Художня парадигма жіночих характерів у прозі Павла Загребельного в контексті української літератури

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Останні десятиліття ХХ століття позначалися емоційно-оцінювальним освоєнням реальності. Дискурсні твори П. Загребельного становлять значний інтерес, бо відкривають завісу над тими поглядами, які, без сумніву, важливі й так або інакше відлунюються у прозі письменника. Саме у творах цього періоду Загребельний зображує не звитяжних героїнь українського народу («Роксолана», «Євпраксія»), а «сірих мишок», які вириваються у правлячі кола, втрачаючи, при цьому природню сутність.

Актуальність роботи полягає у розкритті сучасного становища жінки у суспільстві. Новий тип української жінки на керівній посаді. Склалися вже сталі підходи до того чи іншого письменника-класика, до ряду яких належить і Павло Загребельний, а відтак і його творчість. Деякі дослідники вже розглядали твори Загребельного під кутом зору ґендерної проблематики. Та все-таки хотілося б висловити свою думку щодо порушеної мною теми. Я не буду робити глобальних узагальнень про специфіку чоловічого і жіночого начал у всій творчості Загребельного сучасного періоду, а лише в окремих творах: повісті «Ангельська плоть», «Попіл снів», «Гола душа», роман «Брухт».

Метою даної роботи є простежити художню парадигму жіночих характерів у прозі Павла Загребельного в контексті української літератури. Реалізація основної мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:

1. Виявити традиції, на які спирався письменник при створенні жіночих образів, розкрити їхній характер.

2. Розробити типологію жіночих образів у творах Загребельного.

3.Виявити композиційну роль створених письменником жіночих характерів у художній структурі творів.

4. Проаналізувати здатність жінки до світотворення проілюстровану у творах письменника;

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

- розглядається загальний принцип художньої парадигми жіночих характерів у прозі Павла Загребельного зокрема, а також в українській літературі загалом;

- шляхом аналізу творів українських письменників різних епох показано еволюцію принципів художньої парадигми жіночого характеру;

- стверджується, що образ Батьківщини в українській естетичній свідомості реекспонується через змалювання образу жінки та доводиться, що в українській літературі протягом віків формується міф про Україну-жінку;

- мотив жінки-матері, Вітчизни, концептуальний для української літератури, і є композиційно-організуючим началом усієї прози П. Загребельного;

- здійснено типологічний аналіз жіночих образів у прозі Павла Загребельного.

Предметом курсової роботи є жіночі образи, жіночий характер в українській літературі та прозі Павла Загребельного.

Об'єктом вивчення є повісті «Гола душа», «Ангельська плоть» «Попіл снів», роман «Брухт».

1. Психологізм зображення жінки у творчості Павла Загребельного

1.1 Інтерпретація жіночих образів у художній літературі

Проблема становлення жінки, її прагнення до самоактуалізації та особистісного зросту є темою багатьох наукових студій та художньої літератури. Сьогодні жінка часто має вищу освіту, спроможна забезпечувати себе та свою сім'ю, може успішно займатися управлінською діяльністю та організовувати і планувати свій життєвий простір. У сучасній психологічній науці “жіноче питання” більше розглядається з точки зору феміністичного підходу до ролі жінки у соціумі або як жертви у стосунках з чоловіками. Організація Об'єднаних Націй, Міжнародна організація праці та інші, відносять питання про положення жінки до числа глобальних проблем людства.

У 1980 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок” і тим самим взяла на себе обов'язки забезпечити оптимальні можливості для жінок у користуванні всіма економічними та суспільно політичними правами. Проте у наукових дослідженнях жінка мало репрезентується як творець або як суб'єкт творення. Здатність жінки до креативності або до руйнування детермінується багатьма глибинно психологічними чинниками. За основу аналізу ми візьмемо персонажі головних героїнь у творах українських письменників, оскільки вони яскраво демонструють спроможність до творення або до деструкції власної життєвої траєкторії жінкою.

Значення жінки у сучасному суспільстві, реалізація її материнського потенціалу та здатність до самоактуалізації досліджується багатьма вченими, а саме: Менегетті А., Чекалиною А.А., Андрєєвою Т.В., Пастушенко О.В., Мірошниченко О.М. та іншими. Серед класиків психологічної науки темі розкриття фемінного потенціалу особистості присвячені роботи Фрейда З., Юнга К.Г., Фрома Е., Марії Луїзи фон Франц, Біркхойзер Оэри Сібілл, Хорні К.

При аналізі деяких творів, наприклад, Ольги Кобилянської “Людина”, “Царівна” та Павла Загребельного “Роксолана”, “Євпраксія” прослідковується реалізація всіх аспектів світотворення або, як у випадку з Євпраксією, повна їх відсутність. Але існує також ряд літературних творів, які відображають внутрішню силу жінки, здатність її до творення, але лише окремих аспектів життя. Зокрема, лише особистого простору або сімейної сфери. Єдиний спільний компонент, який їх об'єднує, це низький рівень освіченості, відсутність прагнення до самореалізації. Так, новела Ольги Кобилянської “Некультурна” розповідає про гуцулку Параску.

Авторка своїм твором доводить, що в українців існує так званий вроджений аристократизм і інтелігентність, які не мають прямого зв'язку з родоводом і освітою. Ольга Кобилянська зображує звичайне, буденне життя сільської жінки, проте досить ніжно описує її зовнішність: “Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер в колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайній красі; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалися ще дотепер однаково сильно в кожнім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кожнім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п'ятнується словом “мужицтво”, з котрим ніяк не може ані погодитися, ані зіллятися тонке чувство”.

Письменниця досить жіночно зображує зовнішність гуцулки, хоча у новеллі прослідковуються і ознаки маскулінності у Параски. Так, вона багато палить, буває різкою, є сильною, навіть агресивною, має свою власну думку і висловлює її, незважаючи на висновки оточуючих людей. Ольга Кобилянська намагається поєднати протилежності: фемінність і маскулінність у одному образі. Тому постать головної героїні є самодостатньою і гармонійною.

Твір багатий на містичні і нераціональні елементи: ворожіння, віщі сни, символи тощо. Героїня щиро вірить у свою долю, яка вже заздалегідь визначена, вірить у своє щастя, яке їй колись наворожив старий дід, але снам довіряє лише “добрим”. Кожен епізод життя Параски, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою великозадуманого плану, продиктованого Богом і природою.

Новела є реалістичною, з елементами романтизму та символізму концептуальне світобачення письменниці відображає глибини української ментальності загалом і жіночої зокрема. З точки зору здатності до творення, то можна відмітити, що гуцулка Параска намагалася побудувати свій власний життєвий простір, у якому вона почувалася щасливою і задоволеною. Але її світобудова була детермінована її уявленнями про життя, образами, шаблонами і рівнем освіченості. Спроможність до творення у Параски могла б бути більшою, але її вроджений архаїзм утримував на певному етапі особистісного розвитку. У неї відсутня деструктивність, хоча і повноцінного творення не відбулося.

Ольга Кобилянська поєднала чоловічі і жіночі риси у образі Параски, тому її постать сприймається гармонійно. Хоча повноцінне творення передбачає реалізацію репродуктивної функції жінки, а в даному випадку її не відбулося, героїня новелли є самодостатньою особистістю.

Викликає також дослідницький інтерес головна героїня іншого роману П. Загребельного “Євпраксія”, але з точки зору деструктивного прояву архетипу Великої Матері.

Головній героїні, котра мала безліч можливостей, так і не вдалося наповнити власне життя смислом, створити світ навколо себе, видобувати стосунки з іншої людиною та свою життєву траєкторію. У її ставленні прослідковується амбівалентність почуттів: з одного боку, бажання жити і любити, з іншого - ненависть і нездатність до творення. Будь-який процес творення передбачає прикладання певних зусиль і прийняття відповідальності. Не можна стверджувати, що у княжни була тенденція до руйнування, але скоріше її життєвий стиль можна назвати байдужим, індиферентним. А творення - це активний, відповідальний процес.

Панас Мирний у романі “Повія“ зобразив два протилежних світи - чоловічий і жіночий, які перебувають у вічному протиборстві. Проте у зображенні автора світ чоловіків уже давно підкорив собі світ жінок. Полігамна, невірна, непостійна жінка, чи повія, могла сформуватися лише в місті. Тож закономірно, що вихідці з села - Мар'я, Марина, Христя стають повіями, коли перебираються до міста.

Щодо аналізу жіночих образів, то письменник розбиває їх на два типи. Перший - це жінки з моногамною психологією, уособлює собою національно традиційний для української народнопісенної і літературної творчості образ берегині, сенс життя якої - дбати про добробут родини, турбуватися про чоловіка, клопотатися вихованням дітей. Другий тип - жінки з полігамною психологією, які розбивають міф про другорядне призначення жінки -- Мар'я, Марина, Наталія Миколаївна, Пнетина Іванівна, Христя. Такі жінки - породження міста. Здатність до творення у Христі повністю відсутня. А з її траєкторії життєвого шляху видно, що прослідковується і деструктивний компонент, тенденція до саморуйнування. Звичайно, соціальна ситуація в країні, рівень освіченості, образ життя людей села і міста вплинули на формування долі головної героїні роману. Проте Роксолана з роману Павла Загребельно мала не більші можливості, а спромоглася створити свою постать і світ навколо себе. У випадку з Христею, можна було б уникнути багатьох помилок і вдало побудувати своє життя, але вона завжди йшла по деструктивному шляху. Автор не описує дитинство Христі, у романі вона відразу постає у образі дівчини сімнадцяти років. Проте можна вважати, що у неї прослідковується тенденція до руйнування, спрямована “на себе”, або саморуйнування, згідно з Е. Фроммом. На думку вченого, таке прагнення до смерті не може бути вродженим, воно формується у процесі виховання та умов життя людини. Тому можна припустити, що у ранньому дитинстві дівчини були присутні певні деструктивні елементи, що відобразилися на всьому подальшому життєвому шляху головної героїні роману.

Крім того, Панас Мирний наділив свою героїню лише фемінними рисами, а маскулінні характеристики, які передбачають активність, цілеспрямованість, наполегливість, прагматизм, раціоналізм повністю відсутні. Христя є досить пасивною особистістю, нездатною до вольових вчинків і прийняття рішень. А будь-яке творення - це активний процес, що передбачає прикладання певних вольових зусиль. Протилежності, зокрема жіночність і маскулінність, повинні бути присутні у людині і доповнювати одне одного.

На думку К.Г. Юнга, людина з високим рівнем розвитку розуміє, що всі протилежності у ній самій і потрібно не знищувати одну з них, а намагатися їх об'єднати на новому рівні. Оскільки несвідоме завжди володіє більшою енергією, то свідоме боїться потрапити у залежність до несвідомих потягів. Тому взаємодія із несвідомим є складним завданням. Уникнення і відмова від усвідомлення протилежностей лише робить конфлікт неусвідомлюваним, що часто призводить до неврозу. Навпаки, усвідомлена взаємодія протилежних тенденцій розширює свідомість і виводить на більш високий рівень. Творення можливе лише там, де відбувається конфлікт протилежностей. У випадку з Христею, вона не чинить креативних життєвих дій, оскільки протилежності відсутні в образі її особистості або витіснені на глибинний несвідомий рівень.

Розглядаючи твір Марко Вовчок “Три долі“ можна помітити закономірність у тому, що майже не зображується щаслива жіноча доля. Письменниця описує страждання, образи, а здатність до творення у її жіночих образах практично відсутня повністю. Головні героїні оповідань Марко Вовчок не є суб'єктами творення, вони позбавлені майбутнього, часто бездітні або просто нещасливі. Хоча сама авторка була сильною, вольовою, дещо авторитарною особистістю, яка створювала свій життєвий простір, займалася професійною реалізацією, прагнула до самоактуалізації.

Відсутність реалізації фемінного потенціалу жінки спостерігається і у порушенні репродуктивної функції, адже дві героїні оповідання залишилися бездітними, відсутнє продовження життєвого циклу, а одна народила трьох дітей, проте не почувалася щасливою.

За тлумачним словником іншомовних слів, психологізм - це „поглиблене відображення психічних, душевних переживань людини в мистецтві”. Психологізм є важливим елементом ідеостилю П. Загребельного, у його творах він стає домінуючим. Одним з важливих засобів психологізму при створенні художнього характеру Клеопатри Січкар («Гола душа»), є майстерне використання П. Загребельним форми монологу-сповіді. Як відомо, монолог - це „тривале, внутрішньо однорідне і зв'язне висловлення, що належить одному суб'єктові і виражає його думки, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та акти волі”. Сповіддю називають „щире зізнання у будь-чому; відвертий виклад будь-якої інформації”. Таким чином, біографічний матеріал сповідально-інтимного характеру передається від імені оповідача у формі монологу-сповіді. Інтимне звучання оповіді і самобутність вираження художнього характеру головної героїні, змодельованого П. Загребельним, увиразнює відсутність у романі образу самого письменника. Форма монологу-сповіді сприяє саморозкриттю героя твору, розширює межі художньої фантазії митця, що уможливлює створення природного та цілісного характеру. лід вказати, що внаслідок залучення до канви твору спогадів, лірико-філософських роздумів та рефлексій головного героя, у монолозі-сповіді К. Січкар подекуди спостерігаються елементи „потоку свідомості”.

У. Джеймс, автор терміна „потік свідомості” тлумачив його як „одну з форм зображення внутрішнього життя людини в художньому творі, прагнення відкрити душевний стан персонажів у миттєвій і швидкій зміні переживань, роздумів, спогадів, вражень, підсвідомих асоціацій”. Отже „потік свідомості” є не тільки специфічною формою викладу художньої інформації, але й важливим засобом психологізму, яким успішно скористався П. Загребельний.

За словами критиків, тільки П. Загребельному під силу „переступити через теорії, схеми, ідеологеми, догми та приписи й творити книжки із загальнолюдським, справді глибокогуманістичним звучанням”. П. Загребельний скористався багатьма засобами психологізму, котрі вплинули на специфіку форми та жанру твору, на характер вираження його змісту. Вони відіграють значну роль у створенні характеру головного персонажа. Всі вказані засоби психологізму є прийомами передачі становлення художнього характеру персонажів.

1.2 Порівняльна характеристика національних героїнь і «самозруйнованих особистостей» у творах П. Загребельного

П. Загребельний намагається осмислити еволюцію психології жіночої особистості в українській історії, починаючи від часів Київської Русі і до наших днів. Прозаїк, на нашу думку, належить до тих письменників, які не стоять осторонь ґендерних рухів у світі. Він намагається визначити, як формуються характери жінок у кризових ситуаціях. Письменника цікавить питання еволюції взаємостосунків чоловіка та жінки.

Змальовуючи образи «нових жінок», П. Загребельний послідовно розкриває проблеми ставлення суспільства до жінки. Героїні творів митця не є абсолютно типовими зразками жіночого дискурсу. Семантика поняття жінки у творчості письменника багата й різноманітна, але завжди пов'язана з долею України, завжди формується на межі божественного й кривдного, або ж сатанинського.

Донедавна українська філософська та літературна науки нехтували архетипами, підсвідомим, на противагу західній, де ці чинники набули особливого значення в аналітичній психології К.Г. Юнга, творчість якого не тільки акумулює підсумки загальнофілософських та психіатричних наукових досліджень, а й містить найширший спектр міфологічного, історико-етнографічного та філософсько-містичного матеріалу. Результати своїх узагальнень він втілив у «ґрунтовну культурологічну концепцію, у якій роль архетипів колективного несвідомого пов'язується з процесами культурного становлення індивіда та суспільства».

Серед жіночих архетипів вчений виділяє архетип Великої Матері, який простежується протягом усієї історії культури, відображуючись у міфах, символах, легендах, вербальній творчості, на рівні свідомості. Маючи велику етнокультурну традицію, архетип Великої Матері всебічно трансформується в письменницькому мисленні не одного покоління українських авторів. Саме цей архетип є визначальним у пам'яті українців, на чому наголошували Д. Донцов, Ю. Липа, Б. Цимбалістий, В. Янів та ін. Естетично функціонуючи в художній свідомості письменників, архетип Великої Матері сприяє витворенню жіночих образів та характерів, через які українські письменники інтерпретують образ України.

Так, П. Загребельний, моделюючи різні типи українських жінок, прагнув простежити розвиток суспільства, бо, на його думку, він визначається саме своїм ставленням до жінок «...жінки завжди стають першими жертвами. Коли нещасна жінка, тоді нещасна і держава, нещасний цілий світ...».

У своїх історичних романах прозаїк художньо втілив один із перших одночасно етнічних і релігійних символів - Софію Київську ("Диво"). Створив свою версію втілення архетипних уявлень, переживань, навичок та волі різних народів у витворі мистецтва та архітектури, який і сьогодні є важливим національним символом, показав зародження певних рис української ментальності як наслідку панівної ієрархії в соціумі, міжособистісних та міжетнічних конфліктів, представив актуальні типи соціального характеру. Етнічними символами географічних об'єктів є образи Дніпра та Києва ("Первоміст", "Смерть у Києві"). У романах "Євпраксія" та "Роксолана" П.Загребельний підніс до рівня етнічного символу особистості двох жінок родом із України. Традиції та звичаї нашого народу, які передаються від покоління до покоління, та українська ментальність сприяли формуванню жінки-політика та жінки-султанші. Павло Загребельний повернув із легенди в історичний часопростір полонянку Роксолану, яка досягла вершини султанші, в деякій» мірі трансформувала безправне становище жінки, традиційне для мусульманського світу.

А от у романах і повістях кінця ХХ століття, П. Загребельний зображує кризовий стан світу та індивідууму, який уособлюється, як правило, у двох об'єктах -чоловічого (номенклатурного, керівного) світу і жінки, яка прагне зайняти в ньому своє місце й досягає мети втратою особистісності.

Їх просторові координати - найвищі державні й політичні інстанції суспільства: прокуратура, партійні центри (від сільських райкомів, ідеологічних відділів обкомів до ЦК), гіганти-заводи на чолі з “червоними директорами”. У своїй суті, яка гротескно розкривається П. Загребельним, вони є розсадниками цинізму, бездуховності, імморалізму, що ведуть до руїни: за оцінками автора і самих героїв, прокуратура - “зосередження “освіченого варварства”, “комедія марноти і нікчемності”, фальші й лицемірства (“Південний комфорт”), партійна влада - “ніби справжній оргазм”, “живі трупи”, імпотенти в державобудівництві (“Гола душа”), “генеральний директор” - брухт, “уламок декорації примарливої споруди” (“Брухт”). На цьому тлі як знак згубності тиснучої на людину, агресивної до неї влади постають створені П.Загребельним типи жінок: державної, “партійної проститутки” (Клеопатра в “Голій душі”), бізнес-леді і секс-бомби, яка з'явилася на брухті історії і сама стала брухтом (колега Ледва у “Брухті)”, неповноцінної, ображеної на весь світ злочинниці (Ангеліна «Ангельська плоть»), злочинного монстра у жіночій подобі (Алевтина Фіалко «Попіл снів»).

Якщо взяти до уваги повість "Гола душа" , то автор зображає основний соціально-психологічний тип керівника, що сформувався в атмосфері меркантильності й жорстокості. Двадцятирічне керування спотворює жіночий характер. За зовнішніми ознаками емансипації схована не вільність, а нещасність Клеопатри Січкар. Прекрасною знахідкою повісті "Гола душа" виступає також спосіб передачі внутрішнього світу товаришки Січкар. Цьому сприяє використання монологу як своєрідної форми оповіді. Адже розмова, яку веде жінка (у вигляді одностороннього діалогу), створює живе враження достеменності, а виразні деталі допомагають автору у формуванні естетичних оцінок. А от по-іншому заповнений художній простір у повісті "Ангельська плоть". Автор зосереджує увагу на жінці як діючій силі в історії власного життя. Письменник подав нову інтерпретацію сфер жіночих цінностей. Використання ним християнської символіки (уособлюється у викрадених речах) допомагає проникнути до внутрішнього простору повісті. З одного боку, герої -- це злочинці, з іншого -- просто нещасні істоти. Найчастіше зовні виразно окреслений засіб дедалі більше закодовує текст, виступає схованкою смислової загадки. Естетичний ефект повісті посилюють висловлені у творі погляди П.Загребельного на літературу, історію, малярство. Універсальні знання, якими прозаїк наділив свого героя, спонукають митця залучати образні ресурси з інших видів мистецтва -- архітектури, скульптури, живопису.

"Попіл снів" -- назва для П. Загребельного символічна, внутрішньо вмотивована: це не данина "космізмові", що заполонив прозу нашого століття, відбиваючи нові риси мислення. Сон -- це своєрідне нагадування про дійсність, що породжує в людині відчуття страху. Попіл же -- матеріал, який відіграє взірцеву роль. Він ототожнюється з висяканням, кінцевістю, з тлінністю створеної природи. Разом така вільна асоціація утворює основу надтексту, яку підказав сам автор. Бо попіл снів -- це народ, якого перетворили на раба, якого генетично знищували, витоптуючи не тільки землю, а й розносячи прах предків. Письменника цікавлять перехідні стани, коли деформується одна реальність, а натомість з'являється інша. Павло Загребельний звертається до сновидного простору: там світ крихкий, засекречений, наповнений новими й новими знаками. Таким чином, будь-який символ прозаїка - це своєрідний ключ, що поглиблює смислову перспективу того чи іншого епізоду.

Отже, одним із факторів, який спонукав письменника звернутися до долі жінки в історії, є, на мою думку, бажання повернути її з легенди, міфології, збагнути її поведінку, почуття та інтелект. Саме через величність зображення національних історичних постатей до деструктивності самого себе, автор демонструє занепад і руйнацію людини під впливом різних соціальних і політичних причин. Можна зробити висновок, що саморуйнація людини призведе до занепаду цілої нації і втрати всіх культурних і духовних надбань.

2. Художнє втілення індивідуальності у творах Павла Загребельного

2.1 Психологічне й фізичне фіаско людини у повісті «Гола душа»

Художній метод романіста, та концепція людини - предмет уваги літературознавців О. Галича, В. Дончика, М. Ільницького, А. Скрипника, М. Слабошпицького, В. Фащенка, В. Чумака, С. Шаховського у 80-х - 90-х рр. ХХ століття. Літературознавці намагалися простежити еволюцію жіночих характерів наголошували на новаторському підході автора та особливу роль психологізму при створенні концепцій особистості.

Найяскравіші жіночі типи у прозі митця бізнес-жінка - Євдокія (“Брухт”) - нещаслива, самотня, багата; жінка-кар'єристка - Клеопатра Січкар (“Гола душа”); жінка-злочинець - Аліна Будяк, Ангеліна Богораз (“Ангельська плоть”); Майже у всіх жіночих образах втілено архетип Аніми, який є джерелом активності для чоловіків. У названих вище творах, як і в більшості оповідань циклу “Неймовірні оповідання”, П. Загребельний з його, за словами М.Слабошпицького, “єретичними ухилами і з нападами вільнодумства” актуалізував тему суспільної кризи радянської і пострадянської епох в Україні.

У «Голій душі» ми бачимо і цілу епоху, і окремо взяте життя. Цей твір - є своєрідною сповіддю жінки довжиною майже в півстоліття: від народження наприкінці Великої Вітчизняної війни до фіаско своєї політичної кар'єри в часи перебудови, акцентованої на українських, передусім владних, реаліях від М. Хрущова до М. Горбачова. Саме ця часова протяжність вимальовує другу допоміжну сюжетну лінію у творі: соціально-політичне життя країни, на тлі якого переживає свої «пригоди» Клеопатра Січкар.

Повість "Гола душа (Сповідь перед диктофоном)" - при перевиданні другу частину назви було знято - типове явище постмодернізму й постколоніального мислення автора, хоча героїня ще не спроможна вирватися з полону колоніальних цінностей. Клеопатра Січкар, від імені якої ведеться оповідь-сповідь, пройшовши багато суспільних щаблів від провідниці вагона до високої посади у високій установі й знову опустившись, як сама вважає, до рівня заступника директора наукової бібліотеки, пізнала всі форми приниження її жіночої сутності в чоловічому світі.

Проте ситуація й пафос "сповіді" Клеопатри Січкар потребують кількох застережень. Перше. Мовлення героїні має лише одну мету, егоїстичну: виговоритися. Друге. Чоловічий світ, у якому зазнала принижень Клеопатра, водночас є світом влади, що живе не за тими законами, які лицемірно проповідує іншим. Влада послуговується ущербними цінностями, утверджує фальшиві взаємини. Третє. Клеопатра протестує проти чоловічого світу не через його фальшивість як утілення влади, а через те, що її витурено зі світу влади. Тобто вона демонструє типову тоталітарну й колоніальну позицію, тому що відчуває себе використаною. Обмеженість цієї позиції та й світу героїні загалом автор окреслив коротким обрамленням, що фіксує цінності, серед яких їй доводилося перебувати: "Оргазм. Сарказм. Маразм" "Екстаз і оргазм повинні запанувати на землі, а не сарказм і маразм від протухлих чоловіків". Четверте. Вигук героїні: "Що вони зі мною зробили!.. " - спочатку звучить немовби драматично. Але наступна фраза: "В один день усе як відрізало: кабінет, секретарка, помічник, автомобіль, урядові телефони, поштивість і запобігання" - перейнята сатиричним пафосом.

Якщо на початку твору письменник малює жінку, яка прагне самовизначитися, то все змінюється після призначення її на посаду начальника управління культури. Ось вона знайомиться із своїм кабінетом. Перше враження - це подібність до храму. Але ця обстановка викликає непередбачену реакцію: «несподівано для себе вона впала на диван і гірко заплакала». Неадекватність сприйняття змушує відчути у сльозах прощання за минулим, свободою і красою.

Буде керування талантами, буде любов, де хочеш, буде усмішка. Але не буде ніжності і доброти. Не дивно, що любов перетліває в байдужість. Сила? Влада? Вони обертаються безсиллям. Автор акцентує увагу на різних сферах життя Клеопатри Січкар - на славі і стражданні, на радощах і горі. І все ж композиція твору, побудованого у формі самоаналізу, створює враження гри. Не виключено, що сценою для героїні стала установа зі сходами нагору. Розігрування містерії як перед друзями, так і перед читачем, надає спогадам трагедійного, інколи комічного відтінку, вона ніби сама іронізує свій спосіб життя. Каяття, прагнення поламати відведену роль призводить до втрати здатності щиро спілкуватися.

Щоправда, щирість товаришки Січкар виявляється не в коханні, навіть і не в розповіді, а лише в її романтичних монологах. Власне, у цій повісті переважає певна медитативна елегійність, бо героїня в мріях - це образ жіночності взагалі, це духовна істота, яка прагне самопізнання.

Не раз у сповіді Січкар виникає мотив кохання. Але герої повісті розуміють його по-різному. Для Клеопатри Січкар любов - повітря, без якого не можна жити, але у неї це повітря забруднене. А реальність спотворює і це святе почуття. Хтось із мудрих сказав, що любов творить жінку наново. Іншими словами, тієї, що була вчора, сьогодні вже не існує. Проте почуття любові у героїні якесь тривожне, болісне. Більше того, суспільство змушує її зрадити коханню, і вона не може переступити через власне «я» і здійснити подвиг справжньої любові. Крім того, витонченість справжньої гармонії світу може постати лише в тому випадку, коли Клеопатра Січкар заперечить земне зло. Та героїня апатично погоджується з фактором зла. Вона не знаходить людини гідної її любові, а тому замикається в собі, відгороджуючись своєрідною «китайською стіною» від реалій життя.

Зі світу Клеопатри, як і зі світу чоловіків, які представляють владу й серед яких доводиться жити героїні, вивітрені ідеали, а на відчуття їх утрати немає й натяку. Через те сповідь Клеопатри можна назвати антисповіддю, тобто типовим постмодерним явищем. Очевидно, це й спонукало автора, перевидаючи твір, зняти другу частину його назви - "Сповідь перед диктофоном", яка, до речі, мала ще один відтінок смислу: диктофон - це засіб, так би мовити, публічного оприявлення думок і переживань героїні. І це зближує її сповідь з каяттями на майдані народницьких персонажів в українській та російській літературах XIX - початку XX ст., але зі зміною пафосу - від драматичного до комічного.

Що стосується призначення жінки у державі, то письменник чітко розмежовує поняття держава і жінка. Споконвіків вони протистоять одна одній. «Держава - це тільки слово, а жінці не досить слів. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить світові речей дотикальних... Держава для неї не вигадані закони, які ніколи не застосовуються, не безліч безіменних людей, а народжені нею діти...

Держава і жінка... Ця дилема існує й існуватиме, допоки існуватиме оте, я б сказав, злочинне суспільне утворення, яке зветься державою. Сучасне суспільство патріархальне, отже, інститут державності - це чоловічий витвір. Та коли поглянути неупередженим оком на історію людства, то виявиться, що держава, хоч і створена чоловіками, завжди була ворожою (або байдужою, а байдужість часто ще страшніша, ніж ворожнеча) найперше до них (досить лиш згадати тисячолітні кровопролитні війни), а вже тоді до жінок».

Основним завданням держави є захист громадян, які її, власне, створили. Але, на превеликий жаль, мільйони солдат і поліцейських можуть (та й то не завжди) захистити імператорів, королів, президентів, банкірів, але безсилі захистити жінку і її любов.

«Жінка не може зміцнювати державу...

Вона повинна державу руйнувати. І коли сучасні емансипатки намагаються найперше замінити чоловіків жінками на всіх чоловічих державних посадах, то , крім поблажливої усмішки не тільки в чоловіків, а й у справжніх жінок, це не може викликати нічого більше. Так само, як отой вигаданий Кларою Цеткін так званий жіночий день 8 березня (один день на рік - яке приниження!), або спеціальні «жіночі» ордени, які почала вже клепати влада незалежної України. По-своєму геніальні жінки, гаразд розуміючи, що розламати державу вони не спроможні, ішли іншим шляхом - вони використовували державу (точніше - її володарів) у своїх жіночих цілях. Згадаймо грецьких гетер Аспазію, Фрінію і Таїс, візантійську імператрицю Феофано й нашу українку султаншу Роксолану, мадам Помпадур і вже радянську «мадам» Раїсу Горбачову.

Я бачив Південну й Північну Америки, мав нагоду подивитися на Африку з обох сторін екватора, в Австрлії не був, але знаю цей континент з романів нобелівського лауреата Патріка Уайта «Опаска з листя», але нічого могутнішого за те природне утворення, яке ми звемо Євразією, тобто поєднанням двох континентів - Європи й Азії - я назвати не можу. Така для мене жінка у всій її загадковості, безмежності, хижості й солодкій привабливості».

З філософських позицій Павло Загребельний роздумує над функцією держави. Вона постає у його творах не тільки спільністю історично об'єднаних людей, а й сама уособлює дійову особу, яка є символом збагачення одних і зубожіння інших, яких значно більше. Ця держава тримає людей в атмосфері сірководню. Письменник не раз підкреслює, що під тиском тоталітарної культури всі стали однакові, сірі, неначе загіпнотизовані. Маса прагнула до свободи, але втратила її, бо пішла за деформованим сурогатом.

2.2 Індивідуалізація образів головних героїнь детективних повістей «Ангельська плоть» та «Попіл снів»

Провідний мотив жінки в чоловічому світі є спільним у повістях “Ангельська плоть” та “Попіл снів”. Модель сюжетного компонування однакова у повістях “Ангельська плоть” та “Попіл снів”, де принципом об'єднання текстів є спосіб розгортання провідних мотивів - непізнаваність буття і людини, що поповнюються ще одним: всепоглинаючим бажанням пізнати всі таємниці Всесвіту, щоб контролювати і керувати людським розумом. Об'єднувальним чинником стає авторська думка, що “компонує” персоносферу текстів (образи Оксани Винокур - жінки-слідчого, її чоловіка та прокурора Повха є спільними для обох повістей), створену як цілісну систему, в ієрархії принципів якої співвідносяться автономні риси поетики окремого твору і генералізуючі властивості (мотив подорожі, втечі-погоні, просторові деталі), об'єднані розгортанням спільної теми - межі пізнання людського розуму.

Провідний мотив прози митця - нівеляція особистісного, нищення традиційних людських цінностей, почуттів, через те, що суспільне буття розгортається у тоталітарному світі. Люди одягають маски, забувши про своє єство, глибинне серце (за Г. Сковородою). Твори П. Загребельного останніх років неможливо розглядати поза контекстом фемінізму і ґендерних досліджень. Митець наголошує на несправедливому ставленні до жінки впродовж віків. Фемінізм П. Загребельного слід розглядати як модель поведінки, зумовлену світоглядом. Феміністичний контекст актуалізується в художньому контексті, коли героїня піддається насильству над власним тілом чужими, завойовницькими силами. Однією з особливостей втілення етнопсихологічного дискурсу є розуміння бездуховності, трагічності “українських чоловічо-жіночих взаємин”.

П. Загребельний, свідомо обираючи портрет-деталь з-поміж інших засобів портретування, індивідуалізує її в кожному окремому випадку. Щоб найменшим зовнішнім нюансом відтворити психологічну сутність образу, необхідно було залучити адекватні, органічно неповторні риси. З цією метою романіст зазвичай використовує експресивно забарвлені епітети, порівняння й складні метафори, а також увесь спектр синонімічного ряду тієї чи іншої ознаки зовнішності.

Систему судочинства письменник зображує в повістях «Ангельська плоть» і «Попіл снів», котрі до цього часу не здобули належну критичну оцінку, можливо, через віднесення детективів до «несерйозної літератури».

Як уже йшлося, названі повісті - зразок детективу в українському письменстві.

Відповідно до вимог жанру, сюжет «Ангельської плоті» будується на таємниці, пов'язаній зі злочинами - численними загадковими вбивствами. Хист історичного романіста спонукав письменника вмонтувати в детективну фабулу історичний контекст: злочини пов'язані з дорогоцінними реліквіями (книгозбірня Ярослава Мудрого, ложе великого князя Володимира, скіфське золото, мощі блаженного Агапіта).

Головна героїня твору - слідчий Київської прокуратури Оксана Винокур.

У моделюванні цього образу виявляються феміністичні погляди автора. Оксана - кваліфікований спеціаліст (кращий, аніж чоловіки її фаху), інтелектуальна особистість, наділена незалежністю суджень, наполеглива у досягненні мети. Її стосується авторська характеристика «Жінки не здіймають рук і не здаються ніколи... Жінки незмірно рішучіші за чоловіків, і розум у них набагато тонший і, сказати б, вишуканіший...

Оксана не знала обережності, вона кидала в бій усі резерви, вона не хотіла вичікувати, йшла на супротивників з піднятим забралом. Бути вищою за чоловіка як духовно, так і фізично, доводити справедливість, незважаючи ні на що - ось в чому полягає її правда.Жінка не пасує, не прогинається перед начальством, має власну думку й уміє її відстояти».

Образ героїні вимальовується й завдяки скупим портретним штрихам, що дозволяють відтінити особливості натури («молода», «вродлива»); «Оксана терпіти не могла портфелів, кейсів, чиновницьких тек, носила завжди югославську жіночу торбинку на довгому ремінці, досить простору і для суто жіночих інтимних речей, і для потрібних паперів»; «Як усі невисокі жінки, вона завжди спиналася на високі каблуки, відповідно й хода в неї виробилася рішуча, тверда...»; ретроспективній авторській розповіді про особисте життя (невдале заміжжя (чоловік-ревнивець), тож сама (з допомогою матері) виховувала дитину. Проте, як нам видається, навіть у лещатах детективного жанру (у якому на пріоритетному місці - дія, роздуми, криміналістські умовиводи, описи процесу збирання доказів, експертиз та інших тонкощів криміналістики) образ жінки-слідчого міг би бути виписаний рельєфніше.

Довге і небезпечне розслідування викриває злочинну групу і перешкоджає вивезенню українських дорогоцінних реліквій за кордон. «Попіл снів» же описує втечу з секретного наукового об'єкта надзвичайно небезпечного піддослідного, який наділений страшною силою вбивати усіх, хто йому присниться.

Наскрізним персонажем обох творів є прокурор Повх. Загребельний дає нищівну сатиричну характеристику подібним типам: «Чоловік, позбавлений фантазії, ходить у стоптаних черевиках і в нездарних костюмах - нудьга і тьма! Безликості завжди мають теорії на виправдання своєї суцільної затертості». « Вигляд прокурора нагадує «зморщеного огірка-репанка». Він байдужий, черствий, занудний, «засняділий», закостенілий у своїй обмеженості, безініціативний, заздрісний, марнославний - ось далеко не весь арсенал епітетів, які можна припасувати до нього. «У Повха не тільки старомодне мислення, але й старомодні слова». Хоча він удає із себе справедливого, сумлінного стража закону, його самохарактеристика - не що інше, як демагогічна ширма, за якою ховається непрофесіоналізм, брак інтелігентності, тупість, хамство, марнославство: «Повх терпеливий. Повх селянський син, він звик збирати матеріал, як бджола мед у щільники. Повх збирає» чи «Наші помилки надто тяжкі, щоб легковажити найменшими деталями. Повх може видатися декому чоловіком занудливим і противним, але Повх справедливий. Всякі там інтелігентські штучки-дрючки на мене не діють. Великий Мао сказав: у інтелігенції є хвіст, і цього хвоста треба вкоротити». Облудну маску з горе-прокурора рішуче зриває Оксана: «Цей жалюгідний клятвопорушник, що, мов Йона з чрева китового, вискочив з просмерділих нутрощів партократично-інквізиторського звіра, тепер пасталакає про правову державу! Які янголи і якими крилами зможуть прикрити таку вопіющу безсоромність!». На жаль, Повх - не виняткове явище: «був типовим прокурором у типових обставинах». У розкритті характеру персонажа вагому естетичну функцію виконує художня деталь, яка споріднює прокурора Повха з його попередником, прокурором Глухеньким. У Глухенького, як і в Повха, «були стоптані й нечищені черевики. За Сталіна всі прокурори ходили в нечищених черевиках. Щоб показати, які вони чесні й непідкупні. Богораз чомусь подумав, що коли нечищені черевики, то душа теж нечищена». Як бачимо, правова проблематика у творчості П. Загребельного займає чільне місце.

Образ професора Богораза - це авторський ідеал правника. «Професор Богораз - мовби з іншої планети. Версії, фантазування, випадки з історії, прецеденти з світової юридичної практики - все це кипить і клекоче в ньому, немов у вулкановій безодні, й вихлюпується вогненними спалахами здогадів, припущень, неймовірних зіставлень». Він незаперечний авторитет для Оксани (недаремно саме до нього жінка звертається за порадою): «Смілива аж до зухвальства в поводженні з чоловічою частиною населення, Оксана перед Богоразом мимоволі ніяковіла. Відчуваєш власну, сказати б, тілесну малість перед цим гігантським чоловіком, який навіть у своїй вимушеній непорушності вражав суто фізичним могуттям і силою майже магнетичною». Водночас професор - людина складної долі. Його батька-історика (від котрого, очевидно, й залюбленість Богораза в минуле) репресували у 38-му році. Тож змушений був у перші дні війни обдурити військкоматівське начальство, аби добровольцем піти на фронт. Був поранений у ноги, довго лікувався, потім навчався на юридичному факультеті, щоб міцно утвердитися в житті, стати на ноги в прямому і в переносному значенні. І це йому вдалося - пройшов шлях від рядового слідчого до відомого професора, заслуженого юриста України. Не просто склалося й особисте життя Богораза: дружина покинула його відразу після народження дитини, для якої він став люблячим, турботливим батьком. Виписуючи інтимну сторінку біографії героя, автор удається до «химерного письма» (містичних колізій), засобів гумору. «...Закохані чоловіки відзначаються суцільною засліпленістю, одурінням і збаранінням. Богораз не був винятком», - резюмує автор, вплітаючи в художню канву повісті химерну розповідь про те, як іще молодого кандидата наук Богораза зачарувала «відьмочка» - «повногуба й повногруда вогниста брюнетка з інституту академіка Корецького». Зачарувала так, що він на ній одружився. Та після народження доньки «відьмочка» зникла - прямо з пологового будинку на очах у санітарки Нюсі вилетіла на мітлі, взятій «езотеричним способом» із обкладинки журналу «Перець».

Характерною ознакою цих детективних повістей є те, що і злочинці, і слідчий - жінки. Очевидно, П. Загребельний вирішив проекспериментувати, адже в українській літературі традиційним є чоловіче начало, а жінці відводиться роль або матері, або дружини, або коханки.

У детективних же повістях П. Загребельний кардинально змінює тактику. У вуста Оксани Винокур він вкладає такі слова: «…жіночі злочини такі неспогадані, такі трагічні, такі загрозливо-таємничі, що розгадати їх може тільки жінка. Чоловічий розум надто примітивний для цього». Красива тендітна жінка впродовж усього твору змушена не тільки розслідувати, проводити глибоку роботу думки, але й протистояти чоловічому світові, у якому вона опинилася (прокурор Повх, підполковник військової прокуратури Кармолін, колишній дипломат Корнютко). Вона - жінка, вона мусить весь час доводити свою розумову та фізичну спроможність там, де чоловіки й не думають цього робити. «Ви мені не морочте голови вашою історією. Ви мені покладіть на стіл результат, а свою історію можете сховати в дамський ридикюль!» - так говорить прокурор Повх про Оксанине розслідування, яке вона веде, враховуючи історичну цінність, історичні знахідки та власне історію України, інформацію про яку вона отримує від Валер'яна Богораза.

Отож, Оксана Винокур - основна постать обох детективів. П. Загребельний наділяє її гострим розумом, здатністю нестандартно мислити, стрімкістю думки, впевненістю, рішучістю вчинків.

Максимальна кількість тексту повісті «Ангельська плоть» відводиться на аналітичні розмисли Оксани, простежується шлях від деталі, речі, думки до виявлення маленьких таємниць і, як наслідок, розкриття злочину. Так, сьогодні вже не дивним є той факт, що жінка у літературних творах та масовій кінопродукції займає чільну роль в суді, органах прокуратури чи міліції. Проте на час написання повісті (початок 90-х), принаймні в українській літературі, майже всі головні персонажі - чоловічої статі. П. Загребельний розширює обмеження щодо жіночої дійової особи у літературному творі, віддаючи їй всі головні ролі, занурюючи її в кримінальний світ пострадянського суспільства. Як поведеться жінка в поставлених умовах?

Протилежним є образ жінки-злочинниці, дочки професора - Ангеліни Богораз. На злочини її штовхає бажання стати такою, як усі - зробити складну операцію, адже у дівчини від народження відсутні статеві органи - така правда злочину. Про неї так говорить Аліна Будяк: «Вона була свята і вимагала від усіх святості, чистоти й мудрості». Перше враження у Оксани Винокур, коли вона побачила Ангеліну, було таким: «…мала золотисте волосся, золотисте обличчя, золотисте тіло і вся світилася і сяяла, ніби сніп золотого вогню». Здавалося б, краса і злочин - поняття несумісні, тим більше зважаючи на родину, в якій вихована Ангеліна, але навіть такі передумови не є запорукою чесності, порядності й законослухняності.

Вадим Сергійович Корнютко - дипломат, чоловік Ангеліни. З ним Ангеліна одружилася, аби подорожувати VIP, не проходячи митниці (як згодом виявиться - щоб перевозити награбовані реліквії), проте швидко розлучається, адже стає президентом Фонду національних цінностей, отримуючи дипломатичний паспорт і без чоловіка. Чоловік ображений на свою колишню дружину, він доносить на неї в прокуратуру, дізнавшись про очікувану поїздку Ангеліни за кордон. Безперечно, ця інформація певним чином стає ключовою у справі затримання злочинного угрупування, проте зважимо, що вчинок Корнютко складно назвати чоловічим, адже ним керувала передусім образа на дружину. Власне, подібне неспівпадіння (красива і сильна зовнішність, з одного боку, і слабкий не мужній характер - з іншого) у детективних творах П. Загребельного є повторюваним (наприклад, сержант Невдащенко із «Попелу снів»).

Аліна Будяк - «злочинна, але й нещасна істота». Власне, саме Аліна виконувала функції вбивці у злочинному угрупуванні. Проте дівчина не вважає себе вбивцею. Зла на увесь світ, вона називає свої злочини помстою. Дочка змієлова Юрія Павловича Будяка (Юрій-змієборець), мститься за батька, який помер у психіатричній клініці. У її особі Ангеліна знаходить віддану помічницю, яка ладна загинути, аби втілити її задум.

У світі завжди на все є пояснення і причини. Саме у цих двох нещасних жінок є свої вагомі причини. Невже, якби у Оксани чудово склалося сімейне життя, якби не було розчарувань і негараздів - вона була б слідчим, і затято виступала проти чоловіків? І чи пішлаб Ангеліна на злочин, якби в неї було б все гаразд із здоров'ям? Звичано, що ні! Кожна з них, маючи гірку долю намагалася утвердитися у суспільстві, не як кар'єрна особистість, а як жінка і мати!

У «Попелі снів» сюжет менше схожий на класичний детективний, адже слідчий Оксана опиняється в заручниках у злочинниці Алевтини. Проте схема «злочин-розслідування-злочинець» присутня. Хронотоп повісті побудований на одній події - піддослідні засекреченого госпіталю у новорічну ніч вириваються на волю. Ця подія є рушійною у творі, хоча часово-просторова тяглість твору вбирає в себе значний хронологічний період. Окремо виводяться три основні сюжетні лінії: шлях Чуйка від засекреченого об'єкту до військового санаторію, де він розшукує свою кохану Галю, поява його в Києві та пограбування банку (мета - показати абсурдність українських купонів: «Украсти купони не можна, бо вони ж не піддаються обліку, раз без номерів. Їх можна просто брати - от я й узяв…»), далі - на Чернігівщину, щоб скласти присягу на вірність незалежній Україні. І вже там, під кулями українських військ, які послані його убити, Чуйко зникає у світловому стовпі. Таємнича сила, якою його наділяє космос, містичне зникнення Василя - це фантастичні елементи твору. П. Загребельний вважає, що сила людської думки є надзвичайно потужною. В образі Василя маємо зразок поводження з такою силою і відповідь на питання, чому людині не дозволяється користуватися нею, адже завжди знайдеться подібна доктор Аля, яка спрямує космічну енергію людської думки у руйнівному напрямку, аби володарювати світом.

Друга лінія - суто жіноча. Доктор Аля, не викликаючи підозр, бере в заручники Оксану Винокур. Спочатку Алевтина створює ілюзію гостинності, запевняючи, що Оксана - її гостя, але врешті-решт випускає свою хижу натуру назовні і силою утримує жінку біля себе, як запоруку того, що Чуйко буде знищений.

Алевтина Фіалко - «Головлікар і всемогутня повелителька Центру створення альтернативних видів зброї. Академік Академії медицинських наук. Унікальні досягнення в галузі нейрохірургії. Нетрадиційні методи розкриття механізмів людських снів. Революційні відкриття, що знаменують справжній переворот у науці. Герой соцпраці (без оголошення у пресі). Лауреат Ленінської премії (без оголошення у пресі). Лауреат Державної премії (без оголошення у пресі). Все закрите. Закриті теми. Закритий заклад, закрите існування. Закрите життя». Зовні чарівна жінка, проте всередині вона давно вже втратила всі жіночі риси. Життя, на яке ще зі студентських років приречена Аля, робить з неї монстра у жіночому тілі. «Скиньте з себе маску, доктор Аля! Ви потвора в людській подобі, ви пекельне кодло!». Така прямолінійна оцінка Оксани Винокур.

Дефініція назви творів «Ангельська плоть» та «Попіл снів» прозора. Ангельська плоть - так одразу після народження характеризує свою доньку Богораз, адже «воно ж сущеє янголятко, волоссячко золоте, тільце все золоте, і дивиться на небо - чи спустилося звідти, чи ось-ось вознесеться…». П. Загребельний грає на контрасті - навіть ангели здатні убивати заради власної вигоди.

Отже, детективні повісті Павла Загребельного - це благодатний матеріал для дослідження як літературознавчого, так і соціологічного (з погляду ґендерних питань), так і історичного (у межах історичних фактів, які наводить автор) аспектів. Безперечно, однозначним лишається той факт, що навіть у такому «легковажному», як вважають деякі літературознавці, детективному жанрі, такі майстри слова, як П. Загребельний здатні досягти художніх висот, задовольнити читача.

2.3 Занепад душі під впливом реалій пострадянського часу у романі «Брухт»

Спроба митця виразити протест проти замовчування самої екзистенції буття, яке тривало вже надто довго за часів радянської дійсності, художньо реалізувалася у романі “Брухт” через різкі, часом грубі описи зовнішності. Це роман-мисль, роман-тенденція. У ньому письменник намагається втекти від себе вчорашнього. Реакція на роман виявилась неоднозначною. Це непересічний твір, глибокий, точний у відтворенні характерних реалій часу, котрий залишиться в історії самого Загребельного, і в історії української літератури.

Людські долі у романі “Брухт” мають часові виміри епохи незалежності, що і є визначальним чинником при моделюванні авторської концепції світу в посттоталітарній Україні.

Проблеми “глибинної психології” стали одними із основних аспектів аналізу художніх творів. Творчість П. Загребельного - приклад плідного використання архетипного потенціалу міфології, функціонування етнонаціонального міфопоетичного універсуму в специфічному варіанті. Село, як “сакральне”, протиставляється місту, як “профанному”, виконує етнозахисну функцію, є осередком української духовності. Екзистенціально-філософські питання інтуїтивно-головні для письменника. Є підстави твердити, що у його творах використані мотиви екзистенціалізму та абсурду, і цей факт робить їх дотичними до літературних праць А. Камю і Ж.П. Сартра та ін. П. Загребельний збагачує погляди екзистенціалістів сковородинівською філософією. Водночас це багатозначна інтелектуальна проза, основні ідеї якої набувають універсального, загальнолюдського виміру.