Щоденник як форма самовираження письменника

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, визначено мету та основні завдання дослідження, його об'єкт та предмет, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації, вказано на її структуру та обсяг.

У першому розділі "Історіографія і теорія жанру" висвітлено загальний стан досліджуваної проблеми, проаналізовано щоденник як жанр, що утверджується на власних позиціях у системі документалістики. Осмислення жанру щоденника як цілісної структури, що позначена виробленими власними канонами, здійснено в порівнянні зі жанротворчими характеристиками суміжних жанрів.

У першому підрозділі "Щоденник у літературознавстві" проаналізовано критичну літературу, присвячену жанру щоденника, та з'ясовано зміст основних термінів. З огляду на те, що щоденник не часто ставав предметом обговорення літературознавців, в українському літературознавстві сформувалося досить довільне розуміння особливостей жанру.

Суттєву роль у розвитку жанрової природи, суспільно-політичної значимості, естетичної цінності передусім мемуарної прози відіграло кілька дискусій, насамперед на сторінках журналу "Вопросы литературы". У першій дискусії взяли участь відомі літературознавці та письменники, причетні до документалістики, - Я. Кумок, В. Жданов, С. Семанов, І. Андроников, М. Чудакова та ін. Один із головних напрямів полеміки на сторінках часопису в 1973 р. стосувався категоричної вимоги створити теорію жанру. Ця ж думка домінувала й у перебігу іншої досить представницької дискусії, що її провела "Литературная газета" в 1975-1977 роках. Можемо сказати, що цим першим дискусіям вдалося лише сформулювати проблему і окреслити ряд важливих аспектів жанрової теорії документальної прози.

У 70-80-х роках певні спроби вирішення цієї проблеми знаходимо у працях Д. Затонського, Л. Гінзбург, Г. Мережинської, І. Янської та В. Кардіна, М. Чудакової, М. Кузнєцова, Н. Банк, А. Тартаковського, Л. Гараніна. Привертає увагу той факт, що дехто з дослідників (Н. Банк, В. Здоровега) прийшов до висновку про неможливість дати точне визначення жанрової природи щоденника, тому що серед усіх форм документалістики він є найменш канонічним, і може об'єднати не тільки різні жанри літератури, а й різні роди та види творчості взагалі.

Помітним явищем на той час стала робота Л. Гінзбург "Про психологічну прозу", присвячена розгляду власне естетичних можливостей документалістики. Незважаючи на те, що про щоденникову літературу дослідниця згадує побіжно, її думки про "повноцінність" документальної літератури стосуються і щоденника.

У сучасному українському літературознавстві найповніший огляд досягнень у мемуаристиці містить робота О. Галича "Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи".

Однак, незважаючи на деякі спроби осмислити такий специфічний жанр документалістики, як щоденник, літературознавство XX ст. показало, що перше місце серед щоденникознавчих досліджень займає переважно розв'язування проблем мемуарної етики чи обговорення деяких суб'єктивних авторських критеріїв та оцінок, ніж проблеми жанрових характеристик і класифікацій документалістики.

У європейському літературознавстві пік теоретичних розробок проблем щоденникового жанру також припав на 70-80-ті роки минулого століття (С. Скварчинська, М. Ґловінський, О. Мілецький, Л. Лопатинська, А. Жірард, Р. Кізер, М. Леле, Б. Дідьє).

Найбільш детальними й ґрунтовними роботами про щоденник як сучасний літературний жанр до сьогодні вважають дослідження французького соціолога А. Жірарда "Інтимний щоденник" і роботу німецького літературознавця Р. Кізера "Макс Фріш. Літературний щоденник".

Другий підрозділ "Визначення щоденника як літературної форми: між мемуарами і записними книгами" присвячено детальнішому аналізові щоденника як жанру, що перебуває на межі між мемуарами, епістолярієм і записними книгами, але разом з тим має власні суттєві особливості, що вирізняють його з-поміж суміжних жанрів документалістики.

У визначенні жанру щоденника можна окреслити три шляхи розвитку дискурсивних практик: щоденник поряд із листами, нотатками функціонує лише як форма єдиного мемуарного жанру (Л. Гаранін); щоденники, спогади, листи, нотатки визнаються цілком рівноправними жанрами, але в той же час різновидами спільного мемуарного жанру (Т. Марахова, А.Тартаковський, Т. Колядич); О. Галич використовує ще термін "мемуаристика", "мемуарна проза", що разом з біографією та автобіографією становлять основні напрями документалістики; щоденник, нарис, мемуари, біографію розглядають як незалежні жанри документалістики (І. Янська, В. Кардін).

Шляхом залучення цих теоретичних розробок та досліджень західних вчених доведено, що найбільш логічно вмотивованим є розуміння щоденника як повноцінного жанру документалістики поряд з такими жанрами як мемуари, листи, записні книги, нотатки тощо.

Серед характерних особливостей власне щоденника, що свідчать про його осібність як форми відображення життя і відмінність насамперед від жанру спогадів можемо назвати:

- позаконцепційність суб'єктивності.

Суб'єктивність власне спогадів завжди витворює певну концепцію історичного періоду. Автор щоденника не тримає в голові загального його плану, він пише ідучи за течією власного життя, його точка зору на речі, характер вибору фактів, сам стиль записів може змінюватися рік від року - разом із самою людиною.

- один часовий план зображення.

Ретроспективність подій у щоденнику можна вбачати й у її традиційному розумінні, адже діаристи часто-густо "беруться за перо" в межах одного, двох, а то й трьох днів. Але тут ми можемо говорити про осучаснення минулого (подача минулого як такого, що відбувається зараз). Хронікер не сплутує часу переживання і часу писання, однак розуміє, що вони творять єдиний часовий блок, де важливішим є те, що їх об'єднує, а не те, що їх ділить. Тим паче, що і розрив між цими двома моментами невеликий, один-два дні. Діалог властивий мемуаристиці загалом, але найрізноманітніші його прояви інколи настільки відмінні, що здійснюються просто-таки в абсолютно протилежних напрямах. У листах це переважно діалог із сучасником, а в щоденнику - поза внутрішнім діалогом із самим собою це ще й діалог із майбутнім.

- "незалежність" суб'єктивності.

Канонічність мемуарів - це, з одного боку, жанровий канон, заданий найбільш авторитетними текстами, а з іншого, - тематичний канон: визнані найдостовірнішими//найавторитетнішими тексти, присвячені тому чи тому часу, особі або події. Введення в культурний обіг нових мемуарних текстів за наявності "канону" завжди відбиватиметься на його фоні. А в щоденнику окремі факти можна вважати просто унікальними, про які може повідомити лише даний щоденник і жоден інший.

- плинність концептуальності.

У кожного жанру своє творення світообразу, своє втілення концепції дійсності, своє, як говорив М. Бахтін, тематичне завершення цілого, а не умовно-композиційне закінчення. Події, почуття, переживання постають у щоденнику в міру свого розгортання. Існує постійно оновлювана Я-концепція, яка поєднує самопізнання з пошуками смислу власного життя, із самовизначенням в історії, культурі, повсякденному існуванні.

Другий розділ "Комунікативні стратегія щоденника" складається з 3 підрозділів.

Перший підрозділ "Задум щоденника як пошук відповідної форми" досліджує зв'язок між метою і причиною писання щоденника - взаємозалежні, вони наближують нас до розуміння самої суті цього процесу.

Зрозуміло, що писання щоденника в кожному випадку є явищем суто індивідуальним, а психологія творчості з її традиційними етапами творчого процесу може і не збігатися з етапами написання щоденника. Але оскільки на даному етапі дослідження щоденника як форми самовираження автора ніякої окремої схеми у вітчизняному літературознавстві не існує, логічним є використання саме стадійної теорії психології творчості в її найзагальнішому розумінні, яке не викликає жодних суперечок - йдеться про етап задуму та його здійснення.

На сьогодні теоретики літератури вивели вже традиційне розуміння задуму - це розуміння його подвійної природи, що виявляє себе у внутрішній діяльності і перших результатах. Оскільки перше не зриме, здогадуватися про нього можна лише з другого, з результатів. Задум прозового твору і, особливо, великого прозового твору завжди передбачає якісь попередні розвідки, дослідження, роздуми, відбір матеріалу, придатного для його художнього втілення. При творенні щоденника немає другого компонента, немає перших результатів підготовки, є тільки зримий початок твору.

О. Довженко розпочав свій щоденник у 1941 році. Чи розумів тоді сам письменник, що він починає вести щоденник. Без зазначення місяців і днів на початках, він більше нагадував записну книгу з короткими замітками планового характеру, робочий матеріал до майбутнього сценарію. Вже записи за 1942 рік він розпочинає з зазначення дня, місяця і року. Спочатку з різницею у 10-15 днів, а згодом приходить практично до щоденних записів. Інколи по декілька разів на день сідає за щоденник і щоразу ставить дату.

Даючи можливість вияву саморефлексії, щоденник затягує. Спочатку це щоденник-"експлікація", потім щоденник-"механізм" і врешті щоденник як "джерело" різноманітних станів і переживань.

В. Винниченко провадив свого щоденника 40 років і довів його до кінця своїх днів. Це 41 записник. Більша частина записів зроблена у добротних, грубих 300-400 сторінкових календарях-річниках з обов'язковим зазначенням року, місяця і дня. Але все це буде згодом. А 1911 року В. Винниченко розпочав свій щоденник, а правильніше буде сказати - просто записи, у невеличкому зошиті без позначення дати, кількома описами пейзажів, спостереженнями за людськими характерами, підслуханими анекдотами, народними висловами тощо.

Ці щоденники прикметні тим, що фактично наочно демонструють еволюцію пошуку щоденникової форми. Сенс руху від ще не цілісних, ніби пошматованих на початках записів, до записів послідовних, і не тільки в часовому, а й у тематичному плані, полягає не стільки в готовності письменника виявляти моменти свого внутрішнього, прихованого життя, скільки в наданні їм наративної тяглості.

Таким чином щоденники, як і будь-яка річ, що не була задумана і відповідно не має свого плану (не обов'язково детального і письмово закріпленого), як річ непередбачувана, мають тільки причину. Отож можемо сказати, що ідея, як ядро задуму автора, у випадку такої неочікуваності міститься саме в причині, на усіх її рівнях - від буквальної причиннєвості до сфери емоційно-почуттєвої. Подібне "знаходження" щоденникової форми, словесно оформлене хоча б у декількох моментах до часу, коли автор усвідомлює, що пише щоденник, наводить на думку, що певно саме таким первісно був шлях до щоденника.

Навіть якщо щоденник було задумано - це не виключає можливості раптового "віднайдення" щоденника іншої форми чи змісту, ніж це запланувала людина, беручись за його ведення. Роль такого щоденника у житті автора може змінитися залежно від того, які додаткові функції, не запроектовані автором, візьме на себе щоденник.

У другому підрозділі "Для чого і для кого пишуть щоденники (мета і адресат)" досліджено різновиди щоденника з огляду на авторські інтенції, проаналізовано ситуацію комунікативної спрямованості щоденника. Шляхом аналізу щоденників вітчизняних та зарубіжних письменників встановлено, що найпростіша ціль, первісна матерія, матриця, що накладає відбиток на будь-який щоденник - це просто фіксація. Але разом з тим зрозуміло, що для письменника щоденник може бути майстернею, сповідальнею, черговим твором і ще всім вищезгаданим вкупі, але майже ніколи просто переліком подій. Для людини, чий рід заняття письменництво, роздуми з пером у руці - насправді спосіб існування. Отож, наступний крок - від фіксації до свідчення. Свідчення завжди передбачає продуманий відбір, хоча ніколи воно не є самодостатнім. Та якщо все-таки виділити свідчення з цілого комплексу авторських інтенцій, то найбільшу вагу воно матиме у щоденнику, автор якого, перебираючи на себе роль очевидця, розповідає (доповідає, переконує), як усе було насправді (Щоденники С. Єфремова, З. Гіппіус).

Наступний тип щоденника з огляду на його функціональність - щоденник, який ведуть для себе і тільки для себе - це сповідь перед самим собою, втеча у власний світ, документ самоаналізу, самонавчання. Автор рефлексивно й водночас інтуїтивно, вловлюючи насамперед суб'єктивний план власного життя, створює "історію своєї душі", або "сповідь". "Я" такого щоденника стосується не тільки і не стільки скрупульозного записування зовнішніх маніфестацій особи автора, але перш за все внутрішнього досвіду.

Надалі виокремлюються щоденники, які відповідають закладеній в глибинах особистості майже біологічній потребі виразити себе, запам'ятати себе, зупинити потік свого життя, залишити сліди свого існування. Щоденник - це боротьба зі смертю, зі щоденним відмиранням. Самоувічнення - одне з найдавніших прагнень людини. Самопізнання приєдналося до цього підсвідомого, стихійного бажання набагато пізніше (Щоденники В. Поліщука, М. Фріша).

Наступному типові відповідає щоденник, породжений нарцисичним потягом до самоспоглядання, щоденник як особливий різновид самозадоволення (якщо не дивитися на це ширше - щоденник як такий завжди є виявом нарцисизму: дзеркалом, що відображає внутрішній світ його автора) (Щоденники О. Кобилянської, В. Поліщука).

У творчості митець прагне увічнити себе після смерті. Щоденнику, зрештою, це також під силу. Але щоденник дає, окрім того, можливість "запам'ятати" себе ще за життя: тільки автор щоденника, замислювався він над цим чи ні, може за допомогою щоденника зреалізувати свою пам'ять в усій повноті її індивідуальної людськості. Цей момент пригадування себе у щоденнику і завдяки щоденнику є, можливо, найінтимнішим моментом щоденника.

Психічна самотерапія - ще одна з важливих служб щоденника. І тут звертає на себе увагу така обставина. Вже не раз було справедливо зауважено, що щоденники - за певної адекватності - у багатьох випадках подають викривлене зображення особистості діариста. Тому що в них записують зазвичай перш за все те, що пригноблює чи бентежить людину в певний момент. Неспокій, сформульований і прояснений словом, видається не таким серйозним, не так пригнічує; слово допомагає оволодіти своїм станом.

Зрозуміло, що ведучи мову про звільнення від болісних негативних вражень, здається, сама собою повинна бути зрозуміла самобутність цього явища у щоденнику, адже тут почуття катарсису переживаємо, так би мовити, "на свіжо". Та, як ми це побачили, щоденник, як і будь-яка інша література, не в силі оформити "на свіжо" настрої і хвилювання сильної емоційної дії, такі, що можуть бути матеріалом для катарсису, оскільки механізм катарсису у щоденнику, як це не дивно, майже не відрізняється від переживання цього почуття при творенні повноцінно художнього твору.

У підрозділі розглянуто також погляди на щоденник з точки зору комунікативного наміру автора. Вирішення проблеми "чи розрахований щоденник на читача чи ні" має концептуальне значення для визначення жанрових можливостей: з одного боку, щоденник для особистого користування, що не має на увазі іншого читача, окрім самого автора, з іншого боку, - читач як один із можливих стимулів написання щоденника. Само собою зрозуміло, що імпліцитна присутність читача у щоденнику, вже закладена в первісній цільовій настанові, відразу стає одним із головних факторів, що впливають на створення щоденника, впливають на його форму, зміст, стилістику.

Отож, знову перед нами запитання: чи письменники, автори щоденників, думають (сподіваються), що їхні записи прочитають бодай після смерті.

Людина розмовляє сама з собою, але вона не божевільна і не може не думати, як сприймуть її інші, якою бачать її. Погоджуємося з російським щоденникознавцем К. Кобріним у тому, що людина, яка веде, наприклад, зашифрований щоденник і який вона старанно ховає від інших, все-таки пише для нащадків, - бо навіщо тоді відомий тільки їй шифр? А окрім того, якщо вона хоче потім сама читати власний щоденник, то не може не уявляти на своєму місці іншого, хоч би на мить. Щоправда, останнє, на думку вченого, відбувається несвідомо. Але в письменника це не може бути несвідомо. Саморефлексія письменника сильніша, ніж у звичайної, не "пишучої" людини, а поза тим у кожному митцеві говорить і професійна свідомість, якій він зобов'язаний своїм становищем у суспільстві.

Письменник не може не думати про публікацію. У будь-якому випадку не може не зважати на те, що щоденник буде опублікований посмертно.

Пишучи щоденник, людина проявляє і творить своє життя, свою сутність, вдаючись по допомогу до іншої свідомості, вона прагне до переживання цієї істотності за допомогою посередників. У навколощоденниковій літературі, щоправда, ще далеко до такої однозначності.

У вирішенні цієї проблеми на окрему згадку заслуговує передмова Г. Костюка до щоденника В. Винниченка, яка містить, напевне, єдину класифікацію щоденників у вітчизняному літературознавстві загалом і зокрема класифікацію на основі ролі щоденника в житті автора. Усього Г. Костюк виділяє 4 типи щоденників. Щоправда, четвертий ґатунок, як його подає Г. Костюк, швидше відповідає жанровим особливостям записної книги. За приклад першого ґатунку, а це щоденники, що їх автори обдумано пишуть із розрахунку на публікацію, у яких автори оминають свідомо різні особисті, побутові деталі, дослідник обирає щоденники Т. Шевченка, Л. Толстого, М. Шаповала. Щодо щоденника Т. Шевченка, то важко не помітити серед загалом не таких вже і чисельних "публіцистичних чи філософських коментарів" записи, наприклад, про досить-таки часті відвідування "гостинних" домів (так називає це Б. Рубчак) madame Гільде в Нижньому Новгороді і madame Адольфіни в Петербурзі. Та й про кохання до Катерини Піунової найбільше інформації можна почерпнути, напевне, саме зі щоденника, включно з любовним листом-признанням письменника.

Наступний ґатунок щоденників, антагоніст першого типу, що його виділяє Г. Костюк, - це записи інтимного плану. Автора такого щоденника зовнішній світ ніби не цікавить. Автор увесь у собі, в своїх переживаннях, у своїх пристрастях, у своїх болях і трагедіях.

Чи можна знайти щоденник інтимніший, ніж щоденник Ф. Кафки, творчість якого стала останньою межею розвитку сучасного суб'єктивізму? Найправдоподібніше саме тому Ф. Кафка, вмираючи, заповідав знищити свої рукописи і заборонив перевидавати те, що опублікував ще за життя. Але щодо щоденника реальним є припущення, що це, можливо, єдиний його закінчений твір великої форми. Завершений не тільки в тому розумінні, що "обривається разом зі життям автора", але позначений свідомою підготовкою автора цього закінчення - Ф. Кафка вириває листки з деяких зошитів щоденника і врешті віддає усі зошити, крім останнього, який тоді тільки розпочне, чеській письменниці і щирій подрузі М. Єсенській. Ще раніше Ф. Кафка неодноразово зачитував дещо зі свого щоденника своєму найкращому другові Максові. Ймовірно, що межа імпліцитної комунікативності навіть цього "найінтимнішого" щоденника набагато віддаленіша від автора - дуже вже часто сам Ф. Кафка протиставляє себе "іншим людям", і то так, щоб цю різницю помітили і зрозуміли ці інші люди.

В українській літературі чи не найбільше статусу щоденника інтимного відповідає щоденник О. Кобилянської. Саме він став предметом нашого детальнішого аналізу, який показав, що юна Ольга в щоденнику досить часто звертається до читача уявного і не тільки уявного. Але разом з тим уявний читач не віддалений від автора його (автора) смертю. Його присутність у тексті далеко не імпліцитна, хоча він ще не доведений до ступеня художнього індивіда, але вже і не абстрактний образ.

Третій ґатунок щоденників, які Г. Костюк виділив окремим пунктом своєї класифікації, - сухі записи тільки для себе, нотатник без якихось публіцистичних оцінок і філософських роздумів. "Майстром" подібного типу щоденників був Томас Манн. Але разом з тим відомо, що на пакетах, де зберігалися щоденники, автор власноручно написав: "Щоденникові записи 1933-1951 рр., літературної цінності не мають, нікому не розпечатувати раніше, ніж через двадцять років після моєї смерті". У щоденнику Т. Манна було все - побутові дрібниці, суттєвіші події, політичні новини, зведення погоди, самопочуття, прийняті ліки, ділові зустрічі і справи сімейні, враження від прочитаних книг, купування сигарет і обіднє меню. Постає запитання, чи була при цьому в Т. Манна думка віддати ці записи на суд читача, чи це було хвилинне рішення, заповіт в останні дні життя. Яку ж цінність, на думку автора, повинні мати ці записи для читача, якщо не літературну? Т. Манн знав собі ціну і, напевне, прекрасно розумів, що все, що вийшло з-під його пера, є цінним для літературознавців і критиків, цікавим для читачів. Хоча, певно, кожен письменник думає, що воно повинно бути цінним для читачів, бо центром цього писання також є він, письменник.

Проведений аналіз трьох типів щоденників, виділених Г. Костюком, показав, що, по-перше, класифікація за якоюсь одною "зручною" ознакою ні до чого не приводить, хіба що до ще більшої плутанини. Та й чи доречною може бути взагалі така класифікація, коли упродовж тільки одного щоденника можуть декілька разів змінюватися причина його ведення, а відповідно зміст і форма як реакція на цю причину, оскільки щоденник - це не лише єдина і однозначна авторська інтенція, що виключає можливість усіх інших, а по-друге, в жодному зі згаданих типів комунікативна спрямованість щоденника не обмежується лише аутокомунікацією, передбачає ширше коло читачів, "інше Я", з яким вона могла би розділити власну ідентичність.

Третій підрозділ "Сповідальна форма щоденника" розглядає щоденник як одну із світських форм сповідального слова, що проявляється в літературі. Первинно текст сповіді - щоденник-сповідь, лист-сповідь - виникає тільки тоді, коли необхідність покаяння перед Богом виливається в покаяння перед самим собою. Починаючи з "ери Руссо", ідея сповіді відносно секуляризується, а разом із тим втрачає свій стрижень - каяття за гріхи перед Богом - стає формою самоаналізу і сповідання вчення, інколи навіть чужого християнству. І в тому ще одна принадність щоденника для того, хто його веде: все зображуване здобуває оцінку з точки зору автора, що автоматично робить його позитивним героєм, оскільки тільки такий герой має право на суд і оцінку. Автоматичну позитивність підкріплює ословлення власних помилок.

Сповідь як проявлений внутрішній досвід може здійснюватися і в мовчанні, але і щоденник, "викладений" у мовчанні, може перетворитися у сповідь.

Людина в момент сповіді хоче гранично чітко і зрозуміло виразити свою суть, виявити своє місце в світі перед Богом і перед людьми. Важко знайти людське слово, спроможне виразити те, що людина хоче сказати на сповіді. Аналіз показав, що проблема сповіді як знаходження адекватної мови не обмежується лише вербальними пошуками Слова, але залежить і від можливості почати (продовжувати) сповідь, а значить розпочати нове життя. Коли людина усвідомлює свою самотність у стражданні, свою загубленість, непотрібність - така людина перестає писати щоденник. Для неї в цей момент страждання стає абсурдним, позбавленим будь-якого сенсу, і Слово (а спочатку було Слово) також стає абсурдним (О. Кобилянська, Т. Шевченко, З Гіппіус). письменницький щоденник документалістика самороз'яснення

Отож з'ясовано, що для сповідальної свідомості людини дуже важливою є категорія страждання. У кожного свої страждання. У тих, хто веде щоденник, проглядає одна спільна константа - це страждання, породжене власним безсиллям.

У підрозділі також звернено увагу на те, що сповідь у письменницьких щоденниках часто виходить за межі інтимних авторських рефлексій і звернена до всього світу.

У кожного свої причини для написання історії, але спільним для всіх є проблема: не випасти з історії в час, коли вона здається хаотичною і невпорядкованою. І тоді людина береться впорядковувати зовнішній світ і своє внутрішнє життя, пишучи історію, намагається пояснити й виправдати події, щоб знайти своє місце в тій системі, яка називається життям. Так, С. Єфремов у щоденнику творить погляд з минулого для майбутнього. Людина надзвичайно сильної громадської активності, С. Єфремов звик, щоб його голос чули. Деякою мірою щоденник став для С. Єфремова замінником газети. Хоча становище С. Єфремова, який втратив можливість виступати як публіцист, не дозволило його щоденнику стати відверто проповідницьким.

Чи може той, хто сповідається, бути одночасно і проповідником? Для апологетичної доктрини тут взагалі немає питання: сповідь передбачає ідею проповіді. У щоденнику трансформація сповіді у "сповідання своїх переконань" мала б спричинити відповідну трансформацію проповіді в публіцистику. Простеживши модифікації сповідально-проповідницького слова у перебранні на себе публіцистичної функції у щоденниках В. Ґомбровича та Ф. Достоєвського, ми побачили, як "Я" "інтимно-особистісне", сповідальне поступається місцем "Я" виробничому, публіцистичному.

Третій розділ "Художній потенціал щоденника" розглядає можливості актуалізації естетичних вартостей щоденника. До осмислення щоденника як художнього феномена залучено власні зізнання авторів щоденника.

Підрозділ "Щоденник - саморозкриття письменника (Автокоментар)" пояснює деякі аспекти ведення щоденника через аналіз автокоментарів. Перша група самороз'яснень коментує і до певної міри протистоїть уявленню про щоденник як твір, що не вимагає "праці і шліфування", а відтак і не є мистецтвом.

Л. Гінзбург писала у своєму щоденнику, що немає адекватнішої форми для її інтенцій, ніж ці записи. Бентежили її тільки дві речі: по-перше, те, що нібито щоденник a priori не є призначений для друку, а по-друге - підозра, що писати цю записну книгу дуже вже легко. Згодом саме Л. Гінзбург обґрунтовувала власне естетичну специфіку проміжної літератури: для того, щоб виникла література, елемент вимислу не обов'язковий, обов'язковий тільки відбір, групування, словесна організація; опис реальності також підпорядкований законам прози; у щоденника свої правила структурування, але вони можуть збігатися (як і не збігатися) з тим, що в ту чи іншу епоху називається мистецтвом; хоча щоденники не творять, щоденники пишуть, але для письменника будь-яке письмо буде близьким якщо не до вигадки, то бодай до компонування й узагальнення.

Про мистецтво узагальнення можна сказати як про особливу естетичну цінність і специфіку щоденника. Авторські самоспостереження підвели нас до ще однієї точки зору на проблему узагальнення в щоденнику. Так, якщо ми звернемося власне до процесу писання щоденника, то побачимо, як діарист також стикається з цією, здавалося би, не властивою документалістиці художньою якістю: серед зовнішньої емпіричності трапляється мистецтво швидкого оволодіння складним життєвим матеріалом, мистецтво відбору головного з лавини вражень. С. Васильченко, наприклад, зізнавався, що без плану, себто провідної думки, йому з усім матеріалом у щоденнику не впоратися.

У процесі осмислення щоденника як художнього феномена, привернув увагу той факт, що ведення щоденника інколи передує художній творчості майбутнього митця.

Російський письменник К. Чуковський вів щоденник усе своє життя, починаючи з 13 років. У 18 років, підійшовши впритул до категорії читача свого щоденника, юний К. Чуковський відчув чисто письменницький сором за вже написане.

У Cтендаля перехід від щоденника до творчості був майже невідчутним. Фактично цей перехід можна вже спостерегти в самому тексті щоденника: під час поїздки в Італію у 1811 р. Стендаль веде щоденник, у якому детально описує свою любов до красуні-міланки, а після повернення оформляє цей факт свого життя як роман. Пише передмову до читачів, ділить щоденник на розділи, тільки залишає дати записів. Тому можемо сказати, що щоденник також певною мірою зробив зі Стендаля письменника.

Із щоденника виростала й письменниця О. Кобилянська. Уже в щоденнику молода Ольга, щоб хоч якось справитися зі своїм почуттям, вдається до літературної містифікації.

Практика щоденникарства показує, що інколи щоденник - це не просто записування, а власне само писання. Такий щоденник в житті автора відіграє особливу роль - він "заспокоює спрагу писати", коли обставини зовнішнього чи внутрішнього життя не дають можливості поетові писати поезію, а прозаїкові - прозу.

Користуючись термінологією Т. Радзієвської, можемо сказати, що головна прагматична роль авторів подібних щоденників - це роль діяча. Виразно представлену роль діяча можна спостерігати й у щоденниках О. Кобилянської, А. Любченка, О. Вишні, М. Пришвіна, Ж. Ренара та ін. - ці письменники потребу діяльності усвідомлювали як потребу письменницької праці, і, відповідно, їхні щоденникові записи відзначаються повнотою зображення, містять інформацію і про те, що не відбулося безпосередньо напередодні, - спогади, роздуми, прогнози. Можливість вести щоденник у даному випадку - це можливість займатися письменництвом.

Щоденники інколи нагадують письменницьку майстерню з усім відповідним реквізитом: елементи сюжету майбутнього твору; начерки, які пізніше можуть бути реалізовані або й нереалізовані; літературні задуми і плани. Одним словом, як метафорично сказав про це Г. Костюк, "літературно-мовний банк письменника". Усі ці потенційні елементи якогось художнього тексту, здавалося б, є підставою розглядати щоденник і як попередній варіант, як чернетку. Але, зрештою, письменник не спеціально відводить місце для своїх літературних вправлянь саме в щоденнику. А відтак можливий і цілком протилежний погляд на проблему: щоденник - не сукупність нарисів до майбутніх текстів, а художній код усієї творчості письменника. У щоденнику письменник приречений балансувати між літературою і життям. Логічнішим видається тут питання не про літературність щоденника, а про те, як вдається письменнику не бути в щоденнику письменником. Актуальність цього питання підтверджують самі діаристи, коли, наприклад, нарікають на власну бездарність у веденні щоденника, бездарність як неспроможність літературотворчу.

У підрозділі проаналізовано також форму короткого запису в щоденнику, продовження вирішення проблеми "праці і шліфування". Зауважено, що щоденник - це форма, яка дозволяє одночасно свободу, щирість і стислість (стислість не заради стислості, а стислість як концентрація енергії) - якості, які вже віддавна обжили вершини цінностей. Особливу роль відіграє час: не пропустити жодної миті, насиченої твоїм буттям, і зуміти оформити її. Це, здається, той випадок, коли форма і зміст досягають вершини своєї єдності і взаємозумовленості: часу для відкоригування немає - якщо зміст не встигне оформитися, він може просто зникнути. Така форма коротких записів вимагає уміння, яке приходить лише з працею.

У другому підрозділі "Щоденник як художній феномен" форму щоденника розглядаємо як самостійне художнє явище. Можливості художньої виразності виокремлюємо з огляду на аналіз публічного сприймання щоденника. Щоденник за умови, що читач налаштований на його сприймання як на певне дійство, активізує таку специфічну естетичну категорію, як правдивість. Щоденник, як правило, синхронний події, документує її одразу ж, з першої спроби, без наступних поправок, що і надає йому достовірності саме непідробністю та щирістю "першого жесту". Другою специфічною естетичною вартістю щоденника виступає його простота, звичайність, т.зв. "експансія в побут" (за термінологією Ю. Тинянова). На першому місці в цій естетичній категорії виступає опис звичайних ситуацій, таких, які трапляються на шляху людини щодня.

У щоденнику (у записних книгах і листах також) закладено практично необмежені можливості для читацької уяви - у розшифруванні фрагменту полягає ще один аспект привабливості щоденника для читача. Ціле постійно присутнє у фрагменті, окрім того, набір щоденникових фрагментів читач завжди сприймає як ціле, бачить між ними зв'язок як сюжет, незалежно від того, чи так бачив це автор.

Отож, як ми з'ясували, за останнє століття щоденник суттєво віддалився від своєї первинної ніші документальності і наблизився до території, що належить красному письменству. Це дає нам підстави говорити про феномен "літературного щоденника". Тепер автори видають щоденники ще за життя, пишуть їх з думкою про публікацію. Найбільше спокушає щоденник можливістю безмежного панування авторського "Я": з одного боку, ця моржливість реалізується виставлянням інтимного "Я" на публіку, з іншого боку, створює прекрасні умови, щоби приховати це "Я", виступити в масці, обрати, яку сам захочеш, позу і роль. Найхарактернішими прикладами подібного використання письменницької форми можемо назвати відомі широкому загалові щоденники К. Москальця, В. Ґомбровича, А. Нін, М. Фріша, М. Кузьміна. Літературний щоденник, як і нелітературний jornal intime, є тим засобом, що структурує хаос життя, віднаходить у ньому бодай якийсь сенс, це "спроба осягнути нормальність у ненормальних обставинах". У такій грі сильніше виявлене провокативне начало, авторський виклик (на сьогодні чи не найкраще здійснений С. Далі), бо ж глядач/читач дуже близько, інколи автор/головний герой навіть з ним спілкується. Діалог між автором літературного щоденника і читачем відбудеться лише тоді, коли співрозмовники будуть налаштовані один на кодування, а інший - на розуміння того, що це код, а значить - на розшифрування.

Висновки

1. Документальна література - спогади, листи, щоденники, записні книги тощо - у різні часи і в різних культурах існувала на різних правах. Та водночас жанри документалістики поза зв'язками з певними літературними напрямами епохи володіють власною, яскраво вираженою метою і можливостями її реалізації.

2. Головна проблема визначення жанру щоденника полягає в дилемі: належить чи не належить щоденник до мемуаристики? Теоретична думка намітила три шляхи дискурсивних практик: існує загальний мемуарний жанр з такими жанровими різновидами, як листи, нотатки, щоденники, спогади тощо. Опонуюча точка зору: листи, щоденник, спогади і т.д. - це не просто форми, а цілком рівноправні жанри, які є, однак, різновидами спільного мемуарного жанру. Третій підхід дозволяє розглядати щоденник та, наприклад, мемуари, як цілком різні жанри документальної літератури. Але дати точне визначення жанрової природи щоденника вважається практично неможливим, оскільки неможливо встановити "чистоту жанру". За нашим визначенням: щоденник - жанровий різновид документальної прози; форма оповіді, що ведеться від першої особи у вигляді щоденних записів, від вузько документальних, завдання яких - фіксація поточних справ, до таких, які наближаються до висловлювання літературного. Щоденник не має наперед визначеної конструкції, його структуру (загалом хронологічну) визначає не композиційний задум, а перебіг подій як зовнішнього, так і внутрішнього життя автора.

3. Серед характерних особливостей власне щоденника, які є свідченням його осібності як форми відображення життя, і відмінностей, насамперед, від особливостей такого жанру, як спогади, можемо назвати:

- позаконцепційність суб'єктивності;

- один часовий план зображення;

- "незалежність" суб'єктивності;

- плинність концептуальності;

4. Причини ведення щоденника - один зі шляхів усвідомлення мети ведення щоденникових записів. Користуючись найзагальнішою схемою етапів творчого процесу - задум та його здійснення, вважаємо очевидним те, що при написанні щоденника подвійна природа задуму виступає у спрощеному варіанті - немає перших результатів підготовки, є тільки зримий початок твору. - "Віднайдення" щоденникової форми наводить на думку, що, напевно, саме таким первісно був шлях до щоденника, що може свідчити не просто про існування причини ведення щоденника, а про існування архіпричини, що лежить у сфері, яка найменше схильна піддаватися якимось змінам - у сфері людських почуттів і переживань. Таким спонукальним спільним мотивом, у кінцевому результаті, є потреба людини вести діалог. Ця потреба проявляється і як вимоги людини до світу, і як усвідомлення власного незадоволення реальним станом речей.

5. За призначенням, за функцією, за роллю в житті автора, можна виділити декілька типів щоденників:

- щоденник-свідчення (щоденники С. Єфремова, С. Васильченка, З. Гіппіус);

- щоденник, породжений нарцисичними мотивами (щоденники В. Поліщука, О. Кобилянської);

- щоденник - документ самоаналізу і самонавчання (щоденники В. Винниченка, Л. Толстого)Я;

- щоденник - пам'ять про себе самого (щоденники В. Поліщука, К. Чуковського);

- щоденник як засіб психічної самотерапії (щоденники О. Кобилянської, Т. Шевченка, Ф. Кафки).

6. Щоденник постає як одна із "світських" форм сповідального слова, що проявляється в літературі. Тема сповіді в жанрі щоденника стає найбільш актуальною, починаючи з "ери Августина". Відбувається перетворення "внутрішньої" людини в людину "зовнішню" - виведення себе зі себе самого, об'єктивація себе для власних же очей. Водночас інверсії сповідального слова навіть у такому приватному письмі, як щоденник, важче, ніж будь-які інші елементи людського досвіду, піддаються вербалізації.

Часто страждання, яке повинно знайти вихід у слові, породжує своєрідний наратив умовчування, людині не вдається втримати гармонію між своїм духовно-чуттєвим світом і світом зовнішнім, і тоді людська сповідь втрачає свій видимий елемент, натомість є мовчазне почуття безвихідності, що не переходить у голосну (ословлену бодай у щоденнику) надію.

7. Дослідження проблеми комунікативної спрямованості щоденника показало, що імпліцитна присутність читача в щоденнику, вже закладена в первісній цільовій настанові, впливає на писання щоденника, зокрема на його форму, зміст, стилістику. Зазвичай межа імпліцитної комунікативності навіть найінтимнішого щоденника знаходиться на віддалі від автора. Між ними можуть стояти дружина, діти чи батьки, знайомі, колеги, однодумці або й адресат з далекого майбутнього.

Досить часті звернення авторів щоденників до гіпотетичного читача дали підстави для роздумів про естетичну "навмисність" письменницьких щоденників. Без конкретної цілі, без тиску ззовні щоденник стає для письменника додатковою сферою реалізації. Можливість вести щоденник у такому випадку - це можливість займатися письменництвом.

8. Літературний щоденник, залишаючись особистим, суб'єктивним, навіть інтимним та сповідальним, у той же час призначений на ще прижиттєве видання, хоча, треба сказати, не завжди ідея видання закладена вже в первісну цільову настанову, частіше намір друкувати свій щоденник визріває поступово. Одним зі шляхів розуміння щоденника як самостійного художнього явища став аналіз публічного сприймання щоденника. З огляду на читача як співавтора художнього твору можна виділити декілька специфічних естетичних категорій, що властиві щоденнику:

- правдивість;

- міра щирості, яка може зупинитися перед непослідовністю, слабкістю, лякливістю і соромливістю;

- простота / звичайність;

- інтимність оповіді;

- фрагментарність і умовчання;

9. З точки зору авторських переваг щоденник притягує діариста свободою висловлювання як щодо змісту, так і форми, можливістю здійснювати одночасно декілька функцій: з одного боку, виставляти своє інтимне "Я" на публіку, а з іншого, - приховати своє "Я", можливість виступити в масці, обрати позу і роль, яку сам захочеш. У такій грі сильніше, ніж у щоденнику інтимному, виявляє себе провокативне начало, авторський виклик.

Список публікацій за темою дисертації

1. Для кого пишуть щоденники // Літературознавчі зошити. Студії. Публікації. Рецензії. Бібліографія. - Львів, 2001. - Вип. 1. - С. 225-233.

2. Психологія писання щоденника: стимули, призначення, мета // Мандрівець. - №6. - 2003. - С. 28-33.

3. Щоденник як парадоксальне відображення умовчання // Studia methodologica. - Вип. 13. - 2003. - С. 139-145.