Проблематика й особливості поетики романів і повістей Михайла Старицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка

УДК: 82.116.12 - 3

проблематика й особливості поетики романів і повістей михайла старицького

10.01.01. - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ПОЛІЩУК Володимир Трохимович

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української літератури і компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Мишанич Олекса Васильович, завідувач відділу давньої і класичної української літератури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Ковальчук Олександр Герасимович, завідувач кафедри української літератури Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя;

доктор філологічних наук, професор Ткачук Микола Платонович, завідувач кафедри історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка;

доктор філологічних наук, професор Корпанюк Микола Павлович, професор кафедри української та зарубіжної літератури Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Провідна установа - Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м.Дрогобич, Львівська область.

Захист відбудеться “8” грудня 2003р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м. Київ - 1, вул.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ - 1, вул.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 03 листопада 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Нога

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У тисячолітній історії українського письменства, на жаль, є ще чимало “білих плям” чи “темних місць”: часом це цілі періоди малодослідженого чи й недослідженого поступу, десятки “призабутих” персоналій чи масивів творів, здебільшого силоміць вилучених з активного літературного й наукового вжитку. Причини такої ситуації різні, та найчастіше вони лежать у політично-ідеологічній площині, у століттях бездержавності. художній старицький проза класика

Державницький статус, у якому перебуває Україна вже понад десять років, звільнення національної свідомості від стереотипів і догм попередньої політичної доби, відкриває нові, необмежені дослідницькі можливості в осмисленні практично всіх проблем у всій повноті. Сприятливими є і докорінні зміни в розстановці соціально-ідеологічних акцентів у розвитку світової цивілізації, переосмислення долі й ролі в ній України як незалежної держави, її внеску до світової духовної скарбниці. На такій благотворній хвилі активно відбувається процес відкриття “нових старих” імен і творів, ширшає коло осмислюваних тем і проблем, набуває необхідної повноти літературний процес, у т.ч. класичний, теж осмислений недостатньо.

Попри те, що невдовзі мине сто років з дня смерті М.П.Старицького (1840 - 1904), визначного письменника і громадського діяча, а його об'ємна й багатогранна спадщина все ще не дістала належної оцінки. Лише поезія митця удостоїлася доволі глибокої наукової уваги, драматургія ж на таку увагу здобулася тільки в останні десятиліття, хоч тут (як і в поезії теж, але дещо меншою мірою) іще триває осмислення й переосмислення, долання давніх і ближчих стереотипних оцінок. Такі ж задавнені й далеко не завжди слушні оцінки-стереотипи тяжіють над перекладами і театральною діяльністю Старицького. Що ж до прозової спадщини письменника, то вона в цілому практично випала з уваги науки про літературу. Окремі статті чи передмови до видань жодним чином не вичерпують проблему. Як правило, майже в кожній із них констатується той факт, що “цікава й об'ємна прозова спадщина Старицького є малодослідженою”, і така тенденція ведеться від винятково сумлінного й компетентного Івана Франка до останніх за часом досліджень.

Причини недослідженості прозової спадщини письменника різні: і значний її обсяг (понад 70 творів, серед яких сім масштабних романів), й активне культивування в ній проблеми національного (українського) буття, у т.ч. увага до історичних постатей, над якими донедавна тяжіли ідеологічні табу, і співпраця з “неблагонадійною” донькою Л. Старицькою-Черняхівською, і російськомовність більшості творів тощо.

Тим часом різножанрова проза Старицького становить безсумнівний інтерес як історико-літературне, ідейно-естетичне явище - і самодостатньо, і в контексті українського письменства кінця ХІХ - початку ХХ століть - важливого періоду національного літературного розвитку, до якого в останнє десятиліття прикута пильна увага літературознавців. Тому важливість і актуальність цілісного осмислення прозового доробку письменника-класика є цілком обґрунтованими.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Літературне краєзнавство у школі та ВНЗ як наукова й навчально-методична проблема”, над котрою протягом 1998 - 2003 років працює кафедра української літератури і компаративістики Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, а також частково стосується теми “Наукові проблеми сучасного шевченкознавства” (затверджена Міністерством освіти і науки України), над якою працює проблемна група вказаної кафедри. Тема затверджена координаційною радою Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи - здійснити системний аналіз проблематики і художніх особливостей прозової спадщини Михайла Старицького, визначити основні чинники його світогляду і творчої системи, співвіднести проблематику й поетику прози класика з літературним і суспільним контекстом його доби, визначити роль і місце Старицького-прозаїка в історії українського письменства.

Реалізація мети обумовлювала осмислення в роботі таких завдань:

- простежити формування та еволюцію світоглядних та ідейно-естетичних позицій письменника і їх зв'язок (втілення) із прозовою творчістю;

- окреслити історіософські концепції Старицького, особливості їх функціонування у прозі;

- осмислити семантику і функціональні ролі релігійного чинника у творчості митця;

- проаналізувати суспільно-історичний та соціо-культурний контексти епохи, виявити їх впливи на особистість і творчість письменника;

- послідовно і комплексно осмислити формально-змістові особливості романів і повістей Старицького, акцентуючи увагу, зокрема, на жанрово-стильових, сюжетно-композиційних, образотворчих особливостях його великоформатної прози;

- визначити типологічні зв'язки прози Старицького з українським і європейським літературним контекстом; зв'язок прози класика з його ж поетичними творами і драматургією;

- вказати на новаторські здобутки Старицького в розвитку української прози;

- вичленити концепцію героя прози Старицького (романів, повістей, новелістики), особливості її втілення у творах різних родо-жанрових форм;

- обґрунтувати необхідність включення до активного наукового вжитку маловідомих та замовчуваних свого часу творів письменника-класика (передовсім дилогії, повістей, оповідань);

- додатково осмислити формально-змістові особливості новелістики Старицького в контексті української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

- визначити місце Старицького-прозаїка в історії української літератури.

Об'єктом дослідження є передовсім прозові твори Михайла Старицького (романи, повісті, оповідання), а також інші складники його творчої спадщини - поезія, драматургія, переклади, мемуарні тексти, епістолярій, комплексний аналіз яких дозволяє висвітлити постать Старицького як митця і громадянина.

Предмет дослідження - проблемно-тематичний зміст різножанрових прозових творів Старицького та рівень його мистецької вартості; специфіка ідейно-естетичних позицій письменника-класика і їх реалізація у творах; типологічний контекст формально-змістових якостей прози Старицького.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є системний підхід до осмислення визначених проблем. Водночас у різних розділах і підрозділах більшою мірою актуалізувалися ті чи інші методи дослідження: якщо, скажімо, порівняльно-історичний, культурно-історичний, типологічний методи (чи їх елементи) знайшли застосування практично у всіх розділах реферованого дослідження, то елементи біографічного реалізувалися переважно в першому розділі. У зв'язку з переосмисленням у роботі раніших тлумачень окремих прозових творів Старицького, особливо повістей та оповідань, доволі активно реалізувалися принципи герменевтичного методу, а в оцінках стильового дискурсу письменника і формальних ознак його творів - елементи відповідно естетичного і формального методів.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають наукові, літературознавчі дослідження І. Франка, М. Драгоманова, М. Зерова, М. Бахтіна, Ю. Барабаша, Л. Дем'янівської, І. Денисюка, О. Мишанича, Г. Сивоконя, М. Наєнка, Д. Наливайка, Т. Гундорової, Н. Левчик, М. Ільницького, Р. Багрій, Н. Шумило, Г. Грабовича, Є. Нахліка та ін., відповідні розділи історій українського письменства різних авторів і різних епох (С. Єфремова, Д. Чижевського, посібників 80 - 90-х років ХХ ст.).

Наукова новизна одержаних результатів. Реферована дисертація є першою в українському літературознавстві спробою монографічного цілісного дослідження прозової спадщини Михайла Старицького, спадщини, котра досі лишалася практично поза увагою науковців і фактично не була введеною в український літературний контекст другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Досліджений у дисертації матеріал, опубліковані на основі дисертації статті дають підстави і можливість включити прозу класика у відповідний контекст, ввести її до дальшого активного наукового осмислення.

Новизною відзначається й цілий ряд конкретних положень дисертації. Фактично вперше проведений системний аналіз світогляду та інших методологічних аспектів творчості Старицького, а в його контексті вперше і детально відзначено ключову роль релігійного фактора в ідейно-естетичній системі письменника. Порівняно з ранішими судженнями посутньо скориговано оцінки ідейно-естетичних пріоритетів: відзначено домінування не соціальних, а національних і морально-етичних категорій. У характеристиці індивідуального стилю наголошується на домінуванні не реалістичного (як раніше), а романтичного дискурсу, на ґрунті якого розвивався стильовий синкретизм, властивий українському письменству рубежу ХІХ - ХХ століть.

У дисертації вперше цілісно проаналізовано формально-змістові особливості романів і повістей (а в окремому монографічному дослідженні - і новелістики*) Старицького. Практично кожен із розділів і підрозділів дослідження, будучи першим у своєму роді, несе в собі велику міру новизни. Скажімо, посутньо скориговано жанрово-видові характеристики романів і повістей, вперше детально проаналізовано особливості сюжетотворення різних прозових форм письменника, відзначено особливу роль і значення пригодницького чинника у структурі великоформатних творів. Значно глибше й аналітичніше осмислено особливості історизму романів і повістей митця про давнє минуле, “пропорцій” історичного факту й художнього домислу (вигадки). Вперше і в тісному зв'язку з аналізом проблематики й образної структури з'ясовуються історіософські позиції Старицького.

Відносно новим є визначення місця Старицького-прозаїка в українському літературному контексті свого часу як письменника “межового”, котрий послідовно долав у своїй творчості традиційні принципи художнього зображення, що особливо проявилося в новелістиці.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріал, на якому ґрунтується дисертація, може бути використаний у лекційно-семінарських курсах з історії українського письменства ХІХ - початку ХХ століть, у підготовці й читанні спецкурсів і спецсемінарів широкого тематичного діапазону. Матеріали дослідження знадобляться при написанні курсу історії української літератури, підручників, посібників, методичної літератури. Окремі результати дослідження можуть стати органічною частиною сучасних історико- і теоретико-літературних досліджень.

Матеріали, які склали основу дисертації, нині використовуються в курсі історії української літератури другої половини ХІХ - початку ХХ ст., у спецкурсах “Літературна Черкащина”, “Історична тема в українській літературі”, які вже кілька років читаються в Черкаському національному університеті.

Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються досягнення науковців різних часів. Водночас усі ідеї роботи, результати, висновки, наукові судження і сформульовані концепції належать її авторові. Всякі форми використання досліджень інших учених оформлені відповідними посиланнями. Монографії, наукові статті за темою дослідження - одноосібні.

Апробація результатів дисертації. Окремі розділи дисертації обговорювалися на засіданнях відділу давньої і класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України і кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького. Ряд положень дисертаційного дослідження оприлюднено у доповідях та виступах на наукових і науково-практичних конференціях, наукових читаннях і сесіях різних рівнів: П'ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002 р.) і Міжнародній науковій конференції “Спадщина Т.Шевченка як націєтворчий чинник” (Київ, 2003), Третіх Всеукраїнських Єфремовських читаннях (Київ - Черкаси, 2001), 14-й науковій сесії НТШ (Львів, 2003), міжвузівських науково-практичних конференціях “Григорій Сковорода - мислитель, письменник, педагог” (Черкаси, 2002), “Г.Г.Ващенко - видатний педагог національного відродження України” (Черкаси, 2003), а також на Других і П'ятих Всеукраїнських історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Київ - Черкаси, відповідно - 1992-й р. і 1995 рр.) та ін.

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 36 друкованих роботах. Із них: монографій - 2, статей у наукових журналах та збірниках наукових праць - 34.

Структура і зміст дисертації

Структура дисертації визначається її метою і завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи і пункти, висновків, списку використаної літератури і додатків-коментарів. Обсяг основного тексту - 402 сторінки, загальний обсяг роботи - 451 сторінка. Список використаних джерел складається із 437 позицій, додатків-коментарів - 72 позицій.

У вступі дається характеристика станові вивчення досліджуваної теми та її проблематики, аналізуються причини фактичної недослідженості художньої прози Старицького (упереджені оцінки, цензурно-ідеологічні обмеження, значний обсяг, мова творів), пропонуються сучасні оцінки кожної з таких причин, зокрема, факту російськомовності більшості прозових творів письменника. Відповідно обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначаються його мета і завдання, задіяна методологія, розкрито новизну і практичне значення роботи, вказано на апробацію дисертації.

Відзначається, що узагальненим концептуальним завданням роботи є системне дослідження романно-повістевої прози Михайла Старицького, її проблематики й художніх особливостей, місця в загальноукранському літературному й культурологічному контексті другої половини ХІХ - початку ХХ століть, віднайдення типологічних паралелей із творами європейських авторів.

У першому розділі дисертації - “Методологічні аспекти творчості Михайла Старицького” - вперше системно досліджуються світоглядні й ідейно-естетичні аспекти життя і творчості письменника-класика, їх реалізація в конкретних прозових текстах. Відзначаються також унікальні особистісні якості М.Старицького, котрі забезпечили йому в “організації літературного життя 90-х р.р. таку ролю, на яку не мали сили ні Куліш, ні Щоголів, може, й обдарованіші від нього як поети та стилісти” (М.Зеров).

Перший підрозділ “До характеристики світогляду митця” присвячений аналізові різних аспектів світоглядної системи М.Старицького, яка розглядається на тлі суспільно-політичних і культурно-духовних процесів України другої половини ХІХ століття. Автор відзначає, що крім сприятливої в духовно-виховному сенсі родинної атмосфери на формування світоглядних принципів Старицького мали значний вплив його старші сучасники і ровесники, коло яких визначає сам письменник, - М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, звичайно ж, Т.Шевченко. Дуже помітну роль у громадянському становленні Старицького відіграв М.Драгоманов і такі патріотичні громадські об'єднання, як Кирило-Мефодіївське братство, київська “Громада” (“Стара громада”). Безсумнівно, видатна роль у формуванні світоглядних позицій Старицького належить М.Костомарову, ідеям, закладеним у “Книгу буття українського народу” та в інші праці відомого історика й успішно використаних Старицьким у пізніших творах (романах, повістях) історичної тематики.

При аналізі особливостей світогляду Старицького передовсім звертається увага на його політичну складову (пункт 1.1.1.), на певну еволюцію політичних (включаємо в цей термін і аспекти національні, державницькі) поглядів і позицій. Відзначається, що в українському національно-демократичному русі 60 - 80-х років ХІХ ст. поступово окреслилися дві ідейні тенденції - прихильники політичної боротьби (і щодалі радикальнішої,) очолювані М.Драгомановим і орієнтовані на селянство й робітництво, і “культурники”, ліберальні демократи з В.Антоновичем на чолі. Останні, як відомо, орієнтувалися на всі національно свідомі верстви, прагнули їх об'єднання.

У дисертації вказується, що на початковому етапі свого громадівства Старицький явно тяжів до ідейної лінії Драгоманова і бачив в останньому безсумнівного ідейного лідера всього українського руху. Водночас молодий письменник вів активну культурницьку діяльність, у т.ч. і власною оригінальною та перекладною творчістю. Відхід Старицького від радикальних політичних ідей, зрештою, від Драгоманова, випадає на рубіж 70 - 80-х років, і відбувається він під дією, треба думати, цілого ряду факторів і особистого, і суспільного життя. Але першоосновою були, очевидно, усе ж причини політичного плану: Старицький явно зневірився в радикалізмі, у правильності, моральності революційних перетворень. Значною мірою такі думки і настрої письменника пізніше відбилися в його повістині “Зарница” і деяких оповіданнях. Громадянськи і творчо активний митець помітно зближується з “культурницькою” лінією В.Антоновича.

Одним із ключових чинників, якщо не найвизначальнішим, котрий впливав на формування світоглядної системи Старицького, був чинник релігійний. Саме релігійність, на думку автора дисертації, як система духовних (християнських, православних) принципів став для письменника основною альтернативою (чи одною з таких) до політичного радикалізму 70-х, своєрідним універсальним “інструментом”, з допомогою якого у творах і діяннях митця перевірялися й осмислювалися проблеми не тільки світоглядного, а й інших семантичних планів. Така альтернатива зовсім не була випадковою ні для самого Старицького, ні для його доби, адже вона органічно входила в неонародницьку методологію, до якої вельми швидко еволюціонував письменник від радикального народництва.

Дуже важливою складовою світогляду Старицького було його слов'янофільство, за семантикою якого можна визначити цілий ряд світоглядних ознак не тільки самого письменника, але й особливостей усього “українського” слов'янофільства другої половини ХІХ ст. Ідеї слов'янофільства реалізувалися Старицьким у цілому ряді творів, передовсім поетичних. За глибиннішим змістом позначене “європейськістю” слов'янофільство Старицького назагал було патріотичним, українофільським, близьким до семантики Шевченкового слов'янофільства.

Окремим пунктом (1.1.2.) аналізується соціальна складова світогляду М.Стрицького, котра значною мірою зумовлювалася облюбованою народницькою/неонародницькою ідеологією митця. Свого часу І.Франко досить слушно відзначав, що “поезія Старицького обертається звичайно навколо соціальних тем”1. Із прозою ситуація помітно інша. Важливим чинником соціальної складової світогляду письменника було усвідомлення ним і, відповідно, інтерпретація у творах поняття “народу”. У прозі Старицького, писаній у 90-х - на поч. 900-х років, коли неонародницький у своїй суті й неоромантичний у близькій перспективі мотив деідеалізації народу утвердився в системі цінностей митця, тема народу ставиться доволі часто й характеристично (у трилогії, дилогії, новелістиці).

Соціальна складова світогляду Старицького реалізувалася і в художньому моделюванні у творах соціальних конфліктів. Вони у прозі письменника назагал не антагоністичні і, що концептуально важливо для письменника, їхня гострота, якщо вона є, зазвичай “знімається” (або суть конфлікту пояснюється чи й вичерпується) фактором релігійно-духовним. Особливо тут показова повість “Розсудили”, дещо менше - “Безбатченко” (“Байстря”). Автор дисертації, полемізуючи з багатьма ранішими судженнями “на тему”, стверджує, що у світоглядній концепції Старицького національна складова явно домінувала над соціальною, зумовлюючи саме такі смислові акценти в зображенні теми соціальних протистоянь. Помітніша така ситуація в романах і повістях історичної тематики.

У межах соціальної складової світогляду Старицького розглядаються і пропаговані письменником ідеї просвітництва, реалізовані у творах різних родо-жанрових форм, зокрема, у прозі (повісті “Розсудили”, “Зарница”, оповідання “Благодетель” тощо). Як людина ліберально-демократичного складу Старицький “просто” й усвідомлено зробив вибір на користь еволюції, на користь ненасильницьких, культурологічно-просвітницьких засобів поступу, бо вони йому, тонкому людинознавцеві, були добре відомі. Вони гармоніювали з такою ж усвідомленою системою християнських етичних цінностей. Природно, що просвітництво, особливо у площині образотворення, помітним чином формувало чи й визначало ідейно-естетичну систему письменника як неонародника з еволюцією до неоромантизму.

Другий підрозділ - “Історіософія М.Старицького як складова світогляду й ідейно-естетичний чинник” - присвячений аналізові ще одної концептуальної складової методології письменника-класика. У дисертації окремо аналізуються умовно визначені “теоретична” і “практична” історіософія. Під “практичною” розуміється реалізація історіософських поглядів прозаїка у конкретних літературних текстах, передовсім романах і повістях історичної тематики.

Що ж до осмислення “теоретичної” історіософії, то вона, на думку автора дисертації, в пору Старицького, письменника “перехідної доби” (І.Франко), теж мала ознаки “перехідності”, ознаки переломного моменту і в сенсі національно-історичному, і в сенсі соціальному, і в сенсі особистісному. Це була доба, дещо умовно кажучи, Драгоманова і Франка, кожен із яких, особливо перший, посутньо впливав на Старицького, на його історіософію.

Аналізуючи історіософські ідеї доби, у т.ч. відповідні погляди І.Франка і М.Старицького, автор дисертації висловлює, можливо, дещо несподівану, але аргументовану гіпотезу про те, що, ймовірно, інтуїтивно відчуті, теоретично не розроблені Старицьким (а він цього зовсім і не прагнув) історіософські ідеї посприяли утвердженню і самого І.Франка в його відповідних теоретичних, суспільно-політичних розмислах, зокрема, щодо проблеми “цілісності української нації”, її “повноти”, “єдиної історії” українців, ієрархії історіософських категорій - загальнолюдського, національного, соціального, особистісного і т.д.

У третьому підрозділі - “Релігійність як ідейно-естетичний чинник” - осмислюється функціональна роль релігійного фактора в ідейно-художній системі Старицького. У творчості письменника релігійність як елемент його світогляду й естетики відіграє надзвичайно важливу, ключову роль. Через фактор віри у прозі класика ставляться й вирішуються проблеми світоглядного, історіософського, морально-етичного, соціально-побутового планів. Така вагомість і важливість релігійності в різножанрових і різнотематичних творах Старицького пояснюється принаймні двома причинами, які одна одну взаємодоповнюють: по-перше, тим, що сам письменник був глибоко й усвідомлено віруючою людиною і такими ж рисами прагнув наділяти образи більшості своїх героїв, а по-друге, тим, що (і це також важливо) неонародницька ідеологія, представником якої небезпідставно називають Старицького, релігійний фактор ставила у своїй системі цінностей на одне з чільних місць, якщо не на перше. В цьому сенсі у випадку зі Старицьким маємо одне з небагатьох яскраво індивідуалізованих явищ українського письменства рубежу ХІХ - ХХ століть, поряд, скажімо, з художньою практикою Б.Лепкого, М.Чернявського, близьких до творчого світу Старицького рядом типологічних рис передовсім у новелістиці. Звичайно, фактор віри виконував більш чи менш важливі ідейно-естетичні функції і в багатьох інших представників українського класичного письменства, але його “густина” й міра функціональності у творах Старицького особливі. У нього ж, здається, як ні в кого іншого з митців-сучасників другої половини ХІХ ст., релігійна традиція склала основу ідейно-естетичної системи, виступила мірилом усіх цінностей - національних, соціальних, гуманістичних, морально-етичних. Власне, релігійність, її функціональна місія, стверджується в дослідженні, є одним із найважливіших семантичних “ключів” до творчості письменника, без якого вона - творчість - адекватно не “відімкнеться”, не усвідомиться .

Далі в роботі аналізуються способи і прийоми реалізації релігійного чинника, міра його впливу на ідейно-естетичну суть втілених у різних творах тем і проблем. Серед романів найбільш “заанґажованими” релігійністю є твори, які складають трилогію “Богдан Хмельницький”. Спостереження за наступними (в часі) романними полотнами Старицького засвідчує послідовно витримувану тенденцію на послаблення релігійного чинника і міри його впливу на вирішення ідейно-художніх завдань. У романі “Разбойник Кармелюк” аналізований чинний виявляється лише спорадично. Цікаву еволюцію релігійного фактора спостерігаємо і в повістях письменника. Густа, переважно декларативна публіцистично-полемічна релігійність “Облоги Буші” (частково полемічність заявлена і в “Первых коршунах”) змінюється художньо майстернішою, глибшою її реалізацією в повістях “Заклятий скарб”, “Розсудили” й особливо - “Байстря”. У цих творах аналізована риса, крім образотворчої “місії”, посутньо впливає і на стильовий лад твору, посилюючи його романтичне звучання, і на проблемно-тематичні характеристики, зміщуючи акценти в бік морально-етичної семантики. Схожа функціональність релігійного чинника і в новелістиці Старицького.

Послідовно аналізуються стилетворча “місія” релігійності, її історіософська й образотворча функції, а також послідовно вживані письменником форми вияву релігійності та їх функціональна роль: ідея богоданості й боговизначеності всього сущого на світі; неодноразове й характеристичне втілення Господнього образу; різноманітні символи (атрибути) віри - храм Божий (церква, монастир, Лавра), ікона, молитва, біблійні ремінісценції, образи священослужителів тощо.

Статус Михайла Старицького як письменника “перехідної доби” посутньо позначився й на формуванні сповідуваних ним ідейно-естетичних позицій, котрі аналізуються в четвертому підрозділі - “Ідейно-естетичні засади”. Їх аналіз здійснюється з урахуванням літературної атмосфери в Україні останньої третини ХІХ століття, з опертям на літературознавчі дослідження ряду науковців різних часів (І.Франка, М.Зерова, Н.Левчик та ін.). Зазвичай ім'я Старицького ставиться поряд із “великими епіками” передовсім українського письменства - Нечуєм і Мирним, а в контексті драматургії - з Карпенком-Карим і Кропивницьким, бо за багатьма світоглядними й ідейно-естетичними чинниками письменник вписувався в “класичний” час. Але далі в дослідженні відзначається видимий конструктивний рух естетики Старицького, котрий, поряд із вродженим особистісним демократизмом та іншими позитивними якостями письменника, спричинився до дуже тісних творчих взаємин Старицького з літературною молоддю - представниками “нової школи” в письменстві.

У розвиток загальніших ідейно-естетичних ознак детальніше аналізуються проблеми функціональності літератури “за Старицьким” (1.4.1.), “європейськості” його ідейно-художніх принципів (1.4.2.), творчого поступу в ідейно-естетичній системі класика (1.4.3.). Стверджується, що за своєю особистісною і творчою природою Старицький був новатором і експериментатором у літературі (мистецтві), позаяк прагнув досягти нової художньої якості через синтезування традиційного і нового в українській літературі, не цураючись і досвіду європейських авторів. Водночас підрозділ завершується констатацією того факту, що у динаміці власної творчої системи Старицький зупинився на рівні трансформованої модерною пошуковістю традиційності - одної з двох тенденцій художнього розвитку, які склали “загальну картину літературного життя в Україні на межі двох століть” (Н.Шумило).

Важлива методологічна проблема розглядається в підрозділі 1.5. - “Стиль і стильова “школа” Старицького”. Детально аналізується висвітлення цієї проблеми в раніших дослідженнях, де стильовою домінантою творчості письменника, у т.ч. і в прозі, називається реалізм із деякими “вкрапленнями” романтизму. Полемізуючи з такими твердженнями, автор дисертації вважає, що природною домінантою творчості Старицького був романтизм, на загальному “тлі” якого могли розвинутися і розвивалися під дією різних обставин елементи інших стильових дискурсів, у т.ч. й реалізму. Тим паче якщо зважити, що Старицький-митець був явно прихильний до творчого експериментаторства.

До проблеми стилю дисертант підходить, враховуючи відповідні тенденції у всьому українському письменстві другої половини ХІХ ст., коли спостерігалися співіснування і взаємодії різних стильових дискурсів навіть у творчості одного письменника. Старицький із його естетичною відкритістю, із його “духом пошуковості й експериментаторства” є не тільки (і не стільки) типовим, але і (скільки) своєрідним репрезентантом свого часу з погляду стильових характеристик. І в силу загальних закономірностей, і в силу індивідуально-творчих особливостей письменник природно реагував на стильові трансформації, але й мав щось своє, неповторне і закономірне, яке формувалося під впливом конкретних для Старицького чинників.

Як стильова “школа” Старицького і водночас як аргументація на користь домінування в його творчості романтичного стильового дискурсу в дослідженні детально розглядаються впливи українського фольклору і творчості М.Гоголя, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Скотта, котрі є яскравими репрезентантами романтизму. Водночас указується на певну неодноманітність стильового малюнка творів Старицького залежно від їх родо-жанрових і жанрово-видових особливостей. Скажімо, у прозових творах письменника на теми сучасності (“Розсудили”, “Зарница”, “Байстря”, ряд оповідань) нотки реалістичного зображення звучать виразніше, аніж у творах історичної тематики. Спостерігаються певні стильові відмінності по осі “романтизм - реалізм” у великій і малій прозі митця. Саме стильова палітра творів, особливо новелістичних, її видиме розмаїття значною мірою засвідчують і “межовий” статус М.Старицького в літпроцесі, і його творчий поступ. Узагальнено оцінюючи методологічні аспекти творчості класика, на думку автора, можна наголошувати не лише на “межовому” статусі Старицького, не тільки на його тяжінні до естетики неонародництва, але й на послідовному ідейно-естетичному поступові, на активному доланні митцем усталених традицій, у т.ч. стильових.

Отже, стильова палітра прози Старицького включно з новелістикою доволі розмаїта. Очевидна в ній і романтична стильова домінанта, до якої активно (у конкретних творах) “долучалися” й елементи інших стильових дискурсів (реалізму, неореалізму, експресіонізму, бароково-ґотичні та ін.), сумарно витворюючи досить специфічний стильовий сплав (чи суміш), який, у свою чергу, засвідчував і творчий потенціал письменника, “демократизм” його естетичних уподобань, й місце на зламі літературних і суспільних епох.

У другому розділі - “Романи Михайла Старицького” аналізується проблематика і художні особливості найоб'ємнішої частини прозової спадщини письменника. Відзначається, що на “прозову” стежку Старицький остаточно ступив у пору, коли українська література переживала період активного розвитку і трансформування, зокрема у сфері художньої форми, коли “особливо бурхливо розвиваються повістево-романні форми, самий тип романного мислення”.1 У контексті розвитку тогочасної української романної прози, романам Старицького на історичну тематику можна надати певного особливого статусу. Йдеться про те, що письменник на рубежі ХІХ - ХХ століть не тільки утримав, але й утвердив романний жанр особливого, вальтерскоттівського, звучання, ставши таким чином зачинателем історично-пригодницьких романів в Україні (Н.Левчик). Вибір Старицьким історичної тематики пояснюється і певними досягненнями в освоєнні національної (української) історії українськими письменниками-попередниками (Гребінка, Гоголь, Куліш, Стороженко та ін.), і засвоєним творчим досвідом із європейських та російської літератур. Історична тема, її активізація в “добу націоналізму”, як інколи прийнято називати ХІХ ст., виступила і важливим стилетворчим чинником у літературі, сприяла поступовому розширенню кола осмислюваних проблемно-тематичних вузлів.

Мотиваційним чинником, який стимулював захоплення Старицького історичною тематикою, слід назвати й саму суспільну атмосферу кінця ХІХ ст., котра в житті українського народу, передовсім демократичних, інтеліґентських кіл, позначилася певним піднесенням соціальної і політичної активності, відродженням ідеї суверенної української держави. Тому цілком природним був вибір письменником для художнього зображення тих етапів і діячів української історії, котрі найвиразніше репрезентували означену тенденцію в суспільно-історичному розвитку. Ще одним мотиваційним чинником для Старицького став очевидний ідеологічний акцент кожного з романів, котрий суттєво посилював полемічний заряд творів, їх публіцистичне звучання, а також виконував своєрідну “агітаційну й мобілізуючу роль” (М.Ільницький).

Другий підрозділ (2.2.) “Жанрові ознаки романів. Принцип історизму. Жанр і сюжет” присвячений аналізові жанрових особливостей романів Старицького та їх обумовленості й варійованості залежно від витримування принципу історизму, “пропорцій” між історичною фактологією і художнім домислом та вигадкою, а також впливу особливостей творів на їх жанрові характеристики. Відзначається видимий жанроозначувальний еклектизм і в усьому письменстві, і в художній практиці Старицького. Водночас висловлюється й аргументується думка про те, що є достатньо підстав для застосування щодо всіх семи романів прозаїка термінів “епопея”, “серія”, “цикл”, “художня панорама”, в семантиці яких є очевидний жанроозначуючий сенс.

Детальніше аналізується жанрова природа конкретних романів історичної тематики із залученням відповідних літературознавчих міркувань науковців (Г.Ленобль, Л.Александрова, І.Варфоломєєв, В.Оскоцький, М.Ільницький, С.Андрусів та ін.). Важливим чинником у визначенні жанрово-видових ознак романів є витримування в них принципу історизму, міри художнього домислу й вигадки. Залежно від реалізації у творах історичної тематики означених аспектів дослідники визначають у нашому письменстві ХІХ ст. дві умовно названі тенденції: гоголівську, з її “духом історії”, поетизацією і практичним ігноруванням факту, і кулішівську, з її увагою до конкретики й автентики. У белетристиці Старицького помітнішою є орієнтація на кулішівську (і вальтерскоттівську) тенденцію, хоч і “гоголівські” ремінісценції частково теж резонують, особливо в ідеї козакофільства. У романах письменник набагато строгіше, “історичніше” поставився до реалій історії. Передовсім відзначається те, що у всіх романних формах центральними, головними героями виступають реальні історичні особи (Хмельницький, Мазепа, Дорошенко, Залізняк, Кармелюк та ін.). А це штрих доволі промовистий і з огляду на жанрово-видове означення. На історичну конкретику “працюють” і зображення реальних подій, і документальні вставки тощо. Доволі уважне ставлення до проблеми історизму обґрунтовано зумовлює жанрово-видове означення романів Старицького як художньо-історичних. Але в деяких творах історичної тематики (скажімо, “Разбойник Кармелюк”, “Заклятий скарб”) на перший план зображення виходить художній домисел чи й вигадка, що помітним чином зміщує ці твори у жанрово-видову площину творів історико-художніх (в кожному визначенні основний акцент робиться на другий складник терміну). На основі аналізу проблеми історизму в романах Старицького, міри і співвідношення в них факту й домислу (та вигадки), пропорцій “історичних” і “не-історичних” сюжетних ліній жанрово-видові характеристики романних полотен (не остаточні, а проміжні, які не враховують усього комплексу особливостей) визначаються так:

а) трилогія “Богдан Хмельницький” і дилогія “Молодость Мазепы” та “Руина” - художньо-історичні твори;

б) романи “Останні орли” та “Разбойник Кармелюк” (останній особливо) - історико-художні твори.

Але на жанрову природу романів посутній вплив справляє пригодництво як риса “сюжетного” походження, котра помітно коригує жанрові характеристики романів, їх особливий статус. Вони у Старицького передовсім історико-пригодницькі, а вже потім цей термін у цілому або частинами можна “розкладати” на жанрові підвиди і відповідно їх аналізувати, у т.ч. й різні жанротворчі чинники та міру їхньої функціональності в кожному з творів. Але і в цьому випадку зберігається певна умовність жанрового визначення.

Значна увага в дисертації приділяється характеристиці “Сюжетно-композиційних особливостей” романів і повістей Старицького (підрозділ 2.3.). Підкреслюється, що письменник був неабияким майстром у розбудові сюжету літературного твору, чому посутньо сприяла його драматургічна творча практика, і сюжетобудова є одним із сильних мистецьких складників творів митця. Безсумнівно, Старицький враховував і “сюжетний” досвід В.Скотта, П.Куліша та інших майстрів. Узагальнено мовлячи, сюжети практично всіх романів письменника являють собою вельми непросте плетиво різних і доволі численних сюжетних ліній та ходів, увесь класичний “набір” позасюжетної інформації за цікавої часово-просторової організації творів. Спостерігаються в романах і певні “сюжетні” упущення (нерівномірна художня насиченість, повторюваність і под.), зумовлені передусім “газетним” (“конвейєрним”) варіантом публікування творів. Відзначається, що сюжети в повістях помітно цільніші і сконденсованіші.

Ще один цікавий ракурс бачення проблеми: залежно від “історичності” чи “вигаданості” сюжетних ліній можна говорити, умовно кажучи, про їх - сюжетних ліній - “самодостатність” чи залежність у конкретному творі. Принаймні у випадку Старицького така риса проявляється доволі очевидно. Йдеться про те, що сюжетним стрижнем (своєрідною романною фабулою) кожного з романів прозаїка є романна доля (“біографія”) головного героя - Богдана Хмельницького у трилогії, Івана Мазепи в дилогії, Кармелюка у відповідному творі. Хіба що в “Останніх орлах” такого “консолідуючого” образу не виписано. Природність такої ситуації виявляється вже в самих заголовках творів, де присутні прізвища головних героїв. Природно й те, що в романах саме ці стрижневі сюжетні лінії виявляються “самодостатніми”, такими, що можуть існувати (й існують у конкретних творах) відносно “незалежно” від інших сюжетних ліній, принаймні не визначаються останніми. Інші ж сюжетні лінії так чи інакше, в тій чи іншій мірі пов'язуються зі стрижневою (фабульною) лінією, значною чи й вирішальною мірою зумовлюються нею, виявляють певну ситуативну “залежність” від неї. Зустрічаються в романах Старицького і, кажучи терміном Арістотеля, епізодичні фабули (сюжети), котрі тільки опосередковано, віддалено (часопростором) пов'язані з іншими, функціонально дієвішими сюжетними лініями романів. До ідейно-художньої семантики творів такі “незалежні” подієві комплекси, котрі мають свої початки й закінчення, чогось посутнього не додають, хіба розширюють коло персонажів, перелік перипетій тощо (скажімо, лінії Чарноти і Вікторії у трилогії, там само і дещо меншою мірою - лінії Морозенка й Оксани). Зрідка зустрічаються в романах Старицького і своєрідні “вставні новелки”.

Важливою рисою сюжетобудови в романах і ряді повістей письменника є використання в сюжетах “пригодницького” потенціалу (пункт 2.3.1.). У дослідженні аналізуються відповідні прийоми в будуванні сюжетів (уміле комбінування сюжетних ліній і ходів, їх послідовне чергування, темп оповіді, розрив сюжетних ліній в найцікавішому місці, використання своєрідних “знаків”, адресованих читачеві, контроверсійність, моделювання ситуацій вибору і т.д.).

Сюжетотворчу майстерність Старицького підкреслює і вміле використання письменником часово-просторових параметрів зображуваного, яке аналізується в пункті 2.3.2. “Сюжет і хронотоп у романах (прозі) Старицького”, де за теоретичну основу беруться відповідні дослідження М.Бахтіна. Послідовно аналізується реалізований у прозі класика історичний час в різних семантичних виявах, а також дуже виразно присутній час авантюрний, наявність якого додатково сигналізує і про відповідні жанрово-видові характеристики творів (власне, пригодницькі). Називаються й аналізуються супутні авантюрному часові мотиви: зустрічі-розлуки, втрати-здобування, пошуку-знахідки та ін., класичного мотиву дороги з численними “раптом”, “несподівано”, “випадково” тощо. У хронотопі дороги дуже чітко виявляється органічна єдність часових означень із просторовими, їх взаємообумовленість. Просторова конкретика, виписана в романах Старицького, по-перше, додатково засвідчує історизм творів, а по-друге, в цій частині свідчить про близькість романно-повістевих полотен українського автора до художнього досвіду європейських письменників в освоєнні просторового чинника. Назагал підкреслюється, що Старицький доволі майстерно використав сюжетотворчі можливості хронотопу, та й сам часопростір його романів і повістей, техніка його мистецької реалізації, семантика смислових рядів становлять самодостатній інтерес.

Окремо аналізується аспект “Сюжет і семантика образу. Сюжет і автор (автор у сюжеті)” (пункт 2.3.3.). Звертається увага на деякі сюжетні особливості в романно-повістевій прозі Старицького, які більшою чи меншою мірою обумовлюються місцем, роллю чи семантикою романно-повістевих образів. З образом головного героя в романах письменника, як правило, передовсім пов'язується основна ідея твору, її художнє осмислення через “сюжетні” конфліктні вузли загальнішого і локальнішого плану. Від суті романно-повістевих образів, від їх “історичності” чи “вигаданості” (та і в “історичних” образах письменник допускає немало художнього домислу), значною мірою залежить і характер сюжетних ліній. Скажімо, у сюжетних лініях “вигаданих” героїв явно більше пригодництва, тому зростає і їх відповідний жанротворчий потенціал. Теза “який герой, така й сюжетна лінія” у великій прозі Старицького, особливо в романах, добре ілюструється образами жінок і сюжетними перипетіями, в які вони потрапляють (практично в кожному з великоформатних творів письменник виписує по кілька “жіночих” сюжетних ліній). Як правило, сюжетні лінії “позитивованих” героїв, і передовсім головних, виписані художньо глибше, різногранніше, звісно, в руслі авторського стильового дискурсу й концептуальних ідейно-естетичних позицій. Мусимо відзначити чітку й послідовну тенденцію в романно-повістевій прозі Старицького: фігурально кажучи, “наші” й “любовні” сюжетні лінії та сторінки виписані художньо майстерніше, ніж “польські”.

У цьому ж пункті розглядається вельми важлива проблема авторського “місця” в літературному творі як один із сутнісних виразників глибинніших тенденцій у прозі ХІХ ст. Скажімо, залежно від міри напруженості сюжету, “зовнішнього” чи “внутрішнього”, зазнає певних змін і художня місія автора. В динамічному, “спресованому” сюжеті, як правило, значно менше місця для авторських коментарів, описів та оцінок. Натомість зростає роль автора в іншому - в побудові самого сюжету, в розміщенні і пропорціях його складових тощо. Якраз у цьому Старицький був добрим майстром. У творах же, де акцент робиться не на подієвості (“Байстря”, “Зарница”, певною мірою - “Розсудили”), авторська місія інша, значною мірою вона реалізується через позасюжетні форми, різного роду рефлексії, психологічні замальовки і т.д. Інколи у творах Старицького автор-оповідач виходить “на поверхню” сюжету.

У висновку підрозділу констатується, що в царині сюжетобудови прозові твори Старицького мають чимало особливостей, одні з яких засвідчують збереження традиційних літературних тенденцій, властивих українському класичному письменству, інші ж є більш чи менш вдалими спробами долання традиційності в сюжетотворенні. Останнє більше стосується новелістики прозаїка.

Підрозділ 2.4. - “Пригодництво як функціональний чинник романів (прози) Старицького” - присвячений аналізові пригодництва як самодостатньої якості прози класика, “пригодницьких” структурних елементів і їх функціональної ролі в романах і повістях. Відзначається новаторство Старицького в активному й послідовному художньому освоєнні потенціалу пригодництва у всій українській літературі, у започаткуванні жанрового різновиду - історико-пригодницьких романів і повістей. Далі аналізується все коло пригодницьких мотивів і прийомів у великій прозі письменника - вельми поширений мотив дороги, котрий уже сам у собі потенційно “заряджений” пригодництвом; пов'язані з ним локальніші в сенсі художніх завдань мотиви раптових зустрічей, засад, втеч, погонь, долань небезпек. Своєрідними “вузловими” віхами в мотиві дороги у всіх романах Старицького є корчма чи шинок - місця в сенсі пригодницькому надзвичайно важливі. Класичним мотивом пригодництва є любовна інтрига, широко представлена у прозі письменника в різних семантичних варіаціях (власне, ідеться про класичний принцип авантюрно-пригодницького письма “шукайте жінку!”).

У ряді романів і повістей (трилогія, дилогія, повість “Розсудили” тощо) Старицький виписує образи свого часу популярних у світовій белетристиці таких собі “чорних інтриганів”, роль яких у творах вельми помітна, особливо для розгортання й напруження сюжету, загострення інтриги. Зазвичай вони виступають “антигероями” (Ясинський у трилогії, Тамара, Горголя - в дилогії, писар у “Розсудили” та ін.). Є в романно-повістевій прозі Старицького й інші типи, котрі самі собою зумовлюють пригодництво: циганки, ворожки-відьми, характерники, таємничі старці, класичні покоївки-інтриганки, а також широковживані у пригодницькій белетристиці дійства перевдягання, підслуховування, споювання, впізнавання-невпізнавання, розслідування-розгадування тощо. У підсумку вказується на доволі очевидну в питанні пригодництва “школу” В.Скотта, П.Куліша, деяких інших авторів, чий художній досвід переймав Старицький.

Підрозділ 2.5. “Проблемно-тематичний зміст романів (аналіз ключових проблем)” є стрижневим у другому розділі дисертації. У ньому визначаються й аналізуються концептуально важливі проблемно-тематичні вузли всієї романістики Старицького.

Першим серед них називається “Історіософське осмислення проблеми національного” (пункт 2.5.1.). Ця частина дослідження є своєрідним продовженням розмови про “теоретичну історіософію”, заявленої в першому розділі, і йдеться тут про, умовно кажучи, “прикладну” історіософію.

Методологічні “характеристики” М.Старицького як громадянина і митця, визначені в першому розділі дисертації, думається, достатньою мірою пояснюють той факт, що саме тема України, її історичної долі в різні епохи, стала ключовою, наскрізною темою-проблемою всієї творчості письменника і явлена ним у різних смислових (“проблемних”) площинах. Передусім у цьому контексті слід вести мову про обстоювання прозаїком ідеї державності України, яка “була провідною в історичній прозі Михайла Старицького” (Н.Левчик).2 В умовах жорсткої цензури письменник мусив знаходити і знаходив форми і прийоми, аби означену ідею зреалізувати і “прямим” текстом, і контекстом. Перш за все звертається увага на цілком зоровий образ України, неодноразово виписаний Старицьким у різних геополітичних ситуаціях і в різних пафосно-стильових тональностях (трилогія, дилогія, “Облога Буші” та інші твори). Письменник створює такий чи інший образ України, інколи - фольклоризований чи у стилі давньоукраїнської поезії XVII - XVIII ст., коли образ рідної землі персоніфікується, інколи - прагматизовано-реалістичний, але майже завжди включає до образу просторовий обрис, ставить Україну поряд з іншими суверенними державами. Більше того, в цілому ряді випадків прозаїк виразно окреслює геополітичну ситуацію на європейському континенті, де Україні як самостійній державі відводиться дуже помітна роль цілком у дусі відомої тези Гердера про ледь не месійне її призначення. Власне, ідеться про досить чітко означену історіософську тенденцію геополітичного звучання, початки якої у прозі Старицького слід віднести до першої повісті митця “Облога Буші”. Саме там він уперше означив аналізовану проблему, виявивши своє розуміння геополітичної ролі України на межі “двох століть”, “двох культур”, “двох стихій” - Заходу і Сходу. Ідея державності України в романах і повістях письменника реалізується і в інших проявах та формах вираження, передовсім через штрихами означену історичну тяглість України від княжих часів, а також через історіософські внутрішні роздуми героїв (насамперед, Хмельницького, Мазепи, Дорошенка), через відповідне зображення українсько-польських взаємин, міжконфесійних стосунків тощо. Кожне з міркувань автор дисертації належно аргументує прикладами з художніх текстів.