Проблематика й особливості поетики романів і повістей Михайла Старицького

Важливим прийомом реалізації прозаїком історіософських ідей національного звучання у романах є відповідне - історіософське - трактування образів, передовсім образів історичних осіб. Відзначається той факт, що практично в кожному з романів Старицький закладав полемічний елемент, спрямований на своєрідну реабілітацію тих подій чи осіб української історії, навколо яких з тих чи інших причин склалися неоднозначні, здебільшого прикрі для національних почуттів українців, судження. Старицький же трактував такі події і таких діячів із позицій національно-демократичних, проукраїнських. Ідеться про антисенкевичівську лінію в осмисленні Визвольної війни середини XVII ст. і її ватажка Богдана Хмельницького, про антиімперське, “антианафемське” трактування образу і справ Івана Мазепи та про історично правдиве трактування постаті Петра Дорошенка, про “антирозбійницьке” трактування гайдамацького руху й соціальних виступів Кармалюка тощо. Тут ідеться не про художній образ взагалі і не про рівень майстерності його художнього втілення, а саме про історіософську (у т.ч. політичну, ідеологічну) складову, про його осмислення у площині історіософії.

Історіософського звучання, полемічної загостреності, реалізованої здебільшого контекстуально, набирає під пером Старицького і важлива проблема мотивації причин війни, розпочатої Б.Хмельницьким. І тут очевидне антисенкевичівське спрямування. Український письменник послідовно проводить і художньо обґрунтовує тезу, що не особиста образа рухала Хмельницьким, а бажання відстояти національну свободу і віру. До речі, Старицький як різкий і принциповий противник унії й католицизму у своїх творах саме релігійну експансію виставляє основною причиною міжнаціонального, міжконфесійного розбрату, початку й розгортання війни з Польщею. Релігійний чинник як перша з ключових причин збройної боротьби особливо яскраво виявляється у трилогії “Богдан Хмельницький”, в “Останніх орлах”, у повістях “Облога Буші” й “Первые коршуны”, меншою мірою і художньо витонченіше в “Заклятому скарбі”.

Із цілим рядом попередніх спостережень і суджень пов'язана (чи ними певною мірою обумовлена, чи сама їх певною мірою обумовлює) одна із ключових проблем-ідей історіософського звучання, закладена практично у всіх романах письменника, - ідея національної єдності. Вона у творах художньо “пропагується” і через “прямий” показ її - єдності - позитивного сенсу, і за принципом “від протилежного” - через показ руйнівних наслідків відсутності такої єдності. У цьому сенсі розглядаються два “феномени-символи української історії” (І.Дзюба) - “Чорна рада” і “Руїна”, котрі у великій прозі Старицького присутні дуже виразно і промовисто. Письменник у романних полотнах дуже часто і в різних смислових контекстах обстоював ідею єдності як запоруку успішної боротьби за Україну, державного будівництва і державної незалежності. Особливо це стосується трилогії й дилогії, де масштаб описуваних подій справді дозволяв оперувати поняттями й чинниками геополітичної величини. В “Останніх орлах” і “Разбойнике Кармелюке” така ідея майже “не звучить”.

У пункті 2.5.2. “Козакофільство в романах (прозі) Старицького” стверджується, що активно пропагована письменником ідея козакофільства набирає помітного історіософського забарвлення. Явно гоголівського “походження”, ця ідея у творчості письменника бере початок із драматургічної обробки Старицьким “Тараса Бульби”, широко розгортаючись у всій спадщині. Мотив козакофільства у творчості прозаїка був, очевидно, не тільки самодостатнім у своїй суті (хоч і таким його можна осягати), а виступав першою ланкою своєрідного смислового ланцюжка між двома опозиційними точками: патріотизму і відступництва (національного запроданства, котре незрідка виступало і в іпостасі відступництва у вірі). Ланцюжок мав такі смислові ланки: козакофільство - “гречкосійство” - “малороссийское дворянство” (чи польське шляхетство). Художньо відтворюючи цей смисловий ряд, кожен його складник окремо чи загалом обмірковуючи, письменник не просто щось чи когось возвеличував або викривав, а творив свої історіософські чи морально-етичні “надзавдання” в системі й послідовно. Аргументовано відзначається, що в романах Старицького, порівняно з його повістями, ідеї козакофільства реалізуються значно глибше, різногранніше, художньо й ідейно розмаїтіше, спираючись на художній досвід не тільки Гоголя, а й Костомарова, Метлинського, Шевченка... Козакофільський мотив у Старицького реалізується, зокрема, через художнє осмислення феномену українського козака і козацтва, через трактування феномену Запорозької Січі, образ якої широко фігурує у трилогії й дилогії. Письменник не апологетизує беззастережно Січ і запорозьку вольницю, а демонструє щодалі (від трилогії до дилогії) критичніше до неї ставлення, особливо “очима” молодого Івана Мазепи. Старицький у романах і повістях виписує цілу галерею козацьких типів, але свої козакофільські думи та їх динаміку найвиразніше втілює через образи Івана Богуна (ідеал) та Івана Сірка (явно неоднозначна, у т.ч. негативована оцінка). Диференційованим показом Січі й козацької вольниці Старицький додатково художніми прийомами пропагував ідею єдності, організованості, критично оцінював стихійну силу і обстоював ідею керованості і цілеспрямованості боротьби. У такому осмисленні мотиву козакофільства, як і принципів організації політичного життя, можна спостерігати й деякі ремінісценції із західноєвропейських літератур.

Інший напрям дослідження проводиться у пункті 2.5.3. “Морально-етичні аспекти проблематики”. Глибока й усвідомлена релігійність Старицького як визначальна риса світогляду митця стала основою його морально-етичної “програми” при постановці й художньому осмисленні майже всього кола проблем. Таке твердження стосується і розглянутих вище проблем національно-державницької семантики чи того ж мотиву козакофільства. Адже, скажімо, вже аналізована ідея єдності, безсумнівно, включає в себе моральнісний “інґредієнт”. Моральнісна підоснова кладеться письменником і в широко культивовані ним у великій прозі мотиви віри, вірності, відданості, та особливо в їх смислові альтернативи - мотиви національної, релігійної зради, відступництва, запроданства. Закорінення мотивів такого плану у творчості митця вельми глибоке, і веде свою генезу від українського фольклору і давнього письменства (згадуються драми Старицького “Маруся Богуславка”, “Остання ніч” та ін.). В означеному сенсі аналізуються виписані прозаїком образи Яреми Вишневецького, Барабаша, Пешти, Грабини-Грабовського, Марильки, Кречовського, Сари, Гонти та ін.

У площину морально-етичну Старицьким зазвичай переводяться і проблеми та конфлікти соціального плану. Чіткіше ця тенденція проявилася в новелістиці й повістевій прозі письменника, особливо в “не-історичних” повістях (“Розсудили”, “Байстря”, “Зарница”), частково резонувала вона і в романах. Соціальне як проблема в романних полотнах більшою мірою реалізувалося в дилемі “волі-неволі”, звісно, передовсім особистісної, хоч вона, природно, вельми тісним чином переплітається з “волею-неволею” національною, релігійною тощо.

Виразний морально-етичний чинник присутній і в моделюванні Старицьким у романах численних любовних історій, котрі у творах мали поліфункціональну семантику. В цьому разі йдеться про фактор моральності у любовних взаєминах героя і героїні, про те, як його подає й осмислює автор. Письменник у романах виписує різні типи любовних доль і ситуацій, інколи вдається до “теоретичних” розмірковувань про те, яка є любов (кохання). Як і в інших аспектах, в осмисленні любовних колізій теж присутній релігійний фактор, часто фігурує категорія гріха. За приписами романтичної поетики Старицький неодноразово через підтекст (контекст), а то й “пряме” зображення, вдається до контрастного виписування любовних мотивів - чистої, світлої, одухотворюючої, “тихої” любові (кохання) і палкої пристрасті, частіше гріховної і руйнівної у своїй суті. Узагальнено мовлячи, письменник протиставляє любов егоїстичну, любов “для себе” і любов альтруїстичну, самовіддану, любов “для коханого (коханої)”. У цьому ж контексті трактує прозаїк і проблему любовної зради.

Отже, морально-етичний чинник, зумовлений передовсім фактором віри, доволі виразно проявився у проблематиці романів Старицького, помітно “згущуючи” їх ідейно-художній зміст і засвідчуючи високу мистецьку вправність автора.

Пункт 2.5.4. - “Гуманістична “програма” в романах”. Стверджується, що вся багатогранна творчість Старицького, побудована на християнських духовних цінностях і національно зорієнтована, є глибоко гуманістичною у своїй суті. Все широке коло тем і проблем, заявлених у творах, знаходить доконечне вирішення саме в гуманістичній площині. Навіть виписуючи картини жорстоких міжнаціональних, міжконфесійних, міжособистісних протистоянь, нищівних битв чи кривавих страт, письменник, який не тільки обстоював право рідного народу боронити все коло своїх прав і вольностей, але й устами багатьох героїв закликав це робити, усе ж із великим внутрішнім жалем і болем відтворював трагічні сторінки минулого. І саме трактування безкомпромісної боротьби як трагедії для народів і людей обумовлювало гуманізм авторської позиції. У дисертації підкреслюється також, що Старицький у ряді творів (трилогія, дилогія) доволі послідовно, хоч і не так виразно, як П.Куліш у “Чорній раді”, моделює конструктивну, гуманістичну смислову альтернативу війні і руїнництву - образ хутора як образ-символ іншого (можливо, ідеального в тому часі) способу життя української людини (Суботів у першій книзі трилогії, хутір Сича в дилогії тощо). Можна твердити, що Старицький із явною симпатією ставиться до гармонійного хутірського життя “природної” людини (наприклад, Галини з дилогії), до його гуманістичної наповненості. Першооснова ж такого симпатизування - та ж релігійність митця. Підсилює “хутірські” симпатії письменника і той цікавий, художньо переконливий “факт”, що в романах почувають себе щасливими (хай навіть тимчасово чи відносно) ті герої, котрі потрапили в “рай” хутірської ідилії чи жили в ньому, і навпаки, вихід зі спокою хутірського життя обертався для героїв тривогами, бурями, поринанням у хаос суєтного життя.

У контексті гуманістичного змісту романів Старицького розглядається і вже згадуваний у “морально-етичному” пункті мотив любові (кохання). Власне, на цьому популярному у прозаїка мотиві морально-етичний і гуманістичний принципи “змикаються”, виражаються на одній смисловій “території”. Тож і запальна, егоїстична любовна пристрасть у кінцевому своєму вияві не тільки деморалізуюча, але й дегуманізуюча. І в суспільних, і в особистісних вимірах. Природно, що глибока, щира, безкорислива, духовно збагачена любов виставляється письменником і моральною, і гуманістичною. Глибокий гуманістичний зміст закладається Старицьким у концептуально обстоюваний у всій творчості мотив Божої любові. Особливо тут показові “не-історичні” повісті класика.

Підрозділ 2.6. “Герой у романах. Структура образів”. Реалізується спроба визначити загальніші, концептуальні особливості творення художніх образів Старицьким і їх втілення в романах письменника. Відзначається драматургічна “школа” митця в цій проблемі. Мовлячи про концептуальні засади образотворення у прозаїка, передовсім наголошується на визначальній ролі релігійного чинника. Людина як Божа істота, з якої й волосина не впаде без волі Творця (ця теза буквально рефреном звучить у всій творчості майстра), виписувалася і трактувалася у відповідних координатах. Звичайно, герой творів Старицького, у т.ч. романів і повістей, був і соціальною істотою, часто, особливо в історизованих творах, виявляв свою національну сутність, родинні чи інтимні почуття, але над усім цим було око і слово Боже. Саме воно визначало всі особистісні (і суспільні теж) сутності кожного з героїв, розводячи їх до полюсів праведності чи гріховності. Цим же чинником у більшості випадків визначався і фінал долі героїв.

Іншим концептуальним чинником, котрий посутньо впливав на принципи образотворення, у Старицького був чинник жанрово-стильовий. З огляду на доволі ускладнене стильове “обличчя” Старицького-прозаїка, на видиме домінування романтичного дискурсу за більш чи менш очевидних проявів інших стильових ознак, передовсім реалістичного плану, природно, відбувалися й певні (відповідні) смислові “реакції” в образотворенні. Незрідка різностильові образотворчі чинники у прозі Старицького, передовсім у його романах, виявлялися навіть у творенні одного персонажа, насамперед, звісно, персонажа лідерського типу, сильної особистості, правителя, вождя. Герой такого типу - переважно герой романтичної літератури, котрий письменством, у т.ч. й українським, шукався і знаходився здебільшого в національній історії.

Одначе, відкривши “людину історичну” і ставши на шлях осмислення національного характеру, європейські й українські романтики, а серед них значною мірою і Старицький, мусили зважати на доволі важливу обставину у процесі образотворення “історичної людини”, котра була не тільки певним психологічним типом, але й мала власну справжню історію. Отже, йдеться про дотримання принципу історизму чи якоїсь його міри в образотворенні.

Виписуючи образи “історичних” людей переважно за приписами романтичного дискурсу, чому посутньо сприяло і пригодництво як жанрово-видова ознака романної прози Старицького, письменник здебільшого мусив зважати і на реальні біографії кожної конкретної людини. Саме конкретна постать видавалася переконливішою у будь-якій стильовій площині, особливо в тій, котра близько стоїть і до реалістичного зображення, якого прозаїк не цурався. Такий стильовий синкретизм особливо властивий для творення образів реальних історичних осіб, того ж Богдана Хмельницького, наприклад. Далі в роботі аналізуються особливості творення образу гетьмана та інших романних героїв.

Романтичний стильовий дискурс визначальним (чи й абсолютним) чином формує і концепцію творення образів ряду історичних осіб, котрі під пером автора підносяться до рівня образів-символів (називаються й аналізуються романні образи Залізняка, Кармелюка, Ганни Золотаренко, Марильки-Єлени, Кривоноса і найдетальніше - Богуна, особливо показового в означеному сенсі).

У підрозділі характеризуються концептуальні ціннісні орієнтації романних героїв Старицького. На основі проявів типових ціннісних позицій виділяються (за В.Халізєвим) кілька літературних надтипів (“сверхтипов”), у суті своїй надепохальних та інтернаціональних: герой (надтип) авантюрно-героїчний, трагічний, житійно-ідилічний і “негативний” (“антигерой”). Оскільки герої Старицького виявляють ознаки різних “надтипів”, у дослідженні проводиться відповідний аналіз. Скажімо, у площинах авантюрно-героїчного надтипу розглядаються образи майже всіх центральних героїв романів -Хмельницького, Мазепи, Дорошенка, Залізняка, Богуна, ряду героїчних типів жінок - Ганни Золотаренко, Мар'яни Гострої, Орисі Завісної та ін.

Вельми важливий і цікавий аспект образотворення в романах і всій прозі Старицького, своєрідна родзинка в його галереї героїв, - широке коло жіночих образів та концепція їх мистецького трактування. В дуже багатьох творах письменника, драматичних і прозових, жінки є центральними чи одними з ключових персонажів. У прозі це Ганна, Оксана, Марилька (трилогія), Мар'яна, Галя, Фрося (дилогія), Уляна та інші героїні в “Разбойнике Кармелюке”, Дарина, Сара, Пріся в “Останніх орлах” та ін. Більшість із цих образів мають у своїй сутності лідерський характер, вольову вдачу, а множинність таких типів засвідчує відповідну тенденцію Старицького в концепції жінки. Водночас автор дослідження висловлює і обґрунтовує гіпотезу про те, що формування “жіночого простору” (жіночих образів чи й сюжетних ліній) в романах, особливо в “Разбойнике Кармелюке”, де відчуваються навіть феміністичні акценти, імовірно належить Людмилі Старицькій-Черняхівській, у тісній співпраці з якою Старицький творив романні полотна (це міркування ще потребує додаткового аналізу). Семантичне поле жіночого образу письменник дещо розширив у повістевій прозі, особливо у творах на теми сучасності (“Розсудили”, “Байстря” і особливо - “Зарница”).

При аналізі образної структури романів насамперед відзначається, що загальна “заселеність” кожного з творів відносно невелика, причому майже абсолютна авторська увага концентрується навколо стрижневих героїв і їх найближчого кола. Структура романних героїв, безсумнівно, визначалася Старицьким з урахуванням родо-жанрових ознак творів, передовсім їх ознак як романів на історичну тематику і пригодницьких. Вказується на відповідний досвід В.Скотта і П.Куліша.

Важливим чинником, який помітно впливав не тільки на семантику образів, але й на організацію їх структурування в межах одного твору чи в контексті з іншими, була закладена в них полемічна тенденція різного ґатунку і спрямованості, яка частіше виявлялася через виписані (змодельовані) письменником опозиційні пари героїв. Далі відзначається універсальна, ідеологічно глобальна опозиційність (антисенкевичівська у трилогії, скажімо, чи антипушкінська у дилогії про Мазепу тощо) чи суміжна опозиційна парність образів, яка виявляється зазвичай у межах одного твору (Ганна - Марилька, Кривоніс - Ярема у трилогії і под.). Своєрідною антитезою до означеної структурної опозиційності героїв називається творення Старицьким у різних романах і повістях семантично однотипних (чи майже однотипних, схожих, близьких за семантикою) персонажів. Причому ця тенденція виявляється не в якомусь одному творі, а при зіставленні галерей образів різних романів і повістей. Природно, що й характеристичні риси таких персонажів схожі. Скажімо, низку однотипних позитивованих рис мають стрижневі образи романів - Хмельницький, Мазепа, Дорошенко, Залізняк, Кармелюк, - рис, які мають бути властивими, за Старицьким, правителеві чи ватажкові. Схожий принцип зіставлення й інших доволі отнотипних за художньою семантикою образів: Ганни Золотаренко (трилогія) і Мар'яни Гострої (дилогія), Марильки (трилогія) і Ядвіги (“Заклятий скарб”), Антося Корецького (“Облога Буші”) - Грабини-Грабовського (трилогія) - Левандовського (“Останні орли”) тощо. Відзначається також певний психологізм образотворення, який виразніше проявився в повістях.

Концепції героїв у прозових творах Старицького виписувалися у класичній виражальній манері і з застосуванням випробуваних літературних прийомів: портретування героя, його характеристики з допомогою інтер'єрів, пейзажів, через дію персонажа (т.зв. зовнішній план образотворення); самохарактеристика героя, внутрішні монологи, роздуми, сни (внутрішній план); а також опосередковані зображально-виражальні характеристики - враженнєві оцінки одних героїв іншими, нагнітання синонімічних тропів тощо. Отже, авторитетний і майстерний “сюжетник” Старицький і в сфері образотворення виявив себе зрілим і різноплановим майстром.

У висновках до розділу підкреслюється, що написані за неповні 10 років сім великоформатних романів письменника об'єктивно стали важливою і вагомою частиною української романістики кінця ХІХ ст., багато в чому новаторською.

У третьому розділі дослідження - “Проблематика і поетика повістей Михайла Старицького” - окреслюється “повістевий” контекст українського письменства рубежу ХІХ - ХХ ст. і місце в ньому Старицького-повістяра, визначаються родо-жанрові і стильові характеристики його семи повістей. При цьому відзначається особливий жанровий різновид “Зарницы”, котра кваліфікується як повістина чи “маленька повість” (зазвичай її відносили до оповідань). Вносяться посутні видозміни й до характеристик інших повістей: “Облога Буші”, “Червоный дьявол”, “Первые коршуны” - романтичні повісті історичної тематики, “Заклятий скарб” - романтична повість пригодницько-легендарного змісту, “Розсудили” - романтично-реалістична повість морально-етичної проблематики, “Байстря” (“Безбатченко”) - романтично-реалістична, соціально-психологічна повість морально-етичної проблематики, “Зарница” - соціально-психологічна, ідеологічна повістина, в якій тісно переплітаються романтична й реалістична поетика. Літературним контекстом для повістей Старицького виступають відповідні жанроутворення І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О.Кониського, Б.Грінченка, І.Франка, М.Коцюбинського та ін.

У підрозділі 3.1. “Жанрово-стильові особливості повістей” дисертант зосереджується на тих жанрово-стильових аспектах, про які не велася мова в “романному” розділі. Вказується на особливу проблемність жанрового кваліфікування повістей взагалі, ускладнену у випадку Старицького, скажімо, авторськими підзаголовками до творів чи визначеннями в його епістолярії. Практика жанрового еклектизму щодо творів Старицького збереглася і в радянському літературознавстві. На основі аналізу різних якостей повістевої прози Старицького автор дисертації пропонує власні жанрово-видові характеристики кожної з повістей (див. вище).

Доволі детально, розвиваючи “стильові” судження з першого розділу, аналізуються стильові ознаки повістей, співвідношення в них домінуючого романтичного дискурсу й вельми помітного в ряді повістей реалістичного. Щодо останнього у творчості Старицького зауважується, що його проявлення взагалі обумовлюється рядом причин, серед яких передовсім треба назвати принаймні дві: домінуванням класичного реалізму в усьому українському письменстві другої половини ХІХ ст., у т.ч. і в 90-х роках, коли стильова “інерція” реалізму була дуже відчутною; а також особливостями індивідуального стилю Михайла Петровича, його особливою стильовою “чутливістю”, бажанням і спромогою художньо переконливо (більш чи менш) синтезувати поетику романтичного й реалістичного дискурсів. Старицький із його естетичною розімкненістю у світ, із його “духом пошуковості й експериментаторства” є не тільки (і не стільки) типовим, але і (скільки) своєрідним репрезентантом свого часу з погляду стильових характеристик. Під цим ракурсом осмислюються стильові характеристики повістей.

За жанрово-стильовими ознаками повісті Старицького, написані на історичному матеріалі, посідають в українському історико-літературному процесі чільне місце, відзначаються новаторством, фактично започатковують широкий згодом масив белетризованих “звичайних” і пригодницьких оповідань та повістей на теми історії України, написаних А.Кащенком, Б.Лепким, Наталеною Королевою, А.Чайковський, Ю.Опільським, іншими майстрами пера (звичайно, кожним у міру таланту й розуміння історії та художніх завдань) з чітко визначеною патріотичною метою.

Повісті “не-історичного” змісту, написані Старицьким (“Розсудили”, “Байстря”, “Зарница”), за тими ж жанрово-стильовими чинниками традиційніші у своєму літературному часі, більша цінність окремих із них - у проблематиці.

Підрозділ 3.2. “Проблематика романтичних історико-пригодницьких повістей” розпочинається аналізом ключової для Старицького проблеми національного, активно реалізованої в повістях “Облога Буші”, “Заклятий скарб”, “Червоный дьявол”, “Первые коршуны”. Проводяться відповідні типологічні паралелі з романістикою письменника. Проблема національного в повістях (і всій прозі) Старицького реалізувалася і через релігійних фактор (захист національних інтересів через захист рідної предківської віри, її святинь, що проявлялося у всіх повістях з історичним тлом, але особливо виразно в “Облозі Буші” й “Первых коршунах”, де ця тема заявлена і публіцистично, і художньо глибше, на рівні образотворення, образної символіки тощо), і в історіософських позиціях (державницькі нотки у творенні образу України, ідеї козакофільства), й у видимому дотриманні принципу історизму, коли активно “промовляла” й “виховувала” в героїко-національному дусі сама історія, її етапні періоди, її конкретні діячі і вершителі.

У підрозділі звертається увага й на мікрорівневу реалізацію проблеми національного, передовсім на рівень образотворення: аналізується галерея однозначно патріотичних (щодо України) героїв, своєрідних героїв-символів (майже всі оборонці Буші, передовсім Орися Завісна; Ясь у “Заклятому скарбі” та ін.), але відзначається, що з погляду художнього семантично місткішими, цікавішими, у т.ч. з погляду національного, є образи інші, рельєфніші, подані в певній динаміці. Перш за все маються на увазі герої-протагоністи Антось Корецький (“Облога Буші”) і Ядвіга Потоцька (“Заклятий скарб”). Саме такі герої найбільше змушують читача замислитися над суттю їхнього характеру, а отже і катарсисна функція їх вагоміша у порівнянні з героями статичними, однозначними. Здійснюється аналіз відповідних повістевих образів, відзначається, що виразно означена в повістях історичної тематики проблема національного тісно й органічно переплітається з проблематикою морально-етичного звучання, реалізуються і просвітницькі ідеї автора.

Категорія національного знайшла відображення і в доволі специфічно та промовисто виписаних і потрактованих образах неукраїнців (поляків, євреїв, московитян, менше - турків і татар). Відповідні романні й повістеві образи трактуються Старицьким через призму національно-державницьких інтересів України в тих часах, які описані у творах. Посутню роль у цій проблемі, особливо в зображенні польської сторони, посідає релігійний фактор. Підкреслюється й наголошується, що переважно негативне зображення неукраїнців у творах Старицького історичної тематики переконливо мотивується передовсім фактором національної (в т.ч. релігійної) свободи, на яку брутально посягнули іноземні загарбники чи їхні прибічники. Водночас у творах Старицького виписано і ряд привабливих образів поляків чи євреїв (Левандовський, ротмістр, Радзієвський, Юдко в “Юркові Довбиші” та ін.). Робиться висновок, що різнопланове трактування письменником геополітичних інтересів сусідів-ворогів і “союзників” - доволі виразно доповняє систему історіософських, національно-державницьких позицій митця, глибоко патріотичних і гуманістичних у своїй суті.

Крізь описуване історичне тло, пригодницькі перипетії сюжетів, виразне релігійне й національне забарвлення в повістях Старицького на історичну тематику проступають і знаходять певне осмислення проблеми соціального й морально-етичного характеру, котрі безсумнівно слід аналізувати в нерозривній, органічній сув'язі з проблематикою іншою. Скажімо, розв'язання тих же соціальних чи морально-етичних проблем, як правило, письменником пропонувалося у площині релігійної (християнської) моралі. Така настанова є питомо неонародницькою. Означена проблематика особливо виразно проявилася в “Облозі Буші” й “Заклятому скарбі”, в образах Орисі й Антося, Яся і Ядвіги, менше в “Первых коршунах” (образ Семена Мелешкевича).

Повісті Старицького на історичну тематику привертають увагу й тим, що зображувані в них події відбуваються переважно в міському середовищі з відповідним міським антуражем. Ця риса теж є одною з особливостей повістевого доробку письменника. Власне, урбаністична тема означилася у всій творчості класика, й означилася доволі своєрідно. У зображенні міста переважає та тенденція, що воно - місто - показується як опозиція (передовсім морально-етична) селу, котре було й лишається, за ідейно-естетичними принципами Старицького, оберегом усіх національних чеснот і цінностей. Місто ж, - це “Содома”, яка “скаженіє і гуля”. Водночас твердиться, що письменника не можна назвати і “співцем села”, він ним не був ні за концептуальними світоглядними настановами, ні за творчими уподобаннями. Соціальна проблематика і сільська фактура йому не завжди вдавалася. Висловлюється, отже, міркування, що не село як таке і не місто як таке цікавили митця, а людина в тих чи тих обставинах, можливість її самореалізації, її гармонії з собою і світом в атмосфері міста чи села. Постановкою теми міста і її трактуванням, а стосується це насамперед творів соціального звучання (повістей, оповідань, поезій), Старицький по-своєму продовжив лінію своїх сучасників (Нечуя-Левицького, Мирного, якоюсь мірою - Яричевського, Щоголева). Це з одного боку бачення. А з іншого, у повістях з історичним тлом письменник поставив місто, міське життя у центр художнього зображення, наснажив “тему” громадянськими інтонаціями, адже місто в нього - не просто місто, а Київ, “славний”, “святий”, “золотоверхий”, “богообраний”.

Кожна з аналізованих чотирьох повістей Старицького, написаних на історичному матеріалі, стала цікавим, своєрідним, помітним (але майже не поміченим істориками літератури) внеском письменника в українську прозу рубежу ХІХ - ХХ ст.

У підрозділі 3.3. “Романтично-реалістичні повісті морально-етичної проблематики” аналізуються повісті “Розсудили”, “Зарница”, “Байстря” (“Безбатченко”). Автор дисертації вдається до переосмислення проблематики кожної з них. Стверджується, що за всієї очевидності і, можливо, важливості соціальних аспектів зображуваного в повістях життя, за всієї виразності (мальовничості, ґрунтовності) сільської фактури і в “Розсудили”, і в “Байстряті” ключова домінанта залишається релігійно-моральнісною, чи моральнісно-релігійною, де під релігійністю розуміється, звісно, християнська (православна) мораль. Ця ж домінанта складає сутнісну підоснову й повістини “Зарница”, а вже через її призму осмислюється питання ідеологічно-світоглядні. Скажімо, заявлене в повісті “Розсудили” глобальне протистояння добра і зла втілюється й реалізується через відповідно вибудувану образну систему, через різке протиставлення сільських “діоктитів” і “гіпоменів”. Між цими двома полюсами - Степан Петраш і ... образ гріха. Так, у релігійно наснаженій творчості Старицького образ гріха присутній вельми часто, він тут цілком логічний і функціонально активний (в аналізованих трьох повістях особливо). Ще в повісті “Розсудили” митець виписав своєрідну “програму добра” (настанови панни Олексаші Степанові Петрашу), подавши її в “Зарнице” вже як світоглядну ідеологію головної героїні, а потім художньо реалізувавши і в “Байстряті”. Відзначається важлива риса майстерності прозаїка: означені в кожній із повістей важливі соціальні й морально-етичні проблеми, які мають широке суспільне значення, Старицький обов'язково переводить у площину зовсім конкретну і вельми прагматичну, на рівень душі окремої людини й на рівень родини, взаємин чоловіка й жінки. Таким чином “забезпечується” неабиякий художній ефект кожного твору. Степан і Домаха в “Розсудили” (тут, правда, додається ще один важливий образ Марини Шамраєвої, через який вирішується ряд сюжетних і смислових завдань), Антон і Докія в “Байстряті”, Галина і Васюк у “Зарнице” якраз і проходять випробування на християнську моральність, випробування добром і злом, правда, з варіюванням ситуацій. І, що характерно, кожен із персонажів зображений із видимою прихильністю автора (оповідача),але так само кожен (за винятком хіба що Марини і меншою мірою Домахи) у чомусь суттєвому, хай навіть епізодично, відходить від означених моральних імперативів, вільно чи мимовільно грішить і, відповідно, має спокутувати гріх чи каратися за нього. У повістях кожен із головних героїв (знову ж, окрім Марини) гине фізично (Степан, Домаха, Докія, Галя) чи морально (Васюк, Антон). Такий фінал, безсумнівно, по-християнськи символічний.

У кожній із повістей Старицький художньо втілював ідею гармонійного облаштування людського суспільства загалом, родини й людини зокрема на основі християнських доброчинностей, збагачених просвітительськими ідеалами. Правда, кожна з повістей має свої “нюанси” у ключовій проблематиці, які визначаються й детально аналізується в дослідженні. Підкреслюється, що акценти на морально-етичних, християнських імперативах зумовлювали певну “відхиленість” повістей Старицького від “магістрального” шляху української повістевої прози другої пол. ХІХ ст., позначеного пріоритетами соціального змісту. В аналізі повістей автор незрідка полемізує з деякими ранішими їх оцінками.

Стисліше аналізуються інші наявні в повістях теми-мотиви: тема землі, просвітництва, мотив любові (кохання) тощо.

Окремий розділ (3.4. “Герой у повістевій прозі”) присвячений характеристиці концепції “повістевого” героя, засобів його творення. Проводяться відповідні типологічні паралелі з романістикою. Відзначається відносна статичність абсолютної більшості образів у творах історичної тематики і їх еволюція в повістях не-історичних: дуже суттєва в “Байстряті”, дещо менша в “Зарнице” й відносно незначна в “Розсудили”. У повістях історичної тематики значно виразніше контрастування образів, зумовлене і романтичною стильовою домінантною в них. У повістях (і новелістиці) Старицький практично не вводить “зайвих”, “необов'язкових” персонажів. Водночас повістеві герої репрезентують собою доволі широкий соціальний і національний спектр, основні верстви суспільства, правда, не в одну епоху. Є “пригодницькі” герої, історичні персонажі, “нові люди”, активний “жіночій простір” тощо.

Завершальний підрозділ цієї роботи - 3.5. “Психологізм. Інші ознаки майстерності”. Зазначається, що психологізм став однією із ключових ознак оновлення художнього письма рубежу ХІХ - ХХ століть і що українська література пройшла свій, багато в чому аналогічний до “сусідських”, можливо, дещо “припізнений”, шлях до осягнення психологічних глибин характеру героя. Певним етапом на цьому шляху стала проза класиків - Нечуя і Мирного. У романах і повістях Старицького, як і в його новелістиці, попри відсутність чіткої послідовності в освоєнні психологізму, тенденція до поглиблення психологічного зображення простежується досить очевидно, особливо в не-історичних творах. Психологізація письма зазвичай у Старицького досягається через внутрішні монологи (роздуми), функціональні пейзажі, посилення ліричного начала, введення прийому сну чи марення тощо. Серед повістей письменника найбільш психологізована остання за часом написання - “Байстря”, дещо менше - “Зарница”, а серед романів глибша й виразніша психологізація характерів і ситуацій спостерігається у третьому романі трилогії, в дилогії та в “Разбойнике Кармелюке”. У них явно домінує описовий психологізм, але він доведений тут до високого рівня відтворення.

Художню майстерність прози Старицького засвідчують також увага до художньої деталі, доволі активне використання фольклорних елементів, художнього досвіду давнього українського письменства, ідей та образної структури світової літератури й історії, неабияка мовна майстерність тощо.

У підсумках до розділу стверджується, що сім аналізованих повістей дають багато ідейно-естетичної інформації як у зв'язку з загальними тенденціями розвитку епічних жанрів у нашому письменстві перехідної доби, так і з огляду на обстоювані Старицьким принципи індивідуальної творчої системи.

У загальних висновках дисертації зазначається, що прозові твори Старицького, включно з новелістикою, написані у найплідніший і найрізногранніший період творчості письменника, в пору його мистецької зрілості і громадянської мудрості, відобразили цілий ряд концептуально важливих тенденцій тогочасного українського літературного процесу і водночас стали вагомим і важливим внеском у літературну скарбницю, багато в чому своєрідним і новаторським. Безсумнівно, прозова спадщина Старицького заслуговує на включення в історико-літературний процес і в активний науково-дослідницький обіг.

Резюмується важливість відкритих і обґрунтованих автором дисертації аспектів світоглядної, ідейно-естетичної системи Старицького, зокрема, релігійного чинника, історіософії, стильових особливостей тощо. Визначається коло загальних, концептуальних проблем, реалізованих у прозі письменника-класика - національних, морально-етичних, гуманістичних. Натомість соціальний аспект у творчості Старицького, на якому зазвичай раніше акцентувалася увага дослідників, не називається пріоритетним, домінантним у проблематиці.

Дисертант указує на формально-змістові параметри прози Старицького, немало з яких відзначалися новизною чи були серед незужитих: у сфері жанру - циклічність, епопейність романів, історико-пригодницький різновид; у сфері сюжету - значна активізація пригодницького чинника; у сфері образотворення - особливості реалізації “жіночого простору”, майстерне структурування героїв тощо. Художня творчість Михайла Старицького як плід його небуденного таланту, водночас спиралася на багатий досвід українського і світового письменства, була і є його невід'ємною частиною.

Основні положення дисертації відбиті в таких публікаціях:

Основні публікації:

1. Художня проза Михайла Старицького: Проблематика й особливості поетики романів і повістей письменника. Монографія. - Черкаси: Брама, 2003. - 376 с. (21,1 д.а.).

Рец.:Скорина Л. “Великоформатна” проза Михайла Старицького: погляд зі сторічної віддалі // Вісник Черкаського університету. Сер. “Філологічні науки”. - Вип. 49. - Черкаси 2003. - С. 186 - 187.

2. Новелістика Михайла Старицького: Монографія. - Черкаси: Брама, 2002. - 136 с. (7,4 д.а.).

Рец.: Сивкова І. У пошуках “слова, і правди, і волі”: Мала проза М.Старицького очима аналітика // Вісник Черкаського університету. Сер. “Філологічні науки”. - Вип.47. - Черкаси, 2003. - С.159 - 161; Скорина Л. Новий екскурс у творчість земляка // Черкаський край. - 2003. - 16 квітня. - С.5.

3. Рецепція російського (московського) у прозовій спадщині Тараса Шевченка (повісті, щоденник, листи) // Українська мова та література. - 1999. - №46. - С.1 - 2. - №47. - С.1 - 3 (1,1 д.а.).

4. Що є повістю? (Проблема в літературознавстві) // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Збірник статей. - Черкаси, 2000. - С.10 - 23 (0,9 д.а.).

5. Повісті Т.Шевченка і розвиток повістевого жанру в українській літературі (до постановки проблеми) // Тарас Шевченко і європейська культура: Збірник праць Міжнародної тридцять третьої наукової шевченківської конференції. - Київ - Черкаси. - 2000. - С.190 - 197 (0,5 д.а.).

6. Сергій Єфремов і Старицькі (штрихи до теми) // Поліщук В. Зі студій над класиками: Літературознавчі статті. - Черкаси: Брама, 2001. - С.142 - 155.

7. Повість як жанр і як термін у працях Івана Франка: Із франкознавчих студій // Вісник Черкаського університету. Серія “Філологічні науки”. - Вип.25. - Черкаси, 2001. - С.142 - 146 (0,5 д.а.).

8. Михайло Старицький і його діяльність в оцінках Івана Франка: До характеристики суджень і деякої їх еволюції // Вісник Черкаського університету. Серія “Філологічні науки”. - Вип.28. - Черкаси, 2001. - С.47 - 66 (1,2 д.а.).

9. “Бере мене превеликий жаль...” (Михайло Старицький про себе і про долю українського письменника свого часу) // Вісник Черкаського університету. Серія “Філологічні науки”. - Вип.29. - Черкаси, 2002. - С.122 - 130 (0,6 д.а.).

10. Проза Михайла Старицького в літературній критиці // Вісник Черкаського університету. Серія “Філологічні науки”. - Вип.31. - Черкаси, 2002. - С.80 - 100 (1,3 д.а.).

11. До питання про “стильову школу” Михайла Старицького // Вісник Черкаського університету. Серія “Філологічні науки”. - Вип.36. - Черкаси, 2002. - С.49 - 60 (0,7 д.а.).

12. “Праця на рідному полі”: видавничо-редакторська діяльність Михайла Старицького // Вісник Книжкової палати. - 2002. - №12. - С.37 - 42 (0,6 д.а.).

13. Жанрові особливості новелістики Михайла Старицького // Слово і час. - 2002. - №12. - С.36 - 40 (0,6 д.).

14. “А в цензурнім смаку я не напишу...” (Михайло Старицький і проблема цензури) // Дивослово. - 2002. - №2. - С.17 - 20 (0,5 д.а.).

15. До проблеми національної ідентичності іншомовних творів: випадок Михайла Старицького // Українська мова та література. - 2002. - №42. - С.20 - 23 (0,4 д.а.).

16. Пейзаж, інтер'єр, портрет у новелістиці М.Старицького (До характеристики структури оповідань письменника) // Українська література в загальноосвітній школі. - 2002. - №6. - с.55 - 60 (0.5 д.а.).

17. Проблематика і герої новелістики Михайла Старицького // Дивослово. - 2002. - №12. - С.5 - 9 (0,7 д.а.).

18. Позиція автора в новелістиці М.Старицького (До характеристики структури оповідань письменника) // Українська література в загальноосвітній школі. - 2003. - №3. - С.53 - 56 (0,5 д.а.).

19. Гоголівське у Михайла Старицького: стильовий аспект // Українська мова та література. - 2003. - №19. - С.29 - 31 (0,4 д.а.).

20. Жанрово-стильові особливості повістей Михайла Старицького // Українська мова й література в школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2003. - №2. - С.179 - 186 (0.7 д.а.).

21. Діалоги й монологи у структурі оповідань М.Старицького (До характеристики структури оповідань письменника) // Українська література в загальноосвітній школі. - 2003. - №2. - С.61 - 64 (0.4 д.а.).

22. До характеристики стилю творчості Михайла Старицького // Вісник Черкаського університету. Серія “Філологічна науки”. - Вип.47. - Черкаси, 2003. - С.62 - 70 (0.8 д.а.).

23. Релігійність як стрижневий ідейно-естетичний чинник творчості Михайла Старицького (На матеріалі повістей письменника) // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. - Черкаси: Брама, 2003. - С.28 - 42 (0.8 д.а.).

24. Григорій Сковорода і Михайло Старицький: тотожності й антитези позицій // Григорій Сковорода. Інтерпретації: Культурологія. Філософія. Педагогіка. Літературознавство: Збірник наукових праць. - Черкаси. - 2003. - С.127 - 138 (0,7 д.а.).

25. Яким слов'янофілом був Михайло Старицький? // Холодний Яр: Часопис. - Черкаси: Відлуння-Плюс. - 2003. - №1. - С.289 - 294 (0,5 д.а.).

26. Концепція героя прози (повістей) М.Старицького у світлі виховного ідеалу Г.Ващенка // Г.Г.Ващенко - видатний педагог національного відродження України: Збірник наукових праць. - Черкаси. - Видавництво ЧДУ. - 2003. - С.47 - 55 (0,7 д.а.).

27. Особливості сюжетобудови оповідань Михайла Старицького // Слово і час. - 2003. - №8. - С.23 - 31 (0,7 д.а.).

28. “Цього жанру нам бракувало...” (Історико-пригодницькі твори М.Старицького) // Українська мова та література. - 2003. - Ч.35. - С. 5 - 8 (0,6 д.а.).

29. До питання про історіософію Михайла Старицького (на матеріалі повістей) // Вісник Черкаського університету. - Серія “Філологічні науки”. - Вип. 49. - Черкаси, 2003. - С. 76 - 86 (0,8 д.а.).

30. Поляки і євреї в повістях Михайла Старицького // Вісник Черкаського університету. Серія “Історичні науки”. - Вип. 50. - Черкаси, 2003. (0,4 д.а.).

Додаткові публікації

1. Корсунська битва 1648 року у фольклорі й українській поезії XVII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - Матеріали Других Всеукраїнських історичних читань. - Черкаси, 1992. - С.92 - 95 (0,3 д.а.).

2. Гайдамаччина у фольклорі // Народні рухи України в історії, мові та літературі: тези ювілейної науково-практичної конференції, присвяченої 225-рччю повстання. - Черкаси, 1993. - С.6 - 13 (0,8 д.а.).

3. Коліївщина у творах польських поетів // Коліївщина: повертаючись до надрукованого. - Матеріали історичних читань, присвячених 225-річчю Коліївщини. - Умань. - 1993. - С.49 - 54 (0,4 д.а.).

4. Гетьман-державотворець (Б.Хмельницький і Хмельниччина в українській поезії ХХ ст.) // Богдан Хмельницький і Хмельниччина у фольклорі й художній літературі. - Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції, присвяченої 400-річчю з дня народження Б.Хмельницького. - Черкаси, 11 - 12 жовтня 1995. - С.10 - 24 (0,9 д.а.).

5. “...А Богдан єст даний од Бога...” (Постать Богдана Хмельницького в українській літературі XVII ст.) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - Матеріали П'ятих Всеукраїнських історичних читань. - Київ-Черкаси, 1995. - С.79 - 81 (0,2 д.а.).

6. Корсунська битва 1648 року у фольклорі й українській поезії XVII ст. // Битва під Корсунем і національно-визвольна війна середини XVII століття. - Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 350-річчю битви під Корсунем 26 травня 1998 року. - Корсунь-Шевченківський, 1998. - С.74 - 78 (0,4 д.а.).

Анотація

Поліщук В.Т. Проблематика й особливості поетики романів і повістей Михайла Старицького. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2003.

Дисертація являє собою перше системне дослідження романно-повістевої прози Михайла Старицького, її місця в українському історико-літературному процесі рубежу ХІХ - ХХ століть. Досліджуються сім історико-пригодницьких романів письменника і сім повістей різної проблематики. У дослідженні вперше системно аналізуються методологічні основи творчості М.Старицького (світогляд, історіософія, релігійність, естетика, стиль) та їх реалізація у прозі митця. Послідовно і детально розглядаються жанрово-стильові, сюжетно-композиційні особливості романів і повістей, втілена в них проблематика, концепція героя та образна структура великоформатної прози М.Старицького. У роботі вперше або по-новому осмислюється ряд важливих аспектів творчості письменника - релігійність, пригодництво, індивідуальний стильовий дискурс, жанрово-видове означення романів і повістей тощо. Відзначаються доволі очевидні типологічні паралелі між творами М.Старицького і творами українських (П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б.Лепкий, М.Чернявський та ін.) та європейських (В.Скотт, Ж.Верн, Г.Сенкевич та ін.) авторів. Стверджується, що прозова спадщина М.Старицького є важливою і невід'ємною частиною українського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століть, котра заслуговує пильної уваги літературознавців.

Ключові слова: проза, роман, повість, релігійність, історіософія, національна державність, стиль, жанр, композиція, сюжет, пригодництво, козакофільство, національне, морально-етична і гуманістична проблематика, концепція героя, образотворення.

Аннотация

Полищук В.Т. Проблематика и особенности поэтики романов и повестей Михаила Старицкого. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2003.

Диссертация представляет собой первое системное исследование романов и повестей Михаила Старицкого, их места в украинском историко-литературном процессе рубежа ХІХ - ХХ веков. Исследуются семь историко-приключенческих романов писателя (“Перед бурей”, “Буря”, “У пристани”, “Молодость Мазепы”, “Руина”, “Последние орлы”, “Разбойник Кармелюк”) и семь повестей различной проблематики (“Осада Буши”, “Заклятий скарб” (“Заклятый клад”), “Рассудили”, “Червоный дьявол”, “Первые коршуны”, “Зарница”, “Безбатченко”). В исследовании впервые системно анализируются методологические основы творчества М.Старицкого. При характеристике мировоззрения писателя анализируются политическая, социальная и нравственная его составные. Большое внимание уделяется осмыслению историософии художника, идее национальной государственности в ней, а также религиозному фактору как стержневому в идейно-эстетической системе писателя. Рассматриваются также основные идейно-эстетические принципы М.Старицкого.

Центральное место в диссертации занимает анализ романов писателя, а также отдельных составных его художественной системы в прозе. В частности, уделяется внимание определению жанровых признаков романов: они характеризируются прежде всего как историко-приключенческие, а М.Старицкий в этом смысле называется первопроходцем жанра в украинской литературе. В то же время отмечается жанрово-видовое различие его больших произведений в зависимости от “пропорций” в них исторической конкретики и художественного вымысла. Анализируются сюжетные особенности прозы Старицкого. В этом компоненте писатель проявил себя большим мастером, фактически став у истоков традиции писателей-“сюжетников” в украинской литературе. Важнейшей особенностью прозы М.Старицкого, существенно определяющей ее жанрово-стилевые характеристики, является приключенчество, опыт использования которого украинский писатель-классик в значительной мере развил, опираясь на опыт европейских писателей (В.Скотт, Ж.Верн и др.).

Большое внимание в диссертации уделяется анализу ключевых проблем романов и всей прозы М.Старицкого. Отмечается, что, безусловно, центральное место в ней занимает историософское осмысление проблемы национального - исторической судьбы Украины в XVII - начале XIX веках, истоков ее побед и причин поражений. Писатель-патриот последовательно проповедует в романах идеи украинской государственности, национальной и личностной свободы, гуманизма и нравственной чистоты, которые у него определяются прежде всего глубокой духовностью, религиозностью, верой в божественное начало. Видное место в проблематике романов и повестей “исторического цикла” занимает тема козакофилии, осмысленная писателем с достаточной глубиной и разносторонностью.

Мировоззренческие принципы и художественное мастерство писателя проявились и в создании литературных как образов и героев, которые имели исторических прототипов, так и героев вымышленных. Концепции многих исторических героев его романов (Богдана Хмельницкого, Мазепы, Зализняка, Кармелюка и многих других) несут в себе полемический заряд, направленный против концепций этих героев в зарубежных литературах, в частности, в польской и русской. Как индивидуальная особенность творчества М.Старицкого отмечается наличие практически во всех его произведениях ярких женских образов.

Отдельно в диссертации анализируется проблематика и художественные особенности повестей М.Старицкого. Диссертант предлагает новый подход в определении жанрово-стилевых особенностей повестей, в диссертации существенно смещаются акценты в характеристиках их проблематики: доказывается, что у М.Старицкого во главу угла ставятся не социальные, а национальные и нравственные (на религиозной основе) приоритеты. Согласуются с проблематикой и концепции героев-образов. Утверждается, что большинство повестей Старицкого отличаются значительной художественностью, важностью и глубиной проблематики.

В диссертации утверджается, что проза М.Старицкого является важной и неотъемлимой частью украинского литературного процесса конца XIX - начала XX веков, которая заслуживает пристального внимания литературоведов.

Ключевые слова: проза, роман, повесть, историософия, национальная государственность, стиль, жанр, композиция, сюжет, приключенчество, козакофильство, национальное, нравственная и гуманистическая проблематика, концепция героя, создание образов.