Російська поезія ХХ століття в контексті діалогу художніх парадигм: типологічна проекція бароко в авангарді та постмодернізмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.1 - 1.09

10.01.02 - російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

РОСІЙСЬКА ПОЕЗІЯ ХХ СТОЛІТТЯ В КОНТЕКСТІ ДІАЛОГУ

ХУДОЖНІХ ПАРАДИГМ: ТИПОЛОГІЧНА ПРОЕКЦІЯ БАРОКО

В АВАНГАРДІ ТА ПОСТМОДЕРНІЗМІ

Заярна Ірина Сергіївна

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії російської літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Корзов Юрій Іванович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Московкіна Ірина Іванівна, завідувач кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна;

доктор філологічних наук, доцент Михед Павло Володимирович, провідний науковий співробітник відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України;

доктор філологічних наук, доцент Кеба Олександр Володимирович, професор кафедри зарубіжної літератури та мовознавства Кам'янець-Подільського державного університету

Провідна установа: Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, кафедра зарубіжної літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Полтава

Захист відбудеться "23" червня 2005 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, 01017, м. Київ, бульвар Шевченка 14, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ - 17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано "12" травня 2005 року.

Вчений секретар спеціалізованої ради Л.М. Копаниця

Анотації

Заярна І.С. Російська поезія ХХ століття в контексті діалогу художніх парадигм: типологічна проекція бароко в авангарді та постмодернізмі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 - російська література. - Київський національний університет iм. Тараса Шевченка. - Київ, 2005.

У дисертації вперше системно висвітлено особливості типологічної проекції поетичної спадщини доби бароко в російській поезії ХХ ст. (в її авангардній та постмодерністській парадигмах). Доведено наявність як генетичної спадкоємності, безпосередньої актуалізації традиції бароко у творчості представників футуризму, оберіутів, а також у постмодерністській поезії, так і типологічних сходжень у текстах, що належать до літератур, роз'єднаних значним історичним інтервалом.

Типологічні сходження між поетичним авангардом та бароко виявлено в особливостях філософського дискурсу, типах світосприйняття, домінуючому колі образних мотивів, топосів, моделей світу, суголосності творчих стратегій. До спільних характеристик належать: алегоризація художньої мови, порушення нормативності, рух до синтетичних форм мистецтва, тенденція до алегоричного зображення людини.

Багатовимірність типологічної проекції поетичного бароко у творчості постмодерністських авторів дає підстави виокремити масив поетичного необароко. Збіги між поетичним бароко і сучасним необароко виявлено в основних методах характеристики буття, у площині відображення онтологічної проблематики, в актуалізації близьких до барокових моделей світу. Показовим виявляється рух до християнізації, відображений у саморефлексії ліричного суб'єкту. Встановлено, що алегоричні форми інтерпретації біблійного тексту співвідносні з засобами його тлумачення в поезії доби бароко.

Визначено, що важливим показником типологічної проекції літературного бароко в російській поезії ХХ ст. є актуалізація риторичного дискурсу в поетології та художній практиці авангарду. Стилістична парадигма поезії необароко яскраво виявляє збіги з художніми особливостями стилю "кончетто", її тропеїчна система близька до барокових засобів формування "дотепної" мови.

Ключові слова: бароко, необароко, авангард, типологія, традиція, риторичний дискурс, постмодернізм, стиль, метафора, поетичний текст.

Заярная И.С. Русская поэзия ХХ столетия в контексте диалога художественных парадигм: типологическая проекция барокко в авангарде и постмодернизме. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Киевский национальный университет им. Тараса Шевченко. - Киев, 2005.

В диссертации впервые системно освещены особенности типологической проекции поэтического наследия эпохи барокко в русской поэзии ХХ ст. (в ее авангардной и постмодернистской парадигмах). Доказано наличие как генетической преемственности, непосредственной актуализации традиции барокко в творчестве поэтов, представлявших течения футуризма, "обэриу" и постмодернистскую поэзию, так и типологических схождений в текстах различных культурных эпох.

Как показал анализ произведений В. Хлебникова, В. Каменского, А. Кручёных, Б. Лившица, Б. Пастернака, С. Боброва, Д. Хармса, А. Введенского, Н. Заболоцкого, русская поэзия авангарда обнаруживает соприродность многим художественным явлениям барокко. Соотносимыми представляются философский дискурс, типы мировосприятия писателей барокко и авангарда как принадлежащих кризисным, переходным периодам развития общества и литературы.

Соответственно в поэтических текстах футуристов и обэриутов доминируют схожие с барочными комплекс онтологической проблематики, мифопоэтические модели (с центральной эсхатологической). Типологические параллели прослежены в актуализации устойчивых топосов и моделей "мир - книга", "мир - театр", "человек - мир малый". Выявлено сходство аллегорически-условного изображения человека в искусстве барокко и авангарда.

Исследована схожесть творческих стратегий художников эпохи барокко и авангарда, которая заключена в ориентации на неклассическую парадигму искусства, аллегоризации художественного языка, усилении элементов провокативности и нарушении нормативности, движении к синтетическим формам искусства.

Показательной является общая тенденция к вербализации действительности, присущая футуристам, которая выступает своеобразной реконструкцией одного из важных устремлений эпохи барокко к созданию универсальной словесной модели мира, максимально воплощенной в его языковой (алфавитной, словарно-энциклопедической) копии.

Создание системы искажений, алогичного перевернутого мира в поэзии обэриутов квалифицируется как отголосок поэтики "низового" барокко.

В качестве важного показателя типологической проекции барокко исследованы особенности актуализации риторического дискурса в поэтологии и художественной практике авангарда. Выявлены определенные аналогии в теоретической работе по составлению правил структурирования поэтической речи представителей консептизма XVII - XVIII ст. и в эстетических концепциях представителей авангарда - канонизации антинорм, стремлении создать и обосновать новый художественный язык. Центральное учение футуристов о Слове, внимание к его внутренней природе, скрытой в нем сущности роднит их теорию с главенствующим учением о Метафоре представителей консептизима (Б. Грасиана, Л. Гонгоры, М. Ломоносова).

Многовекторность проекции барокко в русской поэзии конца ХХ ст. позволяет выделить массив поэтического необарокко, включающий серию текстов И. Бродского, Е. Шварц, И. Жданова, А. Парщикова, В. Кальпиди, А. Еременко, Д. Бобышева, С. Кековой, Д. Полищука, Г. Сапгира и ряда других авторов.

Изучены особенности типологической проекции и трансформации философской проблематики, мотивного комплекса, моделей мира, близких барочным, в поэзии конца ХХ ст. В качестве важного показателя данной проекции квалифицируется усиление христианского вектора саморефлексии лирического субъекта в современной поэзии, расширение сферы интерпретации библейского текста, неподверженность его иронической деконструкции. Выявлено, что по ряду показателей аллегорическая трансформация библейского канона в поэзии необарокко соотносима со схожими интенциями в поэтическом барокко (в творчестве Симеона Полоцкого, Кариона Истомина, А. Белобоцкого).

В работе показано, что особенности формирования стилевой парадигмы поэзии необарокко типологически схожи с методами конструирования "остроумного" стиля кончетто. Повышение удельного веса тропеических средств и фигур может рассматриваться как своеобразная аналогия расширения сферы elocutio в поэзии барокко.

Исследованы особенности реконструкции в модифицированном облике "знаковых" для барокко поэтических жанров эмблемы, геральдики, стихотворной подписи. Выявлена специфика воспроизведения силлабического стихотворства в поэтических произведениях ХХ ст. (И. Бродского, Д. Полищука, В. Коллегорского). Актуализация типологически схожих с барочными способов художественного освоения мира, риторических методов, жанрово-стилевых форм свидетельствует об органичной включенности диахронически удаленных поэтических структур в художественные процессы ХХ ст. и содержит значительный потенциал обновления поэтической речи, стилевого обогащения современной лирики.

Ключевые слова: барокко, необарокко, авангард, типология, традиция, риторический дискурс, постмодернизм, стиль, метафора, поэтический текст.

Zayarnaya I.S. The Russian Poetry of the XX-th century within the Context of Dialogue of Artistic Paradigms: Typological Projection of Baroque in Avant-garde and Postmodernism. - Manuscript.

Thesis for a Philology Doctor's degree on specialty 10.01.02 - Russian literature. - Kyiv National University named after Taras Shevchenko. - Kyiv, 2005.

The present dissertation highlights the complex of main features of the typological projection of baroque literary heritage in the Russian poetry of the XX-th century (in the paradigms of avant-garde and postmodernism). It proves existence of baroque tradition and typological links in the poetry of futurists, "oberiuits", postmodernists.

Typological links of avant-garde and baroque are found out in the philosophical content of the texts, types of outlook, dominant motif complex, models of the world, similarity of creative strategies. Common features are deduced in the allegorically metaphorical style of the verses, norm infringement, trends to synthetic art forms, symbolical and allegorical depiction of the person.

The typology of some poetical processes in the literatures of baroque and postmodernism provides opportunity to separate neobaroque trend within contemporary poetry. Similarities between the baroque and neobaroque poetry are traced in main methods of characteristic of being, reflection of ontological problems, foregrounding of baroque models of the world. In connection with that the general movement to Christianity and its echoing in self-reflection of the lyric subject are significant items. It was demonstrated that the allegorical forms of interpretation of the biblical text are similar to the ways of its interpretation in baroque poetry.

The important feature of baroque typological projection in Russian poetry of the XX-th century, investigated in the work, is the updating of rhetoric discourse in the poetical theory and creative work of avant-garde poets. Stylistic paradigm of the neobaroque poetry reflects some peculiarities of "concetto" style. It has been shown that the trope system of neobaroque poetry is relative to the figurative metaphorical style (wit) and baroque methods of creation of precious verse.

Key words: baroque, neobaroque, avant-garde, typology, tradition, rhetoric discourse, postmodernism, style, metaphor, verse.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження.

Прикметна особливість розвитку російської поезії ХХ ст. полягає в періодичній відтворюваності як в окремих її напрямах і течіях, так і в ідіостилях видатних майстрів слова діахронічно віддалених форм мистецтва, у тому числі й типологічно близьких до барокових. Ця тенденція є характерною в цілому для культури ХХ ст. і не раз констатувалася багатьма сучасними теоретиками мистецтва, культурологами, літературознавцями і письменниками. Зокрема, відомий італійський медієвіст, філософ і письменник У. Еко наводить паралелі між "упорядкованою" раціоналістичною думкою середньовіччя і Нового часу та сучасною семіотикою, потрактовує мистецтво бароко як "першу яскраву маніфестацію сучасної культури і сучасної чуттєвості" Eco U. The Open Work. - Cambridge: Harvard University Press, 1989. - P.7..

Мистецтво бароко, яке явило оригінальну цілісну систему філософських, етичних уявлень про світ і людину в ньому, що дало яскраві романні, драматургічні й поетичні форми в європейській літературі XVII ст., виявилося могутнім стимулюючим чинником для подальшого розвитку словесності. Вплив його естетики позначився, зокрема, на поступі російської літератури XIX - XX ст.

За умов досить вичерпного стану вивчення самого історичного явища бароко в українській та російській літературах (Д. Чижевський, І. Іваньо, В. Крекотень, Д. Наливайко, О. Мишанич, А. Макаров, Л. Ушкалов, Б. Криса; І. Єрьомін, О. Морозов, Д. Лихачов, С. Матхаузерова, О. Панченко, І. Чернов, J. Bucsela, Л. Сазонова, Л. Софронова, Г. Єлеонська) природно постає питання щодо проекції цього продуктивного типу культури в подальших художніх системах, індивідуальних стилях, щодо його літературної долі й традиції. поетичний бароко футуризм

Відображення філософських ідей та образних мотивів, стильових рис, жанрових форм, типологічно споріднених із поетичним бароко, властиве для художніх парадигм авангардної поезії початку ХХ ст., а також поезії, позначеної рисами постмодерністської естетики. Сформовані в рубіжні періоди розвитку суспільства, коли відбувалася зміна епістем, вони увібрали характерні риси кризової свідомості перехідних епох. За типом світовідчуття, провідними творчими стратегіями і способами художнього моделювання світу представники авангарду і постмодернізму виявилися близькими до барокової естетики. Комплекс домінантних ознак, споріднених з поетичним бароко, можна виявити в нових історико-літературних контекстах - у поезії футуризму, імажинізму, в творчості оберіутів, у поезії відомих митців ХХ ст. - Б. Пастернака, В. Маяковського, М. Заболоцького, особливо в періоди їх концептуального тяжіння до авангардних течій. Ближче до кінця ХХ ст. комплекс філософських та стильових рис, суголосний поетичному бароко, виявляється у творчості Й. Бродського, О. Шварц, "метаметафористів" - І. Жданова, О. Єременка, О. Парщикова, в поезії Д. Бобишева, В. Кальпіді, Г. Сапгіра, Д. Поліщука та ін.

Незважаючи на численність фактів, що стверджують наявність даної літературної проекції, проблема функціонування і модифікації традицій бароко в російській поезії ХХ ст. не отримала комплексного висвітлення в літературознавстві.

Пропоноване дослідження продиктовано необхідністю вивчення конкретних механізмів формування типологічних зв'язків у поступі літератури, процесів актуалізації в сучасних художніх текстах попередніх пластів і мов культури, що зберігаються в літературній свідомості.

Актуальність теми випливає також з необхідності виявити естетичну природу і генезис багатьох явищ авангардної поетики та естетики постмодернізму, простежити функціонування і трансформацію певних сталих форм у поезії. Знайдено можливість у новому ракурсі розглянути особливості творчих стратегій і виявити своєрідність ідіостилів поетів ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах тематики науково-дослідної роботи Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: "Актуальні проблеми філології" (№ 02БФ 044 - 01).

Мета роботи полягає в комплексному висвітленні особливостей російської поезії ХХ ст. (її авангардної та постмодерністської художніх парадигм) у зв'язку з типологічною проекцією в ній досвіду поетичної культури бароко. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

виявити критерії визначення типологічної проекції бароко в поезії ХХ ст. - комплекс філософських, світоглядних, мотивно-образних, жанрових, стильових домінант, які свідчать про типологічну близькість поезії авангарду і постмодерністської поезії до поетичного бароко;

з'ясувати значущість і ступінь безпосередньої актуалізації (контактні зв'язки) літературної спадщини XVII - XVIII ст. у творчості поетів ХХ ст.;

визначити специфіку асиміляції та модифікації художньої мови минулої епохи в нових літературних контекстах у межах авангардних і постмодерністських поетичних течій і в рамках ідіостилів окремих митців;

схарактеризувати особливості актуалізації риторичного дискурсу як часткового вияву типологічної проекції риторичної культури бароко;

вивчити стилістичну проекцію парадигми барокової "дотепності" в поетичних текстах ХХ ст.;

виявити інтертексти поезії XVII - XVIII ст. у творах новітнього часу.

Об'єкт дослідження - типологічні процеси в літературі, циклічна відтворюваність стильових течій, художніх форм, сталих формул і топосів, характерних для бароко, в російській поезії ХХ ст., вивчені на матеріалі поезії В. Хлєбникова, О. Кручоних, В. Каменського, В. Маяковського, Б. Пастернака, С. Боброва, В. Шершеневича, І. Аксьонова, Б. Лівшиця, Д. Хармса, О. Введенського, М. Заболоцького, М. Олейникова; Й. Бродського, О. Шварц, І. Жданова, О. Парщикова, О. Седакової, Г. Сапгіра, С. Кекової, Д. Бобишева, М. Амеліна, Д. Поліщука та ін. За потреби як матеріал для зіставлення залучається творчість письменників XVII - XVIII ст. - Симеона Полоцького, Каріона Істоміна, Сильвестра Медведєва, А. Бєлобоцького, І. Величковського, Дж. Донна, Дж. Герберта, Е. Марвелла, А. Кантемира, В. Тредіаковського, Г. Сковороди, М. Ломоносова, Г. Державіна.

Предмет дослідження - закономірності формування типологічних зв'язків у літературі, механізми здійснення діалогу художніх парадигм поезії авангарду і постмодернізму з поетичною спадщиною доби бароко.

Теоретико-методологічне підґрунтя дисертації становлять праці з історичної поетики, вивчення літературної еволюції та стадіальності розвитку мистецтва (О. Веселовського, Г. Вьольфліна, М. Бахтіна, Ю. Тинянова, Е. Курціуса, Д. Лихачова, О. Михайлова, І. Смирнова, С. Аверінцева, С. Бройтмана), роботи з порівняльного літературознавства (Д. Чижевського, В. Жирмунського, Д. Наливайка, Д. Дюришина, М. Пруцкова), історико-літературні дослідження бароко в російській літературі (Д. Чижевського, О. Морозова, О. Панченка, О. Дьоміна, Л. Сазонової, Л. Софронової), семіотичні, культурологічні, структуралістські роботи (Ю. Лотмана, М. Фуко, Ж. Женетта, У. Еко, А. Ханзен-Льове), а також історико-літературні й теоретичні праці, присвячені російській поезії ХХ ст. (Л. Гінзбург, В. Іванова, Є. Еткінда, М. Гаспарова, В Григор'єва, А. Кулінича, М. Епштейна, В. Альфонсова та ін.), дослідження інтертекстуальності (Р. Барта, Ю. Крістевої, Н. Фатєєвої).

Методи дослідження.

У дисертації застосовано типологічний, порівняльно-історичний, історико-літературний методи дослідження, які дають змогу виявити історико-генетичні зв'язки і типологічні відповідності між художніми явищами двох віддалених епох - поезії ХХ ст. і поетичного бароко. Для системного висвітлення феноменів циклічної повторюваності художніх форм і смислів залучено методологію семіотики, структуралізму та постструктуралізму, використано окремі положення теорії літературної герменевтики. Методика інтертекстуального аналізу застосовується у вивченні конкретних текстових зближень за наявності виразних алюзивно-ремінісцентного і цитатного шарів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

вперше системно висвітлено типологічну проекцію віддаленої за часом поетичної культури бароко в російській поезії ХХ ст. (у її авангардній і постмодерністській парадигмах) на матеріалі широкого масиву поетичних текстів. У попередніх дослідженнях означена проблема комплексно не вивчалася, а розглядалася лише в межах окремої течії (І. Смирнов) або творчості одного автора (D. MacFadyen, І. Шайтанов), почасти мала переважно постановочний характер;

доведено спорідненість багатьох явищ поетики авангарду і постмодерністської естетики з генетично вкоріненими в попередній, хронологічно віддаленій стадії розвитку російської поезії моделями відображення світу, органічну присутність елементів культури "готового слова" в сучасній літературній свідомості. Творчість російських поетів ХХ ст. аналізується в контексті традицій слов'янського і західноєвропейського бароко;

вперше визначено параметри актуалізації риторичного дискурсу в поетології та художній практиці російського авангарду і постмодернізму, які кваліфікуються як істотний вияв типологічних зв'язків з віддаленою культурою. Окреслено специфіку риторичних методів структурування поетичної мови в принципово нових умовах і ситуаціях розгортання ліричного тексту;

розкрито особливості рефлексії і трансформації культури бароко в поезії авангарду в цілому та в індивідуальних художніх системах окремих поетів (В. Хлєбникова, Б. Пастернака, В. Каменського, Б. Лівшиця);

здійснено спробу цілісної характеристики феномена необароко в поезії другої половини ХХ ст. В орбіту дослідження включені поетичні тексти сучасних авторів (О. Шварц, І. Жданова, Д. Бобишева, Д. Поліщука, М. Амеліна, С. Кекової, Г. Кружкова, В. Коллегорського та ін.), які досі були поза увагою літературознавців та критиків;

виявлено жанрову проекцію в сучасній поезії "знакових" для поетичного бароко емблематики, геральдики, релігійної медитації, віршованого підпису;

посилення християнського вектора саморефлексії ліричного суб'єкта в поезії другої половини ХХ ст. і поширення алегоричних способів біблійної герменевтики в поетичних текстах кваліфікується як часткове відображення філософсько-художнього контексту бароко.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані в історико-літературному і теоретичному вивченні типологічних процесів у літературі, в компаративістських дослідженнях. Матеріали дисертації можуть бути застосовані у вузівських курсах з історії російської літератури, теорії літератури, в спецкурсах, у яких розглядаються проблеми розвитку поезії та специфіки поетичної творчості, функціонування традицій у літературі, у вивченні інтертекстів російської поезії.

Особистий внесок автора.

Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення і висновки сформульовані безпосередньо автором.

Апробація роботи.

Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії російської літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Основну концепцію, теоретичні положення і результати дисертації було виголошено на міжнародних конференціях: "Гоголь і сучасність" (Київ, 1994); "Російська література на межі третього тисячоліття. Підсумки розвитку і перспективи вивчення" (Київ, 2000); Міжнародній науковій конференції "ХХ століття у дзеркалі літератури та культури" (Херсон, 2001); наукових читаннях "Постмодернізм як проблема в історії художньої літератури" (Київ, 2002); XI Міжнародній науковій конференції "Мова і культура" ім. проф. С. Бураго" (Київ, 2002); науково-практичному семінарі "Поезія в дзеркалі ХХІ століття" (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції "Срібний вік: Діалог культур", присвяченій пам'яті професора С.П. Ільйова (Одеса, 2002); Міжнародній науковій конференції "Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження" (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції "Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури" (Київ, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції "Російська мова і література: проблеми вивчення і викладання в Україні" (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції "Семіотика культури/тексту в етнонаціональних картинах світу" (Київ, 2004); "Література в контексті культури" (Дніпропетровськ, 2004); Всеукраїнському науково-дослідному семінарі "Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов'янських літератур" (Луцьк, 2004); Міжнародній науковій конференції "Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету" (Харків, 2004); Міжнародній науковій конференції "Філологія в Київському університеті: історія та сучасність", присвяченій 200-річчю від дня народження М.О. Максимовича (Київ, 2004); філологічному семінарі "Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства" (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення дисертації відбито в монографії, а також в опублікованих статтях (понад 20).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (395 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 426 сторінок, із яких 396 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

У "Вступі" обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його наукову новизну, теоретичну та методологічну основи, методи аналізу літературного матеріалу. Окреслено теоретичне й практичне значення роботи, етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі - "Проблеми типологічної проекції бароко в наступному літературному русі" - розглянуто стан вивчення бароко як історичного явища в російській культурі, узагальнено різні концепції щодо специфіки цього художнього напряму в літературі та хронологічних меж бароко в Росії. Акцентується, що протягом останніх десятиліть склалися певні галузі спеціалізації в барокознавстві, які вивчають різні види літературної творчості. Показовим є факт виходу монографій, де досліджені драматургія цього періоду в слов'янських країнах (Л. Софронова), російська ораторська проза (Г. Єлеонська), російська барокова поезія (Л. Сазонова).

За всієї відмінності підходів до матеріалу, неоднозначності думок щодо хронологічних меж цього явища в концепціях бароко в Росії є кілька істотних спільних тез. Так, дослідники єдині в думці щодо "помірного" характеру бароко в Росії (Д. Лихачов, О. Панченко), його просвітницького значення й особливого становища з огляду на відсутню ренесансну стадію в поступі російської культури (Д. Лихачов), а також у питанні про запозичене походження цього явища (через посередництво українського і польського впливів). Разом з тим у Росії існували внутрішні генетичні, соціально-культурні та психологічні передумови для формування даного типу культури, що аргументовано в роботах О. Панченка, О. Дьоміна.

У дослідженні типологічної проекції віддаленої в часі культури в російській поезії ХХ ст. ми виходимо з таких принципових засад барокознавства: 1) про єдність і загальноєвропейський характер цієї культури; 2) про національні варіанти і специфічність їх розвитку в різних країнах. Це дозволяє простежити два напрями типологічної проекції бароко в російській поезії ХХ ст. - західноєвропейський і східнослов'янський.

У підрозділах першого розділу роботи особлива увага приділяється вивченню різних концепцій функціонування традицій бароко і його подальшого типологічного відлуння в різних історико-культурних контекстах. Мистецтво бароко вже з початкових етапів його осмислення розглядалося у проекції на наступні літературні епохи. Так, на межі XIX - XX ст. унаслідок інтересу до бароко у філософській та естетичній думці складаються дуальні моделі чергування типів класики і бароко (Г. Вьольфлін), "аполлонівського" і "діонісійского" (Ф. Ніцше), "аполлонічного" і "фаустівського" (О. Шпенглер) типів творчості. При цьому бароко кваліфікується в них як найбільш продуктивний спосіб художнього узагальнення, з його основоположними ознаками співвідносяться окремі риси естетики модернізму (Ф. Ніцше, Г. Вьольфлін, К. Гурліт, Х. Ортега-і-Гассет, О. Шпенглер).

У дисертації проаналізовано різні варіанти циклічних теорій руху мистецтва (Е. Курціус, Д. Чижевський, Д. Лихачов), з'ясовано значення, якого надавали дослідники подальшій проекції бароко. Показова щодо цього полеміка Д.С. Лихачова з попередниками О. Вальцелем, Е. Курціусом, В. Воррінгером, які абсолютизували роль бароко та маньєризму в розвитку європейської культури. Дисертант наголошує, що циклічні теорії, попри безперечну долю суб'єктивності, певну умовність і схематизм, стали важливим імпульсом для розвитку типологічних досліджень, для вироблення узагальнених критеріїв вивчення наступної трансформації літературних форм. У роботі показано, що вони також сприяли утвердженню поняття діахронії в літературознавстві. Основною вадою циклічних побудов було виняткове опертя тільки на формально-стильові чинники, навколо яких виокремлювалися ряди чергувань і повторів у загальному стадіальному русі.

У реферованій дисертації зроблено спробу на конкретному літературному матеріалі простежити рух художніх форм за низкою критеріїв, виявити особливості асиміляції і трансформації "чужого" (в даному випадку діахронічно віддаленого) культурного коду в нових контекстах, способи його взаємодії з іншими традиціями. Доведено існування в російській поезії локального циклічного ряду: бароко - модернізм (авангард) - постмодернізм, включеного в загальноєвропейські процеси розвитку літератури. При цьому переконуємося, що спадщина далекої риторичної культури виявляє себе на глибинному генетичному, часом підсвідомому рівні, що й становить один із парадоксів новаторської російської поезії ХХ ст.

У роботі враховано здобутки структуралістських і семіотичних досліджень (У. Еко, Ж. Женетта, М. Фуко, Ю. Лотмана, Д. Затонського, І. Смирнова), у яких розглядалися певні стадії, процеси (стани) в літературі, у тому числі бароко, як перманентні. Взято до уваги також методологію новітніх наукових досліджень перехідних станів у літературі (Л. Чорної, Г. Мережинської, В. Силантьєвої), які кореспондують із концепціями циклічної еволюції стилів, але дають змогу подивитися на проблему типологічної близькості й повторюваності явищ ширше, не лише через стильовий рух, а й з урахуванням культурно-історичної ситуативності, філософських, етико-психологічних вимірів, притаманних кожній добі.

Літературознавство й компаративістика створили теоретичне підґрунтя і виробили широке коло концептуальних понять для з'ясування феномена повторюваності (суголосності) певних художніх явищ і форм у різні періоди розвитку літератури. Варто тут згадати теорії архетипів К.-Г. Юнга, літературних архетипів Н. Фрая, теорію "вічних" сюжетів і образів (Т. Бенфей, О. Веселовський, Є. Мелетинський), успішно розвинену в пізніших дослідженнях (А. Волков, А. Нямцу), теорію топосів, констант культури (Е. Курціус, О. Панченко, Ю. Степанов).

Значна заслуга належить російській школі історико-типологічних і порівняльно-історичних досліджень, починаючи від основоположних праць О. Веселовського, В. Жирмунського, Ю. Тинянова, М. Бахтіна, Г. Гуковського, Л. Пумпянського - до сучасних, позначених впливом семіотики і структуралізму досліджень Ю. Лотмана, О. Михайлова, І. Смирнова, С. Аверінцева, О. Панченка, чиї наукові надбання становлять теоретичне підґрунтя даного дослідження. Визначення специфіки формування і вивчення типологічних зв'язків неможливе без опертя на теоретичні поняття діахронії в літературних процесах, на визначення діалогу культур і "пам'яті жанру" М. Бахтіна, на поняття "семіосфери", "пам'яті культури" Ю. Лотмана, без урахування новітніх теорій інтертекстуальності. В дисертації зібрано воєдино і систематизовано близькі за суттю методології різних літературознавчих шкіл, які дають змогу вивчати діахронічні зв'язки, пояснювати причини сходжень, типологічної відтворюваності художніх явищ у літературах, роз'єднаних значним історичним інтервалом.

Особливу увагу приділено історико-літературним дослідженням рефлексії бароко наступними напрямами та індивідуальними творчими системами. Як з'ясувалося, лише окремі праці цілком присвячені даній проблематиці. Серед них - дослідження взаємодії романтизму і бароко в межах локального художнього матеріалу (І. Тертерян, О. Михайлов, В. Соколов), зокрема - гоголівського бароко (Ю. Барабаш, П. Михед), проекції даної культури в мистецтві модернізму (G. Hocke). За методологічний орієнтир, де визначено основні параметри діахронічного зіставлення футуризму і бароко, править згадана ґрунтовна праця І. Смирнова. Її автор розкриває внутрішню сутність типологічних сходжень, мотивацію аналогій між поетикою футуризму і бароко він простежує в семіотичній організації, притаманній цим системам. І. Смирнов проводить зіставлення віддалених у часі літератур за сутнісними семантичними і стилістичними параметрами - співвідношення знака/речі, уявлення про просторово-часовий континуум, внутрішня антиномічність світосприйняття, ідея синтезу мистецтв, ансамблева побудова текстів.

Важливим кроком уперед у становленні цілісного погляду на співвідношення з бароко авангардного мистецтва ХХ ст. стало видання збірника тез і матеріалів конференції "Бароко в авангарді - авангард у бароко" (М., 1993), яка вкотре підтвердила актуальність даного напряму досліджень. Однак проблема рефлексії бароко в авангардному мистецтві ХХ ст. розглядається тут у площині вивчення локальних прийомів, окремих мотивів і образів, які маркують дану традицію.

Численні типологічні вияви бароко в культурі ХХ ст. стимулювали появу терміну "необароко", який увійшов до літературознавчого обігу приблизно з середини 70-х років, однак не завжди адекватно відповідає у своєму вжитку проекції конкретного історичного явища. Визначення "необароко" застосовується переважно до мистецтва кінця ХХ ст. (О. Calabrese, Н. Лейдерман, М. Липовецький) і, попри відчутну розмитість поняття й неоднорідність матеріалу, означеного цим терміном, є симптоматичним фактом сучасної наукової свідомості.

Стосовно вивчення процесів типологічних сходжень постмодернізму і бароко виділяємо два основні напрями наукових пошуків. З одного боку - узагальнене зіставлення домінантних ознак постмодернізму і бароко (маньєризму) в працях Д. Затонського, О. Calabrese, P. Barnhofen. З другого боку, в 90-ті роки з'являються дослідження рецепції й трансформації барокових рис у поезії окремих авторів. Переважно ці спостереження зустрічаються в критичних статтях про сучасну поезію і не одержали розгорненого й системного висвітлення. Як виняток тут можна розглядати дослідження бароко в поетичному світі Й. Бродського.

Відзначаючи безперечну наукову цінність монографії канадського вченого Д. Макфадієна "Йосип Бродський і бароко", дисертант полемізує з деякими її положеннями, що стосуються питання рефлексії культурної спадщини бароко в творчості поета. Зокрема, достатньо суб'єктивним видається співвідношення етапів індивідуальної творчої еволюції Й. Бродського з історичним рухом естетики й філософії англійського літературного бароко. Дисертант вважає, що у розгляді цієї проекції слід враховувати досвід російської силабічної поезії, до реконструкції якої Й. Бродський вдається у своєму поетичному діалозі з А. Кантемиром, а також традицію пізнього ломоносовського і державінського бароко.

Загалом констатуємо брак цілісного, системного висвітлення в літературознавстві проблеми проекції бароко в російській поезії ХХ ст., фрагментарність спостережень, які перебувають у багатьох випадках на рівні констатації фактів. Зазначимо, що узагальнюючого дослідження бароко - авангард - постмодернізм на сьогодні в літературознавстві також не створено. Тим часом саме такий ракурс аналізу руху та періодичного повернення поетичних форм дає змогу тлумачити певні феномени найбільш дискусійного постмодерністського мистецтва, прояснює генетичну природу окремих його явищ і текстів.

Другий розділ - "Типологічні паралелі поетичних світів авангарду та бароко" - присвячений вивченню типологічних сходжень і генетичних зв'язків поезії російського авангарду з поетичним бароко. Насамперед висвітлено ступінь обізнаності представників авангарду зі спадщиною культури XVII - XVIII ст., її значущості для них, що уможливлює визначення безпосереднього типу рецепції. У дисертації показано, що віддалена в часі культура, яка на перший погляд здається чужою художній свідомості російського авангарду, насправді сприймалася його представниками через найрізноманітніші канали зв'язку. Багато важила в цьому процесі активізація інтересу до бароко в західноєвропейському мистецтві модернізму, філософських та культурологічних теоріях рубежу XIX -XX ст. та 10 - 30-х років ХХ ст. (праці Г. Вьольфліна, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, О. Вальцеля, Х. Ортеги-і-Гассета, Е. д'Орса), що знаходили безпосередній відгук у середовищі російських формалістів. Представники авангарду відчували близькість, подібність свого часу і його мистецтва далекій добі. Найбільш виразно це висловив І. Аксьонов у мистецтвознавчій роботі "Пікассо й околиці", де він співвідносить катастрофічність свого часу з епохою бароко, визначеною ним як доба катастроф. Подібні думки висловлювалися в нарисах В. Шкловського ("Пошуки оптимізму"), у статтях Р. Якобсона, С. Боброва, М. Бурлюка.

Попри непрямий вплив загальноестетичних ідей часу, відбувалося безпосереднє осмислення представниками авангарду художньої, філософської, літературної спадщини даної епохи, яка так чи інакше інтегрувалася в їхній власній творчості. Показовими в цьому плані є звернення В. Хлєбникова, Б.Лівшиця, С. Боброва, Б. Пастернака, Д. Хармса, М. Заболоцького до раціоналістичної і містичної філософії XVII ст., їхня увага до західноєвропейської літератури XVII ст. і до російського XVIII століття. В поетичних творах цих авторів глибинний код культури бароко знайшов безпосередній відгомін.

У дисертації простежено як загальні прояви типологічної рефлексії бароко в філософсько-естетичній системі творчості представників авангарду (футуристів та оберіутів), так і функціонування й переосмислення окремих рис традиції в індивідуальних поетиках.

Справжнім спадкоємцем культури XVII - XVIII ст. можна назвати В. Хлєбникова - з огляду як на його безпосередній інтерес до філософії цього періоду, так і на домінування в його творчості синтезу раціоналістичного, логічного пізнання дійсності з ірраціональним, прагнення поєднати наукові досягнення і віру в надприродне, виявити парадоксальне, приховане в буденному, в структурі мови, слова. Дослідження саме цього культурного коду в творчості поета дає змогу глибше осмислити і сам феномен творчості В. Хлєбникова, й органічність в літературному процесі багатьох його теоретичних і художніх новацій.

В. Хлєбников цікавився філософією XVII ст., вивчав праці Г. Лейбніца, Б. Спінози, Р. Декарта. Іншим джерелом непрямого впливу традиції бароко могло слугувати його звернення до історії Росії цього періоду, а також постійна увага до української культури, міфології, мови.

У роботі показано суголосність погляду на всесвіт російського поета ХХ ст. і раціоналістичної філософії Б. Спінози, яка виявилася у своєрідному синтезі теології і пантеїзму, в прагненні до пошуку складних і прихованих взаємозв'язків між явищами, до розкриття парадоксальних закономірностей історичного поступу і розвитку людства. Принцип "осягнення аналогій", який герой ранньої повісті Хлєбникова "Еня Воейков" вбачав у особливостях розумового складу XVII ст., близький письменникові. Вся його поетична система побудована на пошуку аналогій, на вражаючій злитості раціонального й інтуїтивного, логічного й ірраціонального, числа і Логосу.

У цілісній художній системі поета очевидний зв'язок і з просвітницьким деїзмом як подальшим етапом розвитку раціоналістичної філософії, і відгомін ломоносовського синтезу "науки і віри" ("Учитель и ученик"). Поряд із захопленням поета новітніми науковими теоріями, його екуменістичними переконаннями, яскраво виявленими в образній системі текстів, визначальним для Хлєбникова є християнський вектор саморефлексії ліричного героя. Модель традиційної християнської поведінки втілена в житті письменника - його мандрівництві, подвижництві в ім'я Слова. Очевидна паралель тут простежується з явищем номадизму як соціокультурним феноменом доби бароко, найяскравіше втіленим у постаті Г. Сковороди. Образ мандрівника, подвижника-богошукача постає в низці поетичних текстів ("Усталость в нозех…", "Одинокий лицедей", "Святче божий…").

Ліричний герой В. Хлєбникова повною мірою усвідомлює святість свого ремесла і сповідує позицію праведництва поета ("Русские десять лет меня побивали каменьями…"). Концепція праведності письменницької праці подібна до тієї, що утвердилася в російській літературі XVII ст. з приходом поетів-силабіків - Симеона Полоцького, Каріона Істоміна, Сильвестра Медведєва. З цим культурним топосом пов'язаний також інший аспект самоідентифікації ліричного героя - утвердження своєї пророчої, новоапостольської місії, що в цілому було характерним для поетів різних постсимволістських течій.

Традиційне християнське світобачення виявлене в низці текстів Хлєбникова безпосередньо і визначає позицію причетності до трагічних колізій сучасності ("Голод", "Трубите, кричите, несите!", "Волга! Волга!", "Ночной обыск"). На відміну від властивого авангардній художній свідомості апофатизму, Хлєбников залишається прихильником традиційної християнської символіки й атрибутики. Його поетичний космос наповнений елементами літургійності, яка пронизує природу і всесвіт у цілому.

Центр вселенської божественної благодаті міститься для поета у слові. Як і в епоху бароко, відбувається ототожнення слова з Логосом. Воно ж виступає головним інструментом пізнання світу і пошуку прихованих, зовні невмотивованих зв'язків між різнорідними явищами. Це надзавдання спрямовувало і мовотворчу роботу Хлєбникова, що полягала у зближенні різних, але близьких за звучанням слів, його семантичну фонетику. Вчення про слово відображає нові реалії ХХ століття, перебуває в епіцентрі того сплеску інтересу до мови, поетичного слова, що спостерігався у футуристів.

Водночас дисертант наголошує, що робота зі словом у В. Хлєбникова глибоко споріднена з тією, яку свого часу здійснювали Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький, М. Ломоносов, Г. Сковорода. Його також цікавить внутрішня, глибинна природа слів, зв'язки між ними в мові, через які він намагається осягнути онтологічну сутність світу. В будові слова, його етимології він відкриває зв'язки першоелементів космосу і людини ("Слово о Эль"). Звідси - інтерес до фоносемантики, морфології, етимології імені.

У творчості Хлєбникова знайшов яскраве відображення і трансформацію найстародавніший культурний топос ізоморфності світу і книги, його алфавітної моделі, який набув особливої поетизації в літературі бароко. Тут наявні як численні метафоричні уподібнення світу книзі, так і жанрові аналогії з популярними в XVII ст. поетичними букварями, текстами з алфавітною структурою. Переконливим свідченням такої жанрової реконструкції є "Слово о Эль", співзвучне традиції поетичного "Букваря" Каріона Істоміна. Російський віршотворець XVII ст. збирав на кожну літеру алфавіту і римував слова, що означали різнорідні поняття. Поєднані разом, вони втілювали необхідний філософський і моральний сенс, слугували мудрому повчанню. Хлєбников зберігає той самий принцип довільного добору різних імен, але в нього співвідношення вербального і невербального знаків, слова й зображення, малюнка, який відповідає поняттю (як у Каріона Істоміна), замінено поетичною етимологією, авторським тлумаченням слів.

Більш локальний принцип "збирання" слів означився у вірші Хлєбникова "В лесу. Словарь цветов". Не зберігаючи безпосередньо алфавітної структури, поет наслідує жанрово-стильову традицію словесних колекцій, глосаріїв імен і предметів. Подібну трансформацію таких поетичних форм виявляємо в поезіях О. Кручоних "Херсонская театральная энциклопедия", В. Каменського "Камень".

Показовою є властива футуристам загальна тенденція до вербалізації дійсності, що виступає своєрідною реконструкцією одного з важливих прагнень епохи бароко до створення універсальної словесної моделі світу, максимально втіленої в його мовній (алфавітній, словниково-енциклопедичній) копії. На цьому тлі універсальна "заумна мова" Хлєбникова постає як модель вербалізації онтологічних підвалин буття, спроба означити приховану суть явищ.

Серед інших чинників, що розкривають типологічну проекцію бароко у творчості поета, в дисертації проаналізовано філософські мотиви всезагального руху, круговороту і швидкоплинності життя, простежено відтворення характерних для поетичного бароко ігрових стилістичних прийомів у текстах Хлєбникова. Це дозволяє дійти висновку, що його поетика несе на собі відбиток тієї "складної" барокової семантики і стилістики, яка за видимим приховувала інше, рясніла контрастами, смисловими курйозами, визначала і тропеїчну систему стилю консептизму в поезії.

Переконливим показником проекції бароко у творчості футуристів є схожість характеристики основних модусів буття, загальної картини світу, здебільшого фрагментарної, дискретної, відображеної нелінеарно у витворах мистецтва. Близькою виявляється посилена увага до трагічних, нерозв'язних колізій і сторін життя людини, спричинених конкретним змістом часу з притаманними йому війнами і соціальними вибухами. Подібними виявляються й домінуючі форми самоідентифікації особистості стосовно свого часу, що відповідають перехідному характеру епох розквіту бароко і модернізму та його авангардних течій. Відчуття хисткості, нестійкості, примарності буття значною мірою пов'язані з кризами соціального плану, війнами, історичними катаклізмами. І. Аксьонов саме так визначає кризовість сучасного йому бачення світу ("Пикассо и окрестности"). Відповідно досить поширеним у футуристів є трагічний мотив "omnia vanitas", образи загального невблаганного руху до вічності (В. Хлєбников), швидкоплинності людського буття (В. Каменський), його мізерності порівняно з вічністю. Зображення смерті розгортається на тлі живописання грандіозних подій, гігантських катаклізмів, що охоплюють планету і всесвіт (землетрусів, повеней), часто втілюється в епатуючих натуралістичних картинах ("Война объявлена", "Мама и убитый немцами вечер", поема "Война и мир" В. Маяковського, "Землетрясение (Nature vivante)" В. Шершеневича, "Конец сражения" С. Боброва, "Дурной сон" Б. Пастернака). Це кореспондує з підкресленим натуралізмом вирішення відповідних тем у поезії бароко. Подібним чином домінує тут есхатологічний міф (Кручоних, Хлєбников, Маяковський, Бурлюк, Шершеневич). У поемах В. Хлєбникова "Журавль", О. Кручоних "Эф-луч" міфологема кінця світу пов'язується з новими реаліями ери техніцизму, продукуючи новий міф про самознищення цивілізації.

Пізніше творчість оберіутів, що сформувала другу хвилю авангарду в російській поезії, висвітлила подібний, споріднений із поетичним бароко, комплекс проблематики, який О. Введенський визначив: "Час - Смерть - Бог". Оберіути віддають перевагу філософському осмисленню цієї "тріади", прагнуть на вербальному рівні осягнути трансцендентальний характер колізій, їх вияв у спільній долі людей і конкретної особи.

Серед подібних для бароко і футуризму топологічних моделей у мистецтві ХХ ст. особливо актуальною є "людина - світ малий". У поетиці футуризму цей метафоричний архетип переростає в образний мотив, гіперболізується, розгалужується. У нових реаліях культури він досягає максимальної виразності й водночас зберігає риси риторичної побудови. У поезії Маяковського, Хлєбникова, Кручоних варіант мотиву постає в образі рівновеликості космосу і людини. Серед безлічі "тілесних" метафор неабиякого образного поширення і поетизації набуває процес зорового сприйняття світу. У багатьох випадках зір у поезії футуристів, як і у представників бароко, ідентифікується з внутрішнім, духовним поглядом ("Одинокий лицедей" В. Хлєбникова, "Осталось мне отнять у Бога…" М. Бурлюка).

У творчості "будетлян" відбито й інший характерний аспект, пов'язаний з поширеною в XVII ст. поетизацією основних органів сприйняття. Цей топос у свій час набув широкого образного вжитку в творах Симеона Полоцького, Каріона Істоміна, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Григорія Сковороди.

Алегоричні персонажі п'єси Хлєбникова "Госпожа Ленин" - Голос Зору, Голос Слуху, Голос Дотику, Голос Розуму - типологічно споріднені з алегоріями барокового шкільного театру і поезії, що максимально умовно представляли людську Натуру. Таке діахронічне зіставлення дає змогу виявити генетичний код культури XVII ст. у тексті ХХ ст., поглянути на його проблематику під інакшим кутом зору, ніж це зроблено в попередніх дослідженнях (зокрема, в монографії Б. Льоннквіст, де п'єсу співвіднесено з явищами синхронного зрізу, з дадаїстською драмою Т. Тцара "Газове серце"). Принципове положення, що випливає з даного порівняльного аналізу, полягає в тому, що алегорична, узагальнена постать людини в риторичній системі культури бароко виявляється парадоксально схожою з метонімічно конкретним і водночас максимально умовним, абстрактним її баченням у мистецтві авангарду. Типологічно близькими виявляються не лише прийоми і способи художнього одивнення, а й семантика тієї самої образної моделі. Однак подібність ця має різні засади. В епоху бароко переважало риторично зумовлене прагнення універсальної образної моделі. А в мистецтві авангарду відбувається рух до відновлення архетипів на тлі загальної для літератури цього періоду тенденції до редукції психологічного аналітизму.

Подібність внутрішніх процесів у мистецтві бароко і футуризму полягає і в тій діяльній просвітницькій функції, яку покладала на себе література цих періодів та її творці. Типи соціальної поведінки, що передбачала активну пропаганду нового мистецтва, залучення до нього широких верств населення, культурна "життєбудова" і поширення театру були властиві рубежу XVII - XVIII ст. (міграція вчених, письменників, проповідників з України до Росії, створення широкої мережі шкільного театру) і початку ХХ ст. (виступи, гастрольні поїздки футуристів, спроба негайного впровадження мистецтва в життя).

Безумовно, можна лише певною мірою і в окремих випадках (твори В. Хлєбникова, Б. Пастернака, Б. Лівшиця, С. Боброва, Д. Хармса, М. Заболоцького) говорити про безпосередній вплив літератури і мистецтва епохи бароко на поезію авангарду. В цілому, тут радше простежуються типологічні вияви суголосності внутрішніх процесів літературної еволюції, зумовлені конкретним сенсом історичного буття й особливостями художньої ментальності означених періодів. Їх комбінація створює подібні культурні ситуації, призводить до повторюваності в чергуванні культурних циклів. Повторюваність ця значною мірою умовна, вона супроводжується безперечною модернізацією, зумовленою національними та індивідуальними особливостями творчих систем, рухом і змінами в масштабі культури в цілому.