоглядність, так і про сумірність формування національної естетично-літературознавчої думки з європейським контекстом”(Р. Гром'як).

У висновках наголошується на необхідності об'єктивно-наукового з'ясування ідейного та естетичного впливу І. Франка на літературний процес в Україні останніх десятиріч ХІХ - початку ХХ ст. з огляду на перспективність багатьох його настанов для входження української літератури у європейський контекст.

Основні положення дисертації викладено у таких працях

1. Гнатюк М. Іван Франко в літературно-естетичних концепціях його часу. - Львів: Каменяр, 1999. - 181 с.

2. Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч. - Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2002.- 207 с.

3. Гнатюк М. Вдивляючись у многотрудну працю учителя (Іван Франко у літературно-естетичній концепції Богдана Лепкого) // Творчість Богдана Лепкого в контексті європейської культури ХХ століття. Тернопільський державний педагогічний університет ім. В. Гнатю-ка. - Тернопіль, 1998. - С. 109-119.

4. Гнатюк М. До проблеми модернізму в українській літературі початку ХХ ст. (М. Євшан та “молодомузівці”) // Науковий збірник УВУ. - Мюнхен; Львів: Фенікс-Лтд, 1993. - Т. 16.- С. 166-177.

5. Гнатюк М. До проблеми функціонування культурно-історичної школи у літературознавстві в Україні (І. Франко - О. Пипін) // Збірник праць кафедри української преси. Серія “Журналістика”. - Львів: ЛНУ, 2001.- С.362-370.

6. Гнатюк М. До проблеми функціонування соціологічного літературонавства в Україні (І.Франко - С.Єфремов) // Українське літературонавство / Іван Франко: Статті і матеріали. - Львів: ЛНУ. - 2003. - Вип. 66. - С. 128-134.

7. Гнатюк М. Еміграційне та діаспорне франкознавство: критика, літературознавство, публіцистика // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. Вип. 5. - Львів, 1998. - С. 179-189.

8. Гнатюк М. Іван Франко і проблеми психологічної школи у літературознавстві // Вісник Харківського університету. Серія “Філологія”. - Вип. 491. - Харків, 2000. - С. 450-455.

9. Гнатюк М. Літературознавчі концепції у Польщі та Україні (початок ХХ століття: Станіслав Бжозовський, Михайло Рудницький) // Porwnanie jako dowd. Polsko-ukraiсskie relacje kulturalne, literackie, historyzcne 1890-1999. - Poznaс: Wydawnictwo naukowe, 2001.- S. 13-23.

10. Гнатюк М. Письменницька діяльність І. Франка у літературно-критичній інтерпретації М. Грушевського // Михайло Грушевський і Західна Україна. - Львів: Світ, 1995. - С. 188-193.

11. Гнатюк М. Періодизація українського франкознавства // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин. - Львів: Світ, 1998. - С. 32-41.

12. Гнатюк М. Традиції Івана Франка в сучасній українській літературній критиці // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали. Вип.46.- 1986.- С.39-45.

13. Гнатюк М. І.Франко і національно-демократична партія в Галичині // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали. Вип.60.- 1995.- С.14-24.

14. Гнатюк М. Проблема вибору школи в літературознавчій концепції Івана Франка // Матеріали ІV конгресу МАУ (літературознавство).- К., 2000. - С. 494-502.

15. Гнатюк М. Проблема “національної літератури” у історико-літературних працях початку ХХ ст. (Б. Лепкий, С. Єфремов, М. Возняк) // ІІ-й Міжнародний конгрес україністів. - Львів, 1993.- С. 84-89.

16. Гнатюк М. Національна ідея у літературі (Іван Франко і Юрій Липа) // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Зб. наук. праць Львів. нац. ун-ту. - Львів, 2001. - С. 237-245.

17. Гнатюк М. Проблеми теорії літератури у працях Івана Денисюка // “З його духа печаттю”. Зб. наук. праць на пошану професора Івана Денисюка. - Львів, 2001.- С.3-9.

18. Гнатюк М. Проблеми українського романтизму в історико-теоретичній спадщині Івана Франка // Вісник Львівського університету. Серія: Літературознавство.- Львів, 2003.- С.123-129.

19. Гнатюк М. Розвиток літературознавства в Галичині та його зв'язок з Віденською славістичною школою в 1848-1918 рр. // Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West. - Wien, 2000. - S. 115-127.

20. Гнатюк М. Розвиток літературознавчих концепцій у Львівському університеті (1848-1918) // Українська філологія. Школи, постаті, проблеми. - Львів: Світ, 1999. - Част.І. - С.56-65.

21. Гнатюк М. Проблеми історії української літератури у “Замітках о руській літературі” І.Вагилевича // Шашкевичіана.- Вип.3-4. - Львів; Вінніпег, 2000.- С.132-137.

22. Гнатюк М. “Три вступительнії преподаванія о руській словесності” Я. Головацького // Шашкевичіана.- Вип.1-2.- Львів; Вінніпег, 1996. - С.236-260.

23. Гнатюк М. Специфіка мемуарів (до проблеми документального та особистісного у спогадах про Івана Франка) // Франкознавчі студії. Зб. наук. праць.- Дрогобич: Вимір, 2002. - № 2. - С. 171-185.

24. Гнатюк М. Стаття І. Франка "Семітизм і антисемітизм у Галичині" // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали. - 2001. - Вип. 64. - С. 126 - 142.

25. Гнатюк М. Традиції Івана Франка в публіцистичній та літературно-критичній творчості сучасних українських письменників // Іван Франко і світова культура. Матеріали Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО. - К.: Наук. думка, 1990. - Кн. 1. - С. 260-264.

26. Гнатюк М. Щодо періодизації українського літературознавства і критики // Науковий збірник УВУ. - Мюнхен-Львів: Фенікс-Лтд, 1995. - Т. 17.- С. 96-100.

27. Гнатюк М. Аксіологічний елемент у мемуаристиці (на прикладі спогадів про Івана Франка) // Проблеми літературознавства і художнього перекладу. - Львів: НТШ, 1997.- С.134-140.

28. Гнатюк М. Иван Франко: Статьи и материалы // Творчество Ивана Франко в мировом литературном процессе.- Москва: АН СССР. -1986.- С.211-217.

29. Гнатюк М. Критик, що поміняв перо на зброю (Літературно-критична діяльність Миколи Євшана (Федюшки).- Львів: Львівський держ. ун-т ім. І. Франка, 1995.- 48 с.

30. Гнатюк М. І. Котляревський і його традиція. Франкове трактування // Збірник матеріалів НТШ. - Львів, 2002. - С. 67-74.

31. Гнатюк М. Культурологічні аспекти діяльності О. Барвінського // Олександр Барвінський. - Львів: Записки НТШ, 2001.- С.80-91.

32. Гнатюк М. Михайло Возняк і його "Історія української літератури". Передмова // Возняк М. Історія української літератури. - Львів: Світ, 1992. - С.3-30.

33. Гнатюк М. У колі друзів і приятелів// Передмова до книги “Спогади про Івана Франка”. - Львів: Каменяр, 1997. - С.3-36.

Анотація

Гнатюк М.І. Літературознавчі концепції Івана Франка в контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини ХІХ - початку ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2003.

Дисертацію присвячено проблемам становлення та функціонування літературознавчих шкіл в Україні та ролі у цьому процесі Івана Франка. Уперше як цілісні й самодостатні досліджуються розвиток таких літературознавчих шкіл в Україні, як культурно-історична школа, бібліографічний метод, психологічна школа, філологічна, порівняльно-історичне літературознавство, їх генеза функціонування, їх своєрідність і самоцінність у типологічних зіставленнях зі слов'янським, ширше європейським літературознавством. Це дозволило розкрити новаторство літературознавчих пошуків Івана Франка, його роль в утвердженні нових способів наукового мислення видатних українських учених (М.Драгоманов, М.Петров, М.Дашкевич, С.Єфремов, М.Грушевський, С.Смаль-Стоцький, О.Колесса, М.Євшан та ін.), які не лише визначали теоретичний рівень українського літературознавства означеного періоду, але й певною мірою робили свій внесок у теорію та практику літературознавчого аналізу.

Проблеми існування літературознавчих шкіл досліджуються не тільки, виходячи з теоретичних постулатів європейських літературознавчих шкіл, але й зважаючи на досвід чисто українських підходів до аналізу, які враховували специфіку національного функціонування художнього тексту.

Аннотация

Гнатюк М.И. Литературоведческие концепции И.Франко в контексте методологических поисков украинского литературоведения второй половины ХІХ - начала ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2003.

В диссертации изучается становление и функционирование литературоведческих школ в Украине. Впервые подвергается осмыслению своеобразие подхода украинских литературоведов и критиков к анализу литературных произведений второй половины ХIХ века. В результате осуществленного исследования выработана общая концепция, отражающая роль Ивана Франко в этом процессе. Раскрываются особенности этнографического этапа культурно-исторической школы, основные черты которого определились в Украине в первой половине ХIХ века.

Предпосылки, сформировавшиеся в первой половине ХIХ века, способствовали становлению и функционированию во второй его половине таких литературоведческих школ, как культурно-историческая, психологическая, сравнительно-историческая, а также развитию биографического метода. Генезис и функционирование этих школ впервые анализируется как целостный и самодостаточный процесс. При этом выявляется своеобразие этих школ в сопоставлении со славянской и - шире - европейской литературоведческой традицией.

Проведенное разыскание позволяет утверждать, что основные принципы научного подхода к анализу литературных произведений использовались украинскими исследователями не позже, чем в западном литературоведении. В диссертации подчеркивается, что вопреки существовавшему мнению, украинские литературоведы в определенных случаях опережали теоретические суждения, которые утверждались в европейской науке о литературе во второй половине ХIХ - начале ХХ века.

Опираясь на общетеоретические принципы анализа, украинские литературоведы и критики выработали концепции, отражающие специфику украинской литературы. Такой подход к анализу позволил раскрыть новаторство литературоведческих поисков Ивана Франко, показать его роль в утверждении новейших способов художественного мышления.

В работе исследуется теоретическое своеобразие историко-литературных трудов таких выдающихся украинских ученых, как М.Драгоманов, Н. Петров, Н. Дашкевич, С. Ефремов, С. Смаль-Стоцкий, М. Грушевский, А. Колесса и др., которые не только определили теоретический уровень украинского литературоведения, но и внесли свою лепту в теорию и практику литературоведческого анализа в проекции на указанный период. Наглядно демонстрируется, что теоретические поиски И. Франко были наисвысшим достижением украинского литературоведения второй половины ХIХ - начала ХХ вв., а разработанная им теория культурно-исторического подхода к анализу литературных произведений наиболее полно учитывала национальные особенности отечественной литературы. Кроме того, подтверждена прогностичность научно-теоретических идей И. Франко, оказавших большое влияние на развитие теоретической мысли украинского литературоведения начала ХХ века.

Summary

M.I. Hnatiuk, Ivan Fkanko's conceptions of literature studies in the context of the methodological quest of the Ukrainian literary theory in the second half of the 19^th the early 20^th cc. A manuscript.

A dissertation for the Scholarly Degree of Doctor of Philology in speciality 10.01.06 - theory of literature. The Taras Shevchenko National University in Kyiv. Kyiv, 2003.

The dissertation is concerned with the rise and functioning of literature studies schools in Ukraine and the role of Ivan Franko in this process. The first ever attempt aimed at conducting a comprehensive analysis of the evolution of the cultural-historical, bibliographical, psychological, philological and comparative-historical methods in Ukrainian literature studies has been made to show their functioning over time as well as their specificity and integrity in conducting typological comparisons with Slavonic and common European literature studies. This made it possible to reveal the novelty of Ivan Franko's endeavours to study literature as well as his contribution to the consolidation of the new way of scholarly thinking practiced by such renowned Ukrainian researchers in the field as Drahomanov, Petrov, Dashkevych, Yefremov, Smal'-Stockyi, Kolessa, Yevshan and some others. Not only did these figures determine the theoretical level of Ukrainian literary theory at the time, they also contributed to many literature studies frameworks of that period.

The issues of the functioning of literature schools in Ukraine are juxtaposed with the theoretical foundations of the then European literature studies with due emphasis being laid on the national Ukrainian approaches to literary analysis and the specificity of the functioning of literary-artistic texts in the national consciousness and culture.

Размещено на Allbest.ru