Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 811.161.2'42 + 811.161.1'42

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті (на матеріалі української та російської прози другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть)

Спеціальності: 10.02.01 - українська мова, 10.02.02 - російська мова

Корольова Алла Валер'янівна

Київ-2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедри загального та українського мовознавства київського національного лінгвістичного університету.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Кочерган Михайло Петрович, Київський національний лінгвістичний університет, професор-консультант

Офіційні опоненти: академік АН ВШ України, доктор філологічних наук, професор Карпенко Маргарита Олександрівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології, провідний науковий співробітник

дійсний член АПН України, доктор філологічних наук, професор Мацько Людмила Іванівна, Національний педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова, завідувач кафедри стилістики української мови

доктор філологічних наук, професор Космеда Тетяна Анатоліївна, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри російської філології

Провідна установа: Інститут української мови НАН України, відділ стилістики та культури мови, м.Київ

Захист відбудеться "19" травня 2003 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 Київського національний університет імені Тараса Шевченка (м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к.63).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58, к.12).

Автореферат розісланий "18 серпня 2003 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О.Медведєва

Загальна характеристика роботи

лінгвістика текст культурний

Сучасна лінгвістика тексту характеризується інтеграцією двох сфер: 1) поняттєвої категоризації суб'єкта-автора й адресата як основних антропоцентрів твору і 2) художнього мовлення як семіотичної форми художнього тексту, що відображує позицію автора - носія культурної традиції.

Магістральні настанови антропоцентризму стали потужним імпульсом у відродженні класичних проблем лінгвістики тексту, розв'язання яких неможливе без залучення даних з таких наук, як стилістика декодування, герменевтика, рецептивна поетика й особливо лінгвістика наратива.

Наративно-діяльнісний підхід до художньої інтеракції автора й читача зумовлюється передусім таким феноменом, як інтимізація, що дозволяє упорядкувати категорії художнього тексту в єдину структуровану систему, розкрити специфіку текстових інтерференцій та їх наративних форм, типологізувати наратора й адресата художнього тексту, простежити механізм створення художнього мовлення автора, репрезентованного через лінгвопоетичний і наративний коди. Лінгвопоетичний код відбиває предметно-образну сфери тексту та стилістичні особливості їх вербальної експлікації. Наративний код конституює моделі комунікативних рівнів, в яких закодовано художню інформацію в її онтологічному та гносеологічному вимірах.

Інтимізація художнього мовлення - поняття, яке вперше в науковий обіг було введено академіком Л.А.Булаховським у його працях 40-х років. Проблематика, пов'язана з дослідженням інтимізації, за постановкою питання, загальним підходом та ідеями значно випереджала свій час, але так і не знайшла послідовного продовження у вітчизняній лінгвопоетичній традиції. Новий етап вивчення суміжних з інтимізацією понять розпочинається з кінця 60-х років у наратології - науці, що інтегрувала досягнення і досвід празької структуралістської школи (Н.С.Трубецькой, Р.О.Якобсон, П.Г.Богатирьов, Я.Мукаржовський, L.Doleћel), німецької комбінаторної типології (V.Fьger, F.Stanzel, L.Spitzer, W.Schmid), московсько-тартуської семіотичної школи (В'яч.Вс.Іванов, Ю.М.Лотман, Б.А.Успенський), англо-американської типології техніки розповіді (Т.ван Дейк, N.Friedman, P.Lubbock), французького структуралізму і постструктуралізму (Ц.Тодоров, Р.Барт), російської концептуально-культурологічної доктрини (В.Я.Пропп, Д.С.Лихачов, М.М.Бахтін, В.М.Волошинов), де художня розповідь досліджувалася крізь призму понять, пов'язаних з фігурою наратора. Наприкінці 70-х - початку 80-х років, коли текст почали розуміти як різновид інтеракції (Ю.Крістева, Ж.Женетт), постала проблема суб'єктно-адресатних відношень та мовних засобів їх вираження в текстах різних типів, зокрема активізувалося вивчення тих аспектів, які безпосередньо стосуються способів і прийомів інтимізації розповіді. У 90-х роках інтимізацію продовжують розглядати паралельно з поняттям комунікативного контакту, тобто в прагмалінгвістичному (Г.Г.Почепцов) і художньо-семантичному напрямах (М.О.Карпенко).

Дослідження інтимізації у новому тисячолітті характеризується своєрідною експансією в інтеракціональний простір концепцій і методів когнітивної, структурно-семіотичної, аксіологічної та лінгвонаративної парадигм.

Дефініції теоретичних тлумачень природи явища інтимізації відзначаються різними акцентами на тих чи інших характерних ознаках. Це пояснюється невизначеністю термінологічного і категоріального статусу інтимізації та фрагментарністю вивчення її способів і прийомів у кожній науковій парадигмі. У зв'язку з цим лінгвістична сутність розглядуваного поняття потребує серйозного дослідження.

Актуальність реферованої праці зумовлюється загальною орієнтацією дослідників проникнути до глибинних механізмів вторинних моделюючих систем, зокрема необхідністю розробки теоретичних та методологічних засад інтимізації художнього мовлення, з'ясування принципів її концептуального і структурно-семіотичного моделювання в творах, а також встановлення категоріального статусу з позицій лінгвістики наратива. Відсутність системного аналізу інтимізації потребує вироблення новітніх технологій її дослідження для виявлення закономірностей функціонування в площині українських та російських художніх творів другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть.

Такий хронологічний зріз в історії розвитку обох літератур мотивується прагненням простежити еволюцію образу автора та образу читача в напрямі їх індивідуалізації (руйнацію будь-яких кліше, жанрових амплуа). Друга половина ХІХ століття - період становлення нової художньої прози, коли істотно змінюється створювана письменниками художня картина світу, формуються нові способи наративу, набувають нового мовного вираження інстанції автора і читача. Інтимізація спрямовується на вираження внутрішнього я автора, тому для аналізу взято твори письменників-імпресіоністів та почасти експресіоністів, в яких способи суб'єктивізації розповіді є досить різноманітними.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертацію виконано в рамках комплексних колективних тем "Проблеми зіставної семантики" й "Типологічні дослідження слов'янських мов і формування комунікативної компетенції", що розробляються на кафедрах Київського національного лінгвістичного університету. Теми затверджено вченою радою Київського національного лінгвістичного університету (протокол № 8 від 26 березня 2001р).

Метою реферованої дисертаційної роботи є розкриття лінгвопоетичного і наративного кодів інтимізації художньої розповіді у творах українських та російських письменників другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть, що сприятиме уточненню термінологічного поля інтимізації, виявленню характеру її дії в художньому мовленні автора, а також дозволить установити зв'язок з опозиційними дієгетичними/ екзегетичними наративними формами.

Досягнення поставленої мети вимагало вирішення таких завдань:

- простежити традицію вивчення інтимізації, з'ясувати її генезу та термінологічне поле;

- визначити системний характер лінгвопоетичного і наративного кодів інтимізації;

- розкрити онтологічні й гносеологічні властивості гомодієгетичної й гетеродієгетичної наративних форм авторського художнього мовлення;

- типологізувати нараторів як репрезентантів автора в ситуаціях інтимізації і читачів як адресатів естетичного наміру автора;

- на основі логіко-семантичного, структурно-семіотичного, комунікативно-синтаксичного, квантитативно-прагматичного принципів сегментації хронотопного континууму розробити методику лінгвопоетичного аналізу-інтерпретації інтимізованих текстів;

- виявити типи художньої інформації у складі наративних кодів інтимізації;

- дати типологічну характеристику лінгвопоетичного і наративного кодів інтимізації в українській та російській художній прозі другої половини хіх - першої половини хх ст.

Об'єктом дослідження є наративні форми художнього мовлення автора та їх трансформації в ситуаціях інтимізації оповіді/розповіді. У дисертації поняття наративна форма трактується як оригінальне, творче виявлення текстової діяльності автора, відтвореної через відповідні мовні засоби вираження наратора в інтимізованому художньому мовленні автора.

Предмет дослідження становлять типи лінгвопоетичного і наративного кодів інтимізації в українських та російських художніх творах другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть.

Матеріал для дослідження дібрано з прозових різножанрових ураїнських (Панаса Мирного, М.Коцюбинського, В.Винниченка, Ю.Яновського, М.Хвильового, О.Лятуринської, У.Самчука, В.Підмогильного) та російських (Л.Толстого, М.Лєскова, А.Чехова, І.Буніна, А.Бєлого, Л.Андрєєва, О.Купріна, М.Булгакова, Ф.Достоєвського, І.Тургенєва) художніх творів другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть.

Фактичний матеріал дисертації становлять інтимізовані тексти - сегментовані фрагменти інтимізованого художнього мовлення автора в аспекті текстової інтерференції (В.Шмід). Текстова інтерференція, або гібридна конструкція, за М.М.Бахтіним, - це таке висловлення, яке за своїми граматичними (синтаксичними) і структурними ознаками належить одному автору, проте насправді в ньому інтерферуються мімезис і дієгезис як два висловлення, дві мовленнєві манери, дві "мови", дві смислові й ціннісні інстанції.

Корпус проаналізованих інтимізованих текстів становить 10 тис. одиниць.

Методи дослідження. Мета й завдання роботи, специфіка об'єкта й фактичного матеріалу, різноплановий характер проблеми зумовили необхідність застосування комплексної методики й часткових дослідницьких прийомів: структурно-семіотичного, зіставно-типологічного, контекстуально-інтерпретаційного (реконструкція авторського задуму) методів; прийомів функціонально-семантичного поля й когнітивного картування (послідовна перевірка гіпотези концептуальної інформації тексту); лінгвопоетичного аналізу-інтерпретації і частково трансформаційного аналізу. Контекстуально-інтерпретаційний метод та прийом когнітивного картування дали змогу встановити типологію наративних кодів інтимізації в художніх текстах досліджуваного періоду, а також типологізувати художню інформацію за двома параметрами - в плані змісту (характер відображуваного) і в плані вираження (способи відображення). Застосувуючи структурно-семіотичний метод (за допомогою бінарних опозицій), змодельовано типи художніх інтерактів у ситуаціях інтимізації залежно від ролей його учасників. За допомогою зіставно-типологічного методу стратифіковано гомодієгетичну й гетеродієгетичну наративні форми і встановлено типи інтра-, екстра та метанаративних структур. Трансформаційний аналіз сприяв виявленню ієрархічної гіперсинтаксичної організації інтимізованих текстів.

Наукова новизна роботи полягає у розбудові теорії інтимізації художнього мовлення через критичний аналіз і синтез вітчизняних та зарубіжних здобутків з проблематики художнього мовлення протягом тривалого періоду його розвитку від античності до сьогодення. У дисертації представлено цілісну картину конструювання й функціонування інтимізації української та російської художньої розповіді другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть і здійснено аналітичний зріз цього періоду в розвитку наративних форм художнього мовлення. Запропоновано комплексну методику лінгвопоетичного аналізу-інтерпретації інтимізованих текстів, яка дозволила простежити механізм створення індивідуально-авторської моделі світу як сукупності лінгвопоетичного й наративного кодів та її відображення в наративній структурі цілого твору. Новими є вперше введені терміни інтимізований наратив та хронотопний континуум.

Теоретичне значення одержаних результатів. Теоретична концепція реферованої праці ґрунтується на постструктуралістській парадигмі, яка чітко демонструє перехід від формальних лінгвістичних моделей до комунікативних. У дисертації підтверджується міждисциплінарний характер лінгвістики наратива і методики інтерпретативного аналізу інтимізації, що суттєво розширює теоретичні здобутки структуралізму, зокрема граматики оповіді, прагмалінгвістики, інтерпретативної семантики, інтерактивної лінгвістики, рецептивної поетики та стилістики декодування. Основні традиційні поняття теорії лінгвістики наратива такі, як наративна форма від 1-ї особи/наративна форма від 3-ї особи уточнюються з урахуванням участі особи наратора в акті наратива й ілюструють тенденцію зникнення автора як ідеологічної фігури твору в історико-типологічній перспективі розвитку української та російської літератур. Це призводить до широкого введення в авторську оповідь способів і прийомів інтимізації.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути застосовані при вивченні курсу "Лінгвістичний аналіз художнього тексту", стилістики сучасної української та російської мов, у спецкурсах і спецсемінарах з теорії комунікації, прагмалінгвістики, синтаксичної семантики, при написанні дипломних та магістерських робіт з проблем інтерпретації художнього тексту у вищих навчальних закладах, а також у позалекційній виховній роботі.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації висвітлено в доповідях на міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських наукових конференціях: "Язык и культура" (Київ, 1997); "Актуальные проблемы современного пушкиноведения" (Харків, 1999); "Мова й культура народів Приазов'я" (Бердянськ, 1999); "Проблеми зіставної семантики" (Київ, 1999, 2001; 2003); "Мови і світ: дослідження та викладання" (Кіровоград, 1999); "ЛІНГВАПАКС-ЮНЕСКО" (Київ, 2000, 2002); "Семантика мови і тексту" (Івано-Франківськ, 2000); "Функциональная лингвистика. Язык. Культура. Общество - ІІ" (Ялта, 2000); "Dialog w literaturach i jкzykach sіowiaсskich" (Ополе, Польща, 2001); "З ХХ в ХХІ століття" до 90-річчя доктора філологічних наук, професора Андрія Білецького (Київ, 2001); "Владимир Иванович Даль и современные филологические исследования (Киев, 2002); "Форма, значение и функции единиц языка и речи" (Минск, 2002); "Мова і нація" (Київ, 2002); "Російська мова і література: проблеми вивчення та викладання" (Київ, 2002); "Актуальні проблеми вербальної комунікації: мова і суспільство" до 110-річчя від дня народження Б.О.Ларіна (Київ, 2003), "Актуальні напрями сучасної слов'янської та романо-германської філології" (Рівне, 2003). Матеріали дослідження обговорювались на науково-практичних семінарах: "Актуальні проблеми слов'янської філології (Бердянськ, 1998); "Знак. Символ. Образ" (Черкаси, 1999, 2000); "Лінгвістика на межі тисячоліть" (Київ, 2001), а також на науково-практичних конференціях Київського національного лінгвістичного університету (Київ, 2000, 2001, 2002, 2003).

Публікації. Основні положення й результати дослідження відображено в монографії "Типологія наративних кодів інтимізації в художньому тексті" (23 авт. арк.), 26 статтях (з них 22 опубліковано у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України) та 4 тезах.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'ятьох розділів, загальних висновків, списків використаної наукової літератури, довідникової літератури та джерел ілюстративного матеріалу.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, методи й методологічні засади, сформульовано мету й основні завдання, охарактеризовано фактичний матеріал та вказано форми апробації результатів дисертації.

У першому розділі розглядаються передумови, сучасний стан та перспективи лінгвістики наратива як комплексної транспарадигмальної науки, зокрема простежуються витоки наративних форм та їх динаміка від античних часів до сьогодення. Значний інтерес становлять сучасні напрями вивчення наративних форм мовлення, з-поміж яких виокремлюються лінгвоцентричний, текстоцентричний, антропоцентричний та семіотичний, які допомагають розкрити наративні коди формування смислу тексту.

У другому розділі з'ясовується генеза інтимізації художнього мовлення автора та визначається її поняттєво-термінологічний апарат. Уточнюється поняття фігури наратора як репрезентанта автора в ситуаціях інтимізації, реконструюється механізм утворення авторської наративної структури, типологізується категорія адресата-читача.

У третьому розділі простежуються етапи моделювання авторської свідомості в художніх текстах, що виявляються суттєвими, з одного боку, для визначення методів і принципів сегментації хронотопного континууму з метою виділення інтимізованого тексту як базової одиниці дослідження, а з іншого, - для виявлення рольової структури наративного субкоду художнього інтеракту. З'ясовується специфіка герменевтичного субкоду інтимізації, розкривається глибинна структура субкоду адресації з її поверхневою експлікацією.

Четвертий розділ присвячено виявленню типів художньої інформації як складників наративних кодів інтимізації. Зокрема доводиться, що наративні субкоди, маніфестуючись у ситуаціях інтимізації, експлікують концептуальну, комунікативно-прагматичну, фактуальну, імпресивну й естетичну інформацію в плані змісту і в плані вираження і віддзеркалюють індивідуально-авторський код письменників української та російської художньої прози другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть.

У п'ятому розділі здійснюється зіставлення наративних форм вираження авторської моделі світу в різножанрових українських та російських творах і стратифікація авторських наративних структур у ситуаціях інтимізації, дається типологічна характеристика наративних кодів інтимізації. У результаті аналізу виявляються експліцитні та імпліцитні засоби інтимізації, пов'язані з включенням до інтимізованого наратива конструкцій розмовного синтаксису й невласне-прямого мовлення.

У загальних висновках підводяться підсумки дослідження.

Основний зміст дисертаційної роботи

Розділ І. "Лінгвістика наратива: передумови, сучасний стан та перспективи".

Наприкінці ХХ століття в лінгвістиці тексту активізувалося вивчення наратива внаслідок другої когнітивної революції, яка у філософії й психології дістала назву наративного перевороту (П.Ламарк, С.Ольсен, Й.Брокмейер, Р.Харре).

Термін лінгвістика наратива був запроваджений О.В.Падучевою на позначення науки, що вивчає формальні правила екстрагування з розповідного тексту тієї семантичної інформації, яку отримує з нього носій мови. З-поміж таких найважливіших понять і категорій лінгвістики наратива, як комунікативна ситуація та її складники, первинні й вторинні егоцентричні елементи мови, режим інтерпретації на особливу увагу заслуговують наративні форми художнього мовлення автора.

Вчення про наративні форми еволюціонувало від античних теорій мовлення як визначальних факторів розвитку теорії художнього мовлення через етапи педагогічної системи Квінтиліана, гомілетики, раціональної риторики, поетики до сучасних наук вивчення мовлення, зокрема лінгвістики наратива. Сучасна теорія наративних форм мовлення, яка включається в складну інтерпретаційну парадигму лінгвістики наратива, створюється на засадах теорії лінгвістичного аналізу Л.Вітгенштейна, теорії висловлення Е.Бенвеніста й Р.Якобсона, ситуативної теорії мови К.Бюлера, теорії комунікативної дії Ю.Хабермаса, когнітивної прагматики Т. ван Дейка, онтологіі розуміння П.Рикера.

Нова інтерпретаційна парадигма в реферованій праці розширюється синтезом лінгвоцентричного, текстоцентричного, антропоцентричного та семіотичного підходів у вивченні наративних форм.

Передусім перевага надається антропоцентричному підходу, який пов'язується з інтерпретацією тексту в аспекті його породження (позиція автора) і рецепції (позиція читача). Цей напрям розглядається в дисертаційному дослідженні як спроба подолати наявні класифікації текстів, засновані лише на їх внутрішніх структурних ознаках. Залежно від фокуса дослідження як складники антропоцентричного підходу виокремлюються психолінгвістичний (Т. М. Дрідзе, О. О. Леонтьєв, А.Р.Лурія, О.М.Шахнарович), прагматичний (Дж.Остін, Дж. Сьорль, П.Стросон, Г.Г.Почепцов, Т.В.Радзієвська), дериваційний (О.С.Кубрякова, Л.М.Мурзін) та когнітивний (Т.ванДейк, Ю.М.Караулов, О.С.Кубрякова) аспекти вивчення наративних форм.

Сучасний стан вивчення наративних форм відзначається необхідністю лінгвопоетичного аналізу-інтерпретації в системі сформованих методів дослідження текстових процесів. Лінгвопоетичний аналіз-інтерпретація ґрунтується на процесах мовного синтезу, єдності "суб'єктивного й об'єктивного" в художньо-мовній практиці (В. Гумбольдт). Вплив законів мови на духовну діяльність виявився в спрямованості текстової діяльності на поєднання системного та інтенційного начал, що диктується наративними формами. У зв'язку з цим наративна форма набуває нового змісту і розуміється як оригінальне, творче виявлення текстової діяльності автора, відтвореної в семантиці, наративі й прагматиці тексту. Йдеться про системне мовне розгортання, пов'язане з обов'язковим дотриманням правил, і про інтенції як вияв естетичного наміру автора твору. Випадки використання тих чи інших наративних форм активізують пошукову й емоційно-оцінну діяльність читача і створюють ілюзію підвищеної енергетики тексту за рахунок переходу на рівень актуального усвідомлення читачем мовної гри стилістичних прийомів і відношень між ними і/або між смислом тексту й індивідуально-авторською моделлю світу. Крізь призму такої дослідницької позиції розуміння лінгвістики наратива розширюється і включає поняття лінгвопоетичного і наративного кодів.

Останні організуються через такі субкоди: культурний, науковий, риторичний, просторовий, хронологічний, соціоісторичний, фатичний, символічний, акціональний, енігматичний, загадковий та художнього інтеракту, дослідження яких відкриває широкі перспективи для майбутнього лінгвістики тексту і пов'язується з вивченням феномена інтимізації.

Розділ ІІ. Концептуально-термінологічний апарат інтимізації художнього мовлення автора.

Інтимізація в працях Л.А.Булаховського розуміється, по-перше, як "художні способи, що ставлять за мету наблизити самого поета до зображуваного, а по-друге, як своєрідні спонукання читача до того, аби він поділив разом з автором елементи його творчої праці".

Згодом інтимізація художнього мовлення набула в працях ученого стилістичної спрямованості, пов'язаної з вибором мовних засобів для створення специфічних емоційно-експресивних відтінків розповіді, і почала розглядатися як особлива цільова настанова, стилістико-синтаксичний прийом.

Однак і донині чіткої категоризації цей термін не дістав, про що свідчить вживання близьких за змістом з інтимізацією таких лінгвістичних понять, як комунікативні форми, комунікативний прийом, комунікативний спосіб (Г.Г.Почепцов), засоби вираження особи (Р.Якобсон), інтимізуючий прийом спілкування (Н.П.Бадаєва), мовленнєві засоби партитурності (І.К.Білодід), мовленнєві сигнали образу автора (В.В.Виноградов, М.П.Брандес), прихований ліризм (Т.В.Булигіна), прихована публіцистичність (О.В.Швець), авторська зверненість, адресованість (Н.Д.Арутюнова, В.М.Пестунова, О.П.Воробйова), сигнали діалогічності (Н.Є.Сулименко), художній діалог (М.М.Бахтін), суб'єктно-адресатні відносини (Т.В.Радзієвська), інтимізуючий дискурс (M.Freeman), художній інтеракт (Т. ван Дейк, Н.С.Болотнова, Ю.В.Крістева, І.В.Арнольд, З.О.Гетьман) тощо, які віддзеркалюють різні аспекти комунікативно-прагматичного і художньо-семантичного підходів до вивчення авторської розповідної манери в текстах.

Представники комунікативно-прагматичного підходу (Г.Г.Почепцов, Т.Г.Винокур, О.К.Яскевич) вважають, що інтимізація, генетично належачи до розмовного мовлення, виникає при безпосередньому спілкуванні в процесі передачі інформації, добре відомої адресанту й адресату, яка сприймається ними адекватно й використовується переважно в неофіційній (інтимній) сфері спілкування (Г.Г.Почепцов).

Художньо-семантичний напрям характеризується широтою досліджень (В.В.Виноградов, М.М.Бахтін, Н.П.Бадаєва, М.О.Карпенко, А.М.Васильєва, Ю.О.Бєльчиков та ін.). Інтимізація найчастіше розглядається як такий спосіб художньої обробки матеріалу, внаслідок якої виникає ефект емоційно-інтелектуального спілкування автора з читачем. У цьому разі інтимізація генетично пов'язується з писемним або внутрішнім мовленням.

У формуванні цього напряму значну роль відіграли праці М. М. Бахтіна, який конститутивними ознаками інтимного мовлення вважав глибоку довіру до читача, звертання до його чуттєвості, розуміння, що реалізуються через розкриття внутрішнього я автора. Концептуальні положення М.М.Бахтіна творчо відбилися в працях А.Н.Васильєвої, яка серед комплексу стилетвірних факторів виокремлює такі: 1) адресант як особливий тип особистості, інтимно звернений до "широкого читача", 2) принципово близький до адресанта "свій" адресат, здатний засвоювати імпліцитний шар змісту, 3) атмосфера інтимності, відторгнення від реальності, добровільне підпорядкування адресата естетичному наміру адресанта. В розумінні І.К.Білодіда інтимізація реалізується на інтонаційно-синтаксичному рівні через інтимізуючі інтонації, що функціонують як спосіб, паралельний будові речень, при якому живе розмовне мовлення передається за допомогою риторичних запитань, окличних речень, побудов запитань-відповідей, ужитих не в прямому мовленні. Тут важливим є те, що в україністиці вперше інтимізація визначається через текстову категорію тональності, під якою в сучасних дослідженнях розуміють суб'єктивну модальність (Ю.Д.Апресян, Н.Д.Арутюнова, А.М.Приходько, І.В.Смущинська, О.О.Селиванова та ін.). Ще один етап вивчення інтимізації пов'язується з дослідженнями Ю.Бєльчикова: на матеріалах публіцистики учений розглядає інтимізацію як своєрідне відображення впливу усного розмовного мовлення на книжне. Лінгвістичний статус інтимізації як текстової категорії вперше визначає у своїх розвідках С.П.Денисова.

Спираючись на традиції Л.А.Булаховського та ідеї представників комунікативно-прагматичного і художньо-семантичного напрямів, під інтимізацією розуміємо інтегровану процесуальну текстову гіперкатегорію, яка включає категорії автора, читача і суб'єктивно-оцінної модальності, співвідносні в процесі текстової діяльності, що спричиняє адекватність художнього тексту його інтерпретації. Категорія автора програмує наративні форми і моделює тип мовлення автора як результат наративно-текстової дії. Категорія читача є гіпотетичною. Читач виступає як адресат іллокутивного наміру автора. Авторська суб'єктивно-оцінна модальність якісно видозмінює розповідь, перетворюючи її на інтимізовану.

Широке розуміння інтимізації дає змогу витлумачити її як код індивідуальної манери письменника, спосіб, в який автор зашифрував художню інформацію у зв'язку з естетичним наміром (далі ЕН) відтворити ефект емоційно-інтелектуального спілкування з читачем. ЕН автора в цій ситуації передбачає започаткування дружніх стосунків з читачем - підтримку, продовження цих стосунків - та їх завершальну фазу.

Категорія автора є основною в ситуаціях інтимізації, адже презентує індивідуально-авторську модель світу через семантику просторово-часових координат. У різних дослідників співвідношення просторової і часової моделей позначається термінами хронотоп, за М. М. Бахтіним, художній простір, за В. В. Шкловським, Р. О. Якобсоном, Д. С. Лихачовим, подійний простір тексту - континуум, за Ю. М. Лотманом, просторово-часовий континуум, за Т. В. Філат, просторовий комплекс тексту, за Б. М. Путиловим.

Поняття хронотопу і континууму видаються найбільш відповідними для дослідження феномена інтимізації і вживаються як взаємодоповнювальні. У зв'язку з цим хронотопний континуум розуміється 1) як мовне вираження просторово-часових характеристик у художньому тексті (М.Бахтін, U.Ecо, Є.Реферовська) та 2) дослідження тексту як простору (Sh.Spenser, W.Holtz, R.Jackendorff). Другий підхід є ширшим, згідно з яким простір постає як потенційний текст. Специфіка хронотопного континууму виявляється в ситуаціях інтимізації і полягає в тому, що категорії простору і часу поряд з наративними формами визначають позицію і функції автора тексту.

Головною особливістю ситуацій інтимізації є відсутність безпосередньої взаємодії автора з читачем. Імітація усного мовлення здійснюється способами діалогізації художнього мовлення. Діалогізація авторського мовлення утворюється внаслідок використання катехізичних єдностей (послідовності двох і більше запитань-відповідей), звертань, займенників у формі 2-ї особи, наказового способу дієслів, оскільки ті мовні засоби передбачають наявність співрозмовника й реакцію останнього.

Залежно від того, які з мовних засобів домінують, виділяються види ситуацій діалогізації, що, ґрунтуючись на первинних функціях діалогічності мовлення (наявність суб'єкта - автора і адресата - читача), роблять авторське художнє мовлення інтимізованим. Виділяємо ситуації повідомлення, імперативності та апеляції.

Ситуація повідомлення засновується на вторинних функціях усного діалогу, які в художньому творі виконують естетичне навантаження. Ситуація повідомлення передається через внутрішнє мовлення автора, зокрема засобами поетизації та авторської оцінки. Авторське ставлення й оцінку зображуваного передають модальні слова (укр. словом, може, здається, мабуть; рос. наверное, может быть тощо), які виконують функцію вставних слів: "І тільки одного він, здається, не любив, коли йому починали говорити, що він - байстрюк, а батько його - пан" (В. Винниченко); "А Бог, церковь? Может быть, она была равнодушна к религии" […] (М. Булгаков).

Ситуація імперативності включає такі елементи діалогізації, як спонукання та волевиявлення, виражені спонукальними реченнями, що містять прохання, вказівки, а також накази. Найпоширенішою моделлю авторського діалогізованого мовлення є директивне речення (Г.Г.Почепцов) з дієсловом наказового способу + заперечна частка не, які надають спонуканню однозначності й категоричності: "Не читайте Уфимских Губернских Ведомостей: из них вы не почерпнете никаких сведений об Уфимской губернии" (А.Куприн). Як видно з прикладу, ситуація імперативності створюється сильними засобами усного діалогу - наказовим способом дієслів і займенником 2-ї особи множини вы. Ці засоби мають інтимізуючий потенціал, завдяки яким створюється ефект авторських настанов читачеві, включаючи останнього до діалогу.

Ситуація апеляції виникає при використанні звертань, квеситивних та невласне-питальних речень, а також дієслів наказового способу у функції звертань: "…Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце на чужині?" (В.Винниченко); Помнишь, нынче грозы в Васильевском? Помнишь, как боялся их весь наш дом? Представь, я теперь лишился этого страха" (И. Бунин).

Ситуації інтимізації варіюються залежно від типу суб'єкта - автора твору. Репрезентантом авторського інтимізованого художнього мовлення може бути як сам його творець (назви творів, епіграфи, примітки, виноски, іноді - парантези тощо), так і образ автора, який залежно від характеру розповіді виявляється через фігуру наратора (розповідача, оповідача)1¹ Слід відзначити, що в українській лінгвопоетиці "розрізнюються категоризовані терміни розповідач й оповідач, насамперед, через різне граматичне виявлення їх у розповіді: розповідач виступає у формі 3-ї особи, а оповідач - у формі 1-ї особи" [Літературознавчий словник-довідник 1997: 603]. або як нейтральний суб'єкт художнього твору, або як персонаж, або як ліричний суб'єкт. В координатах досліджуваного феномена інтимізації наратор виступає синтезованою текстовою категорією, є епіцентром твору, індивідуальною словесно-мовленнєвою структурою (наративною структурою), яка пронизує всю архітектоніку художнього тексту й визначає кореляцію всіх його складників. Авторська наративна структура - це специфічно організований наративний акт, що складається з сукупності вигаданих ситуацій з послідовним чергуванням різних фрагментів авторського художнього мовлення.

Авторська наративна структура в ситуаціях інтимізації визначається:

1) мовною формою вираження наратора (гомодієгетична наративна форма - 1-а особа однини дієслів і займенників і гетеродієгетична наративна форма - 3-а особа однини дієслів і займенників);

2) фокалізацією, або наративною перспективою (необмеженою - ННП, коли наратор не експлікується, концентрованою - КНП, коли наратор є маркованим, і комплексною - КомНП, коли наявні кілька нараторів);

3) наративним рівнем (екстрадієгетичний наратор - зовнішній щодо дієгезису й інтрадієгетичний наратор - внутрішній, що є частиною дієгезису).

Найбільш типовими і для української, і для російської художньої прози досліджуваної доби виявилися такі авторські наративні структури:

- персоніфікована гомодієгетична наративна структура;

- персоніфікована автодієгетична наративна структура;

- неперсоніфікована гетеродієгетична наративна структура;

- екстрадієгетична наративна структура;

- авторсько-персонажна наративна структура;

- ускладнена інтрадієгетична наративна структура.

Розділ ІІІ. Інформаційно-смислове моделювання художніх інтимізованих текстів.

Авторська модель світу як наративний код потребує передусім розгляду з точки зору її місця в структурі художнього твору. Характер моделювання авторської свідомості розкривається через послідовне здійснення таких операцій: 1) виділення інтимізованих текстів на основі логіко-семантичного, структурно-семіотичного, квантитативно-прагматичного, комунікативно-синтаксичного принципів сегментації хронотопного континууму та застосування методу безпосередніх складників; 2) репрезентацію концептуальної, комунікативно-прагматичної, фактуальної, імпресивної та естетичної інформації як субкодів наративного коду інтимізації.

Визначальним принципом у виділенні діалогізованих фрагментів авторського художнього мовлення - інтимізованих текстів (далі ІТ) послужила логіко-семантична основа - конститутивна ознака художнього мовлення автора, яка відображає особливості мисленнєвого процесу читача, його здатність фіксувати одночасність (опис), послідовність (оповідь), причиново-наслідкові відношення (міркування).

ІТ розглядається як дихотомічне утворення: по-перше, як одиниця тексту і, по-друге, як цілісне авторське висловлення, що характеризується структурно-смисловою завершеністю, зв'язністю, тематичною одноплановістю та наявністю засобів інтимізації.

Виділення ІТ в художньому тексті зумовлюється також характером квантитативно-прагматичної сегментації, що складається з двох її підвидів - об'ємно-прагматичної та контекстно-варіативної.

Мета об'ємно-прагматичної сегментації - сконцентрувати увагу читача на естетично значущих моментах художньої розповіді. Одиницями об'ємно-прагматичної сегментації є:

ІТ-абзаци (ІТ-ІА), які оформлюють нову інформацію в хронотопному континуумі, виділяючи важливі думки автора: "Сделаю предисловие: читатель, может быть, ужаснется откровенности моей исповеди и простодушно спросит себя: как это не краснел сочинитель? Отвечу, я пишу не для издания; читателя же, вероятно, буду иметь разве через десять лет, когда все уже до такой степени обозначится, что краснеть уж нечего будет. А потому, если я иногда обращаюсь в записках к читателю, то это только прием. Мой читатель - лицо фантастическое" (Ф.М.Достоевский).

ІТ-НФЄ (надфразові єдності) оформлюють ці думки відповідно до опису, оповіді, міркування.

ІТ-НФЄ-описи призначені для характеристики явищ природи, предметів, осіб тощо через визначення їхніх ознак: "Кожний той зморщок кричить болем. Гляньте, очі його з червоними жилками в яких горять блискавки. Гляньте, він навіть без кашкета, і вітер, рвучкий, осінній, що дме з-над угорської долини, патлає його рідке волосся, і ніби віхоть соломи. Поле його куцана розпадається на всі боки, ніби якісь особливі крила особливого неземного птаха" (У.Самчук).

В ІТ-НФЄ-оповідях відображається розвиток подій, їх наративна організація, рух сюжету до розв'язки. Основне смислове навантаження при цьому припадає на дієслова-присудки доконаного виду, а з присудком у формі недоконаного виду ІТ-НФЄ-оповіді відбивають результат дії: "Да, кстати: я уверен, что, прочитав эти строки, многие назовут меня интеллигентом и неврастеником. Насчет первого не спорю, а насчет второго предупреждаю серьезным образом, что это заблуждение. У меня и тени неврастении нет" (М.Булгаков).

ІТ-НФЄ-міркування зустрічаються в гетеродієгетичній формі розповіді. Як правило, такі ІТ-НФЄ-міркування мають у своєму складі елементи опису й оповіді. У них виражаються здебільшого авторські думки або міркування головних героїв. Специфіка ІТ-НФЄ-міркувань полягає в тому, що в їх складі використовуються дієслова минулого часу, які переключають оповідь з одного часового плану в інший - теперішній: "Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадковою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… “А добре б - дізнатися: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? Яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?..” (П. Мирний).

Проте не всі речення, які входять до складу тексту, утворюють ІТ-НФЄ. Речення, які є вільними, або ізольованими, - ІТ-ІР, слугують для вираження авторських емоцій, вражень, сентенцій тощо. ІТ-ІР функціонують для актуалізації читацької уваги та є композиційними засобами сегментації: "А рассвет четырнадцатого декабря восемнадцатого года под оконцем застал Козыря полковником петлюровской армии, и никто в мире (и менее всего сам Козырь) не мог бы сказать, как это случилось" (М.Булгаков).

З погляду контекстно-варіативної сегментації ІТ - це тематично єдиний фрагмент тексту з особливою організацією в ньому фактуальної інформації й особливим способом організації мовних засобів.

Отже, ІТ можуть складатися з 1) ІТ-ІА, 2) ІТ-НФЄ - проміжного утворення між абзацом й окремим реченням та 3) ІТ-ІР, які утворюють інтегративний сегмент гіперсинтаксичної ієрархії. Механізми, за допомогою яких встановлюються ієрархічні відношення між типами ІТ, включають критерій, що був сформульований дескриптивною лінгвістикою як метод безпосередніх складників. Цей метод застосовується при з'ясуванні ієрархічних ступенів інтеграції ІТ. Щоб виявити ці ступені, необхідно згорнути ІТ, здійснити його послідовну редукцію, яка передбачає виконання правил, заснованих на виявленні тісних зв'язків між елементами-структурами (ІТ-ІА, ІТ-НФЄ, ІТ-ІР) в ІТ. Порядок членування ІТ визначається силою зв'язків: чим слабший зв'язок, тим вищий ієрархічний рівень синтаксичних відношень і відповідно тим простіше ІТ розкладається в процесі аналізу.

Враховуючи факт ієрархічної організації ІТ, доходимо висновку, що останні характеризуються найважливішими семіотичними аспектами авторського художнього мовлення: номінацією (експлікує загальну ситуацію, відображувану в ІТ), предикацією (розкриває характер відношення до дійсності цієї ситуації), тематизацією (включає інформацію ІТ у розгортуваний смисл цілого тексту) та інтимізацією (здійснює таку конотаційну репрезентацію смислу, що реалізує ситуативно зумовлений вплив на читача, який відповідає ЕН автора).

Сукупною дією номінації, предикації, тематизації й інтимізації формується субкод художнього інтеракту через різні ієрархічні типи ІТ.

В основу такої інтерпретації ІТ покладено структурно-семіотичний підхід, який дозволяє простежити утворення авторської моделі світу, зокрема розвиток художньої взаємодії та породження семантичних і прагматичних ефектів при включенні в художній інтеракт адресанта й адресата.

Адресантом у художньому інтеракті може бути: 1) титульний автор з його наміром виразити свій естетичний ідеал, 2) образ автора, що реалізується через персоніфікованого гомо/автодієгетичного наратора (оповідача) в структурі хронотопного континууму або неперсоніфікованого гетеродієгетичного наратора - екстрадієгетичного в хронотопному континуумі, а адресатом - 1) потенційний читач - суб'єкт, що читає й сприймає текст, 2) образ читача - авторське уявлення про читача. Ці структурно-системні елементи художнього тексту залежно від наративної програми автора утворюють три типи художнього інтеракту.

Перший тип художнього інтеракту титульний автор/потенційний читач є умовним, адже титульний автор виявляє себе через авторський коментар. Останній поділяється на внутрішньотекстовий та позатектовий. Позатекстовий авторський коментар має місце тоді, коли залучаються антиципаційні позатекстові засоби інтимізації: передмови, примітки автора тощо. Всі позатекстові засоби зумовлюють прагматичну й контекстно-варіативну сегментацію тексту і розраховані на відвертий вплив на читача, оскільки є безпосередньо авторськими думками конкретного письменника.

Характерним і водночас нестандартним прикладом може служити “Вступна новела” Миколи Хвильового, написана ним спеціально для першого видання його творів: Хвильовий Микола. Твори: В 3-х т. - Х.: ДВУ, 1927. - Т.1 (Сині етюди), в якій певною мірою відбилися всі структурні й змістові ознаки передмови, зокрема її пропедевтична щодо подальших творів роль. Авторську модель світу у "Вступній новелі" експлікують культурно-символічний, акціональний, енігматичний, науковий, хронотопно-континуумний субкоди, а також субкод загадки.

Культурно-символічний субкод новели становить образ літньої зливи. Переносне значення дощу (води) - першоначало, а омовіння (той лінгвокультурологічний аспект міфологеми, який мігрував до християнства) насамперед є символом другого народження людини (С.Аверинцев), що пронизує всю новелу - від початку й до фінальної її частини. Невипадковим також є використання синього кольору в новелі, який має різні семантичні відтінки і є опозицією червоному кольору (символу пролетаріату) як його заперечення. Навіть назва першої збірки "Сині етюди" засвідчує ці семантичні відтінки; на початку і в кінці передмови вживаються такі повтори: "…з капелюха Шпола тече чомусь синя вода", які теж мають прагматичну спрямованість.

Акціональний субкод підтримує наративний каркас новели, яка складається з двох частин, відмінних за наративними формами. Перша акційна частина є дієгетичною, в якій дійові особи здійснюють певні вчинки. Вона завершується фінальним ІТ: "[…] про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу […]", де в кількох словах сконцентрувано цілий спектр значень. Друга частина є екзегетичним наративом, де подається характеристика М.Хвильовим власної творчості у розмові з друзями, які переконують його погодитися на видання творів. Ця частина виходить за межі суто інформативної мети і, незважаючи на самоіронію автора (коли письменник розподіляє "Вступну новелу" на окремі підрозділи - назва і структура книги, зміст, форма, мова і стиль), найбільше відповідає формі передмови.

Поєднання іронії з серйозними роздумами автора (про реальну життєву основу власної творчості) формують герменевтичний субкод новели: від фрагментів захоплення потенційного читача певними стильовими забарвленнями (де йдеться про мрії письменника створити свій стиль, і про власний, ще не написаний, твір тощо) до перекодування адресата в інший художній інтеракт (утвердження цих мрій через "віру"). Такий естетичний ефект ускладнює сприйняття твору і призводить до поліваріантності його інтерпретацій. Так само інваріантним можна вважати ІТ: "… я люблю до безумства наші українські степи" (символ волі й простору), […] "люблю вишневі садки" (інтертекстуальне включення садок вишневий коло хати викликає в читача власні асоціації з творів Т.Шевченка і картини колишньої України).

Субкод загадки формується через концепт смерть, що зустрічається тричі у "Вступній новелі". Вперше - у висловленні Я вірю в "загірню комуну" і вірю так, що можна вмерти (втрата віри, напевне, й означає смерть), вдруге - як з'ясування того, що вона вже для нього настала, бо про неї, свою загадкову смерть, М.Хвильовий згадує на могилі комунара Еллана як про факт, що вже стався, і нарешті, в третьому випадку смерть постає у формі свого інобуття - безсмертя. "Така антисмерть теж є можливою лише у вірі, у вірі в слово, яке набуває тут розширеного смислу - від біблійного Логоса до творчості як такої" (Ю.Безхутрий). Цим пояснюється суто суб'єктивне я в передмові, зокрема через експліцитне виявлення Я - вірю!.

Науковий субкод криється в самій назві "Вступна новела" і реалізує найважливіші знакові функції: створює ефект певної "наукоподібності".

Хронотопно-континуумний субкод включає всі три часові модуси: вчора: "Вчора в "Седі"[…]", сьогодні: "А сьогодні над Харковом […]; […] сьогоднішній день мусить принести […]" і завтра: "Завтра піду на могилу […]". Проте це лише поверхове враження, а основне функціональне навантаження в цій передмові припадає на теперішній наративний час, в якому трансформуються минулий і майбутній; вони є рівнозначними складниками теперішнього часу: "Ти подаєш великі надії, і я певний, що суспільство на наступний рік обере тебе членом парламенту…".

Просторові відношення в передмові є асиметричними, зорієнтованими і на локальний простір (кав'ярня, вулиця місця тощо), і на безмежний континуум без певної локалізації топосу. Такий поліцентризм простору засвідчує КомНП, адже простір формується тут як титульним автором, так і наратором / персонажем. Кожен просторовий центр має власну семантику, що розкривається в психолого-каузальній характеристиці авторської моделі світу. Поліцентризм і динамічність зміни фокусування цих центрів відіграють провідну роль у формуванні семантичних ознак передмови, а її простір втрачає лінійність і поділяється на окремі, іноді хаотично розташовані, топоси. Але цей хаотизм об'єктивно дозволяє потенційному читачеві максимально різнопланово сприйняти зображуваний світ.

Виходячи з функціонального навантаження, яке виконують передмови в художньому тексті, їх не можна вважати позатекстовими засобами буквально. Вони дійсно автосемантичні, але функціонувати самостійно у відриві від художнього твору не можуть, тому що є частиною цілого.

Як правило, в художньому тексті передмови в основному мають проспективну спрямованість, що налаштовує читача на таке прочитання, розуміння й сприйняття твору, яке запланував собі автор. Цей момент є надзвичайно важливим для створення інтимізованої тональності всього твору та вибору наративної форми.

Окрім передмов, до проспективних позатекстових засобів належать епіграфи, з яких читачеві стає зрозумілою тематика твору, завдання, мета й позиція автора.

Автором епіграфа-роздуму до етюду М.Коцюбинського “Лялечка” є французький поет F. Coppйe, а адресантом - титульний автор. Епіграф містить лаконічні роздуми письменника, в яких імпліцитно простежується його позиція щодо моральних питань безвихіддя в життєвій ситуації, його бажання й прагнення щось переглянути, змінити в цьому світі й в особистих почуттях:

З-поміж позатекстових засобів особливу функцію (уточнення, пояснення для читача) виконують примітки автора: "Помню, что я пошёл в лес и, ища тропинки, не глядя вперёд, направился куда ноги пойдут1. 1Тут в рукописи Камышева зачёркнуто сто сорок строк. - А. Ч." Примітки автора в структурі художнього твору подаються при основному викладі подій, виділяючись “сильними” розділовими знаками. Як правило, це лексичний еквівалент чи тлумачення будь-якого поняття, пов'язаного з маловідомим читачеві аспектом навколишньої дійсності: "Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи".

Другий тип художнього інтеракту неперсоніфікований гетеродієгетичний наратор / потенційний читач виявляється в ситуації, коли наратор перебуває поза хронотопним континуумом, і формується через опозицію наративних форм 3-а особа / 2-а особа. Оскільки в цьому разі наратор є імпліцитним, то і способи його виявлення є непрямими. Найчастіше це парантетичні конструкції - парантези, оформлені дужками або тире: "Як Остапа, так і Андрія - коли затягнеться війна - можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому дев'ятнадцятий рік) і, значить, можуть забрати всі її надії" (М.Хвильовий).

У текст може вводитися опис зовнішності героя від наратора, що перебуває поза хронотопним континуумом: "Був він тоненький, можна сказати, ніжний і якийсь запашний, як шкіра з абрикосу. В правому куточку уст ховалась його приємна й надзвичайно улеслива усмішка, з-під простеньких окулярів виглядали його безперечно хитренькі очі. Але коли б, скажім, оголошено було конкурс на кращий зразок втіленої ввічливості, він, напевне, дістав би на ньому першу премію" (М.Хвильовий) за допомогою вставних слів, створюючи своєрідну (деякою мірою неоднозначну, часом іронічну) авторську характеристику. В цьому прикладі образ одного з персонажів (професора) відтворений автором за принципом парадоксу: ховалась приємна й надзвичайно улеслива усмішка, хитренькі очі (непрямий зовнішній покажчик відсутності духовності) й простенькі окуляри (стереотипна ознака інтелігентності), досить ввічлива на вигляд людина сприймається принаймні якось не зовсім позитивно. Цей парадокс розв'язується зауваженнями для читача через уведення вставних слів, у зв'язку з чим інформація набуває характеру істинності, і читач підведений до кінцевого висновку про те, що героя слід сприймати з іронією: в його образі переважає негативна оцінка.

Значно рідше виявлена опозиція реалізується за допомогою дієслів майбутнього часу та наказового способу, коли автор позначає те, що невідомо читачеві, зокрема налаштовує читача на подальше прочитання твору, вживаючи дієслова в наказовому способі, наприклад, такі, як читайте далі: "Тепер, як запевняє Методій Кирилович (про Методія Кириловича читайте далі), на цій вулиці ви не зустрінете жодного чиновника того ж таки імператорського режиму" (М.Хвильовий). Засобами інтимізації тут є дейктичне слово тепер, актуалізоване дієслово не зустрінете із заперечною часткою не, яка виражає категоричність автора, парантетична конструкція в дужках і особовий займенник 2-ї особи множини ви.