Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики

У структурній опозиції „Андрухович - Пашковський” відображені два протилежні вияви Едіпового комплексу: анархічний, який спрямовується на інфантилізацію „батьків”, даючи змогу утвердитися нарцистичному Еґо, та ієрархічний, де ослаблення батьківської функції веде до шизоїдності, а боротьба з нею обумовлює, з одного боку, спраглу потребу Бога, а з іншого - (на основі колоніального страху переслідування) неусвідомлену маскулінізацію мужності, що загрожує „скочуванням” до авторитаризму. Таким чином, актуалізовані дві провідні психологічні структури українського постколоніального постмодернізму - нарцисизм (Ю.Андрухович) і шизоїдність (Є.Пашковський): оскільки Нарциса в онтогенезі формує батьківський авторитаризм, то його метафізична подорож пов'язується з пошуком іманентного з метою психологічного очищення від нарцистичного самолюбування; оскільки Шизоїда сформувала відсутність батьківської авторитетності, то його „одісея” пов'язана з пошуком трансцендентного - заради очищення від психотичної розщепленості. Є.Пашковський робить потужні спроби відродити мужній національний індивідуалізм. Його психологія творчості опиняється на межі між метафізикою та містикою, психопоетично цю порубіжну позицію визначають „на порозі авангардизму”(М.Сулима). Вона символічно відтворює філогенетичні стадії національного Еґо, якому загрожує неусвідомлене повернення до тоталітаризму. Тобто, якщо в Андруховича маємо подоланий невроз невизнання, але разом і з подоланою проблемою національної ідентичності, то в Пашковського - стійка національна ідентичність формує небезпечний невроз невизнання, який тяжіє до авторитаризму й маскулінізації мужності, що за неусвідомленості може вести до утвердження насильства (на це вказує психосемантика „передпрокляття”(С.Квіт) у романі-есеї „Щоденний жезл”).

У третьому підрозділі - „Національна й імперська психосемантика українського літературного постколоніалізму” - аналіз сучасної української літератури актуалізує розрізнення в ній національної психологічної структури та імперської на основі постмодернізації художнього мислення. Так проза О.Ульяненка пропонує авторитарно-імперське кодування світу. У творчості Ульяненка сконденсовано найпотужніший страх смерті, який викликає патологічне бажання пізнати смерть через саму смерть. Це спричинює нав'язливе повторення злочинного, передусім сцен сексуального перверсивного бажання з потягом до вбивства: патологічні уявлення є настільки стійкими і хронічними, що свідчать про постійну незавершену боротьбу з ними, тому концептуально зберігаються у фантазії та бажанні. Яскрава онтогенетична проблематика Ульяненка виразила яскраве філогенетичне явище, химерним чином поєднавши садо-мазохізм і мазо-садизм як імперсько-колоніальне страхітливе. Анально-деструктивна фіксація у психології письменника зумовила потужну символізацію гомосексуальної перверсії. На цій основі вперше в українській літературі постав тотально перверсивний роман, тобто такий імперсько-колоніальний текст, в якому перверсія є не лише основою ідеології як тлумачення світу, а й заперечення національного як онтологічної та психологічної нормальності. Це особливо увиразнюється при співставленні психоаналізу ключової метафори Ю.Андруховича, Є.Пашковського з метафорою О.Ульяненка. Якщо вивершення художнього пошуку Андруховича символічно відображає „Перверзія”, Пашковського - „Щоденний жезл”, то Ульяненка -„Дофін сатани”(2003).

Розрізнення національної й імперської психосемантики увиразнює ґендерний психоаналітичний підхід. Для зіставлення психосемантики страхітливого О.Ульяненка найвідповіднішим об'єктом є натуралістично-містична творчість О.Забужко, яка вивершується феміністичною психосемантикою сестровбивства у „Казці про калинову сопілку”(2000). Знаковим для епохи українського постколоніалізму став роман „Польові дослідження з українського сексу” (1996) О. Забужко з його головним мотивом „храмової проститутки”. Популярність роману, за словами С.Дацюка, обумовлена „несвідомим вибовкуванням” чуттєвої фальшивості, яка спроектована на Ерос патріотичний і позначає першу яскраву імітацію патріотизму. Імітаційні механізми свідчать про величезний потенціал смерті у такій психології творчості, де відбувається розрив ідеї і структури, тобто ціннісні ідеї формалізуються, оскільки присутні лише в поверхневій структурі, але не підтверджуються на рівні глибинної психології. На основі жіночої несвідомої характерології О.Вайнінгера, яка розглядає два провідні психотипи - „жінки-матері” та „жінки-проститутки” - проаналізовано психосемантику імперської психологічної структури через психотип імітаційної жінки, тобто жінки „без конкретного обличчя живої любові” (роман О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”) та символізацію національної психологічної структури через образ жінки з конкретизованим обличчям живої любові (роман Г. Іваненко „Час покаянний”, 2006).

У „Висновках” підсумовано результати дослідження. Запропонований проект психоісторії новітньої української літератури як психосемантичної і психопоетичної єдності або символізованого знання про колоніальну ситуацію та його художню структуризацію. Він пов'язаний з постструктуралістським поворотом у гуманітарних науках, що передбачає історизацію, політизацію й психологізацію літератури. Психоісторичний підхід як синтетична методологія ґрунтується на такій розробленій психоаналітичній характерології: імперська психологічна структура і національна психологічна структура як провідні типи культури та проміжна форма - колоніальний психотип. Те, що Д.Овсянико-Куликовський визначив як „психологічну форму”, ми трансформували у структуризацію літературного процесу, який позначається через художній спосіб організації психологічного хаосу з певною метою. Національне розумне несвідоме в історії літератури представляє консервативну сутність, оскільки спрямоване на пригнічення деструктивних імпульсів та формування системи табу, зокрема на дотримання головного табу - табу на батьковбивство. Імперське розумне несвідоме є революційним за своїм характером, адже воно спрямоване на розщеплення національного суб'єкта через зняття системи табу, зокрема й на батьковбивство, а відповідно на створення фіктивних кодів, які лежать в основі культури імперій. Як правило, на порубіжжі випробовується національний суб'єкт на мужність бути собою, а імперський - провокує його до збочення зі шляху, що загрожує колонізацією національного. Психологіку імперського дискурсу характеризує імітація та формалізація літературного процесу, що позначає наявність фіктивних кодів. Тобто присутня поверхнева структура ціннісних ідей за відсутності глибинної структури як надійної основи для їхньої цілісної психологічної динаміки. На цьому тлі колонізація національного суб'єкта призводить до інфляції мужності, яка позначається на продукуванні низької комічної художності як форми блазнювання, що нав'язливо повторюється в історії української літератури.

У психоісторії літератури діє не лише імперський суб'єкт, а й національний. Так у класичній російській літературі першим яскраво вираженим національним суб'єктом був М.Гоголь. У класичній українській літературі першим яскраво вираженим імперським суб'єктом була Марко Вовчок. У постколоніальній українській літературі національну психологічну структуру яскраво виразили Ю.Андрухович і Є.Пашковський, а в бік імперської психологічної структури спрямована психопоетика О.Ульяненка й О.Забужко.

Психоісторичний підхід використовує герменевтичну настанову на встановлення сенсу досліджуваного явища. Історія літератури розуміється як „значення і сила” (Г.Ґадамер), де кожне здобуте знання служить основою для нового знання, а рух художньої рефлексії спрямовується на утвердження націотворчого буття. Через історичність стверджується „безмежність історичного розуму” (Г.Ґадамер) - невичерпне зростання самосвідомості як основа національної мужності. Синтез традиційної і нетрадиційної герменевтики загострюють проблемність історії на основі структурної психосемантики „питання - відповідь”, що актуалізує значущість мови і мовлення й веде до активного залучення психопоетики як методу дослідження психологічної динаміки провідного мотиву, пов'язаного з функціонуванням батьківського і материнського кодів.

Історію української літератури формує ставлення до трьох кодових систем - фольклору, античності й християнства. Новий український літературний процес закладає головне герменевтичне коло - „архетип Котляревського” й „архетип Шевченка”. Класичне спрямування розумного несвідомого виявляє метафізичну структуризацію як творення національних кіл, спрямованих на формування національної самосвідомості. Такий органічний код, відображаючи психосемантику історії української літератури, на кожному етапі відновлює і позначає метафізичну мету літературного процесу як символічне націотворення. Великий класичний рух, який актуалізував батьківську теологію, утверджував метафізичне знання; модерні рухи, які активізували анархічну бунтівну психосемантику, утверджували містичне знання. Консервативна психосемантика структурування національних кіл відновлює християнський національно-релігійний код, а модерна деконструкція національних кіл звільняється від метафізики коду, що призводить до інтелектуального та психологічного ослаблення національного суб'єкта історії літератури.

Завдяки коду як організаційному принципу психоісторія літератури набуває цілісного теологічного характеру, що актуалізує трансцендентне Ім'я Батька як пошуки національної мужності. Відповідно психоісторія національної літератури постає як цілісна динамічна система спроб, обумовлених метафізикою кодових систем. Вона опонує імперському дискурсу, який культивує хаос, розщепленості, перервності й моделює історію літератури демонічного характеру, що актуалізує амбівалентне Ім'я Матері.

Класичний український канон виконує головну психоісторичну функцію: розпізнавання первісного (материнського) джерела національної мужності за її інфантильними слідами. У психоісторії української літератури інфантильний національний характер з комплексом Енея позначає кодову систему колоніалізму. На основі з'ясування провідної функції класичного канону запропонована така періодизація психоісторії української літератури: епоха класичного канону, епоха „великої зради”, постколоніальна порубіжна епоха. В епосі „великої зради” повною мірою проявляється перверсивна психосемантика імперського суб'єкта, який починає психологічно і світоглядно перекодовувати психоісторію української літератури, спрямовуючи її до низької комічної художності.

Структура відношень між страхом імперського переслідування і бажанням повноцінного національного буття закладає психологічну динаміку в історію новітньої української літератури. Тому психоісторія української літератури - це концептуальна історія, в основі якої лежить символізована боротьба національного суб'єкта історії літератури з імперським переслідувачем: історія становить систему репресій і протестів, символізація національного суб'єкта є боротьбою за органічне самоутвердження, очищення від психологічної амбівалентності та прокладання повноцінного шляху.

Психопорубіжжя - найбільш проблематичний вузол психоісторії літератури, з якого постає історична розв'язка. Д. Чижевський відзначив, що в духовній історії слов'янства реалізм ще не виконав своєї місії. Тому з погляду психоісторичного дослідження наступна літературна епоха має активізувати пам'ять про ренесансну кодову систему, оскільки дезінтеграційна романтична психологія творчості вичерпала себе. Це означає, що саме ренесансний український стиль може повною мірою проявити національну самосвідомість. Відсутність ренесансної епохи в майбутньому означала би відсутність самої української історичності.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Зборовська Н.В. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. - К.: Академвидав, 2006. - 504 с. (30 д. а.).

Рецензії:

Кононенко Є. У пошуках національного коду // Літературна Україна -

19 жовтня 2006. - С. 6.

Деркачова О. Під жіночим кутом зору // Книжковий клуб плюс. - 2006. - №11. - С.36-37.

Даниленко В. Варіації на тему колоніальної психоісторії // Слово і час. - 2007. - № 2. - С.79-84.

2. Зборовська Н. „Танцююча зірка” Тодося Осьмачки. Монографія. - К.: МСП „Козаки”, 1996. - 63 с. (3 д. а.).

3. Зборовська Н.В. Романи Є.Пашковського // Слово і час. - 1993. - №7.- С. 16 - 18 (0, 8. д.).

4. Зборовська Н.В. Постчорнобильський синдром в українській свідомості (на матеріалі сучасної літератури) // Слово і час. - 1997. - №7. - С. 5-10 (0, 8 д.а.).

5. Зборовська Н.В. Чиї опудала на літгороді? // Слово і час. - 1998. - №6. - С.51-56.

6. Зборовська Н.В. Шістдесятники // Слово і час. - 1999. - №1. - С.74-80 (1 д.а.).

7. Зборовська Н.В. Український світ у творчості Нечуя-Левицького: ґендерний підхід // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - №5 - С. 54-64 (0, 9 д. а.).

8. Зборовська Н.В. Тодось Осьмачка з погляду творчої невдачі (за повістю „Старший боярин”) // Історико-літературні, теоретико-літературні й мовностилістичні аспекти творчості Тодося Осьмачки: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 105-річчя з дня народження Т.Осьмачки. 11-12 травня 2000 р. - Черкаси, 2000. - С. 45-49 (0, 4 д.а.).

9. Зборовська Н.В. „Бояриня” Лесі Українки: аналітично-психологічний аспект // Вісник Черкаського університету. - 2002. - Вип. 36. - С. 34-41 (0, 5 др. арк.).

10. Зборовська Н.В. До проблеми психоаналітичної інтерпретації // Вісник Черкаського університету. - 2003. - Вип. - 47. - С. 25-30.

11. Зборовська Н.В. Дискурс сексуальності в романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”: психоаналітичний аспект // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-метод. сб. - Славянск, 2003. - Вып. ХІ, Ч.2. - С. 190-198 (0,5 д.а.).

12. Зборовська Н.В. Психоаналіз і проблема маргінального суб'єкта в українському дискурсі модернізму // Філологічні семінари. Літературознавчі методології: практика і теорія. - К., 2004. - Вип. 7. - С. 125-134 (0, 5 д. а.).

13. Зборовська Н.В. Проблема сексуальності та бісексуальності як методологічна проблема // Актуальні проблеми слов'янської філології: Зб. наук. праць. - К., 2004. - Випуск ІХ. - С. 283- 289 (0, 3 д. а.).

14. Зборовська Н.В. Дискурс бажання у чоловічому письмі порубіжжя (за романом О.Ульяненка „Дофін Сатани”) // Вісник Черкаського університету. -2004. - Вип. 57. - С. 50-57(0,4 д.а.).

15. Зборовська Н.В. Від романтика до бубабіста. // „Найголовніше… - момент істини ”. Пам'яті Леоніда Новиченка: Зб. наук. праць. - К.: ПЦ „Фоліант”, 2004.- С. 245-265 (1 д.а.).

16. Зборовська Н.В. Феномен Олеся Гончара як методологічна проблема // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики твору): Зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2004. - Вип. 4. - С. 28-34 (0, 4 д. а.).

17. Зборовська Н.В. Бажання і відраза у меланхолійному письмі Ольги Кобилянської (за повістю „Гортенза або нарис з життя однієї дівчини”) // Вісник Черкаського університету. - 2004. - Вип. 58.- С. 85-92 (0, 5 д. а.).

18. Зборовська Н.В. Жіноче письмо на порубіжжі віків (Леся Українка, Оксана Забужко) // Слово і час. - 2004. - № 2. - С.32 -38 (0, 4 д. а.).

19. Зборовська Н.В. Архетип Сатани в українському модернізмі кінця ХХ ст. (за повістю О.Забужко „Казка про калинову сопілку” та романом О.Ульяненка „Дофін сатани”) // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Зб. наук. праць. - Рівне, 2004. - Вип. ХІІІ. - С.54-61(0, 5 д. а.).

20. Зборовська Н.В. Літературний процес і завдання критики // Слово і час. - 2004. - №4. - С. 3-7(0, 4 д. а.).

21. Зборовська Н.В. Жіноче письмо в „чоловічій інтерпретації” (за книгою харківського критика І.Бондаря-Терещенка „Текст 90-х: герої та персонажі”) // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2004. - №7 (75). - С.80-86 (0, 4 д. а.).

22. Зборовська Н.В. Моделювання образу Роксолани в романі Павла Загребельного // Актуальні проблеми літературознавства: Зб. наук. праць. -Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2005.- Т. 17. - С. 99-109 (0, 5 д. а.).

23. Зборовська Н.В. Перцепція феміністки у західноєвропейському дискурсі та українському письмі. 2. Перцепція феміністки у чоловічому письмі //

Слово і час. - 2005.- №2. - С. 53-62 (1 д.а.).

24. Зборовська Н.В. Архетипний образ духовної та тілесної жінки у феміністичному дискурсі // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Науч.-метод. сб. - Славянск, 2005. - Вып. ХІІІ, Часть 2. - С.170-173 (0, 3 д. а.).

25. Зборовська Н.В. Феміністичний триптих Євгенії Кононенко в контексті загальноукраїнської проблематики // Слово і час. - 2005. - №6. - С.57-68 (0,9 д. а.).

26. Зборовська Н.В. Театралізація як психологічний феномен творчої особистості 80-90 рр. // Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. 11-12 травня 2005 р. - Черкаси, 2005. - С. 238-243 (0, 4 д. а.).

27. Зборовська Н.В. Теорія письма і психоаналіз в сучасному літературознавстві // Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Г.Сковороди. - 2005. - Вип. 6. - С.179-184 (0,5 д. а.).

28. Зборовська Н.В. ІБТ у масці Григорія Грабовича (а також із приводу проблеми написання історії української літератури // Слово і час. - 2005. - №9. - С.3-14 (0, 6 д. а.).

29. Зборовська Н.В. Григір Тютюнник як національний письменник доби колоніалізму: психоісторичний аспект // Дивослово. - 2006. - №12. - С.43-47 (0, 5 д.а.).

30. Зборовська Н.В. Код національної літератури як психоісторична проблема // Слово і час. - 2007. - № 1. - С. 58-63 (0, 8 д. а.).

31. Зборовська Н.В. Сучасна масова література в Україні як загальнокультурна проблема // Слово і час. - 2007. - № 6. - С. 3-8 (0, 4 д. а.).

32. Зборовська Н.В. У метафізичних пітьмах сучасної української літератури (за книгою В.Даниленка „Сон із дзьоба стрижа” та романом Г.Іваненко „Час покаянний” ) // Дивослово. - 2007. - № 7- С. 52-57 (0, 7 д.а.)

33. Зборовська Н.В. Сучасне українське літературознавство: локальний конфлікт в Інституті літератури чи порубіжна наукова дискусія? // Слово і час. - 2007. - №7. - С.3-10 (0, 8 д. а.).

Додаткові публікації:

1. Зборовська Н.В. Моя Леся Українка. Есей. - Тернопіль: Джура, 2002. - 228 с. (11 д. а.).

2. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство. - К.: Академвидав, 2003 - 392 с. (20 д. а.).

3. Зборовська Н. В. Завершення карнавалу у „Перверзії” Юрія Андруховича // Вітчизна. - 1997. - №5-6. - С.145-152.

4. Зборовська Н.В. Тарас Шевченко у жіночих студіях // Записки наукового товариства ім. Шевченка. Світи Тараса Шевченка: Збірник статей до 185-річчя з дня народження поета. - Нью-Йорк-Львів, 2001.- Т. 215. - С.229-244 (0, 4 д. а.).

5. Зборовська Н.В. Криза жіночості на українському порубіжжі (Роздуми з приводу роману Ірени Карпи „50 хвилин трави (Коли помре твоя краса)”. - Сучасність. - 2004. - №3. - С.126-131 (0, 4. д. а.).

6. Зборовська Н.В. „Віщий сон” і драма „Блакитна Троянда” Лесі Українки // Онірична парадигма світової літератури: Зб. наук. праць. - К., 2004. - С.53-58.

7. Зборовська Н.В. Роман як дзеркало української літератури (З приводу монографії Н.Бернадської „Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція”) // Русская литература. Исследования. Сб. науч. трудов. - К., 2005. Вып.7. - С.350-360 (0, 5 д. а.).

8. Зборовська Н.В. Іван Франко як любовне бажання (конфлікт української, німецької, польської ідентичностей) // Варшавські українознавчі записки: Польсько-українські зустрічі. Варшавський університет - Іванові Франку Варшава, 2007. - 23-24. - С.249-256 (0, 5 д. а.).

9. Зборовська Н.В. Сакральне жертвопринесення чи профанне вбивство // Кур'єр Кривбасу. - 2007. - №214-215. - С. 369-373 (0, 4 д.а.).

Размещено на Allbest.ru