Сама життєва позиція молодого літератора, який за своєю вдачею був схильним до ексцентричності та епатажу, зумовлювала і естетичну розкутість, і ідеологічну спрямованість його ранніх творів. До першої збірки “Сто різноманітних квітів”(“A Hundredth Sundry Flowers”, 1573), крім ранніх п'єс “Іокаста” (“Jocasta”, 1566) та “Підмінені” (“Supposes”, 1566), ввійшли автобіографічні вірші та роман (“Пригоди добродія F.J.”), в основі якого особистий соціопсихологічний досвід автора. Портрет єлизаветинського придворного, змальований у ліричних віршах та романі, виявився вельми некомпліментарним. Його риси помітно контрастували з тим культурним кодом, який старанно створювали інші тогочасні літератори-придворні (Р.Ешем у “Шкільному вчителі”, Е.Спенсер у “Королеві фей”, Дж.Лілі в “Евфуесі”, Ф.Сідні в “Аркадіях”). Тож не дивно, що придворна еліта не могла пробачити авторові скандальної збірки правдивого зображення звичаїв двору та критики куртуазного етикету. На голову Ґасконя посипалися численні звинувачення у наклепництві й розпусті, а та частина тиражу збірки, яку не встигли розкупити протягом перших місяців, була вилучена з продажу.

Хоча цей сміливий мистецький експеримент і мав сумні наслідки для особистої долі письменника, з точки зору історії національної літератури його можна вважати досить вдалим. Спростовуючи сформований у масовій свідомості міф про ідеального придворного і повністю відмовляючись від популярної в ті часи поетичної техніки “romance”, Ґасконь, по суті, розхитував культурні кордони єлизаветинського соціуму. Його роман - результат мистецької амбіційності та сміливого творчого пошуку - виконував функцію стимулювання (“mobility” - за термінологією С.Ґрінблатта), адже, заперечуючи усталені канони, він розсував горизонти художнього мислення, сприяючи поступу національної літератури.

Життєві орієнтири Дж.Ґасконя, згідно з якими шлях до багатства і слави мав пролягати через гучний літературний успіх та завоювання прихильності придворної еліти, спонукали його до дальших художніх пошуків. Ці пошуки були пов'язані і з переробкою скандальновідомого роману, і з удосконаленням власної поетичної манери, і з перекладацькими експериментами, і зі спробою узагальнити власний поетичний досвід у літературно-критичній праці.

Аналіз поетики Ґасконевої трагікомедії дозволив спростувати правомірність зарахування цієї п'єси до числа творів, що розробляють міфологему “блудного сина” Prouty C.T. George Gascoigne. Elizabethan Courtier, Soldier and Poet. - New York: Columbia University Press, 1942. - Р.180; Johnson R.C. George Gascoigne. - New York: Twayne Publishers Inc., 1972. - Р.147; Ruoff J.E. Macmillan's handbook of Elizabethan and Stuart Literature. - London: Macmillan's Press Ltd, 1975. - Р.168; Helgerson R. The Elizabethan Prodigals. - Berkeley. Los Angeles: University of California Press, 1976. - Р.51. (Ч.Прауті, Р.Джонсон, Дж.Руофф, Р.Гелджерсон). Доведено, що у “Дзеркалі виховання” взагалі відсутній мотив розкаяння, який слугує концептуально-змістовим ядром біблійної притчі. Англійського драматурга цікавить не прощення грішника, що розкаявся, а наслідки виховання - як позитивні, так і негативні. Керуючись насамперед моралізаторськими інтенціями, автор вводить у художній простір драматичного твору довгі етико-моралізаторські промови, які актуалізують суто трактатну проблематику і написані у трактатному ключі.

У підрозділі 1.3. - “Жанрова своєрідність поем “Скарга Філомени” та “Сталеве дзеркало”” - продемонстровано, що в основі Ґасконевих поем, в яких відчувається взаємодія класичних та національних традицій, лежить морально-етичний імператив.

“Скарга Філомени” (“The Complaint of Phylomene”, 1576) складається з трьох структурних блоків (пісня соловейка, опис сновидіння, філософські розмірковування), причому, в другий блок включена вставна історія, що є переспівом відомого Овідієвого сюжету про Терея і Прогну. Розробляючи добре знаний в Англії сюжет, популяризований свого часу Дж.Чосером і Дж.Говером, Ґасконь вдається до ідейно-змістового переакцентування, що призводить до руйнації самої ідеології протосюжету. Англійський поет відмовляється від значимої для “Метаморфоз” ідеї одухотворення природи, а віддає перевагу осмисленню тих моментів, що перебували на периферії уваги Овідія, та підпорядковує звучання головної колізії (помста скривджених жінок віроломному Терею) власному моралізаторському задумові. Пафос цього задуму (переконати читачів у згубності гріховних пристрастей) суперечить самому духові античної поеми. Наявність вставної історії ускладнює жанрову організацію “Скарги Філомени”, яка і за пафосом, і за жанровою модальністю тяжіє до середньовічної традиції видінь. У цілому цей твір правомірно вважати дидактично-моралізаторською поемою, в якій відбувається ідейне переосмислення класичного зразка, активно використовуються естетичні можливості середньовічних жанрів скарги та видіння, відбувається психологізація конфлікту, що певною мірою накреслює перспективи розвитку так званої жіночої трагедії, популярність якої припадає на межу XVI-XVII століть (С.Деніель, Т.Лодж, А.Ч'ютс, Р.Барнфілд).

Поема “Сталеве дзеркало” (“The Steel Glass”, 1576) - одна з перших англійських сатир, написаних білим віршем. Дж.Ґасконь першим з англійців спробував поєднати дві сатиричні традиції: античну, яку в ренесансній Англії уособлювали Горацій і Ювенал, та національну, започатковану В.Ленґлендом і Дж.Чосером. Ця поема не містить оригінальних творчих знахідок, проте вона не позбавлена певного жанрово-стильового новаторства, яке проступає у спробі автора репрезентувати картину сучасних йому англійських звичаїв у манері римських сатириків. Подібно до Ленґленда, Ґасконь пропонує низку викривальних описів, що дають уявлення про життя представників різних верств населення. Втім, на відміну від автора “Видіння про Петра Орача”, Ґасконь уникає глобалізації конфлікту, змальовуючи зло укоріненим у конкретній соціальній ситуації. Як і пізній Чосер, він акцентує наявність зв'язку між характером людини та її професійною діяльністю, однак йому бракує чосерівського психологізму. Структура і стиль “Сталевого дзеркала” свідчать про те, що критичний пафос Ґасконя формувався під впливом давньоримської сатиричної техніки.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ - “Поетика роману Дж.Ґасконя "Пригоди добродія F.J." (1573)” - складається з семи підрозділів, в яких висвітлено ідейно-естетичні імперативи Дж.Ґасконя-романіста, розглянуто поетику заголовка, хронотоп, проблемно-тематичний спектр, сюжетно-композиційну організацію, систему образів персонажів та жанрово-стильові особливості роману. Крім того, проведено порівняльний аналіз двох версій Ґасконевого твору.

Здійснений у широкому соціокультурному контексті англійського Ренесансу аналіз поетики “Пригод добродія F.J.” дозволив з'ясувати, що біля витоків творчих пошуків Ґасконя-романіста стояли ідеологічні імперативи, зумовлені усвідомленою громадянською позицією (деміфологізація куртуазного ідеалу), та естетичні спонуки, пов'язані з патріотизмом (написання твору про англійські справи англійською мовою) і мистецькими амбіціями. Це дало підстави спростувати точку зору авторитетного дослідника Дж.Сейнтсбері, котрий вважав, що до появи “Евфуеса” Дж.Лілі в Англії не було і не могло бути англомовної художньої прози.

Жодна з жанрових дефініцій “Пригод добродія F.J.”, що пропонуються сучасними дослідниками (romance, роман з ключем, сатиричний роман звичаїв, реалістичний роман, новела), не може бути визнана задовільною. Річ у тім, що попри наявність у Ґасконевому творі певних рис романічної поетики (romance), його художній зміст є суто романним (novel). Специфіка сюжетної структури роману, дія якого розгортається у двох площинах (опис куртуазної пригоди юного аристократа F.J. та іронічний коментар такого собі шляхетного добродія G.T., що супроводжує цей опис), знаходить напрочуд точне відображення вже на рівні поетики назви - “A discourse of the adventures passed by Master F.J.” (“Роздуми про пригоди добродія F.J.”). Ця назва побудована на маньєристичній грі лексем, які корелюються з контрарними жанровими стихіями: “discourse” унаочнює стихію аналітичних розмірковувань, позбавлену подієвої динаміки, а “adventures” - стихію авантюрних пригод і динамічних колізій. Включаючи до заголовку твору натяк на присутність пригодницького компоненту, Ґасконь свідомо містифікував читача, адже запрограмовані жанрові очікування не справджувалися. Замість чудернацьких пригод казкових принців і принцес читацькій увазі пропонувалися описи інтимних стосунків реальних людей, сучасників, а можливо й добрих друзів автора. Замість авантюрного компоненту, що був одним із провідних конституентів жанрової структури romance, у Ґасконевому романі перед читачем поставала пригода психологічна, тобто така, що змінює світовідчуття і ціннісні уявлення героя.

Відмовляючись від типового для романічної традиції хронотопу дороги, автор поміщає своїх персонажів у замкнутий простір заміської садиби, що дозволяє йому сконцентрувати увагу на внутрішній інтризі і ретельно відтворити сам процес зіткнення куртуазного ідеалу з непривабливою дійсністю. Емоційна напруга досягається при цьому не за рахунок екстенсивності сюжету (нарощення кількості авантюр), а завдяки зображенню психологічного драматизму інтимних стосунків у любовному трикутнику (F.J. - леді Елінор - леді Френсіс). Ґасконь обирає об'єктом полемічного осмислення куртуазний ідеал і, показуючи, як любов до прекрасної дами, зведена куртуазним етикетом в ранг обов'язкових вимог, зрештою перетворюється на безглуздя, деміфологізує цей ідеал.

Використання методології нового історизму дозволило продемонструвати, що “Пригоди добродія F.J.” були своєрідним відображенням тієї реальної ідеологічної ситуації, що склалася у тогочасному англійському соціумі, де куртуазний етикет сприймався як апологетизована традицією етикопрограмуюча норма і водночас як об'єкт скептичного іронізування, укоріненого в реальному життєвому досвіді. Ґасконь не з чуток знав, що куртуазний кодекс, який представниками третього стану сприймався як атрибут елітарності, для вищих кіл залишався лише зовнішнім етичним каноном. Цей канон все ще зберігав вельми привабливу форму, але вже втратив свій аксіологічний і прогностичний зміст. Тож, відчуваючи небезпечність зазначених тенденцій, письменник наважився на сміливий в ідеологічному плані крок: показати читачеві зворотній бік оманливо принадної куртуазності.

Для реалізації такого творчого задуму можливості жанру romance виявилися завузькими, це стимулювало мистецький пошук і до певної міри інспірувало появу нової художньої якості. Зберігаючи деякі формальні ознаки romance (тематика, герой та ін.), Ґасконь відмовляється від таких іманентних рис романічної поетики, як ідеалізація почуттів і героїв, фантазійність, зовнішня авантюрність, високий ступінь подієвої динаміки. Натомість він концентрує увагу на внутрішньому світі персонажів, змальовуючи не стільки події, скільки характери, не стільки вчинки, скільки переживання. Це сприяє психологізації любовного конфлікту і виводить на перше місце у проблемному комплексі “Пригод” суперечність між “поезією серця” та “прозою життєвих стосунків”, що, як відомо, посяде місце головного конфлікту в романі Нового часу.

Єлизаветинський романіст розумів гостру актуальність піднятих ним проблем і відчував потребу висловити власне ставлення до них. З цією метою в художній простір твору було введено постать героя-спостерігача (G.T.), покликану слугувати рупором авторських ідей. Виконуючи в романі структуроутворюючу функцію, G.T. сприяє формуванню провідного ідейного концепту (критика куртуазного канону). Його іронічні коментарі посилюють сатиричне звучання деяких тем і колізій, акцентують увагу на абсурдності перенесення норм куртуазного кодексу в реальне життя. Таке акцентування певною мірою зближує “Пригоди” з безсмертним шедевром Сервантеса, щоправда настроєва палітра цих творів суттєво відрізняється. Відверте висміювання деяких звичаїв і манер, пануючих в елітарних колах, дозволяє вважати твір Ґасконя предтечею англійського соціального сатиричного роману (Г.Четтл, Дж.Свіфт, Г.Філдінґ), а також однією із ланок на шляху формування поетики комедії звичаїв.

Ґасконь першим серед англійських письменників спробував “перевірити” романічний ідеал життєвим досвідом. Реалізувати такий намір йому вдалося значною мірою завдяки оригінальній архітектоніці твору (паралельне розгортання сюжетної лінії у двох площинах) та використанню декількох форм нарації в єдиному текстовому просторі (прозова оповідь, поезії, вставні листи й історії, диспути на тему кохання тощо).

У стилістичній палітрі “Пригод” важливу роль відіграє іронія, яка реалізується за рахунок контрасту між поведінкою героїв та їхніми словами, а також через поєднання різних мовленнєвих стилів (пишномовний стиль любовних поезій і листів F.J. - сповнені скептицизму коментарі G.T.).

Твір Ґасконя “Роздуми про пригоди добродія F.J.”, в художньому просторі якого визрівають риси романної поетики, знаменує собою важливий етап в історії становлення романного жанру (novel) в Англії. Цей етап характеризується орієнтацією художнього мислення на суб'єктивне самовираження і сміливий творчий експеримент, що призводить до народження в надрах романічного жанрового канону нового романного змісту, а згодом і до рішучої перебудови художньої форми romance.

Перспективність Ґасконевих жанрово-стильових започаткувань, що зумовлювалися маньєристичним характером художнього мислення цього пізньоренесансного автора, слугує переконливим аргументом, що спростовує правомірність широковідомої концепції Е.Бейкера-Д.Урнова, згідно з якою єлизаветинські романи були лише низкою малопродуктивних жанрових експериментів.

Третій Розділ - “Особливості художньої репрезентації літературно-критичних поглядів Дж.Ґасконя у трактаті “Деякі настановчі нотатки”” - складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. мистецьке кредо та естетичні погляди Дж.Ґасконя, представлені на сторінках трактату, розглядаються в контексті розвитку літературно-критичної думки в Англії другої половини XVI століття. Він, як і його сучасники - автори перекладних новелістичних збірок В.Пейнтер, Дж.Фентон, Дж.Петті, доклав чималих зусиль для того, щоб в царині національного красного письменства, де все ще сильними залишалися позиції французької та латинської мов, остаточну перемогу здобула саме англомовна традиція. Його трактат “Деякі настановчі нотатки стосовно англомовного віршування” (“Certain notes of Instruction concerning the making of verse or rime in English”, 1575) відіграв важливу роль у розвитку національної просодії. Майбутнє англійської літератури Ґасконь пов'язує з розвитком національної мови, саме тому у своєму трактаті він пропонує низку практичних рекомендацій щодо англомовного віршування.