Античні поетики

Приклад переносу з виду на рід: «Так, Одіссей здійснив силу-силенну добрих учинків»⁹⁵, тому що «сила-силенна» означає «багато», поет ужив це слово замість «багато». Приклад переносу з виду на рід: «Вичерпав душу мечем» і «відрубав незламною міддю»⁹⁶. У першому випадку «вичерпав» означає стільки, що «відрізав», у другому «відрубав» поет поставив замість «вичерпав», а обидва ці слова означають «відняти» що-небудь. Під аналогією я розумію такий випадок, коли друге слово є в такому відношенні до першого, як четверте до третього, і тому замість другого можна поставити четверте, а замість четвертого -- друге.

Інколи приєднують до метафори те слово, до якого відноситься метафора, яка його заміняє. Я маю на увазі такий приклад: «Чаша є в такому відношенні до Діоніса, як щит до Ареса», тому чашу можна назвати щитом Діоніса, а щит -- чашею Ареса⁹⁷. Або: «Що старість для життя, то вечір для дня», тому можна назвати вечір -- старістю дня, а старість вечором життя чи, як у Емпедокла, заходом життя ^1,\

Іноді для одного з порівнюваних понять немає в мові постійної назви, проте можна висловлюватись образно.

Наприклад, замість «кидати» зерно кажуть «сіяти», а для поняття «сонце розкидає світло» немає відповідного слова. А втім, через те що «кидати» має таке саме відношення до променів сонця, як «сіяти» до зерна, тому поет каже «сіючи благодатне світло»⁹⁹.

Метафорою цього роду можна користуватися ще інакше: назвати предмет не притаманним йому ім'ям, а потім заперечувати за ним якусь властивість, нерозривно пов'язану із цим словом, наприклад, якби хтось назвав щит не чашею Ареса, а чашею без вина. (Визначення епітета в рукописах не збереглося.)

Неологізм -- це таке слово, яке зовсім не використовують інші, а утворене самим поетом. Такими, на нашу думку, є деякі слова, наприклад: «паростки» замість «роги», «прохач» замість «жрець»¹⁰⁰.

Є слова подовжені й скорочені. Подовженим є слово, коли якийсь голосний зробити довшим, ніж треба, або вставити в слово на один склад більше. Приклад на подовжене слово: рьлещт -- рьлзпт; Рзлей'дпх -- РзлзйЬдещ; скорочене, наприклад, чсй'замість чсйиЮ (ячмінь), дю замість дюмб (дім), пш замість ьммб (зір), у вірші мйб гЯнефбй бмцпфЭсщн ьш «двоє очей породжують зір»¹⁰¹.

Зміненим називаємо таке слово, у якому одна частина запишається незмінною, а друга -- змінюється, наприклад, у правіші груди ^|02 замість просто в праві груди.

Імена є чоловічого, жіночого й середнього роду. Чоловічого роду є всі, які закінчуються на Н, С та всі приголосні, у склад яких входить У (їх є дві: Ш та О); та жіночого роду всі, які закінчуються на два довгих голосних З і Щ і на А з числа голосних, які підлягають скороченню.

Отже, кількість закінчень чоловічого та жіночого роду однакова. Ш і О складаються з У. На глухий не закінчується ні одне ім'я, а також і на голосний, який є завжди коротким. На І закінчуються тільки три слова: мЭлй (мед), чьммй (камедь), рЭресй (перець), на х -- п'ять: дьсх (спис), рюх (стадо), нЬрх (долина), гьнх (коліно), Ьуфх (місто). Імена середнього роду на ці голосні та на N і У, наприклад -- бс9спн (член), на у: рЬипж -- (страждання).

Позитивною рисою стилю є здатність бути ясним і не низьким. Найяснішим є той стиль, у якому є загальновживані слова, а це -- стиль низький. гомер античний поезія літературний

Прикладом цього є поезія Клеофонта й Сфенела'⁰³. А піднесеним, далеким від щоденної мови буде стиль, у якому вдаються до незвичайних слів. Незвичайними словами я називаю діалектизми, метафори, подовжені слова і взагалі все те, що виходить поза межі повсякденної мови.

А втім, якщо вживати лише такі слова, то вони нагадуватимуть загадку або варваризми. Якщо речення буде складатися з самих метафор, то вийде загадка, а якщо з діалектизмів -- варваризм.

Суть загадки полягає в тому, що хоч вона говорить про те, що справді існує, водночас поєднує з цим неможливе. За допомогою загальновживаних слів не можна створити загадки, а застосовуючи метафори -- можна, наприклад: «Мужа я бачила, іншому мужу вогнем накладав мідь»¹⁰⁴. Із діалектизмів виникає варваризм. Отже, треба якимсь чином перемішувати ці слова. Діалектизми, метафори, епітети та інші види слів, згадані мною, створюють стиль незвичайний і піднесений, а загальновживані слова сприятимуть ясності стилю. Ясність у стиль вносять, не перетворюючи його на повсякденний, подовжені і складені слова, а також зміна значення слів. З одного боку, віддаляючись від звичайного способу вислову, ці слова звучать інакше, ніж загальновживані, і через це роблять мову незвичайною, а в поєднанні зі звичайними словами надають ЇЙ ясності.

Тому несправедливими є закиди тих, які засуджують такий стиль і висміюють поетів, як, наприклад Евклід Старший¹⁰⁵, заявляючи, начебто легко писати вірші, якщо дозволити подовжувати голосні досхочу.

У своїх віршах він глузував із цього в такому реченні:

ёрйчЬсзн Эндпн Мбсбиюнб вбдЯжпнфб

та у фразі:

Пэч Ьн гехуЬменпт фьн ечейнпх еллЮвщспн.

У всякому разі користуватися занадто часто такими формами смішно. Почуття міри -- загальна передумова для всіх видів слова.

Коли б хто почав уживати метафори, діалектизми, епітети недоречно й навмисно, для сміху, той викликав би комічне враження.

Як це важливо, щоб усе було відповідним, можна уявити собі на прикладі епічної поезії, якшо вставити у віршові розміри слова розмовної мови.

Кожний, хто замінить просторічні слова, метафори та Інші засоби прикрашування мови загальновживаними словами, переконається у справедливості наших слів.

Так, у Есхіла та Евріпіда однаковий ямбічний вірш, але внаслідок зміни тільки одного загальновживаного слова діалектизмом вірш одного з них вийшов барвистим, а другого -- безбарвним.

Так, Есхіл у трагедії «Філоктет»"* сказав: «Це рака від ноги моєї м'ясо їсть...» А Евріпід замість «з'їдає» поставив «пасеться». Так само, коли б замість: «Нині мене низькоросла потвора, здохляк жалюгідний...»¹⁰⁷ хтось висловився, підставляючи загальновживані слова: «Нині мене ця нікчемна потвора, слабенька людина...» або замість: «Стільчик нужденний присунув йому та й малюсінький столик»¹¹"* сказати: «Стільчик простий він присунув йому й невеличкий ще столик», або замість «кручі ревуть»¹⁰⁹ -- «кручі кричать».

Аріфрад'¹⁰ висміював трагіків ще за те, що вони вживають такі вислови, які не вжив би ніхто в розмові, наприклад, «дому від», а не «від дому», «Ахілла про», а не «про Ахілла»"¹ тощо. А втім, усі такі вислови надають стилеві піднесеності саме тому, що не вживаються у звичайній мові, а цього не знав Аріфрад.

Доречно користуватися кожним з вищенаведених способів висловлювання -- і складними словами -- це справа дуже важлива. Але особливо важливо майстерно користуватися метафорами, тому що цього не можна навчитися у інших. Це вміння є ознакою таланту. Адже створювати вдалі метафори означає помічати схожість.

Складні слова найбільше підходять до дифірамбів, діалектизми -- до героїчної поезії, а метафори -- до ямбів.

У героїчній поезії можна вживати всі вище названі види слів, а для ямбічної поезії, тому що вона особливо добре відтворює звичайну мову, підходять слова, якими користуються в розмові. До них належать загальновживані слова, метафори й епітети.

Про трагедію і відтворення за допомогою дії сказано досить.

Щодо епічної поезії, у якій вживається гекзаметр, то, очевидно, у ній. як і в трагедії, треба розгортати драматичні фабули, зосереджені довкола однієї суцільної і завершеної дії, яка має початок, середину й кінець, щоб твір, як ціла й досконала жива істота, викликав притаманну йому насолоду.

Зрозуміло, що епічні поеми не повинні ні в якому разі нагадувати історичні твори, де йдеться не про зображення однієї події, а означеного відрізка часу, всього, то трапилося в цей час з однією особою або багатьма, причому ці події можуть зовсім випадково пов'язуватись між собою.

Як, наприклад, одночасно відбувалася морська битва при Саламіні"² і битва карфагенян у Сицилії, які не мали нічого спільного між собою, так і в різні історичні періоди трапляються події одна за одною, без жодного зв'язку між собою. Проте переважна більшість поетів допускає таку помилку (наслідуючи історію).

Тому Гомер. як ми вже згадали, і в цьому відношенні виявляється неперевершеним порівняно з іншими поетами: він не ставив своєю метою описати всю Троянську війну, хоч вона мала початок і кінець. Адже тоді поема вийшла б занадто довгою і неосяжною. А якщо б він зменшив обсяг поеми, то вона була б заплутаною внаслідок строкатості свого змісту.

Однак він вибрав один момент з Троянської війни, а інші події використав як епізоди, наприклад, перелік кораблів тощо. Цими епізодами він урізноманітнює поему¹¹³.

Інші епіки складають поеми з однією особою-героєм і багатоплановою дією. До них належить автор «Кіпрій»"⁴ і «Малої Іліади»"⁵.

Тому з «Іліади» й «Одіссеї» можна створити одну-дві трагедії, а з «Кіпріїв» -- багато, з «Малої Іліади» -- більше восьми, а саме: «Суд про зброю», «Філоктет», «Неоп-толем», «Евріпіл», «Одіссей-жебрак», «Лаксдемонянки», «Зруйнування Трої», «Відчал кораблів», «Сінон», «Троянки».

Крім того, епопея може мати ті самі види, що й трагедія, тобто бути простою або заплутаною, епопеєю характерів або патетичною. Складові епопеї такі ж, як у трагедії, за винятком музичної композиції і сценічного оформлення, тому що й епос не може обійтися без перипетій, упізнавань, характерів і сцен страждання; а найважливіше -- думки і мовний вислів повинні відповідати вимогам краси. Усе це застосував першим і в достатній мірі Гомер. Адже кожна з його поем написана по-іншому: «Іліада» проста й патетична, а «Одіссея» визначається складним сюжетом і змалюванням характерів.

Крім того, Гомер перевищив усіх інших епіків і мовним висловом, і багатством думок. Епопея відрізняється від трагедії також обсягом своєї композиції і віршовим розміром. Межі цього обсягу ми вже визначили: він повинен бути таким, щоб одним поглядом можна було охопити початок і кінець. А це було б можливе, коли б епопеї були коротші від поем давніх епіків і своїм обсягом відповідали кількості трагедій, призначених для однієї вистави.

Щодо питання про поширення обсягу» то важливою особливістю епопеї є те, що в той час, як у трагедії поет не може зображати багато подій, які відбуваються одночасно, а тільки одну, яку своєю грою на сцені відтворюють актори, то, навпаки, епос шляхом розповіді може описати багато одночасних подій, причому, якщо вони матимуть між собою внутрішній зв'язок, збільшиться обсяг поеми.

Ця перевага сприяє її піднесеності, викликає у слухачів зміну настрою і сприяє поширенню твору різноманітними епізодами. А одноманітність, яка швидко набридає людям, доводить до невдачі.

Героїчний розмір (гекзаметр), як це стверджує досвід, виявився найбільш відповідним для епопеї. І дійсно, коли б хтось захотів скласти епічну поему іншим розміром або різними віршовими розмірами, то це вражало 6 наш смак. Адже гекзаметр, безперечно, з усіх розмірів найбільш спокійний і сповнений поваги; тому він охоче дозволяє на діалектизми та метафори. Цим саме епос значно відрізняється від інших видів поезії. Ямбічний триметр і трохеїчний тетраметр жваві, причому перший з них підходить для відтворення дії, а другий -- танцю.

Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри, як це намагався зробити Хремон. Ось чому ніхто не написав великої поеми іншим розміром, а тільки гекзаметром, але, як ми вже згадали, сам досвід вказує на його вибір якнайвідповіднішого розміру.

Гомер з багатьох причин гідний високої похвали, а особливо за те, що він єдиний з поетів прекрасно знає, що має робити. У тому і вся суть, що поет повинен якнайменше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність. У той час, як інші епічні поети виступають особисто скрізь у своїх поемах і дуже мало та похапцем зображають дійсність, Гомер після короткого вступу відразу вводить чоловіків або жінок або інший характер, не вводить жодного героя без характеру, а всіх наділяє характером.

У трагедії можна вводити фантастичні мотиви, а в епос те, з чим розум завжди може погодитись, і внаслідок цього продовжується фантастичне, тому що в епосі не видно дійової особи. Наприклад, сцена переслідування Гектора в театрі виглядала б смішною, бо одні стоять непорушно й не переслідують його, а Ахілл дає їм знак кивком голови"⁶.

В епопеї на це не звертають уваги. Дивовижне справляє приємне враження. Доказом цього є те, що коли хтось розповідає, то додає від себе не одне нове, щоб слухачам принести насолоду.

Передусім Гомер учить наших поетів, як треба вигадувати"⁷. Маємо тут справу з неправильним міркуванням, а саме: люди вважають, що коли при наявності одного факту існує інший факт, а при виникненні першого виникає другий, то цей другий факт потребує послідовного існування першого факту. Але це неправильно; бо якщо перший факт є правдою, то незважаючи нате, що другий факт є правдивий, із цього аж ніяк не виникає, що і перший існував чи трапився або можна його додати.

Адже часто, коли другий факт правдивий, наш розум робить неправильний висновок, що і перший правдивий. Прикладом цього може бути уривок з «Умивання»¹¹⁸.

У трагедії треба давати перевагу тому, що неможливе, але ймовірне, ніж тому, що можливе, але неймовірне. Діалоги не повинні містити в собі нічого, що суперечить розмові, або, якщо це можливо, то хай така розмова буде поза сюжетом (наприклад, у «Едіпі» герой не знає, як загинув Лай)"⁹, але ні в якому разі не в самій драмі (як в «Елек-трі»¹²⁰ розповідь про піфійські ігри, або в «Місійцях», де німий з Тегеї прийшов до Місії)¹²¹. Тому наївно твердити, що сюжет твору розпався б через це: адже з самого початку не слід вигадувати такі сюжети; але якщо поет уже його склав і він робить враження ймовірнішого, то можна допустити і нісенітницю. Ясно, що нелогічні сцени в «Одіссеї», наприклад висадка на берег, були б нестерпні, якби їх вигадав нездара-поет; а тепер Гомер іншими прикрасами загладив цю нісенітницю і зробив її непомітною¹²².

Щодо мови, то головну увагу треба звернути на неї в мало важливих частинах, тобто таких, які нетипові ні характерами, ні глибиною думки. З іншого боку, занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки.

Щодо проблем і розв'язок, які стоять перед поетом, то дальший аналіз, очевидно з'ясує, яка їхня кількість і які їхні види.

Оскільки поет відтворює дійсність, як живописець або якийсь інший художник, то він повинен зображувати її одним із трьох можливих методів, а саме зображувати речі такими, якими вони були і є, або як про них кажуть і думають, або якими вони повинні бути.

Це відтворення передається мовою, пересипаною діалектизмами й метафорами. Узагалі кажучи, є багато видів небуденного вислову. на який мають право поети. До того ж неоднаковими є закони політики й поетики або іншого мистецтва й поезії.

У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші -- цілком випадкові. Якщо поет задумав щось відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги, або щось таке, що було б помилкою у будь-якому виді мистецтва, у медицині чи іншій галузі людської діяльності, то це не має безпосереднього відношення до суті поезії.

Отже, з такої точки зору треба розглядати критику поезії. Насамперед розгляньмо закиди, які стосуються самої суті поезії. Коли поет зображає щось неможливе, то це помилка, але зрозуміла за умови, що він досягає своєї мети, тобто якщо, як згадано вище, та чи інша частина твору буде більше нас хвилювати.

Прикладом цього може бути сцена переслідування Гектора. Зрештою, якщо можна було більшою або меншою мірою осягнути мету, не порушивши законів поетики, то помилки не можна виправдати, тому що взагалі, коли це було в його силах, не слід було помилятися.

Крім того, треба з'ясувати, до якої категорії належить допущена помилка, чи вона стосується суті поезії чи є випадковою.

Адже це менша помилка, якщо поет не знає, що олениця не має рогів¹²³, ніж коли б він бездарно її описав.

Більш того, якщо поетові докоряють, що він неправильно відображає дійсність, то, можливо, треба на це відповісти так, як казав Софокл, що він сам зображає людей такими, якими вони повинні бути, а Евріпід такими, якими вони є в дійсності.

Якщо ж не йдеться ні про реалістичне, ні про ідеалістичне зображення дійсності, то можна посилатися на те, що «так говорять», наприклад про богів. Можливо, боги не відповідають дійсності, вони не є ідеальними, можливо, є так, як думає Ксснофан¹²⁴, у всякому разі щось про них говорять.

Часом зображення не є краще від дійсності, а точно їй відповідає, наприклад, такий вірш про зброю:

«...ратища їхні Вгору стирчали у землю дрючками забиті...»¹²⁵

Такий був колись звичай, якого й досі дотримуються ілірійці¹²⁶. Якщо йдеться про те, чи хтось сказав або зробив добре чи погано, то слід брати до уваги не тільки слова й учинки, але й того, хто говорить І діє, а також і те, з уваги на кого, коли, для кого, для чого він це зробив, наприклад, чи для того, щоб запанувало більше добро, чи щоб відвернути більше лихо.

Закиди мовного характеру слід спростовувати, посилаючись на спосіб вислову, наприклад, на діалектизм у фразі: «Перше на мулів напав...»¹²⁷

Можливо, поет не мав тут на думці мулів, а вартових. Говорячи про Долона: «З вигляду був осоружний...»¹²⁸, можливо, поет має на увазі не погану будову його тіла, а лише гидке обличчя, тому що критяни людину з гарним обличчям називають людиною гарного вигляду.

Так само у фразі «Також сильніше вино замішай...» йдеться не про пиття вина без води, як це роблять п'яниці, а про швидке змішування.

Приклади інших фраз, ужитих у переносному значенні:

«Всі боги й люди... Цілу ніч спали ...»¹³⁰,

говорить поет і зразу додає:

«Скільки раз він на широку рівнину троянську поглянув,

Чув звук сопілок і флейт...»

Слово «всі» вжите як метафора -- у значенні «багато», тому що «всі» це окремий вид множини. Також вислів «єдина» у вірші:

«Тільки єдина вона не купається у Океані...»¹³¹

потрібно розуміти метафорично, бо він говорить про найвідоміше, начебто воно було «єдине».

Інші труднощі можна пояснити за допомогою просодії, як це робив Гіпій Фасоський¹³² у вірші: «Даємо йому тоді»^1ЇЗ, розуміючи «Даймо йому тоді» й у вірші: «частина його гниє від дощу»'³⁴ замість «ця частина не гниє від дощу». Інші звороти можна виправити, удаючись до пунктуації, наприклад слова Емпедокла:

«Смертним виявилося те, що раніше було безсмертним; що колись було чистим, тепер раптом змішалось»¹³⁵. Інші труднощі легко пояснити двозначністю слова, наприклад «Минула більша частина ночі»'³⁶. Адже «більша» двозначне, інші неясності можна усунути посиланням на мовний звичай. Через те що, наприклад, мішані напої називають «вином», звідси і пішло, що Ганімед¹³⁷ є виночерпієм Зевса хоч боги насправді не п'ють вина. Так само мідниками називають тих, хто обробляє залізо. На цій підставі поет і написав: «Наколінники зі свіжокованого олова» (замість бронзи)¹³⁹.

І не, нарешті, може бути метафора. Якщо якесь слово, можливо, містить у собі суперечність, наприклад, у реченні: «Там зупинився бронзовий спис»¹⁴⁰, треба придивитись, скільки значень може мати слово «зупинитися».

Так або інакше можна тлумачити ці місця, зовсім інакше поводять себе деякі критики, які, як стверджує Главкон¹⁴¹, самі приймають безпідставні засновки, виносять самовільний вирок, роблять висновки. Коли хтось не погоджується з їхніми поглядами, то вони гудять поета, начебто він сказав те, що їм замарилося.

Так і вийшло з Ікарієм¹⁴². Вони приймають, що він був лаконець, тому здавалося незрозумілим, чому Телемах не зустрівся з ним, коли прибув до Лакедемону. Але ж, може, справа виглядала так, як кажуть кефаленці¹⁴³, які твердять, що Одіссей взяв собі в них дружину, і його тесть¹⁴⁴ був Ікадій, а не Ікарій. Імовірно, цей закид виник через непорозуміння. Узагалі, неможливе в поезії треба пояснювати намаганням ідеалізувати або загальноприйнятими поглядами. У поезії краще дати перевагу неможливому, але правдоподібному, ніж правдоподібному, але неможливому. Припустимо, що не існували такі люди, яких малював Зевксід, але краще зображувати їх ідеальними, тому що зразок має бути кращим від дійсності. А нелогічне в поезії треба пояснювати, між іншим, і тим, що абсурд інколи не позбавлений глузду: адже ймовірно, що щось може відбуватися і всупереч Імовірності. Суперечності слід розглядати як те, що ми заперечуємо в дискусіях, а саме: чи йдеться про те саме стосовно тієї самої особи, у той самий спосіб; чи поет заперечує те, що сам говорить. чи те, що може придумати кожна розумна людина.

Проте справедливі будуть обвинувачення в безглузді та неморальності, якщо поет без будь-якої необхідності, як Евріпід у «Егеї», вводить недоречність або поганий характер, як зробив у трагедії «Орест», зображаючи Менелая. Підсумовуючи все. бачимо, що закиди на адресу поезії мають п'ять підстав: постам закидають або неможливе, або недоречне, або суперечне з етикою, або суперечне само собі, або суперечне з правилами етики.

Заперечення проти цих закидів повинні спиратись на вищезгадані підстави, а їх -- дванадцять.

Може виникнути сумнів, чому надати перевагу -- епічній чи трагічній поезії. Якщо кращим є менш дохідливий твір (такий завжди призначений для освіченішої публіки), то напрошується висновок, що поезія, яка звертається до всіх, менш вибаглива. Актори, начебто глядачі їх не розуміють, якщо вони від себе чогось не додадуть, пускають у хід різні трюки, викривляються, як поганенькі флейтисти, коли їм доводиться наслідувати метання диском¹⁴⁴, і тягнуть за полу провідника хору під час постановки «Скілли».

Отже, про трагедію можна сказати те саме, що актори старшого покоління думали про своїх наступників; наприклад, Мініск¹⁴⁵ називав Каліпіда мавпою за те, що він занадто перебільшував, таку Ж погану славу мав і Пін-дар¹⁴⁶. Стосунки між старшими акторами й молодшими нагадують відношення драматичного мистецтва в цілому до епіки. Епос, кажуть, розрахований на витонченого глядача, який може обійтися без жестів, а трагедії досить для простаків. Якщо трагедія справді призначена для широкого загалу, то, ясна річ, вона є творчістю нижчого гатунку.

Передусім цей закид можна адресувати не поетичному мистецтву, а акторській грі, тому що й рапсод може зловживати мімікою, як це робив Сосістрат¹⁴⁷, а також і співець, наприклад Мнасіфей із Опунта¹⁴⁸. Далі, не можна засуджувати всі рухи тіла, -- у протилежному випадку треба б засудити й танці -- а тільки рухи невмільців, за що власне й докоряли Каліпідові, а сьогодні іншим за те, що вони поводяться, як вуличні жінки.

Більш того, трагедія і без рухів виконує своє завдання, як і епопея, тому що саме читання показує її вартість. Отже, якщо в усіх інших відношеннях трагедія стоїть вище від епопеї, то згаданий закид недоцільний. Отже, трагедія має все те, що й епопея: вона може користуватися тим самим віршовим розміром, далі, значну її частину складає музика і декорації, -- усе це дає людям відчутну насолоду. Далі, вона залишає свіже враження як при читанні, так і під час сценічної вистави.

Крім того, трагедія здійснює мету відтворювання при відносно невеликому обсязі, а все, що зосереджене, справляє приємніше враження, ніж те, що розгорнуте на тривалий час. Я розумію це так, якби хтось із Софоклового «Едіпа» склав довжелезну епопею, як «Іліада».

Нарешті, в епопеї немає такої суцільності зображення, як у трагедії: доказом цього є те, що з будь-якої поеми можна утворити декілька трагедій, отже, якщо епіки розгортають одну фабулу при короткій розповіді, вона справляє враження куцої, а якщо дотримуються звичайної для епосу величини -- водянистої.

Епопея складається з більшої кількості подій, як-от «Іліада» і «Одіссея» містять у собі чимало таких частин, які самі по собі мають достатній обсяг. Все ж таки ці дві поеми скомпоновані якнайдосконаліше і є зразком суцільної дії.

Якщо трагедії притаманні такі риси і до того ж дія (адже ці дві галузі поезії -- епічна й трагічна повинні давати не будь-яку приємність, а ту, про яку була мова), то немає сумніву, що трагедія стоїть вище від епопеї тим, що вона досягає своєї мети краще, ніж епопея. На цьому закінчимо нашу розмову про трагедію і епос, про їхні види й складові частини, їхню кількість і різниці між ними, причини їхнього успіху й невдачі, про закиди проти них і їхнє спростування.

Размещено на Allbest.ru