Творчість А.П. Платонова в контексті світової літератури ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

УДК 82.161.1. 09 (02) + 82 (100) "19"

10.01.02 - російська література

10.01.05 - порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Творчість А.П. Платонова в контексті світової літератури ХХ ст.

Кеба Олександр Володимирович

Київ-2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі російської та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук Гетьманець Михайло Федосійович, професор кафедри російської та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Гром'як Роман Теодорович, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства (Тернопільський державний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка);

- доктор філологічних наук Мазепа Наталія Ростиславівна, провідний науковий співробітник-консультант (Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України);

- доктор філологічних наук Мережинська Ганна Юріївна, завідувач кафедри історії російської літератури (Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Провідна установа: Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка, кафедра світової літератури, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться "23" квітня 2003 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий "22" березня 2003 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.І. Гайнічеру

Анотації

Кеба О.В. Творчість А.П. Платонова в контексті світової літератури ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальностями 10.01.02 - російська література; 10.01.05 - порівняльне літературознавство. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. - Київ, 2003.

У дисертації творчість А.П. Платонова вперше розглянуто в контексті новітньої світової літератури і на тлі філософсько-естетичної думки кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. Визначено, у який спосіб Платонов інкорпорує у свої твори ідеї О. Шпенглера, А. Бергсона, Ф. Ніцше, французьких письменників-екзистенціалістів. Проведено зіставний аналіз творів А.П. Платонова, Дж. Джойса, Ф. Кафки, К. Чапека, У. Ґолдінга, М. Хвильового. З'ясовано, що типологічні паралелі між ними зумовлюються спільною модерністською установкою - "епістемологічною непевністю" митців щодо сутності буття і людини.

Засвідчено спорідненість поетик досліджуваних авторів. Виявлено суголосність в принципах характерології (індетермінізм поведінки героїв, відсутність традиційних засобів характеризації, домінування символіко-міфологічного й хронотопного психологізму), особливостях сюжетно-композиційної організації творів (ослабленість дії, мотивний принцип оповіді, ускладненість хронотопу), підвищеній ролі словесно-семантичного наповнення тексту. В контексті жанрових тенденцій новітньої літератури охарактеризовано специфічну рису творів Платонова - філософську метажанровість з властивим їй поєднанням ознак утопії та антиутопії, міфу і лірики, меніппеї і притчі.

Ключові слова: поетика, типологія, модернізм, метод, стиль, жанр, утопія, антиутопія, міфологізм, амбівалентність, мотив, притча, гротеск, символіка.

Keba O.V. A.P. Platonov's works in the world literature context of the XXth century. - Manuscript.

Thesis for a doctor's degree on specialities 10.01.02 - Russian literature; 10.01.05 - Comparative Literature. - Institute of Literature named after T.G. Shevchenko. The National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2003.

For the first time in the literary criticism the thesis examines A.P. Platonov's works in the wide context of the new world literature and on the background of the development of the philosophic-aesthetic thought at the end of the XIX - the first half of the XXth century. It has been discovered in what way Platonov applies the ideas of such philosophers as O. Shpengler, A. Bergson, F. Nitzshe, and French existentialists in his works. Comparative analysis of the works by A. Platonov and J. Joyce, F. Kafka, K. Chapek, W. Golding, M. Khvyl'ovyi has been carried on. The typological links between them are determined by the central outlook precept of modernism - "epistemological uncertainty" as for the Being and Man. It has been proved that the poetics of those authors is alike. The typological parallels are in the principles of characterology (behaviour indeterminism, absence of traditional characterizing means, etc.), peculiarities of plot and composition of works (weakening of plot action, motive principle of narrative, complexity of chronotop), intensifying role of lexical and semantic filling of the text. In the context of genre tendencies in modern literature the specific feature of Platonov's works has been characterized: philosophic metagenre with peculiar for it combination of utopia and antiutopia, myth and lyrics, menippea and parable.

Key words: poetics, typology, modernism, method, style, genre, utopia, antiutopia, mythologism, ambivalence, motive, parable, grotesque, symbolism.

Кеба А.В. Творчество А.П. Платонова в контексте мировой литературы ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальностям 10.01.02 - русская литература; 10.01.05 - сравнительное литературоведение. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины. - Киев, 2003.

В диссертации впервые рассмотрены сущностные особенности художественно-эстетической системы А.П. Платонова в широком контексте новейшей мировой литературы и на фоне философско-эстетической мысли конца ХІХ - первой половины ХХ ст.

Определен характер рецепции Платоновым философских идей О. Шпенглера, А. Бергсона, Ф. Ницше, А. Камю и др. Главное, что сближает Платонова с ними, - это понимание жизни как универсального, всеобъемлющего феномена, представление о самоценности, "первичности" и бесконечном многообразии жизни. Платоновское убеждение в необходимости постижения жизни не "чистым" разумом, но посредством "вживания", "сопереживания", "сердечной привязанности" роднит его с представлениями Шпенглера об "органической жизни", с идеей Бергсона о "симпатии" как средстве слияния субъекта и объекта в процессе познания. Вместе с тем сопоставительный анализ взглядов Платонова и "философов жизни" показывает, что русский писатель во многом самостоятельно, на основе личного духовно-творческого опыта формировал свою "идею жизни", свою философию извечной правоты и парадоксальной изменчивости жизни.

Осуществлен анализ типологических связей между произведениями А. Платонова, Дж. Джойса, Ф. Кафки, К. Чапека, У. Голдинга, М. Хвылевого и других писателей на уровне идейно-философской проблематики, концепции личности и поэтики персонажа, типологии художественных структур. Сделан вывод о том, что в творчестве Платонова при доминировании в нем идеи множественности жизни и беспредельности "пространства души" находит выражение центральная мировоззренческая установка модернистской литературы - "эпистемологическая неуверенность" писателя относительно сущности бытия и человека. Она обусловливает типологические параллели между произведениями Платонова, с одной стороны, и Джойса и Кафки, с другой. Эти параллели сказываются в поэтике персонажа (недетерминизм поведения, отсутствие традиционных способов характеризации и т. п.), особенностях сюжетологии и архитектоники произведений (ослабленность действия, мотивный принцип организации повествования, усложненность хронотопной структуры), повышенной роли словесно-семантического наполнения текста.

Система жанров Платонова рассмотрена в диссертации на фоне обновления жанровой картины художественной прозы XX ст. Одна из важнейших ее тенденций - романизация эпических жанров - в творчестве Платонова выражается в том, что произведения любого жанра тяготеют к тому, чтобы быть "картиной мира". В то же время романы писателя ("Чевенгур", "Счастливая Москва") отмечены особой метажанровостью, соединяющей разнородные признаки - утопии и антиутопии, мифа и притчи, романа воспитания и религиозной мистерии, идеологического романа и романа-эпопеи. Особенно наглядно новаторство Платонова проявляется в "сращении" утопического и антиутопического начал. Вследствие сопоставления их диалога в произведениях Платонова, Г. Гессе, К. Чапека выявлено важнейшее жанровое качество прозы русского писателя - мениппейность, обнаруживающая себя как неразрывное единство трагического и комического.

Общность с новейшими тенденциями жанрового развития демонстрирует и притчевость прозы Платонова. Это ее качество рассмотрено в ходе сравнительного анализа "Котлована" и произведений У. Голдинга ("Шпиль") и М. Хвылевого ("Санаторийная зона"). Если с Голдингом Платонова сближают принципы амбивалентной поэтики (взаимообратимость высокого и низкого, начального и конечного, священного и профанного), то с Хвылевым - принципы сюжетно-композиционной организации "новой" притчи, и в первую очередь мотивность повествования: общими для обоих писателей являются как содержательное наполнение мотивов отчуждения, исчерпанности рационалистического мировидения, болезни и смерти, так и символико-ассоциативный способ их включения в повествование.

Итоговым в диссертации является вывод о том, что творчество Платонова выражает наиболее характерные и существенные тенденции развития мировой литературы ХХ века и представляет собой одно из вершинных ее достижений.

Ключевые слова: поэтика, типология, модернизм, метод, стиль, жанр, утопия, антиутопия, мифологизм, амбивалентность, мотив, притча, гротеск, символика.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дисертації полягає передусім у тому, що творчість А.П. Платонова, попри наявність численних досліджень про неї, ще й досі достатньо не вивчена ні як яскравий духовний феномен чисто російський, ні як унікальне явище у світовій літературі ХХ століття. Вона привертає до себе увагу акумулюванням найважливіших проблем людського буття, інтелектуально глибоким і художньо оригінальним дослідженням суперечностей соціального й особистісного, природи й культури, матеріального й духовного, раціонального й чуттєвого. Твори письменника перейняті мотивами трагедійності людського відчуження та пошуками шляхів його подолання. Прикметна тенденція новітнього мистецтва - перехід від світу явищ до світу сутностей - відбивається у прозі Платонова ускладненим мовленням, специфічною образно-символічною системою, умовно-асоціативними принципами сюжетики та архітектоніки. З цього погляду помітною є її суголосність творчості видатних представників літературного модернізму - Дж. Джойса, М. Пруста, Ф. Кафки, У. Фолкнера, К. Чапека.

Отже, виникає нагальна необхідність дослідити саме в контексті здобутків світової літератури ХХ ст. фундаментальні аспекти творчості Платонова: сутність його художнього методу, своєрідність стильової системи, новаторство жанрових пошуків; проаналізувати особливості платоновської концепції людини й світу, принципи образотворення, специфіку сюжетно-композиційної та просторово-часової системи, своєрідність міфологізму й символіки, мовно-стильових та предметно-зображальних елементів поетики. Відтак вивчення парадигм художнього світу письменника веде до з'ясування певних закономірностей розвитку літератури, зокрема ж до поглибленішого розуміння художньо-естетичної сутності модернізму.

У сучасній історико-літературній науці сформувалася окрема галузь знань - платоновознавство, яку складають десятки монографій і дисертацій, сотні статей. Однак у цій надзвичайно багатій і різноманітній сфері поки що відкрита проблема типологічних зв'язків творчості Платонова з сучасними йому західноєвропейськими літературними і мистецькими явищами. Як про незаперечний факт доводиться говорити про відсутність не лише масштабних досліджень місця й значення Платонова у світовому літературному процесі, а й про вкрай малу кількість проблемних статей на цю тему. У передмові до академічного видання повісті "Котлован" констатується, що "унікальна здатність бачити і відкривати іншим людям одвічну парадоксальність життя справді ставить Платонова в один ряд з такими письменниками, як Кафка, Пруст, Джойс..." Вьюгин В. Повесть А.Платонова "Котлован" // Платонов А.П. Котлован: Текст. Материалы творческой истории. - СПб.: Наука, 2000. - С.17-18.. На жаль, подібними констатаціями справа й обмежується. Красномовними є три крапки автора цитати; вони видаються символічним нагадуванням про лакуну, що виникла у платоновознавстві.

Мета роботи - виявити сутнісні основи художньої системи А.П. Платонова (у взаємопов'язаних аспектах методу, стилю й жанру) та визначити місце його спадщини у світовій літературі ХХ ст. Досягнення поставленої мети добачається у розкритті типологічних зв'язків творів Платонова з найхарактернішими художніми й філософсько-естетичними явищами новітньої доби. Звідси найважливіші завдання роботи:

1) проаналізувати художньо-філософські домінанти творчості Платонова з огляду на філософсько-естетичний досвід новітньої літератури;

2) з'ясувати значення для Платонова ідей таких філософів і митців, як О. Шпенглер, А. Бергсон, Ф. Ніцше, А. Камю, М. Бердяєв, паралельно розкриваючи специфіку їхньої трансформації російським письменником;

3) простежити особливості методу й стилю Платонова в контексті пошуків модерністської літератури 1910-1930-х років (Дж. Джойс, Ф. Кафка) на різних рівнях: концепцій особистості та принципів творення образу персонажу, художньої картини світу, архітектоніки та хронотопу, оповідних стратегій і художніх шукань у сфері проблеми "автор - читач", міфотворчих моделей і пов'язаної з ними специфіки образності;

4) виявити сутнісні риси жанрової системи і жанрового мислення Платонова в типологічних зв'язках з найхарактернішими жанровими новаціями в літературі ХХ ст. (антиутопія, меніппея, притча, "суб'єктивний епос").

Об'єктом дослідження є здебільшого прозаїчна творчість Платонова (хоча залучаються й публіцистика, літературно-критичні праці, епістолярій та записні книжки). Необхідною частиною об'єкта дослідження стали також твори світової літератури XX ст., найбільш репрезентативні щодо тенденцій її розвитку - романи Дж. Джойса, Ф. Кафки, А. Камю, К. Чапека, Г. Гессе, У. Ґолдінга. В міру необхідності автор звертається також до творчості У. Фолкнера, Т. Манна, Дж. Оруэлла, О. Хакслі, М. Хвильового та ін.

Предметом дослідження стали такі аспекти творів Платонова й названих письменників, як художня концепція життя й особистості, принципи характерології, особливості сюжетно-композиційної організації та просторово-часового наповнення, "мотивні зв'язки", специфіка художньої образності (гротеск, іронія, міфопоетичні моделі, символіка тощо).

Теоретико-методологічну базу дослідження складають праці з історичної та теоретичної поетики (О.М. Веселовського, І.Я. Франка, О.О. Потебні, О.Ф. Лосєва, В.М. Перетца, Д.С. Лихачова, А.Я. Гуревича, М.І. Стеблін-Каменського, Є.М. Мелетинського), порівняльного літературознавства (В.М. Жирмунського, Д.І. Чижевського, Н.Є. Крутікової, Г.Д. Вервеса, Д.С. Наливайка, Р.Т. Гром'яка, М.А. Ігнатенка, Д. Дюришина, А. Діма), теорії та історії жанрово-стильового розвитку літератури (М.М. Бахтіна, О.І. Білецького, М.К. Зерова, Д.В. Затонського, С.С. Аверинцева, М.Л. Гаспарова, Л.Я. Гінзбург, М.М. Гіршмана), дослідження в галузі семіотики та міфопоетики (Ю.М. Лотмана, М. Фуко, Ю. Крістевої, В.М. Топорова, В.В. Іванова, М. Еліаде) та ін.

Методи дослідження. Аналіз зв'язків творчості Платонова з різноманітними художньо-естетичними явищами сучасної письменникові доби вимагає порівняльно-історичного і типологічного підходів. Розкриття тих чи інших аспектів його художньої еволюції актуалізують історико-генетичний та історико-функціональний методи. При з'ясуванні особливостей поетики Платонова та інших авторів застосовуються елементи структурного методу, необхідного для вияву сутності художніх експериментів порівнюваних письменників у царині форми. Використання герменевтичного методу уможливлює проникнення в глибини смислової багатозначності досліджуваних літературних феноменів.

Наукова новизна дисертації добачається в тому, що в ній вперше:

- творчість Платонова досліджено в контексті розвитку філософсько-естетичної думки кінця XIX - першої половини XX ст. (О. Шпенглер, А. Бергсон, Ф. Ніцше, Вол. Соловйов, М. Бердяєв, А. Камю, Ж.-П. Сартр) та у типологічних зв'язках з європейською модерністською літературою (шляхом зіставлення прозописання Платонова з оповідним мистецтвом Дж. Джойса, Ф. Кафки, К. Чапека, Г. Гессе, М. Хвильового визначаються як спільні, так і специфічні риси художньо-естетичних концепцій та поетик письменників);

- доведено органічну причетність художнього світу Платонова як оригінального митця і мислителя до європейської літератури XX ст.

Теоретична цінність дисертації. На основі широкого дослідження творчості письменників-модерністів в оригінальному аспекті підтверджено правомірність думки, що модернізм відкривав нові можливості художнього пізнання світу й людини і через те його не можна розглядати як опозицію реалізмові. Обґрунтовано, що синтез жанрових структур являє собою одну з найприкметніших тенденцій літературного процесу новітньої доби.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані істориками російської і світової літератури при програмному вивченні творчості Платонова та новітнього літературного процесу, а також в спецкурсах і спецсемінарах з порівняльного літературознавства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося в межах планової тематики кафедри російської та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина і сучасна художня література" (протокол № 2 від 26 червня 2001 року).

Апробація дисертації. Роботу обговорено і схвалено на засіданні кафедри російської та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, кафедри зарубіжної літератури та мовознавства Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. За темою дослідження виголошено понад 15 доповідей на наукових конференціях різного рівня в Україні та за її межами.

Публікації. Концептуальні положення дисертації викладено в монографії, трьох навчально-методичних посібниках та 46 інших публікаціях (із них 28 статей опубліковано у фахових виданнях).

Структура дисертації: вступ, чотири розділи, висновки і список використаних джерел (464 найменування). Обсяг дисертації - 366 сторінок комп'ютерного набору.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність і наукову новизну, визначено мету й завдання дослідження, його методологічні засади, окреслено теоретичну й практичну значущість роботи.

У першому розділі дисертації - "Стан сучасного платоновознавства. Проблема типологічних зв'язків творчості А.П. Платонова зі світовою літературою ХХ ст." - йдеться про основні етапи і напрями вивчення творчості Платонова, що передує якнайглибшому проникненню у сутність художнього світу письменника, забезпечує ґрунтовний підхід до з'ясування типологічної схожості між творами Платонова і новітньою західноєвропейською класикою, в якій віддзеркалюються магістральні тенденції літературного процесу ХХ ст.

Кількість праць, присвячених Платонову, нараховує понад тисячу найменувань. Про автора "Котлована" пишуть не лише літературознавці, а й лінгвісти, філософи, культурологи, і не тільки в Росії, на батьківщині письменника, а й за її межами. У дослідженні виокремлено найзначніші платоновознавчі дисертації, монографії, збірки статей, що з'явилися в Росії та Україні, Західній Європі, США, Канаді, Австралії та Японії.

Всесвітній інтерес до спадщини Платонова з боку чи не всіх гуманітарних наук спричинений фундаментальністю проблем, порушених у ній, її інтелектуальною та художньо-естетичною різноаспектністю. Проакцентовано, що нерівномірність формування окремих напрямів платоновознавства пояснюється довготривалою забороною на видання головних творів письменника, жорсткими рамками ідеологічних настанов, якими впродовж декількох десятиліть, аж до кінця 1980-х, були обмежені платоновознавці на батьківщині письменника.

В історії вивчення творчості Платонова пошукувач виділяє чотири основних етапи: прижиттєва критика (1922-1951 рр.); критика й літературознавчі студії періоду "половинчастого дозволу" (включення частини спадщини письменника в літературний контекст доби, друга половина 1950-х - середина 1980-х); короткий, але надто інтенсивний період осмислення "нового" Платонова наприкінці 1980-х; 1990-ті роки, коли після опублікування, вочевидь, останнього великого платоновського тексту - роману "Щаслива Москва" - визначився перехід до цілісно-системного осягнення художнього світу письменника.

Характеризуючи прижиттєву критику Платонова, дисертант зазначає, що, поряд із несправедливими, вульгарно-соціологічними оцінками, було зроблено й перші кроки щодо об'єктивного розкриття мистецьких домінант неординарного автора.

При аналізі другого етапу платоновознавства особливу увагу звернуто на його зарубіжний доробок (праці О. Толстої-Сегал, М. Геллера, Т. Лангерака та ін.). Щодо радянського літературознавства 1970-1980-х років, то в ньому переважали науково-біографічні розвідки, які складали основу перших монографій про Платонова (В. Васильєв, В. Чалмаєв, О. Ласунський). Тим часом його соціально-філософська проблематика стала темою досліджень Н. Полтавцевої, Н. Корнієнко, Н. Малигіної, Л. Фоменко. Попри важливі й цікаві спостереження цих учених, залишалися нерозв'язаними питання світоглядних домінант художнього світу Платонова, стилетворчих чинників та жанрових новацій у його прозі. Чимало загадкового й у психології творчості цього письменника, зокрема, не до кінця зрозумілий принцип художньо-естетичного освоєння того строкатого літературного та позалітературного матеріалу, до якого він звертався. Щоправда, у дослідників, які активно вивчали доробок Платонова наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття (В. Світельський, А. Агеносов, К. Ісупов, І. Савельзон, Є. Яблоков, В. В'югін, О. Ніколенко), цей її бік уже не замовчувався. Велике значення для різнобічного осмислення художньої спадщини письменника мала низка наукових конференцій у зв'язку з 90-річчям від дня його народження.

У пізніших платоновознавчих студіях дисертант виділяє такі основні напрями: 1) текстологія, 2) мовно-стильова своєрідність у її єдності з філософсько-світоглядною сферою, 3) міф та міфопоетика; 4) жанрова специфіка.

У кожному з напрямів, поряд із значними набутками, можна помітити також прогалини. В галузі платоновознавчої текстології відчувається гостра потреба у наукових і академічних виданнях (виняток складає лише "Котлован"). Пильна увага вчених до мовно-стильової самобутності Платонова зумовлена особливостями його поетики, детермінованими глибинним зв'язком між світоглядом і мовою. Платонов "мислить у мовленні": добираючи й поєднуючи лексичні й синтаксичні конструкції, в яких свідомо ігноруються граматичні норми заради гранично адекватного вираження суті речей і явищ, він створює багатомірну картину світу в її специфічно особистісному, екзистенційному сприйнятті. Здобутки цієї галузі платоновознавства підводять до висновку, що першопринцип поетики Платонова полягає у поєднанні непоєднуваного, пов'язуванні різнорідного, синтезі абстрактного і конкретного, матеріально-опредметненого й духовно-ідеального.

При характеристиці вивчення міфологізму Платонова здобувач наголошує, що інтерпретація соціально-ідеологічних міфів, про які часто говорять у зв'язку з "Чевенгуром", "Котлованом", "Джан", торкається лише одного з аспектів персональної міфології письменника, формує її поверхневий зріз. Глибинними ж домінантами є архетипні комплекси, якими досліджуваний автор структурує свій художній світ на всіх рівнях - від архаїчних сюжетних схем (рух по колу, блукання, ініціація, спадання і сходження), від специфічних новацій поетики (амбівалентність образів, буквалізація тропів) й аж до втілення "дологічних" імпресій у мовленні (аномальність виразу, порушення семантичної та синтаксичної валентності тощо). Ці недостатньо вивчені сторони творчості Платонова надзвичайно важливі для даного дослідження, оскільки одне з основних його завдань якраз і передбачає вияв типологічних сходжень міфопоетики Платонова й інших письменників ХХ ст. з нестандартним художнім мисленням. Пошукувач полемізує з тими авторами, які зводять платоновський міфологізм до передачі "недорозвинутої", інфантильної свідомості (К. Ісупов) чи добачають у ньому лише аксіологічно-негативні аспекти новітньої міфологічної свідомості на кшталт уявлення про життя як "вічний рух до смерті" (В. Колотаєв). Міфологізм Платонова жодною мірою не може бути віднесений до "життєзаперечної системи". Навпаки, в ньому акцентується єдність усіх проявів буття, утверджується ідея "вічного повернення", що передбачає зняття трагізму дихотомії "життя-смерть" і переведення її в площину амбівалентності.

Відзначаючи наукову цінність дисертації Н. Малигіної "Художній світ Андрія Платонова в контексті літературного процесу 1920-1930-х років", здобувач водночас звертає увагу на певну спрощеність і прямолінійність у трактуванні платоновських символічних образів і мотивів, якщо за ними закріплюється однозначний смисл. З огляду на це дисертант відзначає необхідність інтерпретації того чи іншого образу (мотиву) Платонова з урахуванням усього комплексу художньо-філософських констант його художнього світу.

На думку дисертанта, суттєвою вадою платоновознавчих праць є чи не повне ігнорування в них специфіки творчого методу письменника. Це, вочевидь, пов'язано з наявною в сучасному літературознавстві тенденцією відмови від категорії методу взагалі, тим часом як саме метод, будучи структуротворчим чинником літературних феноменів, уможливлює з'ясування сутнісних основ художнього світу митця. Аналіз особливостей платоновського методу в контексті модернізму 1900-1930-х років, окрім усього іншого, слугує також повнішому уявленню про модернізм як унікальну художню систему в цілому.

Другий розділ дисертації - "А.П. Платонов і філософсько-естетична думка кінця ХІХ - першої половини ХХ ст." - складається з шести підрозділів. У першому з них - "Вступні зауваження" - визначено підхід до заявленої проблеми, проакцентовано факт домінування філософічності у творах Платонова, зумовленої неабияким зацікавленням світоглядними пошуками сучасної доби. Своєрідність його художньої філософії полягає передусім у тому, що він, по-перше, уникає нарочитого авторського філософування, імпліцитно закладаючи його у світоглядні орієнтації своїх персонажів, і, по-друге, платоновська філософія буття органічно вплетена в образну систему, в поетику.

Відправною точкою підрозділу 2.2. - "Рецепція ідей О. Шпенглера у творчості А.П. Платонова" - є думка про те, що Платонова із Шпенглером ріднить уявлення про пріоритетність життя стосовно свідомості, про двоїстість останньої, переконання в шкідливості раціоналізації життя й осягання його одним лише калькулятивним ratio. Вказуючи на те, як трактовувалося різними дослідниками сприйняття Платоновим ідей Шпенглера, і погоджуючись із думкою про їх значний вплив на нього, дисертант водночас завважує, що практично не вивченою залишається специфіка власне художньої трансформації шпенглерівської "філософії життя" автором "Чевенгура". Адже саме ті проблеми, що особливо гостро і неординарно порушено німецьким культурологом у "Занепаді Європи" (співвідношення світу природи і світу історії, свідомості і переживання, думки і дії, віри і знання), були предметом напружених роздумів Платонова і багато в чому спричиняли становлення його самобутньої поетики. Тому основне завдання при вивченні рецепції Платоновим Шпенглера полягає в тому, щоб, з одного боку, віднайти її парадигму, котра являє собою діалектику сприйняття і полеміки, а з другого, простежити саме у співвідношенні із шпенглерівською концепцією особливості проблематики і поетики Платонова. Так, принципове для Шпенглера твердження про органічну природу життя, що потребує адекватного осягання, знаходить безпосереднє втілення в стилі Платонова, зокрема в тому, що абстрактне поняття життя в нього опредмечується і насичується різноманітними відтінками конкретно-чуттєвого сприйняття.

Зв'язок Платонова з філософією Шпенглера не обмежується її безпосередньою рецепцією. Зіставлення платоновських висловлювань, образів і мотивів його творів з фрагментами тих текстів Шпенглера, які за життя Платонова не були перекладені російською мовою й об'єктивно не могли бути йому відомі, засвідчує гомогенність ідей обох мислителів. У дисертації наводяться численні приклади такої сурідності, що дозволяє говорити про аутентичність "філософії життя" Платонова.

У підрозділі 2.3. розглянуто типологічні зв'язки між художнім мисленням Платонова і філософією інтуїтивізму А. Бергсона, порушено питання про першорядне значення для Платонова інтуїції як у ставленні до життя в цілому, так і в творчій діяльності. Бергсонівське поняття "симпатії" корелює з платоновським "уживанням", "співболінням", "сердечним уподібненням" - лейтмотивними образами-поняттями його художньо-філософської системи. Вирішальну роль відіграв інтуїтивізм й у становленні творчого методу Платонова, загенерувавши домінування в його оповідному мистецтві "нераціональних художніх структур" і "органічної" образності.

У дисертації наведено документальні свідчення того, що Платонов був достоту знайомий з ідеями Бергсона (його листування, записні книжки, безпосередні посилання на твори французького філософа в художніх та публіцистичних текстах). Відтак і з'являється необхідне підґрунтя для знаходження типологічних зв'язків між світосприйняттям двох великих авторів, ладом їх мислення. Дисертант артикулює думку, що досі в потрактуванні філософії Бергсона на теренах пострадянської науки відчувається спрощене розуміння феномена інтуїції - центральної категорії у його вченні. Бергсон зовсім не відкидає "розуму", але послідовно розводить функції і завдання науки та інтуїтивного знання, підкреслює їх залежність від феномена життя і наполягає на обопільній значущості та взаємозв'язку інтелекту й інтуїції. Так само і Платонов, засвідчуючи синтезуючий характер свідомості стосовно почуттів, говорить про те, що обидві ці сфери людського внутрішнього світу підпорядковані вищому первню, який визначається ним як самоцінне життя: мета життя полягає "в самому житті, благові, яке відчуває людина від виконання вічно живого в ній закону природи" Платонов А.П. Возвращение. - М.: Молодая гвардия, 1989. - С.28.. Така позиція Платонова цілком відповідає ідеям Бергсона про життя як творчий, самопричинний феномен. "Творча еволюція", за Бергсоном, знаходить вияв у "життєвому пориві", волі життя до життя, винятково різноманітній та безкінечній. Часто вживаний Платоновим вираз "воля до життя" явно перегукується зі знаменитою філософемою Бергсона "життєвий порив".

Значне місце у вченні Бергсона посідає ідея суб'єктно-об'єктної єдності як беззастережної передумови пізнання. Подібну позицію добачено й у Платонова. Для нього злиття "суб'єкта" і "об'єкта" - найважливіший засіб зняття суперечностей у прагненні людини до поєднання зі світом. У світовідчутті багатьох його героїв зафіксовано цю своєрідну "симпатію", закорінювання людини у всілякі прояви життя. Щодо саме художнього втілення таких ідей, то у Платонова вони зреалізувалися в особливому типі оповіді, коли в тексті здійснюється ідентифікація автора з персонажами, головним чином через злиття (нерозрізнення) їхніх голосів.

Простежуючи філософсько-естетичну еволюцію Платонова, здобувач доходить висновку, що як художник і мислитель Платонов послідовно йде від ідеї "перетворення" до філософії "співбоління", відмовляється від ідеологічного насильства над життям на користь його самоцінності й саморозвитку.

Для ідейно-художньої еволюції Платонова багато важила також рецепція вчення Ф. Ніцше (підрозділ 2.4. "А.П. Платонов і філософія Ф. Ніцше"). Наразі знову ж таки виявлено два рівні зв'язку: безпосередньо-рецептивний і неопосередковано-типологічний. Поза сумнівом, Платонов, особливо в ранньому періоді творчості, перебував під впливом Ніцше. Ідейний комплекс німецького мислителя - "прагнення до надлюдського", "смерть Бога", "любов до дальнього", "вічне повернення", зіткнення аполлонівського і діонісійського первнів - залишається значущим упродовж усього творчого шляху російського письменника, хоча й суттєво трансформується, аж до протилежних ціннісних акцентів.

Прикметно, що найперша нотатка у записній книжці Платонова є цитатою і коментарем знаменитої Ніцшевої філософеми про "смерть Бога". Платонов розшифровує її як думку про витіснення Бога метафізичного на користь "земної реалізації Бога", коли на місці попереднього божества зводиться нове божество - Надлюдина. Герої низки ранніх речей письменника ("Нащадки сонця", "Маркун", "Місячна бомба") своєю позицією і поведінкою намагаються утвердити "надлюдські цінності". Однак з боку автора відсутня однозначна підтримка й захоплення їхніми діями. Показово, що платоновські "надлюди", як правило, зазнають поразки у спробах втілення утопійно-фантастичних ідей. Ще кардинальніші зміни відбуваються з раціонально-вольовими героями Платонова наприкінці 20-х років: вони втрачають активність, переживають відчуття безвиході й приреченості. Героя-"перетворювача" замінює "маленька" людина з "розумними руками" і "теплим божественним серцем" (характерний приклад - оповідання "Макар, який засумнівався"). У 30-ті роки Платонов ще далі відходить від Ніцше: він стверджує пріоритет любові до ближнього, знімає протилежність аполлонівського і діонісійського первнів у житті й внутрішньому світі людини, намагається осягнути цілісність "прекрасного й жорстокого" світу.

Істотним чинником зв'язку з Ніцше є сприйняття Платоновим власне естетичного боку ідей німецького мислителя. Називаючи Ніцше "майстром органічного слова", відносячи його до "музикантів слова", Платонов обігрує у своїх творах цілу низку образно-символічних мотивів художньої філософії Ніцше: "людина - черв'як", "згасле сонце", "дитина - дитя Всесвіту" та ін. Однак у кожному окремому випадку російський письменник демонструє незалежність і оригінальність у художній інтерпретації цих мотивів.

У підрозділі 2.5. - "А.П. Платонов і екзистенціалізм" - досліджуються багаті й різноманітні зв'язки творчості Платонова з філософією і літературою екзистенціалізму. Основою зіставлення Платонова з французькими письменниками-екзистенціалістами, у першу чергу А. Камю і Ж.-П. Сартром, є розуміння художньої творчості як засобу знаходження відповідей на глобальні проблеми людського буття. Типологічно спорідненим є також ставлення до життя героїв вказаних авторів. Воно полягає у суто індивідуальному "переживанні" буття, особистісно-значущому його сприйнятті.

Виявляючи відмінності між платоновським та "класичним" екзистенціалізмом, дисертант вказує на те, що останній, хоч і декларує взаємоспрямованість зв'язку "людина-світ", однак цікавиться майже винятково людиною. Світ, буття залишаються ніби поза людиною, точніше поза зв'язком із її станом байдужості й усвідомлення абсурду, безглуздості життя. Платонов, навпаки, всіляко акцентує ідею нерозривної єдності світовідчуття людини і стану самого світу. Крім того, для російського письменника має сенс не тільки співвіднесення людського життя з "живою" (рослинною) природою, а й з неорганічною природою (з цього погляду художній світ Платонова є цілком унікальним явищем у світовій літературі). Одухотворення "неживої" матерії (камінь, пісок, глина) стає настійливо повторюваним мотивом Платонова.

Схожість і відмінності Платонова та французького екзистенціалізму наочно виявнюються у трактуванні російським письменником проблеми смерті. Відомо, що в екзистенціалізмі смертність, переживання людиною конечності свого існування - найважливіші особливості "буття-в-світі", вони й зумовлюють відчуття "остаточності" - неперебутнього жаху смерті. Для Платонова вихід із цієї ситуації відкривається через міфопоетичне світобачення, в якому смерть є лише однією з ланок "вічного повернення".

Стосовно "межових" ситуацій, які складають основу екзистенціалістської прози, то вони, почасти трапляючись і в Платонова, засвідчують іншу змістову наповнюваність. Якщо для екзистенціалістів межова ситуація завжди є стрижнем, динамічною пружиною сюжету, то у Платонова така ситуація найчастіше постає синонімом самого життя, його мало не звичайним станом. Тому "межовість" не є визначальним чинником драматизації оповіді. В оповіданнях "Піщана вчителька", "Такир", "Ріка Потудань", "Повернення" спостережено, що типові для екзистенціалізму ситуації "біля останньої межі" формують не окремі епізоди, а усе людське існування як максимально наближене до смерті: "вижити", "витерпіти життя" - головна мета платоновської людини.

Переконливість платоновського екзистенціалізму полягає в тому, що він пронизує собою всю поетику письменника, надто ж мовленннєву сферу. З одного боку, тут експліцитно міститься вказівка на важливість переживання людиною свого існування (винятково висока частотність так званих екзистенціалів - "істина", "скорбота", "марність", "горе", "радість"). З іншого боку, характер роботи письменника зі словом (порушення семантичної і стилістичної валентності, плеоназми, оксюморони, паронімія, антропоморфізм образів) свідчить про прагнення письменника проникнути в архетипічні корені мовлення, виявити й проакцентувати в мові її буттєво-екзистенціальну природу.

На відміну від інших представників екзистенціалізму, Платонов не дає "остаточних" відповідей на проблеми "екзистенції" - Існування. В його творах стверджується думка про те, що людське життя є важким випробуванням, але воно аж ніяк не позбавлене сенсу. Якщо істину і не збагнути розумом, то до неї можна "допрацюватися", спираючись на всі можливості людської природи.

У підрозділі 2.6. формулюються висновки щодо зв'язків Платонова із сучасною йому філософською думкою. Зіставлення світоглядної та творчо-естетичної позиції російського письменника з провідними напрямами осягнення нового досвіду людства дозволяє говорити про те, що Платонов не просто запозичував ідеї видатних мислителів доби, а й незалежно від них розробляв власну "філософію життя", пов'язуючи у ній осмислення універсалій буття із комплексом щонайскладніших проблем, які постали перед людством у ХХ ст.

Третій розділ дисертації "Особливості художнього методу й стилю А.П. Платонова в контексті модерністської літератури ХХ ст." складається з двох підрозділів: 3.1. "Життя і людина в художньому світі А.П. Платонова і Дж. Джойса" і 3.2. "Типологія поетики А.П. Платонова і Ф. Кафки".

У "Вступних зауваженнях" до підрозділу 3.1. визначено основні параметри зіставлення поетики Платонова і Джойса. Вказуючи на досягнення Джойса-новатора (потік свідомості, структурно-сюжетне, стилістичне й словесне експериментаторство, нове бачення ролі автора в тексті), пошукувач вважає за необхідне підкреслити, що дослідників зазвичай відвертає від поіменованого порівняння провідний фактор поетики англо-ірландського письменника - потік свідомості, сфера нібито зовсім чужа авторові "Котлована". Проте тут мають місце тільки зовнішні, позірні, розбіжності форми, оскільки за принциповою позицією платоновського оповідача - "всередині зображуваної свідомості" Шубин Л.А. Поиски смысла общего и отдельного существования. - М.: Сов. писатель, 1987. - С.197. - стоїть зацікавленість тією ж глобальною сферою художнього осягнення, що викликає й новаторство Джойса, тобто сферою людської свідомості. В дисертації засвідчено низку суголосних особливостей поетики двох письменників: насиченість тексту мотивними "перегуками", відмова від принципу описовості, тяжіння до асоціативно-символічного способу письма, міфологізований наратив. Особливо наочним пунктом зближення двох авторів є їхнє намагання "перетворювати" поетику на антропологію, тобто синтезувати художні засоби оповіді таким чином, аби вони безпосередньо несли в собі елементи людинобачення й людинознавства. Дисертант полемізує з тими дослідниками творчості Платонова, які наполягають на її суто онтологічних домінантах, і стверджує думку про єдність онтології, гносеології й антропології в художній філософії письменника. Таку ж єдність він вбачає у Джойса, і зіставлення поетики двох авторів забезпечує оприявнення як своєрідності їхніх загальнофілософських поглядів на людину, так і новаторства у художній сфері.

У пункті 3.1.2. - "Концепція особистості та засоби творення образу персонажа" - дисертант доходить висновку про спільність модерністського підходу Джойса і Платонова до зображення людини в літературі. Структура образу персонажа в обох письменників кардинально розходиться з усталеними літературними традиціями. Оприявлюється це у відмові від пріоритету сюжетних засобів, зокрема, у нівелюванні детермінованості характеру участю в зображуваних подіях і нехтуванні деталізованими характерологічними описами.

На тлі багатовивченої поетики Джойса (дослідження С. Гілберта, Р. Еллмана, Ф. Корнуелла та ін.) дисертант розглядає принципи образотворення Платонова. В поле його зору потрапляють "відсутність" зовнішності у платоновських героїв (окремі деталі портретування мають значення радше метафізичне, ніж характерологічне, безпосередньо вказуючи на ті "вічні" проблеми, що бентежать героїв і першочергово визначають існування людини); відмова від біографічного принципу при їхньому змалюванні; звуження мовленнєвої характеризації. Натомість Платонов вдається до інших прийомів: асоціативна ретроспекція, "хронотопний" психологізм, символічне іменування персонажів. Зокрема, детально розглянуто в роботі символіку імені Олександра Дванова, головного героя "Чевенгура", внаслідок чого з'ясовується принцип асоціативного зв'язку іменування з основною проблематикою роману. Ту ж саму тенденцію розкрито на прикладі багатопланової символіки імен головних героїв "Улісса". Обидва письменники не вдаються до психологічного аналітизму, віддаючи перевагу так званому психологічному синтетизму, тобто безпосередньому вираженню душевних станів людини. Особливості розкриття внутрішнього світу людини розглядаються в контексті ідей так званої емпіричної, чи елементаристської, психології (У. Джеймс, Е. Мах), що з перших десятиліть XX ст. активно проникали в літературу, зумовлюючи стиль, в якому свідомість відтворюється у вигляді конгломерату розрізнених психічних елементів, а явища світу та їх сприйняття урівнозначнюються. Виявляючи пильну увагу до сфери людської свідомості, Платонов і Джойс ідуть різними шляхами у втіленні її особливостей. У Джойса домінує потік свідомості з такими його характерними ознаками, як невпорядкованість мислення, відчуттів, фізико-біологічних реакцій. Для Платонова формою вияву феномена "емпірично-елементарної" психології є послідовне втілення в мовленні героїв і оповідача лише того, що має стосунок до конкретно-чуттєвого, перцептивного сприйняття дійсності. Тому в мовленні оприсутнюється лише "видиме" й "відчутне", абстрактні ж поняття чи ментальні феномени набувають фізичних властивостей. Саме тут криється загадка "неправильного" слова Платонова, яке своєю неприхованою аномальністю у сфері семантичної, синтаксичної і стилістичної валентності створює етимологічно надточне - "смислове" - мовлення.

При зверненні до "первісної" (міфологічної, або ж архаїчної) свідомості Платонов відштовхується від ідеї про те, що в основі діяльності людської свідомості лежать невербальні процеси. Зіставлення з новітніми дослідженнями феномена внутрішнього мовлення дозволяє зробити припущення, що Платонов інстинктивно відчував неможливість адекватної передачі роботи свідомості, оскільки був певний того, що в ній визначальну роль відіграють не слово і думка, а образи й картини. У роботі проаналізовано численні фрагменти платоновської прози, які засвідчують, що свідомістю героїв часто-густо керують не думки, а уява й видіння, - так званий дорефлективний когіто. Дисертант констатує парадоксальний типологічний момент у відтворенні специфіки людської свідомості Платоновим і Джойсом: поєднання міфологічного й модерного. Будучи за глибинною суттю міфологічною, свідомість сучасної людини несе в собі відбитки раціоналістично-цивілізаційного світосприйняття з такими його "показниками", як трагічна розщепленість свідомості, болісне відчуття людиною свого "я", уявлення про невмістимість у свідомість усього розмаїття життя тощо.

Пункт 3.1.3. - "Принципи сюжетно-композиційної організації творів" - присвячено зіставному аналізу художньої структурології Джойса і Платонова. Розглядається низка домінантних ознак цієї сфери поетики письменників: ослабленість сюжетної дії, відсутність зовнішньоподієвого конфлікту, відмова від послідовної причинно-наслідкової детермінації подій, дискретність тексту й парадигматична структура сюжету, мотивний принцип організації оповіді, актуалізація архаїчних сюжетних схем, відкритість фіналів тощо.

У прозі Платонова і Джойса немає сюжету в традиційному розумінні, оскільки не знайти в ній конфлікту, який організовував би всі події в цілісну систему з внутрішніми причинно-наслідковими закономірностями. Тут діє інший принцип - принцип мотивних зв'язків й паралелей, своєрідних внутрішніх рим оповіді. Якщо у Джойса функцію скріплювального засобу має виконувати саме потік свідомості, то у Платонова тенденція до сюжетної ентропії нічим не обмежена: авторська відстороненість справляє враження роз'єднаності й фрагментарності епізодів, безконтрольності розвитку сюжету, його вільного самотворення, позбавленого авторської направляючої орієнтації.

Важливу роль у структуруванні платоновських і джойсівських творів відіграє різкий розрив між сюжетом та фабулою, ретардаційні моменти оповіді, а також використання архаїчних сюжетних схем і мотивів, пов'язаних із міфологією, фольклором. У згоді зі схемою міфологічного мандрування, яку покладено в основу "Улісса", реалізована й подорож Олександра Дванова в "Чевенгурі". Трансформація міфологічного сюжету спостерігається і в "Котловані". Його центральна подія - будівництво "спільнопролетарського дому", "вежі", в якій мають жити майбутні покоління, - відсилає до відомого міфу про Вавилонську вежу. На відміну від Джойса, який вдається до реміфологізації й деміфологізації (через інверсію, іронію, пародійність) з метою доведення ідеї вічної коловоротності буття, Платонов за допомогою сюжетної схеми міфу наголошує, що попередження про небезпеку утопічних задумів іде з глибини віків. Міф, яким живуть герої "Котлована", не може стати реальністю й загрожує поразкою й загибеллю тому, що він докорінно розходиться із законами природного існування.

У сфері сюжету й композиції у Платонова і Джойса відчутно простежується ізоморфізм поетики та світобачення. Наприклад, в "Уліссі" це виявляється у тому, що декларований Стівеном Дедалом принцип "тут і зараз" реалізується в одночасному розгортанні різнопланових подій завдяки потоку свідомості героїв. У "Чевенгурі" ж запропонований Двановим проект пам'ятника революції, в якому вертикальна стріла часу пронизує горизонтальну "вісімку" безконечності, символізує ідею єдності часу й простору.

Розглядаючи в пункті 3.1.4. поетику хронотопу Платонова і Джойса, дисертант з'ясовує шляхи символізації ними просторово-часових параметрів дії, засоби суб'єктивно-психологічного наповнення часу, аналізує феномен опросторовлення часу.

У романах "Улісс" і "Чевенгур" вдалося виявити типологічно подібні засоби художнього структурування простору. І там, і тут принципове значення має ідея руху: рух героїв організовує простір. Й оскільки цей рух переважно є коловоротним, циклічним, то й простір оформлюється у вигляді незліченних кіл, якими означуються долі героїв. Стосовно роману "Улісс" дослідники неодноразово вказували на циклічно-колоподібну форму його художнього простору. Дублін з конкретної просторово-географічної цятки, насиченої масою реалістично поданих деталей і подробиць, перетворюється на місто-символ, що несе в собі образ всього світу. Так само місто Чевенгур, хоча й взагалі позбавлене у своїх топографічних прикметах соціально-історичної конкретики, виростає в грандіозний символ життя Росії доби революційного зламу і в символ загальнолюдського утопічного прагнення всезагальної рівності й братерства. Форму романів Платанова і Джойса можна віднести до так званої просторової форми Frank J. Spatial Form in Modern Literature // "The Widening Gyre", New Brunswick. - New York, 1963. - P.3-62., парадокс якої полягає в тому, що суто просторове розгортання безлічі розрізнених епізодів має справляти ефект одночасності дії. Відтак у романах втрачається відчуття плинності часу - час і простір створюють синкретичну цілісність. За цим знову ж таки вгадується філософська ідея, що події і вчинки людей певної епохи є втіленням вічних прообразів людського життя.