Творчість А.П. Платонова в контексті світової літератури ХХ століття

Детальний зіставний аналіз концепцій художнього часу в романах "Улісс" і "Чевенгур" уможливлює висновок про те, що спільність між двома авторами виявляється насамперед в утвердженні відносності часу, його множинності й "зворотності". Але якщо художній час у Джойса "працює" головним чином на ідею циклічності та повторюваності всього сущого, то для Платонова більш суттєвим є акцент нерівномірності плину часу. В кінцевому ж підсумку по обидва боки час має психологічне наповнення, визначається внутрішнім світом особистості. Щоправда, Джойс тяжіє до багаторівневого розгортання свідомості людини, в якій час втрачає свою певність, тоді як Платонов, спрямовуючи героїв на подолання замкнутості свого "я", через встановлення всезагальної товариськості і штучної відмежованості окремої групи людей від світу "зліквідовує" час, переводить його у "вічне теперішнє". Взаємоперетікання минулого й майбутнього, яке постійно трапляється і в "Чевенгурі", і в "Уліссі", є своєрідною трансформацією міфологічної ідеї про "перебування" минулого "перед" людиною - як видимого, такого, що знаходиться попереду; в свою чергу, майбутнє постає "позаду" - невидимим і таким, що вже колись відбувалося.

Зреалізовану в прозі Платонова і Джойса концепцію "вічного теперішнього" подано дисертантом у контексті загальних закономірностей розвитку хронотопу в літературі XX ст. (романи "Чарівна гора" Т. Манна, "Сто років самотності" Г. Гарсіа Маркеса).

І в Джойса, і в Платонова спостерігається міфологізація часу, але здійснюється вона здебільшого по-різному: в "Уліссі" міфологізація має значною мірою метафоричний характер і полягає в наданні зображуваним людям та подіям значення всезагальної перевтілюваності й повторюваності; в "Чевенгурі" ж міфологічний тип сприйняття часу безпосередньо відбивається в мовленні оповідача й героїв, зокрема в опредметненні й антропологізації властивостей часу.

У пункті 3.1.5. йдеться про типологію мотивів у прозі Платонова і Джойса. Постійне репродукування окремих компонентів тексту (предметних деталей, елементів опису, словесно-стилістичних фігур) створює спільний для обох авторів тип мотивної оповіді. Дисертант розглядає структурну й функціональну значущість її складників: "вихід-повернення", "батьківство-синівство", "життя-смерть-любов" - і доходить висновку про важливу формотворчу роль мотиву в текстах Платонова та Джойса. Разом з тим у них спостережено різне змістове наповнення сурідних мотивів, що засвідчує відмінність світоглядних, моральних і естетичних позицій письменників. В "Уліссі" взаємопов'язані мотиви повернення й батьківства відбивають джойсівське переконання щодо відносності та ілюзорності життєвих явищ, які стоять за ними. В "Чевенгурі" художня семантика тих самих мотивів, попри всю їхню складність і неоднозначність, вочевиднює тенденцію до утвердження позитивних цінностей. Насамперед це стосується усвідомлення несхитності природних законів життя, серед яких наступність поколінь відіграє надзвичайно важливу роль.

Детально відстежено функціонування у Платонова і Джойса мотивного комплексу "життя-смерть" з його взаємодоповнюючими смисловими корелятами: любов, сексуальність, народження, воскресіння. Важливим фактором зняття трагічної й нездоланної несумісності життя і смерті є в письменників відповідне словесно-семантичне оформлення тексту. Платонов і Джойс часто-густо включають слова "життя" і "смерть" в один фразовий контекст, насичуючи його амбівалентним змістом. Разом з тим засоби "художнього подолання" смерті у них різні. Якщо для Джойса визначальним чинником є сміх, іронія над потойбічними силами, то Платонову прийнятніший міфопоетичний підхід, в якому домінує ідея вічного воскресіння життя.

Спостереження над особливостями мовної гри у Платонова і Джойса (пункт 3.1.6.) підводять до висновку про розбіжність її домінантних форм у кожного письменника. У Джойса превалює словотворчість, у Платонова на першому місці семантичні, а також синтаксичні солецизми. Загалом зіставлення таких елементів стилю цих авторів, як парономазія, оксюморон, звукопис, дає підстави вважати мовну гру істотною і типологічно спорідненою сферою їхньої поетики.

Наприкінці підрозділу зроблено узагальнення, в якому, зокрема, зазначається, що суголосність художніх світів Платонова і Джойса зумовлюється характерним для них модерністським типом естетичної свідомості з домінуючою орієнтацією не на об'єктивно-міметичний, а на "трансформаційний", суб'єктивно-перетворювальний спосіб художнього моделювання дійсності.

Другий підрозділ третього розділу має назву "Типологія поетики А.П. Платонова і Ф. Кафки". Він розпочинається пунктом 3.2.1. "Вступні зауваження", де подано загальну характеристику філософсько-естетичних домінант російського й австрійського письменників. Кафка і Платонов близькі насамперед гостро драматичним світовідчуттям. Цей чинник детермінує разюче характерний, у кожному випадку своєрідний, експресивно-гротескний стиль. Важливу роль у його становленні відіграло напружене духовне життя обох авторів. Водночас індивідуальний стиль кожного був також відбитком загальної атмосфери доби, знаком намагання літератури віднайти адекватні форми для осягнення того різноманіття новацій, почасти неподатливих і ворожих для окремої свідомості, що їх внесло в життя людства Двадцяте сторіччя. І Платонова, і Кафку нерідко називають песимістами, "поетами хаосу" й бездоброчесно-неістинного людського існування. І все ж вихідними, фундаментальними передумовами їхніх художніх світів є не заперечення абсолютних, вічних цінностей, а усвідомлення й болісне переживання їхньої кризи.

У цій частині роботи дисертант активно звертається до менш відомих (порівняно з художніми) текстів письменників (щоденники, записники, листування), аби довести спорідненість їхнього світобачення. Передусім добачається за ними схожість підходу до проблем істини, сенсу буття людини і буття як такого. Відсутність однозначних відповідей на "питання з питань", сумніви при спробах їх розв'язання - квінтесенція світоглядних позицій письменників. Характерним для них є феномен, який пізніше, стосовно постмодернізму, отримав назву епістемологічної непевності, а стосовно Кафки втілився у формулу "неясності людського існування" Брод M. О Франце Кафке. - СПб.: Академический проект, 2000. - С.349.. Саме він, цей феномен, як стверджується в роботі, належить до найважливіших стилетворчих чинників у прозописанні обох письменників. З нього випливають дві найбільш значущі особливості художнього "перетворення" фактів життя: 1) відмова від причинно-наслідкової оповіді на користь символічної картини світу і 2) перенесення художньої зацікавленості з соціально-історичних на "вічні" проблеми життя з повним "звільненням" сюжету від конкретних просторово-часових координат (Кафка) або з їх змішуванням та очевидною умовністю (Платонов).

У пункті 3.2.2. з'ясовуються типологічні особливості концепції особистості й поетики персонажа у Платонова і Кафки завдяки розбору переважно двох романів - "Чевенгур" і "Замок". Подібність образотворення в них визначається спорідненим метафізичним конфліктом - відгородженістю людини від життя, заповзятливими намаганнями налагодити рятувальний контакт з ним. При цьому романісти наполягають на особливій багатогранності й водночас непевності, аморфності індивіда. Цим пояснюється відмова від аналітичних засобів психологізму й акцентування в людині найзагальніших універсальних констант і психологічних станів. Саме в зазначеній обставині дисертант вбачає найпереконливіший паралелізм поетики Платонова і Кафки щодо Джойса, в зв'язку з чим вочевиднюються й загальні риси модернізму.

Розглядаючи особливості характерології в "Чевенгурі" і "Замку" на тлі реалістичної традиції, пошукувач простежує, яким чином саме ця традиція трансформується в модерністський тип образотворення. Послідовно аналізуються різнорівневі аспекти ліплення образу людини: взаємозв'язок характеру і сюжету, елементи біографії, зовнішнього вигляду й внутрішнього світу, мовна характеризація, співвідносність з інтер'єром, пейзажем, хронотопом. Схожість у характерології двох авторів виявляється у тому, що окремі елементи структури образу персонажа відсутні або виписані лише пунктирно. Вчинки героїв не відповідають традиційним уявленням про роль і участь персонажів у сюжетній дії, у них практично немає зовнішності; моменти біографії подано вкрай обмежено, майже винятково у формі асоціативних ретроспекцій; зв'язок з інтер'єром і пейзажем радше не психологічний, а онтологічний (підкреслюються не індивідуально-особистісні якості людини, а її позиція в світі, акцентовано "зав'язана" на кардинальні проблеми буття); індивідуалізація мовлення зводиться до мінімуму; розкриття внутрішнього світу знаменується відмовою від властивих мімезисній прозі прийомів психологічного аналізу на користь так званих хронотопних засобів психологізації. Все це створює багато в чому спільний для Платонова і Кафки феномен психологічної індетермінованості й умовно-відносної значущості індивіда, що безпосередньо пов'язано з постановкою "невирішуваних" проблем людського буття: сенсу й мети життя, онтологічної приреченості людини, "вічної" неузгодженості між "я" і світом, почуттям і думкою, уявленням про життя і самим життям. Отже, саме в структурі образу персонажа відбиваються найважливіші світоглядні орієнтації двох великих модерністів.

Типологічні особливості гротеску в поетиці Платонова і Кафки досліджено у пункті 3.2.3. Істотне значення цієї форми в обопільних художніх системах зумовлюється гострим відчуттям трагічних суперечностей буття, яке було притаманне обом письменникам і яке дедалі гострішало від сучасних їм соціально-історичних катаклізмів.

З-поміж інших форм гротеску у Платонова і Кафки найвиразніше себе виявляє метаморфоза. У Кафки фантастичне перетворення є центральним мотивом значної кількості творів, особливо "малих" жанрів. Крім знаменитого "Перевтілення", метаморфоза визначає своєрідність сюжетно-образної структури також в оповіданнях "Дослідження однієї собаки", "Звіт для академії", "Гібрид", "Міст", "Сільський лікар", у численних щоденникових записах. Водночас зазначено, що фантастична метаморфоза трапляється загалом тільки в ранніх творах Кафки, згодом змінюючись складнішими, "неявними" формами гротеску, що пізніше домінують у романах письменника. Платонов порівняно з Кафкою не так часто звертається до власне метаморфози, але й у нього вона постає при широкому спектрі проявів. Розгорнутим сюжетним мотивом представлено метаморфозу в оповіданнях "Сміттєвий вітер", "Неживий ворог"; метафора-метаморфоза відіграє важливу роль у структурі оповідань "Нащадки сонця", "Ріка Потудань", "Залізна стара", у повістях "Ямська слобода", "Ефірний тракт", в п'єсах "14 Червоних Хатинок", "Шарманка" тощо.

Для обох авторів характерним є не тільки традиційне для гротеску дихотомічне зіткнення "звичного" й аномального, "буденного" й фантастичного, але і специфічний ефект від конфлікту точок зору персонажів та читача, коли для останнього все зображуване здається дивним і химерним, а герої зовсім не дивуються з приводу того, свідками й учасниками чого вони стають.

На відміну від Кафкового гротеску, який оприсутнюється майже виключно у царині сюжетності, гротеск Платонова поширюється також і на мовленнєву сферу, внаслідок чого відбувається зрощення сюжетного та словесного гротеску. Відтак текст насичується єдиною стильовою домінантою, яка породжує художню цілісність високого порядку.

Різні способи оформлення химерного як "недивного" у Платонова і Кафки зумовлені принципово відмінною позицією оповідача стосовно героїв - відстороненості і нероздільності. Звідси випливають і відмінності у загальній тональності гротеску в обох авторів. Характеристика кафківської поетики визначенням "холодний" гротеск (В.Кайзер) зовсім не прийнятна стосовно Платонова. Його гротеск можна назвати ліричним, оскільки платоновський світ, хай який він нерідко буває важкий і трагічний, завжди освітлюється авторським співчуттям, співучастю. І якщо в творчості Кафки надія і спасіння опосередковано виражаються через необхідність усвідомлення людиною вини, яка полягає у нехтуванні Абсолютом і впевненості у власній непогрішності, то світ Платонова рятується авторською любов'ю до людини і вірою в незнищенність людяності.

Предметом аналізу в пункті 3.2.4. є типологія художніх структур, оповідні стратегії і проблема діалогу з читачем. Зіставлення особливостей сюжетно-композиційної організації творів Платонова і Кафки демонструє їхню спільність у моделюванні умовно-символічної картини світу. Однак, попри наявність спільних рис сюжетомоделювання, багато в чому воно й різниться. Платонов практично завжди зберігає в сюжетах зв'язок з історичною дійсністю, що викликала їх до життя. Кафка ж принципово й цілеспрямовано конструює сюжет, абстрагуючись від аналогічних реалій, безпосередньо моделюючи символічну картину світу. Через це сюжети його романів набувають універсального змісту безвідносно до будь-якої соціально-історичної конкретики. Відповідно і самі герої більшою чи меншою мірою втрачають те, що може характеризувати їх як соціальні (й навіть психологічні) типи; вони перетворюються в деперсоніфіковані умовні моделі людського ставлення до буття. "Чевенгур" і "Замок", сюжети яких дисертант прагне осмислити якнайдетальніше, відрізняючись щодо співвіднесення з реальною історичною дійсністю, суттєво розходяться і в компонуванні сюжетного матеріалу. В романі Кафки спостережено виняткову послідовність автора у викладі подій, а "Чевенгур" з цього погляду є повною протилежністю. Його сюжет не відзначається стрункістю, тяжіє до фрагментарності, "випадання" окремих епізодів із загального сюжетного розвитку.

Якщо в сюжетиці Платонов і Кафка розбіжні, то в характері оповіді у них багато спільного. Найперше, що їх споріднює, це прийом логічного парадоксу, який набуває форм то алогічності самих подій (наприклад, збільшення відстані до Замку при намаганні героя наблизитись до нього чи історія "ганьби" Амалії), то алогічності наративу (розповідь старости про принципи роботи замкових канцелярій, історія "піднесення" Варнави, пояснення чиновника Бюргеля щодо ймовірності задоволення прохань відвідувачів тощо). За схожою схемою в прозописанні Платонова парадоксальною логікою узгоджується "дивність" плану оповіді з "дивністю" зображуваного: тут виготовляють "непотрібні" речі на кшталт дерев'яного годинника, механізм якого приводиться в дію обертанням Землі, немовлят "лікують" від голоду отруйним грибним настоєм, вірять у можливість "пожити в смерті" та з "цікавості" до неї назавжди покидають життя, намагаються харчуватися "безпосередньо ґрунтом", оскільки "хліб із ґрунту" і таке ін.

Чимало перехрещень між поетиками Платонова і Кафки у просторовій організації їхньої прози. Тут дисертант відкриває панівне становище невизначеності просторових сфер і координат, відсутність топографічної точності, блукання людини манівцями у довкіллі. Усім цим автори прагнуть проакцентувати вічну непевність становища людини в світі, її екзистенційну "закинутість" (С. Кіркегор), втрату сенсу існування, відчуття болісної неспроможності трансцендуватися за межі емпіричної дійсності.

Оповідні стратегії Платонова і Кафки не оминають також діалог з читачем. Обидва втілюють у своєму письмі ідею авторського невтручання в дію. Про Кафку взагалі нерідко кажуть, що він був байдужий до того, як читач сприймає його твори, і над усе цінував вираження свого "я", тотожність переведення у вербальну форму власних переживань і станів. У дисертації зроблено спробу довести, що таке розуміння є поверховим. Певним чином воно спровоковане самим автором, його позицією відстороненості від зображуваних подій, браком будь-яких оцінкових моментів у тексті.

"Прихованість" автора, мінімізація його участі в оповіді не тільки не перешкоджає реалізації впливу на читача, а, навпаки, покликана стимулювати активність рецепції. У Платонова особливим засобом впливу на читача є поетика "не-очуднення" (О. Меєрсон), суть якої полягає в зображенні дивного як звичайного. Подібно до цього, і полівалентність образів Кафки вимагає від читача максимальної концентрації сприйняття, пошуку шляхів проникнення у твориму автором "таїну". Слушною є думка Т. Адорно про те, що "силою потреби у витлумаченні Кафка руйнує естетичну дистанцію". Саме надоб'єктивність (аж до зникнення автора), яка притаманна наративу Платонова і Кафки, вимагає від читача особистої максимальної суб'єктивності. Вона-то й уможливлює активність сприйняття та інтерпретації твору. Водночас у роботі застережено, що Платонов активно використовує з метою актуалізації читацької співтворчості ще й мотивну оповідь, у Кафки ж стимулом для читацької активності слугує як власне художній зміст, так і форма, якої набуває нарація у своєму перебігу.

Завершує зіставлення поетик Платонова і Кафки з'ясування типологічних сходжень їхньої міфотворчості та особливостей символіки (пункт 3.2.5.). Необхідним опертям виступає тут розглянута в підрозділі 3.1. аналогічна риса Джойсової поетики з властивими їй реміфологізацією та деміфологізацією, які супроводжуються іронічно-пародійним інверсуванням міфологічних сюжетів. Платонов і Кафка, на відміну від Джойса, не так трансформують чи переінакшують наявні міфи, як здебільшого творять власні міфосвіти. Обидва близькі в тому, що свою сучасність вони якнайменше співвідносять із певним міфом, зате зберігають у наративі ознаки міфооповіді, основоположними з яких є двоплановість сюжетної дії, повторювальність епізодів та образів, єдність і взаємоперехідність фантазійних елементів картини світу і самої реальності, об'єктно-суб'єктні, просторово-часові, ментально-чуттєві уподібнення тощо. Коли ж в окремих випадках письменники відштовхуються від конкретних міфів, то останні щоразу постають не більше як асоціативним джерелом сюжетно-образної трансформації міфу.

У висновках до підрозділу (пункт 3.2.6) наголошується, що спостережений на всіх рівнях поетик Платонова й Кафки відхід від реалістичної традиції веде до утвердження в їхній творчості двох співвідносних, типологічно споріднених варіантів модерністського мистецтва XX ст.

Четвертий розділ даної роботи - "Творчість А.П. Платонова і жанрові пошуки в літературі XX ст." - розпочинається підрозділом 4.1. "Оновлення жанрової картини художньої прози XX ст.". Йдеться у ньому про основні чинники й закономірності жанрового розвитку новітньої літератури.

Криза раціоналістично-позитивістської свідомості зумовила прихід в художню культуру "новітньої суб'єктивності", одним із проявів якої став докорінний перегляд співвідношення між реальністю та вимислом. Дисертант простежує її значущість у романах Платонова "Чевенгур" і "Щаслива Москва", де сюжет загалом, так і окремі ситуації, образи, мотиви постійно балансують на грані реальності й ілюзії. Сюжетність при цьому втрачає значення пріоритетного художнього чинника, й увесь текст організується у складне, багаторівневе взаємовідбиття, внаслідок чого виникає ефект "безкінечної доповнювальності" змісту.

Суб'єктивність у новітній літературі засвідчена активізацією "доцентрової" романної тенденції, "одна з істотних ознак якої полягає в тому, що дійсність постає ніби пропущеною крізь свідомість індивіда" Затонский Д.В. Искусство романа и ХХ век. - М.: Худож. литература, 1973. - С.125.. В романах Платонова "доцентровість" оповіді забезпечується "відторгненням" автора та повною передачею права бачення і мовлення героєві.

Простежуючи окремі аспекти творчої історії романів "Чевенгур", "Щаслива Москва", повісті "Котлован", дисертант зазначає, що питання авторського визначення жанру для Платонова завжди було надто важливим. Головним критерієм при цьому виступало прагнення дати в романі контрапунктне поєднання багатопланового розгортання проблематики, а в повісті відтворити хроніку "духовних станів" доби (В. В'югін). Водночас автор наголошує, що не тільки роман, а й повість Платонова (а почасти й оповідання) тяжіють до того, щоб бути концептуально насиченою "картиною світу".

У підрозділі 4.2. "Утопічне й антиутопічне в структурі роману ХХ ст.: А.П. Платонов - Г. Гессе - К. Чапек" в центрі уваги перебуває знаменита дилема новітньої жанрології: "утопія - антиутопія". Дисертант намагається внести ясність в її природу, заглиблюючись у внутрішню форму відповідних творів Платонова та романів "Гра в бісер" Г. Гессе і "Війна з саламандрами" К. Чапека.

Дослідники, які добачають у "Грі в бісер" переважно "утопію духу", а в "Чевенгурі" "антиутопію комунізму", значною мірою спрощують жанрову природу цих романів. Неоднозначність тут пояснюється двоїстим ставленням письменників до виявлених ними світів. Гессе не бачив можливості розв'язати суперечливе ставлення героя роману Йозефа Кнехта до Касталії, яка, будучи ідеалом духовності, зовсім відірвана від "великого" життя. Платонов, у свою чергу, залишає відкритим питання про оцінку дій чевенгурців, які, з одного боку, мають на меті налагодити братерські стосунки між людьми і водночас злочинно байдужі до конкретної людини, бо керуються "половинчастим" гуманізмом, що зростає не на загальнолюдських, а на соціально-класових засадах.

Важливим філософсько-естетичним пунктом, в якому сходяться Платонов і Гессе, є ставлення до міфологічного типу свідомості. Саме призма "міфологічного" слугує засобом для коригування утопії. Зіткнення утопічного й міфологічного уреальнюється через протилежність сфер природного і соціального існування. В цілому складні стосунки між утопічним і антиутопічним, між "ідеєю" і "життям" зумовлюють у творах Платонова й Гессе високий ступінь метафізичності художніх світів, невичерпні перспективи їхньої інтерпретації.

Інші підстави, ніж у зв'язку з романом Гессе, пошукувач знаходить для порівняння прози Платонова з антиутопіями К. Чапека. Маються на увазі концепція людини у світлі проблем техніко-цивілізаційного розвитку людства, гротескно-символічна образність, елементи пародійної оповіді та ін. Із врахуванням оцінки, яку Платонов дав Чапеку в літературно-критичних статтях другої половини 30-х років, дисертант намагається виявити й те, що хвилювало самого автора "Чевенгура", але не могло бути оприлюдненим з огляду на цензурні перепони. Вловлюється типологічна спорідненість у розумінні письменниками насущних і вічних проблем людського існування. Хоча Платонов критикує Чапека за пасивне споглядання загибелі людства у "Війні з саламандрами", але і його на той час неопубліковані твори перейняті есхатологічним відчуттям "кінця світу". Відмінність позиції Платонова полягала в тому, що він вважав за необхідне створення такої "утопії-антиутопії", в якій, поряд із застереженнями і трагедійними завбаченнями, були б зафіксовані пошуки повернення "втраченого раю", а в діях героїв простежувалася жага справжнього людського ідеалу.

Віра у можливість втілення ідеалу в життя призводить у Платонова до суміщення утопічних і антиутопічних елементів. У "Чевенгурі", де головним сюжетним результатом є розвінчання ідеї, відірваної від життя, утопії аж ніяк не відмовлено у праві на існування. Протиріччя тут усувається очевидною симпатією автора до своїх героїв, позиція яких позначена високими ідеалами. За Платоновим, вони закорінені в самій природі людини, у тому, що вона не може вдовольнитися прагматичним, бездуховним існуванням. Але при цьому утопічний ідеал платоновських героїв постійно коригується самою дійсністю, співвідноситься з беззастережними законами людського і природного буття.

Якщо інші автори антиутопій виводять наратора за рамки утопічного світу і ведуть оповідь про нього ніби ззовні, перебуваючи "над сутичкою" і разом з тим чітко засвідчуючи неприйняття утопії, то Платонов уникає прямого виявлення своєї позиції, "розчиняє" її в тексті, який поєднує прямо протилежні інтенції. Остання обставина дає підстави пов'язати "Чевенгур", а також "Котлован", "Ювенільне море", п'єси "14 Червоних Хатинок" і "Шарманку" з традицією меніппеї, головною ознакою якої є зрощення трагедійного і комедійного начал. Перше представлене у Платонова і такими трагічними за своєю суттю ситуаціями, як смерть, загибель, знищення, і власне світовідчуттям героїв, що характеризується гострим переживанням втраченої єдності зі світом та істиною. Друге, комедійне, начало проникає в художню тканину платоновських творів у вигляді іронії, гротеску, фарсових, фантазійних і пародійних елементів.

У підрозділі 4.3. - "А.П. Платонов і У. Ґолдінг: амбівалентність притчевого мислення" - порушується проблема художньої продуктивності притчевих жанрових моделей в літературі XX ст. Новітній притчі властиві високий ступінь узагальнення, універсальність змісту, потенційна "прикладність" до різних сфер дійсності, багатозначність прочитання ситуацій і образів. Саме ці ознаки перекидають місток від Платонова до Ґолдінга. Разом з тим зіставлення "Котлована" і "Шпиля" уможливлюється додатковою істотною обставиною - спільним для них структуротворчим центром - біблійним міфом про Вавилонську вежу. Як широкомасштабні культурологічні притчі "Котлован" і "Шпиль" знаходять точки дотику також у тому, що їх вибудовано шляхом інтерполяції конкретно-історичного матеріалу. Осмислюючи його, письменники шукають універсальних істин, тому конкретна "історія" слугує їм засобом для актуалізації всезагального сенсу буття.

І, нарешті, до подібності художніх концепцій обох авторів спричиняється актуалізація у сюжеті міфологічного начала. На відміну від письменників, які, мов Джойс, відкрито й вільно обходяться з міфом, впроваджуючи міфологічні (чи квазіміфологічні) ситуації й образи в канву своїх творів, ніби зрощуючи їх із сучасною дійсністю, Платонов та Ґолдінг використовують міфопоетику насамперед заради попереднього прокреслення асоціацій, що мають шанс відповідним чином зреалізувати свій потенціал у сприйнятті читачів. Отже, цілком очевидно, що обидва виступають не так інтерпретаторами міфів, як міфотворцями, будівничими оригінальних міфосистем. З-поміж "паралельних" міфологічних мотивів у "Котловані" і "Шпилі" вирізняються мотиви "будівельної жертви", взаємооборотності "верха" й "низу", світлого й темного, янгольського й сатанинського. Подібно до того, як у платоновському "Котловані" спрацьовує закон перекинутого світу і "верх" (вежа) стає "сподом" (ямою-могилою), у романі Ґолдінга шпиль обвалює в прірву душу Джосліна, перетворюючись із священної візії на диявольське марення.

Порівнянням "Котлована" і "Шпиля" забезпечується можливість вважати їх антиутопіями, оскільки в них обопільно спростовується ілюзорна ідея через свавілля домогтися людського блага. Співвідносність простежується й на рівні принципів образотворення, коли домінує не взаємозв'язок між сюжетом і характерами, а ідея, що заволодіває героєм і стає визначальним чинником його поведінки. Персонажі Платонова і Ґолдінга - "ідеологи" у бахтінському розумінні, тобто кожний несе в собі певну ідею, захищає її в суперечках з іншими героями. Щоправда, типологія тут достоту імпліцитна, адже у "Шпилі" відтворюється тільки "одна" свідомість - оповідь організовано винятково крізь призму бачення головного героя. Однак суттєво, що його ідея в міру розгортання сюжету стає діалогічною, почасти навіть взаємозаперечною у своїх основоположних аспектах. платонов творчість письменник поетика

Амбівалентність художніх концепцій в аналізованих творах Платонова і Ґолдінга досягається не лише "взаємосхрещенням" бінарних мотивів, двоїстістю авторських позицій. Велике значення має також широке використання відповідних мовленнєвих засобів - оксюморонних словосполучень, метафоричних виразів, у яких переносна семантика затушовується, позірно вимагаючи "прямого" сприйняття. В роботі показано, що часто такі стилістичні звороти в процесі перекладу з мови оригіналу адекватно передати не вдається, а це призводить до аберацій, які унеможливлюють тотожне сприйняття глибинного змісту твору.

Підрозділ 4.4. - "А. Платонов і М. Хвильовий: змістовність структурних ознак у притчі ХХ ст." - останній у дисертації. В ньому здійснено типологічне зіставлення "Котлована" Андрія Платонова й "Санаторійної зони" Миколи Хвильового на рівні загальних принципів сюжетно-композиційної організації й окремих компонентів художньої структури. Сюжети повістей позначені намаганням моделювати певні ситуації і колізії, трансформувати зовнішній розвиток подій в умовно-символічну картину життя. При цьому особливого значення набувають "внутрішні" сюжети, які зумовлюють трагедійність творів (у "Санаторійній зоні" - самогубство Хлоні, анарха; у "Котловані" - схильність до самогубства інженера Прушевського, смерть дівчинки Насті). Але якщо у Хвильового розгортання сюжету більшою мірою зберігає каузальний характер, то Платонов практично ігнорує причинно-наслідкові закономірності розвитку дії, що взагалі властиве його художній манері. За принципами паралельності й контрасту вибудовано в письменників системи персонажів, які центруються довкола образів символічного значення: санаторійного дурня, крик якого - знак всезагальної хвороби світу, і дівчинки Насті - уособлення майбутнього, що гине в котловані.

В обох повістях спостережено типові риси так званої асоціативної композиції, яка вимагає особливих "скрепів" - лейтмотивів, що забезпечують художню цілісність твору. У "Санаторійній зоні" зафіксовано цілу систему таких образів-лейтмотивів. Найголовніші з них - крик санаторійного дурня, виття пса, колоподібність руху санаторною зоною тощо. Для анарха вони стають підтвердженням божевілля, яке він відкриває у собі й поширює на всю "санаторійну зону", тобто на все суспільство. Драма героя поглиблюється через протиставлення санаторію, звідки постійно чути рух потягу повз зону, дзвони і гудки з міста, постріли мисливців, якими начебто лякають невідомих бандитів, усьому зовнішньому світу, що притягує людину й водночас лякає її. Знаком замкнутості й безвиході стають для героїв стіна і стеля, куди раз по раз втуплюються їхні погляди. У повісті Платонова центруючим образом-лейтмотивом є образ котловану - знак смерті й обездуховлення життя. Він спирається на цілу низку конкретизуючих і доповнюючих мотивів, що пронизують увесь текст (домовини, завчасно заготовлені селянами, плоти й річка, якою їх сплавляють у безвість).

Суголосним у своєму лейтмотивному значенні є в повістях образ стіни. Так само, як анарх постійно впирається в стіну (і зона з її стінами стає для нього нездоланною перешкодою), Прушевський з "Котлована" в свою чергу відчуває стіну "перед своїм розумом". Водночас, аналіз цього мотиву засвідчує відмінність його функціонально-змістового наповнення у Хвильового і Платонова: якщо у першого стіна - знак безвиході для героя (образ має психологічне наповнення), то у другого це своєрідна гносеологічна метафора (образ вказує на відносність і обмеженість раціоналістичного пізнання).

Подібними сутнісними рисами позначена й хронотопна структура творів. "Санаторійна зона" - "водночас відкрита і закрита система" (М. Жулинський). Безпосередні координати її мають релятивний характер: зона - місто; "сьогодні" - "декілька років тому"; літо - осінь. Простори поза санаторійною зоною начебто відкриті, але там для героя "безвість", і вони для нього фактично недосяжні. Так само й у "Котловані" хронотопні ознаки підкреслено умовні: місто - село; котлован - колгосп; осінь - зима; "під час революції", "з часу підкорения буржуазії"; "майбутні часи". А "зовнішні" простори чужі і ворожі для людини. Значущим у системі хронотопів цих двох антиутопій є образ горизонту, що притягує до себе погляди героїв і в такий спосіб символізує їхні намагання подолати просторову обмеженість.

Засобами для опосередкованого вияву колізій у душах героїв та для втілення художньо-філософських концепцій буття авторам прислужуються також асоціативні ретроспекції, видіння, химери, алюзії та ремінісценції. Усе це засвідчує, що моделювання художньої структури у Платонова та Хвильового здійснюється за принципами притчевої двопланності й параболічності.

Висновки

Своєрідність художнього світу Андрія Платонова досліджено в дисертації шляхом аналізу глибоко вкоріненої в нього філософсько-гносеологічної домінанти, вираженої у формулі письменника "пошуки змісту окремого і загального існування". Накладаючись на специфічний об'єкт інтересу Платонова, яким є свідомість людини в екзистенційному сприйнятті світу, ця домінанта виступає основоположним чинником жанрово-стильового новаторства.

Для виявлення джерел формування світоглядних пріоритетів Платонова і специфічних рис його художньої філософії здійснено їх зіставлення з найхарактернішими явищами західноєвропейської і російської філософсько-естетичної думки кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Зокрема, засвідчено особливу значущість зв'язків Платонова з "філософією життя", представленою концепціями О. Шпенглера, А. Бергсона, Ф. Ніцше. Головне, що зближує Платонова з ними, - це розуміння життя як універсального, всеосяжного феномена, уявлення про його самоцінність, "первинність" і нескінченне розмаїття. Переконання в необхідності осягати життя не "чистим" розумом, але шляхом "вживання", "співбоління", "сердечної прихильності" ріднить Платонова з уявленнями Шпенглера про "органічне життя", з ідеєю Бергсона про "симпатію" як засіб злиття суб'єкта й об'єкта в процесі пізнання. Водночас, порівняльний аналіз поглядів Платонова і "філософів життя" показує, що він самостійно, на основі особистого духовно-творчого досвіду формував свою власну "ідею життя", свою власну філософію споконвічної правоти і парадоксальної мінливості життя - "вільної речі", за його ж визначенням.

Якщо при зіставленні з різними західноєвропейськими варіантами "філософії життя" дає про себе знати власне рецептивний характер контактів Платонова з новітніми філософсько-естетичними системами, то зв'язки письменника з філософією і літературою екзистенціалізму виявлені переважно на рівні типологічних сходжень. Вирізняючись винятковим багатством і розмаїттям як у царині проблематики, так і у сфері поетики Платонова, ці сходження зумовлені драматично-напруженим переживанням його героями свого буття-Екзистенції. В художньому плані "переживання" реальності виражається в наскрізному метаконфлікті у творчості письменника, сутність якого полягає в розриві між буттям і свідомістю, конечністю й самотністю людського існування, у невідповідності думки і світу, неадекватності людини й інших форм органічного життя. Однак, на відміну від представників західноєвропейського екзистенціалізму (Камю, Сартра), Платонов у своїй філософії існування не дає "остаточних" відповідей на проблеми екзистенціального буття. За Платоновим, людське існування важке, але аж ніяк не безглузде. Якщо істину життя і не можна збагнути "чистим" розумом, то до неї можна "допрацюватися", використовуючи всі людські можливості.

Дослідження проблеми платоновського художнього методу привело до висновку, що за ним неможливо закріпити якусь одну дефініцію. У Платонова простежуються елементи сюрреалізму, експресіонізму, фантастичного реалізму, але жоден з них не має значення домінуючого і всепроникаючого первня в його художній системі. Водночас можна стверджувати, що в основних своїх творах - романах "Чевенгур", "Щаслива Москва", повістях "Котлован", "Джан", оповіданнях "Сміттєвий вітер", "Неживий ворог" - письменник відходить від мімезисно-детерміністської естетики. Зіставлення прози Платонова з романами Джойса і Кафки показало, що спільною засадною рисою художніх концепцій цих авторів є пізнавальний релятивізм ("епістемологічна непевність"), уявлення про "неясність" світу і людини, відсутність однозначних відповідей на фундаментальні питання всесвітнього і людського буття: у чому сенс життя? що таке істина? чим є людина і в чому її призначення?

Типологічний аналіз поетики автора "Чевенгура" і поетик Джойса і Кафки дозволив, з одного боку, з'ясувати найважливіші особливості платоновських художньо-естетичних принципів, які стосуються структури образу персонажа, поетики хронотопа, типології мотивів, специфіки міфологізму тощо. З іншого боку, це дало змогу вкотре переконатися, що погляди на модернізм як негативне мистецьке явище непродуктивні, оскільки його метою є відтворення різноманіття й непередбачуваності життя, невичерпності й мінливості людини. Остання в модерністській літературі постає не так соціальним чи навіть психологічним типом, як універсальним феноменом, причетним до кардинальних проблем буття. Саме тут - джерело й мета формальних пошуків, передумова й причина оновлення всієї системи зображально-виражальних засобів. Модернізм у його "високому", класичному варіанті, до якого (що й засвідчує дане дослідження) належить значною своєю частиною і творчість Платонова, не тільки не заперечує етичних цінностей і необхідності пошуку істини й ідеалу, але знаменує проникнення в найскладніші, глибинні сфери людського існування.

У творчості Платонова, Джойса, Кафки знаходить художнє втілення особливий тип умовно-символічної картини світу, в якій "розуподібнення під життя" не є значущим і принциповим. Сфера "сутності", будучи первинною стосовно сфери "явища", виступає фактором "ускладнення" форми. Цілком адекватною такій картині світу є індетерміністська концепція особистості і нова поетика персонажа, що формується на її основі. Традиційні засоби обумовленості в зображенні героя ("через" сюжет, описову характеризацію, психологічний аналітизм) не відіграють у ній ключової ролі, замінюючись синтетичним вираженням душевних станів людини, виявом загальнолюдських констант особистості за допомогою символіки, мотивних зв'язків, хронотопних засобів тощо.

Істотною особливістю картини світу в проаналізованих творах є її близькість до міфологічної моделі світобудови. Схожість між ними виявляється в специфічній трансформації найважливіших елементів змістової структури міфу (повторюваність мотивів, взаємопроникнення фантазії і реальності, актуалізація об'єктно-суб'єктних, просторово-часових, ментально-чуттєвих уподібнень.

Кожний з розглянутих дисертантом письменників згенерував унікальний, абсолютно неповторний стиль. Водночас, як показано в роботі, різні оповідні моделі в цьому випадку мають і спільний стилетворчий чинник. Ним є превалююча роль свідомості персонажа при одночасному усуненні "авторитетного" й "авторитарного" голосу автора. У Джойса це виражається в безпосередньому розгортанні потоку свідомості героїв, у якому актуалізуються архетипні моделі загальнолюдської поведінки. У Кафки специфіка оповіді узалежнюється від нездатності людини проникнути за зовнішню видимість буття ("закритість" свідомості щодо трансцендентних істин визначає "закритий" стиль). Основоположний чинник стилю Платонова - злиття голосів автора і персонажів - доповнюється установкою на втілення в "усному" слові "екзистенційного" змісту речей та явищ. При цьому автор "Чевенгура" виходить з уявлення про архетипну природу мови. Безумовний, "таємний" зміст, який, за Платоновим, несе в собі людське слово, переломлюється в таких особливостях його стилю, як амбівалентність предметних і словесних образів, буквалізація тропів, порушення семантичної і стилістичної валентності.

Систему жанрів Платонова розглянуто в роботі на тлі оновлення жанрової картини художньої прози ХХ ст. У Платонова ця тенденція знаходить вираження в тому, що твори будь-якого жанру тяжіють бути "картиною світу". Суб'єктивізація роману - ще одна істотна тенденція розвитку жанрів новітньої літератури - призводить до виникнення синтетичних романних утворень. З цього погляду романи Платонова "Чевенгур" і "Щаслива Москва" характеризуються філософською метажанровістю з властивим їй поєднанням різноманітних жанрових якостей - утопії й антиутопії, міфу і притчі, роману виховання і релігійної містерії, ідеологічного роману і роману-епопеї. Особливо наочно жанрове новаторство Платонова виступає в зрощенні утопічного й антиутопічного, за яким постає цілий комплекс соціально-історичних і буттєво-гносеологічних проблем. Шляхом зіставлення варіантів діалогу утопічного й антиутопічного у творах Платонова, Г. Гессе, К. Чапека вистежено характерну особливість прози російського письменника - меніппейність, що відбиває нерозривну єдність трагічного і комічного.

Жанрова специфіка творів Платонова зумовлюється також тяжінням до притчевого моделювання ситуацій та образів. При цьому оригінальність платоновських притч полягає в нероздільності двох сюжетно-оповідних планів - соціально-історичного, в якому заторкуються найболючіші точки сучасності, й узагальнено-філософського, зорієнтованого на глобальні проблеми людського існування. У романах "Чевенгур", "Щаслива Москва", повістях "Котлован", "Джан" Платонов, звертаючись до реальних соціально-історичних подій і надаючи їм субстанціальної значущості, художньо осмислює віковічне і сповнене кардинальних суперечностей прагнення людини до осягнення кінцевих земних і космогонічних істин. Синтетичне жанрове мислення Платонова органічно вписується у провідні тенденції розвитку жанрів у літературі ХХ століття. Водночас, поряд із особливостями його творчого методу і стилю, воно значною мірою визначає унікальність створеного Платоновим художнього світу.

Основним результатом проведеного дослідження є досягнутий у ньому висновок, що творчість Платонова відбиває найхарактерніші та найістотніші тенденції розвитку світової літератури ХХ століття і являє собою один із вершинних її здобутків.

Зміст дисертації відбито в публікаціях

1. Андрей Платонов и мировая литература ХХ века: Типологические связи. - Каменец-Подольский: Абетка-НОВА, 2001. - 320 с. (18,26 др. арк.) [Рец.: Слово і час. - 2002. - №7. - С.81-83].

2. "Котлован" Андрея Платонова: Материалы для изучения. - Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2001. - 120 с. (6,56 др. арк.)

3. Творчество А.П. Платонова в школе. Методические рекомендации для учителей-словесников. - Хмельницкий: ХИУУ, 1991. - 24 с. (1 др. арк.)

4. Творчість А.П. Платонова: Матеріали до спецкурсу. - Кам'янець-Подільський: Абетка, 1998. - 36 с. (1,5 др. арк.)

5. Проза Андрея Платонова: стиль и авторская позиция // Проблема автора и авторской позиции в литературе: Сб. науч. трудов. - Харьков, 1992. - С.11-18. (0,5 др. арк.)

6. Тема як стилетворчий чинник (на прикладі прози А.П. Платонова) // Збірник наукових праць Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Серія філологічна. - Вип.1. - Кам'янець-Подільський, 1993. - С.218-222. (0,4 др. арк.)

7. Ідейно-художня своєрідність публіцистики А.П. Платонова // Збірник наукових праць Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Серія філологічна. - Вип.2. - Кам'янець-Подільський, 1998. - С.215-219. (0,4 др. арк.)

8. Пушкинская тема Моцарта и Сальери в творчестве А. Платонова // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип.61. Слов'янська філологія. - Чернівці, 1999. - С.17-20. (0,3 др. арк.).

9. Поэтика Андрея Платонова в контексте обновления художественных форм в литературе ХХ века // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Філологічні науки. - Вип. 3. - Кам'янець-Подільський, 1999. - С.55-66. (0,6 др. арк.).

10. Герои Андрея Платонова в поисках истины // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - Київ, 2000. - № 2. - С.42-45. (0,5 др. арк.).

11. "Русская душа" в творчестве Андрея Платонова // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - Київ, 2000. - № 6. - С.51-56. (0,5 др. арк.).

12. Принципи композиційної організації в прозі М. Хвильового і А. Платонова ("Санаторійна зона" і "Котлован") // Питання літературознавства: Науковий збірник. - Вип. 6(63). - Чернівці, 2000. - С.94-103. (0,5 др. арк.).

13. Повесть А. Платонова "Епифанские шлюзы" в контексте культурологических идей своего времени // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету. Серія Літературознавство. - Вип.1 (25). - Харків, 2000. - С.230-237. (0,4 др. арк.).

14. Проза А.Платонова и новаторские принципы повествования в мировой литературе ХХ в. // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету. Серія Літературознавство. - Вип.2 (26). - Харків, 2000. - С.231-236. (0,4 др. арк.).

15. Принципы изображения человеческого сознания в творчестве Андрея Платонова и Джеймса Джойса // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Філологічні науки. - Вип.4. - Кам'янець-Подільський, 2000. - С.125-135. (0,6 др. арк.).

16. Идеи А.А. Потебни в эстетике и художественном творчестве Андрея Платонова // Вісник Харківського національного університету. №491. Серія Філологія. - Харків, 2000. - С.562-565. (0,4 др. арк.).

17. О своеобразии художественного метода Андрея Платонова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету. Серія Літературознавство. - Вип.3 (27). - Харків, 2000. - С.174-183. (0,4 др. арк.).

18. Андрей Платонов и модернизм: заметки к проблеме // Филологические записки: Вестник литературоведения и языкознания: Вып. 16. - Воронеж: Воронежский университет, 2001. - С.94-101. (0,5 др. арк.).

19. "Котлован" Андрея Платонова: сюжетно-композиционное своеобразие в контексте поэтики модернизма // Вісник Сумського державного університету. Серія Філологічні науки. - №8 (29). - Суми, 2001. - С.61-72. (0,5 др. арк).

20. Функциональная роль мотива в творчестве Дж. Джойса и А. Платонова ("Улисс" и "Чевенгур") // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету. Серія Літературознавство. - Вип.1 (28). - Харків, 2001. - С.198-204. (0,4 др. арк.).

21. Типология художественного времени у Дж. Джойса и А. Платонова // Русская филология. Украинский вестник. - Харьков, 2001. - №1-2 (18). - С.54-58. (0,5 др. арк.).

22. Природа гротеска у Андрея Платонова и Франца Кафки // Русская филология. Украинский вестник. - Харьков, 2001. - №3(19). - С.74-76. (0,4 др. арк.).

23. Концепт скука в романе А. Платонова "Чевенгур" // Русская филология. Украинский вестник. - Харьков, 2001. - №4 (20). - С.70-72. (0,4 др. арк.).

24. "Чевенгур" Андрея Платонова: средства характеризации в контексте поэтики модернизма // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету. Серія Літературознавство. - Вип.2 (29). - Харків, 2001. - C.227-236. (0,4 др. арк.).

25. А. Платонов и Ф. Кафка: К проблеме типологии художественных форм в литературе ХХ века // Осуществленная возможность: А.Платонов и ХХ век. - Воронеж: Полиграф, 2001. - С.229-239. (0,5 др. арк.).

26. Карел Чапек і Андрій Платонов: типологічні аспекти поетики // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Філологічні науки. - Вип. 5. - Кам'янець-Подільський, 2001. - С.229-236. (0,5 др.арк.).

27. О своеобразии художественной философии Андрея Платонова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету. Серія Літературознавство. - Вип.1 (30). - Харків, 2002. - C.145-154. (0,5 др. арк.).

28. "Нефантастическая фантастика" как средство художественной концептуализации бытия в романах "Чевенгур" А. Платонова и "Замок" Ф. Кафки // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету. Серія Літературознавство. - Вип.2 (31). - Харків, 2002. - C.123-131. (0,5 др. арк.).

29. Андрей Платонов и философия Ницше // Русская филология. Украинский вестник. - Харьков, 2002. - №1-2 (21). - С.40-44. (0,4 др. арк.).

30. Творчество Андрея Платонова и философия интуитивизма А. Бергсона // Русская филология. Украинский вестник. - Харьков, 2002. - №3-4 (22). - С.47-50. (0,4 др. арк.).

31. Мифологема пути в романах "Мастер и Маргарита" М. Булгакова и "Чевенгур" А. Платонова // Питання літературознавства. Науковий збірник. - Вип.8 (65). - Чернівці, 2002. - С.126-133. (0,5 др.арк.).

32. Поэтика странного у А. Платонова и Ф. Кафки // Питання літературознавства. Науковий збірник. - Вип.9 (66). - Чернівці, 2003. - С.6-16. (0,5 др.арк.).

33. К вопросу о пушкинских традициях в творчестве А. Платонова // Актуальные проблемы современного пушкиноведения: Материалы международной научной конференции, посвященной 200-летию со дня рождения А.С. Пушкина 17-18 мая 1999 г. - Харьков: Харьковский государственный педагогический университет, 1999. - С.57-58.

34. Типологические аспекты языковой картины мира у А. Платонова и Дж. Джойса // Функциональная лингвистика. Язык. Культура. Общество. Материалы конференции. Ялта, 9-14 октября 2000 г. - Симферополь, CLC, 2000. - С.146-150.

35. Эстетические принципы литературной критики А.П. Платонова // Писатель - критик - писатель. Материалы третьих Варзобских чтений. - Душанбе, 1992. - С.83-85.

36. Микола Хвильовий і Андрій Платонов: до проблеми типології літературного процесу // Науково-практична конференція "Культура України і слов'янський світ": Тези доповідей та повідомлень. Ч.1. - Київ, 1992. - С.66-68.

37. Проблема взаємодії культур у курсі "Українська та зарубіжна культура" // Наукові праці історичного факультету Кам'янець-Подільського державного педагогічного інституту. - Кам'янець-Подільський, 1995. - С.236-241.

38. Языковая игра в художественном мире Андрея Платонова и Джеймса Джойса // Проблемы преподавания и изучения русского языка в школе и ВУЗе на современном этапе: Материалы Международной научно-практической конференции. Октябрь 2001 г. - Нежин, 2001. - С.117-120.

39. Творчість А.П. Платонова: Матеріали до спецкурсу. - Кам'янець-Подільський: Абетка, 1998. - 36 с.

40. Концепция любви в рассказе А. Платонова "Река Потудань" // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Філологічні науки. - Вип. 3. - Кам'янець-Подільський, 1999. - С.14-21. (0,4 др. арк.).

41. "Трудный" Платонов: проблемы изучения творчества писателя в школе // Язык и литература в школе. Украинский вестник. - Харьков, 2000. - №1-2 (12). - С.22-26. (0,4 др.арк.).

42. Рецепция идей О. Шпенглера в творчестве А. Платонова // Мова і культура: Науковий щорічний журнал. - Вип.2. - Том ІІІ. Мова і художня творчість. - Київ, 2000. - С.168-181. (0,5 др. арк.).

43. Андрей Платонов и Джеймс Джойс: типологические аспекты поэтики ("Чевенгур" и "Улисс") // Мова і культура: Науковий щорічний журнал. - Вип.3. - Том IV. Мова і художня творчість. - Київ, 2001. - С.138-144. (0,5 др. арк.).